ПСИХОІСТОРІЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ: ПРОБЛЕМИ ПСИХОСЕМАНТИКИ І ПСИХОПОЕТИКИ : Психоистория НОВЕЙШЕЙ УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ: ПРОБЛЕМЫ Психосемантика И ПСИХОПОЕТИКЫ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, сформульовано мету й завдання роботи, а також концепцію проекту та здійснено періодизацію історії української літератури  на основі класичного психоаналізу, психопоетики та ідей К. Поппера і Д. Затонського. Згідно з психоаналітичною концепцією, в основі розвитку культури лежить психологічний механізм батьковбивства, що обумовлює зміну „культурних хвиль”: історія складається з великих рухів, контррухів, а також проміжних потоків, у яких рух і контррухи тісно переплітаються між собою (Д.Затонський). На основі едіпової психосемантики та її психологічної динаміки пропонується класифікація психоісторії української літератури: епоха класичного канону, в якій великий рух з художнім синтезом романтизму та реалізму займає центральне місце, відновлюючи код національної історичності, а контррухи – марґінальне; епоха „великої зради”, в якій контррухи у художніх системах модернізму та постмодернізму на основі „смерті Батька” центруються, марґіналізуючи спроби відновити великий націотворчий рух; постколоніальна епоха як проміжний порубіжний процес,  у якому здійснюється вибір між великим націотворчим рухом і контррухами.

Крім цього, у Вступі визначено наукову новизну, теоретико-методологічні засади, теоретичне і практичне значення дослідження.

У першому розділі дисертації „Психоісторія новітньої української літератури як теоретична проблема” подається критичний аналіз зарубіжної та української історіографії, різних традиційних і нетрадиційних методів  синхронічного та діахронічного дослідження літератури, обґрунтовується цілісний психоісторичний підхід до новітньої української літератури, а також формується система опозиційних методів, які дають змогу практично здійснити теоретичний проект психоісторії. 

У першому підрозділі – „Історія як універсальне психологічне поняття” – розрізняється історія як категорія аналізу в класичному,  модерністському та постмодерністському розумінні. У класичному аспекті історія осмислювалася як прояв мужності і сутнісний вияв геніальності (З.Фройд, О.Вайнінгер, Ф.Ніцше). Прогнозуючи занепад індивідуальної та національної історії в майбутньому, Ніцше правомірно пов’язав його з тенденціями модерного анархічного мислення, коли популяризація науки йтиме разом з такими явищами, як фемінізація, інфантилізація і втрата мужності – основи історичності. Інфляція мужності набуває кульмінаційного вияву в епосі постмодернізму. Постмодерністська концепція індивідуальну та національну  історію розщеплює на мікроісторії, культивуючи розриви, дискретність, щоб на тлі деконструктивістського підриву традиційної цілісності здійснити ідеологічне перекодування класичного канону та змінити метафізичну мету історії.

У другому підрозділі – „Модерні концепції до історії  літератури: пошуки іманентності” – мова йде про розбудову теорії іманентних змін  для  психоісторії літератури. Ф.Ніцше дав розуміння мистецького коду на основі двох провідних типів сприймання світу – „аполлонівського” та „діонісійського”. Дуалістична модель історичності Г.Вельфліна відображала загальнокультурний розвиток на  основі „культурних хвиль”, які змінюють одна одну, позначаючись як стилі – класичний або ренесансний і романтичний або бароковий (іншими словами –  „лінійний” стиль на основі переваги метонімічного тропу та „живописний” – на основі метафоричної домінанти). Формалістська теорія Р.Якобсона в історії літератури виявила наявність двох відмінних спрямувань до художньої правдоподібності – революційну та консервативну:  революційна – спрямована до деформації художніх канонів, консервативна  – перебуває в межах художньої традиції. Усі ці концепції свідчать, що історію розгортає наявність кодової структури: один її член – більш смисловий (архетип Аполлона), інший – більш формальний (архетип Діоніса), а з погляду психоаналізу, один – більш просвітлений свідомістю, другий – більш несвідомий. Зміна в часі літературних стилів означає, що первинні усвідомлені („смислові”) художності формують власний ряд, який складається з монументального стилю, ренесансу, класицизму, реалізму, натуралізму,  неореалізму,  а вторинні несвідомі („формальні”) перекодовують  їх на основі – орнаментального стилю, бароко, романтизму, модернізму та постмодернізму.  Концепція глибинної  структури  відображається також в історіографії. Так „первинній” смисловій „Історії українського письменства” (1911) С.Єфремова опонує „вторинна” („жанрово-стильова”) „Історія української літератури (від початків до доби реалізму)” (1956) Д.Чижевського. Сучасна українська постмодерністська історико-літературна „політика” вибудовується у відповідності до цих двох проектів історій літератури, а також з використанням різних форм розуміння художнього твору та історії літератури, зокрема,  феноменологічного, рецептивного, герменевтичного, формалістського структуралістського, деконструктивістського. Проект психоісторії моделюється на основі „силових точок” літературного процесу як художнього спрямування розумного несвідомого відповідно до герменевтичного феномену – структури „запитання – відповідь”. Силовою точкою психолітературного процесу є такий художній твір, у якому  виявляється пророче історичне знання на основі образного прориву несвідомого у сферу свідомості. Відповідно до традиційної та нетрадиційної герменевтики в історії літератури утверджується „безмежність історичного розуму” (Г.Ґадамер), що передбачає структуру подвійного тлумачення – „скінченного і нескінченного психоаналізу” (З.Фройд).

У третьому підрозділі – „Психологічна і психоаналітична методологія для моделювання психоісторії новітньої української літератури” – обґрунтовується опозиційність двох методів дослідження – психологічного як цілісного  і психоаналітичного як часткового – та необхідність їх синтезу. Хоча психоаналіз специфічно однобічний, але він дав модерні перспективи для аналізу на основі виявлення несвідомо промовленої деталі та повторювання нав’язливого мотиву. Оскільки в нашому проекті ми виходимо з розрізнення класичної історії як цілісного психологічного процесу та некласичної модерної історичності або дискурсу  як розщепленого психологічного процесу, то це також обумовлює єдність двох методів дослідження.

Два основоположні інстинктивні потяги у людській психіці – первинний потяг до єдності (лібідо) та вторинний потяг до руйнування (мортідо) мають стосунок до „первинних” (смислових) та вторинних („формальних”) стилів в історії літератури. Психоаналіз в історико-літературному розвитку виявляє „ряд стійких сюжетних схем” на основі провідного Едіпового мотиву. Перекодування едіпової боротьби в середовищі українських письменників і вплив на неї імперського дискурсу є важливим аспектом для розуміння психоісторії антиколоніальної літератури.

У четвертому підрозділі – „Психосемантика і психопоетика історії літератури” з’ясовується класичне, структуралістське та постструктуралістське тлумачення психосемантики і психопоетики. Класична концепція слова-міфу О.Потебні, що позначає код поетичності, по суті, відображається в теорії архетипів К.Юнга. А розуміння історичності як варіативних форм „вираження наростаючого ідеального змісту” у класичній історичній поетиці О.Веселовського може успішно поєднатися з психоаналізом. Сучасна психолінгвістика, зокрема, трансформаційно-генеративна граматика Н.Хомського, яка виходить з того, що при сприйманні відбувається сутнісне перекодування на основі глибинної структури, дає змогу розбудувати теорію аналізу несвідомих механізмів перекодування загальної для літературного процесу художності або художньої системи (реалізму, романтизму тощо) відповідно до національної психології творчості. З погляду структурної психопоетики основою мікроструктури художнього твору є два провідні тропи – це метафора і метонімія: метафоричне мовлення концентрує невротичну психосемантику, метонімічне –  звільняє її від невротичного конфлікту як непримиренної боротьби інстинктивного, тілесно-сексуального з моральним,  духовним. Метафора як психологічний троп тісно пов’язана з психічним станом тривоги, а в стані тривоги як безпосередньої трансформації лібідо (психічної творчої енергії) суб’єкт перебуває під впливом нездійсненого й табуйованого бажання. Фантазування, яке хронічно повторюється в психоісторії літератури,  бере на себе функцію підтримки бажання (наприклад, національно-визвольне бажання в історії української літератури).

Постструктуралістське поєднання психології і поетики породило концептуальну множинність авторських теорій, які відрізняються одна від одної ставленням до психоаналітичного коду. Якщо Г.Блум вибудовує психопоетику на основі дотримання Едіпового коду, то російські теоретики І.Смирнов, Є.Еткінд – усупереч Едіповому коду. Постструктуралістські теорії психопоетики, які виступають проти насильства Едіпового коду, моделюють імперський проект історії літератури, де пізнання ґрунтується на символічних порушеннях різних табу. Для націотворчого суб’єкта органічним є дотримання психоаналітичного коду як  глибинної основи  образного знання.

              У п’ятому підрозділі –  „Структурно-генетичний аналіз художнього твору і проблема домінантної структури для діахронії” –  звернута увага на те, що розуміння характеру символізації в психіці творчого суб’єкта дає змогу розвивати теорію структурно-генетичного аналізу художнього твору, як це відбувається у французькому літературознавстві (опозиційні теорії Г.Башляра і Ш.Морона). Для нашого проекту структурно-генетичного аналізу художнього твору пропонується опозиція „батьківський код – материнський код”. Cуттєвою відмінністю батьківських кодів націотворчого, колоніального й імперського суб’єктів історичності є розміщення складових елементів у структурі. Оскільки материнський код відповідає за два опозиційні інстинкти (інстинкт життя й інстинкт смерті), при марґіналізації батьківського коду як структуротворчого принципу рух інстинктів набуватиме безладного ритму, що й позначатиметься на моральній невизначеності, амбівалентності творчого суб’єкта. Структура материнського коду націотворчого суб’єкта історичності – „інстинкт життя – інстинкт смерті” – обумовлена структурою батьківського коду – „інтеграційний принцип – дезінтеграційний принцип”. В імперського суб’єкта історичності центрується інстинкт смерті на основі дезінтеграційного принципу. Єдність материнського і батьківського кодів формує розумне несвідоме, тобто  біосистему, скеровану на певну метафізичну мету. Від співвідношення кодів утворюються нові й нові значення текстів, які оживляють національну пам’ять. У психоісторії  національної літератури може діяти імперський суб’єкт і навпаки: у психоісторії імперської – національний. Згідно з едіповою психосемантикою, Ім’я Отця „трансцендує” націю в позначенні, а Ім’я Матері відкриває їй шлях до поліморфності, тому в психоаналітичному вимірі кінець історії адекватний „смерті Батька”, розпаду родовідного часу, або „лінійного часу-фалосу”, за визначенням Ю.Крістевої. А колоніалізм як материнське безчасся є амбівалентною структурою, в якій поступово пробуджується марґіналізоване батьківство, активізуючи художні пошуки втраченої національної історичності та проблематизуючи психосемантику амбівалентності.

