Забезпечення позову в цивільному процесуальному праві України :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито актуальність теми дослідження, стан розробленості проблеми, її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, методологічну основу дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, розкрито їх теоретичне і практичне значення, наведено відомості щодо апробації результатів та перелік публікацій за темою дисертаційного дослідження.

Розділ 1 «Забезпечення позову як інститут цивільного процесуального права України» складається з двох підрозділів, у яких дисертант досліджує історію розвитку інституту забезпечення позову та його місце в сучасній системі цивільного процесуального права України, а також аналізує поняття та правову природу забезпечення позову.

У підрозділі 1.1 «Історичний розвиток інституту забезпечення позову та його місце в сучасній системі цивільного процесуального права України» стверджується, що забезпечення позову за римським правом здійснювалось шляхом надання відповідачем поручительства благодійних осіб (cautio judicatum solvi) чи клятвеної обіцянки (cautio juratoria). Якщо таких гарантій не було, відповідач підлягав особистому затриманню. На сьогодні ст. 553 Цивільного кодексу України аналогічно вирішує питання за договором поруки. Можна стверджувати, що норма права, закріплена у ст. 553 «Договір поруки» Цивільного кодексу України, була реципійована саме з римського права, але є більш широкою порівняно з формулярним процесом за римським правом.

Термін «забезпечення позову» став вживатися в юридичній літературі з кінця XVII ст., але під ним малася на увазі процесуальна порука. До XVIII ст. на території сучасних країн СНД застосовувались, як правило, особистісні способи забезпечення позову. Із прийняттям Статуту цивільного судочинства 1864 р. були закріплені способи забезпечення позову, аналогічні тим, що існують у національному судочинстві.

У підрозділі 1.2 «Поняття та правова природа забезпечення позову» дисертантом зазначено, що в науці цивільного процесуального права існує декілька підходів до визначення поняття «позов». Наукові дискусії стосуються насамперед визначення його юридичної природи. Аналіз судової практики дає підстави зробити висновок, що інститут забезпечення позову використовується не завжди, навіть у тих випадках, коли це необхідно, що може спричинити необґрунтоване порушення інтересів громадян, а також завдати шкоди інтересам держави й суспільства.

Автор доводить, що забезпечення позову можливе як за позовами про присудження та про визнання, так і за перетворювальними позовами. Утім, залежно від предмета позовних вимог слід застосовувати окремий вид забезпечення позову.

Розділ 2 «Механізм реалізації інституту забезпечення позову в цивільному процесі» складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто способи забезпечення позову, процесуальний порядок розгляду судом заяв про вжиття заходів щодо забезпечення позову, особливості виконання ухвал про забезпечення позову та відповідальність за невиконання ухвали про забезпечення позову.

У підрозділі 2.1 «Способи забезпечення позову та особливості їх застосування судом» указано, що накладення арешту на майно або грошові кошти, які належать відповідачеві і знаходяться в нього або в інших осіб, є найбільш поширеним у судовій практиці.

З урахуванням рекомендацій та особливого місця цінних паперів у системі об’єктів цивільних прав обґрунтовано доцільність внесення доповнень до п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК України.

Заборону вчиняти певні дії закріплено в п. 2. ч. 1 ст. 152 ЦПК України. Зміст даного виду забезпечення позову не визначено, а його спеціальні межі в законодавстві не встановлено. Щодо суб’єктного складу, то вказаний вид забезпечення позову не повинен обмежуватись. Разом із тим, встановлюючи заборону щодо вчинення певних дій, вважаємо, що суд не повинен порушувати імперативні норми галузей права, які регулюють діяльність відповідних суб’єктів, та права й інтереси інших осіб. Автор визначає критерії розмежування накладення арешту на майно або грошові кошти та заборону вчиняти певні дії.

Пункт 3 ст. 152 ЦПК України передбачає встановлення обов’язку вчинити певні дії. Зокрема, такі заходи повинні належати виключно до предмета позову; він може бути вжитий щодо дій будь-яких суб’єктів; спір не повинен вирішуватись по суті. Таким чином, уперше сформульовано положення, відповідно до якого недотримання зазначених правил спричиняє порушення основної умови забезпечення позову: відповідні заходи повинні дійсно виключати ускладнення при виконанні рішення, а також виключати можливість дій, які може вчинити особа під час розгляду справи, завдавши шкоди правам та інтересам заявника й інтересам судочинства.

Заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання має спеціальний суб’єктний склад: обмеження накладаються виключно на дії осіб, з якими відповідач перебуває у певних правовідносинах, що можуть мати як приватноправовий, так і публічно-правовий характер.

Зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, як вид забезпечення позову може бути застосовано за умови відкритого виконавчого провадження та здійснення відповідних виконавчих дій.

Зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку, є способом, який відносно визначений щодо предмета забезпечення та суб’єктного складу. Дисертантом обґрунтовано внесення доповнень до п. 6 ч. 1 ст. 152 ЦПК України.

Передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам у цивільному судочинстві застосовується в позовах про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, розподіл майна. Відповідно до загальноприйнятої концепції предмет спору – це об’єкт спірних правовідносин, те благо (річ, право, інше майно), з приводу якого виник спір.

У підрозділі 2.2 «Процесуальний порядок розгляду судом заяв про вжиття заходів до забезпечення позову» чинний ЦПК України визначає, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення. З огляду на відсутність єдиної наукової позиції та єдності у правозастосовній практиці та з метою чіткого врегулювання питання щодо стадій, на яких може бути вжито забезпечення позову, на думку автора, слід внести зміни до ч. 3 ст. 151 ЦПК України.

Дисертант зазначає, що законодавством встановлені підстави для задоволення клопотання про забезпечення позову у вигляді припущень, у зв’язку з чим розвинуто положення про наявність у цивільному процесі правової конструкції без чіткого регулювання порядку її застосування, яка характеризується наявністю високого ступеня вірогідності протиправної поведінки відповідача. З метою подолання невизначеності дістало подальшого розвитку положення, що до умов, за наявності яких суд має право визнати обґрунтованою необхідність вжиття заходів забезпечення позову, слід віднести високий ступінь існування загрози для виконання рішення, а не виключення ймовірності їх існування.

У підрозділі 2.3 «Особливості виконання ухвал про забезпечення позову та набрання ними чинності, відповідальність за невиконання ухвали про забезпечення позову» автор зазначає, що на основі ухвали про забезпечення позову, яка містить вид забезпечення позову, котрий збігається з однією із позовних вимог, і в разі невідповідності її тексту ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» не можна гарантувати припинення дій, учинення яких зробить неможливим виконання судового рішення, постановлення судом ухвали про забезпечення позову не зможе забезпечити можливість виконання судового рішення в майбутньому, у зв’язку з чим заходи забезпечення позову не матимуть такої ознаки, як можливість звернення їх до практичної реалізації або примусового виконання.

У дисертаційному дослідженні доведено, що ухвала про забезпечення позову підлягає негайному виконанню, тобто з часу її оголошення в судовому засіданні, а відповідні заходи не припиняються в разі оскарження ухвали про забезпечення позову.

Розділ 3 «Процесуальні гарантії прав осіб, пов’язані із вжиттям заходів забезпечення позову» складається з двох підрозділів, у яких розглянуто питання оскарження ухвал суду щодо забезпечення позову та відшкодування відповідачеві збитків, завданих забезпеченням позовів.

У підрозділі 3.1 «Оскарження ухвал суду про забезпечення позову учасниками процесу» відповідними підставами для скасування ухвали про забезпечення позову в судовій практиці апеляційних судів найчастіше є невідповідність сутності забезпечувальних заходів предмету позову або недотримання однієї з основних умов при вжитті відповідних заходів: не виключення ускладнення чи неможливість виконання судового рішення.

Отже, згідно з тлумаченням відповідних норм Конституційним Судом України та рекомендаціями Верховного Суду України вважаємо, що з метою більш чіткого нормативно-правового регулювання оскарження ухвал про відмову у забезпеченні позову необхідно внести зміни до ч. 10 ст. 153 ЦПК України.

У підрозділі 3.2 «Відшкодування відповідачу збитків, завданих забезпеченням позову» порушено важливе практичне питання відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову: чи дає можливість спеціальна підстава для відшкодування збитків, передбачена в ч. 1 ст. 155 ЦПК України, говорити про звуження кола обставин, які повинна доказувати відповідна особа. Судове рішення про відмову в задоволенні позову або ухвала про закриття провадження чи залишення заяви без розгляду, як правило, містить певні факти, які не підлягатимуть доказуванню при вирішенні справи про відшкодування збитків. Разом із тим, ознака преюдиційності ухвал про забезпечення позову викликає чимало питань як у науці, так і на практиці. Загальновизнаним у науці цивільного процесуального права є те, що преюдиціальну силу мають лише рішення суду. Під час постановлення ухвали судом належним чином ще не досліджені та не оцінені на предмет допустимості, належності та достатності докази на підтвердження матеріально-правових вимог і заперечень сторін, тому не можна з упевненістю говорити про встановлення фактів матеріально-правового значення.