Жанрово-стильові особливості української історичної повісті 20 – 30-х років ХХ століття

Краткое содержание

У „Вступі” розкрито сутність і стан вивчення наукової проблеми, обґрунтовано вибір теми, її доцільність і  актуальність, визначено мету, завдання та методи дослідження, його предмет та об’єкт, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами, планами й темами, установлено наукову новизну, теоретичне значення і практичну цінність, особистий внесок здобувача, подано інформацію про апробацію та публікації, структуру й обсяг роботи.

Перший розділ „Теоретико-літературні проблеми жанрової специфіки історичної повісті” має у своїй структурі три підрозділи, у яких cхарактеризована жанрова природа історичної повісті, її різновиди, особливості художньої інтерпретації подій і моделювання історичних постатей, здійснено їх ретроспективний розгляд у теоретичних й історико-літературних працях.

У підрозділі 1.1. „Теоретичні аспекти визначення жанру” висвітлено провідні чинники цієї жанрово-стильової єдності та розроблено основні наукові засади роботи. Розглянуто історію функціонування терміна „повість” в українській літературі, запропоновано визначення історичної повісті як жанрового різновиду.

Відзначено, що історична повість 20 – 30-х рр. ХХ ст. – явище малодосліджене. Установлено, що в сучасному українському літературознавстві термін „повість”, незважаючи на досить тривале його функціонування, однозначного витлумачення, що б сприймалося більшістю науковців, не має. Відсутнє також і визначення жанрового різновиду історичної повісті, яке б мало формальну фіксацію в словниках та довідниках, тому запропоноване своє розуміння його суті.

Українська історична повість – один із різновидів жанру, що здебільшого має сукупність ознак, які утворюють систему, що моделює події минулого, які віддалені від автора (наратора) відстанню життя хоч би одного покоління. Персонажами такої повісті є як історичні, так і вигадані особи, але вони виглядають статичнішими порівняно з персонажами романів. Історична повість дидактична за своє суттю, здатна „укрупнити” предмет художнього моделювання, показати його, ніби під збільшувальним склом. Якщо історичний роман намагається відтворити в художній формі певну епоху чи важливу історичну подію в цілому, то завдання повісті значно вужчі. Вона є  своєрідною хронікою життя певного суспільного середовища в межах вибраного письменником історичного періоду.

Історична повість у 20 – 30-х рр. ХХ ст.  була в стані активного розвитку, який виявився в кількісному зростанні, розширенні тематики, освоєнні нових географічних просторів. Загальний масив творів цього жанрового різновиду постає перед дослідником як велике і неоднорідне ціле,  про єдність якого свідчить домінування ідеологічного чинника. На формуванні жанрових засад позначилося те, що письменники досліджуваного періоду були розділені не лише адміністративно польсько-радянським кордоном, а й світоглядними позиціями. Орієнтація на різні ідеологічні настанови призвела до виникнення в історичній повісті
20 – 30-х рр. ХХ ст. двох її типів: східноукраїнського (радянського) та західноукраїнського. Різниця між ними полягає не у формі, а в змісті. Вона виявилася у відборі матеріалу для художньої інтерпретації та специфіці трактування історичних реалій. Письменники зі сходу і півдня України прагнули поставити на перший план під час відображення будь-якої епохи соціальні протиріччя. Їхні західноукраїнські опоненти, незалежно від політичних уподобань, надавали перевагу відтворенню національної, державницької ідеї.