            У шостому підрозділі –  „Фольклорні проекції, перекодування художності й художніх систем у психолітературному процесі” –  акцентується увага на психологічному механізмі прояву певного типу художності, на тому, що вибір літературного роду і навіть жанру вимагає для реалізації особливих національно-психологічних даних. Художність як фундаментальна категорія науки про літературу, яка позначає характерну ментальність (В.Тюпа), передбачає психоаналітичне розуміння механізмів образного упорядкування несвідомого. Вперше національно-психологічна художність визначається у фольклорі. Ставлення до різних видів історичної художності (героїчної, трагічної, іронічної, комічної та ін.), а  також до жанрів в історії літератури періоду колоніалізму має деформований характер, що й відображається також у функціонуванні художніх систем й дає матеріал для розуміння коду колоніалізму, з’ясування причин „неповноти” історії української літератури.  Аналіз психосемантики героїчного і трагічного в історії української літератури дає змогу витлумачити суть  колоніалізму як  марґіналізацію діалогу з власним несвідомим на основі занедбання „інстинкту трагічного” та „інстинкту героїчного”, що й веде до втрати психологічної динаміки як історичного художнього мислення.

У сьомому підрозділі – „Код психоісторії літератури як психосемантична та психопоетична проблеми” – розробляється теорія коду. Творення національного характеру відбувається через систему інстинктивних спроб, які несуть у собі трансцендентну сутність мужності і  відтворюють її як символічний закон. Історія літератури передбачає психологічну динаміку дефінітивних (найістотніших) характерів. Дефінітивні „синівські” характери й ідеальна „батьківська” мужність (як ейдос, сутнісна Ідея, Ім’я національного Батька) у розгортанні психоісторії національної літератури закладають генеративну структуру. Код психоісторії літератури позначає мету метафізичних спроб, відображених у художніх формах пізнання.  Національна самосвідомість, як відзначав Д. Овсянико-Куликовський, здійснюється через перебільшення національних рис, але це перебільшення може відбуватися подвійним шляхом: або національні риси подаються у вигляді позитивних якостей, або у вигляді негативних. Перший шлях, відзначає вчений, небезпечний, тому що веде до шовінізму і національного самопіднесення, другий шлях – веде до самокритики, „просвітлює і облагороджує національне почуття, попереджає можливість збочення національних рис”. Однак за відсутності здорової суспільності, згідно з психологією національності Овсянико-Куликовського, будь-яка найобдарованіша національна психіка може збочити. Метафізика коду передбачає історію, а втрата його – історичне збочення. З поняттям коду пов’язана структуризація літературного процесу: вирізнення в ньому високого (аристократичного) проекту художності, який архетипно відновлює національний код мужності у його самокритичному становленні, а тому відповідає за тяглість історичності; і низьких марґінальних (множинних) проектів художності, які йому опонують (особливо яскраво на порубіжжі),  щоб перетворити наділену націотворчим сенсом історичність в естетизовану, формальну дискурсію (блукання, позбавлене смислу). Цілісний психоісторичний підхід виходить з необхідності аналізу марґінальних дискурсів (відповідно до методології психоаналізу), адже завдяки їхній активній присутності або втрачається, або інтенсивно формується висока (трагічно-героїчна) художність. 

У восьмому підрозділі – „Психоісторична компаративістика: розрізнення національного та імперського суб’єктів творчості” –  активізація імперського і національного суб’єктів історичності пов’язується з феноменом літературної психокомпаративістики. До видатних предтеч модерної психокомпаративістики належать Д.Овсянико-Куликовський, який дав поштовх для дослідження психології національності, проаналізувавши  М.Гоголя як „всерусича” і творця „всеросійської літератури”, І.Нечуй-Левицький, який провів концептуальне розрізнення історій української та російської літератур на основі структуризації сім’ї та форм релігійності,  І.Франко, яким апокрифічна література осмислювалася як „інтеґральна частина національного письменства” (Я.Мельник). Найважливіший акцент, зроблений Нечуєм-Левицьким, стосувався виявлення фальшивого коду та  імітаційних структур в імперській культурі. Сутність імітації з погляду психопоетики полягає в тому, що наявна поверхнева структура ціннісної семантики при відсутності глибинної основи для її цілісного функціонування. Внаслідок цього психологічна динаміка відбувається на формальному рівні, спричиняючи формалізацію літературного процесу, що підтверджує й сучасний семіотичний аналіз, який займається „імперською семіотикою”(Г.Почепцов). 

Ми виходимо з того, що в історії світових літератур діють „садистські” національні характери з активізованим батьківським кодом (це переважно східні народи), і „мазохістські” національні характери з активізованим материнським кодом (це переважно європейські народи). У націотворчих характерах садизм і мазохізм виступають у своїй онтологічній чистоті, а не як ерогенна перверсія. Імперський характер формується на основі змішування садистського й мазохістського кодів. Мішанина та конфлікт кодів формує амбівалентний садо-мазохістський характер, схильний до перверсій, тому він спрямований також на перекодування національних характерів у бік амбівалентності. Колоніальний характер проявляється у психоісторії літератури через мазо-садистські мотиви. Оскільки мотив виступає „формулою”, яка відповідає на питання, поставлене природою людині (О.Веселовський), то з погляду психоісторії ці мотиви відображають відхилення історичного шляху для націотворчого  характеру.

У другому розділі – „Епоха класичного канону: пошуки національного коду мужності” – на основі українського літературного канону формується проект психоісторії новітньої української літератури як теоретично-практичної єдності психосемантики і психопоетики. 

Перший підрозділ – „Структуризація національних кіл як інтеграційна мета української класики” – є теоретичним обґрунтуванням специфіки українського класичного проекту як цілісної психологічної художності. Українські класики, як і європейські, формуються у двох синтетичних художніх системах – романтизмі й реалізмі. Психоаналіз романтизму виявляє в ньому символізацію кастраційних фантазій на основі активізованого материнського коду та пригніченого батьківського. Критичні погляди на низький романтизм „як неоднорідний і складний у політичному сенсі напрям чи як протофашизм” (Д.Перкінс) мають психоаналітичне підтвердження. Психоаналіз чуттєвого (демонічного) романтизму і його провідного психотипу інфантильної мужності – донжуанівського –  закладає основи для   розуміння колоніальної історії літератури. Романтизація літературного процесу тісно пов’язана з моделюванням імперсько-колоніального проекту історії, адже „кастрація втілює всезагальний принцип, що не дає змоги строго відрізняти екзекутора і жертву” (І.Смирнов). Тому головна стратегічна настанова українського національно-визвольного класичного проекту пов’язана з синтезом романтизму та реалізму. Адже з погляду психосемантики, романтизм у літературних проекціях сублімує кастраційний комплекс, що передбачає „смерть Батька”, а реалізм повертає Ім’я Батька в історію.

Усвідомлення колоніалізму українським суб’єктом тісно пов’язане з пошуком української античності та українського християнства, що закладає в історію новітньої української літератури ієрархію синтетичних стилів. Християнство дає змогу самоусвідомитися українському суб’єкту в новопосталій історії. „У помираючій на хресті Христовій плоті, – писав Г.Сковорода, – помирає вся історіальна нісенітниця...”. Подібною історичною нісенітницею на основі християнського міфу усвідомлювався український колоніалізм, породжуючи романтизований реалізм як особливу синтетичну націотворчу художність (на основі одухотвореного національно-релігійною ідеєю принципу реальності). Структуризація художнього знання про колоніалізм передбачала очищення від амбівалентності в системі духовних цінностей. А цьому мала сприяти висока релігійність.

Д.Чижевський критично поставився до того, що українською визначальною рисою розгортання історичності був код родинності, який виражав „зв’язаність національних кіл у певну єдність”. Така старосвітська структура, за тлумаченням Чижевського, сприяла тому, що „в українського письменника та читача майже до кінця віку не виробляється  „почуття різноманітності літературних стилів та ідеологій”. Однак структура національних кіл в історії української літератури виражала її іманентну мету, пов’язану з національно-визвольним проектом. Тому психоісторична герменевтика актуалізує цю консервативну структуру на основі аналізу українського літературного процесу відповідно до його власної мети, а також витлумачує її модерну деконструкцію. 

У другому підрозділі – „Головне герменевтичне коло: „архетип    Котляревського – архетип Шевченка” – зазначається, що націотворчий текст формується як первинний, імперський – як вторинний, оскільки перетлумачує націотворчий текст. Завдяки інтертекстуальності імперська семіотика справляє грандіозніше враження. Адже на основі патріархального коду національно свідомий письменник центрує класичні риси, імперський – хтонічні. Хтонічні риси характеризуються  жіночим архетипом, тобто стихійністю, невизначеністю та інстинктивністю, класичні („аполлонівські”) – усвідомлені, логічно ясні, морально визначені. У зв’язку з цим проводиться психологічне зіставлення „Іліади” Гомера і „Енеїди” Вергілія як проекцій національної й імперської кодових систем. А також в їхньому контексті подається „Енеїда” І.Котляревського як антиколоніальний текст, обумовлений активізацією материнського коду, на основі якого конституюється  втрачена національна ідентичність. Материнський код відображається у двох інфантильних стадіях – параноїдно-шизоїдній і депресивно-репараційній, які пізнаються на основі  художніх проекцій, а в літературному процесі – через форми  низької (комічної) та високої (героїчно-трагічної) художності. Ієрархія художності в українській класиці закономірно відсилає до коду античності та коду християнства. Її  закладають І.Котляревський і Т.Шевченко, формуючи головне герменевтичне коло. Те, що збуджує психорозвиток,  відображається через метафоричний каркас коду.  Кожну метафору, – як відзначає У.Еко, – „можна простежити аж до її первісного ланцюга метонімійних зв’язків, які утворюють каркас коду, на якому ґрунтується побудова семантичного поля, чи часткова, чи (теоретично) глобальна”.  Так у своїй поверховій структурі – явній веселій психосемантиці – „Енеїда” І. Котляревського приховує глибинну структуру з потужним страхом смерті, що й відобразив каркас „параноїдно-шизоїдного” коду з психосемантикою переслідування і розщеплення. Інфантилізм героя вказує на колоніальну позицію. Метафора Трої як „купи гною” – на мертву вітчизну. Образ Енея не ідентифікувався з автором, який постав аристократизованою батьківською особистістю, що своїм твором вказав на живий український народ і його марґіналізацію  в Російській імперії. Автора „Енеїди” Шевченко правомірно бачив потужним українським батьком-кобзарем, адже той позначив метафізичну мету історії української літератури: виростити „сина” (інфантильну народну людину) для власної держави. На цій „батьківсько-синівській” психосемантиці закладався аристократично-демократичний проект історії української літератури, згідно з яким українська аристократизована творча особистість художньо пізнає народну людину, утверджуючи єдність індивідуалізованого свідомого і колективного несвідомого.

„Енеїда” І. Котляревського активізує обсесивні прагнення (загальну потребу в повторенні), породжуючи так звану котляревщину. На відміну від свідомої гри, започаткованої Котляревським, несвідома котляревщина поставала як непродуктивні обсесивні прагнення, що намагаються утримати першу фазу розвитку. Амбівалентність котляревщини як несвідомої творчості вказувала на марґінальне збочення, в основі якого була активізація колоніального (антиісторичного) суб’єкта літератури.

