Опозиція героїчного і філістерського в метакритичному дискурсі (на матеріалі літератури Великобританії 60-х років ХХ століття)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, мету і завдання дослідження, розкрито теоретико-методологічну основу і методи аналізу, окреслено коло теоретичних і художніх текстів, що стали матеріалом для аналізу, вказано наукову новизну і практичну цінність роботи.

Перший розділ “Категорія героїчного характеру в контексті дегуманізації концепції дійсності й людини у ХХ столітті” має дедуктивний характер і спрямований на створення теоретичної бази для наступного другого розділу.

1.1. “Генеза та діахронія поняття героїки”. Аналіз цього питання показує, що від часів класицизму героїчне стало естетичною категорією, функціонування якої в літературі та мистецтві вимагало створення певного дискурсу, що оперує вагомими поняттями лицарських чеснот, подвигу, перемоги, елітарності, виключності, слави й трагедійності, визначає жанрову приналежність того чи іншого твору і його стилістику. Аналізуються також поняття, які традиційно протиставляються героїчному — обивательство, міщанство, філістерство, а також термін антигерой, який у метакритичному дискурсі протиставляється поняттю герой.

В європейській літературній традиції героїка генетично зводиться не лише до архетипно-фольклорного джерела, а ще й до антично-класицистичного та біблійно-християнського первнів. Характерний для язичницьких суспільств культ сили та ґерцю зумовив те, що з античних часів героїка переважно пов'язувалася з ідеєю воєнного подвигу.

Важливим чинником героїчного характеру від найдавніших часів є подолання хаосу й встановлення космосу (порядку); із героєм часто пов'язана колізія запровадження морального кодексу, встановлення законів (постаті на зразок Нуми Помпілія, Мойсея тощо). Саме такими функціями наділялася постать культурного героя, який є однією з найхарактерніших для раннього етапу людської культури іпостасей героїчного в уявленні людей.

Таким чином, на ранніх етапах функціонування поняття герой постає як суб’єкт історичного і культурного процесу, образ людини, яка своїми вчинками створює умови фізичного виживання людства, утверджує морально-етичні норми спільноти. Оскільки літературна теорія Європи базується на вченнях Аристотеля й Буало, то й літературознавство понад 200 років орієнтоване на “античний” алгоритм героїчного як суспільно значимого, часто оточеного трагічно-воєнною аурою діяння. Водночас, завдяки християнському впливу, героїка вже не зводиться до “голої” дії — вона психологізується, вмотивовується порухами душі. Насамперед, трагізм полягає в самотності героя, необхідності зробити екзистенційний вибір між життям та смертю заради певної ідеї, в ім’я народу тощо.

Опозиція “герой-філістер” вперше була проартикульована в романтичному світогляді, де глорифікація образу “свавільного генія” призвела до заперечення загальноприйнятих суспільних норм, які почали відноситись до сфери побутування філістерства. Саме тут формувалася нова концепція героїчного — герой опинився перед одвічною дилемою, щó є добро, а щó — зло. Ця концепція набула більшого розвою уже в неоромантичному мистецтві, де осмислення героїчного перестає визначатися аксіологічними вимірами ситуації, а її квінтесенцією став Заратустра Ніцше.

Майже кожна естетична категорія пов’язана і зі своєю протилежністю, що відбиває різноманітні модифікації ціннісного сприйняття світу. Герою протиставляють ряд понять, починаючи від негідника та злочинця, закінчуючи філістером як втіленням всього негероїчного та міщанського. У ХІХ столітті через протистояння естетів та філістерів, останніми стали називати середній клас або обивателів, для яких нехарактерними були широта поглядів чи багата уява, а буденність була звичною сферою існування.

1.2. “Концепції героїчного в психоаналізі та архетипній критиці: архетипна модель героя”. Тривалий час в європейській культурі превалювала класична героїчна модель, але суб’єктивно-орієнтований романтиками і неоромантиками, а пізніше і модерністами напрямок теоретичного розмислу продукував нову, архетипну модель героїчного, яка розвивалася в руслі психоаналітичних досліджень. Тут герой починає осягатися як суб’єкт процесу становлення і пізнання.

