Сорокун В.М. Міжнародно-правовий захист права на свободу совісті та віросповідання

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається стан наукової розробки проблеми, з’ясовується його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, формулюються мета, завдання, визначаються об’єкт, предмет і методи дослідження, розкриваються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про їх апробацію.

У першому розділі – “Генезис міжнародно-правового захисту права на свободу совісті та віросповідання” – досліджено передумови виникнення ідеї міжнародно-правового захисту свободи совісті та віросповідання починаючи з стародавніх часів, шляхи формування права на свободу совісті та віросповідання в Середні віки та в часи Реформації, а також питання міжнародно-правового захисту права на свободу совісті та віросповідання в період, починаючи з Нових часів і до утворення Ліги Націй.

На ґрунті терпимості, природно притаманній людям, у Стародавні часи поступово формується усвідомлення необхідності надання захисту релігійних переконань, ритуалів та звичаїв іноземців, а пізніше – дозволу іноземних релігій. Сама ідея правового захисту свободи віросповідання пов’язана з християнством і християнською цивілізацією, попри те, що ставлення цієї цивілізації до інших релігій, насамперед ісламу та іудаїзму, упродовж усього періоду її історії не завжди було терпимим. В епоху Середніх віків юридичне право на свободу віросповідання формувалося саме на Європейському просторі (який був об’єднаний спільною католицької релігією) через розвиток ідей терпимості та відокремлення церкви від держави. Останній підхід набуває свого правового закріплення в епоху Реформації, коли держави, які прийняли протестантизм, прагнули відокремлення від них католицької церкви. Тому епоху Реформації слід розглядати як певний каталізатор розвитку права на свободу віросповідання, коли під час боротьби за визнання протестантських церков відповідні правові норми з’являються в законодавстві європейських держав. Саме в цей період принцип релігійної свободи та намагання подолати примусове сповідання релігії займають центральне місце у формуванні незалежних держав.

Аугсбургський мир 1555 р., який визнавав на міжнародному рівні лютеранські церкви та території, вперше закріпив принцип cujus regio, ejus religio – “чиє правління, того й релігія”. Майже одночасно з національним правом, норми щодо захисту свободи віросповідання та визнання тієї чи іншої релігії з’являються в міжнародних договорах. Вестфальським миром 1648 р. було визнано держави, що сповідували кальвінізм, та підтверджено cujus regio, ejus religio як фундаментальний аспект державного суверенітету й основний принцип регулювання релігійного плюралізму.

Починаючи з другої половини XVI ст. і впродовж Нових часів ідеї релігійної терпимості та релігійних свобод розробляються в правовій думці багатьох європейських вчених і державних діячів та в теорії міжнародного права. У міжнародному праві в ці часи з’являється велика кількість договорів, характерною рисою яких є обов’язкова наявність статей щодо захисту релігійних прав і свобод. Свобода віросповідання стає під захист міжнародного права як у відносинах європейських держав з іншими державами, так і під час територіальних розподілів самої Європи. Право на свободу віросповідання також було взято під охорону гуманітарних конвенцій. Вже до кінця ХІХ ст. ідея міжнародно-правового захисту свободи віросповідання була визнана доктриною міжнародного права, а зміст права на свободу віросповідання – досить досконало розроблено в теорії міжнародного права багатьма вченими.

Під час територіального перерозподілу Європи після Першої світової війни, зважаючи на домінуючу в праві теорію позитивізму, релігійні фактори не відігравали значної ролі. Хоча норму щодо релігійної свободи не було включене до Статуту Ліги Націй, міжнародно-правовий захист свободи віросповідання розвивався через систему міжнародних договорів щодо захисту прав меншин, укладених під егідою Ліги Націй Цими договорами свобода віросповідання визнавалась як надто важливе право, яке мало братися під захист та гарантії міжнародної спільноти. Проте найбільшу міжнародну увагу міжнародно-правовому захисту права на свободу віросповідання починають приділяти лише з утворенням в 1945 р. Організації Об’єднаних Націй та прийняттям нею Загальної декларації прав людини, а також набуттям чинності Міжнародним Пактом про громадянські та політичні права, якими міжнародна спільнота визнала це право невід’ємним правом кожної особи.

У другому розділі – “Захист права на свободу совісті та віросповідання в міжнародному праві” – проаналізовано міжнародно-правові норми щодо захисту права на свободу совісті та віросповідання в загальному міжнародному праві та в регіональному міжнародному праві в рамках Ради Європи.

На підставі аналізу стандартів і механізмів захисту права на свободу віросповідання в міжнародному праві у розділі було доведене, що провідну роль у правовому закріплені та захисті даного права на універсальному рівні відіграє Організація Об’єднаних Націй. З часів прийняття Загальної декларації прав людини в 1948 р., релігійну свободу було взято під охорону всіма основними міжнародними договорами із захисту прав людини, прийнятими в рамках ООН. Найбільш ефективними механізмами захисту цих прав є Комітет з прав людини та Спеціальний доповідач ООН зі свободи совісті та переконань. Досліджуючи стандарти та практику ООН, можна припустити, що навіть за відсутності спеціальної конвенції, існує загальне визнання права на свободу думки, совісті та релігії, а також права на свободу від дискримінації на релігійному ґрунті.

На регіональному рівні норма про захист свободи совісті, думки та релігії також увійшла до основних правозахисних документів майже на кожному континенті. З усіх регіональних систем захисту прав людини найбільш розвинутою є європейська, зокрема в рамках Ради Європи. У порівнянні з універсальним рівнем, право на свободу релігії та переконань тут є набагато більше врегульованим. У своїй практиці Європейський суд з прав людини демонструє чітку й передбачену позицію у тлумаченні та захисті прав ст. 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Не зважаючи на те, що європейські норми беруть свій початок у Загальній декларації 1948 р. та мають певну схожість, у практиці їх тлумачення та застосування виявляються суттєві розбіжності. З одного боку, Конвенція гарантує більш широкі права. Наприклад, вона передбачає право змінювати релігію чи переконання і надає захист навіть церквам та релігійним організаціям. Практика Суду також свідчить про більший успіх, оперативність та ефективність захисту релігійних прав. З іншого боку, Суд частіше стає на захист інтересів держави, а не особи, надаючи державам широку межу визначення припустимого втручання не тільки у право сповідувати релігію чи переконання, але й у forum inte um. Існує також і певна колізія між думками Суду та інших органів Ради Європи стосовно деяких аспектів тлумачення ст. 9. На відміну від ПАРЄ, Суд, зокрема, не визнає право на відмову від несення військового обов’язку на підставі релігії чи переконань як таке, що випливає зі ст. 9. Навпаки, органи ООН бачать його у ст. 18 Загальної декларації 1948 р. та Пакту 1966 р.

На сьогодні право на свободу совісті та віросповідання є комплексним і динамічним, воно постійно розвивається, і нові реалії міжнародного життя вносять певні уточнення до стандартів, що є визнаними. Проте сама норма ст. 18 Загальної декларації та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставах релігії або переконань 1981 р. та ст. 9 Європейської конвенції 1950 р., яка базується на ст. 18 Загальної декларації, є міжнародним стандартом права на свободу совісті та віросповідання.

Попри відомі недоліки, європейські механізми захисту права на свободу віросповідання є найбільш ефективними й зразковими в порівнянні з іншими міжнародно-правовими механізмами, які захищають релігійні права. Стандартам релігійних прав, відпрацьованим в універсальному та регіональному міжнародному праві, а також їх тлумаченню та застосуванню міжнародними органами мають відповідати норми захисту цих прав у національному праві країн-членів відповідних міжнародних організацій.

У третьому розділі – “Міжнародне-правове співробітництво України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання” – розглянуто міжнародно-правові зобов’язання держави щодо регулювання права на свободу совісті та віросповідання та визначено шляхи їх імплементації в українському законодавстві.

Дослідження питань міжнародно-правового співробітництва України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання вказує на те, що Україна є стороною більшості універсальних міжнародно-правових документів, які містять норми права на свободу совісті та віросповідання. Україна також визнає юридичну силу декларацій 1981, 1985 та 1992 рр. – Верховний Суд України і Конституційний Суд України посилаються на їх норми у своїй практиці. У сфері захисту права на свободу віросповідання на універсальному рівні на Україну поширюються повноваження механізмів, утворених відповідно до Статуту ООН: Ради з прав людини та спеціальних процедур – Спеціального доповідача зі свободи релігії та віросповідання; утворених відповідно до конвенцій, стороною в яких є Україна: Комітету з прав людини, Комітету з економічних, соціальних та культурних прав, Комітету з прав дитини та Комітету з ліквідації расової дискримінації.

На регіональному рівні Україна є стороною чисельних договорів, укладених в рамках Ради Європи, які створюють для неї чіткі зобов’язання у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання. Їх розтлумачено практикою Суду з прав людини, рішення якого визнаються нашою державою як джерело права, і який вже виносив рішення щодо порушення Україною норм ст. 9 Європейської конвенції 1950 р. Україна не може нехтувати й резолюціями ПАРЄ та Комітету Міністрів, котрі є авторитетним тлумаченням європейських стандартів прав людини і які стосуються безпосередньо України.

Вагому роль у розумінні міжнародно-правових стандартів права на свободу совісті та віросповідання також відіграють акти, прийняті в рамках ОБСЄ, що фіксують політичні зобов’язання країн-учасниць. Україна є учасницею основних актів цієї організації і визнає відповідні стандарти із захисту права на свободу совісті та віросповідання.

Співробітництво України у даній сфері в рамках СНД не є ефективним, оскільки Комісію з прав людини як статутний орган СНД ще не утворено, а Україна, у свою чергу, не підписувала Конвенцію СНД про права та основні свободи людини від 1995 р. Проте Угодою про створення СНД визнаються попередні міжнародно-правові зобов’язання держав-учасниць, а в рамках СНД за участю України було укладено декілька договорів, норми яких лише опосередковано торкаються права на свободу совісті та віросповідання і певною мірою розкривають його загальні стандарти.

Включення права на свободу совісті та віросповідання до великої кількості міжнародно-правових договорів України (від двостороннього до універсального рівнів), а також звернення до цього права, як воно закріплене в міжнародних договорах, у практиці Конституційного, Верховного та Вищого Господарського Суду України, може свідчити про визнання нашою державою цього права як загального.

В Україні не завершено національну імплементацію міжнародно-правових норм про захист права людини на свободу совісті та віросповідання. Попри те, що вітчизняне законодавство у цій сфері вважається одним із найкращих у Східній Європі та на пострадянському просторі, воно все ж таки потребує змін задля виконання міжнародних зобов’язань України, що вимагають як Рада Європи, так і Організація Об’єднаних Націй. У досліджені звернуто увагу, що національна імплементація цих зобов’язань повинна відбуватися також з урахуванням термінології, яка в них застосовується. У дисертації винесено понад двадцяти пропозицій щодо приведення норм національного права України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання у відповідність до його міжнародно-правових стандартів, які випливають з міжнародних зобов’язань нашої держави.