ОСОБЛИВОСТІ ДЕКОДУВАННЯ ЗНАЧЕНЬ ЛЕКСИКИ І ВИСЛОВЛЕННЯ (ЦІЛЬОВІ, МОДАЛЬНІ, ТЕМПОРАЛЬНО-ПРОСТОРОВІ ТА ОЦІННІ АСПЕКТИ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ОСОБЛИВОСТІ ДЕКОДУВАННЯ ЗНАЧЕНЬ ЛЕКСИКИ І ВИСЛОВЛЕННЯ (ЦІЛЬОВІ, МОДАЛЬНІ, ТЕМПОРАЛЬНО-ПРОСТОРОВІ ТА ОЦІННІ АСПЕКТИ)
Альтернативное Название: ОСОБЕННОСТИ ДЕКОДИРОВАНИЯ ЗНАЧЕНИЙ Лексики и выражения (Внебюджетные, модальных, темпоральных-ПРОСТРАНСТВЕННЫЕ и оценочные аспекты)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

     У Вступі обгрунтовано вибір теми дисертації, визначено її мету і завдання, актуальність, викладено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність, наведено відомості про апробацію результатів роботи.


     У Першому розділі “Концептуально-теоретична парадигма дослідження висвітлено основні поняття та теоретичні принципи, сформульовані Московською семантичною школою, на засади якої спирається проведене дисертаційне дослідження.


     Другий розділ – “Елементи семантичного опису цілеспрямованої діяльності” – складається з трьох підрозділів. Перший підрозділ До проблеми семантичного опису бажань присвячено дослідженню категорії бажання, яке є джерелом будь-якої цілеспрямованої діяльності. Для опису раціонального компонента бажання пропонується розрізняти кілька типів уважань, які лежать в основі бажання і зафіксовані в наступних оцінних шаблонах:


     ХОТІТИ (1): субєкт вважає, що для нього буде краще за певним параметром, якщо виникне ситуація Р’;


     ХОТІТИ (2): ‘cуб’єкт вважає, що для нього буде краще за певним параметром, якщо припиниться поточна ситуація Р’


     НЕ ХОТІТИ (1): ‘суб’єкт вважає, що, якщо виникне ситуація Р, то йому стане гірше за певним параметром,’;


    ХОТІТИ (3): ‘суб’єкт вважає, що йому стане гірше за певним параметром, якщо він не здійснить Р’;


     НЕ ХОТІТИ (2): ‘суб’єкт констатує, що один з його параметрів, який звичайно регулюється завдяки участі в ситуації Р, перебуває в нормальному стані, що спонукає суб’єкта прийняти рішення не брати участі в Р’;


   Крім того запропоновано поняття “загального сумарного стану” (ЗСС), яке співвідноситься з загальною (холістичною) оцінкою поточного або можливого стану суб’єкта і відіграє визначальну роль у прийнятті ним рішень про прийнятність / неприйнятність тих чи інших його бажань або про участь у певній цілеспрямованій діяльності.


     У другому підрозділі другого розділу “Лексика цілеспрямованої діяльності” подано зразок опису системного витлумачення лексики цілеспрямованої діяльності (ЦД), яка грунтується на узагальненій схемі “предметної галузі” ЦД. Дана схема базується на розрізненні низки етапів (стадій), через які проходить будь-яка ЦД:


1) бажання як джерело ЦД;


     2) практичне міркування (ПМ) – співвіднесення бажаної ситуації зі шляхами, способами її досягнення та можливостями, якими володіє суб’єкт;


     3) обмірковування (“зважування”) – оцінка неминучих чи можливих негативних сторонніх ефектів від діяльності, спрямованої на задоволення бажання;


     4) рішення як позитивний чи негативний результат оцінки – рішення чи то вдатися до діяльності, чи то відмовитися від неї;


     5) намір – стадія, яка відділяє момент прийняття позитивного рішення про діяльність від початку докладання реальних зусиль для досягнення бажаного результату;  


     6) дія.


     Запропонований принцип тлумачення лексики ЦД виходить з того, що для будь-якої тлумачуваної одиниці можна вказати:


а) перейшла чи не перейшла описувана нею діяльність через всі стадії;


     б) перебіг якої саме стадії перебуває у фокусі уваги даної одиниці та його специфіку.


     Наприклад, дієслово Х збирається (робити) Р констатує, що суб’єкт (Х) пройшов етапи „чистого” бажання, практичного міркування, „зважування”, яке спричинилося до позитивного рішення виконати Р, можливо, уже намітив час розпочинання дії, але ще не взявся до практичної реалізації свого наміру. Предикат Х зважився на Р констатує проходження тих самих стадій, але про те, чи розпочав Х виконання Р, нічого не повідомляється. Дієслово Х ризикнув Р фіксує не лише проходження всіх попередніх стадій, але й факт реалізації наміру суб’єкта. А у фразі Х вагається, робити чи не робити Р повідомляється, що субєкт просунувся тільки до стадії зважування і досі з неї не вийшов.


     Показано, що основна маса лексики ЦД віддзеркалює особливості перебігу стадій ПМ (зокрема – різноманітні структури “шляхів” і стратегій досягнення мети) та “зважування”.


     Третій підрозділ другого розділу “Семантична структура предикатів пошукової діяльності” присвячено аналізу семантики предикатів пошукової діяльності (ПД), який виходить із природної настанови про те, що будь-яка ПД (пошук, вибір і т.ін) є одним зі складників цілеспрямованої діяльності і пов’язана з особливостями етапу практичного міркування. Йдеться про такий першопочатковий стан потенціалу суб’єкта, коли він не має в своєму розпорядженні всіх ресурсів, необхідних для досягнення цільової ситуації, але вважає за можливе отримати до них доступ. Однією з необхідних, хоча й недостатніх умов доступу до ресурсів є знання їхньої локалізації, способом з’ясування якої є ПД. Відтак ПД є одним з видів підготовчого процесу – внесення до потенціалу змін, необхідних для його застосування у досягненні бажаного стану справ.


     Семантичний опис предикатів ПД значною мірою повязаний з уточненням валентного статусу їхнього прямого додатку. За цією ознакою дані предикати поділяються на дві групи:


     1) шукати1, розшукувати, прямий додаток яких завжди позначає об’єкт пошуку, що є референтним принаймні для суб’єкта ПД;


     2) шукати2, підшукувати, вибирати, підбирати і т.ін., у яких прямий додаток має нереферентний денотативний статус, а його рольова функція може бути досить різноманітною.


     Предикати 1-ї групи співвідносяться з більш просунутою стадією ПД, коли рішення про те, який саме об’єкт має бути залучений у ситуацію кінцевої мети вже прийнято, і завдання ПД полягає лише в його виявленні. Натомість предикати 2-ї групи передбачають, що встановлення конкретного обєкта, який є придатним або оптимальним для участі в досягненні вторинної мети, відбувається власне в процесі ПД.


