Трансформації інституту спорту в сучасному українському суспільстві

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Трансформації інституту спорту в сучасному українському суспільстві
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У Вступі викладено актуальність теми, охарактеризовано ступінь її наукового опрацювання, визначено об’єкт та предмет, мету та завдання дисертаційного дослідження, його теоретико-методологічні засади та емпіричну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію.

В першому розділі «Теоретичні основи дослідження сучасних трансформацій інституту спорту» аналізуються основні напрями теоретизування, які сформувались та отримали розвиток в сучасній соціології, а також методологічні основи дослідження інституціональних змін у розвитку сучасного спорту за умов лібералізації та глобалізації суспільного життя.

Спорт як предмет соціологічного теоретизування отримав розвиток з 1960-х років, коли були закладені й основи соціології спорту. Представниками американської та західноєвропейської соціологічної науки – Е. Даннінгом, М. Новаком, Г. Едвардсом, М. Леонардом, С. Стівенсоном, Дж. Лоу, Г. Сейджем, С. Ейтзеном, А. Гуттманном – сформовані основні теоретичні напрями соціологічного вивчення спорту. Також суттєвими внесками в дослідження соціальних аспектів спорту стали роботи представників країн «соціалістичного табору», зокрема В. Столярова, М. Пономарьова, О. Мільштейн, В. Жолдака, М. Візітєйя, П. Виноградова, Л. Матвєєва З. Кравчика, А. Жемільского, А. Воля, Г. Люшена.

В західній соціології найбільшого поширення набули структурно-функціональний, соціокультурний, конфліктний, інтерактивний, конфігуративний (історико-ситуативний), феміністичний (ґендерний) та постмодерністський підходи та відповідні методи аналізу. Радянська соціальна теорія фізичної культури та спорту знаходилась під ідеологічним впливом марксизму-ленінізму, спорт розглядався переважно як компонент фізичної культури, якій приписувались нормативні позитивні соціальні функції - виховання молоді, зміцнення здоров’я населення, утвердження радянського способу життя. Акцентувалась увага на значних перевагах соціалістичної системи фізичної культури в порівнянні з розвитком спорту в капіталістичних країнах, пов’язані насамперед з тим, що фізична культура при соціалізмі мала масовий характер та була спрямована на всебічне виховання підростаючого покоління.

Отже, у 1960-1980-х роках у світовій соціології виокремились та паралельно розвивались два провідні напрямки інтерпретації спорту та пов’язаних з ним соціальних відносин – «західний», орієнтований на дослідження соціокультурних, структурно-функціональних проявів спорту, врахування соціальних наслідків розвитку професійно-комерційних відносин у спорті, та «радянський» - «соціалістична» теорія фізичної культури та спорту з акцентом на його масові форми й соціальну доступність. З руйнацією системи державного соціалізму в соціальній теорії фізичної культури почалось активне втручання соціології в проблематику соціальних відносин, пов’язаних зі спортом, а також дослідження спорту як соціального інституту, провів стратифікації в системах спорту та здоров’я, впливу процесів лібералізації та глобалізації на розвиток спортивних відносин і спортивних організацій.  

В сучасній соціології теоретичні інтерпретації спорту відрізняються багатогранністю підходів та ракурсів аналізу. Поняття спорту як соціального інституту розкривається в роботах багатьох відомих західних соціологів спорту 1980-х років. Так, А. Жемільскі обґрунтовує висновок про те що спорт виступає невід’ємним та універсальним  інститутом урбанізованого, індустріалізованого суспільства, який об’єднує людей навколо спортивних норм і практик, гарантує задоволення людей у фізичній, спортивній активності. Дж. Лоу та В. Інгхем розкривають процес інституціоналізації спорту як габітулізацію спортивних норм, об’єктивізацію ігрової діяльності та типізацію соціальних ролей у спорті. Важливим є висновок Г. Люшена про важливість інституціоналізації змагальної діяльності у спорті як процесі унікальної інтеграції гри та роботи (професійної діяльності). В цілому, систематизація підходів до аналізу інституціонального розвитку спорту дозволяє виокремити наступні напрями: структурно-функціональний (Г. Едвардс, Д. Ейтзен, Г. Сейдж, Дж. Коклі, АВайт, РМалл, КБейлесс, ЛДжеймісон, РЕрнандес), соціокультурний (ГКеньон, БМакферсон, ЕЛакер), менеджеристський та політико-управлінський (БХоуліхан, НБергсгард, ФДжоша, РВудс, РХойє, ГКаскеллі).

В радянській теорії фізичної культури та спорту інституціональний підхід до аналізу спорту не отримав розвитку, однак, він почав використовуватись і значно активізувався в пострадянський період. Л. Лубишева дала визначення спорту як інституту суспільства, провела аналіз його структурних ознак та функцій, тенденцій та протиріч його розвитку в російському суспільстві. Інституціональний напрям дослідження спорту підтримали у своїх роботах російські дослідники; цей напрям представлений і в роботах сучасних українських соціологів - М. Саппи, Л. Лютої, В. Лукащука, О. Васильченка.  

Отже, в сучасній західній та постсоціалістичній соціології спорту накопичений значний досвід теоретичного аналізу ознак, структури, функцій, тенденцій та проблем розвитку сучасного спорту як інституціоналізованої форми спортивних відносин. Набув актуальності соціологічний аналіз тих змін у спортивній сфері, які відбуваються за останні десятиліття. Це стосується дослідження не тільки їх проявів, наслідків та перспектив для національного та глобального спорту, а й порівняльного аналізу розвитку спорту в різних країнах. В такому аспекті інтеграція теорій соціальних змін (лібералізації, постсоціалістичних трансформацій, глобалізації та ін.), структурно-функціонального та інституціонального підходів може бути використана як адекватна методологічна платформа для дослідження сучасного стану спортивних відносин  в Україні.

