| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовано актуальність, мету і завдання дослідження, з’ясовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, запропоновано бачення художньої парадигми релігійної моралі.
У першому розділі – “Актуальні питання парадигми релігійної моралі й духовної культури народу в контексті українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – досліджено роль, місце і значення релігійної моралі в літературному процесі, а також у культурно-мистецькому, зокрема просвітницько-видавничому, житті України кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Цінність осмисленого і поданого у першому розділі матеріалу полягає у виявленні, систематизації, введенні до наукового обігу невідомих і маловідомих фактів із біографій письменників, національного, літературного, освітнього життя України кінця ХІХ – початку ХХ ст., пов’язаних із питаннями моралі, духовної культури, релігійності українців.
У підрозділі 1.1. “Український літературний процес і релігійна мораль: стан висвітлення проблеми” зауважено, що нові факти літературного життя та біографій письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. вимагають перегляду й об’єктивного прочитання українського літературного процесу цієї доби. З’ясування зв’язків феномена релігійної моралі з національно-культурним рухом і літературним процесом означеної епохи сьогодні помітно ускладнюється через відсутність спеціальних праць, де висвітлювалися б погляди митців на характер, витоки та специфіку релігійної моралі народу. Проте у численних творах письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. розкриваються проблеми духовної культури, зокрема релігійної моралі, відповідних уподобань народу, що здатні стати джерелом для дослідження релігійної моралі українців.
Автори монографічних досліджень про життєвий і творчий шлях І.Франка, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, М.Коцюбинського, А.Тесленка та ін. зауважили широкий інтелектуальний діапазон цих письменників у підході до змалювання життя, не вдаючись увагою до наявного в цих творах зображення тісного зв’язку релігії та моралі українців. Наприкінці ХХ ст. літературознавці дедалі настійливіше повели мову про погляди українських письменників ХІХ ст. на зв’язок народу з церквою та підлягання поведінки особи приписам релігійної моралі. Однак саме оцінка релігійної моралі як складової народного світогляду в цих дослідженнях відсутня.
На основі виявлених, опрацьованих й уперше введених до наукового обігу архівних матеріалів у підрозділі 1.2. “Джерела вивчення релігії та моралі письменниками доби і діяльність митців на ниві релігійного і морального виховання народу” констатується, що матеріалами, цінними з огляду на необхідність вивчення сутності християнських постулатів і витоків релігійної моралі народу, стають для письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. твори української патристики, наукові праці відомих дослідників із теології, релігієзнавства, психології, археології, філософії, етики тощо, детальне знайомство з якими збагачує їхній світогляд, розширює коло інтересів, сприяє реалістичному моделюванню морально-етичних, релігійних вимірів життя персонажів.
Зауважено багатогранність діяльності (видавничої, просвітницької, перекладацької) письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. У цьому напрямі наголошено, що знання численних релігієзнавчих досліджень дозволяє митцям донести до читача основний зміст найважливіших праць (наприклад, М.Верна, Е.Рейсса, Ю.Вельгаузена), тим сприяючи просвітницькій діяльності серед народу, плеканню традицій моральної культури українців, окресленню нових шляхів зближення інтелігенції з народом, глибшому пізнанню характеру, психології, способу життя українця тощо.
Окрім періодики, для з’ясування специфіки релігійної моралі українського народу суттєве значення мають праці українських письменників і діячів культури, що репрезентують епоху (“Про волю віри”, “Віра і громадські справи” М.Драгоманова, “Сучасні досліди над Святим Письмом” І.Франка, “Перед широким світом” Б.Грінченка, “Хто ми і чого нам треба” Г.Хоткевича та ін.), виступи митців із лектурою морального та релігійного змісту, проповідями (Б.Лепкий, Марко Черемшина, Т.Бордуляк). Митці активно шукають шляхи розв’язання означених дійсністю проблем природи духовного первня, формування ідеалу, ролі особистості, суспільства, історичних обставин у становленні релігійних норм народу.
Це дозволяє дійти висновку, що, студіюючи наукові праці вітчизняних і західноєвропейських мислителів, українські письменники з’ясовують психологічні основи доброчинності, релігійності людини, місце загальнолюдських первнів у духовних структурах особистості, джерела, сутність і своєрідність моральних норм, схвалених офіційною церквою і народом.
У підрозділі 1.3. “Релігійна мораль народу в аналітичних дискурсах письменників” зауважено, що українські письменники розглядають релігійну мораль народу в тісному зв’язку з його психологією, історією, а також із правовими та естетичними нормами, наголошують на зв’язках моралі зі звичаями, побутом, кліматогеографічними умовами, ментальними настановами українців. Спостереження над життям, вивчення світогляду, матеріальної та духовної культури українців, зокрема фольклорних зразків, дають письменникам можливість явити релігійну мораль народу як сформовану історично, з опертям на досвід предків, як таку, що своїм корінням сягає первісних часів.
Письменники зауважують наявність впливу язичницьких вірувань на світогляд і мораль народу, виявляють розуміння великого значення в релігійній культурі українців народних традицій. Моральні правила поведінки, що синтезують язичницькі та християнські традиції, І.Франко, Олена Пчілка, Б.Грінченко, Марко Черемшина, Б.Лепкий помічають у багатій пісенній обрядовості, родинній звичаєвості, традиціях народу, що своїм змістом і символікою задовольняють його моральні запити та виховують. У прихильності українців до колядок І.Франко, І.Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Леся Українка, Б.Лепкий, Наталя Кобринська та ін. виявляють засадничі норми релігійної моралі, самобутність поглядів українців на Бога. “Бог… приходить до людей попросту, як добрий батько, котрий зблизька хоче побачити своїх дітей і повтішатися з ними”. Письменникам імпонує народне сприймання Бога, міфічних істот як взірців краси, добра, про що, зокрема, йдеться у студії І.Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології”, у статті Наталі Кобринської “Символізм в народній пісні”, у листах Лесі Українки до Олени Пчілки тощо.
