КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20-х років ХХ ст. (на матеріалі прози Г. Михайличенка, М. Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного) : КОНЦЕПЦИЯ ЧЕЛОВЕКА В УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ 20-х годов. (на материале прозы Г. Михайличенко, М. Хвылевого, Н. Ивченко, В. Пидмогильного)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження, методологія аналізу, розкривається стан вивчення проблеми, формулюються мета й завдання, визначається практична цінність роботи.

Розділ I. Художня концепція людини 20-х рр.: естетичні засади реалізації.

Провідні принципи, засоби зображення та інтерпретації людини й дійсності відображають концептуальну своєрідність як самого твору, так і творчості митців певного періоду. Вони уособлюють унікальні світоглядні та онтологічні моделі, що виражають неоднозначність буття та людського характеру.

Художня концепція людини представляє собою естетично оформлену універсальну модель особи, що передає тип світовідчуття епохи й автора. Це інтелектуальне вираження у певних мовних формах, образно-метафоричних засобах та інших структурах тексту сенсу буття людини, її духовного світу. Художня концепція людини є особливим способом естетичного освоєння світу на різних рівнях художньої системи твору: від мікроелементів (деталей) до ідейного цілого, поетики твору, від закономірностей художньої організації матеріалу письменником до культурного та літературного феномену твору.

Своєрідність образного перетворення системи “людина—світ” відображена насамперед у концептуальних особливостях твору, що охоплюють три структурні рівні художньої концепції людини.

Структурно-стилістичний об’єднує мовностилістичні, семантичні особли­во­сті мікроелементів (деталей) тексту, поетичні образи, які втілюють етичні установки, суперечливе внутрішнє життя героїв, формують їх смислове ціле.

Художньо-образний рівень включає діалектику розвитку характерів персо­нажів, особливості часопростору твору як суперечності між зовнішньою дій­сніс­тю і внутрішнім життям особи, виражає світоглядну модель людини через психологізм.

Філософсько-універсальний рівень є втіленням певних універсальних смислів “людського” у творі в найрізноманітніших їх виявах— любов, страх, ненависть, трагедія, тиранія, самотність, розгубленість, непотрібність тощо; репрезентує культурно-художній тип людини певної епохи у тексті.

Основою світоглядних та естетичних трансформацій у мистецтві 20-хрр. стали насамперед суперечливі зміни у внутрішньому світі людини. Доба духовних потрясінь, що пройшли крізь людські душі, зачепивши свідомість, знищивши традиційні етичні орієнтири й установки, виводить на арену наукових, філософських, мистецьких досліджень неповторну індивідуальність з трагічним світовідчуттям.

Відтак зміщуються центри епічного повіствування. Епос 20-хроків ХХ віку — це поле взаємодії інтелектуальних, моральних, естетичних смислів. Прозаїки створюють не гострий фабульний поворот, а багатозначну психологічну колізію, що стає головною рушійною силою оповіді.

Кардинальність суспільних змін зумовила появу новітніх міфів про першооснови буття. Цим міфом став “Блакитний роман” Г.Михайличенка. Єгипетська міфологія, елементи казки, алегорії, езотеричні символи, на яких ґрунтується характер героя “Блакитного роману”, моделюють умовного персонажа — людину універсального змісту.

Частина українського письменства в духовному поступі мистецтва 20-х рр. вбачала творення нової соціальної культури, зміну свідомості усієї епохи. Я.Савченко (“Доба і письменник”), як і Б.Коваленко (“Пролетарські пись­менники”), В.Коряк (“В боях”) обстоювали соціальну детермінованість образу людини у творі. Естетичними засадами змалювання такого героя виступали типовість, соціальна доцільність, ідеологічна еволюція. Ці принципи формували в літературі тип аскета, виняткового персонажа. Нормативні риси його ха­рактеру зумовили появу міфологічно-титанічної концепції людини, що спрощувала й вульгаризувала індивідуальну неповторність особи.

Водночас у літературі існувала й інша тенденція змалювання особи в творі, її втілено в концепціях М. Могилянського (виступ на диспуті 24 травня 1925р.), М. Івченка (записники, щоденники), В.Підмогильного. Вбачаючи за соціаль­ними змінами епохи докорінні духовні трансформації, ці письменники зверталися до філософсько-етичних засад світогляду людини нової епохи.