Особливе значення для аналізу змін, які відбуваються в сфері спортивних відносин в сучасному українському суспільстві, мають сучасні теорії соціальних, трансформацій. Важливим є висновок Є. І. Головахи про те, що входження суспільства в зону трансформацій пов'язане із зростанням інституціональних дисфункцій, амбівалентності в процесі їх розвитку та інституціональної дезінтеграції. Це є чинником посилення різних проявів деструктивних тенденцій, соціальної деконсолідації (руйнування соціальних зв'язків) і апатії. Одночасно така ситуація активізує механізми соціальної адаптації та інноваційний потенціал суспільства. В такому аспекті важливим проявом соціетальних трансформацій є зміна системи цінностей, життєвих стратегій і практик значної або більшої частини соціальних акторів. Критерієм завершеності системної трансформації суспільства, за  О. Д. Куценко, можна вважати досягнення базовими соціальними інститутами стану більш або менш стійкого відновлення їх якісних характеристик в поєднанні з масовою підтримкою, а також включення індивідів у соціальні практики, що прийняті оновленими інститутами та регулюються ними.

Отже, зростання темпів соціальних змін у сучасному суспільстві актуалізує поширення та інтеграцію теорій та підходів, що спрямовані на осмислення проявів, факторів та перспектив розвитку суспільства, його окремих сфер життя та інститутів, зокрема  сучасного спорту.

Другий розділ – «Структурно-функціональна концепція інституту спорту та його трансформацій» присвячений визначенню основних принципів структурно-функціонального аналізу сучасних трансформацій інституту спорту, вивченню структури та функцій, основних форм структурної конфігурації інституту спорту та їх змін в умовах лібералізації та глобалізації, тенденцій розвитку сучасного спорту, а також дисфункцій як одного з чинників сучасних трансформацій інституту спорту.

Структурно-функціональний підхід передбачає розгляд інституту спорту як невід’ємного компоненту інституціональної структури сучасного суспільства та його функціонування. Важливим аспектом структурно-функціонального аналізу виступає розкриття змісту та наслідків процесів диференціації та дивергенції в розвитку інституту спорту, які призводять до поступового ускладнення його структури, збільшення кількості його внутрішніх компонентів. Поряд із цим, аналізу підлягають  процеси інтеграції та конвергенції, які обумовлюють появу нових форм взаємодії між підсистемами самого інституту спорту та збільшення інтегративних зв’язків спорту з іншими інститутами, сферами життя суспільства (Т. Парсонс).

Інтегративний підхід до аналізу інституціональної структури розкриває можливості вивчення не тільки функціональної (Т. Парсонс), а й сегментарної, стратифікаційної, центр-периферійної (Н. Луман) та мережевої структури (М. Кастельс), які взаємопов’язані та впливають одна на одну, відображають складність та динамічність організації інституціонального простору сучасного спорту. Вивчення функцій інституту спорту передбачає розкриття їх значення для задоволення тих або інших потреб індивідів, суспільства, а також їх класифікацію за відповідними до цих потреб критеріями. Поряд із цим, важливим аспектом структурно-функціонального аналізу спорту виступає дослідження його дисфункцій та латентних функцій (Р. Мертон). Дисфункції сучасного спорту проявляються в цілому ряді диспропорцій, деформацій та протиріч, які можуть розглядатись як у негативному, патологічному аспекті, так і в якості чинника змін в його організації та управлінні. Аналіз латентних функцій спорту дозволяє вивчити приховані форми відносин, які включають, з однієї сторони, нелегітимні практики деструктивного характеру, а з іншої – мають прояви з позитивною перспективою та потенціалом для інституціональної легітимації.

Важливим аспектом структурно-функціонального аналізу інституту спорту виступає  вивчення умов, факторів та проявів тих змін у його структурі та функціях, які відбуваються на сучасному етапі за умов лібералізації та глобалізації. Велике значення для вивчення даної проблеми має аналіз ролі суб’єктивних факторів, які представляють пізнавальну та творчу діяльність людей, їх прагнення до переосмислення цінностей та змін у системі соціальних практик, підвищення якості життя, покращення стану здоров’я та самопочуття. В такому аспекті необхідно враховувати базові критерії для оцінки результатів інституціональних трансформацій: підвищення соціальної солідарності навколо конструктивних стратегій і цінностей, а також покращення добробуту суспільства (О. Куценко, В. Полтерович).

В інституціональній структурі сучасного суспільства спорт займає місце в групі культурних інститутів, однак, він одночасно проявляє ознаки інститутів соціалізації та рекреації. Поряд з цим, спорт можна віднести до комплементарних та периферійних інститутів суспільства в порівнянні з розвитком базових політичних та економічних інститутів. Сучасні соціальні зміни, які призвели до зростання ролі виробництва та споживання нематеріальних цінностей, розвитку масової культури та шоу-бізнесу в глобальному масштабі, посилення потреб щодо підвищення якості життя та збереження здоров’я обумовлюють зростання ролі спорту в житті людей і суспільства. Це знайшло відображення в теорії спортизації суспільного життя. Посилення інтересу та соціального запиту до розвитку спорту обумовлює поступову зміну статусу спорту в інституціональній структурі – послаблення ознак компліментарності,  периферійності та поступове зміщення його до центру інституціонального ландшафту. Це відбувається в контексті та під впливом значного зростання ролі рекреативних та здоров’язберігаючих інститутів в розвитку сучасного суспільства.

Раздел 1. Визначено, що інституціональний простір сучасного спорту має складну функціональну структуру. В узагальненому вигляді можна виокремити п’ять основних підсистем інституту спорту, які виконують специфічні внутрішні функції та проявляються в кожному його сегменті (в 2) символічна підсистема (цінностей, норм і соціальних ролей, а також знань та інформації); 3)  підсистема організації, управління та контролю; 4) підсистема професійної освіти (підготовки професійних кадрів); 5) підсистема економічного та матеріально-технічного забезпечення. Центральним системоутворюючим елементом інституту спорту виступає підсистема спортивної соціалізації та спортивної діяльності.