У літературознавчій думці 20 – 30-х рр. ХХ ст.  відсутні чіткі критерії розмежування термінів „повість” і „роман”, що утруднює визначення жанру окремого твору, не мають чіткого розмежування  й авторські назви жанру. Письменники зі сходу і півдня України та західноукраїнські представники старшого покоління (В. Будзиновський, А. Чайковський), даючи їх, орієнтувалися на обсяг творів. Молодші (Ю. Опільський, І. Филипчак та ін.) до повістей відносили лише побудовані на історичному матеріалі твори, де фактографія переважала вигадку. Усі інші твори, які за своєю жанровою суттю були повістями, мали авторське визначення „історична картина”, „нарис із життя” або ж „історичне оповідання”. Автори історичної прози
20 – 30-х рр. ХХ ст. намагалися надавати перевагу факту над домислом і вимислом, але стара романтична традиція була ще досить відчутною, тому розмежування повісті, роману та оповідання як самостійних епічних жанрів часто було інтуїтивно-еклектичним.

У підрозділі 1.2. „ Ретроспектива розгляду зв’язків історіографії та художньої інтерпретації у вітчизняному літературознавстві” проаналізовані праці українських науковців, присвячені вивченню наукового і художнього трактування історичних реалій.

Проблема використання у творі історичних та неісторичних чинників активно дискутувалася у 20–30-х рр. ХХ ст. У статтях, оглядах та рецензіях             М. Гнатишака, В. Державина,  М. Кодацького, М. Кордуби, Ю. Опільського,            Л. Старинкевич, В. Сухино-Хоменка серед інших теоретичних питань жанрової природи історичного твору  порушувалася й проблема історичних реалій та авторських версій.

Частково торкався її і А. Ніковський, який чи не першим із пореволюційних критиків намагався дослідити та оцінити феномен популярності серед сучасників української історичної прози та розглянути причини її виникнення.

Аналіз літературно-критичних публікацій доводить, що літературознавча думка сходу та півдня України у 20 – 30-ті рр. ХХ ст. у питанні співвідносності історичних реалій та художніх версій  у творах історичної белетристики вимагала від письменника  опиратися на глибоке знання фактичного матеріалу, але водночас не заперечувала використання  авторського вимислу чи домислу. Однак в аналізі деяких творів критика надавала перевагу тим із них, автори яких, спираючись на конкретні факти, прагнули відтворити достовірність історичної минувшини та національних характерів певної доби.

Аналогічні судження домінували й у західноукраїнському літературознавстві. Унаслідок певної свободи творчості там літературна критика й жанрово, й тематично була неодноріднішою, різноманітнішою, чому сприяла наявність літературних угрупувань, члени яких часто сповідували діаметрально протилежні погляди. Вони широко представлені в місцевих літературних часописах у вигляді статей, оглядів, рецензій, що з’являлися  під впливом виходу з друку відповідних творів (Я. Гординський, М. Галущинський, О. Дніпровський, А. Коломієць, Ю. Косач, А. Нивинський та Ю. Редько).

Оцінюючи наукову вартість публікацій західноукраїнських авторів, скористаємося влучним зауваженням С. Андрусів: „Попри справді повсюдну популярність історичної белетристики в тодішній Галичині, західноукраїнська критика реагувала на неї цілком об’єктивно і професійно...”.

Визначення понять „історична” та „художня правда” набуло форми чіткої теоретичної дефініції вже в працях одного з найперших дослідників української історичної прози М. Сиротюка.  Надалі ці визначення підлягали уточненню в працях Л. Александрової, С. Андрусів, Б. Бурсова, І. Варфоломєєва, М. Ільницького, Г. Ленобля, Б. Мельничука, В. Новікова, В. Оскоцького, Б. Реїзова,  М. Слабошпицького, В. Чумака та ін.

Доводиться, що в розумінні вітчизняних критиків історична правда як один із важливих мистецьких чинників тяжіє до науковості, бо базується на об’єктивній реальності – конкретних історичних фактах. Авторська правда виступає як кінцевий продукт художнього освоєння дійсності, у якому взаємодіють різні засоби. На кожному історичному етапі суспільного розвитку художня правда має своє специфічне втілення, яке залежить від методу, стилю і жанру твору. Виділити її з тексту як суму ідей або ж звести лише до правдивості характерів, ситуацій чи конфліктів неможливо. Однак найяскравіше вона виявляється саме в цих чинниках.