Героїв Михайла Івченка та Валер’яна Підмогильного об’єднує прагнення розв’язати проблеми сенсу буття людини, з’ясувати в кризовій ситуації особистого життя власні прагнення й можливості. Концепції такого героя ґрунтуються на суб’єктивності змалювання, психологічному імпресіонізмі, філософсько-інте­лектуальних теоріях екзистенції людини, що опинилася на соціальному роздоріжжі,

Українська література представляє й інший тип — людину трагічного світовідчуття, що водночас формується як “громадянин нової епохи”. Це особистість універсального чину, “м’ятежний геній” майбутнього. Безпо­середнім втіленням особи такого типу стає герой М. Хвильового. Харак­тери його персонажів ґрунтуються на мотиві трагічного роздвоєння, дослі­дженні внутрішнього світу героя в екстремальному стані через виявлення психо­логічних змін характеру, темі зруйнованих ілюзій, асоціативності образів, зміні часопростору твору, а введення в текст алюзій, візій відображає розірваність свідомості й призводить до хронологічних зрушень у композиції.

Українська проза 20-х років у художніх структурах епосу розкриває через індивідуальне світосприйняття персонажа перетворення (відродження) пси­хічного й внутрішнього світу героя, його світорозуміння й само­усвідом­лення, що стало основою концепції людини доби Розстріляного Відродження.

Однак мистецтво цього періоду вже не поверталося до традицій письма XIX віку, взявши на озброєння інші засоби, які відтворювали внутрішній світ людини. На авансцену літератури виходять образи зі складною психікою, що поєднали любов до революції та закоханість у сизий дим віків української історії (“Редактор Карк” М.Хвильового), психологію революціонера-інтелігента і філософа, який схиляється перед пантеїстичним культом землі (“Землі дзвонять” М.Івченка), свідомого інтелігента та безжального буржуа (“Місто” В.Підмогильного).

Психічні явища, як-то: настрій, почуття,  думки, враження — становлять вічні первені буття, з яких складається характер героя революційної, оновленої дійсності. Художня реалізація концепції людини 20-х рр. в часопросторі новел і повістей ґрунтується на одномоментних, обмежених суб’єктивним світом особи засадах, що виявляють рівновагу зовнішнього світу у внутрішньому бутті персонажа.

У вульгарно соціологічній тенденції звужується загальнолюдський простір і час, що створює героїв з чітко окресленим естетичним втіленням. Це “діти Жовтня” і певного соціального класу. В межах лірико-філософського стилю М.Івченко, В.Підмогильний зображують новітній духовний простір людської душі. Романтичний вітаїзм М. Хвильового моделює романтико-героїчний та водночас деформований характер. Естетичними принципами змалювання концепції людини доби  Розстріляного Відродження виступають: гуманістична криза початку ХХ ст.; лірико-імпресіоністичний спосіб змалювання дійсності; суб’єктивно-умовний характер повіствування в новому епосі; звернення до психологічного аналізу неповторного потоку імпульсів внутрішнього буття людини; мотив роздвоєння психіки особи.

Розділ II. Еволюція художньої концепції людини  в українській прозі 20-х рр.

“Блакитний роман” Гната Михайличенка приніс в українську прозу новий тип повіствування, в якому людина постає в первісній культурно-історичній цілісності власних рефлексій. Письменник у творі символізує міфологічні начала людської природи. Осмислення сутності життя героя та буття взагалі відбувається у структурах містичних уявлень Стародавнього світу. Концепція людини Г. Михайличенка ґрунтується на двох контрапунктах: універсальне й особисте, тобто об’єктивна міфологічна історія народження нової людини й суб’єктивне світосприйняття рефлектуючої особистості.

Узагальнення, виписування ідей, а не предметів на стильовому рівні відображено в кольорописі. Колір є одним із композиційних прийомів твору, що організовує як ідейно-смислову єдність тексту, так і динаміку становлення світосприйняття головного героя.

Ключем до розуміння концепції людини в українській літературі 20-х років є творчість Миколи Хвильового — однієї з найвидатніших постатей цього періоду. Наскрізним образом  його епосу є людина в епоху революційних змін, розвиток її характеру, самоствердження.

Змальовуючи внутрішній світ своїх героїв, М. Хвильовий уникає розлогих предметно-об’єктивних описів, прагнучи передати складну систему людської душі (її історію, стан) одним словом. Так, головний герой новели “Лілюлі” “дивився Голгофою”— образ, який втілює велику таїну життя митця. В оповіданні “Пудель” переосмислюються загальні атрибутивні ознаки людського в суспільстві. Розколотість внутрішнього світу героїні новели “Силуети” має два береги — колишній плакатний образ часу революції та класичний, позачасовий лик з відомих картин. Усталені предметні означення по-новому артикулюються письменником, виступаючи своєрідним кодом до художньої концепції людини М.Хвильового.

Внутрішній світ людини у творах Миколи Хвильового часто характеризують просторові епітети. Вони будуються на асоціативних зв’язках між образами дороги, шляху та простором внутрішнього світу героя (його почувань, емоцій). Естетичну природу слова письменника обумовлює перехід від символічної (однозначної) абстрактності до конкретної сторони предмета, насамперед чуттєво-емоційної, на новий рівень абстрагування— ідейно-емоційного смислу. За допомогою таких образів на структурно-стилістичному рівні тексту ство­рюється суперреальний світ характерів героїв, особливості етичних установок яких визначає метафорична асоціативність мікрообразів. Останні ж стосуються насамперед психодуховних переживань особи у критичний момент життя.

Основою розвитку дії у малій прозі Миколи Хвильового виступає рухлива свідомість персонажа, що у безпосередньому потоці вражень і емоцій об’єднує об’єктивну картину реального революційного світу. Зовнішня подієвість замінюється внутрішнім смислом. Глибинні підсвідомі переживання героя засновані на асоціативності, що охоплює граничні межі образу— предметні і настроєві. Тому художній час у структурах текстів Хвильового звужується до окремих моментів почувань героя і водночас спіралеподібно розширюється, вливаючись у загальний потік галактичного, історичного часу.

На формування художнього простору буття й особистості у новелах Хвильового впливає суперечність між мрією та дійсністю. Свідомість персонажів оперує реальними й умовними категоріями, однаково доступними герою, розкриваючи нерівнозначність шарів психіки героя. Особливу взаємодію кількарівневого художнього простору виявлено в “Санаторній зоні”. Зачарований простір зони доповнений роздумами, які становлять ще одну частину твору. Він, як уособлення смислів людського існування, тече через свідомість Анарха.

Асоціативна структура характерів героїв письменника вказує на дві прикметні їх риси: розколотість і рухливість внутрішнього світу персонажа. Це герої вітаїстичного роздвоєння. Вони поставленні у ситуацію вибору, опинилися на межі граничного духовного і душевного напруження, дисгармонія їхнього “я” та громадських інтересів, за авторською концепцією, повинна виявити сутність “м’ятежних” характерів майбутнього.

М.Івченко представляє інший тип комунікативного вираження художньої концепції людини. Одна із перших новел “До землі (Лірика осені)”, скомпонована як потік вражень і почувань героя, містить провідні моменти творчої манери письменника: прагнення передати почування людини, окреслити внутрішній світ героя; вживання епітетів, які стосуються насамперед очей, сміху, звукових образів.

У художній системі письменника внутрішній світ людини асоціюється з рослиною, яка росте і квітне або гине й спотворюється, значне місце посідають порівняння внутрішнього світу людини і землі, повноти/неповноти душі. Подібні змалювання ґрунтуються на поетиці спостереження: естетичного і психологічного, яке прозирає в світ природи і душі людської.

Обстоюючи тезу про те, що людина є втіленням усього космосу, який водночас уособлює її внутрішній світ, письменник неминуче звертається до образу землі. Вона у концепції М.Івченка набуває особистісного, іпостасного смислу в людині. Концепт землі виступає не соціальним чинником, а втілює морально-філософські здобутки людства. Предметом зображення у новелах і оповіданнях прозаїка найчастіше стає душевний розлад особистості, що виник внаслідок втрати її зв’язку із землею (точніше — власною сутністю). Так М.Івченко створює картину рідкісної перспективи— духовно-просторової.