     Спільною властивістю, притаманною значенням ПД обох груп, є неможливість опису їхньої семантики без урахування таких невід’ємних учасників будь-якої ПД як 1) суб’єкт пошуку; 2) його об’єкт; 3) множина вибору; 4) вторинна мета (функція, що її має виконувати об’єкт пошуку в ситуації кінцевої мети); 5) критерій добору. Важливим інструментом вивчення семантики ПД є також дослідження їхніх протипоставлених видових форм. Якщо для предикатів I-ї групи протиставлення форм ДОК / НЕДОК ніяк не змінює уявлення суб’єкта ПД про її об’єкт, то для предикатів 2-ї групи воно маркує зміну уявлення суб’єкта про референцію об’єкта. Встановлено взаємозвязок між типом референції обєкта ПД та комунікативними властивостями висловлення, зокрема – варіативністю його членування на презумпцію та асерцію.


     Розглянуто особливості експлікації валентності критерію добору (КД) при різних пошукових предикатах. Нормативно КД являє собою упорядковану сукупність ознак, утворювану таксономічною ознакою, що їй повинен задовольняти об’єкт ПД, та низкою “прозорих” ознак, які можуть опосередковано (тобто не обовязково прямо) свідчити про придатність даного обєкта для участі в ситуації вторинної мети. Навіть якщо субєкт володіє ефективним КД, цей КД зовсім не обовязково може бути експлікований у реченні, що описує відповідну ПД. Проаналізовано обмеження, які різні предикати накладають на вираження КД, а також варіативність функцій займенників який-небудь, будь-який, що означують таксономічний компонент прямого додатку та чинників, які зумовлюють цю варіативність.


     У Третьому розділі Про двоїсту семантичну структуру реплік з предикативом не можна розглянуто особливості функціонування адвербіального предикатива не можна Р, який часто набуває різного значення залежно від видової ознаки інфінітивної форми дієслова Р. Структура не можна Р док нормативно співвідноситься з кооперативним етапом практичного міркування, коли мовець повідомляє субєктові ЦД, що завдання, яке той перед собою поставив, не має вирішення – не існує способу, за допомогою якого відповідна мета може бути досягнута – пор. Не можна відкрутити кран. Натомість структура не можна Р недок. співвідноситься з кооперативним етапом “зважування”, коли мовець спонукає суб’єкта ЦД відмовитись від запланованої акції (чи взагалі не ставити перед собою таких завдань), оскільки очікуваний від неї побічний ефект перекреслить саму її доцільність – пор. Не можна відкручувати кран.


     Ця особливість притаманна даному предикативу і в реченнях, ускладнених різноманітними обставинними зворотами, так само як і в реченнях, поверхнева структура яких істотно відрізняється від глибинної. Зокрема, нормативна інтерпретація відомого вислову Володимира Винниченка Читати історію України без брому не можна передбачає, що вживання брому є необхідною умовою нейтралізації тієї небезпеки для здоров’я, що її містить у собі вивчення історії України. Натомість використання форми док. (прочитати) – пор.  Прочитати історію України без брому не можна кардинально змінює зміст: у цьому випадку йдеться про те, що вживання брому є необхідною умовою засвоєння історії України в повному обсязі.


     Встановлено, що джерелом неоднозначності конструкцій з не можна Р є неоднозначність предиката можна, що має два значення:


     ‘можна1 Р’ (потенційне), яке вказує на можливість реалізації, досягнення певної ситуації Р;


     ‘можна2 Р’, яке позначає той чи інший вид “правової”  можливості – те, що виконання Р є дозволеним, правомірним.


     Відтак видове протиставлення інфінітивної форми Р в конструкції не можна Р є регулярним засобом маркування реалізації першого або другого значення компонента можна.


     Відзначено функціональну близькість конструкції не можна Р недок. до “класичних” заборонних перформативів та розмежовано типи її ілокутивних функцій.


     Досліджено реалізацію значень елемента можна та його корелятів у їх самостійному вживанні – поза межами структури не можна Р.


     На глибинному рівні обидва значення можна можуть бути представлені за допомогою імплікативної залежності, яка відповідає умовному реченню. При цьому в семантичному поданні потенційного значення можна можлива ситуація Р фігурує в імплікативному висновку; натомість у репрезентації його правового значення відповідна ситуація Р опиняється в імплікативному посиланні, а у висновку віддзеркалюється те, як має реагувати на дану ситуацію соціум (матиме, чи не матиме вона якісь правові наслідки).


     Водночас зазначено, що розглядувані правила семантичної інтерпретації структур з не можна не є універсальними і можуть мати винятки. В звязку з цим сформульовано обмеження, які накладаються на їх функціонування.


     Встановлено, що ці правила надійно “спрацьовують” тоді, коли значеннєві ознаки підпорядкованого предиката Р одночасно задовольняють нормативним значенням структур не можна Р док. і не можна Р недок. З одного боку його значення має не суперечити асерції структури не можна Р док., тобто не повинно вказувати на те, що досягнення цільової ситуації Р є можливим завжди, за будь-яких умов. З іншого боку в цьому значенні ніщо не повинно суперечити презумпції структури не можна Р недок., тобто свідчити про неможливість досягнення Р. Якщо ж предикат Р містить змістові компоненти, не узгоджені з загальним значенням відповідної конструкції, то фраза стає або аномальною, або ж дістає інтерпретацію, нормативно притаманну структурі з протилежною видовою формою.


     Четвертий розділ“Комунікативна структура ментальних предикатів знання, думки та віри” присвячений різнобічному дослідженню ментальних предикатів і складається з двох підрозділів. У першому підрозділі третього розділу “Предикати ментальної діяльності та заперечення” проаналізовано різноманітні аспекти функціонування ментальних предикатів та особливості їх взаємодії із запереченням. Ментальні предикати (МП) розглядаються як різноманітні засоби експлікації ступеня вірогідності висловлення (повідомлення чи оцінки істинності (ОІ)), що виступає як пропозиціональний актант даного предиката. Проаналізовано, як виконують цю функцію МП знання і МП думки.


     Проведено порівняльний аналіз функціонування МП думки в контексті внутрішнього та зовнішнього заперечення. При цьому розмежовуються різні комунікативні статуси підпорядкованої пропозиції – тобто “ментального результату” міркування, позначеного МП:


     1) ментальним результатом є думка про певну ситуацію Р, позначену підпорядкованою пропозицією. В цьому разі інформація про ситуацію Р є новою (перебуває в комунікативному фокусі) і разом з самим МП входить до складу асерції;


     2) інформація про ситуацію, про яку йдеться у підпорядкованій пропозиції, є вже відомою. За цих умов слід розрізняти принаймні два типи позначення пропозиціонального актанта:


     2а) підпорядковану пропозицію виражено стверджувальною формою предиката. За таких умов спосіб уживання відповідної актантно-предикатної структури вказує на не первинне (не інтродуктивне) позначення ситуації, що досягається завдяки різним способам інвертованого розташування предиката відносно його актантів. В таких випадках ментальним результатом є позитивна ОІ даної ситуації, а сам МП вказує на однозначний або неоднозначний модальний статус позитивної ОІ;


     2б) підпорядковану пропозицію виражено заперечною формою предиката, тобто комплекс, утворюваний МП, містить “внутрішнє” заперечення. В цьому разі на “не інтродуктивність” позначуваної ситуації вказує сам факт наявності заперечення, а пропозиціональний актант являє собою негативну ОІ даної ситуації. За таких умов комплекс, утворюваний МП разом з підпорядкованою пропозицією, задає однозначний чи неоднозначний модальний статус відповідної негативної ОІ.


