ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, розкривається стан наукової розробки проблеми, її значущість, відображається зв’язок із науковими програмами, визначаються об’єкт та предмет дослідження, його мета, методологічна основа й завдання, теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження, його наукова новизна, наводяться відомості про апробацію результатів виконаної роботи, структуру дисертації.
«Розділ 1. Моделі та система правових інструментів європейської інтеграції» присвячений аналізу теоретико-методологічних основ європейської інтеграції.
У підрозділі 1.1. «Доктринальні підходи до європейської інтеграції» досліджуються основні концепції, теорії та наукові підходи до європейської інтеграції.
У підрозділі розкрито стан розвитку європейських інтеграційних процесів з урахуванням історичних етапів розвитку ідеї об’єднання Європи та основних теоретичних підходів, що розвивалися в європейській історико-правовій думці. Зазначається, що саме теорія передувала практичній реалізації економічної й політичної інтеграції в Європі. При цьому, на відміну від класичної ситуації розірваності теорій та практики, особливістю європейської інтеграції стало те, що між теоретичним обґрунтуванням її основних положень і практичною реалізацією існує незначний часовий проміжок.
Європейська інтеграція має унікальний характер і тому пошуки розуміння її феноменології настільки різноманітні, що автори теорій намагаються провести паралелі між уже існуючими явищами та європейською інтеграцією. Таким чином, виникло безліч методологічних підходів і теорій, що формують уявлення та визначають об’єктивні закономірності розвитку європейської інтеграції.
Зазначається, що особливий погляд на наднаціональність ЄС проявляється через дві базові теорії – федералізм та функціоналізм, які слід розглядати як взаємодію через протидію форми (федералізм) та змісту (функціоналізм). Ці теорії в подальшому дали поштовх для виникнення неофункціоналізму та неолібералізму. Перший передбачає керованість інтеграційних процесів та їх чітку спрямованість (політичну). Другий полягає в гармонізації національних інтересів держав та інтересів інтеграційного об’єднання.
У підрозділі 1.2. «Адаптація законодавства в системі правових інструментів європейської інтеграції» проаналізовано ряд категорій, які різною мірою використовуються для відображення контекстних взаємозв’язків права ЄС, законодавства держав-членів та третіх країн. Використовуються такі терміни, як: імплементація (implementation), інкорпорація (incorporation), рецепція (reception), трансформація (transformation), транспозиція (transposition), уніфікація (unification), гармонізація (harmonisation), конвергенція (convergence), адаптація (approximation).
Окрему увагу приділено визначенню співвідношенню понять «адаптація» та «гармонізація», яке набуває не тільки теоретичного, але й практичного значення. У розділі проаналізовано позиції ряду вчених з цього питання, зокрема Н.Р. Малишевої, Ю.В. Мовчан та інших, а також положень базових законодавчих актів ЄС і законодавства України. Було розмежовано ці поняття за суб’єктним складом (критерієм виступає членство в ЄС) і за обов’язковістю (адаптація в певний період може бути ex gratia).
У зв’язку із цим стверджується, що законодавці держав-членів зобов’язані гармонізувати національне законодавство із законодавством ЄС, суворо дотримуючись приписів усього законодавчого масиву ЄС, приводячи таким чином національне законодавство у повну відповідність із правом ЄС. Водночас держави, які прагнуть членства в ЄС, адаптуючи своє законодавство, мають ширший вибір, оскільки вони можуть здійснювати гармонізацію на вибірковій основі.
У контексті дослідження гармонізації й адаптації як правових категорій права ЄС було досліджено «транспозицію», що передбачає комплекс заходів на національному рівні щодо приведення положень внутрішньодержавного права у відповідність до положень директив ЄС.
Механізми адаптації законодавства країн Центральної і Східної Європи до acquis ЄС» аналізується досвід держав останніх хвиль розширення ЄС щодо адаптації їх законодавств до законодавства ЄС.
Підрозділ 2.1. «Нормативний механізм адаптації законодавства країн Центральної і Східної Європи до законодавства ЄС» присвячено розгляду нормативної складової процесу адаптації в державах Центральної та Східної Європи.
У підрозділі наголошується на важливості конституційних положень у процесі входження держав до ЄС. У зв’язку із цим було проаналізовано конституційні акти держав Центральної та Східної Європи. Так, до Конституцій Болгарії, Естонії, Литви, Латвії, Польщі, Угорщини й інших держав останніх хвиль розширення ЄС було внесено відповідні зміни, які стосувалися принципів участі цих держав в ЄС.
Примітно, що у рамках конституційної реформи у зв'язку з приєднанням до ЄС, навіть Венеціанська комісія «За демократію через право» надавала державам відповідні консультації. Зокрема, Висновок про конституційні проблеми, викликані приєднанням до Європейського Союзу, було надано Естонії в 1998 році.
У цьому відношенні неоднозначний підхід обрав Конституційний суд Польщі, який постановив, що право ЄС може мати примат над національними нормативно-правовими актами, але воно не має примату над Конституцією. У разі конфлікту між правом ЄС та Конституцією Польща може ухвалити суверенне рішення щодо того, як цей конфлікт може бути вирішено (наприклад, шляхом внесення зміни до Конституції, виходу з ЄС або пошуком можливостей для зміни права ЄС).
Аналіз положень конституцій та конституційних законів дозволив виокремити ключові моменти законодавчих положень держав Центральної і Східної Європи, які потребували змін у зв’язку з розпочатим процесом інтеграції:
1) питання стосовно представництва держав-членів у інституціях ЄС;
2) питання щодо вироблення національної позиції у контексті формування політики та функціонування Співтовариства;
3) питання призначення національних органів, уповноважених застосовувати право Співтовариства.
По суті, ці положення сформували стрижневу структуру для подальшого реформування національного законодавства країн Центральної та Східної Європи.
У підрозділі 2.2. «Інституційні механізми адаптації законодавства країн Центральної і Східної Європи до законодавства ЄС» особливості інституційного забезпечення адаптаційних процесів. Наголошується, що процес адаптації національного законодавства до acquis ЄС має бути належним чином забезпечений державним апаратом з урахування того, що acquis ЄС складають величезний масив документів. Такий механізм повинен забезпечити дотримання й реалізацію на практиці норм адаптованого законодавства.
У роботі досліджено дві моделі побудови державного апарату – із наявністю спеціального органу та без такого. Окремо наголошено на необхідності централізованого контролю та моніторингу за адаптаційними процесами.
Було проаналізовано досвід держав Центральної й Східної Європи у контексті створення спеціального органу (Департамент європейського права Секретаріату Комітету європейської інтеграції (Польща), Міністерство юстиції (Угорщина), Інститут наближення законодавства Секретаріату уряду (Словаччина), Департамент відповідності з правом ЄС Законодавчого управління Секретаріату уряду (Чехія), Урядовий Секретаріат з європейських справ (Словенія), Секретаріат у справах ЄС та Міністерство юстиції (Естонія), Бюро європейської інтеграції, реорганізоване у Бюро європейських справ (Латвія), Департамент планування інтеграції Європейського комітету і Департамент європейського права у підпорядкуванні уряду (Литва)), відповідального за координацію діяльності державного механізму в цілому.
Підрозділ 2.3. «Програмні механізми забезпечення адаптаційного процесу у державах Центральної і Східної Європи» присвячено дослідженню програм ЄС, які сприяли адаптаційному процесу в державах Центральної і Східної Європи. Встановлено, що програми, започатковані ЄС для сприяння й надання допомоги третім країнам, є окремими механізмами, що виконують такі функції:
– регулювання, однак така функція має певну специфіку: програмні механізми, як правило, самостійно не регулюють міжнародні відносини, вони лише визначають рамки та задачі, які стоять перед сторонами;
– моделювання, тобто відносини певним чином підганяються під рамки програмної норми, що має два наслідки: позитивний та негативний. Позитивний проявляється у випадку, коли програмна норма спрямована на створення певного уніфікованого середовища, негативний – така норма не враховує з огляду на специфіку її правової природи всіх аспектів розвитку відносин, які стали об’єктом такого регулювання.
Зазначається, що основною метою програмного регулювання в рамках ЄС стало забезпечення належного рівня адаптації законодавства держав-кандидатів на вступ до ЄС через надання міжнародної технічної допомоги, яка дозволяла в результаті досягти позитивних економічних та соціальних перетворень у державах-реципієнтах такої допомоги.
Також запропоновано періодизацію програмного регулювання ЄС по відношенню до держав ЦСЄ. Перший період – становлення (кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст.) – характеризується певною безсистемністю та нечіткістю цілей, а також майже повною відсутністю координації між ЄС та державами ЦСЄ. Формується спорадичне інституційне забезпечення програмного регулювання залежно від потреб, які виникають у держав ЦСЄ. Зокрема, мова йде про створення стабілізаційних фондів національних валют. Однак, уже в цей період з’являються інституції, основна мета яких полягає не лише у вирішенні нагальних питань, але й у забезпеченні подальшого стабільного розвитку суспільства (зокрема, Агентство з реструктуризації та модернізації сільського господарства й інші). У цей період виникає перший із трьох базових фінансових інструментів адаптації – програма PHARE. Основною метою стали інституційні перетворення в державах-кандидатах та системна адаптація законодавства.
Другий період – формування (середина – кінець 1990-х років) – відзначився подальшим удосконаленням програмного регулювання. Формуються принципи програмного регулювання ЄС: додатковий характер фінансування розвитку держав ЦСЄ та фінансова підзвітність ЄС. За участі ОЕСР проходить становлення ще двох фінансових інструментів – SAPARD та ISPA. Цей період характеризується ускладненням механізмів програмного регулювання. Так, у рамках PHARE виникає адаптаційний механізм Twinning, який передбачав залучення не тільки ЄС як об’єднання, але й держав-членів ЄС та їх інституційних складових.
Третій період – розширення (до 2004 року) – характеризується якісною зміною мети програмного регулювання: забезпечення вступу ряду держав ЦСЄ до ЄС. У цей період відбувається залучення не тільки європейських інструментів програмного регулювання, але й зовнішніх, зокрема USAID, оновлюється програма PHARE – PHARE ІІ. Для цього етапу характерна активізація роботи у напрямку зміцнення координації надання міжнародної технічної допомоги, значне збільшення ресурсів з боку різних країн-донорів, таких, як США (наприклад, програми USAID, спрямовані на європейську інтеграцію); одночасно відкриваються нові освітні програми ЄС – «Леонардо да Вінчі», «Сократ» та інші.
Четвертий період – подальше розширення (до 2013 року). У цей період відбувається подальше розширення ЄС, у тому числі у 2013 році за рахунок приєднання Хорватії. Період характеризується відкриттям можливості використання структурних фондів ЄС для розвитку нових держав-членів ЄС. Змінюється статус держав ЦСЄ: після вступу до ЄС, вони з держав-реципієнтів стають державами-донорами.
Механізми адаптації національного законодавства України до законодавства ЄС» присвячено дослідженню нормативного та інституційного механізмів адаптації національного законодавства України до законодавства ЄС.
Еволюція правових засад адаптації законодавства України до законодавства ЄС» проаналізовано український досвід адаптації національного законодавства до законодавства ЄС. У контексті аналізу еволюції нормативно-правової бази, на основі якої здійснюється адаптація законодавства України до законодавства ЄС, виділено такі умовні періоди еволюції правових засад адаптації:
1) Із моменту підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими співтовариствами і їх державами-членами (14 червня 1994 року) до прийняття Закону України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (21 листопада 2002 року).
2) Із моменту прийняття Закону України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (21 листопада 2002 року) до набрання чинності Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (18 березня 2004 року).
3) Набрання чинності Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» та визначення етапів адаптації законодавства.
Також окремо розглянуто сучасний етап інтеграційних перетворень в Україні у світлі підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Наголошується, що ця Угода передбачає вищий ступінь інституційного співробітництва між Україною та Європейським Союзом, порівняно з УПС, оскільки започатковує нові інституційні механізми взаємодії: Раду асоціації, Комітет асоціації та Парламентський комітет асоціації. Крім того, буде започатковано новий вимір співробітництва – Платформа громадянського суспільства.
У цьому контексті найбільш вдалою видається модель, при якій у системі органів виконавчої влади України створюється окремий орган виконавчої влади із спеціальним статусом. Саме цей орган повинен нести весь тягар відповідальності щодо здійснення процесу інтеграції України до ЄС, у тому числі – здійснювати координацію процесу адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Створення такого органу, з одного боку, дало б можливість удосконалити внутрішньодержавні інституційні механізми, які відповідають за європейську інтеграцію, а з іншого – такий крок продемонстрував би для партнерів з ЄС незворотність курсу України на європейську інтеграцію та конкретні, практичні кроки, які спрямовані на підписання й імплементацію Угоди про асоціацію.
Український досвід вироблення інституційних механізмів адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» розглядаються інституції, що безпосередньо залучені та впливають на процеси європейської інтеграції України й адаптації законодавства: Президент України; Кабінет Міністрів України та Верховна Рада України.
Наголошується, що активна участь Президента України у процесі адаптації законодавства України до права ЄС обумовлена кількома складовими: представництво держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України. Також зазначається, що початок процесу адаптації законодавства України та його розвиток можна напряму пов’язати з підписанням Президентом України у 1994 році Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС і подальшим затвердженням Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу.
Вплив Кабінету Міністрів України на процес адаптації законодавства розглядається нарівні із Верховною Радою України як ключовий. Важлива роль Кабінету Міністрів України полягає в реалізації євроінтеграційної політики України шляхом проведення переговорів із представниками Європейського Союзу, зокрема щодо Угоди про асоціацію, яка матиме визначальний вплив на процес інтеграції України до ЄС, встановить нове коло зобов’язань України, у тому числі й щодо адаптації законодавства. Водночас у процесі адаптації законодавства Кабінет Міністрів України надає доручення щодо розробки законопроектів міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади.
Зазначається, що у процесі інтенсифікації взаємовідносин України з ЄС значно зростає роль Парламенту, що вимагає активізації роботи як профільних комітетів, так і Верховної Ради в цілому. Успішне просування євроінтеграційним шляхом залежить від здійснення Верховною Радою України ефективної роботи в кількох напрямах: законодавче забезпечення процесу інтеграції України до ЄС; співпраця з органами виконавчої влади та неурядовими організаціями; парламентський вимір співробітництва між Україною та ЄС.
У підрозділі 3.3. «Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС як основа для здійснення адаптації законодавства» аналізується Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами як правове підґрунтя для здійснення адаптації законодавства в Україні.
Стверджується, що реалізація курсу на інтеграцію України до Європейського Союзу та набуття повноправного членства в ЄС неможливі без здійснення адаптації законодавства. І це визначає особливу зацікавленість України у процесі адаптації свого законодавства до права ЄС.
Встановлено, що адаптацію законодавства України до законодавства ЄС слід розглядати з різних сторін. З одного боку – це добровільне прагнення Української держави привести своє законодавство, яке перебуває на етапі становлення та розвитку, до уніфікованих європейських зразків, які формувалися десятиліттями й довели свою демократичність, дієвість та ефективність. З іншого боку, адаптація законодавства – це чітке міжнародно-правове зобов’язання, яке взяла на себе Україна відповідно до міжнародного договору, а саме – Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та її державами-членами. | 