У підрозділі 1.3. „Жанрова диференціація історичних повістей” розглянуто наявні класифікації історичної прози та можливості їхньої адаптації до жанру повісті, проаналізовано схеми й варіанти, запропоновані Л. Александровою, С. Андрусів, А. Бакановим, І. Варфоломєєвим, І. Дзюбою, Д. Пешордою, М. Слабошпицьким.

Відзначено, що характерний для початку ХХ ст. процес жанрової диференціації історичної прози позначився й на історичній повісті
20 – 30-х рр. Опора на класифікації попередників (С. Андрусів, К. Ганюкова) та аналіз значної кількості творів дозволили виділити три жанрові різновиди тогочасної української історичної повісті: історико-пригодницький, власне історичний та історико-біографічний. Такий поділ ґрунтується на співвіднесенні історичних реалій та художніх версій. Установлено, що наявна також його певна узгодженість із тематикою творів.

Домінуючою була тема козаччини. Вона широко представлена як радянськими (Г. Бабенко, С. Божко, М. Горбань, Я. Качура, В. Таль), так і західноукраїнськими авторами (В. Будзиновський,  С. Даушків, Ю. Косач,             Б. Лепкий, А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Опільський, С. Ордівський,                          М. Ценевич, А. Чайковський). Хронологічно твори про козацькі часи охоплюють увесь період існування Запорозької Січі: від її заснування („Над колискою Запоріжжя” С. Божка) до цілковитого  знищення („Надзвичайні пригоди бурсаків” В. Таля) і навіть після нього („Пригоди запорозьких скитальців” В. Будзиновського). Найплідніше історичні повістярі висвітлили часи Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. на чолі з                            Б. Хмельницьким та часи Руїни.

Друга тема – княжа доба – розроблена лише західноукраїнськими повістярами. Серед авторів слід виокремити імена К. Гриневичевої,                          Ю. Опільського, І. Филипчака як найталановитіших та найпродуктивніших. Основою їхніх творів є висвітлення життя та діянь князів Галицько-Волинської династії. Привернула увагу авторів і діяльність князів Київської Русі.

Третю групу складають повісті, у яких інтерпретована тема  інонаціонального історичного минулого. Вона досить умовна, оскільки охоплює твори, що хронологічно та географічно розірвані між собою. Її репрезентують повісті Г. Бабенка, Н. Королеви, А. Лотоцького та І. Сенченка. Найбільші творчі здобутки в освоєнні цієї теми належать Ю. Опільському.

Окрему групу становлять історико-біографічні повісті С. Васильченка,          О. Ільченка, В. Петрова, Л. Смілянського, В. Чередниченко та ін. Їхні автори переважно зі сходу і півдня України, але працювали в цьому напрямку й західноукраїнські письменники, зокрема Г.  Хоткевич.

Лише декілька творів виокремлюються із зазначених тем:                         „Олекса Довбуш” Г. Смольського (розповідь про ватажка карпатських опришків ХVІІІ ст.), „Бунтарі” О. Соколовського (у центрі твору герої-народовольці), „Діамантовий перстень” Л. Старицької-Черняхівської (події пов’язані з угорською революцією 1848 р.). 

Загальний доробок авторів історичних повістей досліджуваного періоду складає понад 80 творів. Тематично вони сконцентровані навколо подій козаччини, княжої доби та інонаціонального життя. Значну частину складають також історико-біографічні повісті. Порівняно з початком століття, коли історична повість була переведена в пригодницьку сферу й обмежувалася лише висвітленням подій із козацьких часів, можна твердити про значне розширення тематичних обріїв.

Враховуючи особливості співвідношення між документом, вимислом і домислом до історико-пригодницьких повістей відносимо твори, зосереджені на висвітленні подій часів козаччини та інонаціонального життя, а також ті, що виокремлюються за тематикою; до власне історичних –  повісті, хронологічно прив’язані до  художнього літопису життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Вони є втіленням еволюції західноукраїнської історичної прози до документалізму.