     Окремий комунікативний тип утворює нечисленна група таких МП, саме значення яких завжди являє собою негативну верифікацію попередньо актуалізованої думки.


   Як відомо, в контексті зовнішнього заперечення МП думки поділяютьтся на два основні типи:


     А. Група “натуральних” предикатів, для яких трансформація перенесення (підйому) заперечення виявляється практично синонімічною, зберігаючи логічну еквівалентність внутрішнього та зовнішнього заперечення: не Р (Q) ≈ Р (не Q) ≈ P (не Q)’.


     В. МП, які в контексті зовнішнього заперечення не виконують функції модального статусу негативної ОІ, тобто не Р (Q) Р (не Q). Маючи зовнішнє заперечення, такі МП (разом з пропозиціональним актантом) самі потрапляють у сферу дії негативної ОІ, тобто не Р (Q) не Р (Q)’.


     Такі відмінності поведінки МП в контексті зовнішнього заперечення зумовлені насамперед різницею в ступені вірогідності думки, яка є ментальним результатом суб’єкта. Ця різниця унаочнюється різними значеннями числового показника ρ, значення якого в найзагальнішому випадку окреслені в числовому інтервалі 1≥ ρ > 0. Для більшості МП неоднозначної думки ці значення розташовані в інтервалі 1>ρ>0,5 (таке значення  даного показника зумовлене тим, що ці предикати, хай і з різною ймовірністю, передбачають гіпотетичність ментального результату, тобто не виключають можливості існування протилежної йому альтернативи). Натомість для МП однозначної думки ρ = 1.


     Показано, що властивість логічної еквівалентності зовнішнього та внутрішнього заперечення притаманна таким МП неоднозначної думки, для яких значення ρ є більшим за 0,5 і, так чи інакше наближаючись до 1, завжди є меншим за 1. Виняток становлять МП, значення яких містить у собі аксіологічну оцінку ситуації, що співвідноситься з ментальним результатом. Для МП однозначної думки властивість перенесення заперечення так само не виконується.  


     Проаналізовано властивість “квазі-фактивності”, яка полягає в тому, що при вживанні МП у минулому часі підпорядкована пропозиція вказує на ситуацію, якої насправді не було, тобто думка (ментальний результат) субєкта виявилася помилковою. Таке “квазі-фактивне” осмислення виникає у випадках, коли справжній (протилежний ментальному результатові) стан справ є вже відомим і утворює прагматичну презумпцію висловлення. Показано, що при реалізації квазі-фактивного значення МП модальний статус колишньої (хибної) думки може варіюватися для різних типів МП і залежить від виду числового інтервалу, в якому задано ступінь вірогідності відповідної думки. На відміну від особових форм, переважна більшість безособових форм МП, навіть ті, що здатні утворювати синтетичні чи аналітичні форми минулого часу, не мають властивості квазі-фактивності.


     Одним з альтернативних засобів вираження пропозиціонального актанта (як при МП знання, так і при МП думки) є непряме питання (НП). В таких випадках НП виконує функцію неявної вказівки на інформацію, яка є відповіддю на пряме питання (окреме або загальне), що його маніфестує дане НП.


     Вживання НП допускає варіативність осіб, які володіють даною інформацією. Вживання НП слід відокремлювати від випадків, коли експліцитне подання інформації, на яку вказує пропозиціональний актант, формально збігається з її неявним представленням у вигляді НП. Розглянуто особливості функціонування НП як засобу вираження валентності змісту при МП думки. Показано, що НП найчастіше є альтернативним засобом вираження тематичної валентності, яка вказує на загальну тему міркування і характеризує його як процес, що розгортається у часі. За таких умов НП маніфестує питання, одержання відповіді на яке і є темою розпочатого міркування.


     Разом з тим заперечна форма загального НП на зразок чи не Р при деяких МП думки може використовуватися і як засіб явного позначення ментального результату, що розглядається як малоймовірне припущення субєкта.


     В другому підрозділі третього розділу “Про комунікативну структуру предикатів віри” досліджено функціонування предикатів віри, значення яких віддзеркалює результат оцінки істинності (верифікації) певних явищ дійсності. Розглянуто два значення дієслів віри – вірити1 і  вірити 2.


     Вірити1 вказує на позитивний результат верифікації субєктом повідомлення, адресованого йому певним інформатором. Відтак до комунікативного фокусу вірити1 потрапляє результат істиннісної оцінки – визнання або невизнання достовірності повідомлення.


     Натомість вірити2 не має валентності інформатора і слугує засобом вираження власної думки суб’єкта, яка здебільшого грунтується на його уявленнях про “добре влаштування” світу. Розмежовано три комунікативні типи вживання вірити2, які відповідно маніфестують віру у здійснення чогось доброго, віру у нездійснення поганого, відсутність віри у здійснення доброго. Даний предикат не може позначати віру в таку ситуацію, яка із загальнолюдських позицій оцінюється негативно – пор. *Я вірю, що ми не переможемо. Адже звичайно виглядає більш ніж дивно, якщо одна з протиборчих сторін бажає собі поразки. „Врятувати” подібні фрази від „провалу” могла б реалізація факультативної валентності інформатора, яка б однозначно свідчила, що дієслівний присудок реалізує значення не вірити2, а вірити1: Я вірю аналітикам, що ми не переможемо.


     Виявлено додаткові чинники, які сприяють однозначному розмежуванню значень вірити1 і вірити2:


     а) сполучуваність з інтенсифікаторами (вірити2 сполучається з адвербіальними інтенсифікаторами, а вірити1 – ні);


     б) сполучуваність з волітивними предикатами (вірити2 сполучається зі стверджувальною формою дієслова хотіти, а вірити1 – з його заперечною формою).


     Пятий розділ Функціонування мовних одиниць на позначення темпоральних та просторових значень присвячено дослідженню функціонування темпоральних часток і низки темпоральних та просторових прикметників.


      У першому підрозділі п’ятого розділу ”Семантична інтерпретація висловлювань з темпоральними частками ще, поки що, вже” аналіз різноманітних контекстів вживання темпоральних часток виходить з настанови, що семантична інтерпретація відповідних висловлень повинна розглядати описувану ними ситуацію з урахуванням її розвитку. Для цього використовуються кілька типів простих співвіднесених канонічних структур, кожна з яких має своє тлумачення і передбачає чи то необхідність (неодмінність), чи то можливість ситуативних переходів на зразок ‘Р => “не P” ’ або ‘ “не Р”  => Р’. У найпростіших випадках семантичної інтерпретації поверхневі структури ще Р, ще не Р, вже Р, вже не Р однозначно співвідносяться з відповідною канонічною конструкцією. Однак така ідеальна відповідність між поверхневими та канонічними структурами реально зустрічається не так уже й часто. Ця невідповідність і є джерелом численних розбіжностей між поверхневою і глибинною структурою. Розглянуто різноманітні причини такого неоднозначного співвіднесення. Наприклад, далеко не кожний предикат, що позначає у поверхневій структурі ситуацію Р, здатний фігурувати у будь-якій канонічній конструкції – пор. він ще не старий – уже старий; молоко ще не кисле – вже кисле, але *він ще старий – *вже не старий; *молоко ще кисле – *вже не кисле. Крім того дуже часто певна поверхнева структура, яка є формально ідентичною з певною канонічною, на глибинному рівні насправді співвідноситься з іншою канонічною конструкцією. За таких обставин завдання семантичного аналізу полягає в тому, щоб продемонструвати, як насправді співвідноситься поверхневе речення з його глибинною структурою, в якій лексеми ще, вже можуть фігурувати у складі тільки тих канонічних конструкцій, що з ними  співвідноситься частка, вжита у поверхневому реченні. Відтак забезпечується експлікація реального співвідношення між поверхневою структурою та її глибинною основою. Наприклад поверхневій конструкції ще Р на глибинному рівні може відповідати структура ‘ще не Q, a Р’, а конструкції вже Р – глибинна структура ‘вже не Q, а Р’. Так, у діалозі Вже Харків? – Ні, ще Люботин відповідь є скороченим вираженням протиставного заперечення Ще не Харків, а Люботин’, містячи конкретизацію (Люботин) компонента ‘не Р’. Пор. також Театральні зустрічі в Російському посольстві стали вже традиційними, яке на глибинному рівні співвідноситься зі структурою ‘Театральні зустрічі в Російському посольстві стали вже не спорадичними, а регулярними (традиційними)


     Одна з цікавих проблем семантичної інтерпретації речень, що містять частки ще та вже, пов’язана з випадками реалізації їхніх темпоральних валентностей (ТВ). За таких умов фраза набуває загальну структуру на зразок Р ще в ТВ або Р вже в ТВ. Часто виявляється, що глибинна структура, яка відповідає подібним реченням, насправді містить принаймні дві канонічні конструкції, які маркують два типи взаємозалежних стадіальних процесів:


     а) еволюцію певної динамічної ситуації (у статусі асерції чи презумпції);  


     б) чергування / нечергування часових інтервалів, в межах яких розгортається дана еволюція. Часові інтервали можуть бути зорієнтовані відносно точок відліку різних типів.


     ТВ, які вказують на ту чи іншу часову координату, звичайно додають у зміст речення зі структурою на зразок Р вже в ТВ значення рано’ чи ‘пізно’. Оскільки ТВ знаходиться в безпосередній синтаксичній залежності від частки уже, за таких умов стає незрозумілим, чи входить до сфери асерції частки сама ситуація Р, або ж ТВ. Це спричиняється до неоднозначності речення. Наприклад реченню Він прийшов вже о 10 годині можна поставити у відповідність дві групи перифраз, в яких експлікуються ці співвідношення:      


     (1)Він прийшов вже о 10 годині


(1а) Він прийшов ще  о 10 годині


     (1б) Він уже прийшов, коли був ще не очікуваний час його приходу, а (набагато) більш ранній – 10 година’.


     (2) Він прийшов вже о 10 годині


     (2a) Він прийшов, коли була вже о 10 година


(2б) Він уже прийшов, коли був уже не очікуваний час його приходу, а (набагато) пізніший – 10 година’.


     Таким чином, глибинна розгорнута структура може містити дві частки, в той час як у відповідній їй поверхневій концентрованій структурі та чи інша частка зустрічається лише один раз. В (1) поверхневе вже вказує на здійснення очікуваного ситуативного переходу, тоді як в (2) поверхневе вже маркує зміну не ситуацій, а часових інтевалів. Крім того до різних інтерпретацій поверхневої структури найчастіше спричиняються відмінності у точках відліку, які прямо чи опосередковано позначаються через ТВ.


     Розглянуто різні функціональні типи вживання структур з частками ще та вже, в яких у функції ТВ виступає прислівник давно, що характеризує тривалість нового стану розглядуваної ситуації або ж давність її попереднього стану. Проаналізовано випадки, коли у сфері дії темпоральних часток опиняється імпліцитний предикат ‘достатньо’, а низка поверхневих елементів, які фігурують в аналізованих реченнях, заповнює валентності цього елідованого предиката.  Так, речення З цього вже ясно (зрозуміло), що він поїхав на глибинному рівні співвідноситься зі структурою на зразок ‘Цього вже достатньо, щоб зрозуміти (дійти висновку), що він поїхав’.


     Іноді імпліцитний предикат ‘достатньо’ маркує співвіднесені структури (‘ще Р’ / ‘вже не Р’), “заховані” всередині значення слова. Пор. в цьому зв’язку стверджувальні та заперечні форми предиката встигати, уживані в теперішньому і в майбутньому часі: Він ще встигає (встигне) на потяг  ≈ Часовий ресурс, яким він володіє, ще достатній (тобто ще більше або дорівнює часовому ресурсу, нормативно необхідному), щоб сісти в потяг’; Він вже не встигає (не встигне) на потяг Часовий ресурс, яким він володіє, уже недостатній (уже менше часового ресурсу, нормативно необхідного), щоб сісти в потяг’.


     Другий підрозділ пятого розділу Порівняльний аналіз семантичних властивостей низки темпоральних прикметників присвячений порівняльному дослідженню лексичних значень прикметників давній, давнішній, колишній, нинішній, одвічний, горезвісний тощо. Важливою особливістю цих прикметників є те, що вони подають не просто ознаку об’єкта чи ситуації, названої означуваним іменником, а характеризують її з погляду одного з учасників або спостерігача (зокрема – й мовця), здійснюючи у такий спосіб емпатію до нього. Розглянуто комунікативні особливості даних прикметників, а також семантичні типи іменників, які можуть ними означуватися. Зокрема, ці прикметники не можуть сполучатися з іменниками на позначення “нескінченних” функцій – пор. *колишній (давній, давнішній…) батько, брат, племінник. Показано також, що на відміну від прикметника колишній, який не накладає жодних обмежень на кількісні параметри означуваних ним функцій, прикметники давній, давнішній не можуть характеризувати функції, які є безумовно унікальними. Пор. колишня коханка (дружина) і з, іншого боку, давня (давнішня) коханка, але *давня (давнішня) дружина. Пор. також колишній директор, але *давній (давнішній) директор. Адже іменники дружина, директор позначають функції безумовно унікальні – принаймні протягом терміну існування шлюбного союзу чи виконання обов’язків директора.


     У третьому підрозділі п’ятого розділу “Про значення прикметників глибокий – мілкий в українській мові” досліджено функціонування прямих (просторових) значень українських співвіднесених прикметників глибокий – мілкий та метафоричного значення прикметника глибокий. Аналіз відповідних прямих значень здійснено з урахуванням умовного поділу вживань даних прикметників на три основні групи залежно від того, до якого типу (”контейнери”, “шари” чи “дистантні”) належать реалії, що їх позначають іменники, означувані даними прикметниками.


     Встановлено, що метафоричні вживання прикметника глибокий слугують засобом вираження високої інтенсивності найрізноманітніших процесів, явищ чи їх наслідків і передбачають найрізноманітніші типи метафоризації:


      – контейнери, заповнені “важкою рідиною з глибоким змістом” – пор. глибокі знання, глибокий задум, глибока музика;


     – дистантне проникнення в об’єкти довільної природи (у сутність досліджуваного явища, всередину об’єкта, що виконує ту чи іншу функцію) – глибоке вивчення, глибокий аналіз, глибока ідея;


     порожні контейнери (заглиблення в земній поверхні), які виступають у якості певної перешкоди – глибока помилка, глибока омана, глибокі розбіжності (протиріччя), глибокий конфлікт;


     дистантне / недистантне проникнення в “посудину душі” суб’єкта речовини, з якою асоціюється певна позитивна чи негативна емоція.


     дистантне (глибоке) занурення самого субєкта у шар речовини, до якої уподібнюється стан субєкта – глибокий сон, глибокий спокій, глибока задума.


     У четвертому підрозділі п’ятого розділу “Семантичний аналіз параметричних словосполучень оцінки розмірів частин тіла” проаналізовано  функціонування базових параметричних прикметників, які оцінюють розміри різноманітних частин тіла. Дослідження спирається на врахування занальноприйнятого уявлення про топологічний тип, до якого тяжіє форма тієї чи іншої частини тіла людини. Тому оцінка розмірів частин тіла також істотно орієнтується на форму відповідного об'єкта. Різні органи можуть мати різні опорні аналоги форми, які враховуються, так би мовити, на рівні презумпції. Водночас слід розрізняти частини тіла, що мають універсальні, постійні аналоги форми, і, з іншого боку, такі, що лише ситуативно, але не завжди можуть бути уподібнені до тієї чи іншої геометричної фігури або її фрагмента.                     


     Всі параметричні прикметники можна умовно поділити на дві групи:


     а) прикметники загальної параметричної оцінки (великий – малий);


     б) прикметники окремої параметричної оцінки (довгий – короткий, широкий – вузький, високий – низький, товстий – тонкий).


     Наголошено, що саме вибіркова сполучуваність з прикметниками окремої параметричної оцінки часто проливає світло на базовий аналог форми, який характеризує відповідну частину тіла – циліндричну, прямокутну, кулеподібну і т.ін.. Крім топологічного типу об’єкта суттєвою є ознака його фіксованого чи не фіксованого положення у просторі (так, на відміну від кінцівок людини, лапи тварин сприймаються як такі, що мають чітку вертикальну орієнтацію), а також “матеріальна” ознака (твердість – м’якість, суцільність – порожнистість).


     У шостому розділі “Про функціонування оцінок у значеннях лексичних одиниць” досліджено типи функціонування різноманітних оцінних компонентів у значеннях лексичних одиниць (ЛО), що належать до різних граматичних класів. Аналіз проведено з урахуванням сучасних уявлень про структуру тлумачень ЛО та особливостей оцінного судження, яке передбачає наявність таких необхідних компонентів: а) суб’єкт оцінки; б) об’єкт оцінки; в) її вид (окрема або загальна оцінка); г) її знак (позитивний чи негативний) і т.ін.


     У першому підрозділі шостого розділу розглянуто різноманітні типи ЛО на позначення мовленнєвих актів засудження та звинувачення, яким притаманне відоме протиставлення: у значенні дієслів засудження оцінний компонент утворює асерцію дескриптивної частини тлумачення, тоді як семантика дієслів звинувачення передбачає, що даний компонент міститься в її презумптивній частині.  


     Розмежовуються різні функціональні типи номінацій:


    а) вживання дієслівних форм на позначення тих чи інших несхвальних дій у функції суто нейтральної констатації мовцем цієї дії;


     б) вживання іменників, утворених від даних дієслів в реченнях ототожнення як засіб оцінної інтерпретації відповідної дії мовцем (пор. Це – злодійство (зрадництво, убивство...). Такі висловлення виконують не констатуючу, а інтерпретуючу функцію, фіксуючи момент інтерпретації конкретної ситуації мовцем. Мовець, кваліфікуючи ситуацію як злодійство (зрадництво,  вбивство...), у такий спосіб наголошує, що він оцінює її так само, як загальноприйнято оцінювати вчинок, позначуваний ЛО, за допомогою якої він інтерпретує дану ситуацію.


     в) вживання агентивних іменників в предикативній позиції як засіб вираження оцінки мовця.


     Розглянуто численні ЛО, зокрема, і нестандартизовані мовні елементи, які, входячи до складу синонімічних чи квазісинонімічних рядів (тобто позначаючи денотативно тотожні або подібні ситуації), крім того містять у собі оцінку мовця стосовно цих ситуацій. Дієслова померти, рос. умереть відрізняються від рос. просторозм. помереть суто стильовим протиставленням. Водночас від цих дієслів кардинально відрізняються предикати сконати, простор. здохнути (вжите стосовно людини), які, позначаючи таку саму подію, додатково вказують і на стійку негативну оцінку мовцем пацієнса описуваної події. Водночас літературна форма Х-а не стало (пор. також рос. скончаться) містять додаткову вказівку на позитивно-шанобливе ставлення мовця до пацієнса.


     Українське просто-розмовне дієслово віддухопелити (когось) слугує засобом експресивного позначення ситуації сильного побиття однієї особи іншою. В той же час  вирази на зразок дати перцю (кому), намяти боки (кому), завдати духу (кому), натовкти пику (кому), крім власне констатації факту „рукоприкладства”, містять додаткову вказівку на те, що мовець негативно ставиться до обєкта побиття і схвалює дії його субєкта. Натомість вираз підняти руку (на кого), вказуючи на таку саму ситуацію, засвідчує протилежне – поважно-шанобливе ставлення мовця до обєкта і негативне – до субєкта.


     Детальне вивчення функціонування оцінних компонентів у значеннях ЛО вказує на необхідність врахування таких додаткових параметрів як:


     1) кількість оцінних суджень усередині значення ЛО;


     2) розрізнення окремої та загальної оцінки, а також  ситуативної та постійної оцінки. Об’єктом окремої оцінки стають, наприклад, такі якості певної особи (етичні, інтелектуальні, естетичні і т.ін.), проявом яких, на думку суб’єкта оцінки і стала створена цією особою ситуація Р. Так, дієслова осуду та обвинувачення передбачають, що об’єктом окремої негативної оцінки є етичні якості того, кого засуджують чи обвинувачують. Окрема оцінка в свою чергу часто імплікує загальну (холістичну) – негативну або позитивну оцінку особи-каузатора чи довільного об’єкта, яка може бути ситуативною або ж постійною. Проаналізовано деякі чинники, які можуть блокувати виникнення холістичної оцінки.


     3) напрямок транзитивності оцінок за наявності більш ніж одного оцінного судження. Напрямок транзитивності оцінок, так само як і їхній оцінний знак, може змінюватися і, відповідно, визначатися чи то оцінкою наслідків дії, чи то оцінкою суб’єкта-каузатора.


     У значеннях багатьох ЛО так чи інакше міститься вказівка на ситуацію Р, що стала приводом до негативної оцінки. Так¸ у реченнях на зрахок Х стирчить у У-ку, Х валяється, Х десь вештається причиною несхвалення мовця є, здавалося б, абсолютно нейтральні ситуації (Х довго знаходиться в У-ку, Х лежить, Х довго відсутній у тому місці, де перебуває мовець). При цьому негативна оцінка ситуації з участю Х-а імплікує і загальну негативну (холістичну) оцінку Х-а мовцем.


     У прикладах на зразок От дурень(ідіот, телепень, бовдур, йолоп...)! і, з іншого боку От негідник (мерзотник)! експлікуються відповідно ситуативні окрема інтелектуальна і окрема етична негативні оцінки, які викликають ситуативну загальну негативні оцінки особи, про яку йде мова. Хоча ніяк не уточнюється конкретна ситуація за участю даної особи, яка виявила її негативні якості і викликала таку бурхливу реакцію мовця.


     В той же час значення багатьох ЛО передбачає протилежний напрямок транзитивності оцінок. Так, до складу прагматичної презумпції значення  дієслова обкопатися (в його „тоталітарному” значенні постійно оселитися в місці, недосяжному для мовця – пор. Х обкопався в Лондоні) входить вказівка на стійке негативне ставлення мовця до субєкта Х, яка разом з тим фактом, що він оселився в місці, недосяжному для мовця, викликає також і осуд цього факту. Порівн. також стійке словосполучення Х-и (мн.) піднімають голову,  що зустрічається в контекстах на зразок Все частіше піднімають голову ультраправі елементи, де первинною є негативна оцінка мовцем „елементів”, що належать множині Х, а це в свою чергу викликає його несхвалення з приводу їхньої активізації.


     Часто не менше від трьох оцінок містять у собі значення ЛО, які позначають особу Х, так чи інакше залежну від іншої особи чи інстанції У, позначеної родовим відмінком, що маркує семантичну валентність даної ЛО. За цих умов первинною є оцінка мовцем У-ка, яка, через залежність Х-а від У-ка (зокрема – дій Х-а на користь інтересів У-ка), поширюється на діяльність Х-а, а відтак – і на самого Х-а. Порівн. нейтральні і не нейтральні позначення особи, яка виконує ту саму функцію: підлеглий У-ка /прихвостень У-ка, клеврет У-ка; помічник У-ка /підручний У-ка, посіпака У-ка (але, з іншого боку, соратник, сподвижник У-ка); представник У-ка /ставленик У-ка; посланець У-ка / емісар У-ка; спадкоємець У-ка / мізинок У-ка.


     4) тип локалізації оцінки у тлумаченні. Виявлено, що позиція оцінних компонентів у тлумаченнях ЛО може істотно варіюватися і міститися:


     а) в презумпції дескриптивної (описової) частини тлумачення (тип обвинувачувати);


     б) в її асерції (тип засуджувати, хвалити); пор. також ЛО на зразок дурень, ідіот, бовдур, йолоп, значення яких не містить нічого крім власне оцінної інформації (окремої та загальної), яка виходить від мовця;


     в) в презумпції модальної рамки мовця (порівн. негативну оцінку У-ка в ЛО прихвостень У-ка, ставленик У-ка та ін. под., а також негативну оцінку обєкта побиття у виразах на зразок натовкти пику (кому) і його позитивну оцінку в підняти руку на кого;


     г) в асерції цієї модальної рамки мовця – пор. негативну оцінку Х-а та його діяльності хоча б у ти х самих ЛО прихвостень У-ка, ставленик У-ка, Х виспівує під дудку У-ка та ін.


     Субєктом оцінки в одних випадках може бути довільна особа (зокрема – і мовець), соціум, до якого належить мовець (або соціум разом з мовцем), або ж тільки сам мовець.  


     Структура тлумачень деяких оцінних ЛО ускладнюється ще й уявленням про їхню перформативну частину, яка міститься в модальній рамці мовця і виконує функцію маніфестації психологічного стану мовця, зокрема – емоції, яка володіє мовцем на момент мовленнєвого акту. В основі емоції зазвичай лежить певна оцінка, але далеко не завжди знак цієї оцінки  збігається зі знаком емоції, який визначається тим, що вона є позитивною чи негативною для її суб’єкта. Натомість знак оцінки надається її об’єктові. Суб’єкт оцінки (він же – суб’єкт емоції, якщо вона виникає) зовсім не обов’язково збігається з її об’єктом (як це, наприклад, має місце у випадку сорому як негативної етичної самооцінки). Зокрема, іронізуючи чи глузуючи, тобто оцінюючи негативно якості чи дії іншої особи, суб’єкт цим анітрохи не збентежений.


     Проаналізовано особливості вираження оцінних значень за допомогою деяких формантних засобів – українських демінутивних суфіксів -еньк та -есеньк. Специфіка функціонування цих засобів виявляється в тому, що вони по-різному взаємодіють зі значенням іменника, який вказує на певний об’єкт чи особу та позначену прикметником його ознаку, що виражає ту чи іншу окрему оцінку (естетичну, етичну, утилітарну тощо). Виділено кілька типів взаємодії суфіксів зі значенням прикметникової основи.


     Проаналізовано випадки, коли суфікс -еньк унеможливлює виникнення загальної негативної оцінки стосовно носія певної окремої негативної ознаки. Розглянуто різноманітні типи розподілу окремої, загальної оцінок та перформативного вираження емоції в тлумаченнях похідних форм прикметників.


     У другому підрозділі шостого розділу “Про кількісні градації у значеннях прикметників оцінки професійної діяльності” досліджено функціонування різноманітних прикметників оцінки професійної чи суспільно-корисної діяльності певної особи, значення яких співвідноситься з різними величинами на аксіологічній шкалі, тобто допускає різні ступені позитивного. Важливою рисою розглядуваних прикметників є те, що вказуючи на високий ступінь професіоналізму діяча, вони одночасно відбивають і рівень його “винятковості” на тлі інших представників тієї ж професії.


     Інша комунікативна особливість цих оцінних прикметників полягає в тому, що всі вони можуть виконувати інтродуктивну функцію першого згадування, яке має на меті ознайомити слухача з певною людиною, галуззю її професійної діяльності та ступенем її визнання соціумом. Разом з тим більшість прикметників на позначення найвищого ступеня соціального визнання особи допускають і інший режим уживання, сполучаючись лише з її прізвищем – пор. великий Шевченко, геніальний Чайковський. Такі позначення слугують засобами не першого згадування, а першого нагадування і нормативно передбачають, що слухач добре знає про відповідну особу, вид її професійної діяльності та про високий ступінь її суспільного визнання. Натомість для прикметників не найвищої оцінки професійної діяльності такі анафоричні вживання є неможливими – пор. *відомий Пушкін, *видатний Кропивницький, *визначний Колумб…


     В цілому дослідження засвідчує складний і значною мірою нестандартний характер інтерпретації лексичних та синтаксичних одиниць, поверхнева структура яких, на перший погляд, здається достатньо простою та прозорою.


     Виконане дослідження дало підставу зробити такі загальні висновки:


     1. В рамках раціонального компонента бажання, яке розглядається як джерело будь-якої цілеспрямованої діяльності, виявлено кілька типів оцінних уважань, в яких позитивно чи негативно оцінюється перспектива виникнення певної ситуації, її уникнення або ж припинення. Запропоновано також поняття “загального сумарного стану” (ЗСС), яке співвідноситься з загальною (холістичною) оцінкою поточного або можливого стану суб’єкта і відіграє визначальну роль у прийнятті ним рішень про прийнятність / неприйнятність тих чи інших його бажань або про участь у певній цілеспрямованій діяльності чи відмову від неї.


     2. Системне витлумачення лексики цілеспрямованої діяльності (ЦД) має спиратися на узагальнену схему відповідної „предметної галузі”, в якій розмежовується низка етапів (стандартних стадій), через які проходить будь-яка цільова діяльність: 1) бажання як джерело ЦД; 2) практичне міркування (ПМ) – співвіднесення бажаної ситуації зі шляхами, способами її досягнення та можливостями, якими володіє суб’єкт; 3) обмірковування (“зважування”) – оцінка неминучих чи можливих негативних сторонніх ефектів від діяльності, спрямованої на задоволення бажання; 4) рішення як позитивний чи негативний результат „зважування”; 5) намір – стадія, яка відділяє момент прийняття позитивного рішення про діяльність від початку докладання реальних зусиль для досягнення бажаного результату; 6) дія. Запропонований принцип тлумачення лексики ЦД виходить з того, що для будь-якої тлумачуваної одиниці можна вказати:


     а) перейшла чи не перейшла описувана нею діяльність через всі стадії;


  б) перебіг якої саме стадії перебуває у фокусі уваги даної одиниці та його специфіку.


     3. Пошукова діяльність як один зі складників будь-якої цілеспрямованої діяльності пов’язана з особливостями етапу практичного міркування. Однією з необхідних умов опису значення даних предикатів є врахування всіх необхідних учасників типової пошукової ситуації – суб’єкта пошуку, його об’єкта, множини вибору, вторинної мети (функції, що її має виконувати об’єкт пошуку в ситуації кінцевої мети), критерія добору – ознаки або сукупності ознак, які свідчать про придатність певного об’єкта для його участі в ситуації вторинної мети. Важливим інструментом виявлення їхньої семантики є також аналіз протипоставлених видових форм відповідних дієслів. Розглянуто особливості експлікації валентності критерію добору при різних пошукових предикатах.


     4. Адвербіальний предикатив не можна Р часто набуває різного значення залежно від видової ознаки інфінітивної форми дієслова Р. Джерелом неоднозначності конструкцій з не можна Р є неоднозначність предиката можна, який має два значення: ‘можна1 Р’ (потенційне), яке вказує на можливість реалізації, досягнення певної ситуації Р; ‘можна2 Р’, яке позначає той чи інший вид “правової”  можливості – те, що виконання Р є дозволеним, правомірним. Таким чином, видове протиставлення інфінітивної форми Р є регулярним засобом маркування реалізації потенційного або правового значення компонента можна. Сформульовано обмеження, які накладаються на функціонування правил інтерпретації конструкцій не можна Р з різними видовими формами Р. Якщо предикат Р містить змістові компоненти, не узгоджені з загальним значенням відповідної конструкції, то фраза стає або аномальною, або ж дістає інтерпретацію, нормативно притаманну структурі з протилежною видовою формою.      


     5. Різноманітні ментальні предикати (МП)) знання і думки є засобами експлікації ступеня вірогідності висловлення, що виступає як пропозиціональний актант даного предиката. Проведено порівняльний аналіз функціонування МП думки в контексті внутрішнього та зовнішнього заперечення. Розмежовуються різні комунікативні статуси (повідомлення / оцінка істинності) підпорядкованої пропозиції – “ментального результату” міркування, позначеного МП. Проаналізовано та пояснено властивість логічної еквівалентності внутрішнього та зовнішнього заперечення для деяких предикатів думки. Виявлено характер обмежень, які унеможливлюють таку логічну еквівалентність. Одним з альтернативних засобів вираження пропозиціонального актанта (як при МП знання, так і при МП думки) є непряме питання (НП), яке неявно вказує на інформацію, що є відповіддю на пряме питання (окреме або загальне), що його маніфестує дане НП. НП найчастіше є альтернативним засобом вираження тематичної валентності, яка вказує на загальну тему міркування і характеризує його як процес, що розгортається у часі. За таких умов НП маніфестує питання, одержання відповіді на яке і є метою розпочатого міркування.


     6. Функція предикатів віри полягає у віддзеркаленні результату оцінки істинності (верифікації) певних явищ дійсності. Розглянуто два значення дієслів віри – вірити1 і  вірити 2. Вірити1 вказує на позитивний результат верифікації суб’єктом повідомлення, адресованого йому певним інформатором. Натомість вірити2 не має валентності інформатора і слугує засобом вираження власної думки суб’єкта, яка здебільшого грунтується на його уявленнях про “добре влаштування” світу. Розмежовано три комунікативні типи вживання вірити2, які відповідно маніфестують віру у здійснення чогось доброго, віру у нездійснення поганого, відсутність віри у здійснення доброго. Додаткові чинники, які сприяють однозначному розмежуванню значень вірити1 і вірити2, виявляються у їхній сполучуваності з інтенсифікаторами та волітивними предикатами.


     7. Cемантична інтерпретація різноманітних висловлень, які містять  вживання темпоральних часток ще, поки що, вже, має виходити з настанови, що описувана ними ситуація повинна розглядатися з урахуванням її розвитку. Для цього використовуються кілька типів простих співвіднесених канонічних структур, кожна з яких має своє тлумачення і передбачає чи то неодмінність, чи то можливість ситуативних переходів на зразок ‘Р=>“не P” ’ або ‘ “не Р” => Р’. Разом з тим ідеальна відповідність між поверхневими та канонічними структурами реально має місце далеко не завжди, що спричиняється до розбіжностей між поверхневою та глибинною структурою. Завдання семантичного аналізу полягає в тому, щоб продемонструвати, як насправді співвідноситься поверхневе речення з його глибинною структурою, в якій лексеми ще, вже можуть фігурувати у складі тільки тих канонічних конструкцій, які експлікують реальний зміст поверхневого речення. Глибинна структура поверхневих речень із загальною структурою на зразок Р ще в ТВ або Р вже в ТВ, де ТВ – темпоральна валентність часток ще,  вже, насправді містить принаймні дві канонічні конструкції, які маркують два типи взаємозалежних стадіальних процесів:


     а) еволюцію певної динамічної ситуації (у статусі асерції чи презумпції);


     б) чергування / нечергування часових інтервалів, в межах яких розгортається дана еволюція. Часові інтервали можуть бути зорієнтовані відносно точок відліку різних типів, які прямо чи опосередковано позначаються через ТВ..


     Структури з частками ще та вже, в яких у функції ТВ виступає прислівник давно, характеризують тривалість нового стану розглядуваної ситуації або ж давність її попереднього стану. Частими є випадки, коли у сфері дії темпоральних часток опиняється імпліцитний предикат ‘достатньо’, а низка поверхневих елементів, які фігурують в аналізованих реченнях, заповнює валентності цього елідованого предиката.


     8. Важливою особливістю темпоральних прикметників давній, давнішній, колишній, нинішній, одвічний, горезвісний тощо. є те, що вони виражають не просто ознаку об’єкта чи ситуації, названих означуваним іменником, а характеризують дану ситуацію з погляду одного з її учасників або спостерігача (зокрема – й мовця), здійснюючи у такий спосіб емпатію до нього. Розглянуто комунікативні особливості даних прикметників, а також семантичні типи іменників, які можуть ними означуватися.


     9. Аналіз функціонування прямих (просторових) значень українських співвіднесених прикметників глибокий – мілкий спирається на умовний поділ вживань даних прикметників на три основні групи: а) ”контейнери”; б) “шари”; в) дистантні. Метафоричні вживання прикметника глибокий слугують засобом вираження високої інтенсивності найрізноманітніших процесів, явищ чи їх наслідків і передбачають наступні типи метафоризації:


     контейнери, заповнені “важкою рідиною з глибоким змістом”;


     – дистантне проникнення в об’єкти довільної природи (у сутність досліджуваного явища, всередину об’єкта, що виконує ту чи іншу функцію);


     порожні контейнери (заглиблення в земній поверхні), які виступають у якості певної перешкоди;


     – дистантне / недистантне проникнення в “посудину душі” суб’єкта речовини, з якою асоціюється певна позитивна чи негативна емоція.


     дистантне (глибоке) занурення самого суб’єкта у шар речовини, до якої уподібнюється стан суб’єкта.


     10. Аналіз функціонування базових параметричних прикметників, які оцінюють розміри різноманітних частин тіла, має спиратися на врахування занальноприйнятого уявлення про топологічний тип, до якого тяжіє форма тієї чи іншої частини тіла людини. Розрізняються частини тіла, що мають універсальні, постійні аналоги форми, і, з іншого боку, такі, що лише ситуативно, але не завжди можуть бути уподібнені до тієї чи іншої геометричної фігури або її фрагмента. Крім топологічного типу об’єкта суттєвою є ознака його фіксованого чи не фіксованого положення у просторі,  а також “матеріальна” ознака (твердість м’якість, суцільність – порожнистість).


     11. Аналіз функціонування різноманітних оцінних компонентів у значеннях лексичних одиниць (ЛО) має спиратися на сучасні уявлення про структуру тлумачень ЛО та особливостей оцінного судження, яке передбачає наявність таких необхідних компонентів: а) суб’єкт оцінки; б) об’єкт оцінки; в) її вид (окрема або загальна оцінка); г) її знак (позитивний чи негативний) і т.ін. До функціональних типів номінацій, які містять у своєму значенні оцінні компоненти, насамперед належать предикати зі значенням схвалення / несхвалення, назви відповідних учасників ситуацій, власне оцінна лексика, зокрема стилістично маркована, формантні засоби вираження оцінки, прикметники на позначення оцінки професійної діяльності тощо.    


     Для семантичної інтерпретації оцінної лексики є важливими такі додаткові параметри як: кількість оцінних суджень усередині значення ЛО;  розрізнення окремої та загальної оцінки, а також  ситуативної та постійної оцінки; напрямок транзитивності оцінок за наявності більш ніж одного оцінного судження; тип локалізації оцінки у тлумаченні – оцінні компоненти можуть міститися в презумпції дескриптивної (описової) частини тлумачення, в її асерції, в презумпції модальної рамки мовця, а також в асерції цієї модальної рамки. Суб’єктом оцінки в одних випадках може бути довільна особа (зокрема – і мовець), соціум, до якого належить мовець (або соціум разом з мовцем), або ж тільки сам мовець.  


     12. Розмежовано оцінний та емоційний компоненти значення та вироблено рекомендації для їхнього лексикографічного опрацювання. До формантних засобів вираження оцінних значень належать насамперед українські демінутивні суфікси -еньк та -есеньк. Виявлено кілька типів взаємодії суфіксів зі значенням прикметникової основи, що виражає ту чи іншу окрему оцінку (естетичну, етичну, утилітарну тощо), а також зі значенням іменника, який вказує на певний об’єкт чи особу – носія ознаки, позначеної прикметником. Розглянуто різні типи розподілу окремої, загальної оцінок та перформативного вираження емоції в тлумаченнях похідних форм прикметників.


 


     13. Різноманітні прикметники оцінки професійної чи суспільно-корисної діяльності певної особи, значення яких співвідноситься з різними позитивними величинами на аксиологічній шкалі, вказують на ступінь загальної позитивної оцінки, з якою соціум оцінює відповідного діяча. Важливою особливістю цих прикметників є те, що вони одночасно відбивають і рівень “винятковості” діяча на тлі інших представників тієї ж професії. Їхня комунікативна функція полягає в тому, що всі вони можуть виконувати інтродуктивну функцію першого згадування, яке має на меті ознайомити слухача з певною людиною, галуззю її професійної діяльності та ступенем її визнання соціумом. Разом з тим більшість прикметників на  позначення найвищого ступеня соціального визнання допускають і інший – анафоричний режим вживання, слугуючи засобами першого нагадування, яке передбачає, що слухач добре знає про відповідну особу, вид її професійної діяльності та про високий ступінь її суспільного визнання.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины