| Краткое содержание: | У «Вступі» обґрунтовується вибір теми, її актуальність і наукова новизна, окреслюється проблематика дослідження, мета і завдання, найзагальніші теоретико-методологічні засади.
Перший розділ «Становлення особистості та витоки естетичної та культурологічної позиції» є авторською спробою дисертанта реконструкції етнокультурного простору письменникового дитинства та юності.
Як відомо, основи світосприймання кожної людини (йдеться про увесь комплекс осягнення світу в його природно-географічному, соціокультурному та інших виявах) закладаються ще в дитинстві. Проте світовідчуття та світобачення письменника, завдяки особливій психічній організації творчо обдарованої особистості, мають свою специфіку. З одного боку вона полягає вже у своєрідному «прочитанні» феномена світу майбутнім письменником, а з іншого – в тому, що саме у письменника, зокрема, і завдяки його творчості, існує найтісніший зв’язок, найширша потреба опиратися на сформовані у дитинстві константи світобачення, як і звертатися до світу дитинства загалом. Причому останнє не зводиться лише до естетичного «відкриття» письменником краю, рідних місць, їх історії, побуту, фольклору, етнографії, природи тощо. Хоч мала батьківщина, безумовно, стає джерелом творчості для письменника. Але рідний край, ті ж самі реалії (історія, родина, природа, фольклор, побут тощо), стаючи частинкою душі письменника, повнозначною складовою його духової біографії, отримують естетичну значимість і справляють вплив на творчість.
Саме сукупність названих факторів літературознавець Ю.Барабаш визначає комплексним поняттям – етнокультурний простір. Основними параметрами його є «сімейні перекази, домашнє і позадомашнє оточення, мовне середовище, релігійна атмосфера, побутова обстановка, етнографічний і фольклорний фон, літературні традиції і впливи. Нарешті, загальний тонус інтелектуального, культурного життя».
Таке розмаїття факторів, важливих для дослідження творчої особистості, потребує їх певної систематизації, що значно полегшить оцінку процесу їх впливу на митця. У дисертаційному дослідженні витоки формування світоглядних позицій, менталітету, естетичних цінностей, духовного світу письменника розглядаються крізь призму таких факторів, як феномен порубіжжя, «геокультурної полоси» (Є.Маланюк) в її історичній ретроспекції; світ родинного життя Маланюків; атмосфера повітової реальної школи; духовне та мистецьке життя Єлисаветграда; географічний феномен степового краю.
Є.Маланюкові випало народитися в самому центрі України, на території, якій довелося на багато віків стати перехрестям вітчизняної історії, роздоріжжям складного українського життя. Поетова Архангородщина була околицею античного світу, окраїнною землею Київської Русі, північним форпостом Золотої Орди, згодом – турків і татар, покордонням Гетьманщини та Речі Посполитої, межовою землею Гетьманщини, а пізніше Російської імперії та Дикого поля.
Може виникнути запитання: а чи варто вдаватися до таких глибоких історичних екскурсів, ведучи мову про становлення творчої особистості письменника? Відповідь знаходимо у самого Є.Маланюка. Розмірковуючи у «Нарисах з історії нашої культури» над фактом перебування наших далеких пращурів у « північному сегменті» культурного поля античної Еллади, він писав, що те мусило дати « величезні наслідки, які жили, живуть і житимуть в нас, в нашій підсвідомості, в нашому організмі, крові і жилах». Ця думка збігається з відомою тезою Карла Юнга про феномен расової пам’яті, про наявність поряд із «несвідомим» (автономною пам’яттю нашого минулого) ще й «колективного несвідомого» – автономної пам’яті нашої раси, яка поширюється в глибину історичного часу, далеко за межі біологічного життя людини. Нарешті, простеживши основні аспекти геополітичних, культурно-історичних та природно-географічних факторів життя покордоння, вкупі із таким фактором, як змішання народів і рас, означеного нами терміном «степового Вавилону», ми зможемо зробити певні висновки про менталітет порубіжців, який, безумовно, щедро відлунює і в долі та творчості Євгена Маланюка. Аналіз історичного життя покордоння, простеження долі родини Маланюків на землях українського Вавилону дали підстави зробити певні узагальнення.
Кількасотлітнє життя порубіжжя на межі виживання, коли перехрестя кордонів забирало щороку десятки, сотні життів, безумовно, спричинило певну вичерпаність їх енергії. Калейдоскоп чужоземних зазіхань, особливо останніх віків (монголи, татари, поляки, імперська колонізація Новою Сербією, згодом російська колонізація), формували на зрізі національної психології почуття фаталізму, приреченості, значно послаблюючи тим самим процеси національної самоідентифікації. З іншого боку, порубіжжя стало прихистком особистостей небуденних – запорожців, козаків-зимівників, вільнолюбивих людей, які зуміли зберегти і пронести через покоління почуття національної гідності. Проте й цей бік життя межевої землі мала свої негативні наслідки. Шанці, слободи, хутори, бурдеї козаків-самітників, що десятиліттями виникали в неозорих степах, закладали в національній свідомості дух вольниці й анархії. Вольниця ж породжувала у межах порубіжжя ідеологію «здобичництва». Хутірське життя і безмежжя землі закладали в душах степовиків автономістичні настрої. Мусимо погодитися, що це болюча сторінка нашої історії. Одночасно цей факт залишив свої тони на полотні психологічного портрета жителя порубіжжя.