              З погляду психоаналізу, на інфантильних стадіях онтогенезу формуються два характери, які мають стосунок до низької (чуттєвої) художності і позначаються як „анальний характер” і „оральний характер” (З.Фройд). Комічне як низька художність оживляє пам’ять про архетипні коди імперського, колоніального і націотворчого суб’єктів. Інфантильний характер Енея виразно прочитується як оральний, який через інфантильний національний код  опонує анальному як імперській і колоніальній інфантильності.

Структура національних кіл в історії української літератури є архетипною, вона відповідає символізації у високих жанрах фольклору  –колядках, щедрівках. На її основі моделювалася міфологема Святого Збору „як маніфестаційного виразу любові родинної” (К.Сосенко), отже,  загальнонаціональної, яка інтуїтивно проектується в символізовану історичність літератури. Тому „Великеє Слово” Т.Шевченка стає відповіддю на поставлене Котляревським запитання у формі метафоризованого „параноїдно-шизоїдного” материнського коду: новий метафоричний каркас материнського коду моделюється в „депресивно-репараційному” прояві. Таким чином у системі поетичного коду формується головне герменевтичне коло: запитання, пов’язане з народженням „дитини”  – інфантильного народного „сина”-героя,   відповідь – у формі потужної інтеграції материнського і  батьківського кодів. 

      Нове розуміння народного інфантилізму виявляє в Шевченка його ставлення до загальнолюдських психологічних феноменів – мазохізму і садизму. Завдяки високій художності Шевченка закладається психічна цінність страждання у формі романтизованої символізації, яка передбачає формування образу українського поета-кобзаря як Сина національного на основі архетипу  Христа як архетипу загальнолюдської Мужності, тобто піднятої над інстинктом індивідуальної і національної самосвідомості. 

Якщо І.Котляревський здійснив художнє пізнання народного характеру на основі материнського інстинкту життя, то Т.Шевченко здійснює художнє пізнання народного характеру на основі материнського інстинкту смерті. Метафоризація інстинкту смерті в народної людини позначила її ставлення до садизму. У контексті породжуючої народної „граматики” помсти  з’являється аристократизоване почуття провини, ця об’єктивно-суб’єктивна психосемантика характеризує поему „Гайдамаки” Т.Шевченка, де індивідуалізована провина за свій несвідомий народ дає глибину самопізнання через позначення табуйованого злочинного бажання та утвердження любовної (інтеграційної) ідеї як сутнісно ціннісної для націотворчого світу. Таким чином, індивідуальна свідомість поета просвітлює народну анархічно-синівську стихію, створюючи складний ієрархічний код.

„Силовою точкою” депресивно-репараційного уявлення є пророча містерія Т.Шевченка „Великий льох”. Йдеться про сакральну таємницю національно-релігійного коду України, який перетлумачує Російська імперія. Божевільна мати народжує синівську страхітливу перспективу для України, символізовану в метафорі нерозрізнення імен близнят (обоє Івани), що позначає нерозрізнення імперського і колоніального антиісторичних суб’єктів. На основі індивідуалізованого пошуку релігійного коду здійснюється потужна спроба імперсько-національного розрізнення, що означає розвінчання фальшивого батьківства і утвердження націотворчого. Шевченко усвідомлює себе в органічному середовищі  безіменних народних патріархів, його творчість стає підсумком складного генеративного процесу, що відсилає до кобзарського коду.  Символічна „смерть автора” робить батьківську постать Шевченка архетипною, – такою, що свідомо анулює індивідуалізм як егоїстичне відокремлення. Але на основі сакрального жертвопринесення відбувається нарощування значущого індивідуалізму, що закладає основи високого романтизму. Депресивна і репараційна символізації обумовлюють синтез романтичних та реалістичних прийомів. 

              У висновках даного підрозділу аналізується психологічний механізм сучасної марґіналізації архетипних класиків, що спостерігається у дослідженнях Г.Грабовича, О.Забужко, С.Павличко та інших вчених-постмодерністів. Головна психологічна проблема – проблема конфлікту модерної (розщепленої) психології дослідника з цілісною психологією творчості українського класика. У проекті психоісторії ця проблема розв’язується на тій основі, що тлумач текстів проводить активне самопізнання. Тому для психоісторика літератури самоаналіз є необхідною аналітичною дією, яка передбачає зіставлення власної психології з психологією письменника, якого він аналізує.

              У третьому підрозділі –  „Метонімічна психосемантика української класичної прози: друге герменевтичне коло” –  визначається проблематика історичних едіпових конфліктів, які оживляються у національній пам’яті, формуючи  друге герменевтичне коло. Конфліктна едіповість тут позначила і те, що „сини” (прозаїки-аналітики) витісняють архетипних „батьків-поетів”, утверджуючи нову форму мужності – літературне „братство”. Шевченко пророчо позначить цю українську літературну спілку в поезії „Гоголю”, найменувавши його братом і другом. Закономірно, що саме в середовищі прозаїків-аналітиків буде нав’язливо розглядатися комплекс братовбивства як розуміння „порчі („викривлення”) національної психіки” (Д.Овсянико-Куликовський). Двері до цієї прозової психосемантики символічно відкрив М.Гоголь. За тлумаченням Д.Овсянико-Куликовського, він стає основоположником моралізуючої художності, яка виявляє національні гріхи й  закликає до спокути, етичного самоочищення. Комплекс братовбивства як прояв національного гріха відображений ним у повісті „Страшна помста”(1842). Її головний мотив – заздрість брата, яка загострює руйнівний, смертоносний інстинкт і закладає механізм національного самознищення. Відновлена пам’ять про страхітливий комплекс дає привід говорити, „про помсту історії, певне прокляття, яке лежить на Україні та її історії, на українській людині, на українській родині”(С.Павличко). Символізація „страшної помсти” відображає апокаліптичну деформацію національного світу, завдяки якій народжуються імперський і колоніальний антиісторичні суб’єкти.

              Прозовий синтез романтизму з реалізмом по-новому виявляється у творчості П. Куліша, який вступає в едіпову боротьбу, з одного боку, з „батьком” Т.Шевченком, а з іншого – з „братом” М.Гоголем. Розсудливість і здоровий глузд англійського аристократа і засновника історичного роману В.Скотта допомогли П. Кулішу втриматися від „фанатизму національності” й подолати вплив поета Шевченка. „Помилкове” читання Кулішем Шевченка призведе до  нерозуміння „Гайдамаків”, що означатиме розрив цілісного аристократично-демократичного проекту Шевченка та центрування аристократичного індивідуалізму. Для тлумачення українських історичних едіпових конфліктів „силовою точкою” є роман П. Куліша „Чорна рада”(1857). Тут письменник діє як психоаналітик, роблячи спробу реставрувати головну травматичну подію в українському преколоніальному філогенезі, яка пояснює колоніалізм України як психологічну спадщину едіпової помилки. Метод історичної оповіді відповідає пророчій установці. Травматичною подією в українській історії є обрання гетьмана у 1663 р., коли вибір здійснила „чернь” (несвідомий народ). Події української „чорної ради” адекватні едіповій психосемантиці братовбивства, яка призводить до розщеплення України внаслідок марґіналізації несвідомим народом своєї аристократії. Таким чином, П.Куліш став тим аналітиком, який актуалізував в історії української літератури пам’ять про втрату аристократичного українського коду і проблематизував ідею примирення  „братів” для формування соборної аристократії на зразок “античного Амфіону”.

Основою реалістичного дослідження ставав філогенез утрачених національних родоводів (кіл) в умовах  чужорідної соціальної структури (проза А.Свидницького, Панаса Мирного). Загальноімперська російська суспільна модель привела в Україну таку соціальну перверсію, як  кріпацтво, що усвідомлюється головною причиною руйнації структури українського світу. Знаковим романним сюжетом, в якому усвідомлювався колоніалізм,  був розпад українського родоводу на основі імітованої релігійності (роман „Люборацькі” А.Свидницького).

Два романи Панаса Мирного  ґендерно відображають українсько-народну пропащу силу: „Повія” – історію пропащої жіночості,  „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – історію пропащої мужності. Якщо провести паралель між „Повією” Панаса Мирного” (перші частини роману видрукувані у 1883-1884 рр.) і „Воскресінням”(1889) Л.Толстого, то психоаналітична інтерпретація виявляє характерну відмінність між проституткою й національною повією (на цю відмінність вказує і вербальна психосемантика). Російська проститутка – це „пропаща жінка”, яку російський письменник облагороджує на основі романтизованої імперської проекції, але в її образі немає того, що є в українській повії – психосемантики неприкаяної національної душі. Як позначає Панас Мирний: „Повія... Повія... як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу...”. Роман  „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” цікавий для психоісторії подачею українського колоніального онтогенезу. Особливістю українського інфантильного онтогенезу є бажання пізнавати передусім  смерть, а не сексуальність, тому  супроти страху смерті національна дитина має отримати метафізичне знання. Однак відсутність його в умовах колоніалізму веде до містифікації батьківської фігури, що провокує пізнавати смерть деструктивним шляхом помсти (історія Чіпки). Проза І. Нечуя-Левицького також зосереджує увагу на втраті батьківської метафізики в українській селянській сім’ї, що веде за собою сімейну анархію („Кайдашева сім’я”, 1878).  Загалом комічність батька – характерна ознака колоніального українського світу.

              У четвертому підрозділі „Підсумкове герменевтичне коло: „архетип Франка”” – підбивається підсумок історичного класичного тлумачення епохи колоніалізму.

              Таємну спілку українських класиків Л.Плющ пояснює через масонство. Очевидно, гіпотеза про українське масонство виникла на основі індивідуалізованого релігійного пошуку, який опонував церковному християнству. Однак сакралізований (пророчий) механізм історичності склався з допомогою цілісної національно-психологічної сили, яка відроджувалася на архетипі Христа. Якщо Т.Шевченко активізував національно-релігійний пошук втраченого християнського міфу в деформованій імперській структурі, то І.Франко вказав на основу „святого патріотизму”(В.Стус) – монотеїстичну ідею. Порівняння самоідентифікацій І. Франка та З. Фройда з Мойсеєм виявляє унікальний факт спорідненої національної психотипності, історична проекція якої свідчила про те, що два народи, перебуваючи у пошуках власної державності, відроджують важливу для неї основу – пам’ять про монотеїстичну ідею. Світогляд, писав Фройд, – „це інтелектуальна структура, яка цілісно розв’язує всі проблеми нашого існування на підставі певної вищої гіпотези”. Для національно-релігійної людини такою „вищою гіпотезою” є Ім’я єдиного Бога, адже „смерть Батька” в релігійному коді веде до амбівалентності, дуалізму, що в історичному розвитку знесилює національний характер і обумовлює його колонізацію. Тому поема Франка „Мойсей”, виразивши співвідношення аристократизованої особистості та народної несвідомості,  відображала українське пізнання „вищої гіпотези” у дзеркалі біблійного монотеїзму.