У працях письменників означеної доби – “Знадоби до вивчення мови й етнографії українського народу” І.Франка, “Жінка в допатріархальну добу” Б.Грінченка, “Молоді попи” В.Стефаника, “Своя наука” Марка Черемшини, “Секта штундистів” Г.Кониського, “Сучасне становище селянки-українки” Любові Яновської – показано, яких посутніх змін зазнають моральні правила, норми, оцінки, характеристики під впливом релігійних канонів і рухів, неписаних законів, досвіду, традицій, урядової політики, – так формується релігійна мораль народу. Психоментальні особливості українців (чуттєвість, ліризм тощо), дуалістичний характер світогляду народу є вагомими чинниками демократизації релігійної моралі, її наближення до потреб життя.
Характер релігійної моралі нашого народу, як це зауважено у І.Франка, І.Нечуя-Левицького, М.Коцюбинського, Любові Яновської, М.Павлика, Марка Черемшини, Олени Пчілки та ін., допомагає йому щонайповніше реалізувати свою активність і свободу: українці поєднують християнські заповіді з народними моральними нормами, по-філософськи оцінюють вчинки людей і, відповідно релігійній моралі, визначають “міру” догани, покарання, заохочення. Для нашого народу провідною засадою у сприйнятті поведінки людей є принцип справедливості, якого дотримуються не лише у врегулюванні міжособистісних стосунків, а й у сфері матеріальної культури, що характерно для українця-хлібороба.
Численні матеріали з фондів письменників переконують, що народна релігійна мораль формується під впливом релігійних норм, а також свят, обрядів, традицій, родинного звичаєвого права, що синтезують історично й емпірично акумульовані народом знання про мораль, тим самим виповнюючи його буття. Українські письменники трактують релігійну мораль як чинник, значення якого для розвитку духовної культури народу осмислюється з урахуванням його онтологічного досвіду, численних спостережень над життям і власних спогадів. Не ідеалізуючи селянина, Б.Грінченко, Г.Кониський, В.Стефаник, Любов Яновська, Наталя Кобринська являють позитивні й негативні грані його життя, ставлення до церкви та священиків, до обрядів тощо.
На основі вивчення життя народу І.Франко у праці “Влада землі в сучасному романі”, Г.Хоткевич у статті “Земля”. Повість Ольги Кобилянської”, І.Нечуй-Левицький у трактаті “Українство на літературних позвах з Московщиною”, В.Пачовський у виступі “Конструктивні ідеї державності та космічна місія української нації” зауважують, що сформована під впливом сфери онтології й узгоджена з нею релігійна мораль дає українському селянинові право чинити на засадах трудової етики, обґрунтованої з позицій хліборобської філософії. Саме релігійна мораль виховує в селянина дисципліновану дбайливість і ревність у виконанні господарських обов’язків, незалежно від їх циклічної повторюваності. Характерною ознакою релігійної моралі народу є, на нашу думку, залежність від економічно-господарських інтересів, потреб життя; культ землі, хліборобської праці становить основу й підкреслює своєрідність релігійної моралі; сакрально-магічний зв’язок українця із землею – стрижень неписаних, притаманних народові й ґрунтованих на релігійному підгрунті моральних норм; повага до особистості, її бажань, почуттів, захист людської гідності, обстоювання свободи визначають гуманістичну зорієнтованість релігійної моралі нашого народу.
У підрозділі 1.4. “Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ ст. про роль церкви й україномовної Біблії у формуванні релігійної і моральної свідомості народу” на основі відомих і виявлених дисертанткою в архівних фондах матеріалів висвітлено погляди українських митців означеної доби на роль церкви й україномовного Святого Письма у становленні моральної культури українців. У статтях, виступах, листах, щоденниках І.Франко, Б.Грінченко, М.Павлик, Т.Зіньківський, Леся Українка, Уляна Кравченко, Наталя Кобринська та ін. порушують важливі проблеми узгодженості церковного обряду з потребами, вподобаннями, характером, темпераментом, правилами буття українців. Водночас митці серед чинників, що сприяють обрусінню народу, називають церкву, яка є речником уряду.
Діяльність письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. на ниві просвіти народу доповнює загальну панораму розвитку української культури, літературного поступу, становлення українського слова, зміцнення підвалин національно-культурної суверенності.
Другий розділ – “Ідеал людини та релігійна свідомість народу у прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – присвячений дослідженню явлених у творах письменників цієї доби зв’язків героя літератури з Богом і громадою.
У підрозділі 2.1. “Ідеал і релігійна мораль народу у контексті естетичних змагань доби” обґрунтовано доцільність вивчення ідеалу людини в контексті проблем релігійної моралі народу. Водночас зауважено, що перебіг суспільного життя, розмаїття стильових течій, літературних угрупувань, як і здобутки західноєвропейської філософії, актуалізують проблеми ідеалу, релігійної моралі народу, поглиблюючи їх художню реалізацію у творах українських письменників.
Не сама лише філософія, зокрема Ф.Ніцше, “відкрила українським митцям негативістські антитрадиціоналістські інтенції культурного самовизначення, стала моделлю переоцінки ідеалів романтизованого минулого”, на чому наголошує Тамара Гундорова, а, насамперед, реалії життя українця (безземелля, війна, заробітчанство, еміграція тощо) корегували мораль, мали вплив на сприйняття релігійних норм українців. Скажімо, теза Ф.Ніцше “Бог помер”, як зауважують українські письменники, спричиняє до значних внутрішніх зрушень і переживань героїв – від упевненості до цілковитої розгубленості, як, скажімо, виявляємо це у прозі В.Винниченка, де поведінка героя – в жодному разі не результат соціально-психологічних вправ, а свідчення глибокого осягання митцем душевних порухів, розуміння і знання суті релігійної моралі народу. Водночас, система релігійної моралі в Україні відкореговується ідеями західноєвропейських філософів, що спричиняє певне переосмислення традиційних релігійних вартостей і зумовлює особливу напругу в душі героя літературного твору, по-особливому формуючи модель ідеалу.
Творення письменниками феномена ідеалу в прозі означеної доби супроводиться гострою полемікою про сутність і завдання мистецтва, шляхи розвитку літератури, в якій дедалі виразніше заявляють про себе “нові наукові філософські формули” (І.Франко). Переважна більшість митців вітає залучення до художніх творів ідей західноєвропейських письменників і мислителів, однак визнає за необхідне зважити і на посутню роль традицій у становленні національно спрямованої літератури. Проза кінця ХІХ – початку ХХ ст. засвідчує: саме традиції є тими підвалинами, на яких постає багатогранна система релігійної моралі народу, формується ідеал, що відтворює інтереси народу, підкреслює характерні прояви національного життя і самобутність героя, їхню суголосність із основними тенденціями доби.