Письменник наповнює образи художніх творів просторовою (малярською) і психологічною глибиною у вимірах одного — особистого відчуття часу (переважно миті, доби, епохи, вічності). Відмежовуючись від узвичаєного, конкретно-предметного вживання кольористичних епітетів, митець звертається до кольору як характеристики психічного стану, характеру, настрою героя. Золотий вживається на позначення найвищої гармонії душі; блакитний відтворює шлях героя до вищого духу; бузовий вживається як колір далі, невідомого, інколи на позначення рубежу настрою, відчуття; білий — втілює найвищий ступінь переживань людини; осібно в авторській концепції стоїть червоний — як втілення переродженого або щойно народженого нового героя (чуття, явища тощо); художня система письменника містить протиставлення світла й тіні, світла й темряви.

На структурологічному рівні його художня концепція людини відтворена як емоційний, філософський тон чуття, характеру переживання героя тощо. Художнє слово як компонент характеру персонажів Михайла Івченка формує філософський тип героя у рамках ліризованого сприйняття.

Письменник моделює часовий простір своїх новел як культурно-філософський. Лірико-філософські відступи, в яких виражається перебіг художнього часу, розлогіші, покликані розгорнути єдиний, вічний часовий потік буття, що струменить через найдрібніші відтінки кольору пейзажу і почування особистості. Просторова організація прози М. Івченка ґрунтується на міфологічній моделі органічно єдиного всесвіту. “Первісні простори” життєвих цінностей, сконденсовані в образі землі, — це гармонійний, але статичний простір. Людська душа, складена з темних і світлих начал, є рухливим простором, відірваним від цілісної таємниці землі. Їх зіткнення, взаємопереплетення і відкриття покладено, зокрема, в основу повісті “Землі дзвонять”. У ній суєтним, дріб’язковим чварам героїв протистоїть поклик землі. В основі композиції та сюжету цього та інших творів лежить не подієво-фабульний, а асоціативний принцип.

Художня концепція людини у Івченка виявляє особливу перспективність характерів героїв, яка вказує на їх достовірність як символів. Концепція людини автора “Робітних сил” представляє лірико-філософський тип характеру героя доби Розстріляного Відродження.

Кінець 20-х років в українській літературі засвідчує появу великих романних форм. Описовість, притаманна художньому стилю прози XIX ст., змінюється розповідним тоном, в якому М.Івченко, В.Підмогильний зуміли поєднати лірико-імпресіоністичні, реалістичні картини з інтелектуально-філософськими роздумами, діалогами.

Метафорично-образне поле “Робітних сил” Михайла Івченка — це імпресіоністично-символічні картини природи та інтелектуальні діалоги героїв. Усі сюжетні лінії концентруються навколо внутрішнього світу героїв як світо­глядної засади характеру людини. Він розкривається М.Івченком через емо­ційно-експресивні символізовані ознаки, якими наділяє автор кожного пер­сонажа. Невіддільною ознакою образу Савлутинського є філософсько-прагма­тичні роздуми. Орися має “прозоро-сірі очі”. Пристрасна кров Тосі– це образ, що відображає “темну безодню” її стихійної душі. Горошка характеризує голос.

Водночас важливою є антонімія персонажів. Савлутинський втілює інтелектуальне, раціо, Орися — емоційну цілісність натури. Буйній стихії Тосі протистоїть темна душа Горошка. А самі пари Орися — Савлутинський, Тося — Горошко протиставляються письменником як два різні способи життя.

Художньо-образна система роману В.Підмогильного “Місто” концен­т­рованіша за організацію “Робітних сил” вже тому, що оповідь переважно стосується одного героя. Поліфонічності образів твору М.Івченка протистоїть монологічність роману В.Підмогильного.

Внутрішній світ Степана Радченка, його буття наділені автором сталими атрибутивними ознаками, які визначають у певний момент опису особливості “я” молодого героя. Їх у романі кілька: тіло–душа, френч–піджак, місто–село і под. Метафоричне осмислення понять автор поєднує з інтелектуально-філо­софським осягненням, що творить не лише художньо-образне, а й загально­культурне тло образу людини у творі.

Образотворення Підмогильного ґрунтується на конкретному слововживанні і філософсько-художній традиції письменництва, тому мікроелементи тексту виступають і як лексеми з прямим значенням, і як образні комплекси, що розгортаються у тексті твору. Так, образи міста, села, френча, піджака у першій частині роману замінюються поняттями людина, річ, порожність, наповненість, єство, душа в другій. Роздуми героя стають більш змістовними,  синтаксичні конструкції – розлогішими, а образи, змальовані в них,– глибшими. Упізнаванні одиниці тексту В.Підмогильного формують нові асоціації навколо них. Так виникає дилема міста і села, жакета і френча, тіла й душі, предметного й одухотвореного.

Енергії розвитку обставин і характеру письменники протиставляють пульс інтелектуального роздуму і світоглядні переродження героїв, що, зокрема, відображено в художньому часі романів. Звичайна для цього жанру насиченість тексту пригодами, яка втілює час романної дії, майже відсутня. Ситуації та випадки не нанизуються, а розширюються — нестримний потік діалогів і роздумів (“Робітні сили”) або просто роздумів (“Місто”) заповнює текст творів. Водночас художньо-часова модель екстраполює в іншу площину — простору художнього, створюючи протистояння Степана— міста (“Місто”), Савлутинського — природи (“Робітні сили”).

Втрата одного простору й освоєння іншого трансформується Підмогильним у площину Степанового мікрокосму, двобій Степана з містом асоціюється з двобоєм тілесно-матеріального й велично-духовного. “Робітні сили” М.Івченка, навпаки, представляють просторовий дуалізм. Автор чітко окреслює усталено-незмінний простір дії — селекційна станція, акцентуючи увагу на внутрішніх чинниках. Дискусії і роздуми героїв становлять другу площину роману. Вона відображає ідею раціоналістично-механічного перетворення світу й суспільства. У цьому зв’язку образ Савлутинського— серединна частина твору, здатна об’єднати природній та інтелектуальний його простори в одне ціле, перетворивши їх у суцільний життєвий потік— робітню силу суспільного, особистого буття.

В.Підмогильний моделює інтелектуально-екзистенційний епічний характер, створений за допомогою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення. Це інтерсуб’єктивний світ української психіки. М. Івченко — інтелектуально-філософський тип характеру епічного героя, який перебуває у пошуках власного абсолютизму й універсальності.

Реалізація подібних епічних характерів відбувається у жанрових межах інтелектуальної прози завдяки асоціативному, символічному методу зв’язування думок і епізодів; послабленню фабульного напруження та єдності; складному пересіченню просторово-інтелектуальних планів оповіді.

Підґрунтям епічного характеру 20-х рр. ХХ ст. стала інтелектуально-філософська художня концепція буття. Інтелектуалізація психологізму як структури свідомості особистості видозмінює художню концепцію людини, створює епічний характер як внутрішній зміст особистості, складну філософську проблему.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження.

Сучасне літературознавство засвідчує зростання інтересу до концептуальної своєрідності твору, тому художня концепція людини посідає особливе місце в літературно-критичному аналізі. На відміну від соціальної та філософської, вона оформлює ідею людського як естетично пережиту модель особи, розкриту за допомогою мистецьких прийомів у слові й через слово.

Духовний і естетичний досвід, втілений у конкретному творі, розкривається в художній концепції людини, яка охоплює три естетичні рівні літературного твору: структурно-стилістичний, художньо-образний і філософсько-уні­вер­саль­ний.

На структурно-стилістичному рівні виявляються закономірності семантико-структурної організації тексту, особливості авторського слововживання, образних парадигм, які втілюють своєрідність комунікативного оформлення образу героя. На цьому рівні моделюються етичні установки, внутрішній світ особистості. На художньо-образному розкриваються суперечності між зовнішньою дійсністю й внутрішнім життям особи, відтворені в особливих про­сторових і часових образах за допомогою психологізму. Це своєрідний ідейно-естетичний центр художньої концепції людини. Філософсько-універ­сальний рівень репрезентує особливості організації культурного простору епохи, представляє екзистенційні проблеми в своєрідних мовнокомунікативних фор­мах, виражає універсальний закон існування людського “я”. Художня кон­цепція людини через принципи естетичної організації тексту та зако­номірності образ­ного осмислення дійсності втілює специфічний культурно-художній тип людини, характерний для літератури певного періоду.

Митці 20-х років ХХст., прагнуючи передати мовно-естетичну цілісність народу України, руйнують містичне, сакральне значення слова. Звертаючись до конкретного чуття, реалії, письменники наповнюють твори умовно-асоціативними образами нового рівня. Вони прямо називають тонкощі й динаміку внутрішніх переживань особи у драматичний момент буття. Слово охоплює граничні межі образу: предметні та настроєві. У ньому відоб­ра­жається метафоризація художньої дійсності, звернена до внутрішнього світу людини та його емоційного вираження.

Завдяки ліризму, асоціативності, інтуїції, інтелектуальним теоріям, змалюванню реальних та ірреальних світів Г.Михайличенко, М.Хвильовий, М.Ів­ченко, В.Підмогильний відображаюь унікальний суб’єктивний світ героя. Особа виступає як комплекс інтелектуальних, моральних, естетичних смислів, а епос відтворює багатозначну психологічну колізію— головну рушійну силу оповіді. Боротьба свідомого та підсвідомого стає провідним композиційним прийомом у творчості прозаїків. Кореляція меж внутрішнього й зовнішнього світів, підсвідомих прагнень та реальних можливостей як драматичний момент усвідомлення героєм власної сутності— основа художніх прийомів і засобів змалювання людини доби Розстріляного Відродження.

Художня реалізація концепції людини 20-х років ґрунтувалася на відтворенні одномоментного суб’єктивного світу особи завдяки інтенсивному ритмові, образним і звуковим асоціаціям, мозаїчній композиції, настроєвому сюжету.

У творах Г.Михайличенка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного концепція людини розкривається на основі актуального хронотопу— одного чи кількох драматичних моментів, які відтворюють трагічні зміни духовного світу героя. Швидкоплинний перебіг психічних реакцій персонажів, настрої, спогади, думки співвідносяться з  ширшими категоріями — плане-тарним часом і простором, майбутнім, вічними філософськими іс-тинами, інтелектуальними теоріями. Просторово-часова реалізація концепції людини доби Розстріляного Відродження ґрунтується на спіралеподібному розгортанні чи співвіднесенні індивідуального хронотопу із вселюдським або універсальним. Організаційним началом у творах прозаїків виступає не система подій, а свідомість особи, що прагне осмислити оточуючий її дивний, абсурдний, почасти ворожий світ.

“Блакитний роман” Г. Михайличенка на основі містичних концепцій мину­лого відтворює символічний, досить умовний характер рефлектуючого героя. За допомогою кольоропису, асоціацій, органічного поєднання імпресіонізму й символізму письменник передає психологічні змагання роздвоєної душі людини на межі епох.

Часопростір у новелах М. Хвильового, розкручуючись із малого людського “я” персонажа, поступово охоплює нові й нові простори й часи, убираючи в себе інших людей та інші світи, розвивається до меж країни, епохи, всесвіту, Галактики тощо й становить єдину неподільну цілісність духовного всесвіту індивідуального “я”. Герой Хвильового — це герой драматичного пошуку і трагіч-ного становища. Підсумок життєвих шукань його персонажів часто винесений за межі твору, оскільки лише в зіткненні думок і вчинків письменник вбачав справжній шлях до народження “геніального неспокійного громадянина” прийдешньої епохи.

Просторова організація прози М.Івченка ґрунтується на міфологічній моделі органічно єдиного всесвіту. Часовий простір своїх новел Івченко моделює як культурно-філософський. Лірико-філософські відступи, в яких виражається перебіг художнього часу, розлогі, мають переважно символічний характер, покликаний розгорнути єдиний та вічний часовий потік буття. У межах ліричного освоєння світу Івченко звертається не до універсально-типізуючих етичних ідеалів, а до універсально-індивідуалізованих, в яких універсум землі (космосу) розкриває індивідуальний, неповторний світ людської душі. Автор представляє в українській прозі 20-х рр. лірико-філософський тип характеру.

