МОЛОДА ПОЕЗІЯ 90-х рр. ХХ століття: ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО СВІТОБАЧЕННЯ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами організації, в якій її виконано, показано новизну та практичну цінність одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ роботи – «Постмодернізм як явище літературного процесу: історія дискурсу» – становить теоретичне підґрунтя роботи і складається з двох підрозділів. У першому підрозділі – «Авангард, модернізм, постмодернізм як літературне явище: теоретична модель» - розглянуті теоретичні моделі авангарду, модерну, постмодерну для виявлення рис названих літературних явищ у творчості ранніх дев’ятдесятників, тому саме це зумовило вибірковий характер опрацювання основоположних праць за вказаною проблематикою.

Дослідники авангарду найчастіше мають на увазі ті течії, що бентежили мистецтво на початку ХХ ст.: патафізику, кубізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, супрематизм, конструктивізм та ін. Ці течії атакували суспільну свідомість прийомами, маніфестами, ексцентричною поведінкою авторів. У своїх загальних рисах авангардизм характеризується тенденцією до радикальної зміни функцій літератури й мистецтва, до рішучого розриву з традицією, до експерименту з формою.

Витлумачення явища авангардизму та осмислення його як способу осягнення дійсності першими запропонували західні філософи І. Хассан, Дж. Олдрідж, Д. Фрізбі. Вони розкрили зміст та окреслили основні характеристики цього явища, простежили роль авангарду в світовому процесі. Дослідження фундаментальних праць, присвячених проблемі авангарду в літературі, приводить до висновку, що поезія ранніх дев’ятдесятників не може розглядатися як така, що відноситься до авангардної, через відсутність чітких ознак даного напряму мистецтва в творах досліджуваних авторів. Звернімо увагу, що ідеологічний контекст, у якому відбито функції природи і мистецтва, у поетів-дев’ятдесятників відрізняється від авангардиського.

Проблеми літературного модернізму випливають з давньої дискусії про модерн як явище, пов’язане з культурою в цілому. І сьогодні модерн, його часове та якісне визначення – питання відкрите; ця відкритість є важливою характеристикою модерну, бо за Ю. Габермасом, «модерн – це незавершений проект», суть якого, власне, й полягає в незавершеності; модерном Ю. Габермас називає те, що сприяє вираженню актуального, постійно відновлюваного духу сучасності.

Досить часто картина світу, створена досліджуваними авторами, інтерпретується як мозаїка, яку читач складає в єдине ціле. Тому наративні практики, розроблені Д. Хейманом, допомогли простежити техніку створення картини світу українськими поетами.

На змістовому рівні творчість модерністів об’єднує відчуття кризи гуманістичних цінностей, ізоляції людини, абсурдності кожного індивідуального існування, як і загалом дійсності, проблема вибору між добром і злом, життям і смертю, жага нового гуманізму, пошуки втраченого часу, гармонії.

Творчість поетів 1990-х рр. має риси модернізму, як-от: символізація, метафоризація, міфічність, орієнтація на західноєвропейські цінності, заперечення народництва (на чому особливо наголошує Т. Гундорова), індивідуалізм, зняття табу, зокрема в сфері сексу, деканонізація формалізму в критиці й експерименти з формою твору. Поетичні твори поетів-дев’ятдесятників мають певні риси модернізму, проте здебільшого тяжіють до постмодерністичної платформи.

Постмодернізм – поняття, яке використовується для позначення характерного для культури сьогодення типу світовідчуття, що змістовно та аксіологічно дистанційоване не тільки від класичної, але й від некласичної традиції та ідентифікує себе як постнекласичне світобачення. Істотний вплив на формування концепції нашого дослідження мали праці Р. Барта, Ж. Дерріди, Ю. Крістевої, Ж. Ф. Ліотара, М. Фуко. Основні поняття, якими оперують прибічники цього напряму: «світ як хаос», «постмодерністська чуттєвість», інтертекстуальність, «світ як текст», «свідомість як текст», «авторська маска», фрагментарність, метарозповідь.

Проаналізувавши риси постмодернізму в мистецтві, зокрема в художній літературі, можна з впевненістю зробити висновок, що поетичні твори ранніх дев’ятдесятників становлять частину дискурсу постмодернізму в українській, а відтак і в європейській культурі.

У другому підрозділі «Постмодернізм як предмет вивчення в українському літературознавстві» акцентується увага на становленні постмодернізму в українському мистецтві, зокрема у літературі.

Теоретичні суперечки про постмодернізм в українській культурі об’єднує спільна риса: постмодернізм трактується як неуникна закономірність української культури як частини європейської і водночас як необхідна фаза вивільнення української культури від внутрішніх ідеологічних та естетичних стереотипів. На становлення й розвиток наукової думки щодо постмодернізму в українській літературі теоретично та ідейно вплинули праці українських дослідників: А. Ткаченка, Г. Грабовича, М. Наєнка, С. Павличко, Т. Гундорової та ін. Загалом вони й сформували розуміння явища постмодернізму в українському культурно-мистецькому контексті.

Увібравши в себе досвід переоцінки цінностей європейської культури, поезія покоління 90-х рр. ХХ ст. сконцентрувала принципові буттєві та світоглядні проблеми нашої сучасності. Дане твердження в першу чергу стосується співвідношення рис модернізму й постмодернізму в творчому доробку досліджуваних поетів: риси останнього зародилися з модерністичного світогляду.

Це і є тим унікальним явищем, відмінною рисою творчості ранніх дев’ятдесятників, що вирізняє літературну продукцію названих вище авторів з-поміж великої кількості учасників літературного процесу. Їхню поезію можна умовно назвати перехідною від модерністичного світогляду (на українському ґрунті він був відмінним від західного) до постмодерністичного, що сприяло активному долученню набутків сучасної української літератури до шедеврів світової поезії.

У другому розділі «Міфологізм у структурах і практиках художнього світобудування поетів 90-х років ХХ століття» зроблено аналіз функціонування міфу в літературі кінця ХХ століття, з’ясовано та описано способи використання поетами-дев’ятдесятниками біблійних та античних міфів.

Перший підрозділ другого розділу «Рецепція біблійних міфів у поезіях ранніх дев’ятдесятників» розкриває оригінальність використання біблійної символіки ранніми дев’ятдесятниками. Міф у творчості українських авторів розглядається як своєрідний логічний інструмент, призначений для пошуку медіатора, посередницької ланки між світом та способом світорозуміння і світобачення окремої особистості. Використання біблійних міфів – важливе питання для розкриття світобачення сучасних поетів. Нове сприйняття, усвідомлення та осмислення біблійних образів, ідей, сюжетів тісно переплітається з інформацією, переданою нам предками. Саме тому сучасну художню літературу (і в першу чергу поезію) можна розглядати як глобальний метатекст, а її творення – як одну із спроб людини (за допомогою художнього світобачення) впорядкувати навколишній світ, як жадання вічного наближення до абсолютних істин.

Усе це відображено в поезії дев’ятдесятників, яка, шукаючи себе саму, доводячи свою оригінальність, автентичність, прагне до новоз’явленого в літературі «світового універсуму», в основі якого лежить ідея гуманізму, закладена ще у Біблії. На мотивах біблійних міфів побудовані поеми І. Андрусяка «Каїн», «Саломея», поезія В. Махна «При-блудний син».

Поетами-дев’ятдесятниками міфи використовуються не тільки як підґрунтя для написання твору. Також традиційні міфічні образи та сюжети є основою для створення стилізацій або варіацій на тему; поети 90-х щедро застосовують біблійні міфи для проведення аналогій, для використання семантичних та емоційних полів, що створюють навколо себе ті чи інші міфи. Досить часто вони вдаються до застосування міфу для відтворення глибинних міфо-синкретичних структур мислення, де відчутне порушення причиново-наслідкових зв’язків, поєднання різних часів і просторів (І. Андрусяк «Легко ніби помахом крила…», Живемо під чортом…», «Проповідь»; С. Процюк «У пошуках Ґрааля», «Бог і Україна», «Intermezzo»; С. Жадан «Сербо-хорватська», «Некомерційне кіно», «Атеїзм», «Генерал Юда», «Нам було непогано…»; І. Бондар-Терещенко «Купе», «Фонограма» та ін.).

Намагаючись пояснити підвищений інтерес сучасних митців до біблійного міфу, доходимо висновку, що тяжіння до традиційних міфопоетичних образів у творчості поетів-дев’ятдесятників обумовлене не стільки їхнім прагненням до оновлення поетичних образів, скільки суспільно осмисленою необхідністю знайти у мінливому, часто апокаліптичному світі стабільні цінності та орієнтири. Саме тому присутність у поетичній тканині поетів біблійних сюжетів трактуємо не як вічну застиглу символічну модель людського буття, а як спосіб динамічного світобачення, що містить у собі традиційні біблійні уявлення про світ, моральність, людське буття.