        Головним едіповим суперником І. Франка був П. Куліш з його розщепленим національно-визвольним проектом. Тому Франко образно відтворює модерну національну сім’ю як опозицію до несвідомої „черні”, котра веде до „чорної ради”. Саме цю класичну ідею підсумовує пророцтво „Мойсей”.  Втрачений аристократичний принцип соборності символічно повертається з допомогою синтетичної художності. Тобто українська класика в підсумковому тексті Франка образно продовжила органічний український політичний ідеал Святого Збору. Закономірно, що монотеїстична ідея  постала тут як  недоторканна святість і заповіт, адже вона відображала вищу інтеграційну ідею, навколо якої й збираються національні кола. 

       У підсумковому підрозділі подається психологічна проблематика сучасного тлумачення творчості І. Франка. Свою індивідуальну психологічну проблему Франко позначив як проблему „цілого чоловіка”, тому головним мотивом його творчості було дослідження двійництва, амбівалентності. Його глибинна психологія творчості була тісно пов’язана з проблематичним онтогенезом, де батьківський код відсилав до німецької психології, а материнський – до розщеплення між українською та польською. Онтогенетична розщепленість кодів вела до головної проблематики творчості:  як зібрати себе в „цілого чоловіка”. Подібний до Франкового проблематичний галицький онтогенез на основі єднання німецького материнського коду та батьківського українського мала О.Кобилянська, що є особливим об’єктом психоісторичного дослідження, адже розщеплення кодів приводить до втрати цілісної психології творчості і народження модерної (розщепленої).

        Вченими-постмодерністами ведеться наступ на цілісність Франка на основі його біографічної драми. Постмодерністська дезінтеграційна методологія спрямована на те, щоб „розсіювати” Франка в дусі множинної особистості: мікроісторії дають уявлення про ще не осмислені модерні ідентичності. Психоісторична інтеграційна методологія відповідає духові  національної традиції та психології геніальності, тому „збирає” образ Франка,  виходячи з  результативності множинного пошуку, який закономірно  починався з невизначеності, розпорошеності бажань, але вивершився інтенсивним пошуком „вищої гіпотези” як релігійної національно-соборної ідеї.

Постмодерністське прочитання індивідуалізованого релігійного пошуку Франка базується на нерозрізненні містичного та  метафізичного характеру цього пошуку. Містика й метафізика – два різні способи пізнання відношення чуттєвого і надчуттєвого. Містика знижує надчуттєве до рівня чуттєвого, демонізуючи саму людину. Релігійна метафізика виходить з того, що божественне пізнає себе з допомогою людини, оскільки та „неспроможна піднестися до божественної дійсності”(Р.Піч). На основі емпіричної пошукової метафізично-містичної кодової структури українські класики, починаючи від Г.Сковороди, утверджували себе врешті-решт як пророки-метафізики. Тут свідоме, проникаючи в несвідоме, творило пророче письмо й архетипний образ письменника. Український автор нагадував собою безіменного кобзаря, переживаючи себе містичною сутністю, яка з Богом розмовляє, і метафізичною сутністю, через яку Бог промовляє. Нерозуміння архетипної психології призводить до демонізації українських класиків. Перекодування релігійного пошуку класиків відповідно до постмодерністської космополітичної моди на гностицизм та масонство радикально деформує український класичний канон, залишає непізнаваним класичне пророче послання, яке постає на основі індивідуалізованого релігійного пошуку і  прямує до збору національних кіл.

            У п’ятому підрозділі –  „Перша спроба імітації або антиканон:  Марко Вовчок у психоісторії української літератури” –  психоісторичне тлумачення виявляє, що в історію української літератури Марко Вовчок вперше приносить психосемантику імітації народництва, тісно пов’язану з акторством і грою. У зв’язку із цим актуалізується проблематика розрізнення жіночої і чоловічої психології творчості та пов’язаний з нею феномен фальшивої (імітуючої) жінки як фатального породження епохи романтизму. Жіночий онтогенез відрізняється від чоловічого своєю метою, що передбачає й відмінні функції у філогенезі. Оскільки метою жіночого онтогенезу є материнство, то вперше у філогенезі проблематика розрізнення сублімацій чоловічих (батьківських) і жіночих (материнських) та їх синтез для національної репараційної моделі заявляє про себе в епоху романтизму. Імперський романтичний Ерос приховує свій загострений  інтерес до інстинкту: у його глибинній структурі не відбувається  духовно-психологічного синтезу мужності й жіночості. Грайлива імітація Марком Вовчком її сучасниками охарактеризована як „люб’язність”. Нав’язливі садо-мазохістські мотиви її „Народних оповідань”(1858) несли у собі за явною кріпосницькою проблематикою приховану ерогенну психосемантику. Розігрування ролі народної заступниці формувало грайливе, імітоване  народництво, яке ввібрало в себе актуальну соціально-історичну проблематику кріпацтва і позачасову гру несвідомого, розраховану на спокушування романтичних чоловіків. Імітація Марка Вовчка закладала в психоісторію української літератури потужну ігрову ідею, яка мала глибинну ерогенно-перверсивну основу, несла спокусливу амбівалентність і могла активно впливати на ідеологічну трансформацію суспільства. Те, що виносилося за межі імітаційного твору Марка Вовчка,  не було духовним материнством, а  першою спробою лукавого дискурсу.

У шостому підрозділі – „Новоромантична проекція Лесі Українки і класичний патріархальний канон” – проводиться психоаналіз творчості Лесі Українки, що дає змогу визначити її місце в психоісторії. На дуалістичний характер художності Лесі Українки вказує Р.В.Кухар. За його аналізом ця художність поєднує класичні елементи з романтичними: „форма діялогу, як і більшості її драматичних поем, безумовно клясична, натомість ідея того та іншого її творів – революційного характеру, себто – романтичного”. Дуалізм Лесі Українки обумовлений порубіжною ситуацією. Викиди хтонічної образності відображають загальносвітові процеси маскулінізації (нарощування інстинкту смерті в розщепленому материнському коді на основі порубіжної семантики  „смерті Бога”). Драматургія  Лесі Українки дає змогу побачити, як функціонують материнський і батьківський коди в українській жіночій психіці в кризовій порубіжній ситуації. Конфліктне розщеплення між двома протилежними інстинктами в материнському коді – яскраве свідчення ослабленого батьківського коду. При ослабленні інтеграційного батьківського коду жінка стає відкритою структурою, в яку легко проникають різні перверсивні ідеї. У символізованому істеричному конфлікті драм Лесі Українки (зіткненні сексуального інстинкту і духовного потягу) відображена психосемантика українського жіночого Едіпового комплексу як боротьба за батька на основі фатального комплексу матері. Визволитися з-під страхітливого материнського переслідування означає зміцнити батьківський інтеграційний код, оскільки виникає містична загроза для жіночого національного суб’єкта – через несвідомий Ерос. Як відзначав М. Бердяєв, в жіночій несвідомій любові міститься „можливість перетворення її в стихію демонічну”.

   У психоісторії літератури Леся Українка створює пророчу драму. Пророчим є той текст, у якому потужно лунає голос національного несвідомого, що дає змогу символізувати майбутні події. Пророцтва Лесі Українки моделюються на основі двох кодових систем – „античність” і „християнство”.  Ставлення до них стає відповіддю на головне герменевтичне коло.

    Розвиток релігійної самосвідомості відбувається через конфлікт між материнськими й батьківськими аспектами любові до Бога: під впливом матріархальної психосемантики Бога люблять як Матір, а патріархальна психосемантика спонукає любити Бога як Отця. Така віра в Бога, з погляду класичного психоаналізу, інфантилізує людину, оскільки зберігає дитячу потребу захисту. Монотеїзм виходить за межі антропоморфного принципу, звільняючи релігійне пізнання від імені Бога, від того, що Бог  є Особистість, тому  ім’я Бога приховується, божественна сутність стає безіменною Істиною як основою всього сущого. Однак християнство, утверджуючи монотеїзм на новому витку історичного шляху (після Мойсея), повертає антропоморфний принцип, вказуючи на архетипну патріархальність культури. Повернення втраченої патріархальності на основі християнства характеризує також психоісторію української класики, яка актуалізує батьківську теологію. Як показує психоаналіз драматургії Лесі Українки, у своїй глибинній структурі вона орієнтується на пошуки трансцендентного Батька,  що й веде до  інтеграційного синтезу жіночості з мужністю, материнського коду з батьківським, новоромантичних рис з класичними.

   Оскільки на основі материнського коду конституюється  національна ідентичність, то провідна психосемантика Лесиної драматургії виявляє мотив материнського переслідування та пов’язану з нею хтонічну образність як несвідому основу її новоромантизму. Мотив материнського переслідування активізує батьківський код, що проявляється  в образних проекціях через імена Дон Жуана і Месії. Більшість драм Лесі Українки написані не як любовні, а як драми бажання, що вказує на психосемантику глибинної структури як пошуків втраченого Батька. Трансцендентне бажання, з погляду структурного психоаналізу, на відміну від реального любовного потягу – метонімічне: об’єкт, до якого прагне суб’єкт, постійно віддаляється, тобто він завше „іманентно недоступний”, як фігура батька для закоханої в нього доньки (Ж.Лакан). Український жіночий Ерос з інтроекцією батьківського образу  спрямовується у трансцендентне й пригнічує сексуальний потяг, закладаючи основи новоромантичного письма як пошуки втраченої мужності. Тому, будучи глибинно орієнтованою на трансцендентне Ім’я Батька, поетика Лесі Українка утверджує класичну форму. На синтезі класичної і хтонічної образності розгортається драматичний сюжет психокатарсисного очищення метафізичної української жіночості як свідомої пророчиці від містичної – як несвідомої пророчиці (архетип Касандри). 

   Кодова система християнства як національного зізнання у несвідомому вбивстві Бога-Отця і спокутування провини в драматичному пошуці Лесі Українки  виявляє небезпечний кастраційний комплекс, що постає через одержиме (тобто несвідоме) бажання Істини. Христос як цілісний психологічний символ, котрий виражає національну (материнську) єдність з Богом-Отцем, у ситуації української істеричності розщеплюється. Тому істеричне переживання Міріам смерті Месії – з „прокльоном крові” –  виявляє мазохістський комплекс даремної жертви (драма „Одержима”). Образ романтизованого християнства як релігії Сина без Отця стає пророчим позначенням для одержимого українського патріотизму.

У постмодерністському читанні творчість Лесі Українки розглядається не складовою соборного класичного проекту, а феміністичним „дисидентством” у ньому. Демонізація образу письменниці пов’язана з містифікацією її психології творчості. Однак відображення новоромантичної психосемантики у класичній формі свідчить про те, що Лесі Українці властива пошукова метафізично-містична кодова структура. Висвітлюючи в собі божевільну емансипантку Любу Гощинську,  несвідому пророчицю Касандру, релігійно одержиму Міріам, містично жертовну Долорес, вона дистанціюється від них, утверджуючи себе метафізичною пророчицею, яка, з одного боку,  відповідає на запит у системі українського класичного канону, а з іншого – відкриває шлях для його модернізації.         