Раздел 2.  Важливу роль в регулюванні спортивних відносин виконують спортивні федерації, асоціації, товариства, ліги, які мають статус або громадських, неприбуткових, або комерційних організацій і взаємодіють з державними організаціями спорту в рамках підготовки та проведення спортивних змагань.. Державні органи влади забезпечують управління в сфері спорту засобами спортивної політики та спортивного права, координують і спрямовують діяльність спортивних організацій, забезпечують бюджетну, матеріально-технічну підтримку його розвитку. Це робить спорт (спортивні змагання) складним за своєю організацією явищем, яке має цілий спектр соціальних функцій, інтегрує навколо себе не тільки різноманітні групи людей (спортсменів, суддів, тренерів, лікарів, менеджерів, промоутерів, журналістів, глядачів, спортивних фанатів), а й основні інститути сучасного суспільства (економічні, політичні, соціалізації, медицини, рекреації, туризму, ЗМІ).

Раздел 3. В територіальному вимірі функціонування та розвиток інституту спорту інтегрує не тільки локальний (мікро-), регіональний (мезо- або субнаціональний) та соціетальний (макро- або національний), а й міжнародний (наднаціональний) рівні. Міжнародний спорт у сучасних умовах набув ознак глобального явища, вплив якого на розвиток національного спорту, особливо на професіональний його сегмент, набув домінуючого значення. Це дає можливість розглядати національні системи спорту як елементи глобального спорту.

Сегментарну структуру спорту розкрито з точки зору його диференціації за видами спорту, які мають схожі системи соціальних ролей та принципи організації, однак відрізняються за специфікою змісту спортивної підготовки, за результатами впливу на фізичні можливості або кондиції людини – силу, гнучкість, витривалість, швидкість та координацію. Кількість сегментів в сучасному спорті налічує більше двохсот (що відповідає кількості сформованих видів спорту), при цьому сегменти різних видів спорту мають неоднаковий рівень розвитку, популярності та інституціональної підтримки. Дані сегменти об’єднуються в декілька основних груп: ігрові, циклічні, складно-координаційні, силові, одноборства, технічні та екстремальні, які мають свою історію та логіку розвитку. Це стосується в першу чергу олімпійських видів спорту, які мають не тільки максимальну популярність, а й Найвищий рівень інституціоналізації в більшості країн світу мають олімпійські види спорту.

Структура спорту в стратифікаційному аспекті представляє специфічний тип соціальної ієрархії та нерівності, який взаємопов’язаний з професійною та фізико-генетичною системами стратифікації. Базовим принципом формування та відновлення спортивної стратифікації виступає критерій досягнень: досягнення та підвищення статусу в спорті можливі тільки на основі зростання спортивної майстерності завдяки власним зусиллям атлетів та тих спеціалістів, які забезпечують даний процес. Поряд із цим, спортивна стратифікація взаємопов’язана з процесами функціонування валео-стратифікації, критерієм якої виступає статус здоров’я. Спортивні заняття здатні покращувати стан здоров’я людини, а значить, і підвищувати її статус в системі валео-стратифікації. І навпаки, обмежений доступ до спортивних занять знижує показники фізичного розвитку та рівень здоров’я індивіда, а значить і знижує його валео-статус, що впливає на шанси самореалізації та досягнення успіху в житті.

Спортивна стратифікація взаємопов’язана з центр-периферійною диференціацією спорту. В такому аспекті інституціональний простір сучасного спорту як на національному, так і глобальному рівнях включає: «інституціональний центр» – спорт вищих досягнень (максимально професійний рівень); «проміжну» або «буферну зону» – дитячо-юнацький резервний спорт; «периферію» – масовий, оздоровчо-рекреативний спорт. В стратифікаційному аспекті початковий дитячо-юнацький спорт як елемент  масового спорту, утворює соціальну базу професійного спорту. В умовах професіоналізації, комерціалізації та шоузації  спорту посилилась роль групи аудиторії глядачів. Це - навколоспортивний культурний простір, без якого сучасний змагальний спорт практично не може існувати та розвиватись, оскільки спортивні глядачі виступають джерелом фінансової та моральної підтримки великого, видовищного спорту.

Центр-периферійний підхід дозволяє виокремлювати нерівномірність розвитку спорту в територіальному та міжнародному, глобальному аспектах. Так, спорт має більший розвиток у великих містах (урбанізованих центрах). Високий рівень спортизації суспільства спостерігається в країнах Північної Америки, Європи, а також в Австралії, Новій Зеландії, Японії, Китаї, які мають високий рівень індустріалізації та урбанізації життя. В цілому, аналіз проявів нерівномірності у розвитку спорту вказує на існування «спортивного розриву» як на національному, так і на глобальному його рівнях.

Поглиблений аналіз функціональних проявів сучасного спорту дозволив виявити його латентні функції: культурної конвертації життєвої енергії індивіда; функцію пізнання граничних можливостей організму та психіки індивіда (експериментальна функція); управління масовим суспільством у формі маніпуляції суспільною свідомістю та впливу на поведінку індивідів (засобами спортивного видовища, спортивних комунікацій та спортивної інформації); відновлення соціальної нерівності; підтримки розвитку фарма-індустрії та нарко-індустрії; перерозподілу економічних (фінансових та матеріальних) ресурсів; відновлення валео-стратифікаційної системи сучасного суспільства; екологічної експансії. Такі функції мають амбівалентний характер прояву і несуть в собі як деструктивний, так і конструктивний потенціал, що актуалізує потребу  виявлення та стимулювання перспективних інституціональних траєкторій розвитку спорту.

У виявлених траєкторіях інституціональних змін сучасного спорту  автор розрізняє на типи. Один тип пов'язаний зі змінами загально-соціального характеру, а саме: зростання креативності, культурного різноманіття в процесі прискорення темпів накопичення культурних цінностей; розвиток спеціалізації, зростання професіоналізму; зростання та інституціоналізація ризиків; демократизація, розширення доступу до спорту; посилення інтеграції у сфері спорту на всіх рівнях його розвитку - від локального до глобального; посилення диференціації, поглиблення спортивної стратифікації (посилення нерівномірного розвитку та нерівності у спорті); фемінізація, гендерні трансформації. Другий тип траєкторій інституціонального розвитку спорту демонструє ускладнення вже сформованих та появу нових форм взаємодії спорту з іншими інститутами, зокрема: індустріалізація, комерціалізація; посилення організаційного та економічного плюралізму; технологізація, комп'ютеризація; інформатизація, медіатизація, віртуалізація; бюрократизація, політизація; ідеологізація та героїзація (міфологізація) спорту.

