СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА КОРЕКЦІЯ СТАНУ СПІВЗАЛЕЖНИХ ЖІНОК, ЯКІ ЗАЗНАЛИ НАСИЛЬСТВА В СІМ’Ї

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність, вказано об’єкт, предмет, мету, сформульовано гіпотези та завдання дослідження, висвітлено його наукову новизну, теоретичну та практичну значущість, розкрито теоретико-методологічні основи. Наведено дані про апробацію роботи та впровадження її положень у практику.

            У першому розділі “Проблема насильства над жінкою в сім’ї та феномен співзалежності” подано результати теоретичного дослідження означених аспектів. Здійснено стислий аналіз наукових доробок з етимології та феноменології насильства в сім’ї як деструктивної форми міжособистісної взаємодії. Проаналізовано соціокультурний і сімейний контексти насильства з урахуванням гендерного аналізу. Розкрито сутність феномена співзалежності, його прояви та причини формування. 

Показано, що процес соціально-психологічної корекції залежить від феноменологічного, соціокультурного та сімейного контекстів проблеми насильства в сім’ї. Відповідно до феноменологічного підходу, насильство як деструктивна форма міжособистісної взаємодії досліджувалося у межах біологічної парадигми, що включає етологічний (А.Лоренц), соціобіологічний (В.Дейлі, К.Уілсон) і генетичний підходи (Р.Майльз, М.Кері), а також у межах психологічної школи, представленої теорією психоаналізу (З.Фрейд), фрустраційною теорією агресії (Д.Доллард), когнітивним неоасоціанізмом (Л.Берковіц), моделлю переносу збудження (І.Зільман), соціально-когнітивним підходом (Н.Хьюсман), теорією соціального научіння (А.Бандура), моделлю соціальної взаємодії (С.Тедеші).

У межах соціокультурного підходу насильство в сім’ї пов’язується з дослідженнями патріархального типу культури як культури насильства (О.Данилова, Т.Клименкова). Послідовники цієї теорії зосереджували свою увагу на культурних нормах, які провокують насильство, та на патріархальній соціальній структурі, що сприяє домінуванню ролі чоловіка (О.Гапова, І.Жеребкіна). У розробці соціокультурного підходу важливим є гендерний аналіз взаємин, згідно з яким існування ієрархічної системи статей слугує підґрунтям виникнення насильницьких моделей поведінки у чоловіків та жертовної позиції у жінок. Загалом насильство в сім’ї за цим підходом зумовлюється комплексним впливом біологічних, психологічних та соціальних факторів (Л.Берковіц).

Проблема насильства в сім’ї розглядається також з огляду на особливості системи сімейної взаємодії (Е.Ейдміллер, А.Петровський, Е.Юстіцкіс). Визначальними чинниками насильницьких проявів у сімейній взаємодії є висока міра закритості сім’ї як системи, чітка регламентація обов’язків та рольових стосунків у ній, невизначеність рівня відповідальності, високий рівень очікувань у подружжя, заниженість вимог до себе в колі сім’ї, обмеженість умов для виходу напруження та емоційного розвантаження. Ці чинники зумовлюють не епізодичний, а системний характер здійснення насильства над жінкою у сім’ї, що впливає на стратегії психокорекційних програм. Характеристики насильницької поведінки, зокрема її форми, циклічність, здатність до посилення та повторення, характер емоційних зв’язків між подружжям (Л.Валкер, А.Кемп), також зумовлюють вибір шляхів психокорекції. До того ж, передумовою вибору прийомів психокорекції слугує характер наслідків насильства для особистості жертви (I.Грабська, Р.Затона, О.Малолітня, Н.Опухова, Н.Тарабрина, О.Шинкаренко та інші).

Актуальність проблеми насильства в сім’ї підсилюється тим, що насильницькі дії частіше мають місце у родинах, де один або обидва партнери є залежними від алкоголю (Б.Гузиков, В.Москаленко). Жінки в таких дисфункціональних родинах зазнають подвійної травматизації: є жертвами насильства з боку чоловіка і перебувають у стані співзалежності, який тривалий час не був предметом дослідження у сфері вітчизняної соціальної психології.

Сам феномен співзалежності науковці розглядають як “хворобливу прив’язаність” (О.Сімонова), “надмірну стурбованість” (В.Штандер), “адикцію стосунків” (А.Шаеф), “психічний стан” (Р.Саббі), “комплекс особливих рис характеру” (С.Вітілд), “залежність” (В.Москаленко), “набір засвоєних норм поведінки” (Р.Баркер), “спосіб адаптації до гострого внутрішньо особистісного конфлікту” (Р.Поттер-Ефрон). Такі різні позиції дають змогу розглядати співзалежність не лише крізь призму нормальної/анормальної поведінки, як прояв хворобливої залежності, але і як порушення сімейної взаємодії, приклад дисфункціональної моделі сім’ї, в якій особистості її членів зазнають негативного впливу, в результаті чого не задовольняються їхні потреби в самореалізації та особистісному зростанні (В.Литвиненко). Наведена персонологічна типологізація станів жінок за характером сформованості рис співзалежності (В.Москаленко, О.Сімонова, Р.Поттер-Ефрон) сприяє більш повному аналізу можливостей психокорекційного втручання, його засад та принципів проведення, особливостей методологічного забезпечення корекційних програм.

Незважаючи на розробку окреслених проблем, недостатньо вивченим є питання стосовно самого психічного стану жінок, які є співзалежними і зазнають насильства, що і було об’єктом нашого дослідження. Водночас заслуговує на увагу пошук шляхів оптимізації психічного стану жінок та визначення детермінант, які сприяють його позитивній динаміці.