Українські митці, глибоко осягаючи особливості становлення ідеалу, зокрема, в літературі доби, трактують останній як складну, вибудувану на національних засадах, націлену в майбутнє, пов’язану з потребами життя, культурою, поступом народу динамічну структуру, здатну визначити сенс і мету життя людини, наділеної високими загальнолюдськими якостями, у плеканні яких вагому роль відіграють релігійна мораль, звичаї, традиції, обряди, фольклор, громадоустрій народу.
У підрозділі 2.2. “Ідеал людини віруючої і проблема сходження людини до Бога” стосунки персонажа з Богом окреслюються як рух до Всевишнього, поглиблюючи, таким чином, проблему моралі й акцентуючи увагу на образі ініціативного, з багатим внутрішнім світом героя, активність якого виявляється у творенні власної молитви до Бога і святих, в облаштуванні свого храму і раю. Зміст і специфіку активності героя розглянуто з урахуванням світорозуміння, ментальних особливостей героїв, традицій релігійної моралі українців, а також народного осмислення і внутрішнього переживання Бога. Уперше застосовуючи для вивчення релігійної моралі героїв прози українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. поняття нумінозне, що розглядається в значенні “якість видимого об’єкта, або невидима присутність чогось, що викликає особливу зміну свідомості”, дисертант, зауважуючи слушність спостережень К.‑Ґ.Юнґа в тому, що ідея Бога наділена психологічною інтенсивністю і незаперечно існує в психіці кожної людини, показує, як переживання цієї ідеї розкриває суть релігійної моралі народу, виявляє емоційно-почуттєві первні, що на них базуються його досвід і моральні традиції.
У дисертації виділено три рівні сходження людини до Бога; кожен із них уконкретнює концепцію літературного героя кінця ХІХ – початку ХХ ст., дозволяє дати сутнісну оцінку потенцій, вдачі, культури мислення народу, визначити його релігійні моральні пріоритети, тобто збагнути національну своєрідність героя літератури не лише у стосунках із людьми, а, найперше, у зображених митцями духовних взаєминах особистості з Богом, сприйнятті та розумінні людиною сакрального.
На першому (традиційному) рівні руху людини до Бога (“Камінна душа” Г.Хоткевича, “Тіні забутих предків” М.Коцюбинського) спостерігається емоційна активність особи під час виконання обрядів, дотримання звичаїв, участі у ритуалах, що їх плекають українці, виражаючи свою повагу до віри, до Бога. Сходження героя літератури до Бога на цьому рівні виявляє причетність до певного кола ідей: перебування у сфері дії традиційних народнорелігійних приписів, участі у творенні яких особа не бере. При цьому означується активність переживань персонажа, його емоційна реакція на вікодавні ритуали, обрядодійства, сповідування релігійних реґламентацій. Потрапляючи до сакрального обрядового простору, герой літератури доби по-філософськи сприймає ритуал і з шанобою до нього здійснює сходження до Бога.
Виокремлення другого рівня сходження героя літератури до Господа зумовлено потребою довести духовно-творчу роль досвіду персонажів, прагнення, здібності та можливості яких утілено в унормованому просторі релігійної моралі народу. У молитвах або спонтанних звертаннях до Бога, до святих герой не лише з власної волі зближується з Абсолютом, сакральним, але й ініціює це зближення, що створює відповідний психологічний рисунок особистості, її стосунків і, водночас, допомагає осягнути внутрішню логіку образів (“Сама, зовсім сама” Б.Грінченка, “Горе” Любові Яновської, “Харитя” М.Коцюбинського, “Юда” Ольги Кобилянської, “Весняні бурі” О.Маковея). Спілкування героїв із Богом відкриває не лише глибини богоосягнення, богопізнання, сходження людини до Бога, але й низку засвоєних народом норм поведінки у пошануванні Святого Письма і релігійної моралі. Сміливі звертання героїв до Бога (“Гріх (“Думає собі Касіяниха...”)”, “Кленові листки” В.Стефаника, “Юда” Ольги Кобилянської, “Ціпов’яз” М.Коцюбинського, “Голота” В.Винниченка) сповнені щирості, викликані бажанням глибше пізнати істину. Цілком слушною є заувага В.Зубовича про те, що Максим із новели “Сини” В.Стефаника “відчув своє право говорити із Всевишнім”, проте не тому, що втратив дружину й синів, – учинок героя, на нашу думку, зумовлений релігійною культурою селянина.
У молитвах і розмовах людини з Богом розгортається імпровізація в дусі народного розуміння нумінозного, культури мислення і способу життя. Водночас, ототожнення людини з Богом, зі святим здійснюється за оцінно-характеризуючими критеріями: згідно міри вистражданого (“Сини” В.Стефаника), згідно характеристики вчинків (“За ситуаціями” Ольги Кобилянської), згідно результатів діяльності (“Апостол черні” Ольги Кобилянської) або навіть згідно зовнішніх ознак (“Серп” М.Яцкова).
На третьому рівні сходження людини до Бога персонажі творів (“Як Юра Шикманюк брів Черемош” І.Франка, “Злодій”, “Межа” В.Стефаника, “На вовчому хуторі”, “Два платочки” Д.Марковича), бажаючи змінити життя на краще, захистити свою зовнішню і внутрішню суверенність, навіть почасти перебирають на себе певні функції Бога. Це не лише забезпечує нетрадиційне звучання образів, але й зумовлює їх суперечливість. Суть активності героїв цих творів полягає не в бажанні помститися, а в прагненні захистити результати праці, добробут родини. Важливого значення на цьому рівні набуває реалізована у самостійно витвореній молитві, рішучому вчинку свобода вибору, воля персонажа, стрижнем яких є гуманістичний первень, насамперед любов до ближнього, турбота про нього.