Письменники, незважаючи на такі відмінності етичних установок героїв творів М. Хвильового та М. Івченка, відтворюють процес деформування характерів під впливом різноманітних явищ суспільного життя і моментів сприйняття всесвіту, ідей, революції, війни, часу, навіть кольору, запаху, асоціації тощо. Особистість, як випливає з художніх концепцій людини доби Розстріляного Відродження Миколи Хвильового та Михайла Івченка, — це сукупність смислів людського буття. Митці прагнуть змалювати людину не в соціальних структурах суспільства, а в духовних, ціннісно-життєвих. Звідси — ідея індивідуалізації особистості, здатної глибоко думати і почувати, гармонізувати власні біопсихічні якості в яскраву цілісність характеру.

На кінець 20-х рр. ліричні, настроєві характери героїв змінилися  на інтелектуально-філософські. У великих епічних формах змальовується інте­лектуально-екзистенційний, інтелектуально-філософський характери персона­жів. Через внутрішній монолог, різні варіанти “потоку свідомості”, діалоги, розлогі роздуми, зіткнення реального світу та ідеальних мрій розкриваються глибинні філософські смисли людського існування. Психологія героя, його внутрішній світ співвідносяться з інтелектуальними теоріями, екзистенційною проблематикою сучасності, філософськими універсальними смислами.

Образи людини в “Робітніх силах” М. Івченка, “Місті” В.Підмогильного постають насамперед як образи думок, системи мислення. Їх характер розкривається в численних монологах і діалогах, розгорнутих філософсько-інтелектуальних роздумах і описах, самоспостереженнях героя над своїм духовним життям. Етично-моральні шукання персонажів— повноправні складові їхньої свідомості, рушійні сили сюжету та композиції; їх зіткнення, переплетіння, відштовхування та об’єднання зумовлює розвиток характеру дійових осіб. Водночас моральні випробування головних героїв творів “Місто” та “Робітні сили” мають не тільки виразний філософський характер, а й емоційно-напружений.

Повість і роман кінця 20-х рр. представляють в українській літературі особливий тип художньої структури, в якому психологічний аспект зображення поєднується зі складною ідейно-композиційною побудовою, покликаною відобразити психодуховний світ героя на філософсько-інтелектуальному рівні. Художні відкриття 1910-х років — ліричний орнаменталізм, прийоми імпресіоністичного настроєвого письма — органічно поєднуються з такими позасюжетними елементами, як філософські теорії та ідеї, і моделюють на кінець 20-х років концепцію людини доби Розстріляного Відродження як багатогранне осмислення феномену людського буття.

Така своєрідна інтелектуалізація психологізму як структури свідомості особистості видозмінює художню концепцію людини доби Розстріляного Відродження в романі 20-х рр., а отже, створює епічний характер як внутрішній зміст особистості, складну філософську проблему, індивідуальну форму існування цілісних, таємничих і простих істин буття людини, розгорнену в межах інтелектуальної прози.

Художня концепція людини доби Розстріляного Відродження сформована на основі традицій екзистенційного філософствування. У характерах героїв Г.Ми­хай­личенка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного втілено культур­но-філософські досягнення попередніх епох, які осмислені прозаїками на основі модерних прийомів змалювання людини. Лірико-психологічні засоби відобра­ження “я” особи поєднуються з філософським сприйняттям світу, що засвідчує перехід літератури від відтворення самотнього героя з розколотою психікою до відображення багатогранного внутрішнього світу людини, складеного не лише з драматичних переживань, а й цілісного простору інтелектуальних відкриттів людства.

Художня концепція людини доби Розстріляного Відродження стрімко еволюціонує: від змалювання символічно-умовного характеру до роздвоєного, а згодом інтелектуального. Вона відображає становлення в художніх структурах епосу 20-х років ХХст. нового естетичного ідеалу митців— незбагненного світу людського “я”.