Другий підрозділ «Трансформація античних міфів у творчості поетів-дев’ятдесятників» розкриває способи використання античних міфів ранніми дев’ятдесятниками для розкриття внутрішнього світу ліричного героя чи картини навколишньої дійсності, яка переосмислюючись у світлі власних уявлень, утримує в собі низку міфологічних моделей, що трансформуються, будучи включеними до нових форм та структур.

До визначальних типових характеристик античного міфу належать: антропоморфізм, гілозоїзм (відсутність в античній свідомості меж між біотичними та не біотичними складовими всесвіту, тотальне одухотворення буття), анімізм (одухотворення фрагментів Космосу), символізм узагальнень, який передбачає в якості свого механізму персоніфікацію узагальнених явищ. Тому й виходить, що античний міф не використовується як цілісність для моделювання нового поетичного світу, а виявляється розщепленим на дрібні шматочки, бо створений античним міфом образ гедоністичної та всебічно розвиненої людини несумісний з концепцією постмодернізму.

Якщо в попередньому параграфі зазначалося, що біблійні міфи були інструментом для змалювання стану суспільства, матеріалом для побудови внутрішніх монологів головного героя, його самооцінки та самосвідомості, то античні міфи несуть у собі більш номінативне значення. Античним героям не дається оцінка, лише використовується та семантика, що закріпилася в свідомості читача за століття, античний міф не детермінує сучасність – він допомагає поетам точно і влучно змалювати ситуацію.

У поетів покоління 90-х рр. ХХ ст. міфологізм тісно пов’язаний з їх розчаруванням у суспільному прогресі, зі страхом історичних метаморфоз та з втратою віри, що соціальні зрушення змінять метафізичну природу людського буття і свідомості. Однак у названих вище авторів світоглядне забарвлення міфологізму у вирішальних питаннях не може бути прямо зведеним до постмодерністської естетики у вузькому розумінні даного терміна. У них міфологізм є способом вийти за суто соціальні рамки, але соціально-історичний контекст продовжує існувати поряд в особливих відношеннях, для яких міф є доповненням. Такими є поезії С. Процюка «Троянські ремінісценції», «Homo sapiens», «Вони танцюють смерть…», «Навколішки до ідеалу», «Дискусії про поезію», цикл «Третина запитань»; І. Андрусяка «За овидом терпне самотній сумний рамадан…», «Ти деревам шептав», «Ріка-2», «Ріка-3» та ін.).

Слід також відзначити спостережену тенденцію до поєднання античного міфу з біблійним. Поети використовують античних богів у номінативному значенні, швидше як образи-символи, а порятунок людства вбачають у християнській етиці. Античні боги не змінять долю людства – їхня влада була необмеженою в античному світі. Сучасність діаметрально протилежна до  квітучого античного світу.

У процесі опрацювання біблійних та античних міфів було виокремлено три способи використання поетами міфів: 1) реконструкція давніх сюжетів, інтерпретованих з більшою чи меншою мірою «осучаснення»; 2) відтворення глибинних міфо-синкретичних структур мислення; 3) збагачення конкретно-історичних образів універсальними смислами та аналогіями. Другий та третій способи більш розповсюджені.

У поетів, що репрезентують покоління 90-х рр. ХХ ст., на перше місце вийшли міфи та міфологічні сюжети, що несуть у собі розчарування, руйнування, занепад. Серед значної кількості біблійних та античних міфів вибрані саме ті, котрі дозволяють поетам зобразити світ як нетривкий, що несе в собі елементи розпачу, безнадії.

Третій розділ – «Слова-символи в системі поетичного мовлення дев’ятдесятників: постмодерна рецепція образу світу» являє собою аналіз серій словесних символів, що своїм концептуальним змістом відбивають різноманітні сторони буття, особливості бачення дійсності, образного осмислення картини світу ранніми дев’ятдесятниками.

Символи для поетів 90-х рр. ХХ ст. є найбільш яскравим засобом для створення образу поетичної реальності та зображення метафізичних процесів у світі і можуть трактуватися з двох точок зору:

1) досить очікувано, що постмодернізм, до якого належить творчість аналізованих поетів, розірвав з традицією, як декларує це в своїх естетичних маніфестах; але наше дослідження доводить, що традиція могутніша за бажання поетів. Вона вривається в їхні твори (тексти) і руйнує постмодерний дискурс своєю присутністю;

2) дев’ятдесятники користуються традиційними образами, але оригінально перетлумачують їх. Ця оригінальність йде від сучасності, від того ж постмодернізму, вона полягає в руйнуванні традицій, у новому погляді на старі образи-символи.

Досить часто можемо спостерігати, що один символ трактується як такий, що належить до і традиційного, фольклорного розуміння, і до постмодерністського бачення. Тоді ці дві позиції переплітаються, створюючи таким чином ту неповторну характеристику поезії ранніх дев’ятдесятників, що виокремлює їхні вірші з усього кола поетичних текстів сучасності.

У першому підрозділі  «Архетипні слова-символи» висвітлено способи використання архетипів аналізованими поетами.

Архетипні символи, за К.- Г. Юнгом, супроводжують людину споконвіку, вони зумовлені матір’ю-природою. Архетип є лише тенденцією до утворення деяких уявлень мотиву, що можуть коливатися в конкретних варіантах, не втрачаючи базової схеми.

У ранніх дев’ятдесятників архетипні символи розглядаються як стійкі психічні утворення, що функціонують на рівні складових ментальних структур індивіда та етнічної спільноти, до представників якої цей індивід належить. У символах, використаних поетами-дев’ятдесятниками, яскраво виражені ті значення, які існують давно, але поєднані з сучасними значеннями.

Традиційне позитивне розуміння архетипів (життя, радість буття, вічність) у творчості ранніх дев’ятдесятників усувається, витісняється негативним розумінням (руїна, смерть, загроза, знищення). Подання руїни через архетипні образи – притаманна постмодернізму стилістика. Архетипні слова-символи є стрижневими для збірки І. Андрусяка «Дерева і води», їх щедро використовують С. Жадан у поезіях «Самогубці», «Тереза», В. Махно у вірші «Прощання із зимою», І. Бондар-Терещенко у поезії «Слово чести» та ін.

Образ руйнації, минущості, неможливості заради життя протистояти смерті, – набуває значення буттєвої субстанції. Руйнування вічне, а людина нерозумна, бо життєдайним значенням наділила руйнівні символи.

Підрозділ другий «Біблійні слова-символи» розкриває роль біблійної символіки у світобаченні ранніх дев’ятдесятників, подає аналіз способів використання слів-символів.

Насиченість сучасної української поезії біблійними й релігійними мотивами та образами не випадкова. Призначення релігійних символів – надавати смисл людському життю. Можна констатувати, що під впливом християнської традиції біблійні символи у поетів-дев’ятдесятників структуруються відповідно до виокремлення морально-етичних категорій: подієва основа та ідейно-смислова насиченість у поезіях звернені до глибин людської психіки, і саме там вирішується проблема життєвого вибору та відповідальності за нього.

До біблійних назв-символів відносяться слова, що позначають:

1) осіб: Ісус Христос (С. Жадан «bodywork», І. Андрусяк «Предтеча», С. Процюк «Бог і Україна»), Діва Марія (І. Андрусяк «Депресивний синдром»), предтеча (І. Андрусяк «Предтеча», С. Жадан «Варшава»), архангел Гавриїл (С. Процюк «Середньовічні візії»), Каїн й Авель (І. Андрусяк «Каїн», С. Жадан «Динамо Харків»), Рахіль (І. Андрусяк «Не возводять ні мости...»), филистимляни (С. Процюк «Середньовічні візії»);

2) процеси, явища, предметні поняття: юдина облога (І. Андрусяк «Предтеча»), акафіст (І. Андрусяк «Чотири сонети повільної смерті»), причастя (І. Андрусяк «Автопортрет з елементами розпачу»); гроб Господній (С. Жадан «Поруйнування Єрусалиму»); Великдень (С. Жадан «bodywork»);

3) просторові та географічні поняття: Вифлеєм (І. Андрусяк «Саломея»), Єрусалим (І. Бондар-Терещенко «Спас», С. Жадан «Поруйнування Єрусалиму»), Палестина (І. Андрусяк «Вертеп»), Содом (І. Андрусяк «Саломея»).

Присутнє відчуття апокаліпсису, відчаю, безперспективності, враженості Бога, відчуття Боговідсутності. Прагнучи пізнати Бога, поети вдаються до аналізу сакральних цінностей, «олюднюючи» Його. Це призводить до кризи у світогляді ліричного героя, а відтак – до моральної кризи в суспільстві, втрати віри, надії у вічне спасіння. Образи Святого Письма спрощуються, знижуються, використовуються для опису буденщини. Це елемент постмодерної рецепції.

У третьому підрозділі «Космогонічні слова-символи» проаналізована система космогонічних слів-символів, поданий детальний аналіз космогонічної символіки у поетичних творах ранніх дев’ятдесятників.

Із стародавніми язичницькими уявленнями наших пращурів пов’язаний культ космогонічних (астральних) предметів і явищ – землі, сонця, місяця, зірок, неба тощо. У ранніх дев’ятдесятників підсистема космогонічних назв-символів має специфічні ознаки. До найпоширеніших космогонічних слів-символів, якими користуються ранні дев’ятдесятники, належать: небо (є загальним, провідним мотивом всієї збірки С. Жадана «Історія культури початку століття»), зірка (зорі), сонце, місяць.

Мислення космогонічними символами, надання названим явищам об’єктивного плану, універсального характеру та включення їх у загальнокультурний контекст – визначальна риса творчості ранніх дев’ятдесятників. Космогонічні слова-символи органічно вводяться поетами в поетичну тканину, індивідуалізуючи авторський текст (збірка С. Жадана «Історія культури початку століття»; поезії І. Андрусяка «Мислимо тінь над озером», «Так буває вічно і ніколи», «За розкішним притоном»; В. Махна «На каві у «Starbucks»; І. Бондаря-Терещенка «Оп-па»); крім того, ці образно-психологічні утворення виступають у ролі певних ментальних кодів, які акумулюють історичний досвід народу, забезпечуючи його збереження та предавання наступним поколінням.

Незважаючи на те що поети користуються традиційною символікою, дев’ятдесятники в силу постмодерного мислення (естетики) виробили свою особливу концепцію світу, яка відбилася у традиційних словах-символах. Традиційні для українського фольклору образи-символи небесних світил бачаться авторами у новому ракурсі, змінюють значення, оцінну характеристику.

У четвертому підрозділі «Довкілля у словах-символах» проаналізовано підсистему символів на позначення особливостей природного середовища. Образ природи в її символічному уявленні створює асоціативне, чуттєве підґрунтя для визначення людської сутності; саме багатоплановість символічного значення сприяє об’ємному змалюванню навколишнього світу.

Слова-символи на позначення довкілля у поезіях ранніх дев’ятдесятників виконують функцію організації простору ліричного суб’єкта, відтінки їхніх значень чітко простежуються у контексті твору. Вони більш однолінійні, не утворюють широкого кола асоціативних зв’язків.

Найбільш вживаними словами-символами на позначення довкілля є: дорога, гора, камінь, пісок, дим, болото. Слова-символи на позначення довкілля у поезіях ранніх дев’ятдесятників виконують функцію організації простору ліричного суб’єкта, відтінки їхніх значень чітко простежуються у контексті твору. Вони більш однолінійні, не утворюють широкого кола асоціативних зв’язків: слово-символ «шлях» використовується в усталеному значенні пошуків, «гора» – подолання труднощів, «болото» – бруд, стагнація, «камінь» – важка ноша. Аналізовані слова-символи на позначення довкілля спостережувані в сучасних ландшафтах, є буденними. Це те, що звично оточує ліричного героя у повсякденному житті, не є для нього метою чи засобом її досягнення.

Переходячи в символи, образи довкілля стають «прозорими», ідея, яку втілюють поети, чітко простежується, дається як смислова глибина та перспектива. Таким чином, образи-символи на позначення довкілля слугують для художнього розкриття насамперед конкретно зображуваних явищ (І. Андрусяк «Прощання смислу», «Чого мені далі чекати...»; С. Жадан «Блюз мандрівного копача», «Динамо Харків»; І. Бондар-Терещенко «ЛЕХАЇМ», «То вже потім»; В. Махно «Румунська ідилія» та ін.).

Порівнюючи використання ранніми дев’ятдесятниками слів-символів на позначення навколишнього простору з, наприклад, архетипними чи біблійними, можна зробити висновок, що символи на позначення довкілля використовується поетами у більш традиційному значенні, незважаючи на постмодерністський дискурс.

У п’ятому підрозділі «Символізація явищ природи» з’ясовується роль слів-символів даної підгрупи у світобаченні ранніх дев’ятдесятників.

Найважливіша ознака поетики аналізованих авторів – національне забарвлення символіки. Саме ця риса дає можливість літературному героєві ідентифікувати себе у всесвіті. Слова-символи на позначення явищ природи перебувають під відчутним впливом української фольклорно-міфологічної традиції. Але, зважаючи на те, що ці образи спроектовані на внутрішній світ ліричного героя, вони можуть змінювати значення на протилежне до традиційного: дощ – смуток, туга, перепона (І. Андрусяк «Гірка темнота...», С. Жадан «Двадцятого квітня йшов дощ…»).

Усі природні явища (дощ, грім, хмари, вітер, туман, сніг) у постмодерного ліричного героя викликають стійкі асоціації з негативною стороною буття, оскільки призводять до психічної перенапруги, необхідності бути напоготові до відсічі, до протистояння несприятливим умовам існування (С. Процюк «Світлини», «Завжди і ніколи»; І. Андрусяк «Ми до дерева глузду себе присилили», «Каїн»; І. Бондар-Терещенко «Неділя», «Погляд»; С. Жадан «Елегія для Урсули», «Біля казарми…», «Молодший шкільний вік» та ін.).

Аналіз способів використання слів-символів на позначення рослин, їхню специфіку з’ясовано у шостому підрозділі «Рослинні слова-символи». На формування рослинної символіки впливають геопсихічні чинники, відображені в характерних рисах, національному менталітеті.

Постмодернізм, до якого належить творчість покоління дев’ятдесятників, репрезентує урбаністичний за своєю суттю світогляд. Але український ліричний герой постмодерної поезії не бачить себе, своє життя поза рослинним світом. Використання слів-символів на позначення рослин у ранніх дев’ятдесятників надзвичайно поширене, проходить через всю тканину твору, стає інколи провідною ідеєю збірки (І. Андрусяк «Дерева і води»). Але характер використання засвідчує відхід від народної традиції і тенденцію до переосмислення на ґрунті постмодернізму рослинних образів-символів. Традиційне значення слів-символів на позначення рослин руйнуються авторами в аспекті рецепції краси, гармонії, наприклад, слово-образ квітки трансформовано – з прекрасного вона стає носієм нещастя, тортур (І. Андрусяк «Істинно кажу тобі», В. Махно «Про Гамлета»). Найчастіше використовувані слова-символи (верба, вишня, дуб, явір, осика, терен, квітка, мак, трава) створюють образ какофонічного, невлаштованого світу, де краса зруйнована, руїна несе загрозу, людина загублена, відчужена від своєї гуманної сутності, виснажена морально та фізично, прагне вже не до боротьби за своє існування, а до втечі від навколишньої дійсності.

У сьомому підрозділі «Символи – назви істот» розглянуто використану ранніми дев’ятдесятниками символіку на позначення назв істот, проведено порівняльну характеристику з дотичним підрозділом 3. 6. - «Рослинні слова-символи».

Тваринний світ далекий від урбанізованої, постмодерної людини. Він не присутній у реальних спостереженнях, а даний як традиція, з уже готовими значеннями. Семантика слів-символів на позначення тваринного світу (риба, крило, птах, голуб, лебідь, сова, вовк, ведмідь, заєць, лисиця) випливає з сукупності текстуальних, контекстуальних та інтертекстуальних конотацій. Переходячи в символ, образ стає прозорим, втілена в ньому ідея - відразу зрозумілою. Тому у тваринних образах-символах спостерігаємо значно більше традиційного. Наприклад: птах – символ польоту (І. Андрусяк «Нас зостанеться двоє», С. Жадан «Музика для товстих»); голуб – символ миру (І. Андрусяк «Так буває вічно…»); півень сприймається як знак сонця, бадьорості, активності (І. Андрусяк «Депресивний синдром); вовк здавна служив символом підступності й небезпечності, безжальності, кровожерливості, ворожості (С. Процюк «Антитеза», В. Махно «Сербський сюр 1») і т. ін.

Загальна ідея, що її передає слово-символ, у творчості аналізованих поетів часто набуває яскраво вираженого національного характеру; саме в символах нерідко відбиваються національні традиції, звичаї, обряди, вірування, національні риси характеру, рівень національної свідомості, що є визначальною характеристикою творчості ранніх дев’ятдесятників. Для всього масиву символічних назв незмінною ознакою залишається оцінне значення.

Порівнюючи використання слів-символів на позначення рослинного і тваринного світу можна зробити такий висновок. Рослинний світ близький до української людини, українського ліричного героя, він ще й досі його оточує. Трава, дерева, квіти – це реальність життя навіть урбанізованої людини. Тому маємо так багато інтерпретацій, нового постмодерного розуміння рослинних образів і їх використання для створення загальної концепції розбалансованого, зірваного з основ, світу. Ранні дев’ятдесятники використовують як усталене розуміння даних символів, так і надають їм нового значення. Тваринна символіка відзначається більшою традиційністю, використанням усталеної семантики.

У четвертому розділі «Функціональні особливості локальних метафор у поезії ранніх дев’ятдесятників» досліджується одна з найхарактерніших ознак досліджуваного дискурсу – метафоризація, яка найяскравіше проявилася через персоніфікацію, антропо-, зоо– та ботаноморфну метафоризацію, у/розподібнення предметів та явищ зовніпокладеного людині світу.

Перший підрозділ розкриває «Функції прийому персоніфікації у творчості ранніх дев’ятдесятників».

Природа художньої естетики поетів 90-х рр. ХХ ст. включає в себе певну, досить несподівану, романтичність погляду на світ природи, який часто персоніфікується. Це відбувається за рахунок того, що український постмодерний ліричний герой, переживши складні ситуації на життєвому шляху, усвідомлюючи, що від Бога розбещеному суспільству допомоги чекати не варто, відчуваючи суспільну кризу, прагне самовідродитися і добре усвідомлює, що має один вихід – зріднитися з природою, ототожнити себе з нею, як це робили предки. Наголошуємо на «питомому ґрунті», праукраїнському духовному ландшафті, з якого виростає поезія ранніх дев’ятдесятників.

Прояви первісної нерозчленованості, що її відчуваємо при читанні текстів, – це похідна міфотворчого мислення з усіма його законами сприйняття простору, часу, причин, злитістю суб’єкта й об’єкта, які не можна пояснити принципами міметизму. Це іманентна даність, підсвідомий вияв етногенетичної пам’яті через «озвучення» архетипів, хоча спонука до цього була цілком реальною й усвідомленою – прагнення відректися від звичної фразеології своєї сучасності.

Головні функції персоніфікації – розкриття духовних первнів світових явищ, творення хронотопу, спосіб відображення навколишньої дійсності та пошуки себе у світі. У творах сучасних майстрів слова досить часто зустрічається вираження явищ матеріального порядку через особливості психіки, у чому теж виявляється тяжіння поетів до одухотворення світу (С. Жадан «На цьому майдані все на диво пов’язане», І. Андрусяк «Ріка-1», С. Процюк «Світ розщеплень» та ін.).

Персоніфікація в поетичній системі ранніх дев’ятдесятників – явище не лише часто вживане, а й багатофункціональне та багатогранне. У поетичному світі митців уособлюються найрізноманітніші реалії із світу природи, властивості людини приписуються фізичним, хімічним явищам, процесам та об’єктам навколишньої дійсності (С. Жадан «Атеїзм», «Казанова», «НЕП»; С. Процюк «Троянські ремінісценції», «Гуцули»; І. Андрусяк «Мислимо тінь над озером», «Богдан. Софійська площа. 2002»; І. Бондар-Терещенко «Bekause»; В. Махно «Ти дивишся на цю передріздвяну пору…», «Нью-Йоркська листівка Богданові Задурі» та ін.).

Основна функція прийому персоніфікації – психологізація світу речей та природи, яка оточує ліричного героя. Найістотнішою рисою у персоніфікації ранніх дев’ятдесятників є тенденція до надання природним явищам рис не просто живої істоти, а істоти, що володіє незвичайною силою, набагато більшою за силу та можливості ліричного героя.

Другий підрозділ «Особливості функціонування зооморфних та ботаноморфних метафор у творчості ранніх дев’ятдесятників» подає детальний аналіз способів використання у текстовій тканині зоо– та ботаноморфних метафор ранніми дев’ятдесятниками.

Зооморфна та ботаноморфна метафоризація – «оживлення» предметів і явищ, приписування їм властивостей тварин та рослин. Такий вид метафоризації у творах ранніх дев’ятдесятників здебільшого заснований на зоровій або звуковій асоціації, бо ліричний герой дивиться на світ, відчуває його органами чуття.

Найбільшу групу серед зооморфних метафор становлять ті, що використовуються на позначення психологічного стану людини та абстрактних понять, що з ним пов’язані. Основні слова-поняття, що лежать в основі метафор і розширюють відтінки значень, це «метелик», «собака», «кіт», «птах», які близькі сучасній людині, і зустрічаються у мегаполісі (С. Жадан «Все, як завжди…», І. Бондар-Терещенко «Bekause», С. Процюк «Тривірш на актуальну тематику» та ін.).

Найчастіше зооморфні метафори використовуються поетами-дев’ятдесятниками для надання людині чи явищу стереотипно закріплених рис поведінки мешканців тваринного світу (В. Махно «Про зиму та писання листів», І. Андрусяк «AD HOMINEM», С. Жадан «НЕП»). Поети не надають зооморфним метафорам нових відтінків у значенні швидше за все через те, що ліричний герой існує в урбанізованому просторі, де тваринний світ сприймається у стереотипно закріпленому вигляді. Через виокремлення рис поведінки тварин відразу вказується той стереотип, який необхідний авторові для розкриття внутрішнього стану героя.

Основна функція використання зооморфних та ботаноморфних метафор у творчості ранніх дев’ятдесятників – це те, що зображальні та виражальні метафори виявилися одночасно й емоційно-оцінними.

У третьому підрозділі «Функціональний аналіз метафоризації абстрактних понять у творах поетів-дев’ятдесятників» подано детальний аналіз прийомів та функцій метафоризації абстрактних понять у творчості аналізованих поетів.

Ранні дев’ятдесятники, використовуючи прийом метафоризації абстрактних понять (віра, життя, душа, серце, доля), вдаються до їх опредмечення та персоніфікації. Найчастіше персоніфікуються ті абстракті поняття, що пов’язані з моральними цінностями людства (С. Процюк «Завжди і ніколи», І. Андрусяк «Облога», С. Жадан «Переваги окупаційного періоду», І. Бондар-Терещенко «Вечірка», В. Махно «McSorley’s Old House: 1856»). З використанням такого виду метафоризації у творах аналізованих поетів чітко простежується тяжіння до масштабності поетичного мислення. Тоді поезія сягає найвищого рівня художньої інформативності.

При використанні прийому метафоризації абстрактних понять ранніми дев’ятдесятниками спостерігається тенденція до їх персоніфікації та опредмечення. У творчості аналізованих поетів відчувається певний аналітизм людських почуттів, які матеріалізуються і здатні впливати на життя ліричного героя. Через свою розгубленість, моральну втому, ліричний герой втрачає контроль над цими поняттями.

У четвертому підрозділі «Ускладненість прочитання метафори у/розподібнення предметів та явищ зовніпокладеного людині світу» аналізується ще один вид метафори, який використовується ранніми дев’ятдесятниками, – у(роз)подібнення предметів, речей, явищ, аспектів зовніпокладеного людині світу, проектованих ніби на себе самих. Певна річ, відбувається тільки видимість відсторонення людини, бо не можна відокремити людську сутність й людське ставлення від оточуючого (І. Андрусяк «Ріка-3», «Колискова»; І. Бондар-Терещенко «Гулліверові мандри», «Лехаїм»; С. Жадан «Тут, певно, колись було море…», «Сім днів, які нікого не вразили»).

Збагнути зміст таких творів допомагає теорія поетики експресивності, яка узгоджується з тезою, що аналіз твору слід пов’язувати не з тим, про що в ньому розповідається, а з тим, що в ньому мається на увазі. Поети-постмодерністи розраховують на найповніший «словник реальності читача». Тому, чим повніший він, тим більше змісту за першим, текстовим, планом відкриється реципієнтові у віршах аналізованого літературного покоління.

Часто функція різних видів метафор полягає у виявленні ознак, властивих і явищам природи, що оточують людину, і самій людині. Автори розраховують на здатність читача до аперцепції й відшукують такі асоціативно активні точки його пам’яті, які б створювали в свідомості читача особисті враження й, зрештою, продукували образ психологічної залежності від зовнішнього світу. Отже, функції метафоризації деталі в поезіях – поглиблення психологічного малюнка, надання йому художньої цілісності, повноти, вираження внутрішнього змісту через його зовнішній прояв.

Особливість поезії ранніх дев’ятдесятників полягає в глибині поетичного розмірковування й почування, що виявляється у всеохопній і надзвичайно інтенсивній асоціативності, відбивається через яскраві, незвичайні за змістом метафори.

У поетів даного літературного покоління метафори часом виділяються крикливою новизною, як характерно для всієї постмодерної поезії, тією спеціально демонстрованою сміливістю, яка більше притаманна для віршів авангардного характеру. Їм властива новизна сутнісна, засаднича, що значною мірою створює високу змістову функціональність метафоричної й загалом усієї художньої системи.