Другий розділ „Співвіднесення історичних реалій і художніх версій” присвячено дослідженню проблеми інтерпретації історичного факту в художньому тексті. Проаналізувавши співвідношення реальних подій та авторської вигадки в українській історичній повісті 20 – 30-х рр. ХХ ст., установлюємо, що тогочасні письменники, як східноукраїнські, так і західноукраїнські, опиралися на досягнення історичної науки. Та все ж  міра  покликання на зафіксований джерелами факт у белетристиці виявлялася по-різному. Автори  українських історичних повістей, створених у цей час, відзначалися скрупульозним і ретельним ставленням до першоджерел, документів, історичної фактографії, наукових досліджень зображуваного часу, до авторських пошуків, відбору й осмислення історичного матеріалу.

До повістей 20 – 30-х рр. ХХ ст. не варто підходити надто схематично: відповідає історичній матриці зображуване чи не відповідає. В оцінці відповідності художньої версії історичній достовірності слід робити поправку на час і умови написання того чи іншого твору, ідеологічну орієнтацію авторів. Явного ж фальшування історичних подій, умисного їх перекручування письменники намагалися не допустити.

Загальною рисою досліджуваних творів стала посилена увага до рівня науковості матеріалу, до історичних документів та історико-побутових реалій, що конкретизує жанрову та стильову своєрідність цього літературного масиву. Основним чинником, що сформував авторську версію в інтерпретації подій минулого, став ідеологічний.

У тогочасних історико-пригодницьких повістях менша опора на історичні джерела, переважало моделювання долі вигаданих персонажів. Тематично воно було втілено в художніх формах відтворення епізодів з історії козаччини та інонаціонального життя. У ранніх повістях А. Чайковського присутній лише своєрідний відгук історичних подій. Вони не мають історичного підґрунтя, а будуються на ідеалізованих козацьких поняттях честі, відваги, благородства, на засудженні розбрату, старшинських міжусобиць, виснажливої боротьби за владу.

Повість „На уходах” А. Чайковського, ніби продовжуючи традиції „Захара Беркута” І. Франка, містить своєрідний міф досконалої української громади. Авторська художня модель далека від історичних реалій, хоч письменник досить об’єктивно відобразив і причини уходництва, і татарські напади, і боротьбу з ними. Відчувається обізнаність автора в темі, в описах життя уходників він опирався на праці М. Грушевського.

У повістях В. Будзиновського наявна міцна історична основа, що ґрунтується на реальних фактах та джерельній базі. Водночас у них великої сили набувають розважальні, пригодницькі елементи. У художніх версіях історичних подій автор надає ваги складному, вигадливому сюжету та різноманітним авантюрам, що дають змогу моделювати певні риси персонажів, якими він мав намір захопити молодого читача.

Зокрема в повісті „Осаул Підкови” історичним тлом слугує молдавський похід козацького отамана Івана Підкови 1557 року. Але в центрі авторської версії – не подія, що зафіксована багатьма історичними джерелами, а розповідь про невеликий загін під керівництвом галичанина Андрія Бродича – осаула Глинки – Левина (у творі герой діє під різними іменами). Постать головного героя не має історичних аналогів, але відтворені в повісті події здаються цілком імовірними і вписуються в контекст доби. Особливо вдало письменник моделює реалії тогочасного буття – історію життя потурнака Манах-Манаховського,  збагачення турка Ібрагіма за рахунок грабунків місцевого населення, тяжке становище вугляра. Хоч наскрізь авантюрний сюжет дуже наївний і будується на неймовірному збігу обставин: Глинка потрапляє в полон до турка Сагафа, який зруйнував два роки тому оселю Сави, батько Сагафа Ібрагім тримає в бранках матір і сестру Бойкінова. Звичайно, що вся ця епопея випадковостей закінчується щасливим одруженням Глинки та сестри Сави Софійки.

Історичний матеріал слугує в повістях А. Чайковського та                                             В. Будзиновського лише тлом для пригодницького сюжету.

  Власне історичні повісті, у яких виявилося характерне для західноукраїнської прози прагнення до документалізму, хронологічно прив’язані до  літопису життя Київської та Галицько-Волинської Русі. Намагання авторів художньо втілити націотвірні, державницькі ідеї зумовило їх звернення до монументальних історичних подій та постатей (Святослав, Володимир, Ігор Святославович, Володимирко, Іванко Берладник, Роман Мстиславович, Анна, Данило Галицький, Юрій ІІ, Петро Петрович Петенька, Дмитро Детько), якими насичений цей історичний період.

Установлено, що процес співвіднесення дійсного факту та художньої версії здебільшого відбувався відповідно до  обраної історичної концепції та особистих уподобань і симпатій митця. Намагання письменників спішно заповнити прогалини в історичній белетристиці призвели до певної невідшліфованості, недовершеності форми творів, похибок у побудові сюжету й характеротворенні. Досить часто трапляється авторська інтерпретація образу того чи іншого реального персонажа, що не зовсім відповідає фактам. „Потрібні” риси та дії посилюються, а „невідповідні” ретушуються чи затушовуються, унаслідок чого домисел допомагає письменнику подавати бажане як реальне.

У третьому розділі „Особливості внутрішньої і зовнішньої форми творів”, присвяченому дослідженню виражально-зображальних засобів жанрового різновиду історичних повістей, акцентовано на визначальних структуротвірних елементах,  особливостях персонажної сфери, художнього часопростору та історичній стилізації мови.

У підрозділі 3.1. „Композиція, сюжет” установлено, що українська історична повість 20 – 30-х рр. ХХ ст., використовуючи традиційні європейські сюжетні схеми, відзначалася тенденцією до зображення широких картин модельованої епохи, проте переважно авторська увага зосереджувалася на висвітленні певних явищ чи особистостей минулого, інтерпретація яких зазнавала значного ідеологічного впливу.

Власне ідеологічний чинник призводить до виникнення опозиції свій/чужий, що яскраво виявилася у творчості всіх українських історичних белетристів. Хоч причини, що її спровокували, суттєво різняться, однак завдання, поставлені громадськістю перед письменниками, що були прихильниками різних політичних сил, мали спільні особливості. Історичний матеріал слугував доказом правильності вибраної лінії, забезпечував процес тяглості тій чи іншій політичній ідеї, обґрунтовував закономірність її появи. Це призводило до певної фільтрації фактів, що підлягали художній інтерпретації.

Під час аналізу повісті Я. Качури „Іван Богун” та С. Ордівського „Багряний хрест” розглянуто вплив ідеологічного чинника на композицію твору.

Суттєвою різницею в західноукраїнській та радянській історичній повісті є розуміння історії, власне самого історичного процесу. Письменники зі Східної України сприймали його крізь призму подій 1917 р. Для них утвердження соціалістичного ладу – найпрогресивніший крок у розвитку людства. Звідси всі інтерпретовані у творах події, який би негативний відтінок вони не мали, усе одно залишають у читача позитивне враження, бо спрямовані на досягнення вже реалізованої кінцевої мети.

Повістярі Західної України розглядають історичні події дещо в іншому ракурсі. Якщо для авторів зі сходу і півдня України сучасне становище – історична закономірність, то для них – кричуща несправедливість. Не маючи змоги на сучасному етапі розвитку утвердити почуття власної національної гідності та значущості через визнання інших, західноукраїнські автори намагаються подати їх через інтерпретацію подій давніх часів. Звідси характерне для багатьох  творів бажання висвітлити суспільні стосунки, державний устрій чи просто визначних осіб минулого в ідеалізовано утопічному ключі з проекцією на майбутнє.

У центрі повісті досліджуваного періоду стоїть національно/класово (західноукраїнська/східноукраїнська) свідома особистість, громадянин, або ж людина, що прагне такою стати. Для такого персонажа характерним є домінування суспільного над приватним. Звідси, на відміну від європейської історичної прози, значно менший вплив на розвиток сюжетної лінії чи в композиції твору любовної інтриги. Вона, якщо наявна у творі, виглядає досить схематичною і співвідносна переважно з периферійними сюжетними лініями.

Сюжет досить часто розгортається навколо якоїсь подорожі: поїздка на Січ юного Дороша Наливайченка („Шляхом бурхливим” Г. Бабенка), повернення групи козаків, що залишилася з якоїсь причини на чужій території, до своїх („Осавул Підкови”, „Подорож запорозьких скитальців” В. Будзиновського), втеча молодих бурсаків Самка та Марка до Запоріжжя („Незвичайні пригоди бурсаків” В. Таля), відвідини римським імператором Адріаном єгипетського міста Александрії  ( „Сон тіні” Н. Королеви), виправа львівських купців з товарами до Молдови та Туреччини („Спільними силами, або План майстра Дмитра” І. Крип’якевича), мандрівка колишніх бурсаків Омелька та Степана до Києва для продовження навчання („Під прапори Хмельницького” І. Крип’якевича), або ж навколо пошуків якогось важливого об’єкта (предмета чи людини): висліджування вбивці чорнокирейника Торговицького („Багряний хрест” С. Ордівського), розшуки угорського революціонера-змовника („Діамантовий перстень” Л. Старицької-Черняхівської) чи дорогоцінного каменя („Злощасний самоцвіт” М. Ценевича), що є типовим і для європейської авантюрної прози.

Головні художні вади, які характеризують історичні повісті 20 –             30-х рр. ХХ ст., полягають у схематичності любовної інтриги, прогнозованому фабульному розвитку, канонічних сюжетних колізіях, психологічно недосконалому, інколи навіть поверховому зображенні характерів головних героїв із не досить умотивованими вчинками. 

У підрозділі 3.2. „Форми конкретизації художнього часу і простору” відзначено, що для творів цього періоду характерна конкретизація часових координат, яка набуває ознак чіткої організованості й виявляється у структурі текстів, зокрема в співвіднесеності дії з історичними орієнтирами, реаліями і датами. Часова різниця між модельованими в повісті подіями і власне авторським буттям фіксується в підзаголовках чи, точніше, жанрових визначеннях творів та ключових фразах.

Зміни, пов’язані з конкретизацією художнього часу та простору, увиразнюються в повістях авторів із Західної України, де літературний процес  не переривався політичними подіями. У повістях письменників старшого покоління А. Чайковського та В. Будзиновського, подібних за композиційною схемою до грецького роману, час – авантюрний. Реальну прив’язку до життєвого шляху героїв мають лише дві точки сюжету: вихідна (їхня зустріч) і завершальна (одруження). Проміжок між ними, на якому власне й розгортається дія твору, М. Бахтін називає „зіянням”, бо він лежить поза біографічним часом. Підтримуємо думку, що це „зіяння” нічого не змінює в житті персонажів, навіть їхній біологічний вік, бо воно є лише своєрідним відступом від нормального розвитку подій, позбавленим реальної тяглості.

У повісті В. Будзиновського „Пригоди запорозьких скитальців” наявні лише дві пов’язані з біографічним часом героїв вихідні точки: їхня зустріч у садку турецького готелю біля солунського порту і момент, коли вони залишають володіння султана. Усе інше – суцільні авантюри, у яких ініціатива належить не персонажам, а долі, випадку. Низку пригод можна звузити чи розширити до безкінечності, що ніяк не позначиться на основному змісті твору.  Звичайно, ці події відбуваються в певному часовому просторі, але він не має якихось конкретних рамок і залишається невиміряним, необчисленим. Це дні, ночі, години, які технічно фіксують час у межах кожної окремої авантюри. Він не має історичних маркерів, позбавлений природної циклічності і не впливає на реальний біографічний вік персонажів.

Скрупульозним ставленням до циклічного часу відзначаються твори              Ю. Опільського. Наприклад, у повісті „Вовкулака” дія триває упродовж                 8-9 місяців. Конкретні датування чи опис подій, які могли б у свідомості читача асоціюватися з ними, у творі відсутні. Однак плинність часу точно визначена вказівками на зміну пір року.

Спираючись на літописні та інші джерела, письменники, чиї повісті відносимо до власне історичних, намагалися відтворити географічний простір, де відбуваються події, цілком відповідно до історіографічних досліджень. У „Роксоляні”  О. Назарука вимушені мандри головної героїні після татарського полону до Стамбулу географічно точно відповідають шляху, яким туди потрапляли українські бранки: піша подорож півднем України до Перекопу, де відбувався поділ і попередній перепродаж військової здобичі, далі Бахчисарай, Каффа – найбільший тогочасний невільничий ринок, потім поїздка галерою до  Туреччини.

Автори, чиї твори відносимо до історично-пригодницького різновиду, теж намагаються зберегти і точно передати географічні орієнтири. Якщо ж події є вигаданими, то письменники вільно обирають місце дії, але прагнуть його узгодити з якимись історично зафіксованими географічними топосами.                          А. Чайковський у повісті „На уходах” умовне сільце Тарасівка, засноване уходниками, розташовує на березі невеличкої річки Висунь, що живить Інгулець, який вливається в Дніпро. Одночасно автор використовує ще дві реальні географічні прив’язки: громада вийшла з Канева, а приїздить у село для збору данини підстароста з Черкас.

Важливу роль в історичній повісті відіграють архетипні часопросторові образи степу й дороги. Вони пов’язані з мотивом зустрічі, який є характерним майже для всіх тогочасних творів. Ці два образи малосумісні, радше навіть взаємовиключні. Дорога – ознака постійної присутності людини, осілості, певної просторової обмеженості, а сповнений несподіванками степ символізує абстрактне безмежжя. У степу дороги таємні, недоступні, а то й взагалі відсутні, бо не може бути в нестабільному світі ознак стабільності.

У підрозділі 3.3. „Специфіка образотворення” виявлено, що образна система української історичної повісті 20 – 30-х рр. ХХ ст. вибудовується за традиційною схемою. У центрі твору стоїть головний герой, який її й формує. Зазвичай маємо відносно невелику кількість самостійних дійових осіб, решта – епізодичні. Усі інші персонажі подані в певному ставленні до нього – позитивному або негативному, або ж до ідеї, яку він уособлює. Він виконує роль своєрідного каталізатора, бо саме у відносинах із головною дійовою особою виявляються ті риси характеру інших персонажів,  що надають їм неповторності та індивідуальності й найбільше запам’ятовуються читачем. Здебільшого головний герой повісті – носій позитивного ідеалу.  Однак бувають і винятки, наприклад, повість І. Филипчака „Іванко Берладник” названа за іменем персонажа, чиї діяння автор оцінює негативно.  У повісті В. Бірчака „Проти закону” поведінка обох персонажів-антагоністів не знаходить ні авторської, ні читацької підтримки. Що ж до вибору автором тієї чи іншої історичної постаті для художньої інтерпретації, то хоч на сході України й існував спеціальний перелік певних тем і подій, письменники  переважно керувалися власними світоглядними засадами та особистими вподобаннями.