У третьому розділі –  „Епоха „великої зради”: модерні контррухи і спроби великого руху” –  тлумаченню піддається психосемантика й психопоетика епохи модерної деконструкції  класичних національних кіл.

У першому підрозділі – „Перше меланхолійне коло: психосемантика містичного батьковбивства” – відправною точкою аналізу є те, що  психологічну основу едіпової боротьби класиків складав несвідомий страх впливу, що дало змогу індивідуалізовано самоутверджуватися і розбудовувати націотворчий соборний проект. В основі психосемантики едіпової боротьби раннього марґінального модернізму лежить несвідома заздрість до цілісних класиків, що обумовить анархічне бажання самоутверджуватися через негативну проекцію. „Бажання образити скрізь, де тільки можна, так званий громадський дух”, за аналізом М.Євшана,  стало  основою діяльності „Молодої Музи”. За модерного патріарха визнавався Ф.Ніцше. Ніцшівська ідея „смерті Бога”, адекватна ідеї „смерті Батька”, започаткувала прорив „інстинктивної неґативності”: ослабленість батьківської функції обумовлювала деструктизацію полілогічного літературного процесу, його шизоїдність,  культ безладного материнського ритму. Огляд української літератури, поданий у 1910 р. М.Євшаном у статті „Поезія безсилля”, представляє ранній український модернізм як потенційно безсилу романтику (М. Яцків, П. Карманський, В.Пачовський,  А. Кримський, М. Чернявський та ін.). Якщо великий класичний рух, актуалізувавши батьківську психосемантику,  витворив метафізично-містичну  психологію творчості як цілісне і пророче знання, то модерні контррухи, активізувавши „антибатьківську” психосемантику як протиставлення „всесильному реалізмові”(М.Рудницький), сформували містично-метафізичну психологію творчості на основі активізованого материнського коду,  що  вело до самообожнення за образом меланхолійного Ф.Ніцше. Джерелом містичної психології творчості був меланхолійний невроз. Як виявляє психоісторичне дослідження в основі первісного меланхолійного неврозу лежить розщеплення між різнонаціональними батьківськими кодами. Конфлікт батьківського коду з материнським не дає змоги інтегрувати материнський код, тобто структурувати боротьбу двох протилежних інстинктів – інстинкту життя й інстинкту смерті таким чином, щоб центрувати інстинкт життя.  Це приводить до того, що коли активізується материнський код, а батьківський з ним конфліктує, то інстинкт смерті опиняється у центрі психічної структури, що обумовлює нарощування містицизму. В основі меланхолійного неврозу лежить втрата здатності любити. З меланхолією через  крайню виснаженість інстинкту життя пов’язуються „всі види відрази і ненависті” (З.Фройд). Тому, з одного боку, меланхоліки ведуть пошуки „істини” в сфері смерті та насильства, а з іншого –  продукують  містичний культ естетизації, про що яскраво свідчить рання проза О.Кобилянської, а також М.Яцкова, М.Вороного. На основі онтогенетичної розщепленості Ф.Ніцше як „польський марґінал в німецькій культурі” прищеплює ХХ століттю „смак до марґінальності, винятковості, унікальності”(К.Свасьян). Так молодомузівський „розкуйовданий модернізм”, за словами М.Рудницького, мав єдине переконання, що нема кращої життєвої мети, ніж бути письменником і „мати право вважати себе непересічною одиницею”.

Перше українське меланхолійне коло формується навколо постатей І.Франка та О.Кобилянської: О.Кобилянська підноситься до імені „матері” українського модернізму, а батьківське  ім’я Франка осміюється (на символічне батьковбивство вказують прізвиська, які давав І.Франку О.Луцький – „Іван Храмко”, „Дехто” та ін.). Аналіз ранньої меланхолійної психопоетики актуальний у психоісторії не лише для розуміння низького модернізму, а й розрізнення психології творчості О.Кобилянської і Лесі Українки, зіставлення О.Кобилянської й І.Франка, психологія творчості яких формувалася на основі конфлікту різнонаціональних батьківських кодів.   

У другому підрозділі – „Друге меланхолійне коло: психосемантика мазо-садистського синовбивства” –  мова йде про другий наступ психоісторичної депресивності, що дає змогу виявити провідний колоніальний комплекс. Імперсько-колоніальна психосемантика постає у взаємообернених активно-пасивних формах. При розщепленому материнському коді, коли активізується інстинкт смерті, імперський комплекс постає як синівський садо-мазохістський, що продукує несвідомий потяг до батьковбивства. Його глибинно дослідив Ф.Достоєвський як „батько” російського модернізму. Колоніальний комплекс проявляється як батьківський мазо-садистський і продукує несвідомий потяг до синовбивства, що глибинно дослідив В.Винниченко. Нав’язливий мотив синовбивства позначає Винниченка як „містичного батька” українського зрілого модернізму, що зачав друге меланхолійне коло. Психосемантику демонізованої мужності у його творах формує атеїстичний світогляд та раціональна доктрина – керувати темними батьківськими інстинктами всупереч метафізичному чуттю істини („Мементо”, 1908). Прозова аналітика образно моделюється за структурою „питання – відповідь”, що має багаторазово повторити психологічний експеримент, щоб врешті вивести „формулу рівноваги” між деструктивним потягом і контролюючою силою свідомості. Мазо-садистські мотиви оновлені в драмі В.Винниченка „Чорна Пантера і Білий Медвідь”(1911), де батько як модерний Порнограф отримує демонічне натхнення він унікальної „натури” – події смерті свого сина. Злочинні експерименти з несвідомим підсумовує роман „Записки Кирпатого Мефістофеля”(1916), в якому батько постає в образі демонічного психоаналітика, провокуючи чоловіків і жінок порушувати табу і втілювати пригнічені гріховні бажання. Мазо-садистські спроби розігрувати несвідомих людей з допомогою проникливого розуму ведуть до того, що сам батько стає об’єктом гри несвідомих сил. Аналіз мефістофельської „жадоби панування над усім світом” та її модерне українське випробування В.Винниченком приводить до розуміння потреби органічного для націотворчого суб’єкта інтеграційного психологічного коду. Для В.Винниченка, ідеологічними „батьками” якого стали Ф.Достоєвський, А. Шопенгауер і Ф. Ніцше, виходом із меланхолії бачиться альтернативний до класичного релігійний пошук (зокрема, з метафізичним батьківством Будди). Таким чином, український модерний пошук стає видимим у дзеркалі інших культур на основі перекодування цих впливів. Формулу українського високого модернізму  Винниченко позначив таким чином: „Я хочу собою возвеличити українське”. Тому розв’язкою батьківсько-синівського меланхолійного конфлікту стала символізація модерного – новореалістичного батьківства, яке бажає сотворити свідомого сина з несвідомого життя, що й позначив роман „Записки Кирпатого Мефістофеля”.

У третьому підрозділі – „Третє меланхолійне коло: психосемантика маніакального матеревбивства” – актуалізується психопоетична проблема еволюції меланхолії та пов’язаної з нею художності. Якщо перший депресивний поштовх сформував О.Кобилянську, а навколо неї згрупувалися малопотужні чоловіки-модерністи, другий був „винниченківським”, то третій – охопив ціле літературне покоління, позначивши меланхолію як психологічну основу загальнонаціональної катастрофи. Психологічним результатом третього наступу меланхолії було те, що вона поступово переходила в депресивний психоз. Історичним підсумком нарощування несвідомого містицизму стало самогубство М.Хвильового, а зображене ним матеревбивство – символічним позначенням епохи „великої зради”. Меланхолійна психосемантика проявляється у різних творах В. Підмогильного, М. Куліша, М. Хвильового, Т. Осьмачки та ін.. Новела „Я (романтика)” (1924) М.Хвильового розглядається головною „силовою точкою” для розуміння кульмінації меланхолійного дискурсу.

„Я (романтика)” М.Хвильового присвячена новелі „Цвіт яблуні” (1902) М.Коцюбинського. Подібність цих новел вказує на суттєву відмінність психологічних станів героїв – меланхолії і печалі. Печаль батька у зв’язку з реальною втратою дитини викликає психічне роздвоєння, яке виписує Коцюбинський, однак це роздвоєння не означає психопатології, тобто не призводить до деструктивної зміни національного характеру, як це має місце в новелі Хвильового. Національному меланхолійному суб’єктові притаманна  сильна фіксація на матері й вітчизні і водночас як протилежність їй –  модерне незадоволення застарілою психосемантикою патріотизму. Творча неспроможність „я-романтика” створити модерну Україну приводить до того, що на стадії меланхолійного модернізму психологія патріотизму  моделюються на основі самозакоханості, де нарцистичне ототожнення з об’єктом як бажання „собою возвеличити Україну” витісняє прив’язаність до вітчизни загалом: анархічне Я проголошує себе незалежною стихією. Першим сигналом психічного розщеплення як початку шизофренії, з погляду психоаналізу, є ненависть до батьків, особливо до матері, що для хворого романтика стає „центральною точкою переживань” (А.Кемпінські). Внутрішньо психологічна боротьба героя новели „Я (романтика)” – наслідок розщепленого материнського коду, що проявляється через амбівалентність як меланхолійну „боротьбу за любов і проти неї”(З.Фройд). Психологічна амбівалентність у соціально-історичній кодовій структурі відобразилася через націонал-комуністичний світогляд. Перекодування національного характеру відбувається в бік мазо-садистської колоніальної психології. Невипадково романтичних героїв роману „Вальдшнепи” (1927) як похідних мазо-садистів Хвильовий символічно назвав карамазенками. Дезінтегрований український романтик є небезпечною сутністю. Адже ослаблене меланхолійне „Я” у кризовій ситуації випробування „віддається” ”на волю хижої стихії”. На неможливості поєднати на рівні глибинної структури материнський код з чужорідним батьківським та за відсутності метафізичного (релігійного) інтеграційного принципу виникає „комплекс меланхолії” (З.Фройд). У бік  маніакального розщеплення  розвивається психологічний сюжет у „Я (романтиці)”, демонструючи самозакохану романтику як джерело небезпечного фанатизму: „Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну”. Розв’язання загальнонаціонального конфлікту етичної консервативної традиційності і динамічної модерності через психопатологічне спрямування  закладає епоху історичного несвідомого постмодернізму. Амбівалентна мазо-садистська психологія веде до втрати суб’єктності, тому романтичний український суб’єкт в „Я (романтиці)” закономірно прямує до об’єктності.

На основі усвідомлення загрози від фанатичного романтизму М.Хвильовий прагнув повернути орієнтацію української літератури на реалістичну психологічну Європу. Адже з допомогою „мефістофельського” модерного експерименту в національному символічному світі було подолано табу на матеревбивство і батьковбивство, що відкривало злочинну перспективу на братовбивство. Тому мотив громадянської війни, позначений мотивом братовбивства,  заполонив українську модерну літературу. „А два брати знов далі б’ються – / ніяк їх не рознять”, – писав у 1923 р.  П. Тичина. Отже, аналітична проза  Хвильового на основі комплексу меланхолії виявила характерне перекодування українського романтичного суб’єкта – створення основи для історичної перверсії, яка характеризує розрив з національно-патріархальною традицією. У просторі розриву та розщеплення моделювалася модерна колонізація українського суб’єкта.