У підрозділі 2.3. “Релігійна мораль народу в моделі “особистість – громада” відзначено, що у прозових творах порубіжжя постає кілька типів громад: по-перше, громада, що шанує традиції та захищає інтереси особистості (“Захар Беркут” І.Франка, “Дарабов” Г.Хоткевича, “На віру” М.Коцюбинського); по-друге, громада, де традиції знівельовані та наявна байдужість до проблем ближнього (“Новина” В.Стефаника, “Поза правом” О.Маковея, “Дід Макар” Т.Бордуляка); по-третє, спільнота, специфіка громадоустрою якої визначається принципом “Людина людині – вовк” (“Правда”, “За високим тином” Любові Яновської).
Художньо відображені стосунки героя із громадою викликають у дослідників різні потрактування. Скажімо, важко погодитися з Тетяною Матвєєвою, яка стверджує, що односельці із “Землі” Ольги Кобилянської вибачають Саві “підлий спосіб здобуття землі”. На нашу думку, приймаючи одностайне рішення не називати вбивцю, громада захищає вибір, гідність, а також природне право Івоніки Федорчука-хлібороба. І поминальний обід на честь Михайла – не цинізм, як зауважує Тетяна Матвєєва, а засадничо вмотивований вияв згуртованості, одностайності громади.
Зауважено, що художнє висвітлення міжособистісних взаємин у громаді з морально деформованим устроєм дозволяє письменникам явити руйнування традицій релігійної моралі народу, занепад культури людини, відкрити внутрішні причини зіткнень персонажів, розширити проблематику української прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. Неповага громади до приписів, зокрема релігійної моралі, збайдужіння до ближнього зумовлюють відмежування героїв від громади (проза Любові Яновської, Грицька Григоренка). Показуючи руйнування громади, українські письменники наголошують, що людина перебуває в безнастанному пошуку, тож повинна, якщо прагне сформувати й утвердити оптимальні для повноцінної життєдіяльності зв’язки, задіяти свій потенціал. Активність, сила волі, здоровий глузд, моральність персонажа відіграють головну роль в умовах прийняття ним рішення. У такий спосіб митці поглиблюють позитивний образ, виявляють нетрадиційні підходи до моделювання нового типу літературного героя.
У третьому розділі – “Релігійна мораль народу та зв’язки особистості з етнічним сакральним” – зібрано і систематизовано літературний матеріал про сакральне та специфіку його художнього відображення у прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. з урахуванням ідей О.Потебні, В.Пачовського, Е.Дюркгейма, Р.Отто, М.Еліаде та ін. Цей матеріал переконує, що до сфери сакрального ритуально-звичаєва система нашого народу включає не лише християнського Бога, але й сонце, зорі, місяць, гори, вогонь, землю, хліб, – і це закономірно дозволяє розглядати їх як нумінозне, оскільки, на думку Е.Дюркгейма, “під священними явищами не слід розуміти лише істоти, яких називають богами чи духами; скеля, дерево, джерело, камінь, тобто кожна річ може бути священною”. Водночас, сакральне, переконаний історик релігії Р.Отто, не можна описати словами – його можна лише пережити. Німецький дослідник виділяє такі характеристики сакрального: 1) те, що наводить жах; 2) потаємне; 3) захоплююче. Ці критерії розпізнавання сакрального залучено внаслідок неодноразового вдавання письменників доби до величин, що визначають культуру поведінки, мислення, морально-етичні пріоритети персонажів.
Сакральні сонце, землю, гори у дисертації потрактовано як етнічне сакральне, що конкретизує етнокартину світу, уявлення про який склалися під впливом первісних знань, релігійних вірувань, морально-етичних норм, закріпилися у формах колективної свідомості, сприймаються як особливе, “зовсім інше” щодо профанного, з виразно окресленою деміургічною функцією.
У підрозділі 3.1. “Релігійна мораль народу і комунікативна модель взаємин епічного героя з сонцем – носієм сакральності” зауважено, що традиції сакрального у прозі українських письменників досліджуваного періоду пояснюються феноменологією сприйняття сакрального, зокрема первісних уявлень нашого народу про сонце як живу істоту, божество. Пошанування героями прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. сонця – один із виявів релігійної моралі народу, чинник закоріненого в ній ідеалу. Апелювання до світила, актуалізація підсвідомих імпульсів, що живлять прагнення возвеличити сонце, підкреслюють національну ідентичність, характеризують культуру життя, зокрема побуту, і спосіб мислення персонажів творів (“Захар Беркут” І.Франка, “Тіні забутих предків”, “Intermezzo” М.Коцюбинського, “Осінь”, “Нитка” В.Стефаника, “Богові невідомому” М.Чернявського, “Огрівай, сонце…” Ольги Кобилянської).
Буття героїв І.Франка, Марка Черемшини, В.Стефаника, М.Яцкова, Ольги Кобилянської невід’ємне від колообігу сонця; трансформована в їхній свідомості система релігійних моральних норм і правил народу виявляє залишки архаїчного мислення, згідно з яким сонце сприймається як супутник і охоронець людини. У світобаченні персонажів це носій добра, правди, надії, взірець справедливості, людяності, чистоти, захисник трударя. Звертання персонажів до сонця належить розуміти як необхідність, потребу духовного спілкування і фактор творення культу праці. Водночас, первісні уявлення про світило-божество ушляхетнюють життя героїв української прози кінця ХІХ – початку ХХ ст., стають чинником їх самовдосконалення, засобом подолання душевної кризи, життєвих негараздів, визначення свого ставлення до людей і контролю за ним. Сакральне сонце, як засвідчує проза українських письменників (“Дід Гриць” В.Стефаника, “За горою” М.Яцкова, “Писанки”, “Після бою” Марка Черемшини), живить етнічне коріння патріотизму, “формує націю духово” (В.Державин). Спілкування людини із сонцем облагороджує і її внутрішній світ, і побут. Пошанування героями творів сонця як сакрального явища поглиблює розуміння духовного світу персонажів, окреслює нові підходи в обґрунтуванні їх окремих учинків, а також поведінки в цілому.
У підрозділі 3.2. “Специфіка взаємин персонажа із землею –сакральною субстанцією” наголошено, що до сакральних явищ належить і земля, увиразнюючи формування релігійної моралі нашого народу, його мікросвіту і, на загал, культури поведінки українців. Це вимагає дослідження релігійної культури, уявлень про зміст і цінність життя, світоглядних переконань крізь призму релігійних уявлень народу про землю як вияв сакрального.