Покордоння протягом значного історичного часу було етноконтактною зоною зі степом. Це відізвалося асиміляторськими тюрксько-українськими процесами, відчутним впливом мусульманського начала. Так само позначився на долі покордонців опосередкований контакт зі світом Речі Посполитої, що сприяв польсько-українській акультурації. Менш відчутними були ці впливи в часи Нової Сербії. Проте строкатість етнічного складу населення порубіжжя періоду його інтенсивного заселення не лише зашкодила процесам національної консолідації, але й призвела до втрати власної еліти, оскільки на зміну осадчим в українські слободи прийшла сербська, а згодом російська адміністрація. Цей же процес відгукнувся згодом новим явищем – денаціоналізацією власної національної еліти та національним ренегатством.
Поет виростав на історичній території геокультурної зони, нареченої ним «відвічним географічним протягом». Частину свого життя він провів серед народу – «шляхти степової, що згордував державну міць», прожив частку свого віку, будучи органічною складовою того народу, несучи його генетичну пам’ять. І коли пізніше прийде осмислення феномену «покараних степом», анатомування малоросійства, то вибудовуватимуться вони на міцному фундаменті знання життя степовиків.
Народження поета співпало з культурно-просвітницьким ренесансом провінційних міст та містечок. Відбувався процес консолідації станової та духової еліти, з’являлися громадські об’єднання, які прагнули прогресивних перетворень у краї. Одним із активних організаторів громадського життя Новоархангельська був батько майбутнього письменника. Йому ж самому випало з дитинства стати обранцем містечкової еліти, яка всіляко заохочувала обдарованого хлопця, стимулюючи його захоплення віршуванням, живописом.
Відтворена у дисертації на основі архівних матеріалів, спогадів письменника та його сучасників, атмосфера духового життя, в якій виростав Є.Маланюк багато важила для його становлення як громадянина і художника. Проте найпомітніший влив на формування майбутнього письменника здійснила родина Маланюків. Сталося так, що під дахом однієї родини зустрілися три епохи. Дід Василь репрезентував дух «страченого минулого і козацької доби». Мати принесла в родину дрібнопомісні традиції провінційного дворянства середини ХІХ століття з культом розуму й духовності. А батько був представником запізнілого в провінції пробудження духу просвітництва, реформаторства і... безпорадності перед стрімкою ходою нового ХХ століття, представляти яке випало йому і його ровесникам. Євген Маланюк увібрав і відчув своїм дитячим та юнацьким розумом і душею атмосферу родинного життя, і вона щедро засвітилася і в його духовному бутті і в творчості.
Юному Маланюкові неймовірно поталанило навчатися саме в Єлисаветградському реальному училищі, яке мало репутацію однієї з кращих технічних гімназій Російської імперії. Головним покликанням педагогічного колективу було виховання майбутнього інженера. Це відчувалося в обладнанні прекрасних кабінетів хімії, фізики, астрономічної обсерваторії, в роботі в училищі однієї з кращих в Росії метеорологічних станцій. Водночас училище не просто готувало інженера, а й виховувало майбутню технічну інтелігенцію. Знайомство з роботою закладу за більше ніж три десятиліття переконує, що гуманітарні традиції цієї технічної школи були надзвичайно сильними. Досить згадати про знамениту археологічну колекцію, відкриту в училищі, про учнівський оперний театр, що його очолював директор училища Я.Кобець, про відомий усій Російській імперії рисувальний клас, заснований тут академіком Петербурзької академії мистецтв П.Крестоносцевим.
Училище мало прекрасні традиції у викладанні словесності. Є підстави говорити про культ слова у цій школі. Учні технічної школи протягом року виконували десять письмових творчих робіт. Кожен твір рецензувався кількома викладачами. Рапорт викладача мови у старших класах Г.Страхова дає можливість познайомитися з тематикою творчих робіт, що їх писав у 7 класі Є.Маланюк: «Что побудило Гоголя написать «Малориссийские повести», «Общественное значение Обломовщины», «Общественное значение комедии Гоголя Ревизор», «Взгляды Гоголя на задачи искусства», «Какие интересы привязывали старословянских послушников к жизни», «Характеристика Гоголевского юмора», «Отличие комедии от сатиры», «Театр – училище нравственности», «Влияние литературы на жизнь», «В чем выражается господство человеческого духа». А випускна робота за 6-й клас «Значення Жуковського для російської літератури» дає можливість оцінити рівень володіння словом Маланюком-гімназистом.
Протягом 1910-1912 навчальних років педагогічна рада училища тричі слухала питання про позакласне читання учнів технічної школи. Архіви Єлисаветградської громадської бібліотеки дають можливість познайомитися з колом читацьких захоплень гімназичної молоді. Тексти майже співпадають зі списком письменників, винесених зі світу дитячого читання, який Є.Маланюк приготував для Є.Ю.Пеленського 1932 року. Це Гюго, М.Твен, Амічіс, Уальд, По, Рембо, Д’Оревіл’є, Верлен, Бодлер, Ередіа, Рільке, Блок, Бєлий, Сологуб, Метерлінк, де Ліль, Гамсун, Гумільов, Шпільгаген... Виростав Є.Маланюк на кращих зразках російської поезії О.Блока, М.Гумільова, І.Буніна, А.Ахматової. Пристрасть до читання, очевидно, була визначальною у пробудженні в Євгена Маланюка потягу до літературної творчості. Зміст же і коло творів, як і коло авторів, позначилися на формуванні творчого обличчя митця. З цього приводу варто погодитися з думкою О.Чудакова: ведучи мову про успадковану письменником традицію, ми маємо виходити із позиції, що у потоці літературних впливів найсуттєвіші є ранні. «...Більшу важливість отримує картина потоку літератури, на яку несміливо дивися ще неписьменник».
Віднайдені в письменниковому архіві у США перші його юнацькі вірші («Портрет», «Четыре фрака на эстраде...») передають атмосферу життя гімназичної юні провінційного містечка, атмосферу передодня Першої світової війни. Світ зацікавлень гімназистів означений романтикою кондотьєрства, музикою Блока, захопленням модерновими течіями мистецтва початку ХХ століття.
В реальній школі майбутній поет навчався в рисувальному класі Ф.Козачинського, захоплювався театром. А ще він виростав і формувався під впливом духовного і матеріального світу міста Єлисаветграда. Є.Маланюк з’явився у місті у пору найпотужнішого розквіту його архітектури, музичного та театрального мистецтва, буквального буму рисувальних класів, художніх виставок, що не могло не позначитися на формуванні майбутнього митця.
Тим часом своєрідний екскурс у світ Маланюкового дитинства був би не повним без розгляду проблеми «ландшафт і митець». У розділі розглядаються константні елементи архангородського ландшафту, які «виробляли кров», творили душу майбутнього письменника, а згодом щедро відгукнулися у його творчості. Це степ, вітер, небо, річка, сад. Одночасно предметом розгляду стає механізм взаємозв’язку природничо-просторових реалій Єлисаветградщини і творчості письменника: сприйняття і засвоєння, осмислення, узагальнення, творення художньої реальності.
Це вже аксіома, що творчу особистість письменника до кінця неможливо збагнути без осмислення світу його дитинства. Тому, реконструюючи його, хотілося наголосити на факторах, що впливали на формування національного світобачення, специфічних духовних запитах, естетичних пристрастях майбутнього митця. Водночас, надто пильна увага до періоду дитинства (залучення великої кількості архівних матеріалів, відтворення родинної атмосфери, духовного портрета міста поетової юності тощо) була свідомою і вмотивованою кількома причинами.
Йдеться про малодосліджені сторінки життя Євгена Маланюка, про потребу введення в науковий обіг матеріалів, що висвітлюють роки дитинства та юності поета. А ще – Євген Маланюк належить до тих митців, у творчості яких легко простежується генеалогія роду. Його поезія має відчутну просторово-географічну прописку. В умова же вигнання, пам’ять малої батьківщини, візії дитинства і юності набували особливого змісту, відчутно позначившись на творчості.
Другий розділ – «Національна самоідентифікація і народження письменника (1914-1923)» – розпочинається із дослідження шляхів національного самоусвідомлення поета, які волею долі випали на роки світової та громадянської воєн. Простежується складний шлях Євгена Маланюка від формування і становлення зразкового офіцера царської армії до свідомого старшини Української армії і громадянина держави. Особливо важливим для майбутнього поета, історіософа та культуролога був досвід трирічної війни за Україну. Він прийшов до українського війська романтично захопленим юнаком, а залишав землю України мудрим мужем, її воїном і громадянином. Йому випало пізнати війну за незалежність як штабному офіцерові, бачити її очима С.Петлюри, В.Тютюнника, Є.Мєшковського, М.Капустянського А.Мельника, О.Удовиченка. Збагнути її глибоко, масштабно, зрозуміти слабкі й сильні сторони мілітарного стану нації. Старшині штабу довелося бути свідком прийняття непродуманих, помилкових рішень і щодо військового, і щодо державного життя, амбіційності й недалекоглядності керівництва УНР. Проте головний підсумок трирічної війни Є.Маланюка за УНР полягає у тому, що поразка визвольних змагань завершила перший, скажемо, романтичний етап процесу національного самоусвідомлення і підготувала подальший рух національного, політичного, духовного й естетичного самовизначення.
Таборові республіки інтернованих вояків УНР у Польщі відміряли старшині Є.Маланюку повних три роки для кристалізації життєвої мети та пошуку ціннісних орієнтацій. Середовище української національно-політичної еміграції всіляко сприяло цьому. Адже залишили Батьківщину переважно найсвідоміші і найвідданіші ідеї української державності люди.
Дуже швидко ідею збройного повернення на Батьківщину заступила ідея політичної праці задля відродження української державності. Відповідно перед українською еміграцією постають нові завдання: не зникнути як спільність, не засимілюватися державами, що прийняли її; стати духовним центром України в зарубіжжі; стверджувати ідею України, ідею державності; творити в еміграції те, чого не можна зробити на материковій Україні.
У вирішенні завдань політичної праці винятково важливу роль відігравала робота у сфері духовної культури. Саме вона була інтегруючим чинником міжвоєнного життя української еміграції, започаткувавши складний і надзвичайно важливий для еміграції як національної спільноти процес національного самоосмислення.
Наведена характеристика української еміграції віддзеркалює зовнішні обставини життя Є.Маланюка, які посутньо вплинули на долю письменника. Таборова публіцистика Є.Маланюка засвідчила, що із кола «спізненого покоління» виростає молодий політик, котрого турбують «прокляті питання», що вкотре постали перед нацією: «як сталося?», «що ми за народ?», «що робити?». Пошук відповідей на них, як і кожна віднайдена відповідь, оберталися одкровенням – «а хто я?». Так завершувався процес формування національної свідомості, здійснювалася гальванізація національної ідеї як визначального фактора мотивації волі, думок і вчинків письменника і громадянина Євгена Маланюка. Письменник за короткий час перейшов межу душевної катастрофи вигнанця і, найголовніше, визначив себе як особистість нової, історично сформованої ситуації, духовним лідером еміграції. Тоді ж у таборах завершилося формування мети (ідеалу) всього його життя – словом своїм будувати Україну, будити приспану століттями національну свідомість українців, творити з народу націю, стати одним із конструкторів національної державотворчої ідеї.
Отже, публіцистика «заговорила першою» і започаткувала болючий пошук митцем відповідей на вічні питання, яким позначена уся його наступна творчість. Вже на сторінках таборової періодики Є.Маланюк визначив коло проблем і тем, розв’язанню який присвятить усе своє життя: причини поразки державницьких змагань; витоки «деморалізації душі української»; «хохлацька» орієнтація на північного сусіда»; народжений віками синдром «отаманщини», яничарства і зрадництва, малоросійства. Є.Маланюк прагне статтями 1921-1923 років дати сучасникам відповідь на вічні питання.
Досвід публіцистики засвідчив не лише амбіції представника «спізненого покоління» втручатися своїми гострополемічними статтями у сфери найвищої політики, але й сприяв визначенню ним подальшого шляху і у державотворенні, і у мистецтві слова, усвідомивши в слові найефективніший шлях служіння нації: «Ґрунт єдиної національної культури... дає єдину національну ідеологію... Ні зформування Нації, ні будову державної для неї форми, без єдиної національної ідеології – уявити неможливо» («Нарешті»). Етапними з цього приводу стали дві праці Є.Маланюка, написані весною 1923 року. Рефератом «Зброя мистецтва» він визначив найголовніше завдання митців поневоленої нації – формувати державницьку свідомість. Можна вважати, що письменником була викладена ідеологія націєтворення «зброєю мистецтва». Майже одночасно у праці «Думки про мистецтво» Є.Маланюк викладає свої погляди на проблеми мистецтва. Внутрішня сутність мистецтва, мистецтво і світ, геній і талант, елітарність мистецтва, митець і світ, теорія і психологія творчості, національне та інтернаціональне в літературі – предмет роздумів письменника на кількох зброшурованих у книгу сторінках. Максимальна сконденсованість, згущеність та афористичність думок, чіткість логіки і тезисність викладу свідчать не лише про певну завершеність, сформованість (у контексті часу) системи поглядів на мистецтво і митця, але й вказує на характер програмовості написаного для самого автора, на його власну естетичну програму, навіть на творчий маніфест поета.
Аналіз основних мотивів поезій 1920-1922 років засвідчує відчутну перевагу у доробку митця творів інтимної лірики та особистісних переживань, навіяних чужиною, невизначеністю майбутнього, напливами ностальгії. Причому поряд з українськими поезіями, що друкувалися на сторінках таборових видань, за свідченням архівів живою залишалася традиція російськомовного віршування.
1923 рік став переломним і для Маланюка-поета. Кардинальна життєва драма – розлука з Батьківщиною – перевела вектор думання Євгена Маланюка з площини горизонтальної у вертикальну. Пошуки відповідей на «прокляті питання» охопили часовий простір від доби УНР до княжої і навіть у глибину тисячоліть. Енергія ж історичних інформаційних кодів залучала в силове поле мислячу особистість. Наслідком внутрішньої потужної роботи став стрімкий прорив у сферу Поетичного слова, як одвічну метаморфозу чуття і мислі. Таким чином, саме в цей час Євгенові Маланюку відкрилася глибинна суть поезії і поряд з цим – власне призначення бути поетом і обов’язок брати на себе відповідальність перед словом і світом («я навмисне тверезим варягом / Увійшов в цю добу історичних вітрів і злив»).
Особливий інтерес для дослідника складають поезії написані протягом літа-осені 1923 року, отже після теоретичного обґрунтування Євгеном Маланюком своєї мистецької і громадянської позиції. Зокрема реалізація фіхтевського вчення про «Я» як активного творця світу у поезії «Євангеліє піль». На вершинних регістрах натхнення ліричному героєві відкривається істина, що це він має докласти зусиль, аби Україна «відбула цілу Євангелію піль», вирізняє себе із тих «ми», «що самотньо дійшли до хреста, не зустрівшись ні з ким», означивши себе провідником, покликаним, навіть месією. Стенограма почуттів, масштаб самоусвідомлення, глибина особистісних почувань відкриває у поетичному слові життєве покликання (Ортега-і-Гасет) автора. Саме благовістя свідомості свого високого призначення, здеклароване «Євангелією піль», свідомість будителя і провідника народу зумовили зміст, спрямованість і пафос наступних поезій збірки «Гербарій» і, без перебільшення, усієї міжвоєнної поетичної творчості.
Отже, творчість названого періоду демонструє блискавичний прорив митця до якісно нових енергетичних сутностей, які визначили оригінальність смислових акцентів, специфіку структури й ритміки вірша («побідний ямб»), поглиблення знакової системи поетичного мислення, що в комплексі дало взаємодифузію традиції і модерну.
Розділ третій «Між двох ісходів: Україна в системі мистецьких рефлексій Є.Маланюка» є спробою відтворення і осмислення руху свідомості Є.Маланюка митця і громадянина Подєбрадського та Варшавського періодів життя та творчості. Розпочинається він підрозділами «Поетове «Я» і його зовнішні обставини (1923-1939)» та «Ніщо та суще в художній моделі поета», присвяченими з’ясуванню світоглядних позицій письменника, політичних і філософських поглядів та ідеалів, моральних та естетичних цінностей, еволюції національного світогляду (формування ідеалу сильної держави та вольової особистості – обґрунтування ідеї українського месіанізму), дослідженню динаміки християнської свідомості, осмисленню феномену самоти і страждальності Є.Маланюка.
Характерною рисою міжвоєнної української еміграційної поезії, (її розгляду в доробку письменника присвячений підрозділ «Мотиви кари, переступу та спокути у поетичій творчості Є.Маланюка»), став націєтворчий, державницький компонент. Його достеменна органічність постала на лицарській вірності воїнів-емігрантів образові «Земної Мадонни», яка була для них Єдиною. «Липа і я, ми були (як Дараган, Мосендз, Чирський) «солдатами», воїни – цим все сказано», – запише Євген Маланюк у своєму нотатникові 23 вересня 1967 року.
Таким чином, поняття воїнського обов’язку й честі переплавилося у поняття мистецької потуги, адекватне за силою і міццю першим. За цією шкалою координат жили і творили в умовах міжвоєнної пори митці Празької школи. Переосмислення поза Батьківщиною пройденого й пережитого, драма українського історичного життя на тлі європейської історії дали їм новий погляд на національне буття, українську людину: формується концепція вольової особистості, людини чину. У руслі сказаного вище мистецьке слово Євгена Маланюка екстраполюється на проблеми розслабленості, байдужості, приреченості, пораженства. На противагу українському зледачінню підносяться найвищі чесноти українського характеру – честь, воля, мужність, вірність.
У цю пору в мистецьких колах української еміграції визріває та акцентується ідея українського месіанізму як образ надії бездержавної нації.
Євген Маланюк прискорено еволюціонує від покликання служити своєю творчістю Україні до усвідомлення обраності, до апостольської місії духовного провідника народу. Розшарування політичної еміграції за партійними вотчинами, смерть Симона Петлюри, підводять митця до геніального висновку: «Як в нації вождів нема, / Тоді вожді її поети». Хоч «Послання», лейтмотивом якого були наведені слова, надсилалось поетам із більшовицької України, самоадресація цієї перевіреної часом істини, очевидна.
Ліричний герой Маланюка – «обтятий Богом шестикрил», перший ангельський чин, серафим, що покликаний бути посередником між Небом і землею, дарувати низові істину про самих себе. Оскільки ж письменникові відкрилася гірка правда, то й зреалізувалася вона потужними інвективами супроти низу. Гнів письменника умисно згущений, його опозиція до калічного стану нації підкреслено жорстка й безжальна. Маланюк, якому випало бути свідком і творцем відродження державності у 1917-1920 роках і який пізнав трагедію краху державницьких сподівань, мав право на інвективу. Але не право визначило такий вибір. Він був зумовлений свідомістю розуміння необхідності переорієнтувати ментальність співвітчизників, змусити збагнути призначення кожного народу стати нацією, відбутися державою. Маланюк ризикував бути не сприйнятим, шельмованим й не обминув цієї участі. Навіть бунт проти його позиції був ціннішим для нього від летаргійного сну нації.
Заперечуючи, засуджуючи, гнівно картаючи, письменник тим самим стверджував ідеал повної, «суцільної» Людини. Людини чину, волі, честі. Водночас, – людина – присутня у творах Маланюка і як протилежний полюс інвективи в його історіософських екскурсах до славних сторінок вітчизняної історії, в його оптимістичних передбаченнях майбутнього («Бачу їх – високих і русявих... / Пристрасників висоти і слави»), у життєстверджуючому пафосі прикінцевих строф чи рядків («І встане вік молитви й заліза / Над гноїщем, де парувало зло»). Ці дві визначальні для Маланюкової поетики парадоксальні позиції – інвективність та оптимістичність – зроджені натхненням та підпорядковані ідеології націєтворення.
Вони зреалізувалися у провідних мотивах міжвоєнної поетичної творчості Є.Маланюка – кари, переступу та спокути. Поразка УНР та вигнання з рідної землі уже в перших поезіях митця прозвучали мотивом кари: покараний я, ми, Україна. Бажання збагнути причину кари веде митця до історіософського осмислення переступу, до пошуку шляхів спокути. Так сформувалася художня модель: кара – «як сталося?»; переступ – «що ми за народ?»; спокута – «що робити?»
Очевидно, сама постановка проблеми може викликати питання. Чому, наприклад, саме названі мотиви визначені як провідні у творчості Євгена Маланюка між двома ісходами? Адже ж досі дослідниками віддавалися пріоритети історіософським пошукам, реалізації ідеї українського Риму, дослідженням катастрофічних мотивів (О.Астаф’єв), мотивам «кохання й жінки, краси і дії, поезії й поета» (Б.Рубчак) тощо. Відповідь знаходимо у поезії Є.Маланюка. Названі морально-етичні біблійні категорії сформували синтезований в площині перелічених проблем погляд на Україну. Мотиви кари, переступу і спокути самим поетом покладені в основу його мистецького бачення світу між двома ісходами. Життя змусило поета спрямувати свою музу на служіння справі націєтворення, а запропонована схема якнайповніше віддзеркалює (скористаймося формулою Б.Рубчака) «планове перетворення життєвого досвіду в постійні об’єкти поетичного мовлення». Нарешті, кара, переступ та спокута – це дійсно наскрізні елементи поетичного світу письменника.
Мотив покари, прокляття, гніву Господнього присутній у кожному третьому вірші поета з міжвоєнної пори. Прагнучи визначити основні смислові акценти мотиву кари в художній палітрі Є.Маланюка в дисертаційному дослідженні виокремлені такі три проблеми.
Першою цілком закономірно розглядається мотив проекції біблійної кари Господньої ізраїльтянам на долю України, оскільки саме він був покладений в основу концептуального бачення поетом історичної долі, сучасного стану і перспектив його Батьківщини. Зрозуміло, що тотожності в старозавітних оповідях про долю Ізраїлю з долею України продиктували митцеві, а відтак і дослідникові, й основні напрями реалізації біблійного мотиву кари:
· Вигнання з рідної землі.
· Позбавлення Божого благословення.
· Покара полоном, рабством духу і нашестям чужих народів.
· Покара степом, простором, суходолом.
· Кара за вину, переступ народу України.
Зі середини 20-х років мотив кари-прокляття за невідбуття державою стає домінантним, що витворює вже згадувану схему художньої моделі поетичного світу Є.Маланюка: доля України зумовлена карою; історіософські пошуки дають відповідь на причину прокляття – переступ; поетові інвективи мають спонукати до спокути.
Цілком логічним у руслі старозавітніх традицій мотив кари має сусідити з пророцтво збавлення. Тож закономірною ланкою в Маланюковій концепції кари стало пророцтво «Україна каратиме». У розробці цього мотиву в творчості поета чітко простежуються такі дві провідні лінії:
1. Версія легенди кари:
· Богдан, Мазепа, гайдамаччина, Крути;
· Шевченко, Куліш.
2. Пророцтво кари.
Нарешті, третя наскрізна проблема – я покараний, я караю, я віщую кару. Ще в таборах свідомість покараності зазнає трансформації від « я покараний» до «я покараний як часточка Тебе». Згодом мотив ускладниться – «я покараний любов’ю до Тебе». Ця третя формула покараності поета дає вичерпну відповідь на питання про витоки близькості його «тематики й дикції» до тону Ісаї та Єремії. Зрештою, саме вона дозволяє поетові і зобов’язує його сказати «будь проклята», отже, «я караю», аби потім віщувати кару: «Ти пісню оберни – на крик! / Ти руку простягни убити!».
У Маланюковій концепції України гнівні інвективи сусідять із поданими поетом на суд читача міркуваннями над таємницею її внутрішньої сутності – Ти не покритка, не жертва, Ти грішниця. Історіософські пошуки причин цього дають змогу побачити і складові переступу, за які Бог (і поет) карають Україну:
· гріх незбуття як держави;
· «Простір неладу і зради»;
· феномен «волі без долі і волі»;
· відсутність повної людини.
Відповідь на запитання «що робити?» для себе особисто Є.Маланюк знайшов ще в таборах. Прагнучи ж максимальної дієвості й самовіддачі слова, поет обрав шлях національної самокритики, започаткований Т.Шевченком. Шлях не новий для літератур пригноблюваних народів. Його обирали Д.Леопарді й Г.Гейне, А.Міцкевич і Х.Ботєв, С.Чех і Ш.Петефі, Я.Колар і В.Александрі. Євген Маланюк продовжив вітчизняну традицію, примножену творами П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки. Водночас, поет-вигнанець на відміну від попередників спирався на досвід здобутої і втраченої віками сподіваної державності і волі, що суттєво позначилося на його поетиці інвективи. Він обирає шлях жорсткої опозиції до Неї і до низу («них»). Він прагне змусити замислитися, обуритися, протестувати. Гнів поета умисне афішований, умисне акцентований. Зло свідомо гіперболізоване, згущене. Це чинник, що у різкій, категоричній формі має експонувати читачеві енергію трагічної думки, що має стати дією: усвідом біду свою, свого народу, переймися не лише моїм болем, але й гнівом, перероди, зміни себе. Отже, інвектива має стати рушієм діяльної спокути.
Націєтворчі мотиви зазнають еволюції. Характерний для поезії Маланюка римо-варязький первень із приматом зброї, криці, крові, від середини тридцятих років поступається домінанті плекання духу, філософського заглиблення в українську проблему. Поет частіше прагне осмислити її крізь призму вічних ідеалів добра й зла. Хоч світова війна частково змушує поета повернутися в русло старої традиції. Осмисленню цих процесів у творчості письменника, як і драматичних випробувань, що випали на його життєву долю, відведено підрозділ «Від початку війни до другого ісходу (1939-1949)».
Пошуки відповіді на «прокляті питання» – наскрізний мотив усієї міжвоєнної творчості Маланюка. У прозовому доробку письменника, якому приурочений підрозділ «Проза Є.Маланюка «як хроніка життя власної душі», вони сконцентрувалися навколо осмислення двох взаємопов’язаних проблем: національного начала будь-якої «будівничої чинності» та Особистості, повної Людини, «Суверенної Індивідуальности» як серцевини національної проблеми. Вони проглядаються буквально у кожній рецензії, літературно-критичному огляді, статті. Водночас, названі проблеми стали і предметом спеціальних теоретичних студій, зокрема, у працях «Буряне поліття», «Ієрархія», «Творчість і національність», «Поезія й вірші», «Про малоросіянство», у циклах статей, присвячених Т.Шевченкові та М.Гоголю.
Логіка висновків, до яких підводив читача письменник, незмінна: справжнє мистецтво, література «виростають із національної суті», а справжній митець «може бути особистістю лише національною». Євген Маланюк прискіпливо аналізував причини, що призводять до «національної безплідності», розвінчував «міф класовості», анатомував комплекс малоросійства, висловив своє несприйняття модерну в літературі кризової доби. При цьому письменник особливо наголошував на згубності названих факторів для недержавних народів, для несформованих націй, мистецтво яких мусить бути не лише «проявом національного існування», але й творенням національного духу, особистості і формотворчим чинником нації.
У четвертому розділі «Друге вигнання: Вітчизна і світ» осмислюється
У маланюкознавчих дослідженнях, присвячених другому періодові творчості письменника (1949-1968), нерідко трапляється думка про докорінні зміни у творчій палітрі митця після другого ісходу, навіть про нового Маланюка. Безсумнівно, війна, народжена нею нова Європа, друге вигнання, втрата родини, неприйняття Нового світу не могли не позначитися на доробку Євгена Маланюка, проте і не дали підстав для такого категоричного висновку. Є.Маланюк післявоєнний зостався вірним собі в головному – його творчість залишалася підпорядкованою ідеї націє і державотворення, він залишався митцем бунту, неспокою та інвективи. Зрозуміло, що події і час внесли певні корективи. Поезія інвективи змінила адресата письменникового гніву, тема України, залишивши поезію, стала предметом ґрунтовних історіософських студій у прозі, а в поезії відживилося джерело філософської лірики, яка у міжвоєнний час поступалася місцем поезії чину.
Даровані митцеві Небом два десятиліття другого ісходу сам Є.Маланюк означив досить категорично – за межами «нашої культурної вітчини – Європи». Початок розділу якраз і присвячено розшифруванню сутності наведеної характеристики, та спростуванню поширеного (особливо у діаспорі) стереотипу сприйняття письменника як людини «легко-богемного покрою» (Б.Бойчук). Натомість акцентується на глибокій внутрішній драмі митця, якою позначені і життя і творчість цього періоду. Розглядаються, підказані щоденниковими записами, епістолярною спадщиною, поетичною творчістю, напрямки її освітлення:
· драма «роздертих родин»;
· стан повоєнної еміграції й українського середовища у США;
· духовна відчуженість Нового світу;
· феномен «пражан», або обов’язок «суспільних справ»;
· самота і страждальність.
Так саме особиста драма письменника, зіткана з потрясінь і катастроф, народжених розв’язкою Другої світової війни, примножувала його «фахові» самотність і страждальність та найболючіше для митця поглиблювалася свідомістю віддалення мрії України-держави, безплідністю його міжвоєнного поетичного діалогу з Батьківщиною. Проте вона не переросла у відчай і зневіру, а, навпаки, зреалізувалася історіософськими прозовими працями, адресованими письменником сучасникам і майбутнім поколінням. Їх унікальність у філософському осмисленні Є.Маланюком доленосних проблем життя українського народу. «Пізнати себе» – так визначив письменник головне завдання національної спільноти
Зокрема, феномену вітчизняної культури як чинника історіотворчих сил нації, співтворця покладів національного духу, української духової еліти, що протягом віків забезпечувала «процес регенерації Нації» («Нариси з історії нашої культури», «Illustrissimus Dominus Mazepa»); сформованого кількасотлітньою історією бездержавності та підколоніального існування комплексу малоросійства як внутрішнього ворога національного організму («Малоросійство»); природи і сутності зовнішнього ворога («До проблеми большевизму»). Євген Маланюк безпомильно та точно визначив і глибоко дослідив найважливіші й найболючіші проблеми, які ми мусили пізнати на шляху до постання незалежної України, без усвідомлення яких годі мріяти про успішне будівництво національної держави. Десятиліття державотворення не раз вже дали змогу у тому переконатися. Тим часом історіософська проза другого вигнання продовжувала, поглиблювала і, зрештою, підсумовувала розпочату поезією між двох ісходів тему «Україна як проблема». І цей висновок варто поширити загалом на післявоєнну прозу. На низку статей-портретів української духової еліти, що стали своєрідною відповіддю на пошук письменником у міжвоєнній творчості повної людини, на багату публіцистику митця, спрямовану переважно на творення української людини.
Трагедія людства, якою стала Друга світова війна з її ядерним закінченням, остаточно довершили зміну акцентів основних напрямків лірики Євгена Маланюка, що започатковувалися ще з кінця 30-х років. Домінантний для міжвоєнної поезії інвективно-історіософський напрям з традиційним діалогом Вона-Україна – «я», продовжився поезіями-інвективами супроти планетарного зла, зреалізованими діалогом «я» і Світ». Проблема України змаліла (але й не зникла) перед відкритою письменникові агресією «Антидуху» супроти світу людей. Уже перша поезія, написана у США («Ані вершин, ані низин...») засвідчила новий струмінь у поезії інвективи. Напрям стрімко еволюціонізує: не сприйняття міста (Нью-Йорк) – гнів проти держави – інвектива Новому світові, що претендує на роль альтернативи розвитку людства. Як наслідок, формування силою слова тривоги за долю планети, прагнення достукатися до душ і сердець сучасників. Висновок, колись зроблений для України – «звіра переможе Дух», – тепер поет повторює для світу людей, «Бо один закон в державі Творця – Любов».
Драма особистого життя, свідомість власної недосконалості і гріховності світу, змушували митця все частіше звертати погляд «до себе внутр». Так поряд із поезією інвективи, поглиблюється ліричний струмінь поезії самозаглиблення (філософська, релігійно-містична, інтимна лірика). Повнокровний, щедро представлений віршами і розмаїтий тематично струмінь поезії довершував творення письменникової цитаделі Духу.
Вже першими поезіями, народженими у другому вигнанні, поет визначив провідні мотиви переживань, болів та скупих втіх своєї душі, які й розглядаються у розділі:
· свідомість свого гріха та муки покаяння;
· пошук шляху до себе;
· опозиція-діалог із собою минулим;
· інвективи світові зла, політиці глобалізму;
· лірична версія поетових днів.
«Мій гріх покутую щоденно, щохвилинно / І гріх мій, Господи – ось він – важкий тягар» («Час». 1958). Розлука із сином, дружиною, залишення олтарів Вітчизни, причетність до поразки державницьких змагань, нереалізованість його творчих дум та устремлінь. Нарешті почуття провини за своє ієреміядство, за гнів «людський рід невірний», за інвективи Україні. Адже ж ще в роки Другої світової війни поет запише до свого нотатника: «Зневажливе відношення до Батьківщини: певно, це мій великий гріх» (1.03.1943). То ж свідомість гріховності відзивалася покаянними поетичними молитвами.
Почуття вини започаткувало у творчому доробкові Євгена Маланюка пошук шляхів до себе. Суму ж катастроф і втрат доповнювала руїна віри в романтичний ідеал держави, що віддалялася як «мстивий привид», «примара неживих століть». Тому й зазвучать на початку п’ятдесятих сумні роздуми над доцільністю пройденого й прожитого «ти шукав до пізньої пори / Та досі ще не знаєш, чи знайшов ти». Наступні роки примножують рефлексійний ряд тяжких терзань поетової душі, що не знаходила повноцінної реалізації генетично закладеної у ній духової енергії, сумніви та поривання романтичної натури, яку позбавили мрії. Поезією «Хто ще хлоп’ям відчув потребу крил» (1959), віднайденою серед рукописів поетового архіву, поет називає «первопричину» драми ліричного героя – він «не зазнав самовіддачі духа». Цей мотив у поезії Є.Маланюка час від часу перериває знайомий нам з міжвоєнної творчості голос «трагічного оптимісита», що прагне розбудити в собі пророка: «І мусиш скупчитися знов, / Зібгати сили й завязати в вузол. / І кров ізнову обернеться в вино, / І галас дня – в пророчий голос Музи». Пошук нового шляху до себе як і наведене «самовмовляння» тривали до останніх днів поетового життя.
Але повернімося до поетової думки про те, що його герой «не зазнав «самовіддачі духа» У ній ключ до зясування характеру мотиву опозиції-діалогу митця із собою минулим. Свідомість нереалізованості породила поетичний діалог із собою, вибудуваний частіше на опозиції, запереченні доби «мертвої молодості», критичної оцінки своїх зусиль і поривань та примарності ідеалізованої «мертвої слави». Основний зміст цього діалогу в усвідомлення митцем проминущості свої зусиль, в його розходженні із часом, що прийшов. Творена ним доба, не відбувшись, віддалялась, а виношені поетом ідеї і думки вже, очевидно, залишалися поза його часом.
Проте чи тільки «руїни мертвих вір» спричинили інвективи супроти себе? Звичайно, ні. Митцеві праглося діяльного втручання в суспільне життя, він був свідомий недосконалості світу людей і шукав шляхів впливати на нього. Так, майже одночасно із покаянною молитвою «Серпня» (1951), поезією «Ані вершин, ані низин...» (1949) народжується згадувана вже вище тема бунту проти світу зла. З особливою силою в поетові пробудився «пломінь Ієремії» наприкінці п’ятдесятих – початку шістдесятих років. Всю силу свого гніву поет спрямовую проти «закалюжного Вавилону» – США, на державу, що безкраї її неба «покинув Бог», на країну, чий поступ пропагувався як перспектива для всієї планети. За нею поетові побачилася альтернатива світу, що сліпо мавпував США, побачилася майбутня драма нищеної світом України, враженим ідеями глобалізації, що спізнено прийде у світове співтовариство повноправним членом.
Якщо зовнішній світ був надто щедрим на «яд поезії», то свій внутрішній мікросвіт «таїнства любові» поет мусив творити сам. Ліричну версію поетових днів підказала митцеві ще таборова мандрівка південними землями Баварії (1949). Поетова самотність, незахищеність, духовна чужість йому «каньйонів Бродвею» змусили його, як свого часу Р.М.Рільке, шукати собі прихистку серед природи, в «єдиній державі води і лісів». Тим прихистком стали українські оселі «Борщового пасу» в горах Кетскілу, особливо гірский Гантер, куди поет тікав маючи щонайменшу можливість. Саме в «державі жовтня» народилася поетова легенда «осінньої весни». Її розпочинаю вимріяний поетом образ «підтятого серпня», його заступає «осінь як весна... / І літепло старече». Лише з кінця п’ятдесятих диво «зеленої осені» змінює осінь «старчиха». І якщо досі образ чорної осені лише зрідка згадувався то з початку шістдесятих зачастив відвертими зізнаннями: «Приходиш осене, чорна / Смерть необорнаю...». Втім поет і надалі намагатиметься себе переконувати й тішити, що «Це ще не чорна осінь: / Це золота, як згадка про весну». Смерть дружини (1963) стане тією межею, що засвідчить тривання бабиного літа життя. Зазвучить тема фатального лютого, який засвідчить час обжинків земного життя Євгена Маланюка.
Поетовим розпачем від несподіваності й категоричності автопрочих одкровень «Лютого» (1964) позначені й поезії наступних років. Одночасно в них з’явиться «ясно-тверезий» погляд на минулі роки «і прийдешній путь».
Дисертаційне дослідження підсумовується у його висновках.
Синтезований доробок Євгена Маланюка (поезія, публіцистика, історіософія, культурологія, критика) позначений високим професіоналізмом і гарячим чуттям людини драматичної долі й трагічного світовідчуття. Аналіз цього спадку в руслі еволюції письменника, дослідження руху свідомості митця і громадянина дозволили виділити окремі ознаки його творчості:
· генетичний код національного світовідчуття визначив етико-естетичні пріоритети образного мислення й громадянського переживання Євгена Маланюка на увесь його земний шлях;
· життєпис поета природно й щиро сублімувався в слові в площинах усіх названих вище аспектів його творчого буття, озвучивши потужний плин патріотичного й громадянського мислення, окресливши темпоритм гідного проживання поетом недолі України в історичних проекціях, здатність аналітичного прогнозування майбутньої долі Вітчизни;
· пам’ять землі і роду незнищенною енергією живила душу і слово Є.Маланюка, залишаючись неперебутнім ферментом духовних змагань митця зі світовим іменем до останньої його хвилини;
· синтез життєпису, духовної біографії і творчої спромоги виказав світові постать потужну і цілісну, сформовану складним часом і власними назусиллями опанувати цей час.
Потенція такого життя проектуючись у віки, стає уроком для нащадків. Ідеал «Цілого чоловіка» (І.Франко), сповідуваний Є.Маланюком був його глибинною сутністю.
|