Інститут спорту на національному рівні може мати специфічну форму структурної конфігурації, яка залежить від соціетального контексту - національних умов його становлення та розвитку. Порівняльний аналіз специфіки розвитку інституту спорту та спортивної політики як системи управління його розвитком в різних країнах світу дозволяє виокремити чотири основні типи структурної конфігурації інституту спорту або моделі організації спортивних відносин: 1) ліберальну (капіталістичну); 2) державно-адміністративну (соціалістичну); 3) ліберально-державну (посткапіталістичну або неоліберальну); 4) державно-ліберальну (постсоціалістичну або неосоціалістичну). Основними критеріями даної типології виступають: роль та місце держави в управлінні розвитком спорту; рівень централізації управління розвитком спорту; джерела фінансування спорту; рівень автономності громадського сектору спорту; наявність та рівень розвитку комерційного сектору в спорті.

Розвиток міжнародних спортивних відносин, постсоціалістичні трансформації, процес глобалізації сучасного спорту на рубежі ХХ-ХХІ ст. стали факторами ускладнення національних типів структурної конфігурації спорту та переходу їх до більш складних, інтегративних, плюралістичних форм організації, які за змістом та структурою можуть визначатись як ліберально-державні або неокапіталістичні та постсоціалістичні, або неосоціалістичні. Нові форми демонструють посилення ролі державного сектору в розвитку спорту та формування в постсоціалістичних країнах комерційного сектору. Припускається, що плюралістична трьох-секторна структурна конфігурація (відповідна інституціональна модель) є результатом поступової уніфікації різних типів національної організації спорту під впливом глобалізації. В Україні в інституті спорту відбувається перехід від державно-адміністративного (двох-секторного) до державно-ліберального, плюралістичного (трьох-секторного) типу структурної конфігурації.

Розвиток спорту як глобального феномену обумовлюється декількома основними факторами: специфікою «культурного коду» спорту, що має візуальний характер (це робить спорт легко зрозумілим для людей різних культурних та мовних груп); видовищним характером спортивних змагань; діяльністю міжнародних спортивних та інших організацій; бурхливим розвитком спортивної індустрії та ринку спортивних товарів, сфери відпочинку, розваг, туризму, а також засобів спортивної масової інформації (в першу чергу – телебачення та Інтернету). Результатом стає детериторізації спорту, або переформатування простору спортивної культури, в результаті чого долаються локальні, регіональні та національні бар’єри. В результаті локальний та національний спорт стає все більш відкритим для впровадження досвіду глобального спорту.

Аналіз дисфункцій розвитку українського спорту дозволяє визначити ряд його інституціональних деформацій, диспропорцій та протиріч. Так, одна група дисфункцій інституту спорту формується та розвивається під впливом та в контексті світових, наднаціональних спортивних процесів і проявляється в абсолютизації цінностей спорту вищих досягнень. Останнє має суперечливі наслідки для суспільства та розвитку особистості: ризики для здоров'я, вживання спортсменами допінгів, агресивність і насильство у спорті, залучення спорту до реклами алкогольних напоїв, корупція в спорті.

Раздел 4. Друга група дисфункцій  має специфіку проявів в Україні та віддзеркалює загальні проблеми розвитку українського суспільства в пострадянський період. Зокрема, це скорочення та обмеженість державного фінансування сфери спорту; значні диспропорції в ресурсному забезпеченні спорту вищих досягнень та масового спорту (на користь першого); низький рівень спортивної активності населення України та посилення нерівності в доступі до спортивно-оздоровчих занять; зниження результативності системи фізичного та спортивного виховання дітей та молоді; недостатній рівень поширення в суспільстві цінностей оздоровчого спорту та здорового способу життя.

Уявлення про протиріччя та негативні наслідки функціонування сучасного спорту формує платформу для перегляду системи соціальних відносин стосовно спорту та його інституціонального дизайну.

В цілому, аналіз розвитку спортивних відносин дозволяє зробити висновок про складність змін, які відбуваються в просторі функціонування сучасного спорту, а також про їх взаємопов’язаний характер та зв'язок зі змінами у суспільстві та його базових інститутах. В узагальненому вигляді такі зміни представляють високо динамічний нелінійний процес накопичення та вдосконалення цінностей та практик спортивної культури, зростання різноманітності її проявів. Поступове зростання ролі спорту може бути визначено як процес спортизації життя суспільства, що обумовлюється ціннісною та практичною специфікою спортивної культури, їх відповідністю сучасним змінам в системі потреб та цінностей індивідів, зростанню ролі рекреативних та оздоровчих сфер життєдіяльності.

У третьому розділі «Тенденції інституціональних трансформацій інституту спорту в Україні» розглядаються основні етапи розвитку інституту спорту, зміст та напрями постсоціалістичних трансформацій спорту в Україні, здійснюється порівняльний аналіз функціональних особливостей професійного та оздоровчо-рекреативного компонентів інституту спорту, обґрунтовується стратегія цілеспрямованої трансформації інституту спорту в Україні у формі переходу до нової моделі його інституціонального дизайну.

Визначено, що становлення та перший етап розвитку спорту в Україні були пов’язані з тими історичними умовами, при яких країна була розділена на східну та західну частини, що входили відповідно до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Тому розвиток спортивного руху на двох українських територіях у певній мірі відрізнявся – в західних землях він набув більшого розмаху. В період СРСР спорт сформувався як один з інститутів радянського суспільства та набув значного розвитку в довоєнні та післявоєнні роки. В 1930-і роки сформовані організаційні основи фізичного виховання та спорту, які визначили їх розвиток на весь радянський та, в певній мірі, на пострадянський періоди.

В післявоєнні роки завершилось організаційне оформлення радянської системи спорту, спорт отримав найбільший розвиток. Так, за  статистичними даними, в 1966 році членами спортивних організацій були 10,7 млн. (23,8 %) мешканців України, що на 7 % перевищувало середній показник по СРСР. У той період на міжнародних іграх радянська система підготовки спортсменів давала значні результати, зокрема у 1952 році (у Гельсинки) збірна команда СРСР виграла 71 олімпійську медаль та посіла перше місце в неофіційному заліку поряд із США. Це забезпечувало великий авторитет радянських спортсменів на міжнародній арені.

Радянська модель спорту відрізнялась максимальною централізацією, ведучою роллю державного сектору в його організації та управлінні, орієнтацією на масове залучення населення до спорту і в другій половині ХХ століття продемонструвала свої переваги щодо показників спортивної активності населення, досягнень на міжнародній спортивній арені. За даними соціологічних досліджень 1986-1987 рр. (Всесоюзного науково-дослідного інституту фізичної культури спільно з Інститутом соціологічних досліджень АН СРСР) до 20 % населення СРСР старше 16 років займались у спортивних секціях, групах здоров’я, робили виробничу гімнастику, приблизно 40% населення займались фізичними вправами та спортом самостійно.

В період незалежності в Україні розпочався новий етап в розвитку інституту спорту. Основними змінами в системі державного управління фізичною культурою та спортом в Україні стали процеси: формування національних органів державного управління, спортивних федерацій, олімпійських комітетів; департизація системи та процесу управління розвитком сфери фізичного виховання та спорту; створення дорадчого органу при адміністрації Президента України; створення національної нормативно-правової бази розвитку спорту; формування національних збірних команд; створення нових національних центрів спортивної підготовки національних олімпійських та спортивних збірних команд; відновлення в адаптованій до національних умов редакції Єдиної спортивної класифікації, яка діяла в СРСР. Формування національної системи спорту в Україні призвело до розвитку ідеології національно-державного патріотизму, який супроводжувався зміною символіки НОК України, національних спортивних федерацій, національних спортивних команд. Відбулось принципове скорочення кількості та послаблення ролі спортивних товариств при профспілках (функціонували в рамках громадського сектору розвитку радянського спорту, який практично контролювався партійно-державною системою). В той же час, посилилась роль Національного Олімпійського Комітету України, який утворився в 1992 р., та національних спортивних федерацій. Новими елементами в системі управління та організації спорту в Україні стали всеукраїнські мережі державних спортивних організацій «Інваспорт» (спорт для інвалідів) та «Спорт для всіх».

Виявлено важливі прояви процесів лібералізації та комерціалізації в інституціоналізації соціальних відносин в спорті в Україні, зокрема: розвиток приватного бізнесу з виробництва спортивних товарів та послуг; розвиток маркетингових організацій, що забезпечують посередницькі, організаційні, інформаційно-аналітичні та рекламні послуги у сфері спорту; залучення приватних джерел фінансово-матеріальної підтримки спорту у формі благодійництва та спонсорства; створення приватних спортивних організацій, клубів, а також федерацій з комерціалізованих професійних видів спорту (боксу, футболу, бодібілдингу та інших). Такі зміни в економіці та організації спорту виступають проявами та факторами активного розвитку індустрії спорту, яка включає не тільки виробництво спортивних товарів та послуг, а й розвиток спортивного шоу-бізнесу.

Протягом першого етапу пострадянських трансформацій українського спорту (1990-і роки) відбувся колапс державного фінансування спортивної сфери. Це негативно вплинуло на розвиток всієї ресурсної та організаційної основи українського спорту - значно скоротилась кількість спортивних організацій та спортивних кадрів, значно понизився рівень спортивної активності, що стало одним із факторів погіршення здоров’я населення. За останні  десять років в розвитку системи спорту в Україні почали проявлятись позитивні зміни – основні його показники стали поступово поліпшуватись. Це стосується зростання інвестицій у спорт, збільшення обсягу та поява нових джерел  фінансування, а також збільшення кількості спортивних організацій – федерацій, спортивних закладів (спортклубів, фітнес-центрів). Результатом стає популяризація нових видів спорту в суспільстві та певне зростання рівня спортивної активності населення.

Зміни в українському спорті мають суперечливий та багатоаспектний характер. На тлі реінституалізації  або відновлення (наприклад: використання системи єдиної спортивної класифікації) та деінституалізації або деконструкції попередніх форм організації спорту (наприклад: відміна комплексу ГПО) відбувається також інституалізація нових форм відносин у спорті (наприклад: поширення спортивних організацій комерційного характеру у формі приватних клубів та їх команд, розвиток ринку платних спортивних послуг, становлення і розвиток спорту інвалідів, поява нових спортивних видань, телеканалів, спортивного сектору в Інтернеті). Певна частина змін у розвитку спорту пов’язана з процесом конвергенції попередніх і нових або просто різних форм організації, управління та фінансування спорту. Окремою групою трансформацій виступає процес інституціональної трансплантації як впровадження іноземного досвіду, наприклад: популяризація нових видів спорту, фітнес-культури, розвиток  фітнес-індустрії, спортивного шоу-бізнесу, професійно-комерційного спорту, спортивного менеджменту та маркетингу, поширення західних спортивних ЗМІ, спортивного рекрутингу, спортивного букмекерства тощо.

За результатами інституціональних змін в спорті в Україні відбулось посилення професійних (збільшення спортивних організацій та спортивних кадрів, розвиток системи їх професійної освіти), економічних (розвиток спортивної індустрії, спортивного ринку, сфери спортивних послуг) та політичних, ідеологічних функцій спорту. Одночасно послабились виховна, рекреативна та оздоровча функції. За умов професіоналізації та комерціалізації спорту спостерігається абсолютизація цінностей спорту вищих досягнень на фоні низького рівня спортивно-оздоровчої активності населення України, обмеженості доступу до спортивних занять для більшої частини населення внаслідок поширення платного принципу спортивних послуг, високих цін на них, а також надмірної зайнятості та відсутності вільного часу у індивідів для активного відпочинку, падіння рівня культури здорового способу життя. Так, в Україні показник залучення населення (старше 16 років) до регулярних спортивних занять за результатами національних опитувань 2003 й 2008 років складав 10 % та 16 % відповідно. Незважаючи на позитивну динаміку, даний показник в Україні в 2-3 рази менший, ніж у західно-європейських країнах.

Зроблено висновок, що за умов професіоналізації спорту за останні десятиліття сформувались два його основні напрями-сектори – це спорт вищих досягнень, який включає як професійно-некомерційний, так і професійно-комерційний спорт, та масовий або оздоровчо-рекреативний спорт (міжнародне визначення – «спорт для всіх»). Проведений автором порівняльний аналіз функцій професійного та оздоровчо-рекреативного спорту, змісту та результатів спортивної діяльності в зазначених секторах дозволяє виокремити цілий ряд відмінностей між ними. Основними критеріями такого порівняння виступають: оздоровчий ефект від спортивних навантажень (в залежності від кількісних та якісних їх параметрів), рівень спортивної майстерності (спортивного професіоналізму) та насиченість змагальною діяльністю. Крім того, оцінці підлягали ціннісні, мотиваційні, виховні, культурні, рекреативні та економічні прояви спорту.

Результати аналізу дозволяють стверджувати, що оздоровчий спорт, який орієнтований на збереження та покращення стану здоров’я людини, активний відпочинок, самовдосконалення, формує популяцію індивідів з такими індивідуальними ресурсами, які дозволяють протистояти зростаючим агресивним факторам соціокультурного та природного середовища, компенсувати їх негативний вплив. Поряд з цим, дана група індивідів має більше можливостей для самореалізації у професійному та особистому житті, характеризується високим рівнем самоорганізації, впевненості в собі, задоволеністю життям.

На відміну від цього, професійний спорт зосереджує ресурси для пізнання граничних можливостей організму індивіда під впливом максимальних фізичних та психоемоційних навантажень. Це обумовлює трансформацію впливу спортивних тренувань на фізичний стан, здоров’я індивіда у професійне їх використання з високим рівнем ризиків внаслідок перевантажень, травм та вживання допінгів. Іншими словами, спорт вищих досягнень не виконує оздоровчої функції, а навпаки – специфічно використовує здоров’я атлетів. Поряд з цим, спорт вищих досягнень виконує також функції соціальної інтеграції навколо підготовки та проведення спортивних змагань. В такому ракурсі професійний спорт формує та відновлює розподіл любителів спорту на спортсменів високого класу (активне професійне включення у спортивну культуру) та «глядачів» або споживачів спортивних видовищ (пасивна форма включення у спортивну культуру), які об’єднані навколо публічної демонстрації високих спортивних досягнень, спортивної боротьби, конкуренції в процесі спортивних змагань як особливої форми сучасного видовища, шоу-бізнесу. Дана форма інтеграції стимулює комунікативні, пасивно рекреативні (перегляд, відвідування спортивних змагань), економічні, політичні, ідеологічні функції професійного спорту, що в свою чергу забезпечує його максимальну підтримку з боку комерційних структур, політичних інститутів, науки та ЗМІ. Тому мотивація спортсменів професійного класу (що орієнтована на максимальні спортивні результати, рекорди, спортивні перемоги) стала в значній мірі пов’язаною не тільки з досягненням слави, популярності, а й прагматичними інтересами – орієнтацією на високу матеріальну винагороду.

Здоров’я людини стало провідною цінністю для сучасного суспільства, як цінність все більше усвідомлюється людьми. Це сприяє активізації використання традиційних та пошук нових ефективних засобів його покращення. Причини лежать в площині наслідків соціального прогресу, який проявляється через урбанізацію, технологізацію, інформатизацію, медіатизацію та комп’ютеризацію суспільного життя, що покращує умови життя індивідів, однак одночасно формує нові ризики для здоров’я та проблеми його збереження. Останнє актуалізує потреби в підвищенні культури здоров’я та здорового способу життя, невід’ємним компонентом якого виступають фізична активність та оздоровчо-рекреативний спорт.

В Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, спорт вищих досягнень та масовий спорт об’єднані в одну інституціональну систему, що виступає результатом реінституціоналізації радянської моделі фізичної культури та спорту, коли держава виступала основним суб’єктом спортивної політики. Обгрунтовано висновок про те, що подолання інституціонального конфлікту між професійним та оздоровчим спортом в Україні можливе на основі розвитку нової моделі інституціонального дизайну спорту, яка здатна забезпечити автономізацію структурно-організаційних основ функціонування (інституціональної дивергенції) оздоровчо-рекреативного та професійного спорту. Модель орієнтує розвиток професійного спорту в рамках інституціонального комплексу «Шоу-бізнес» як сфері сучасних видовищ. Розвиток оздоровчо-рекреативного спорту забезпечується ресурсами для максимальної реалізації свого оздоровчого потенціалу в рамках інституціонального комплексу «Wellness» («збереження здоров’я»), який впродовж останніх десяти років демонструє надзвичайно високі темпи розвитку в західних країнах і поступово поширює свій вплив на всі інші країни світу. В рамках такого підходу, оздоровчий спорт може отримати статус окремого інституціонального утворення.

Отже, низький рівень спортивної активності та здоров’я населення України засвідчують низьку результативність діючої моделі інституціональної організації спорту, в якій масовий, оздоровчо-рекреативний спорт представляє периферійну зону та розвивається за залишковим принципом. Натомість, професійний спорт займає домінуючу, центральну позицію в інституціональному просторі спорту та набув ознак інституціональної воронки-пастки, оскільки споживає більшу частину інституціональних ресурсів спорту й отримує максимальну підтримку від економічних, політичних та медіа-інститутів українського суспільства. Це дає підставу для висновку про те, що зміна діючої інституціональної моделі спорту неможлива без цілеспрямованої трансформації структурно-функціональної основи розвитку інституту спорту в Україні, без принципових змін у концептуальних, правових, нормативних, організаційно-ресурсних, інформаційно-аналітичних засадах національної спортивної політики. Даний процес має відбутись при посиленні державної підтримки розвитку оздоровчого спорту, системи фізичного виховання та пропаганди цінностей здорового, активного способу життя.

В четвертому розділі «Інституціональні механізми соціального включення у сучасному спорті» вивчаються механізми соціалізації та культурного відбору в спорті, прояви спортивної кар’єри як форми професійної інклюзії та соціальної мобільності, а також фактори спортивної активності населення в умовах сучасного українського суспільства.

Основними інституціональними механізмами включення людини в простір спортивної культури й спортивних практик виступають процеси спортивної соціалізації (як форми фізичного, спортивного виховання) та спортивного відбору (як форми культурної селекції в спорті). В результаті цих процесів формується фізична та спортивна культура особистості, мотивація до спортивних занять, відбуваються також спортивний відбір за фізичними та психічними якостями, здібностями до спорту та спеціалізація за його видами. Найбільш важливим та активним етапом спортивної соціалізації виступає дитинство та молодість. У даному віці рухова активність, фізичні вправи відіграють важливу роль у формуванні та розвитку тілесних та кінетичних якостей дитини. В дитинстві та молодості потреба у рухах проявляється максимально, тому спортивні заняття, рухові ігри виступають однією з адекватних для юного віку форм культурної конвертації життєвої енергії. В такому аспекті спорт виступає і засобом етичного виховання та  профілактики протиправної поведінки молоді.

В результаті спортивної соціалізації та спортивного відбору частина юних спортсменів обирає шлях професійної кар’єри в спорті. Інша частина дітей та молоді в дорослому віці може продовжувати спортивні заняття в рамках оздоровчого спорту та у формі оздоровчої фізичної активності, хоча реалізується така можливість не часто. Отже, система фізичного виховання в навчальних закладах разом із системою дитячо-юнацького та клубного спорту забезпечують спортивну соціалізацію та виконують функцію інклюзії – включення індивіда в світ фізичної та спортивної культури суспільства. Спортивна соціалізація за своїми результатами може мати як масовий, любительський, так і професійний характер.

Агентами спортивної соціалізації насамперед виступають тренери, інструктори, методисти, вчителі, викладачі, а також батьки, родичі, друзі, однолітки. Це – первинні агенти спортивної соціалізації, які в рамках секційних занять, у процесі фізичного виховання, сімейного та дружнього спілкування на дозвіллі передають дітям та молоді досвід спортивної діяльності. До вторинних агентів спортивної соціалізації належать спеціалісти та керівники спортивних організацій, навчальних закладів (клубів, центрів, кафедр, факультетів, вузів), в рамках яких відбувається процес спортивного виховання. Первинні та вторинні агенти приймають участь в професійній спортивній соціалізації, яка відбувається в спеціальних навчальних закладах по підготовці спортивних спеціалістів.

Особливим агентом соціалізації в спорті виступають спортивні судді (арбітри), які займають проміжне положення між первинними та вторинними агентами. З однієї сторони, вони вступають в безпосередній контакт зі спортсменами під час змагань, мають свій вплив на їх поведінку. З іншої сторони, судді представляють спортивні організації, які за їх допомогою здійснюють функції інституціонального контролю та спортивного відбору. До опосередкованих агентів спортивної соціалізації відносяться спортивні ЗМІ та видавництва спортивної літератури, а також виробничі та торгові організації спортивного спрямування, спортивні рекламодавці. В інституціональному ракурсі агентами фізичного виховання та спортивної соціалізації виступають інститути спорту, освіти, сім’ї, держави, медицини, дозвілля та ЗМІ, до яких в Україні приєднується спортивний бізнес.

За результатами досліджень Українського інституту соціальних досліджень імені О. Яременка 2007 р. біля 10-15% українських школярів та студентів зовсім не займались фізичними вправами, тільки 5-10% учнівської молоді мали необхідний для здоров’я рівень фізичної активності. Такі дані свідчать про недостатню результативність системи фізичного виховання та спортивної соціалізації дітей та молоді в Україні, яка потребує кардинального реформування. Значного розвитку в Україні потребує і система пропаганди цінностей здорового способу життя, фізичної активності та оздоровчого спорту, в якій провідну роль відіграють ЗМІ, Інтернет. Аналіз публікацій ЗМІ дозволяє стверджувати, що в  українському суспільстві спортивні ЗМІ підтримують в першу чергу професійний спорт і мало приділяють уваги популяризації оздоровчих напрямів фізичної активності та спорту.

Проблема підвищення фізичної активності дітей та молоді знайшла відображення у концепції «спортизації» фізичного виховання школярів та студентів, сформованій американським дослідником Д. Сідентопом (під назвою «SE – Sport Education») та одержала підтримку фахівців різних країн світу. За цією концепцією, спортивно орієнтоване фізичне виховання (процес заміни традиційних уроків і занять з фізичного виховання на тренування у спортивних секціях) стає пріоритетним інноваційним напрямом модернізації сучасної системи фізичного виховання дітей та молоді, засобом підвищення рівня фізичної активності підростаючого покоління.

Найбільш фізично розвинені та спортивно талановиті діти, які проходять спортивний відбір, розкривають для себе можливість досягти високих спортивних результатів, тобто, зробити кар’єру в спорті. В такому аспекті діяльність спортсмена-професіонала передбачає можливість вертикальної мобільності на основі зростання майстерності та успішних виступів на змаганнях. Постать спортсмена вищого класу є центральною в підготовці та проведенні спортивних змагань, а статус спортсменів – переможців світових змагань є найвищим у системі спортивної стратифікації (ієрархії). Спортсмени можуть розглядатись як основні та унікальні актори-виконавці спортивних видовищ. Найкращі спортсмени національного та світового класу складають спортивну еліту, яка за свої досягнення отримує значну фінансову винагороду та моральну підтримку з боку суспільства, його базових інститутів – економічних та політичних. Зірки спорту, завдяки сучасним ЗМІ,  входять у групу найбільш популярних людей світу поряд із зірками кіно та естради. Це робить спортивну кар’єру однією з тих форм соціальної мобільності, яка має прискорений, високопрестижний та привабливий характер (у випадку висхідної форми мобільності), що не заперечує значних ризиків для фізичного та психічного здоров’я атлетів.

Спортивна кар'єра має цілий ряд специфічних рис, які роблять її відмінною від інших видів професійної кар'єри. В результаті аналізу нами виокремлено наступні особливості спортивної кар'єри: ранній, дитячий вік початку спортивної кар'єри, що відображає специфіку спортивної діяльності та процес омолодження спорту (в деяких видах спорту заняття починаються в 3-4 роки); високі темпи розвитку та недовготривалість вищої стадії спортивної кар'єри (як правило триває в період юнацтва та молодості); залежність спортивної кар'єри від здібностей, таланту та вольових якостей особистості спортсмена, його цілеспрямованості та рівня амбіцій; персоніфікація спортивної кар'єри – досягнення в спорті завжди пов'язані з іменами спортсменів; залежність спортивної кар'єри від рівня та якості умов спортивних занять, а також професіоналізму тренерів; насиченість спортивної діяльності фізичними функціями, руховою активністю (у більшості видів спорту), результатом якої є унікальні нематеріальні цінності – спортивна майстерність і вміння її публічно продемонструвати; максимальна орієнтація на професійне зростання – супермотивація до спортивних успіхів та перемог; висока насиченість конкуренцією, яка проявляється переважно у змагальній діяльності; демонстративність, публічність, видовищність спортивної діяльності, яка проявляється в процесі змагань. З професійною кар’єрою спортсменів пов’язана й кар’єра всіх фахівців, які забезпечують тренувальний та змагальний процес: тренерів, суддів, лікарів, науковців, інженерів, дизайнерів, менеджерів, маркетологів, керівників, агентів, промоутерів, журналістів, продюсерів спортивних ЗМІ та видовищ.

Отже, спортивна кар’єра може розглядатись як форма специфічної соціальної інклюзії в сферу професійного спорту та форма соціальної мобільності, яка дає можливість спортсменам та спортивним спеціалістам змінювати статусні позиції в системі спортивної стратифікації. Одним з сучасних проявів спортивної мобільності виступає міжнародна спортивна міграція. Основними проблемами професійної кар’єри спортсменів стали значні ризики для здоров’я, недостатній рівень їх соціального захисту, проблеми адаптації до умов низхідної соціальної мобільності, коли травми, фізичне та психічне перенапруження призводить до зниження спортивних результатів в спорті та після виходу з великого спорту.

Поряд з професійним включенням індивідів в спорт існує масове залучення населення до спортивних занять з метою оздоровлення, відпочинку та дозвілля. Рівень рухової та спортивної активності населення залежить від сукупності факторів об’єктивного та суб’єктивного характеру. Провідну роль серед них відіграють вік, стать, рівень освіти, професія, економічний та територіально-поселенський статус людини, а також рівень якості фізичного виховання та спортивної пропаганди, рівень розвитку спортивної інфраструктури, кадрового забезпечення системи оздоровчого спорту, фінансова доступність для населення необхідних умов для спортивних занять (спортивних споруд та спортивних послуг).

Загальний рівень спортивної активності в Україні за результатами національного опитування 2008 р. склав біля 40% населення (одне та більше спортивних занять впродовж останнього року), при цьому регулярно спортом займаються 16%. Найвищі показники загальної спортивної активності у дітей та молоді віком 16-24 років (73 %), в той час як  у пенсійному й похилому віці спортивна активність найменша: у групах 55-64 та 65-74 років – відповідно – 20 % та 14 %. Із збільшенням віку відбувається постійне зниження спортивної активності. Показники спортивної активності також мають суттєві гендерні відмінності, зокрема цей показник у українських чоловіків та жінок склали відповідно 51 % та 28 %. Більш активно до спорту залучаються люди з вищою освітою та професійні групи, для яких важливу роль відіграє фізична підготовка (сфери фізичного виховання та спорту, військовослужбовці та представники правоохоронних структур). В проявах спортивної активності важливу роль відіграє економічний статус індивіда. За соціальними оцінками, висока вартість послуг в спортивних центрах та дефіцит власних коштів є найсуттєвішим чинником обмеження спортивної активності. Причинами пасивного ставлення людей до спорту виступають також відсутність вільного часу; недостатньо розвинута спортивна інфраструктура (спортивні зали, клуби, центри); низький рівень фізичної культури та культури здоров’я; недостатній розвиток пропаганди цінностей спорту та оздоровчої фізичної активності. Жителі середніх та великих міст мають більш високий рівень спортивної активності в порівняні з жителями сіл та малих міст. Отже, в Україні «спортивний розрив» в першу чергу обумовлюється статевовіковими, освітньо-професійними, економічними та територіально-поселенськими чинниками.

Цінності в поєднанні з мотивацією представляють соціально-психологічні чинники спортивної активності особи. Так, за результатами міжнародного дослідження «Inte
ational social survey program» 2007 року, основними цінностями спорту, з точки зору українських респондентів, виступають позитивний його вплив на здоров’я людини та на процес її виховання, формування характеру. До цінностей спорту також відносяться його можливості щодо вдосконалення зовнішності (тілесності), спілкування між людьми та соціокультурної інтеграції. Визначені цінності представляють основу формування мотивації сучасних людей до спортивних занять не тільки в Україні, а й інших країнах світу. В такому сенсі оздоровчо-рекреативний спорт виступає найбільш пріоритетним напрямом розвитку сучасного спортивного руху, що не заперечує важливості для суспільства розвитку спорту вищих досягнень.

 

Сучасний валеологічний підхід в дослідженні рівня спортивної активності населення, запропонований ВООЗ, передбачає вивчення різних форм фізичної активності населення, в рамках якої спортивні заняття (в секціях, клубах, самостійні) виступають організованою, регулярною та інтенсивною формою фізичної активності поряд з іншими її проявами – ходьбою, фітнесом, танцями, фізичною роботою. При цьому, результати вивчення фізичної активності мають більшу наукову та практичну цінність, якщо вони проходять у рамках моніторингу стану здоров’я населення, умов та факторів, що впливають на нього. Така методологія отримала суттєвий розвиток в США, країнах Західної Європи та є перспективною для досліджень як спортивно-рухової, фізичної активності, так соціальних проблем здоров’я населення Україні.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины