ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ ЗДІБНОСТЕЙ СТАРШОКЛАСНИКІВ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотези, завдання та методи дослідження. Розкрито наукову новизну одержаних результатів, описано теоретичне і практичне значення роботи. Подано відомості про апробацію і впровадження здобутих результатів, структуру дисертації.

Перший розділ – «Комунікативні здібності старшокласників як психологічна проблема» – присвячений теоретичному аналізу наукової літератури про стан дослідженості феномену комунікативних здібностей особистості, визначенню змісту та структури комунікативних здібностей старшокласників, передумов і чинників формування комунікативних здібностей учнів старших класів.

Теоретичний аналіз наукових праць вчених виявляє широту інтерпретації поняття "комунікативні здібності". Широким є спектр дослідження комунікативних здібностей:

1)              основні положення теорії комунікативних здібностей (Г. С. Васильєв, А. А. Кідрон, С. Д. Максименко, Р. С. Нємов, Л. Е. Орбан-Лембрик, К. К. Платонов, П. А. Гончарук, Л. А. Лукаш, інші);

2) етапи і чинники формування комунікативних характеристик особистості в процесі онтогенезу (Л. С. Виготський, І. П. Волков, І. С. Кон, Г. С. Костюк, М. І. Лісіна, Р. С. Нємов, Т. О. Піроженко та інші);

3) соціально-психологічні передумови формування комунікативних здібностей індивіда (Н. П. Анікеєва, Ю. М. Ємельянов, А. Б. Добрович, М. К. Кабардов, Л. А. Петровська, В. А. Семиченко та інші);

4) комунікативні здібності як чинник успішності здійснення керівником управлінської діяльності (В. П. Казміренко, Л. М. Карамушка, Н. Л. Коломінський, С. Д. Максименко, В. М. Шепель, Я. І. Шкурко та інші);

5) специфіка комунікативних здібностей як професійно необхідних (спеціальних) здібностей (Д. І. Балденюк, Н. Р. Вітюк, О.А. Жирун, В.А. Кан-Калік, О.О. Леонтьєв, С.С. Макаренко, Г. В. Попова, Л. О. Савенкова, М. В. Савчин, В. А. Семиченко, С. В. Терещук, М. В. Тоба, Т. Д. Щербан, Т. С. Яценко, інші);

6) створення методів і методик дослідження і розвитку комунікативних характеристик особистості (А. В. Батаршев, В. А. Кан-Калік, М. О. Коць, Р. Даймонд, В. Коуту, О.М. Корніяка, Ю. М. Орлов, В. Ф. Ряховський, В. В. Синявський, К. Томас, С. Г. Шебанова, Б. О. Федоришин та інші).

У визначенні як самих комунікативних здібностей, так і їх структури є розбіжності. Це явище описане в різних концептуальних підходах, а саме: 1) соціально-психологічному, 2) діяльнісному, 3) психологічному, 4) психолого-педагогічному, 5) психолінгвістичному.

Представники психологічного підходу вважають, що комунікативні здібності – це здібності до побудови таких міжособистісних стосунків, які забезпечують успішність у спілкуванні та психологічну сумісність у різних сферах взаємодії (Г. С. Васильєв, Л. Е. Орбан-Лембрик, К. К. Платонов, Е. В. Руденський, В. А. Семиченко, інші). Ці здібності пов’язані з різними підструктурами особистості та виявляються у навичках суб’єкта вступати в соціальні контакти.

Представники психолого-педагогічного підходу зазначають, що комунікативні здібності – це професійно-особистісний компонент роботи педагога, який полягає в здатності організовувати взаємодію з вихованцями, впливати на їх особистісний розвиток, спілкуватися з ними й керувати їх діяльністю, встановлювати адекватні стосунки з усіма учасниками педагогічного процесу (В. В. Андрієвська, Д. І. Балденюк, Г. О. Балл, В. А. Кан-Калік, М. О. Коць, В.Г. Кремень, В. А. Крутецький, С.В. Терещук, В. В. Полторацька, інші). 

Комунікативні здібності у представників психолінгвістичного підходу містять вміння швидко й адекватно орієнтуватися в умовах комунікативної ситуації, планувати мовленнєвий та змістовний аспекти комунікації, забезпечувати зворотний зв’язок, здатність знаходити відповідні засоби передачі змісту спілкування (Н. М. Ануфрієва, Л. Тайєр, М. М. Бахтін, І. Калинич, Г. В. Ложкін, інші). Створення системи комунікативних здібностей розглядається на основі понять, які дуже часто використовуються в розмовній мові для оцінки комунікативних якостей особистості.

В межах діяльнісного підходу науковці зазначають, що комунікативні здібності особистості виявляються тільки в діяльності і зумовлюють здатність індивіда до виконання певних її видів (В. В. Рижов, А. У. Хараш, В. Д. Шадриков, інші). Теоретичною основою змістовного аналізу комунікативних здібностей приймається положення про структуру предметної діяльності. Виходячи з цього, виділяється орієнтовна (соціоперцептивна) та виконавча (операційна) складові комунікативної дії. Основою орієнтовної частини є соціоперцептивні здібності, які розглядають в широкому смислі як сукупність індивідуально-психологічних особливостей особистості, необхідних для успішності сприймання, розуміння та оцінки іншої людини. Виконавча частина комунікативної дії має операціональний склад.

Соціально-психологічний підхід – це підхід, представники якого вважають комунікативні здібності особи як вміння легко і швидко встановлювати ділові й товариські контакти з людьми, прагненням до розширення сфери спілкування, до участі в суспільних і групових заходах (В. В. Гаркуша, А. А. Кідрон, С. Д. Максименко, Р. С. Нємов, інші). Вміння спілкуватися передбачає комунікативне завдання з цілеспрямованим використанням різних навичок спілкування.

Ми пов’язуємо наше визначення структури комунікативних здібностей старшокласників із соціально-психологічним підходом.

Проблема комунікативних здібностей особистості та їх реалізації полягає у співвідношенні потенційно можливого й актуально існуючого. Виокремлення можливих напрямків і шляхів удосконалення процесу спілкування, його корекції пов’язане з визначенням загальної психологічної структури комунікативних здібностей, їх основних складових як загального так і спеціального (професійного) характеру, з виокремленням суб’єктивних й об’єктивних передумов розвитку цих здібностей.

Комунікативні здібності визначаємо як інтегральні. Їх вивчення пов’язуємо з проблемою спілкування і взаєморозуміння. До базових компонентів комунікативних здібностей старшокласників відносимо:

─ комунікативно-інформаційний компонент (контактність, мовні здібності, невербальна виразність, соціальний інтелект);

─ когнітивний компонент (комунікабельність, соціально-перцептивні характеристики, здатність досягнення комунікативних цілей, самоконтроль у спілкуванні);

─ емотивний компонент (емпатія, експресивність, довіра до партнера, відчуття зворотнього зв’язку спілкування);

─ креативний компонент (схильність до певного стилю спілкування, спостережливість, тактичні вміння спілкуватись, здатність до персоналізації). 

Комунікативні здібності розвиваються і виявляються безпосередньо в самому процесі спілкування, вдосконалюються в міжособистісних стосунках, і є як умовою спілкування, так і його результатом.

Отже, комунікативні здібності не є сталим утворенням, вони є динамічною системою, яка, за наявності передумов, індивідуально-особистісних якостей, психологічних чинників і умов піддається  формуванню.

В другому розділі — «Емпіричне дослідження психологічних особливостей комунікативних здібностей старшокласників» — описано інструментарій дослідження комунікативних здібностей старшокласників і подано результати дослідження на етапі констатуючого експерименту, представлено модель процесу формування комунікативних здібностей учнів старших класів (рис.1).

Проведений нами констатуючий експеримент включав збір емпіричної інформації: розглядалась комунікативна діяльність старшокласників; вивчались особливості прояву комунікативних здібностей старшокласників, рівень потреби в спілкуванні як чинника формування комунікативних здібностей старшокласників, особливості ціннісної сфери учнів, рівень міжособистісного спілкування старшокласників, переважаючий, особливості поведінки учнів у взаємодії з оточуючими та способи їх реагування в конфліктній ситуації, особливості психологічної атмосфери та згуртованості в навчальних групах старшокласників.

Для вирішення поставлених завдань нами було використано низку методик. Це такі, як: тест «Пиходіагностика комунікативних здібностей» Р. С. Нємова; анкета для учнів старших класів (модифікація анкети Н. Р. Вітюк); методика оцінки комунікативних і організаторських здібностей (КОЗ); методика оцінки стратегій поведінки в конфліктній ситуації (модифікований варіант Н. В. Гришиної); методика “Екзаменатор” А. С. Прутченкова (типи взаємодії); методика діагностики рівня емпатії за В.В. Бойко; опитувальник оцінки задоволеності старшокласниками спілкуванням з вчителями і батьками; методика “Ціннісні орієнтації” М. Рокіча; тест оцінки рівня потреби в спілкуванні “Оцінка потреби аффіліації” Р. С. Нємова; соціометрія; методика дослідження сприймання індивідом групи Є. В. Залюбовської; методика оцінки психологічного клімату в колективі А. Ф. Фідпера. 

Представлена в цьому розділі модель процесу формування комунікативних здібностей старшокласників містить зображення впливу на формування комунікативних здібностей учнів завдяки джерелам і засобам впливу (рис. 1).

Зокрема, до засобів впливу процесу формування комунікативних здібностей старшокласників входять психодіагностичний, психорозвивальний, психокорекційний етапи. Психодіагностичний етап спрямований на діагностику: – власне комунікативних здібностей старшокласників та компонентів їх структури; – чинників і передумов формування комунікативних здібностей старшокласників; – особливостей міжособистісної взаємодії в навчальній групі старшокласників.

Психорозвивальний етап спрямований на: ─ засвоєння старшокласниками знань з основ психології спілкування; ─ формування  комунікативних здібностей учнів під час активного соціально-психологічного навчання, зокрема, тренінгу; ─ розвиток індивідуального оптимального стилю спілкування старшокласників.

Важливою складовою ефективної комунікативної діяльності є психопрофілактика і корекція деформацій спілкування як на рівні засвоєння комунікативних знань, так і на рівні практичної комунікативної діяльності. Психокорекційний етап моделі спрямований на врахування рівня виявленої комунікативної некомпетентності старшокласників й індивідуальну роботу по її подоланню.