Досліджувана проза (“Межа” В.Стефаника, “Ось поси моє”, “За межу” Л.Мартовича, “Самітна нивка” Т.Бордуляка) являє ставлення народу до землі, що вимагає від нього відповідних учинків; зазвичай бачимо дії рішучі, проте справедливі. Такі образи в сучасному літературознавстві викликають найбільше дискусій. Моделі поведінки персонажів української прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. вимагають індивідуальної оцінки з урахуванням релігійної моралі, що не дозволяє трактувати ці образи за певною схемою (скажімо, вчинки Сави із “Землі” Ольги Кобилянської та Гьоргія зі “Злодія” В.Стефаника); тут належить ураховувати народнорелігійні моральні правила, ментальні особливості українців, матеріальний стан народу. Любов селянина до землі, праця на ній, зв’язок із сакральним, пропаговані народнорелігійними звичаями, традиціями, обрядами, підтримують гармонію внутрішнього світу персонажів; це чинники, що, на нашу думку, мають надати виваженості висновкам тих дослідників, які, наприклад, стверджують, що автор “Землі” “показала життя на селі, позбавлене гармонії, руйнуючи цим патріархальний народницький міф цілої культури”.
Згідно магічно-міфологічних уявлень, земля є універсальною, життєдайною, всевладною, неперебутною субстанцією. Саме так сприймають її персонажі літературних творів доби, вбачаючи, до того, в ній живу істоту і підсвідомо актуалізуючи первісні світоуявлення. Характерні ознаки сакральності землі, суголосні ідеям Р.Отто, зафіксовані в художніх деталях, колоритних сценах, настроях, переживаннях героїв українських письменників. У досліджених творах явлено, що обожнювання землі питомо притаманне українцеві, існує в ньому як національний інстинкт; у плеканні останнього, на думку Є.Маланюка, важливу роль відіграють “рамки національного (не етнографічного!) стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики. А в першу чергу – національне поступовання й ділання, бо в області чуття – віра без діл мертва, як каже Св. Письмо”. Сакралізація землі у творах письменників окресленої епохи свідчить і про органічний зв’язок персонажів із первісними уявленнями народу. Художньо репрезентована у прозі митців сакральна земля – духовна константа в житті українця – є, водночас, виявом його патріотизму (“Сини”, “Марія”, “Вона – земля” В.Стефаника, “Лист засудженого вояка до своєї жінки” Ольги Кобилянської, “Туга” Марка Черемшини, “Земля” О.Маковея).
У підрозділі 3.3. “Сакральна модель гір у парадигмі моралі героя прози українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.” наголошено на увазі українських письменників до ще однієї сакральної моделі, що пов’язує епічного героя із сакральним світом, надприродними силами та пращурами. У художніх творах письменників доби належить зважити і на роль “внутрішнього змісту” гір, вияв ідейного навантаження, проблемну концептуальність цієї моделі сакрального. Таємно-магічна сила гір, скажімо, здатна надати життю гуцула особливого смислу. Гори створюють простір, максимально відповідний структурам особистісного героїв прози (“Захар Беркут” І.Франка, “Камінна душа”, цикли “Гірські акварелі”, “Гуцульські образки” Г.Хоткевича, “Битва”, “Некультурна” Ольги Кобилянської). Сакральні гори, переконуємося на прикладі творів цих письменників, здатні облагородити героїв, сприяти “перевлаштуванню життя на основі сакрального”, що повертає їх до засад доброчинності, любові до ближнього, позитивної налаштованості у взаєминах із людьми та довкіллям, вселяє в них відчуття щастя. У прозі І.Франка, Ольги Кобилянської, Г.Хоткевича, Марка Черемшини гори, завдяки своїй сакральності, вбезпечують персонажів-горян і актуалізують їх зв’язки із предками, виконують охоронну функцію, не дозволяють особистості загубитися в часі. Низка прикладів із художніх творів досліджуваного періоду дає підстави довести, що культуру буття героїв, основні закони релігійної моралі народу координують гори, тобто в комплексній характеристиці персонажів їх доцільно розглядати як посутній чинник формування духовного світу особистості. Водночас, пієтет гуцулів у ставленні до гір, благоговіння перед сакральними горами та пралісами, розуміння законів природи, не лише визначають суть філософії життя гуцулів, а і певну моральну константу: вони наділені здатністю до співвіднесення з довкіллям, постійно відчувають ту межу, за якою не можна постати, щоб не порушити народнорелігійні моральні норми.
Про зрідненість українців із сакральними горами, як опікунами та покровителями, свідчать зразки антивоєнної прози доби (“Марод” Г.Хоткевича, “Під обухом” М.Яцкова). Гори (як і земля) формують патріотичні почуття героїв прози кінця ХІХ – початку ХХ ст., здатність людини відкривати для себе сутність релігійних, моральних, етичних цінностей. У молитвах-звертаннях особистості до гір, як це являють письменники доби, чи не найповніше розкривається релігійна мораль героїв (“Камінна душа”, “Жаль за горами” Г. Хоткевича).
У четвертому розділі дисертації – “Релігійна мораль народу в культурі героїв української прози кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – об’єктом уваги обрано зв’язок літературних героїв із прадавніми традиціями та відповідне розуміння дійсності, моральних правонорм, визначення певних пріоритетів, що поглиблюють, згідно позиції письменників, не лише неповторність персонажів літературних творів, але й увиразнюють вишуканість і глибину сприйняття ними світу завдяки неперервному зв’язку з минулим.
У підрозділі 4.1. “Релігійна мораль народу і гедоністичний чинник у світосприйманні героїв української прози кінця ХІХ – початку ХХ ст.” наголошено, що концепція митців у художньому відображенні радості існування людини актуалізує етико-естетичні аспекти релігійної моралі народу, а також онтологічні джерела свободи героїв і витоки їх оптимізму, увиразнюючи роль свідомого і підсвідомого у людському психомисленні.
Питання художнього вираження гедонізму М.Зеров, М.Рудницький, О.Засенко та ін. розглядають на матеріалі новелістики Марка Черемшини, фокусуючи увагу на фізіологічних потребах героїв, зауважуючи, але не розгортаючи ідею про “голос життя” у прозі письменника. Вияви гедонізму (залежно від умов його формування і реалізації) в прозі аналізованого періоду дисертант диференціює згідно змістової наповненості моралі героїв – від бажання “жити одним днем”, культу насолоди життям і задоволення фізіологічних потреб, як у “Красі і силі” В.Винниченка, до культивування життєстверджуючої ідеї, що формує стан душі, – образ Параски з “Некультурної” Ольги Кобилянської; від стилю життя (“Парасочка” Марка Черемшини) до усталених переконань, що внаслідок незалежних від героїв обставин якнайповніше розгортаються в конкретному (обмеженому) часопросторі й суголосні з оптимістичним світобаченням персонажів (“Земля” О.Маковея).
Виховані на демократичних засадах релігійної моралі народу, герої творів Марка Черемшини, Ольги Кобилянської вбачають радість існування в торжестві істини, правди, милосердя; їхній гедонізм, узгоджуючись із психокультурою і духовними запитами народу, ґрунтується на тих етичних і естетичних вартостях, що не суперечать постулатам християнського вчення. Система образів у творах цих митців, як переконуємося, сягає розумної насолоди від сприйняття простих радощів життя. Емоції та поведінкові моделі персонажів підпорядковані правовим основам моралі, орієнтованим на досягнення благополуччя. Підкреслені в образі українця якості гедоністичної моралі дозволяють митцям вирішити важливі філософські завдання: пізнання духовних радощів буття, осягання морального сенсу життя й усвідомлення своєї ролі у світі.
Слушною є думка В.Панченка про те, що у творах В.Винниченка “починав проглядати культ насолоди життям, який нічого-нічогісінько над собою не визнає. Радість життя, його повнота і яскравість – понад усе! У “Силі і красі” така винниченківська філософія лише зароджувалася. У полемічних, різких тонах він формулюватиме її трохи згодом”. Не виключено, саме необґрунтованість гедоністичної філософії у “Красі і силі” зумовила полемічність образів Мотрі, Ілька, Андрія, суперечливість їх поглядів на життя. І хоча “різких тонів” (В.Панченко) письменник уникає, проте непереконливість гедонізму героїв простежується.
Така парадигма моралі у літературі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. не лише сприяє вивченню духовної культури народу, але й дозволяє уникати “загальників” і трафаретів у оцінці способу життя і світорозуміння героїв прози цієї доби, для яких радість від існування на землі та прагнення активно творити життя стають запорукою внутрішньої цілісності. Відповідний настрій системи образів літератури означеної доби стає важливим чинником у відтворенні селянської психології, що узгоджується із завданнями літератури початку ХХ ст.
Культура персонажів-гедоніків, скажімо, із новел “Бо як дим підоймається”, “Парасочка”, “Після бою” Марка Черемшини, формується на засадах релігійної моралі народу, тому вони дбають про родову пам’ять, про своє сумління, остерігаючись занедбування результатів праці; водночас, вони шанобливо ставляться до всього красивого, доброго, гідного, переймаються радістю від спілкування з природою, від праці на землі, від усвідомлення спроможності продовжити себе в дітях, творити добро. Спосіб буття і мислення, культура побуту і сільськогосподарської праці, циклічна повторюваність подій визначають гедоністично-оптимістичні (пріоритетність якоїсь зі складових у цій структурі, як засвідчує проза, виявити важко) засади сприймання, розуміння і переживання світу. З ідеями гедонізму, наголошуємо, суголосна Винниченкова теорія конкордизму, сконцентрована у тезі “чесність з собою”; суть тези спрямована до утвердження добротворчої місії особистості у Всесвіті, проголошення рівності людини й усіх живих істот на землі.
У підрозділі 4.2. “Традиції ставлення до тварин у системі релігійної моралі народу” підкреслено, що згідно релігійної моралі народу у творах М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”, В.Стефаника “Камінний хрест”, “Сини”, Ольги Кобилянської “Земля”, Марка Черемшини “Чічка”, “Злодія зловили”, Г.Хоткевича “Довбуш”, М.Павлика “Вихора” тварина наділяється духовною сутністю, внаслідок чого система образів творів здобуває своєрідний духовний зв’язок із твариною, що в житті персонажів відіграє роль спілкування з оберегом.
Образ тварини у прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. має різні “теперішні значення” (О.Потебня); відбувається художнє перекодування первісних уявлень про тварину. Постійне спілкування у процесі праці зі світом тварин виховує у персонажів терплячість, урівноваженість, створюючи основу врегулювання стосунків між людьми, зокрема, на рівні довіри ближньому, поваги до нього, піклування про його добробут. Кошара, стайня створює, на думку Марини Гримич, друге магічне коло у житті селянина. Цей чинник увиразнює художню інформацію про моральні пріоритети героїв прози, позбавляє образи стандартизації, дає підстави зауважити глибину і різноплановість інтересів героя-хлібороба, надто, що виробництво матеріальних цінностей і здійснені при цьому фізичні затрати відступають на другий план порівняно з духовними, моральними цінностями.
Тварина (худоба) у сприйнятті героїв літератури означеної доби є основою добробуту, посередником між людиною і світом, оскільки допомагає налагодити та гармонізувати зв’язок із довкіллям; своєрідною сполучною ланкою між людиною та громадою, бо, зазвичай, устатковує нормоправові основи взаємин героя і колективу, а також єднає світи реальний та ірреальний, гармонізуючи складний комплекс емоцій, переживань, діалектику свідомого і підсвідомого у психології, традиційного і нетрадиційного у моралі, етиці героїв літератури. Письменники доби являють таке ставлення персонажа до тварини, що ґрунтоване на традиціях пошанування члена родини, оберега, тим репрезентуючи новий аспект осмислення багатогранних зв’язків героя українського наративу помежів’я з природою.
Відгомін прадавніх вірувань, при визнанні тварини членом родини, спостережено і в культурі мовлення, і у поведінці героїв (“Мужицька смерть” Л.Мартовича, “Марічку головка болить” Марка Черемшини, “За горою” М.Яцкова, “Дай, Боже, здоровля корові” Т.Бордуляка), корегованій предковічними традиціями, первісними релігійними уявленнями народу. Таке органічне поєднання односкерованих векторів поглиблює основи релігійної моралі героїв. Змальовуючи взаємодію людини з твариною, митці розширюють межі етичного в потрактуванні героя: скажімо, добро персонажі розуміють не лише як благородне ставлення до ближнього, а й матеріальне благополуччя, щастя, повагу, передумовами здобуття яких є тварина, земля. У такий спосіб прозаїки художньо вибудовують модель релігійної моралі народу. Вияв поваги та любові до тварини індивідуалізує героїв, увиразнює авторську позицію, посутньо впливаючи на загальну концепцію в інтерпретації персонажа твору.
