| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, розглянуто стан вивчення проблеми в працях істориків української літератури XIX – XX століть, визначено мету й завдання дослідження.
Перший розділ дисертаційного дослідження “Явище синкретизму поезії та прози в українських учительних текстах XVII – XVIII століть” присвячено докладному вивченню феномена поєднання поезії та прози в українській дидактичній літературі епохи бароко.
Природа дидактичної літератури та її суспільна необхідність виходять з передумови, що людина в житті – вічний учень, а обов’язок мудреця, покликаного Богом, – учити людей, передавати слово правди, допомагати осягнути сенс життя. Тому ця література набуває неабиякої популярності за християнської доби й побутує не лише в поетичних, але й в інших жанрах (проповіді, апологи, мораліте, міраклі тощо).
Обираючи об’єктом дослідження “Діоптру” о. Віталія Дубенського, “Алфавіт духовний” Ісаї Копинського, “Перло многоц…нноє” Кирила Транквіліона-Ставровецького, “Руно орошенноє” Дмитра Туптала, “Театрон” Івана Максимовича, ми прагнули відстежити явище синкретизму в різних ракурсах, тобто в його часовій тривалості, різножанровості (у творах на релігійну та світську тематику), православній та уніатській традиціях, у перекладній та ориґінальній літературі.
Аналізуючи дидактичну літературу XVII – XVIII століть, ми виявили низку мотивів (швидкоплинність і марність людського життя, проблема життя і смерті, гріха й покари, мотив наслідування Христа, віри у вічне життя тощо) та образів (саду, серця), що дають змогу розглядати ці твори в річищі барокової традиції, як такі, що постали, спираючись на вимоги барокової риторики.
Ведучи мову про поетичні вкраплення до перекладеного з грецької тексту “Діоптри” о. Віталія Дубенського, ми вказуємо на те, що ориґінальні епіграми, розташовані наприкінці кожного розділу, виконують функцію своєрідного резюме, стисло передаючи думки, викладені в прозовій частині. Кожен вірш, уведений до тексту “Діоптри”, має несподіваний, афористично загострений фінал, що цілком узгоджується з бароковим вченням про дотепність (концептизм), котре спонукало тогочасних письменників до пошуку несподіваних метафор та алегорій, найвиразніше оприявлених саме у віршованих висновках. Спонукати автора до застосування віршованих вкраплень могло також бажання поширити інформацію в усному вигляді – подібний прийом був відомий ще в античній культурі.
Однак у “Діоптрі” наглядно оприявлюється вторинність тексту віршованого стосовно прозового. Час написання твору (1603 р.) дозволяє трактувати “Діоптру” як ключ до розуміння інших авторів чи творів, подібних за методом, зокрема пізніших віршів Климентія Зіновіїва та Івана Величковського, поетичних сентенцій Івана Максимовича.
Аналізуючи текст “Алфавіту духовного” Ісаї Копинського, ми завважуємо, що за ситуації витіснення одного літературного виду іншим або ж виокремлення одного виду з іншого (чи постання поезії та прози як самостійних явищ) є закономірною поява текстів, які містять ознаки обох цих видів. Найперше йдеться про введені до тексту “Алфавіту духовного” “стихословія”, написані метризованою прозою. Тут варто завважити, що опозиція “вірш – проза” не усвідомлювалася українською літературою IX – XVI століть, цей процес відбувається лише за доби бароко й проходить поступово. Вірш усвідомлюється лише як частина певного обрядового дійства, у нашому випадку – літургійного, бо навіть стилістично тяжіє до молитовної форми.
Ведучи мову про постання поезії та прози як самостійних видів, ми наголошуємо на тому, що тогочасні автори або ж прагнули “розбавити” перекладні прозові тексти власними епіграмами, як, приміром, о. Віталій Дубенський у “Діоптрі”, або ж намагалися в ориґінальних творах, принаймні в теоретичних відступах, увиразнити для читача опозицію “вірш – проза”. Таким чином усвідомлювалася різниця між цими літературними видами, що супроводжувалося з’явою перехідних форм на взір метризованої прози.
Окрім того, виразне тяжіння до молитовної ритміки та стилістики мало викликати в реципієнта сприйняття авторської думки як певної аксіоми. У такий спосіб утілювалася й найголовніша мета, котру ставив перед собою бароковий автор, – уславити Бога, послуговуючись усіма доступними йому художніми засобами. Окрім того, твір, який, вочевидь, мав за взірець літургійні піснеспіви, вказував на ще одну суттєву деталь: вірш як такий іще не завжди мислився як явище, що може існувати без музики, самостійно, тобто бути “в чистому вигляді” (М. Гаспаров) протилежністю прозі.
Підтвердження цьому можемо знайти й у тексті “Перла многоц…нного” Кирила Транквіліона-Ставровецького. Як відомо, у цьому творі автор обстоює погляди, систематично викладені раніше в “Зерцалі богословії” (як указував Д. Чижевський, “у Ставровецького знайдемо не тільки окремі філософські думки і не тільки цілісний світогляд, а й спроби його систематичного викладу”). Так, у творі, що аналізується, ми подибуємо, зокрема, вчення про чотири світи:
1) невидимий світ духовних сутностей;
2) видимий, тілесний або духовний світ;
3) людина, або мікрокосмос;
4) світ зла, що є творивом диявола .
Окреслюючи функції поетичних вкраплень, Кирило Транквіліон-Ставровецький наголошував на їхній придатності до співу.
Вірші, введені Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким до свого твору, є нерівноскладовими. Таку формальну “незграбність”, на нашу думку, можна пояснити прагненням митців бароко викликати сильні враження, котрі іноді виходять “поза межі краси” (Д. Чижевський). Варто підкреслити, що, на відміну від “Алфавіту духовного” Ісаї Копинського, поетичні вкраплення в тексті “Перла многоц…нного” не є метризованою прозою, – попри певну формальну незграбність, це вже “вірші”, які мають за основу, як і “Алфавіт”, літургію. Вони передують прозовим коментарям, але не просто апелюють до почуттів реципієнта, а привносять до тексту елемент інтелектуальної гри, як, скажімо, епіграми “Діоптри”. Однак, якщо о. Віталій Дубенський уводить поезію до перекладного твору, намагаючись тим самим дещо “осучаснити” давній текст, то Кирило Транквіліон-Ставровецький прагне поєднати в ориґінальному творі прозову та поетичну лінії, що дає змогу говорити й про певні тенденції розвитку прози, як-от поява рис оповідання, що ґрунтується на біблійних сюжетах.
Іще більшою мірою оповідний елемент увиразнюється у вступах та “прилогах” книжки Дмитра Туптала “Руно орошенноє” – славетної збірки див доби високого бароко. Твір витримано в річищі Арістотелевої “Риторики”, що засвідчує зокрема поєднання епідиктичного (присвята гетьманові Іванові Мазепі) та дидактичного тексту.
Кожен розділ цього твору складається з кількох елементів:
1) вступу, тобто опису дива, явленого іконою Божої Матері;
2) “бес…ди”, в якій автор окреслює причину того чи іншого гріха;
3) “нравоучєнія”, що наставляє на “шлях істини”;
4) “прилогу”, котрий ілюструє порушену тему прикладом із життя праведників.
Така побудова (перші три параграфи є ентимемою, а четвертий – прикладом) узгоджується з вимогами барокової теорії красномовства.
Поетичні вкраплення до цього тексту можна тлумачити як засіб виокремлення основних ідей, котрі розробляються протягом твору, а також як засіб, що спонукав реципієнта до інтелектуальної роботи.
Інтелектуальна гра, напевне, спонукала й іще одного знаного українського письменника “мазепинської” доби Івана Максимовича ввести епіграми до тексту свого “Театрона” – одного з перших трактатів української літератури, де домінує світський елемент.
Як відомо, праця наступника Лазаря Барановича на чернігівській катедрі Івана Максимовича є перекладом “Театру політичного” папського каноніка та професора богослов’я Амвросія Марліана, що містить низку морально-політичних настанов. Однак сам Максимович не вказує на те, що його твір є перекладом.
Поєднання поезії та прози в “Театроні” можна вважати за один із проявів барокового концептизму. Як відомо, польський теоретик М. К. Сарбєвський, чия “Поетика” високо цінувалася тогочасними українськими авторами, окреслюючи природу концепту, вказував на те, що концепт виникає тоді, коли з вислову випливає щось неочікуване або протилежне, коли “узгоджене” стикається з “неузгодженим”. Уміння поєднувати суперечності поціновувалося під ту пору як властивість гнучкого розуму, адже воно давало змогу відчути гармонію в суперечливому довколишньому світі. Саме тому дотепне поєднання протилежностей (концепт) стало основою естетики бароко, а містичність, метафоричність, гіперболічність, парадоксальність, антиномічність – характерними рисами літератури бароко загалом.
Головне завдання, що стояло перед автором, – переконливо донести до читача свою думку й подати йому нову інформацію. Іван Максимович, певно, чудово розумів, що “найбільше інформації несуть порушення очікуваного порядку. Виразним місцям тексту в читацькому сприйнятті відповідає категорія здивування”. Саме вона є прикметною рисою бароко, коли влучність, несподіваність, афористична загостреність вислову цінувалися найбільше. Досягнути цього було значно легше, послуговуючись поетичними засобами.
Відтак, проаналізувавши учительні трактати о. Віталія Дубенського, Ісаї Копинського, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Дмитра Туптала та Івана Максимовича, ми виокремлюємо дві тенденції, що спонукали наших письменників до поєднання поезії та прози в межах одного тексту.
Найперше вказуємо на те, що українська учительна література мала за взірець літургію й, відповідно до цього, намагалася запроваджувати до прозових текстів дидактичних праць вірші, наслідуючи літургійні піснеспіви (“Алфавіт духовний” Ісаї Копинського, “Перло многоц…нноє” Кирила Транквіліона-Ставровецького). Ця обставина є свідченням того, що вірш іще не усвідомлювався як самостійне явище, яке може існувати поза межами прози та без застосування музики.
Другу лінію ми пов’язуємо з поширенням західних барокових літературних теорій, що в своїй основі мали вчення про концепт (“Діоптра” Віталія Дубенського, “Руно орошенноє” Дмитра Туптала, “Театрон” Івана Максимовича). Саме вірші значно більше надавалися до експериментування, дозволяючи водночас зосереджувати увагу реципієнта на найсуттєвішому.
У другому розділі “Поєднання поезії та прози в рамцях барокового полемічного дискурсу” аналізуються полемічні трактати XVII – XVIII століть з метою з’ясування особливостей поетичних вкраплень до текстів, у яких дискутуються суто богословські питання. Обираючи об’єктом дослідження трактати “Nowa miara starej wiary… ” Лазаря Барановича, “Месія правдивий” Іоаникія Ґалятовського, “Знаменія пришествія антихриста” і “Камень в…ры” Стефана Яворського, ми намагалися відстежити явище синкретизму поезії та прози в полемічних писаннях авторів “чернігівського” кола. Тексти, що аналізуються, мають різне спрямування (відповідно: антикатолицьке, антиюдейське, антирозкольницьке та антипротестантське). Студіюючи згадані твори, ми з’ясували дві жанрові лінії, до яких тяжіють полемічні розправи давніх авторів:
1) епістолярний жанр;
2) науковий трактат.
Ці відмінності позначилися на специфіці застосування поетичних вкраплень.
Відтак, аналізуючи текст “Nowej miary…” Лазаря Барановича, ми виявили, що цей трактат засвідчує новий етап розвитку полемічної літератури: од відвертих образ на адресу опонента діячі православ’я переходять до ясної, чіткої арґументації своїх позицій. Отже, епоха середньовічної полеміки, а також доба полеміки ренесансно-реформаційної відходять, поступаючись місцем новим формам дискусії, які передбачали перш за все наукове підґрунтя. Водночас, звертаючись до свого супротивника, тогочасний автор прагне дотриматись і головної барокової вимоги – подивувати.
На нашу думку, саме в цьому річищі варто розглядати віршовані вкраплення до тексту “Nowej miary…”. Відкинувши прийом лайки, який часом переобтяжував полемічні розправи його попередників, Лазар Баранович прагнув “зодягнути” свої почуття в шати віршованої форми. Таким чином, поетичні тексти постають у цьому творі як образний прийом, що втілює найперше авторські емоції.
На противагу згаданому трактату Барановича, поетичні вкраплення до тексту “Месії правдивого” Іоаникія Ґалятовського мають суто раціональне навантаження. Так, на початку твору подибуємо емблематичний вірш на герб Ісуса Христа. Цей поетичний текст є своєрідною “префігурацією” змісту твору, налаштовує читача на відповідний лад, адже безапеляційний, категоричний тон, що ним позначена згадана епіграма, подає автора як “оратора-учителя”, котрий утверджує свій погляд, відкидаючи будь-які арґументи супротивників. Наявні в тексті “Месії правдивого” “Віщування Сивілл” образно підсилюють арґументацію Іоаникія Ґалятовського щодо найдискусійніших питань християнської історії, вказуючи на додаткове джерело інформації, яке під ту пору користувалося неабияким авторитетом.
Відтак, поетичні вкраплення до корпусу полемічної розправи Іоаникія Ґалятовського, залишаючись підпорядкованими суворій логіці, виконують також функцію емоційного впливу на реципієнта.
У трактаті “Знаменія пришествія антихриста” Стефана Яворського, спрямованому проти російських розкольників, ми зустрічаємо не лише вірші, а й метризовану прозу. Можемо завважити, що поетичні чи наближені до поетичних вкраплення в текст трактату знову ж таки, як і в “Nowej miari…” Лазаря Барановича, є засобом вияву авторських емоцій. Це, вочевидь, обумовлюється тим впливом, що його Баранович справив свого часу на творчість Яворського.
На початку свого твору Стефан Яворський подає вірш “Аще хощєтє любимицы знати”, який, окрім типової для українського бароко функції книжкової окраси, мав цікаве смислове навантаження. Тут автор подає своє ім’я в акровірші, водночас застерігаючи читача від поспішних висновків, котрі ґрунтуються на поверхових (таких, що часто свідомо іґнорують істину) ознаках. Ця поезія повинна була налаштувати реципієнта на належне сприйняття трактату, який містить екзегезу апокаліптичних знаків.
Полемізуючи з провідниками руху розкольників, Стефан Яворський нерідко змушений говорити про речі елементарні, котрі має знати будь-який пересічний християнин. Цим обумовлена композиція твору, де в тексті вірша стисло, у тезовій формі, сконцентровано думки, котрі автор більш докладно витлумачує в передмові. Зауважмо також, що і в передмові Стефан Яворський нерідко вдається до ритмізованої прози. Застосовувана тут стилістика – “нагнітання” окличних речень, послуговування влучними порівняннями та метафорами (котрі викликають алюзії на текст “Треносу” Мелетія Смотрицького) – створює відчуття динамізму, що, як уже зазначалося, є характерною ознакою барокової традиції. Водночас такий “риторичний механізм” покликаний справити посутній “тиск” на супротивника, “обеззброїти” його, позбавити можливості будь-що закинути у відповідь.
Дещо осібно з-поміж українських барокових полемічних писань стоїть твір Стефана Яворського “Камень в…ры”, адже якщо перші три полемічні праці, що стали об’єктом нашого дослідження, тяжіють до епістолярного жанру, то цей трактат є радше ґрунтовною науковою розвідкою.
Зазначмо, що антипротестантський трактат “Камень в…ры” було написано переважно для тих людей, котрих сколихнула протестантська проповідь; для їхнього переконання Стефан Яворський виклав усі православні догмати, що їх заперечували протестанти, навів докази й заперечення щодо цих закидів. Тому “вся книга є зображенням двобічного – позитивного й неґативного”.
У тексті “Каменя в…ры” віршовані фраґменти застосовувалися передовсім із суто дидактичною метою – для кращого запам’ятовування. Окрім того, поетичні вкраплення, що навіть графічно виокремлюються з-поміж іншого тексту, могли закцентувати увагу реципієнта на якихось посутнім моментах. Вірші чи метризована проза, уклинюючись у прозовий текст своєю інакшою ритмічною організацією, позбавляли виклад монотонності; у такий спосіб виокремлювалися певні важливі деталі. Однак, варто також зауважити, що деякі з цих поетичних вкраплень могли виконувати ще й функцію книжкової окраси.
Водночас, зважаючи на непересічний художній талант Стефана Яворського, його бажання займатися передусім літературною творчістю, можемо зазначити, що мистецький хист автора позначився на його наукових писаннях не лише на формальному рівні. Подекуди автором оволодівають щирі емоції, наслідком чого маємо образні поетичні тексти.
Отже, ми дійшли висновку, що поетичні вкраплення до полемічних трактатів XVIІ – XVIIІ ст. застосовувалися найперше з метою емоційного “пожвавлення” тексту. З одного боку, вони були засобом вияву авторських почуттів, витіснивши лайку як прийом, доволі поширений раніше (“Nowa miara starey wiary” Лазаря Барановича, “Знаменія пришествія антихриста” та почасти “Камень в…ры” Стефана Яворського); з іншого – засобом впливу на емоції реципієнта (“Месія правдивий” Іоаникія Ґалятовського). Окрім того, віршовані відступи вводилися з дидактичною метою, щоб покращити запам’ятовування та популяризувати біблійні сюжети (“Камень в…ры” Стефана Яворського, “Nowa miara starey wiary” Лазаря Барановича). Поетичні вкраплення виконували також роль “прикнижного реквізиту”, що найвиразніше відслідковується в текстах посвят та вступів (“Nowa miara starey wiary”, “Месія правдивий”, “Знаменія пришествія антихриста”), а подекуди і в текстах наукових писань (“Камень в…ры”). Нарешті, віршовані вступи до прозових текстів мали налаштувати читача на відповідний лад, тобто в такий спосіб автор зазделегіть забезпечував адекватний щодо теми та способів її потрактування настрій реципієнта (“Nowa miara starey wiary”, “Месія правдивий”, “Знаменія пришествія антихриста”).
У третьому розділі “Український бароковий панегірик як прозово-поетичний текст” ми прагнули з’ясувати особливості поєднання поезії та прози в панегіричному жанрі.
Звертаючись до історії жанру панегірика у вітчизняній літературі, ми зазначаємо, що епідиктичне красномовство переживає тут справжній розквіт в XI – XII, тимчасом як у Західній Європі воно під ту пору взагалі не отримало широкого розвитку. Однією з провідних рис тогочасного красномовства є ритмічна побудова мови. “Подекуди інерція ритму така виразна, що промова викликає враження вірша в прозі. Звичайно, цей ритм виникав із чергування речень у одній і тій самій синтаксичній конструкції, іноді із закономірним повтором першого чи останнього слова”. Тут виразно простежуються візантійські впливи, що є цілком природним, адже після прийняття християнства до Київської Русі потрапляє й низка пам’яток візантійської літератури.
Власна агіографічна література починає ширитися після канонізації перших українських святих. Так, досить популярними стають розповіді про праведне життя та страдницьку смерть Бориса і Гліба, житія княгині Ольги та князя Володимира. Найвідомішими зразками епідиктичного красномовства тих часів є “Слово про закон і благодать” Іларіона Київського та проповіді Кирила Туровського, а дещо перегодом – “Києво-Печерський патерик”.
Об’єктом нашої студії було обрано панегірики “Bogaty wirydarz…” Івана Орновського, “Redivivus phoenix. Lazarus Baranovich” Лаврентія Крщоновича, “Pelnia niewbywaiącey chwały…” та “Echo głosu…” Стефана Яворського, “Августейшей непоб…димой імператриц… єя священн…йшему царскому величеству Єлизавет… Петровн…” Мануйла Козачинського, що давало змогу відстежити явище синкретизму в “золоту” (мазепинську) добу та пізній період українського бароко, а також з’ясувати специфіку поєднання поезії та прози в панегіриках на пошану світських та церковних осіб.
Аналізуючи згадані панегірики, ми виявили низку образів та мотивів (греко-римський Олімп, сонце, сад, слава тощо), притаманних бароковій традиції. Варто зазначити, що використання так званих “спільних місць” (loci communes) чи топосів є однією з ознак риторичного первня в літературі.
Панегірики середини XVIІ ст. хоча й присвячувалися високим особам – царям, гетьманам, церковним ієрархам, – не завжди виконували функції суто етикетної поезії. Часто їхні автори висловлювали в такий спосіб свої власні політичні, моральні та естетичні погляди. Ця традиція надовго закріпилася в українській літературі, прикладом чого є панегірик Івана Орновського на честь харківського полковника Федора Донця-Захаржевського “Bogaty wirydarz…”. З огляду на розвиток усіх тогочасних жанрів у лоні риторики, цілком закономірним є той факт, що елементи історичної літератури знаходимо в поетичних текстах, а вірші – в літописах. Саме тому Іван Орновський уводить до свого тексту прозові коментарі, котрі деталізують історичні події, описані віршами. До того ж поєднання поезії та прози під добу бароко було пов’язане також із впливом гомілетики, адже проповідник мав докладно витлумачити, чому ті чи інші якості мусять переважати в людині, а відтак – чому автор обирає для прославлення саме цю особу. Крім того, у прозовій передмові автор мав змогу обґрунтувати свої політичні пріоритети, світоглядні позиції, зосередити увагу реципієнта на певних історичних фактах.
Яскравим прикладом таких настанов є також панегірик “Redirivus phoenix. Lazarus Baranovich” Лаврентія Крщоновича. Фраґмент цього твору ми віднайшли у відділі рідкісних видань та рукописів Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка підшитим до панегірика Стефана Яворського на пошану Варлаама Ясинського “Pelnia nieubywaiącey chwały…” за № 529577. Прозовий вступ до поетичного тексту панегірика введений автором з метою зосередження уваги реципієнта на справах, гідних наслідування. Саме тут оприявнюються філософсько-богословські пріоритети Лаврентія Крщоновича та почасти витлумачується сюжетна концепція, закладаючи водночас підмурівки для розвитку образної системи панегірика.
Прикметним є виокремлення в тексті панегірика дескриптивних віршів. Відомо, що Лаврентій Крщонович і сам був автором “Риторики”, де висловлював думку про необхідність насичення літературного твору алегоріями, метафорами, символами, емблемами та ієрогліфікою. Їхнє розмаїття мало становити стилістичний поліфонізм, котрий був характерним для літератури бароко і впливав на читача як змістовим наповненням тексту, так і його графічним оформленням.
Студіюючи панегірик першого українського поета-лавреата Стефана Яворського “Pelnia nieubywaiącey chwały…”, присвячений Київському митрополитові Варлаамові Ясинському, ми з’ясували, що панегірик має неначебто дві частини, нашаровані одна на одну: ув одній із них превалює елемент сакральний (вірші до небесних покровителів, тезоіменні вірші, фінальна прозова частина), в іншій – почасти увиразнюється світський елемент (вірші на герб Ясинських, передмова, прикінцевий віршований цикл “Mnemosine sive recordatio patrocinii stephanica”). При тому в основі першої частини перебуває ім’я, а в основі другої – родовий герб Ясинських. Це дозволяє стверджувати, що перша частина тексту панегірика структурно тяжіє до жанру проповіді, де вірші до святих покровителів розглядаємо як exordium, віршовану частину тезоіменного привітання – як narratio, а фінальну прозову частину – як conclusio. Однак маємо й іншу композиційну лінію, яка значно більшою мірою відповідає вимогам панегіричного жанру: вірші на герб Ясинських, прозова передмова та фінальні вірші. Поєднання цих двох ліній є свідченням того, що, хоча вже на початку XVI ст. панегірик був сформований як окремий жанр, його тривале перебування в лоні проповіді відчутно позначилося на композиційній структурі. Прозові вкраплення в поетичний текст з метою якнайдокладнішого витлумачення певних істин чи обґрунтування авторської позиції є, на нашу думку, залишковими явищами проповіді.
Інший панегірик Стефана Яворського “Echo głosu…”, написаний на пошану гетьмана Івана Мазепи, мав на меті створити образ взірцевого володаря. Прозові частини цього твору є своєрідним полем для вияву авторських філософських рефлексій, а також покликані докладніше витлумачувати, а нерідко й попереджувати з’яву тих чи інших образів у поетичному тексті.
Ґратуляційна композиція “Августейшей непоб…димой імператриц… єя священн…йшему царскому величеству Єлизавет… Петровн…” Мануйла Козачинського, написана трьома мовами, у прозовій передмові містить думки, котрі згодом розробляються у віршах. До того ж сам автор обґрунтовує поєднання поетичного та прозового тексту бажанням уславити шановану особу всіма можливими засобами – як поетичними, так і власне риторичними.
Підсумовуючи, ми зазначаємо, що явище поєднання поезії та прози в панегіричному жанрі було зумовлене головно двома чинниками:
1. Впливом проповідницького жанру, який тривалий час залишався в українській літературі єдиним зразком епідиктичного красномовства; така особливість більшою мірою характерна для творів, присвячених церковним достойникам (“Redivivus pnoenix. Lazarus Baranovich” Лаврентія Крщоновича, “Pelnia nieubywaiącey chwały…” Стефана Яворського).
2. Впливом історичного жанру, що передбачав життєпис видатних осіб у межах хронік; ця риса більше виявилася в панегіриках, написаних на пошану видатних політичних діячів (“Bogaty wirydarz…” Івана Орновського, “Echo głosu…” Стефана Яворського, “Августейшей непоб…димой імператриц… єя священн…йшему царскому величеству Єлизавет… Петровн…” Мануйла Козачинського).
У висновках систематизовано та узагальнено основні результати дисертаційного дослідження. Проаналізувавши низку текстів українського письменства XVII – XVIII ст. і зважаючи на ту обставину, що синкретичність є провідною ознакою мистецтва бароко загалом, ми зауважуємо таке:
I. Ведучи мову про синкретичність поезії та прози, варто розрізняти два її види:
1. Віршовані вкраплення до питомо прозових текстів (учительні книжки та полемічні трактати), що побутували у формі присвят, гербових епіграм, епіграфів, своєрідних резюме.
2. Прозові вкраплення до власне поетичних текстів (панегірики), котрі подибуємо у формі передмов, післямов, авторських коментарів.
II. Синкретичність поезії та прози в українській бароковій літературі була зумовлений двома основними чинниками:
1. Превалюванням духовного елемента над світським, а відтак тяжінням багатьох творів до системи церковних обрядів та жанрів:
1. 1. Поетичні вкраплення в твори дидактичної літератури мисляться авторами в контексті літургії, точніше, літургійних піснеспівів. Тут варто вказати також на те, що вірш не завжди усвідомлюється тогочасними письменниками як окремий літературний вид, котрий може існувати самостійно, без музичного супроводу чи включення його в певне обрядове дійство (“Перло многоц…нноє” Кирила Транквіліона-Ставровецького). Окрім того, подібна залежність спричинилася й до виникнення межових явищ, як-от метризована проза (“Алфавіт духовний” Ісаї Копинського).
1. 2. Прозові вкраплення до текстів панегіриків можна пояснити впливом проповідницького жанру, адже, уславлюючи того чи іншого достойника, автор мусив витлумачити, чому він обрав для похвали саме цю особу, наголосити на її чеснотах та закликати реципієнта наслідувати ці найкращі якості (“Redivivus phoenix. Lazarus Baranovich” Лаврентія Крщоновича, “Pelnia nieubywaiącey chwały…” Стефана Яворського). Говорячи про панегірики, слід також підкреслити вплив історичного жанру (це найперше стосується панегіриків “Echo głosu…” Стефана Яворського, “Bogaty wirydarz…” Івана Орновського, “Август…йшей непоб…димой імператриц… єя священн…йшему царскому величеству Єлизавет… Петровн…” Мануйла Козачинського), коли автори вводять прозові коментарі, деталізуючи обставини певних подій чи дотримуючись чіткої хронології. Однак, варто наголосити на тому, що, попри всю історичну конкретику, головним завданням панегірика було подати образ християнина, що вартий наслідування, тому вплив проповіді тут превалює.
2. Естетикою бароко, котра вимагала від авторів дотепності, в основі якої перебував концепт, тобто суто ігровий елемент. Українські автори дотримувалися насамперед тих поглядів на природу концепту, що були викладені польським теоретиком літератури М. К. Сарбєвським. Уміння поєднувати суперечності вони поціновували як прикмету гнучкого розуму, здатного добачити гармонію в суперечному плетиві явищ. “Концептні” вірші подибуємо переважно в учительних книжках (“Діоптра” Віталія Дубенського, “Руно орошенноє” Дмитра Туптала, “Театрон” Івана Максимовича) та подекуди в полемічних трактатах (“Nowa miara…” Лазаря Барановича).
III. Поєднання поезії та прози в українських барокових текстах мало на меті здебільшого таке:
1. Віршовані вкраплення в прозовий текст, як правило, перебирають на себе суто емоційну функцію:
1. 1. Вони є засобом віддзеркалення авторських емоцій. Тут найперше йдеться про полемічні трактати (“Nowa miara…” Лазаря Барановича, “Знаменія пришествія антихриста” Стефана Яворського), коли письменник веде дискусію, спираючись на виважені богословські арґументи, а почуття, що сповнюють його, висловлює в поетичних відступах.
1. 2. Віршовані вкраплення є формою впливу на емоції реципієнта (віщування Сивілл у трактаті “Месія правдивий” Іоаникія Ґалятовського).
1. 3. У дидактичній літературі досить часто подибуємо поєднання обидвох згаданих вище засобів, адже, переконуючи реципієнта в необхідності дотримання моральних норм християнського життя, автор почасти сам доходить певної екзальтації (“Алфавіт духовний” Ісаї Копинського).
2. Віршовані присвяти виконують роль своєрідного “прикнижного реквізиту”. Окрім того, досить часто вони були покликані “задавати тон” всьому подальшому викладу, налаштовуючи реципієнта на адекватне сприйняття твору (“Nowa miara…” Лазаря Барановича, “Знаменія пришествія антихриста” Стефана Яворського, “Месія правдивий…” Іоаникія Ґалятовського); незрідка вони слугували своєрідним унаочненням, прикладом, що підтверджує основну думку твору (“Руно орошенноє” Дмитра Туптала та “Алфавіт духовний” Ісаї Копинського).
3. Нарешті, варто виокремити суто дидактичну функцію поетичних вкраплень: вони мали на меті полегшити сприйняття та запам’ятовування певного матеріалу (євангельські вірші в тексті “Nowey miary…” Лазаря Барановича, “Камень в…ры” Стефана Яворського).
4. Натомість прозові вкраплення до поетичних текстів можна потрактувати як своєрідну “царину” для філософських та богословських рефлексій автора, а також як засіб витлумачення чи конкретизації певних образів, подій тощо (“Redivivus phoenix. Lazarus Baranovich” Лаврентія Крщоновича, “Pelnia nieubywaiącey chwały…” та “Echo głosu…” Стефана Яворського, “Bogaty wirydarz…” Івана Орновського, “Августейшей непоб…димой імператриц… єя священн…йшему царскому величеству Єлизавет… Петровн…” Мануйла Козачинського).
На підставі наведеного аналізу можемо зробити висновок: синкретизм поезії та прози простежується в найрізноманітніших жанрах української літератури XVII – XVIII ст., виявляючи тим самим її глибинне риторичне підґрунтя.
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Мюнхен, 1983. – С. 32. Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Пер. з нім. – К.: Юніверс, 2001. – С. 27. Самарин Ю. Стефан Яворский и Феофан Прокопович // Самарин Ю. Избранные сочинения. – М.: Московский философский фонд РОССЛЭН, 1996. – С. 43. Еремин И. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1987. – С. 75. |