У четвертому підрозділі – „Трагікомічна психопоетика 20-х рр. і перше коло українського постмодернізму” –  актуалізована проблема дослідження  літературної ситуації 20-х рр. Психологіка українського літературного процесу 20-х рр. дає привід піддати сумніву хронологію українського постмодернізму Т.Гундоровою. Аргументація Т.Гундорової на зразок: „Кожен має своє поняття про постмодернізм. Я бачу його відлік від 1946 року, коли у першому збірнику Мистецького Літературного Руху Яків Гніздовський заговорив про „український ґротеск”...” – створює привід для довільної періодизації. Але в основі періодизації лежать глибинні психологічні чинники. Психологічна основа для історичного постмодернізму – перехід від невротичної психосемантики модернізму до психотичної, тобто еволюція розщеплення у зв’язку з нерозв’язаним конфліктом. Перехідна ситуація виявляє психологічну амбівалентність у формі трагікомічної художності. Амбівалентність трагікоміка постає через синтез меланхоліка і блазня. Типовий приклад – образ Степана Радченка у романі В. Підмогильного „Місто” (1928). Трагікомік усвідомлюється як небезпечно видющий суб’єкт: „Я  – сумне явище. На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, на гостроту зору”. У трагікомічній художності відобразилися численні індивідуалізовані спроби модернізувати батьківський код, тобто сформувати модерний світогляд. Блазнювання як спосіб марґіналізації творчого суб’єкта активізувало формалізовану необарокову психопоетику. Трагічне відчуття втрачалося в дискурсі „червоної графоманії”. „До вас, казенні поети, офіціантики, – звертався П.Тичина, – до вас моє слово, мій гнів. / Не робіть, не робіть ви романтики / з червоної крові братів!” Російський формалізм з допомогою активізованого художнього прийому надихав ігнорувати трагічний психологічний компонент. Аналізуючи процеси розпаду „психологічної аристократичної форми” в російській імперській культурі на прикладі прози Л.Толстого, Д.Овсянико-Куликовський показав як вихідну для цього ситуацію – невідповідність психологічного змісту цій формі, що вело до її переродження  в „бюрократичну”. Російський формалізм підсумовував ці процеси. Український колоніальний суб’єкт імітував їх, формуючи феномен масової літератури, який розгортався навколо класово позначених літературних організацій „Плуг” і „Гарт” і приходив на зміну феномену народної літератури, твореної українською свідомою аристократією. У лоні трагікомічної художності усвідомлювалася  імітація епохи Відродження (драматургія М.Куліша, проза М.Хвильового і В.Підмогильного). Літературні тексти ідеологічної націонал-комуністичної мішанини нагадували лукаві містифікації (В.Панченко). Цю течію „лукавих містифікацій” правомірно називають „революційно-романтичною”, адже пролетарська романтика тут марґіналізувала національну до повної профанації. Так М.Йогансен як український „лівий інтелігент” німецького походження бажав поєднати „пролетарські метафори”, „залізну дисципліну робочих ритмів” з Шевченком і Франком. Романтизована класово-пролетарська установка надихає його на фіктивні коди: „Але найбільше я люблю пролетаріят за те, що він – Майстер, за те, що він робить Річ, і через це тільки він може зробити світ”. Про чужорідну космополітичну тенденцію у світогляді національного суб’єкта яскраво свідчили романи В.Підмогильного „Місто”, Д.Бузька „Голяндія”, Л.Скрипника „Інтелігент”, „Чорний ангел” О.Слісаренка та ін. Психосемантика розщепленого національного світу найяскравіше проявилася у зображенні більшовицького еросу як маскулінізованої ерогенності (роман Г.Шкурупія „Жанна-батальйонерка”, 1929). Традиційний Ерос позначав національного меланхоліка, а на основі метафізичної втрати формалізувався й усвідомлювався застарілою проблемою (роман „Недуга” Є.Плужника, „Невеличка драма” В.Підмогильного, „Золоті лисенята” Ю.Шпола). У поезії кінця 20-х рр. Є.Маланюка актуалізувався образ збоченої повії-України як переосмислення класичних констеляцій.

Оскільки ознаками зрілої літератури є „психологізм і історизм” (М.Епштейн), то поступова втрата цих ознак проявила  розщеплене герменевтичне коло недовершених майстрів як запитання без відповіді й перспективу для несвідомого постмодернізму. Амбівалентна трагікомічна художність поступово переходила у масову блазнюючу. Трагізм часу втрачався на основі романтичної міфологізації подій („Вершники”, „Чотири шаблі” Ю.Яновського). М. Івченко в романі „Робітні сили” (1929) орієнтував масову свідомість на більшовицько-ніцшівський ідеал „залізного мужчини”, що виражав у масовій психології неусвідомлену потребу диктатора для втілення авторитарного інтеграційного принципу.

У п’ятому підрозділі –  „Соцреалізм як друге коло українського постмодернізму” –  піддаються критиці дві психоаналітичні версії тлумачення російського соцреалізму як шизоїдності (К.Кларк) і мазохізму (І.Смирнов). Український соцреалізм тлумачиться як проекція еволюціонуючого мазо-садизму – маскулінізованого націонал-колоніального характеру. Якщо психосемантика першого кола постмодернізму найяскравіше проявилася в  націонал-комунівській шизоїдності,  то психосемантика другого кола – в націонал-мілітаристській, символізацію якої дають „Прапороносці”(1946) О.Гончара. Структура  полку в „Прапороносцях” відображала структуру комунівської імперії та місце в ній української романтики: російсько-імперський мілітаризм формувався з допомогою маніакальної національної романтики. Типові меланхоліки (Черниш, Хома Хаєцький, Маковейчик) у „Прапороносцях”  вражають варварським садизмом. Вбивство для  боягузливого романтика (несвідомого мазо-садиста)  викликає ерогенну насолоду від скоєної дії, що нагадує маніакальну радість од матеревбивства у Хвильового. Для української сталінської наративіки важливим було довести відданість „комуні”, тому соцреалізм передбачав зречення пошукового індивідуалізму. Постмодерністський вияв нової хвилі несвідомої української „я (романтики)” яскраво представляє поема „Христос”(1949) Сосюри, в якій образ Сталіна ототожнюється з Христом, а образ українського поета – з перверсивним Іудою. На основі психічного розщеплення та нарощування  містицизму через страх переслідування національний світ демонізується. Процеси маскулінізації на зразок тичинівського „всіх панів до ’дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!” та психоідеологічне переродження генія П.Тичини у блазня, який, за визначенням В.Стуса, став пігмеєм „при дворі кривавого короля” – характеризували український соцреалізм як проект масової літератури, який виявив перверсивну едіповість марґінальної посередності, орієнтованої на диктатуру пролетаріату (авторитарну структуризацію материнського коду з центруванням інстинкту смерті).

У шостому підрозділі – „Шістдесятництво як спроба великого руху” – йдеться про теоретичне та практичне обґрунтування спроб великого руху. Епоха класичного канону закладає в історичну пам’ять кодову структуру великого руху. Тому завдяки їй в літературному процесі  активізуються  спроби відновити великий рух. В історії української літератури ХХ ст. ці спроби породили „празьку школу”, „МУР” та „шістдесятництво”. Як психоісторичний феномен шістдесятництво передбачає аналіз етапів його становлення, які й виявляють його сутнісну глибинну структуру: психотипологічно воно відроджувалося за образом націонал-комуністичного світогляду М.Хвильового (міфологеми комунізму, „ленінського ренесансу” пронизували ранню лірику І.Драча, Д.Павличка, В.Симоненка та ін.). Інтеграційний поколіннєвий процес породжував гостру потребу національного модерного світогляду, а основним художнім завданням було повернути принцип реальності в літературу. Однак утрата метафізичного чуття робить стихійний світогляд наївних шістдесятників як українських „я (романтиків)” „не тео-, а кордоцентричним” (Л.Тарнашинська). Самогубство Гр.Тютюнника дзеркально нагадує про самогубство М. Хвильового як повторення меланхолійного коду. Головним психологічним завданням 60-х мав стати вихід із маскулінізованої перверсивності. Тому замість збоченого українського сталініста як мазо-садиста на цій стадії з’являється органічний для української психології моральний мазохіст, що поступово очищається від психологічної амбівалентності (проза Гр. Тютюнника). Гр. Тютюнник втілює у психоісторії української літератури „найорганічнішого речника покоління „дітей війни””(В.Дончик), власне – українських сиріт війни, у яких втрата батька сформувала не лише спраглу потребу морального закону, а й романтичну батьківську міфологізацію та меланхолійне безсилля. Пасивне переживання Едіпового комплексу, амбівалентна позиція любові-ненависті щодо матері продукують психотип наївного романтика, психогенез якого виписаний в новелі Гр. Тютюнника  „В сутінки”.  На глибинній основі дитячої травми в оповіданнях та повістях Тютюнника нав’язливим мотивом виступає образ совісного, але соціально травмованого сина („В сутінки”, „Дивак”, „Комета”, „Сито, сито...”, „Смерть кавалера”, „Перед грозою”, „Тайна вечеря”, „Облога”, „Климко” та ін.). Синівсько-батьківська психосемантика формує розгорнуте соціально-психологічне дослідження українського світу з втраченою мужністю. Активізація лібідозних імпульсів у материнському коді при ослабленні батьківської інтеграційної функції обумовлює загострену емоційність як небезпечну  чутливість до болю. Біль – наскрізний мотив світовідчуття Гр.Тютюнника.

Для диференційованої психосемантики шістдесятників запропонована структура „Стус – Тютюнник” як стоїчне і меланхолійне шістдесятництво. Зі Стусом пов’язується вищий вияв національного самоусвідомлення. „Наш онтогенез, – писав Стус, – несе на собі прокляття зрадженого нами філогенезу. Свідомо зрадивши власну природу, ми несвідомо зробили найбільшим своїм ворогом самих себе (але самих себе вже втрачених для себе)”. У статті „Зникоме розцвітання” він звертає увагу „на гріх батьковбивства в нас і довкола нас”, тому процес національного самостворення тісно пов’язувався з релігійним пошуком. Але офіційне шістдесятництво у своєму світогляді було романтизованим і атеїстичним, як Гр. Тютюнник, або романтизованим і язичницьким, як Вал. Шевчук. На тлі загальнонаціонального атеїзму у психології офіційного шістдесятника залишалася глибинна амбівалентність, яка супроводжувалася перевагою чуттєвості над мисленнєвими процесами, тобто низьким рівнем аналітичного самоусвідомлення – недостачею психологічного реалізму, про що яскраво сигналізувала проза Р.Андріяшика з її національно-психологічним портретом „людей зі страху”(роман „Люди зі страху”, 1965). Все це разом формувало психологічну поразку „великого руху”.

У сьомому підрозділі – „Постшістдесятництво: третє коло українського постмодернізму” –  мова йде про нову структуризацію, в якій психосемантика колоніальної постмодерністської амбівалентності відобразилася через химерну течію 70-х рр., де надмір романтики,  новобарокова образність витворили динамічну, ігрову  опозицію монолітному соцреалізму. 

Оскільки епоха бароко вперше наблизила літературу до народу, сприяла у європейських літературах народженню сильної і тривалої традиції, формуванню національного характеру, то пам’ять про неї активізується у часи пробудження національної свідомості. Однак у психоісторії української літератури ХХ ст. маємо характерне колоніальне перекодування бароко (20-і, 70-і, 90-і роки), яке характеризується втратою метафізичного коду та формалізацією художності.

Барокова („алхімічна”) художність, передаючи неосяжну таємницю життя, поєднала в собі метафізичну й містичну психології творчості, розділення яких обумовило появу високого й низького бароко (як це у творах Г.Сковороди і феномені котляревщини). Постмодерністська версія української новобарокової художності ґрунтувалася на містичній (несвідомій) психології творчості і була виявом стихійного чуття. Першим спонтанним  вибухом динамічної художності став „химерний роман з народних уст” О.Ільченка “Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця” (1958), а її найталановитішим втіленням дилогія „Лебедина зграя”(1971) і „Зелені Млини”(1976) В. Земляка. Міфологічний Вавилон у „Лебединій зграї” Земляка як химерна мішанина, місце антихриста і Бога, української романтики і комунівського експерименту, історично проявляється через амбівалентну анархічну позицію: він то засяє новими дахами, „то спалить себе ні за що”. Основна міфологема роману,  прихована у семантиці назви „Вавилон”, означає змішування і відсилає до постмодернізму. Втрата „аристократичної психологічної форми” відбувається шляхом еклектичного поєднання низького і високого смислів (деконструкція національного філософа Фабіяна у дилогії В.Земляка). Оскільки національні трагедії не усвідомлюються, а обігруються, то це дає привід говорити про романтичну „рознаціоналізацію” В.Земляком українського світу, за якої література „працює на люмпенство”(Г.Штонь). На основі романтичної надмірності знову утверджується інфантильна мужність через провідний донжуанівський психотип. Архетип негероїчного, але динамічного „Енея” заселяє також химерну стихію О. Ільченка, Є.Гуцала, П.Загребельного та ін. Світоглядна амбівалентність розігрується через бісексуальну психологію народного героя, що трансформує сталінські перверсії у динамічний процес. Бароково-комічна художність є проекцією інфантильного комплексу, який продукує жадібне до насолоди  мовлення в умовах послабленої репресивності, як це має місце в Є.Гуцала.  Тому правомірною є загальна назва художньої тенденції 70-х рр. – химерна або амбівалентна проза, вона формується на засадах масової літератури: карнавальна маска – замість психологічних образів, обігрування – замість складного внутрішнього світу героя, наскрізний модус театральності – замість усвідомленого трагічного досвіду тощо. Жанр роману деконструюється, замість нього –  динамічна текстуальність як спонтанна асоціативна течія веселої „я (романтики)”. Наслідком постмодернізації є ігрове спустошення принципу реальності та марґіналізація національної суб’єктності. Так трилогія Є. Гуцала „Позичений чоловік”, „Приватне життя феномена”, „Парад планет” (1982-1984) вводить читача в атмосферу химерного блазнювання, в якому втрачається автобіографізм як приватна, наділена метафізичним пошуком історія, що в цілому нагадує блазнювання 20-х рр.. 

Наукові підходи у тлумаченні соцреалізму в історії російської літератури виявляють, що він виконав роль і модернізму, втіливши проекти моделювання реальності за художнім утопічним задумом (Б.Гройс), і функцію постмодернізму через деконструкцію модерністської парадигми (Є.Добренко, М.Епштейн). Перекодування російського соцреалізму в історії української літератури виявило марґінальну колонізовану художність, яка мала свої етапи прояву. Психосемантика динамізованої амбівалентності, світоглядна спустошеність і комічна художність свідчили про зацикленість у розвитку і втрату сенсу історичності. Розщеплена психосемантика, відображаючи безладний ритм інстинктів в материнському коді, проектується в духовно-моральну невизначеність, що дає підстави актуалізувати проблематику колоніального постмодернізму, на зміну якому приходить постколоніальний постмодернізм. 

У четвертому розділі – „Постколоніальна епоха: між рухом і контррухами” –  мова йде про епоху українського постколоніалізму, яка починається з проголошенням незалежності України і характеризується  порубіжною – модерністською (невротичною) та постмодерністською (психотичною) семантикою. 

У першому підрозділі – „Літературний постколоніалізм як психоісторична проблема” – визначається основна проблематика, пов’язана з новим етапом національної самосвідомості та методологічні підходи для її висвітлення. Характерною ознакою початку постколоніальної епохи як відображення постмодернізму стало те, що література, як відзначає Ц.Тодоров,  втратила оповіді, „потрібні будь-якому суспільству, щоб жити”, оскільки письменники почали гратися словами, як це має місце в Ю.Андруховича, а серйозні письменники стали носіями глибинного внутріпсихологічного розщеплення (Є.Пашковський). Постколоніальний постмодернізм проблематизує саму поетику, яка має справу з літературними оповідями, адже замість неї з’являється  наратологія, яка аналізує різні типи оповіді в кіно, політиці і культурі загалом (Ц.Тодоров).  Літературознавство і критика також стають автобіографічними і оповідними.

Психоісторичний підхід, розбудовуючись на основі психоаналітичної характерології, проблематизує дослідження імперської психологічної структури, націотворчої психологічної структури  та  проміжної колоніальної  у системі різноманітних вербалізацій епохи постколоніалізму. Те, що Д.Овсянико-Куликовський розрізняє на основі „психологічних форм” як способів вербалізації психологічного знання, можна пов’язати із структуризацією літературного процесу. Проміжна колоніальна психологічна структура витворюється у сфері масової літератури, яку формують переважно посередні майстри. Тому постколоніалізм проблематизує дослідження масової літератури, яка нині формує масову свідомість на основі комерціоналізації літературного процесу.  Імперська і національна психологічні структури закладаються більш потужними особистостями. Головною методологічною настановою в дослідженні постколоніалізму є необхідність досліджувати одночасність різних вербалізацій  з метою виявлення „множини голосів у текстах”(М.Шкандрій). 

Оскільки в постколоніалізмі усвідомлюється історична  кінечність минулого колоніалізму, то це загострює метафізичну чутливість й актуалізує методологію метафізичного аналізу. На відміну від психоаналізу, який за основу бере історизм,   метафізичний аналіз  тісно пов’язує з ним міфологізм, обидва методи структуруються  для цілісного психоісторичного підходу. Метафізичний аналіз, виходячи з того, що головною сутністю історії є трансцендентний принцип єдності, передбачає метафізику коду через національне пізнання патріархальної теології. Розрізнення імперської психологічної структури і національної психологічної структури в інтелектуальних практиках проявляється через ставлення до коду. Так методологія радикалізації гіпотез Ж.Бодріяра є постмодерністською пропозицією розриву історії і метафізики: супроти метафізики коду пропонується символічне контрнасильство, завдяки якому нищиться кожний елемент, всяка значуща цінність, яка має стосунок до коду. Така мета суперечить психоісторії націотворчої літератури. Тому психоісторичний підхід як цілісна націотворча методологія утверджує структурну єдність історизму і міфологізму – єдність іманентності і трансцендентності літературного розвитку. Однак, якщо українська класика не створила „концепту Диявола” (В.Смілянська),  то постколоніальний постмодернізм не лише створив його, а й запропонував нову демонізовану теологію, що має місце в дослідженні О.Забужко „Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”(2006). Отже, в епосі постколоніалізму і в художній, і в науковій практиці знову робляться різні спроби поєднати дискурс і містицизм – заради утвердження контррухів та історизм і метафізику – заради націотворчої мети.

У другому підрозділі – „Перше герменевтичне коло постколоніальної літератури: „Ю. Андрухович – Є. Пашковський”” – вказано на  характерний прояв літературного постколоніалізму: нове літературне покоління „здійснює деколонізацію української літератури  шляхом індивідуального самозвільнення”(М.Жулинський). Вершинним явищем постколоніальної „літературної піраміди” є структурна опозиція „Ю.Андрухович – Є.Пашковський”, яка актуалізує відповідь на головне герменевтичне коло нової історії української літератури: Андрухович творить рекреаційну прозу,  Пашковський  – репараційну,  разом вони закладають перше герменевтичне коло українського постколоніалізму. Проза Ю. Андруховича відображає еволюцію постколоніальної літератури як трансформацію одухотвореного романтизму в бубабізм (постромантизований інфантилізм). Бубабізм вивів українського суб’єкта у динамічну течію, подолавши на основі інтеркультурного полілогу колоніальний „невроз невизнання”(О.Забужко). Постколоніальні рекреації почалися з осміяння психологізму, нагадавши про колоніальний симптом 20-х рр. („Рекреації”, 1991). Ідеологією для цього осміяння знову виступив російський формалізм у концепції карнавалізації М.Бахтіна, яку Ю.Андрухович перекодував в українські рекреації, розвінчавши заодно фіктивні коди Російської імперії („Московіада”, 1992). Але інтровертований бахтінський карнавалізм сформулював постмодерністську установку „на неможливість найти ніяке „я””(„Перверзія”, 1996). Карнавальна „гра без правил” Ю.Андруховича веде до знищення не лише фіктивних імперських кодів, а й  ставить український код перед загрозою знищення. Тому пошуки української ідентичності тут завершилися ще одним постколоніальним сюжетом „смерті батька”, відповідно до якого національна ідентичність втрачається, а єдиною реальністю у світі стає „матріархальна” мішанина народів. Символом проекту постмодернізації Ю.Андруховича правомірно називають поезію „Козак Ямайка”, в якому український народний герой переноситься в Карибське оточення і космополітизується (М.Павлишин). Змішування батьківських кодів в Ю.Андруховича стає не основою трагічного, як у І.Франка, а основою для постколоніальної постмодернізації українського. Завдяки бубабістам модус театральності, поширюючись у масову літературу, веде до несвідомої буфонади та  до фігури „душевної пустоти”  – втрати національно-метафізичної й еротичної чутливості, а відповідно – сенсу і глибини індивідуального та національного буття. Карнавалізована мужність, представлена „акулою в океані життя”(Ю.Андрухович), доводить деконструкцію до абсурду (психологічний сюжет різних збочень у „Перверзії”). Анархічний характер деконструкції імперії (коли знищуються обидва суб’єкти – імперський і колоніальний) імітує деконструкцію, яку запропонував Ж.Дерида  як концепцію обґрунтованої гри заради виходу в дискурс як інтелектуальний пошук. Імітаційні механізми у творчості Ю.Андруховича є підсумком соцреалістичної комічно-колоніальної парадигми. 

Завдяки першому герменевтичному колу сформувалася структура динамічної і рефлексивної постколоніальної української літератури. Якщо динамічна художність Ю.Андруховича стала предтечею масової літератури в Україні, то складна рефлексивна художність Є.Пашковського з багатоступеневою психопоетичною та психосемантичною  структурованістю не передбачає наслідування й дає відчуття самотності письменника у літературному процесі.