У другому розділі “Основні підходи психокорекції психічного стану співзалежних жінок, які зазнали насильства в сім’ї” висвітлено підходи зарубіжних і вітчизняних фахівців до стратегій соціально-психологічної роботи з жертвами насильства в сім’ї та співзалежними. Репрезентовано методологію емпіричного дослідження, охарактеризовано психодіагностичний інструментарій та описано послідовність його застосування.

Теоретичний аналіз підходів, які застосовуються у практиці психотерапії насильства в сім’ї, показав наявність різних напрямів, що ґрунтуються на індивідуальній (консультативні стратегії), груповій (психотерапевтичні, тренінгові групи і групи самодопомоги) та сімейній взаємодії (Р.Адамс, П.Власов, М.Дмитренко, О.Мюллендер, А.Робертс та ін.). Стратегії роботи зі співзалежними представлені моделями просвітництва (включають навчання, інформування про залежність та співзалежність, концепції дисфункціональної сім’ї, механізми психологічного захисту), психологічної підтримки, допомоги професійних консультантів та організації самодопомоги (Б.Гузіков, В.Зобнєв, В.Москаленко, І.Короленко, Н.Дмитрієва та ін.).

Психокорекційна робота з жінками, які зазнали подвійної травматизації через стан співзалежності та насильства, вимагала вироблення комплексного підходу з поєднанням різних стратегій роботи. Цим був зумовлений вибір індивідуальної короткострокової націленої психотерапії (ІКНТ) і тренінгу асертивності (ТА) як найбільш оптимальних засобів психокорекції психічного стану жінок.

Методика емпіричного дослідження передбачала проведення його у два етапи. На першому етапі здійснювалися розробка, модифікація та апробація тренінгу асертивності, метою якого є підбір прийомів і технік психокорекції, на другому - вивчення змін психічного стану жінок внаслідок впливу індивідуальних та групових методів корекції. За першою траєкторією психокорекційної програми передбачалася участь жінок тільки в ІКНТ. Другу траєкторію пройшли учасниці дослідження, які після завершення ІКНТ погодилися і далі брати участь у роботі груп ТА і таким чином проходили комплексну корекційну програму. Проходження третьої траєкторії передбачало участь тільки в курсі ТА. Такий підхід дав змогу відпрацювати різні стратегії роботи і виробити оптимальну модель комплексного втручання з метою подолання наслідків насильницької поведінки над жінкою, яка перебуває в стані співзалежності. Зокрема, вибір ІКНТ як засобу психокорекції був зумовлений її короткостроковістю, спрямованістю на конкретну проблему та чітким підходом до завершення. Тренінг асертивності як основний інструмент втручання був обраний з урахуванням особливостей психічного стану жінок, для яких асертивність є не лише значущим поведінковим патерном, а й внутрішньою настановою стосовно самої себе. Методичні засади змісту і структури тренінгу асертивності були модифіковані з урахуванням характеристик стану жінок та їхніх потреб. Було зроблено наголос на використанні прийомів поведінкової психотерапії та асиміляції методів когнітивного підходу.

                        До участі в дослідженні за згодою залучалися жінки, чиї чоловіки перебували на стаціонарному лікуванні з діагнозом F 10.2 “психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання алкоголю, синдром залежності” та проходили курс індивідуальної психокорекції з психологом. Жінкам робота з психологом пропонувалася за рекомендаціями лікарів на основі відомостей про факти насильницьких дій пацієнтів-чоловіків щодо їхніх дружин та за відсутності ознак алкогольної залежності у них. Всього в дослідженні взяло участь 108 жінок: 35 – в ІКНТ (підгрупа № 1), 37 – у комплексній програмі, що включала ІКНТ і ТА (підгрупа № 2), 36  – у ТА (підгрупа  № 3). Значущих розбіжностей за віком (p>0.05), освітою та зайнятістю у виділених підгрупах не було. Вік жінок у досліджуваній групі становив від 35 до 58 років. Більшість жінок мала високий освітній рівень: середню спеціальну освіту – 35 жінок (32,4 %), вищу - 31 (28,7 %), неповну вищу – 22 (20,4 %), середню – 20 (18,5 %) освіту. Не працювали 57 (52,8 %) жінок. Виділення трьох підгруп у досліджуваній групі жінок дало змогу визначити зміни психічного стану в процесі використання індивідуальних, групових форм взаємодії або ж комплексного підходу та зробити порівняльний аналіз їх впливу.

З метою об’єктивізації змін психічного стану жінок внаслідок проведеного втручання використовувалася низка методів дослідження, у т.ч. метод включеного спостереження, метод контент-аналізу письмових записів консультаційних сесій, протоколів спостережень та письмових звітів тренера, письмових самозвітів учасниць тренінгу; метод психологічного тестування з подальшою статистичною обробкою даних (описові статистичні методики, t-тест для парних змінних, кореляційний аналіз). Зокрема, психологічна діагностика проводилася за допомогою серії стандартизованих тестових методик: тест на самоактуалізацію (Джоунс-Грендал), тест на ситуативну (реактивну) тривожність (Спілбергер-Ханін), тест на впевненість у собі (Тимченко, Шапар), методика на самооцінку (Дембо-Рубінштейн) за шкалами “успіх”, “впевненість у собі”, “повага”, “любов”, “здоров’я”, “щастя”. Було здійснено порівняльний аналіз показників первинного тестування з показниками, отриманими після ІКНТ, ТА, комплексного втручання.