Установлено, що західноукраїнські автори використовували обидва типи окреслення характеру героя: класичний і романтичний.  У першому з них персонаж повісті виступає як остаточно сформована особистість, яка не потребує ніяких змін. Від початку оповіді він наділений тими рисами, які автор вважає найвизначальнішими задля його історичної характеристики. Події минулого, які інтерпретує письменник, слугують лише своєрідним каталізатором, що допомагає герою виявити свої особистісні якості. Таким виглядає князь Роман у повісті К. Гриневичевої „Шестикрилець”. Тут головну художню цінність складає власне сама доля героя. У другому типі визначальну роль у творенні характеру відіграє не доля, а ідея. Герой у творі виступає як її живе втілення, а події його життя – це своєрідні сходинки в процесі її здійснення.

 Здебільшого у конкретному творі письменники використовують обидва типи, але один із них у залежності від прихильності автора до романтичного чи реалістичного стильового спрямування набуває домінантного становища, а інший відіграє роль своєрідного додатка. Так, наприклад, у повісті Ю. Опільського „Ідоли падуть” превалює реалістичний тип характеротворення, життєвий шлях князя Володимира  й основна подія – хрещення Русі відтворені  відповідно до літописних документів. Хоч тут наявний і романтичний, звичайно ж вигаданий, елемент, який охудожнює написане, скажімо таємне побачення Володимира та його майбутньої дружини Анни.

До якої теми з національної історії не зверталися б автори, образна система західноукраїнської історичної повісті має обов’язковий атрибут – образ „взірцевого громадянина”, яким марило все тогочасне галицьке суспільство. Це людина, яка, забуваючи про особисте, своє життя кладе на вівтар служіння Вітчизні, громадським справам. Такий герой, чітко усвідомлюючи своє призначення, у певному сенсі одержимий великою благородною ідеєю. Вона може набувати різних форм вираження: від захисту торгових прав українських купців зі Львова  („Спільними силами, або План майстра Дмитра” І. Крип’якевича) до розбудови та утвердження Галицько-Волинського князівства („Будівничий держави” І. Филипчака), але за своєю суттю завжди спрямована на соціальний та національний захист українського народу, на його право на самовизначення аж до створення незалежної самостійної Української держави.

У підрозділі 3.4. „Історична стилізація мови” з’ясовано, що в українській історичній повісті 20 – 30-х рр. ХХ ст. майстерності відтворення чи вироблення особливої мови, яка б ототожнювалась із зображуваними подіями, досягнуто за допомогою насичення тексту архаїзмами, фольклорними та літературними елементами, що асоціюються в читача з модельованою епохою. Важливим атрибутом також є стилізація мови окремих персонажів.

Особливо активно автори української історичної повісті користувалися першим прийомом, адже саме він створює в читача ілюзію належності до зображуваної епохи, допомагає йому відчути себе сучасником описуваних подій. Вживання архаїчної лексики та термінології характерне як для історико-пригодницьких, так і для власне історичних творів, оскільки їхнє головне завдання – адекватно відтворити специфіку модельованої минувшини. Різні сторони культурного буття того чи іншого народу, елементи побуту та звичаїв є спільним для творів обох жанрових різновидів.

Використана історичними белетристами архаїчна термінологія досить різноманітна за своїм словниковим складом.  Письменники найчастіше долучають до історичних творів необхідний елемент – групи слів на позначення назв житла, предметів домашнього побуту, одягу, страв, застарілих географічних назв, одиниць виміру, грошей, а також суспільно-політичну лексику для відтворення тогочасних соціально-адміністративних атрибутів. Широке використання архаїчної лексики свідчить про глибоке знання автором епохи, яка моделюється, а також про прискіпливу роботу зі словниками та історичними джерелами.

Автори намагалися узгодити мовні партії персонажів із їхнім соціальним, професійним чи національним статусом, становищем у суспільстві. Особливо яскраво це помітно під час моделювання образів, що за своєю сутністю виокремлюються з-поміж інших дійових осіб: служителів культу, членів княжих родин, воїнів чи інонаціональних представників.