  У структурній опозиції „Андрухович – Пашковський” відображені два протилежні вияви Едіпового комплексу: анархічний, який спрямовується на інфантилізацію „батьків”, даючи змогу  утвердитися нарцистичному Еґо, та  ієрархічний, де ослаблення батьківської функції веде до  шизоїдності, а боротьба з нею обумовлює, з одного боку, спраглу потребу Бога, а з іншого – (на основі колоніального страху переслідування) неусвідомлену маскулінізацію мужності, що загрожує „скочуванням” до авторитаризму. Таким чином,  актуалізовані дві провідні психологічні структури українського постколоніального  постмодернізму – нарцисизм (Ю.Андрухович) і шизоїдність (Є.Пашковський): оскільки Нарциса в онтогенезі формує батьківський авторитаризм, то його метафізична подорож пов’язується з  пошуком іманентного з метою психологічного очищення від нарцистичного самолюбування; оскільки Шизоїда сформувала  відсутність батьківської авторитетності, то його „одісея” пов’язана з пошуком  трансцендентного – заради очищення від психотичної розщепленості.  Є.Пашковський робить потужні спроби відродити мужній національний індивідуалізм. Його психологія творчості опиняється на межі між метафізикою та містикою, психопоетично цю порубіжну позицію визначають  „на порозі авангардизму”(М.Сулима). Вона символічно відтворює філогенетичні стадії національного Еґо, якому загрожує неусвідомлене повернення до тоталітаризму. Тобто, якщо в Андруховича маємо подоланий невроз невизнання, але  разом і з  подоланою проблемою національної ідентичності, то в Пашковського – стійка національна ідентичність формує небезпечний невроз невизнання, який тяжіє до авторитаризму й маскулінізації мужності, що за неусвідомленості може вести до утвердження насильства (на це вказує психосемантика „передпрокляття”(С.Квіт) у романі-есеї „Щоденний жезл”).

У третьому підрозділі – „Національна й імперська психосемантика українського літературного постколоніалізму” – аналіз сучасної української літератури актуалізує розрізнення в ній національної психологічної структури та  імперської на основі постмодернізації художнього мислення. Так проза О.Ульяненка пропонує авторитарно-імперське кодування світу. У творчості Ульяненка сконденсовано найпотужніший страх смерті, який викликає  патологічне бажання пізнати смерть через саму смерть. Це спричинює нав’язливе повторення злочинного, передусім сцен сексуального перверсивного бажання з потягом до вбивства: патологічні уявлення є настільки стійкими і хронічними, що свідчать про постійну незавершену боротьбу з ними, тому концептуально зберігаються у фантазії та бажанні. Яскрава онтогенетична проблематика Ульяненка виразила яскраве філогенетичне явище, химерним чином поєднавши садо-мазохізм і мазо-садизм  як  імперсько-колоніальне страхітливе. Анально-деструктивна фіксація у психології письменника зумовила  потужну символізацію гомосексуальної перверсії. На цій основі вперше в українській літературі постав тотально перверсивний роман, тобто такий імперсько-колоніальний текст,  в якому перверсія є не лише основою ідеології як тлумачення світу, а й заперечення національного як онтологічної та психологічної нормальності. Це особливо увиразнюється при співставленні психоаналізу ключової метафори Ю.Андруховича, Є.Пашковського з метафорою О.Ульяненка. Якщо вивершення художнього пошуку Андруховича символічно відображає „Перверзія”, Пашковського – „Щоденний жезл”, то Ульяненка –„Дофін сатани”(2003).

Розрізнення національної й імперської психосемантики увиразнює ґендерний психоаналітичний підхід. Для зіставлення  психосемантики страхітливого О.Ульяненка найвідповіднішим об’єктом є натуралістично-містична творчість О.Забужко, яка вивершується феміністичною психосемантикою сестровбивства у „Казці про калинову сопілку”(2000). Знаковим для епохи українського постколоніалізму став роман „Польові дослідження з українського сексу” (1996) О. Забужко з його головним мотивом „храмової проститутки”. Популярність роману, за словами С.Дацюка,  обумовлена „несвідомим вибовкуванням”  чуттєвої фальшивості, яка спроектована на Ерос патріотичний і позначає першу яскраву імітацію патріотизму. Імітаційні механізми свідчать про величезний потенціал смерті у такій психології творчості, де відбувається  розрив ідеї і структури,  тобто ціннісні ідеї формалізуються, оскільки присутні лише в поверхневій структурі, але не підтверджуються на рівні глибинної психології. На основі жіночої несвідомої характерології О.Вайнінгера, яка розглядає два провідні психотипи – „жінки-матері” та „жінки-проститутки” – проаналізовано психосемантику імперської психологічної структури через психотип імітаційної жінки, тобто жінки „без конкретного обличчя живої любові” (роман  О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”) та символізацію національної психологічної структури через образ жінки з конкретизованим обличчям живої любові (роман Г. Іваненко „Час покаянний”, 2006).

У „Висновках” підсумовано результати дослідження.  Запропонований проект психоісторії новітньої української літератури як психосемантичної і психопоетичної єдності або символізованого знання про колоніальну ситуацію та його художню структуризацію. Він пов’язаний з постструктуралістським поворотом у гуманітарних науках, що передбачає історизацію, політизацію й психологізацію літератури. Психоісторичний підхід як синтетична методологія ґрунтується на такій розробленій психоаналітичній характерології: імперська психологічна структура і національна психологічна структура як провідні типи культури та проміжна форма – колоніальний психотип. Те, що Д.Овсянико-Куликовський визначив як „психологічну форму”,  ми трансформували у структуризацію літературного процесу, який позначається через художній спосіб організації психологічного хаосу з певною метою. Національне розумне несвідоме в історії літератури представляє консервативну сутність, оскільки спрямоване на пригнічення деструктивних імпульсів та формування системи табу, зокрема  на дотримання головного табу – табу на батьковбивство.  Імперське  розумне несвідоме є революційним за своїм характером, адже воно спрямоване на  розщеплення національного суб’єкта через зняття системи табу, зокрема й на батьковбивство, а відповідно на створення фіктивних кодів, які лежать в основі культури імперій. Як правило, на порубіжжі випробовується національний суб’єкт на мужність бути собою, а імперський – провокує його до збочення зі шляху, що загрожує колонізацією національного.  Психологіку імперського дискурсу характеризує імітація та формалізація літературного процесу, що позначає наявність фіктивних кодів. Тобто присутня поверхнева структура ціннісних ідей за відсутності глибинної структури як надійної основи для їхньої цілісної психологічної динаміки.  На цьому тлі колонізація національного суб’єкта призводить до інфляції мужності, яка позначається на продукуванні низької комічної художності як форми блазнювання, що нав’язливо повторюється  в історії української літератури. 

У психоісторії літератури діє не лише імперський суб’єкт, а й національний. Так у класичній російській літературі першим яскраво вираженим національним суб’єктом був М.Гоголь. У класичній українській літературі першим яскраво вираженим імперським суб’єктом була Марко Вовчок. У постколоніальній українській літературі національну психологічну структуру яскраво виразили Ю.Андрухович і Є.Пашковський, а в бік імперської  психологічної структури спрямована психопоетика О.Ульяненка й О.Забужко.

Психоісторичний підхід використовує герменевтичну  настанову на встановлення сенсу досліджуваного явища. Історія літератури  розуміється як „значення і сила” (Г.Ґадамер), де кожне здобуте знання служить основою для нового знання, а рух художньої рефлексії спрямовується на утвердження націотворчого буття. Через історичність стверджується „безмежність історичного розуму” (Г.Ґадамер) –  невичерпне зростання самосвідомості як основа національної мужності. Синтез традиційної і нетрадиційної герменевтики загострюють проблемність історії на основі структурної психосемантики „питання – відповідь”, що актуалізує значущість мови і мовлення й веде до активного залучення психопоетики як методу дослідження психологічної динаміки провідного мотиву, пов’язаного з функціонуванням батьківського і материнського кодів. 

Історію української літератури формує ставлення до трьох кодових систем – фольклору, античності й християнства. Новий український літературний процес закладає головне герменевтичне коло – „архетип Котляревського”  й „архетип Шевченка”.  Класичне спрямування розумного несвідомого виявляє метафізичну структуризацію як творення національних кіл, спрямованих на формування національної самосвідомості. Такий органічний код, відображаючи  психосемантику історії української літератури, на кожному етапі відновлює і позначає метафізичну мету літературного процесу як символічне націотворення. Великий класичний рух, який актуалізував батьківську теологію,  утверджував метафізичне знання; модерні рухи, які активізували анархічну бунтівну психосемантику, утверджували містичне знання. Консервативна психосемантика структурування національних кіл відновлює християнський національно-релігійний код, а модерна деконструкція національних кіл звільняється від метафізики коду, що призводить до інтелектуального та психологічного ослаблення національного суб’єкта історії літератури. 

Завдяки коду як організаційному принципу психоісторія літератури набуває цілісного теологічного характеру, що актуалізує трансцендентне Ім’я Батька як пошуки національної мужності. Відповідно психоісторія національної літератури постає як цілісна динамічна система спроб, обумовлених метафізикою кодових систем. Вона опонує імперському дискурсу, який культивує хаос, розщепленості, перервності й моделює історію літератури демонічного характеру, що актуалізує амбівалентне Ім’я Матері.

Класичний український канон виконує головну психоісторичну функцію: розпізнавання первісного (материнського) джерела національної мужності за її інфантильними слідами. У психоісторії української літератури інфантильний національний характер з комплексом Енея позначає кодову систему колоніалізму. На основі з’ясування провідної функції класичного канону запропонована така періодизація психоісторії української літератури: епоха класичного канону, епоха „великої зради”, постколоніальна порубіжна  епоха.  В епосі „великої зради” повною мірою  проявляється перверсивна психосемантика імперського суб’єкта, який починає психологічно і світоглядно перекодовувати психоісторію української літератури, спрямовуючи її до низької комічної художності.

Структура відношень між страхом імперського переслідування і бажанням повноцінного національного буття закладає психологічну динаміку в історію новітньої української літератури. Тому психоісторія української літератури – це концептуальна історія, в основі якої лежить символізована боротьба національного суб’єкта історії літератури з імперським переслідувачем: історія становить систему репресій і протестів, символізація національного суб’єкта є боротьбою за органічне самоутвердження, очищення від психологічної амбівалентності та прокладання повноцінного шляху.

            Психопорубіжжя – найбільш проблематичний вузол психоісторії літератури, з якого постає історична розв’язка. Д. Чижевський відзначив, що в духовній історії слов’янства реалізм ще не виконав своєї місії. Тому з погляду психоісторичного дослідження  наступна літературна епоха має активізувати пам’ять про ренесансну кодову систему, оскільки дезінтеграційна романтична психологія  творчості вичерпала себе. Це означає, що саме ренесансний український стиль може повною мірою проявити національну самосвідомість. Відсутність ренесансної епохи в майбутньому означала би відсутність самої української історичності.