У підрозділі 4.3. “Творчий потенціал героя і релігійна мораль народу: аспекти синтезу” йдеться про такий важливий чинник формування образу твору, як зв’язок із музичною культурою, ґрунтованою на засадах релігійної моралі народу. Музикування героя в аналізованій прозі (“Трембіта”, “Довбуш” Г.Хоткевича, “Перші стріли” Марка Черемшини, “Лист” В.Стефаника) розглянуто як вияв творчого потенціалу народу і, водночас, як важливу складову традиційної релігійної практики, що відіграє істотну роль у проектуванні будівлі духовного буття людини. Процес музикотворення, успадкування його від предків і актуалізація в підсвідомості нащадків розглянуто крізь призму сакрального.
Наявний синтез музикотворчого потенціалу героїв прозових творів і релігійної моралі народу розкриває, на думку дисертанта, нову для українського літературознавства проблему органічного постання народної музики на ґрунті прадавніх традицій, культури народу. Водночас, те, що герой висловлює свої переживання, граючи на трембіті, пов’язане із сутністю останньої. Родовий зв’язок персонажа з музичним інструментом відкривають логіка речі та внутрішнє бажання героя гармонічно злитися з довкіллям; етнокультурна традиція спілкування з цим інструментом стає сутнісною основою самовираження Івана з “Тіней забутих предків” М.Коцюбинського, Марусяка з “Камінної душі” Г.Хоткевича. Музикотворення, як переконує нас проза доби, вможливлює розгортання творчих шукань героїв, повернення їх до своїх праджерел. Це визначає своєрідність і оригінальність системи образів, підкреслює національну самобутність героя прози кінця ХІХ – початку ХХ ст.
У підрозділі 4.4. “Релігійна мораль народу як чинник збереження довколишнього світу” зауважено етнічний маркер у сприйнятті персонажами творів природного довкілля, виявлено зв’язок давніх уявлень про збереження природи з постулатами релігійної моралі народу. Обраний для дослідження корпус прозових творів письменників доби репрезентує героя, духовний світ якого підлягає впливові давніх українських традицій одухотворення природи, поклоніння їй. Переконуємося у зв’язку давніх уявлень про збереження довкілля із засадами народнорелігійних моральних приписів. Цей синтез виявляє трансформовані у часі та збережені у світогляді людини порубіжжя вірування, згідно з якими шкода, заподіяна природі, розуміється як зневажання Бога (“Поема долин” М.Яцкова, “Битва” Ольги Кобилянської), а також гуманістичні ідеї, суть яких розкривається у любові до природи та прагненні зберегти її для нащадків (“Лісничий” Любові Яновської, “Богові невідомому” М.Чернявського), і морально-етичні настанови, що підкреслюють зв’язок усього живого (людини, рослини, тварини, птаха) на землі, формуючи підвалини нормативної етики (“Огні горять” М.Яцкова, “Великий в малім, малий в великім” О.Плюща).
Культура поведінки персонажів у ставленні до природи, за спостереженнями дисертанта, значним чином формується під впливом народнорелігійних уявлень про цілісність і красу світу, вибудовується на засадах народної етики, моралі й естетики. Прагнення зберегти довкілля суголосне в героїв із почуттям відповідальності, усвідомленням власної причетності до творення добра, краси (“Камінний хрест” В.Стефаника, “Fata morgana” М.Коцюбинського, “П’ятка” С.Ковалева). Спосіб життя і специфіка виробничої діяльності, як переконує проза кінця ХІХ – початку ХХ ст., вимагають втручання людини в царину природи, однак традиції, релігійна мораль народу формують гуманістичну культуру споживання дарів природи, зафіксовану в системі заборон і приписів, що ними послуговувалися ще предки-язичники.
Герой літератури, підсвідомо зберігаючи надбання предків, користується тими “внесками пам’яті” (М.Мерло-Понті), що сприяють не лише пригадуванню і переживанню традицій пращурів, але й освоєнню їх у збереженні природи. У творах означеної доби (“Палій” В.Стефаника, “Іван Медвідь”, “Мій товариш” Б.Лепкого, “Дід усе знав” В.Пахаревського) постають герої, які свідомі власної відповідальності за довкілля і, прагнучи жити у злагоді з природою, шукають у неї допомоги в духовному вдосконаленні, відновленні перерваного через матеріальні проблеми зв’язку з екосередовищем. Так розгортається багатогранна смислова парадигма оберегових функцій дерева як сталого компонента етносвіту (“Захар Беркут” І.Франка, “Через кладку”, “Юда” Ольги Кобилянської, “На чужину” Степана Васильченка, “Для хорого Федя” Т.Бордуляка”), що виповнює життя героїв новим змістом, по-особливому формуючи простір їхнього буття.
У “Висновках” підсумовуються основні результати дослідження.
Виявлені й опрацьовані архівні джерела, малодоступні та раніше не залучені до літературознавчого обігу матеріали періодичних видань другої половини ХІХ – початку ХХ ст. засвідчують посутність літературного феномену релігійної моралі народу для культурно-мистецького життя цієї доби. Парадигма моралі в системі образів літератури доби створює підґрунтя для цілісного й об’єктивного висвітлення перебігу українського літературного процесу, а також для з’ясування сутнісних чинників світоглядних засад письменників і впливу цих засад на формування громадської думки й естетичних уподобань українців, ріст національної свідомості, освітнього рівня народу й усвідомлення національної та соціальної самототожності.
Релігійна мораль народу, стаючи об’єктом вивчення українських митців порубіжжя, осмислюється ними в органічному зв’язку з релігійними рухами, локальними народними традиціями, святами та звичаями. Важливими джерелами студіювання різноманітних аспектів релігійної моралі, етики, народної культури стали для українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. твори української патристики, наукові праці відомих теологів, релігієзнавців, психологів, археологів, філософів, що певним чином скеровували просвітницьку і видавничу діяльність письменників та визначали гуманістичну, демократичну налаштованість мистецтва доби, сприяючи художньому осмисленню морально-етичних і релігійних вимірів життя українців, моделюванню образу людини віруючої.
Звертаючись у осмисленні засад релігійної моралі народу до наукових джерел, українські письменники здобувають теоретичне підґрунтя, що згодом дозволяє їм, працюючи на літературній ниві, захищати інтереси народу, тим удосконалюючи підходи до художнього відображення дійсності та образотворення, а також до осмислення багатогранної ролі особистості в історії й обґрунтування поведінки героя в межовій ситуації.
Важливим чинником збереження національних основ релігії, передачі давніх знань про мораль, культуру, традиції стає мова творів письменників доби. Саме тому першочергову роль у наближенні широких мас до церкви, моральному становленні, пробудженні національної свідомості, гідності простолюду вони відводять україномовним Біблії та проповіді. Боротьба українських митців за Святе Письмо і проповіді рідною мовою суттєво доповнює загальну характеристику літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Реалізуючи основні ознаки, зміст і сутність релігійної моралі народу у своїх творах, українські письменники застосовують комплексний підхід, залучаючи знання з багатьох галузей, осмислюючи правонорми й етичні домінанти в житті народу, його матеріальну, духовну культуру, самобутній світогляд. Філософська глибина і демократизм, відповідність релігійної моралі народу потребам життя, переконують нас твори митців, формуються під впливом соціальних умов, ментальних настанов, геокультурних чинників, народнорелігійних ритуалів, традицій громадоустрою, родинного звичаєвого права, давніх уявлень про органічний зв’язок людини з довкіллям. Системою своїх образів українські митці виявляють недогматизм, гуманістичну зорієнтованість релігійної моралі народу.
Звертання письменників до релігійної моралі народу сприяє активізації системи образів української літератури, вносить нові акценти в проблематику творів, урізноманітнює модель героя, посутньо впливає на формування в ній ідеалу, а також, зрозуміло, розширює сферу художніх пошуків митців. Водночас, маємо підстави розглядати проблему народнорелігійної моралі у контексті модерністських тенденцій доби. Зміни в суспільному, економічному і культурному житті України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. спонукають письменників до пошуку героя літератури, який би відповідав вимогам часу і приваблював широкий загал читачів. Релігійна мораль народу стає своєрідним підґрунтям для творення митцем ідеалу й обґрунтування філософії вчинку літературного героя. Своє бачення ідеалу особистості українські письменники означеної доби являють у художніх творах, змальовуючи самобутню, почасти виняткову, особистість, однією з характерних рис якої є дотримання неписаних законів релігійної моралі народу. Ідеал людини у прозі українських письменників порубіжжя представлений з огляду на багатогранні та ґрунтовані на язичницьких і християнських нормах зв’язки героя із сакральним світом, громадою і природою.
Характер релігійної моралі народу відповідає християнській моделі універсуму, поєднаній з узвичаєним народним поглядом на особистість, згідно якого людина – співтворець Бога, намісник Господа на землі, що дозволяє їй перебувати на одному вартісно-оцінному щаблі зі Всевишнім. Сприйняття нумінозного засвідчує, як герої літератури розуміють Бога і сутність церковної проповіді, вибудованої на традиціях культури мислення. Релігійна мораль народу у творах митців доби формує своєрідність світобачення та світосприймання, індивідуальність і національну ідентичність персонажів, допомагає з’ясувати джерела активності останніх. Виявлено, що динаміка зв’язків системи образів літератури із сакральним ґрунтована, передусім, на приписах народнорелігійних моральних норм і залежать від ступеня активності особи.
Увага до релігійної моралі народу у прозі досліджуваного періоду дозволяє з’ясувати суть складних, зумовлених новими історичними умовами взаємин героя і громади. Закони українського громадоустрою, як відтворено це в письменників доби, характеризуються демократичністю, етичним релятивізмом, відповідають потребам життя і скеровані на розумне розв’язання життєвих проблем. На взаємини героя і громади впливають давні зв’язки із землею, народнорелігійні моральні імперативи та норми.
Багатоаспектні, вибудувані на первісних релігійних, моральних, етичних традиціях, досвіді, віруваннях предків зв’язки героїв із сакральним світом (сонцем, землею, горами) посутньо вконкретнюють складну систему релігійної моралі народу. Самодостатні та своєрідні комунікації героїв з етнічним сакральним поглиблюють органічний зв’язок героя із природою, врізноманітнюють підходи до вивчення світорозуміння і світовідчуття персонажів, їх психологічної налаштованості, об’єктивують систему цінностей, маркують проблему національної ідентичності героя.
Характер світосприймання, закладений у ньому оптимізм, а також традиції шанобливого ставлення до збереження довкілля, як і особливість творчого потенціалу героїв літератури епохи, посутньо увиразнюють унікальність релігійної моралі, духовного світу, культури життєдіяльності персонажів у літературі доби. Оптимістична налаштованість системи образів і відгомін прадавнього пошанування тварини розширюють межі етико-естетичного освоєння релігійної моралі народу у прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст., відкривають нові аспекти епічного відображення характеру активної особистості, її реальних і потенційних сил.
З’ясовано також, що апелювання героя літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. до первісних джерел музики визначається внутрішньою культурою, духовною потребою і регламентується нормами релігійної моралі українців. Музика накреслює вектор духовних зв’язків героя зі світом і громадою.
Розлогий текстовий матеріал засвідчує суголосність релігійної моралі народу з давніми уявленнями. Так, первісні традиції збереження довкілля у системі образів-персонажів доби стають співвідносними зі способом життя і думання, досвідом, традиціями народнорелігійної моралі героя літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Пошанування героями природи, пов’язане з релігійною мораллю, допомагає їм осягнути свою злученість із Всесвітом.
Дослідження проблеми релігійної моралі народу, з огляду на складні взаємини героїв української прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. із сакральним (Бог, сонце, земля, гори), громадою, природою, музикою, дозволяє увійти до творчої лабораторії письменників окресленої доби та наголосити на важливості осмислення моральних цінностей, зокрема релігійних, що на них ґрунтується життя народу.
|