Психоаналітики (Юнґ, Едінґер, Гілман, Гендерсон) схильні трактувати героя як еґо, яке прагне самості, тобто найповнішої реалізації особистісних потенцій. Ця теза виявилась особливо значущою для культури ХХ століття, яка фіксувала внутрішню дисгармонію людини ХХ століття, її розщепленість та розірваність.

Архетипна героїчна модель демонструє разючі відхилення від класичної. Якщо класичний герой націлений на смерть, то архетипний, навпаки, — до життя. Буття класичного героя завершене, адже смерть героя вінчає його сповнене подвигів і перемог життя, тоді як архетипний герой, для того, щоб бути героєм, змушений пройти повне коло життєвих перетворень, яке у Н. Фрая представлене як аналог природного сезонного циклу: весна (романс) – літо (комедія) — осінь (іронія) — зима (трагедія), і відродитися оновленим для наступного життя. Його завдання полягає у знаходженні, за словами Дж. Кемпбела, “загубленої Атлантиди узгодженої душі” і це складає подвиг архетипного героя. Герой втрачає надлюдськість, здобуваючи натомість поглиблену людяність, і саме його людяність зумовлює перспективу конструктивної зміни довколишнього світу.

1.3. “Дихотомія “герой — філістер” у контексті кризи європейської культури ХХ ст. ”. У цьому підрозділі аналізуються концепції висунуті в руслі екзистенційної філософії, соціальної психології, структуралізму, феміністичної критики, спрямовані на деконструкцію героїчного канону. Ці теорії подаються в контексті метакритичного огляду становища людини у поствоєнному світі. Детально розглядається проблема “експлуатації” образу героя тоталітарними ідеологіями, яка стала чи не головним чинником його девальвації у новітній європейській теоретичній думці.

Характерною особливістю осмислення категорії героїчного у минулому столітті було виведення героя — суб’єкта екзистенційного процесу, на противагу герою-пізнавачу, чи герою-креатору. Відповідно тут домінантними рисами героїчної особисті виступають такі, що перетворюють наперед задане існування на достотне, креативне й плідне. У концепціях героїчного, висунутих у ХХ столітті, наголошується ситуація протистояння героя і системи, ідеології, масової ілюзії тощо. Однак, класична героїчна модель не зникає з поля зору теоретиків, а й надалі виступає об’єктом прискіпливого аналізу, хоча часто і деконструюючого.

Зростання машинного виробництва, розвиток суспільства в напрямку все більшої спеціалізації призводить до втрати людиною своєї цілісності, розуміння власної індивідуальності, що виводить на поверхню антропологічних пошуків проблему розщепленості особистості, яка осмислюється як основне зло епохи. Наслідки такої розщепленості простежуються в ізольованості індивіда та його нездатності до прояву емоцій, в неподоланному внутрішньому конфлікті між відокремленими фрагментами особистості, яка, тим не менше, прагне цілісності та повноцінної комунікації. Про це пишуть Т. Адорно, К. Ясперс, А. Камю, Г. Аренд, Ц. Тодоров, Н. Еліас. Е. Фромм. Втрата етичних критеріїв, загіпнотизованість “магією зла” величезної кількості пересічних людей ХХ століття, знищили основу класичної інваріантної парадигми європейської літератури, яка полягала в опозиціюванні понять герой і філістер, позбавивши перший член опозиції його позитивного статусу. Критичні концепції, висунуті впродовж століття і, особливо, у його другій половині, вплинули на трактування цих категорій у літературі повоєнного часу.

Однак, говорити про цілковите зникнення героїчного з історичного тла століття було б надмірним спрощенням. Сила й вплив категорії героїчного виражаються навіть в тому, що ХХ ст. породило чимало псевдогероїв або тоталітарних героїв, яким поклоняються натовпи. Поява нового явища – “навали мас” – призводить до влади міфологізованої свідомості, яка проявляється у потребі поклоніння вождям. Саме вожді, на думку С. Московічі, становлять згусток натовпу і перебирають на себе уявлення про основні героїчні чесноти. Саме цей аспект проблеми героїчного вивчають У. Еко, Ц. Тодоров, С. Московічі, Е. Канетті.

Літературно-теоретична думка в умовах панування тоталітарних режимів ХХ ст. виразно тяжіла до формування й запровадження спрощених, деформованих і, головне, архаїзованих стереотипів героїчного засобами масової культури. Офіціоз провокував – переважно у формах масової культури – пропаганду повного самозречення в ім'я народу й партії; при цьому еклектично змішувалися фольклорні архетипи, рефлексії християнської житійної літератури й неокласицистська спадщина. Це стосується як фашистської, так і радянської ідеологічної пропаганди.

Новітнє літературознавство, як зарубіжне, так і вітчизняне (й, ширше, гуманітарні науки в цілому), часто намагалося зберегти породжений традицією християнської культури гуманістичний за своєю природою зв'язок героїчного з етичним, нехай це часом деформувалося на догоду ідеології (насамперед — тоталітарній). Водночас зростає тенденція до критичного аналізу ідеологізованих структур, прагнення дістатися до витоків ідеї героїчного. Особливо значними в цій царині були досягнення представників психоаналітичного напрямку, екзистенціалістів, постструктуралістів. Постмодерністська художня творчість та метакритична думка доводили ситуацію до гіперкритицизму, розглядаючи величезні напрацювання культури лише як матеріал для суб'єктивної й митецької гри з категоріями змісту й форми. Поняття героїзму та філістерства, по суті, втрачають тут свій зміст.

Дослідження, спрямовані на подолання “диктату” героїчного, безумовно, артикулюють певний стан суспільної думки, вираженої і в літературі ХХ століття. Сьогодні науковець не може не враховувати даної ситуації, й багатющий матеріал для роздумів над цим колом питань дає йому сучасна література, в якій химерно контамінуються, сплітаються, борються й диференціюються означені напрямки духовного пошуку.

1.4. Архетип героя і традиційні особливості національного (британського) образу світу. Екскурс в історію побутування понять герой/філістер у британській літературі показує, що національний менталітет, специфіка осмислення людиною дійсності й себе складає фундамент для формування національного архетипу героя, який знаходимо у переважній більшості героїчних образів літератури.

Героїчному ідеалу британської літератури, як показує літературна критика, притаманне спрямування на реалізацію власного особистісного начала, а не на служіння абстрактним ідеалам. Тут герой існує поза суспільством, тому його визначальною рисою стає індивідуалізм, навіть певна асоціальність. Британський герой протистоїть не зовнішньому ворогові спільноти, котру він захищає, а власному суспільству, його пафос знаходиться в постійній опозиції до суспільного етосу, що складає оригінальність саме британського героя, його відмінність від класичних європейських героїчних образів, де герой слугує ґарантом суспільної справедливості і втілює сподівання народу. До подібних думок приходять О.Лосєв, А. Карельський, Р. Тріпп, Р. Кешмен, Е. Канетті, Дж.Фаулз.

Скептицизм у ставленні до традиційних героїчних моделей спричинив раннє спрямування британської літератури до дегероїзації та звернення до матеріалу щоденного буття.

Другий розділ дисертації — “Переосмислення стереотипу героїчного в художній свідомості британських романістів 60-х років ХХ століття” — становить індуктивну частину дослідження. Через призму метакритицизму у ньому досліджуються романи представників “старшого покоління” британського реалізму Ґ. Ґріна та Ч.-П. Сноу (2.2.), та письменників “молодшої генерації” (Ґолдінґ, Мердок та Спарк — 2.3.). У підрозділі 2.4. матеріалом для дослідження стали романи британського постмодерніста Дж. Фаулза та їх літературно-критичний дискурс.

Метакритичний підхід, застосований у дисертації, дозволяє сфокусуватися на широкому колі інтерпретаційних пропозицій, що дозволило по-різному прочитати тексти та дослідити особливості функціонування явищ героїчного та філістерського у них.

2.1. Репрезентативність британського роману з погляду теорії героїчного. Аналіз праць, присвячених британській літературі і проблемі героїчного і філістерського характерів у ній, показує, що ця проблема досліджувалась переважно в контексті інших теоретичних і історичних тем. Героїчний образ досліджується на матеріалі минулих сторіч, література ХХ століття все ж трактується як не героїчна, у ній превалює образ обивателя, антигероя. Тому героїчна тематика ХХ століття витіснена на марґінес наукового зацікавлення, хоча твори провідних письменників Великобританії 60-х років ХХ століття дають підстави твердити, що тема людини, яка бореться, залишається в фокусі письменницького інтересу. Відтак художній пошук британських романістів 60-х рр. ХХ ст. – реалістів, модерністів та постмодерністів – є перспективним об’єктом для встановлення основних параметрів сучасного потрактування категорій героїчного/філістерського. Відповідно відкривається метакритичне поле для дослідження цієї проблеми і в новішій літературі, зокрема в літературі кінця ХХ століття та початку ХХІ. Але до вивчення цієї конкретної проблеми літературознавство лише приступило і то – лише у рамках літературної критики.

2.2. Типологія “смерті героя” в британських романістів “старшого покоління” (Ч.-П. Сноу та Ґ. Ґрін). Реалістична література творить героїчні образи відповідно до “правди” життя. Матеріал, яким є сучасна письменникам дійсність, диктує спосіб вирішення опозиції “герой-філістер” як “активного учасника — пасивного свідка” історії. У творах письменників-реалістів домінує класична героїчна модель, трансформована відповідно до стратегічного задуму письменника. При збереженні основного змісту поняття, формальні характеристики суттєво ревізуються відповідно до сучасних реалій (образи героя-політика Роджера Квейфа у Ч.-П. Сноу, старих Смітів, шахрая Джонса, “не-героїчних” повстанців у Ґ. Ґріна). Герой у реалістичній літературі протистоїть системі, зображення якої формує іронічний контекст твору. Реалістичний підхід визначає розвиток фабули героїчного твору — герой зазнає поразки, але доводить моральну “правильність” принципів, котрі він обстоює.

Ц. Тодоров звертав увагу на трансформацію класичної героїчної моделі в образі сучасного політика; саме цю тенденцію сучасного світу вловив і виразив у романі “Коридори влади” Ч.-П. Сноу. Письменник показує нагальну необхідність заміни старої героїчної моделі, що вже віджила своє, на нову. Новизна трактування полягає, по-перше, у руйнуванні стереотипу героя як славетної та шанованої людини, і заміщення його образом людини активної та відповідальної. По-друге, біографія героя перестає бути складовою світової історії, як переконував ще Т. Карлайл. Сноу пише про службовців та політиків, що залишаються лише статистами історії, згадку про яких можна буде знайти лише в архіві. Трансформуються і героїчні чесноти, які не зникають, а переходять в іншу якість: філістерство і реакційність, так само, як сміливість та відвага, виявляють себе вже не на полі бою, а у відстоюванні своїх принципів, протистоянні владі всередині самої влади. Змінюються засоби досягнення мети: від двобою до хитросплетіння політичної інтриги, від вправного володіння зброєю до ораторського красномовства у парламенті.

Роман Ґ. Ґріна “Комедіанти” побудований на перманентному конфлікті між пануючим злом та людьми, які вимушені співіснувати з ним або ж протистояти йому. Автор зображає у романі кілька способів опору дійсності: екзистенційний соліпсизм протагоніста, від особи якого ведеться розповідь; вимушений героїзм – іронія ситуації – дрібного шахрая Джонса, що очолює повстання на далекому і чужому острові; трагічний героїзм повстанців; наївний та дещо середньовічний героїзм подружжя Смітів. У романі “Комедіанти” прояви героїзму, первинно пов’язаного з категорією трагічного, перетворюються тут на мізансцени комедійного дійства, яким, на думку автора, є саме життя.

Поняття філістерства у письменників повоєнної доби змінює свої донедавна досить чітко окреслені соціально-психологічні межі. Якщо раніше воно стосувалося представників середнього класу, далеких від мистецтва, науки тощо, то тепер до нього можуть бути віднесені представники будь-якого кола. Основними якостями, які визначають сучасне філістерство, стають некритичність, прагнення зберегти комфортне існування, втекти від реальності, а присутність філістерів у найвищих гілках влади зводить нанівець героїчні намагання окремої людини змінити заведений порядок.

Таким чином, у реалістичній літературі спостерігається  скептичне ставлення до ідеї, буцімто одна людина може щось змінити у філістерському світі, навіть якщо це людина справді героїчної вдачі. У Ґріна і Сноу основним ворогом виступає байдужість, подолання якої відкриває шлях до героїзму. Тотальність зла визначає роль героя як “відщепенця”, тому органічною видається певна деідеалізація героїчної постаті, наприклад – трансформація трікстера в героя у Ґріна. Це переконливо засвідчують такі критики, як Г. Анікін, Н. Михальська, Дж. М. А. Ґестон, подібну рецепцію образів цих письменників зустрічаємо у В. В. Івашевої, К. О. Шахової, М. Бредбері.

2. 3. Розширення діапазону героїчного у письменників “молодшого покоління” (В. Ґолдінґ, А. Мердок, М. Спарк). Модерністський підхід, детермінований у Великобританії переважно психоаналітичними та екзистенційними концепціями, протиставляє героя та філістера, виходячи із екзистенційної опозиції “автентичності-неавтентичності” особистості, готовності здійснювати вибір та нести за нього відповідальність.

Характерною виявляється тенденція до руйнації класичної героїчної моделі та впровадження елементів архетипної: в центрі зображення — процес становлення людини героєм, широко вводиться імпліцитна інтерпретація міфу. Основна функція міфологічної моделі у романах 60-х років ХХ століття полягає у вираженні процесу позбавлення героя від домінування ілюзій, звільнення його особистості від неістинних нашарувань, які не дозволяли пробудитися його цілісній та автентичній особистості.

У письменників-модерністів відчутне тяжіння до естетики романтизму, особливо в питаннях, що стосуються вирішення опозиції “герой-філістер”. Підкреслюється різке протистояння героя та філістерського суспільства, змалювання у ролі героя творчої особистості, використання матеріалу міфу, прагнення репрезентувати героя поза побутовими рамками, показати в динаміці внутрішній світ людини, драматичне напруження внутрішньої боротьби (Ґолдінґ, Мердок), що випливає з аналізу досліджуваних романів письменників і критичних праць Л. Кріґеля, Е. Борклунда, П. Во, В. Івашевої, Т. Малишевої, С. Павличко, Н. Жлуктенко, Н. Лозовської та ін.

А. Мердок та В. Ґолдінґ фактично реінтерпретують класичну героїчну постать, дещо змінюючи її параметри введенням елементів архетипної моделі героя. Водночас образ героя-пізнавача протиставляється традиційним “героїчним” штампам попередньої літератури, стає засобом їх подолання. У романі М. Спарк “Міс Броді у розквіті” письменниця перетворює традиційну для британської літератури ситуацію піднесення “маленької людини”. Тут здійснена деконструкція “тоталітарного героїзму”, з притаманними йому культами елітарності, дії, перманентної війни.

Ґрунтом для руйнування класичної героїчної моделі стало переосмислення європейської історії ХХ століття, яка показала не лише нежиттєздатність такої моделі, а й шкідливість її тиражування. Деконструкції піддаються основні складові героїчного образу: моральна виправданість героїчного вчинку з огляду на цінність життя кожної людини, справедливість справи, яку захищає герой, узгодженість його поведінки та внутрішніх переконань (романи Ґолдінґа, Спарк, критичні праці І. Меліна, П. Во, Л. Тарнашинської).

Особливістю новітнього трактування героїчного та філістерського стають спроби проникнення у крихкий внутрішній світ персонажа, розкриття психоморального механізму здійснення вибору та віднаходження підстав для розрізнення філістерського та героїчного. На відміну від Ґріна та Сноу, психологізм яких ґрунтувався на аналізі зовнішніх проявів особистості, Ґолдінґ, Мердок або Спарк вдаються до озвучення внутрішнього голосу персонажів, що дозволяє поглибити психологічні колізії вчинку.

Філістерський характер окреслюється як пасивний, занурений у лабіринти власної психіки, залежний від волі іншого, поглинутий “фабулізмом життя” (М. Бахтін). В постаті філістера, обивателя персоніфікується зло ХХ ст., яке осмислюється на цьому етапі як позбавлення людини самоцінності й індивідуальності, перетворення людини на засіб досягнення мети, часто абстрактної.

Філістерські персонажі Ґолдінга, Мердок та Спарк складають соціально-побутовий тип (за М. Бахтіним), для якого “фабулізм” існування виявляється визначальним і домінуючим. Влучним визначенням такого типу персонажу видається також поняття “інтерес-обивателя” (А. Краснящих): вони не викликають сильних почуттів, лише співчуття, симпатію чи жаль. Риси подібного типу – належність до середнього класу, відсутність перспективи розвитку, замкнутість у рамках буденності, залежність від приписів і конвенцій та відсутність особистісних пріоритетів. У розповіді про цих персонажів проводиться мотив вибору, який не вирішується на користь їхньої особистості. Вони наділені філістерськими ознаками різного ступеня, хоча їх не можна трактувати як однозначно негативні, як це переконливо показали С. Павличко, Л. Тарнашинська, Л. Кріґель та ін.).

2.4. Героїка в постмодернізмі: “чужий текст”? (романістика Дж. Фаулза). Аналіз творів Дж. Фаулза, написаних у 60-х роках ХХ століття, та їх осмислення критиками показує, що у постмодерній літературі продовжується руйнування класичної героїчної моделі, хоча саме поняття героїчного не зникає, а, швидше, розщеплюється на множинність концептів, які складають певну єдність в межах окремого твору і творчості письменника загалом. Герой і героїзм виявляються предметом осмислення і гри; розмежування героїчного і філістерського розмивається, філістер набуває рис героя, а героїчне, у свою чергу, знецінюється.

У контексті постмодерністської деконструкції персонажа класична героїчна модель у Фаулза піддається повному знеціненню (образи Монтегю, повстанця-критянина), натомість особливої ваги набувають архетипна та екзистенційна героїчні моделі. Архетипна модель (Ніколас Ерф у “Мазі” та Чарльз Смітсон у “Жінці французького лейтенанта”) стає сюжетно-композиційною основою романів 60-х років, а екзистенційна (Кончіс у “Мазі”, Міранда у “Колекціонері”, Сара Вудраф у “Жінці французького лейтенанта”) визначає основну ідею твору. Архетипна пригода героя у постмодернізмі спрямована знову ж таки на вивільнення людини від панування над нею міфологем суспільства, одна з яких — класичний героїзм — трактується атавістичною рисою людства, якої необхідно позбутися.

У романі “Маг” метафора метатеатру відкриває багатовимірну і багаторівневу, але, тим не менше, єдину “метаболічну” (М. Епштейн) реальність. Ця інвенція дозволяє авторові створювати експериментальний простір, у якому він досліджує саму сутність явища героїчного, його прояви, часто перетворюючи ці студії на гру. Наприклад, одна з проблем, які підіймаються у романі — це інтерпретація подвигу. Відповідно до того, як трактується вчинок персонажа, він сприймається як герой, зрадник, чи злочинець, внаслідок чого герой постає в постмодерній літературі як продукт наративу.

Опозиція “герой — філістер” у постмодерному тексті піддається оригінальному тлумаченню, що випливає з огляду на ту підкреслену металітературність, яка є однією з найхарактерніших рис фаулзова письма (дослідження О. Сачик, Л. Баткіна,  В Палмер, М. Бредбері, П Во).

Гра з поняттями реального та фікційного, ефект “другої реальності” досягається в романі за допомогою прийому “текст у тексті”, де протагоніст Ерф втілює читацьку аудиторію, а маг-Кончіс є автором внутрішнього тексту-пригоди. Інсталяція в дійство протагоніста-читача виступає “охудожненою” концепцією рецептивної критики про читача як співтворця тексту. Такому реципієнтові необхідно зрозуміти текст, бо від його інтерпретацій та реакцій залежить подальший розвиток цього тексту, в тім числі, конструювання його змісту. Тут автор безумовно грається з термінологічним значенням слова герой та схильності наївного читача ототожнювати себе в процесі читання з головною дійовою особою твору (цю рису — “текстуалізацію читача” —проаналізував у літературі “магічного реалізму” Дж. Тім).

Водночас, становлення протагоніста роману “Маг” Ніколаса Ерфа можна вважати становленням письменника. Він “читає” текст-пригоду, здобуваючи досвід, необхідний для письменника, тому що світ, яким власне і є література, можна творити, на думку Фаулза, лише холодним досвідом. Письменник не може народитися, не будучи читачем, відтак джерелом його натхнення та школою є здобутки попередньої літератури. Таким чином, формула героїчної пригоди міфу трансформується в романі і репрезентує алгоритм творчого пошуку та зростання письменника, набуття ним досвіду, необхідного для роботи.

У романі “Колекціонер” Фаулз зосереджується на зображенні персонажа-філістера і руйнує конвенційність масової літератури, відмовляючись від фінальної перемоги добра над злом, акцентуючи перемогу зла й злочинця. Автор осмислює проблему “герой – філістер”, виходячи з екзистенційної парадигми цінностей. Як підкреслювали дослідники (Дж. Ніері, В. Палмер, Б. Балутова, С. Павличко, Н. Жлуктенко, В. Івашева, М. Пальцев), поетика роману, притчового за своєю формою, будується на постійній опозиції основних понять екзистенціалізму: екзистенції та опредмеченого об’єктивованого буття, вільної екзистенційної комунікації та комунікації у страху тощо.

В образі Клеґґа письменник втілює, можна сказати, ідеального філістера з вкрай “споживацьким” ставленням до навколишнього світу, до людей, до мистецтва. Клеґґ втілює у собі клас нуворишів, явища, названого письменником “калібанством”. Зокрема, сам письменник відзначає філістерську некритичність мислення Клеґґа, байдужість, обмеженість, мистецьке невігластво, сліпу підпорядкованість правилам і нормам, прагнення добробуту, дріб’язковість, ницість та егоїзм. Тобто Клеґґ є ідеальним філістером, обивателем, приреченим на поширену в ХХ столітті хворобу – розщепленість, буквально виражену в шизофренічному роздвоєнні особистості на Фердінанта та Фредеріка.

Студія безумства в “Колекціонері” перетворюється на студію перспективи розвитку ситуації, коли владу здобуває філістер, продукований “суспільством зростаючого добробуту”, коли його “влада стане відчутною реальністю”. Подібні думки зустрічаємо у С. Павличко, Н. Жлуктенко, В.Пєлєвіна, М. Бредбері, П. Во, Б. Г. Ерікссона.

Таким чином, Фаулз досліджує певні концепти — героїчне і філістерське, моделюючи ситуації, у яких ці концепти увиразнюються. Але спрямовує своє “дегуманізоване” письмо до людини, прагнучи змінити її внутрішній світ, а відтак і світ довкілля. І тут відчутний суто британський погляд на людину та її роль у творенні життя і суспільства.

---

Кемпбел Дж. Герой із тисячею облич. — К.: Альтернативи, 1999. — С. 363.

Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. — М.: Центр психологии и психотерапии, 1996. — С. 164-169.

Тодоров Ц. Обличчям до екстреми. — Львів: Літопис, Центр гуманітарних досліджень Львівського держуніверситету ім. І.Франка, 2000. — С. 280.

Carlyle Th. Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History. — NY, 1881. —P. 14.

Краснящих А. Дегероизация как принцип гуманизации и обытовления искусства // Людина і мистецтво в гуманістичних вимірах. Матеріали людинознавчих філософських читань. Випуск ІV.— Львів: Край, 1997. — С. 91-92.

Thiem J. The Textualization of the Reader in Magical Realist Fiction // Magical Realism: Theory, History, Community. — Durham: Duke University Press, 1995. — P. 238.

Fowles J. The Collectioner. — London: Vintage, 1998. — P. 117.