| Краткое содержание: | У Вступі вмотивано вибір теми дослідження, обґрунтовано потребу в його проведенні, відзначено актуальність та наукову новизну обраного напрямку аналізу. Сформульовано мету й конкретні завдання дисертаційної праці, зазначено її джерельну основу та теоретико-методологічну базу, вказано на практичне значення, яке матимуть результати, наведено дані про структуру та обсяг роботи.
У першому розділі “Про стан літературознавчого вивчення останнього періоду життя і творчості Ольги Кобилянської” відзначено, що період від 1914 р. залишається з усіх найменш знаним. У першу чергу тому, що відомі кількатомні видання у п’яти (1962-1963), трьох (1956), двох (1988) томах дуже скупо подають як позабелетристичну спадщину, так і белетристику, створену письменницею після 1914 р. Лише на початку 1990-х рр. були здійснені републікації великого епічного полотна - роману “Апостол черні”, ряду новел і оповідань, публіцистичних виступів 1910-1930-х рр., проте належного, вичерпного аналізу вони не отримали.
У розділі ведеться мова про те, як неповно, з рядом аберацій і перекручень висвітлювався останній період творчості у працях кобилянськознавців Ю.Кобилецького, М.Комишанченка, Ю.Мулика-Луцика, Л.Луціва. Згадано критичні виступи у пресі, які з’явились ще за життя письменниці і в яких робились спроби дати аналіз її повоєнної творчості: О.Грицая, К.Гриневичевої, О.Вергановської та ряд схвальних відзивів сучасників.
Детально проаналізовано праці О.Бабишкіна, Н.Томащука, М. Лещенко, власне, заключні розділи їхніх праць. Написані у 1960-1970-ті рр., вони позначені впливом вульгарно-соціологічних підходів до аналізу мистецьких явищ. Не було зробено жодної спроби відійти від створюваного більшовицькою машиною міфу про О.Кобилянську як палку прихильницю й оспівувачку радянської влади. Більше того, приміром, В.Микитась у статті “До питання про ідейну боротьбу навколо творчості Ольги Кобилянської” одним із аргументів висунув статті адоративного характеру 1940-1941 рр., які приписувались перу письменниці.
Детально проаналізовано праці В.Вознюка, Е.Панчука, Ф.Погребенника, матеріали конференції “Творчість Ольги Кобилянської у контексті української та світової літератури” (Чернівці, 1988), семінарій З.Гузаря, - усі, якими поповнилось кобилянськознавство у 1980-ті роки.
У розділі зроблено акцент на тих позитивних зрушеннях, які відбуваються у кобилянськознавстві від початку 1990-х років. Окрім ряду републікацій роману “Апостол черні”, окремих публіцистичних виступів, мемуарної згадки про Миколу Євшана, зробленої нами публікації п’яти призабутих оповідань у “Буковинському журналі”, з’являються спроби нового прочитання спадщини письменниці. Це – брошура О. Химин “Ольга Кобилянська і національне питання”, захищені дисертації С. Кирилюк, І. Демченко, Л. Матусяк, ряд журнальних і газетних статей. Однак усі вони стосуються останнього періоду творчості письменниці лише частково.
Очевидним є і те, що дослідницька ніша інформації про останній період діяльності О.Кобилянської є незаповненою й на часі окреме цілісне дослідження його.
У другому розділі “Позабелетристична творчість письменниці” досліджено багатовекторну і різножанрову творчу спадщину О.Кобилянської нехудожнього характеру.
У підрозділі 2.1. “Публіцистичні виступи 10-30-х років ХХ ст.” зроблено аналіз матеріалів періодичних видань Буковини (Промінь”, “Каменярі”, “Час”, “Рідний край”, “Самостійна думка”, “Самостійна думка української матері”), Галичини (“Світ”, “Нові шляхи”, “Нова хата”, “ЛНВ”, “Критика”, “Жіноча доля”), Наддніпрянської України (“Плужанин”, “Червоний шлях”), Чехословаччини (“Нова Україна”), США та Канади, з якими співпрацювала О.Кобилянська у період від 1914 р. З’ясовано характер цієї співпраці, адже часописи, в першу чергу, продовжували залишатися місцем першопублікації художніх творів.
За 1910-1930-ті рр. 30 разів друкувались новели й оповідання, пройшов таку апробацію й роман “Апостол черні”, оприлюднювався у пресі автобіографічний і мемуарний доробок. По-друге, зросла кількість власне публіцистичних виступів О.Кобилянської, котрих налічуємо 15, причому їх тематика співзвучна з художніми творами того часу. Мова, стиль таких статей буковинки, як “До українського громадянства”, “Лист письменниці Ольги Кобилянської до українців в Америці”, близькі до образної мови “Апостола черні”, її малої прози. Використовуючи періодичні органи, письменниця могла звернутися до громадськості, висловити власне бачення тогочасних актуальних проблем.
Публіцистична спадщина О.Кобилянської 1910-1930-х рр. відзначається жанровою різноманітністю, тематичним багатством, є національною за змістом і цілісною за формою. Стосовно неї не потрібно робити якихось “натяжок”, адже це великий, належно не поцінований пласт автентичної творчості письменниці.
Підрозділ 2.2. присвячений аналізові автобіографій 1920-х років, в ньому також з’ясовується наявність автобіографічного елементу та його співвідношення в різних текстах О.Кобилянської. що дає нам підстави виділити такі групи творів: Стосовно автобіографій О.Кобилянської 1920-х рр.дисертантка дійшла висновків:
1. Вони є вірогідним, об’єктивним, високоінформативним джерелом фактів про життя і творчість письменниці.
2. У них розкрито різноманітні, дуже важливі аспекти формування і становлення О.Кобилянської: оточення, впливи, світогляд, улюблена лектура, захоплення театром, музикою, малюванням, освіта і виховання. Знання автобіографій дає ключі до розуміння літературно-критичних та естетичних поглядів письменниці, допомагає пізнати історію написання основних її творів.
3. Витримані в дусі документального жанру, вони все ж таки відзначаються неповторною художністю.
4. Зіставлення раніших (1903 р.) і пізніших (1921-22, 1927 рр.) зразків автобіографічного жанру дає підстави говорити про розвиток майстерності, еволюційні зміни, що очевидно від часу першого звернення письменниці до цього жанру.
5. Відзначено як важливу рису своєрідність, неповторність автобіографій О.Кобилянської. Це правдива, невимушена, щиросердна сповідь з елементами спогаду, виразним вкрапленням самооцінки. За художністю, майстерністю ці життєписи можна поставити в ряд з найкращими зразками жанру в українській і світовій літературі.
У підрозділі 2.3. – “Мемуарна творчість міжвоєння” доведено, що О.Кобилянська як мемуаристка найбільше зреалізувалася у центральному в мемуарній літературі жанровому різновиді портрета. Мемуарний портрет потребував від письменниці значно менше часу, ніж написання мемуарів у формі широкоформатного твору, менш тривалої підготовки. До того ж ця форма чи не найбільше відповідає особливостям людської пам’яті, яка, як підмітила А. Ахматова, ніколи не йде одним потоком, послідовно.
У підрозділі розглянуто історію написання спогаду “Д-р Софія Окуневська–Морачевська” (1926), створеного на листовне прохання сина героїні Юрія Морачевського. За своєю специфікою це мемуарний портрет-некролог, на відміну від твору про В.Стефаника (1931), написаного в жанрі спогаду. Поряд із відомими, вже опублікованими мемуарними портретами (“Моїй меві”, “Дещо з моїх споминів про М.М.Коцюбинського”, “Мрії письменника збулися” та “Пророцтво”) аналізуються маловідомі “Думки – спомини про Миколу Євшана”, що проливають більше світла на особисті взаємини обох діячів і вирізняються особливим ліризмом.
У проаналізованих мемуарах про С.Окуневську, Х.Алчевську, М.Євшана, В.Стефаника, М.Коцюбинського їх авторка виявила неабияке вміння спостерігати й передавати свої враження. Взагалі в 1920-1930-х рр. яскраво розкрився потенціал О.Кобилянської-мемуаристки. У цей жанр “сухої” документалістики письменниця внесла оригінальну поетику, своє бачення часу, поглибила його естетичність. Завдяки чудовій пам’яті, широким контактам, достовірності й правдивості авторки маємо свідчення її доброго ставлення до людей, вражень від тривалих міжособистісних контактів. Мемуари О.Кобилянської – це змістовне документальне джерело і прекрасні, досконалі за формою літературні твори.Художня самобутність мемуарів, новаторське висвітлення постатей у них – ще одне свідчення творчої еволюції, якою позначений останній період творчості О. Кобилянської.
2.4. – “Літературно-критична діяльність письменниці: стаття “Про Толстого”. Оглядаючи літературно-критичний доробок О.Кобилянської, починаючи від критичних статей та рецензій на твори Осипа Маковея (1890-ті р., передмови про оповідання Марка Вовчка, опублікованої в 1903 р., зазначаємо, що дослідницький запал авторки не згас і в останній період творчості.
У січні 1930 р., вже у дуже поважному віці, О.Кобилянська знову взялася за літературно-критичне перо. Загалом для статті "Über Tolstoi" (“Про Толстого”) характерне глибоке проникнення в генезу літературних творів письменника, пошук їхнього зв’язку з біографічними фактами. О.Кобилянська ретельно визбирувала і вводила у текст своєї статті епізоди життєпису Толстого: участь його у порятунку селян з голодуючих губерній у 1891, 1893, 1898 рр.; розчарування світськими колами й усамітнення в маєтку на межі 1860-х рр.; селянський спосіб життя, який запровадив граф у Ясній Поляні в 1880-ті рр. У цьому вона залишилась вірною своєму принципові: трактувати художні твори невідривно від письменницького життєпису – так само, як у статті “Марко Вовчок та її оповідання”.
Не можна не погодитися з оцінками, що їх дала О.Кобилянська шедеврам Л.Толстого – романам “Війна і мир”, “Анна Кареніна”, “Воскресіння”. Літературно-критичне обдарування нашої письменниці, без сумніву, велике, адже їй вдалося містко, влучно схарактеризувати ряд творів: “Смерть Івана Ілліча”, ”Крейцерова соната”, “Козаки”.
Важливо, що її рецепція творчого методу Л.Толстого – своєрідна, оригінальна, відмінна від франківського розуміння. Статтею “Про Толстого” О.Кобилянська в 1930 р. не лише підтвердила свої неабиякі спроможності в справі літературно-критичного аналізу загалом, а й виявила глибоке розуміння морально-ідейних засад творчості Л.Толстого, зокрема, завидну обізнаність із фактами його життя. Безперечно, що аналізована праця засвідчила позитивні еволюційні зміни у творчості авторки останнього періоду життя.
2.5. - “Неавтентчиність публіцистики 1940-1941 років, приписуваної О.Кобилянській”.
Радянське літературознавство упродовж майже півстоліття розвивало неодноразово повторювану у різних варіаціях думку про те, що О.Кобилянська “привітала визволення Буковини, як найвеличніший день у своєму житті, в житті всього українського народу”.
Дослідники трактували “визволення” як сильний поштовх до творчості, вершиною якої стали, за Н.Томашуком, “найцінніші серед творчого доробку […] радянського часу її публіцистичні статті”. Мовилося про ряд публіцистичних виступів, які від першого, датованого 2 липня 1940 р., “Привіт з зеленої Буковини” до останнього – “Здобутого щастя не віддамо нікому!” (25 червня 1941 р.) друкувались у чернівецьких газетах “Радянська Буковина”, “Комсомолець Буковини”, “Адэверул болшевик”, київських – “Комуніст”, “Літературна газета”, “Комсомолець України”, “Советская Украина”, московських – “Правда”, “Известия”, в “Літературному журналі”, в альманасі “Вільна Буковина” та в журналі “Огонёк”.
Згідно з підрахунками дисертантки (за публікаціями преси 1940-х років) було надруковано рівно 40 публікацій трьома мовами: українською, російською, молдавською. Вражає не лише значна кількість, а й інтенсивність їх появи, частота публікацій – всі вони з’явились упродовж одного року; географія друкованих органів – задіяні чільні газети – трибуни думки; існування перекладних версій, побутування неідентичних текстів статей.
Висловлювана раніше думка (О.Панчук, С.Крижанівський, В.Вознюк, З.Гузар) про неавтентичність названих статей не була доказово підтверджена. Вважаємо, що безсумнівні в цілому твердження повинні бути підкріплені й розвинуті згідно з даними літературної евристики, яка має в своєму арсеналі своєрідні прийоми та методи, спрямовані на атрибутування художніх творів. Проблема атрибуції текстів не нова, більше того, своїми коренями вона сягає найдавнішого часу, з якого до нас дійшов великий корпус анонімних, підписаних псевдонімами творів, і таких, що є зразками літературної містифікації, до яких належать статті 1940-1941 рр., приписувані О.Кобилянській.
Ретельне вивчення 40 публікацій у пресі 1940-1941 рр. дає підстави класифікувати їх таким чином:
а) російськомовні тексти у газетах “Правда”, “Советская Украина” ;
б) тексти україномовні з діалектними особливостями мови Буковини в обласних газетах;
в) тексти в республіканських газетах на основі мови Наддніпрянщини.
За винятком кількох статей-спогадів, які, очевидно, записані зі слів О.Кобилянської: “Мрії письменника збулися” (1940), “Пророцтво” (1941) та “Дещо з моїх споминів про М.М.Коцюбинського” (1941) (останній – єдиний, справжність якого підтверджується автографом), друковані виступи 1940-1941 рр. не належать перу письменниці. Цей висновок підтверджується сукупністю аргументів, до яких належать: ідеологічні розходження між достеменним світоглядом О.Кобилянської і відбитим у публікаціях 1940 - 1941 рр., біографічні дані про пригальмований фізичними недугами творчий процес письменниці, мовностилістичні особливості публікацій.
Можливо, з часом знайдуться документальні підтвердження їхнього авторства, скажімо, в особистих архівах В.Бабляка, С.Жураховича, Ф.Корецького, Д.Косарика, О.Носенка, Е.Панчука, і буде розставлено остаточні крапки над “і”, але вже тепер ясно, що публіцистичні виступи 1940-1941 рр., приписувані О.Кобилянській, є фальсифікованими і їх не слід включати в подальші видання творів письменниці.
Третій розділ “Белетристика малих форм” цілковито присвячений розглядові новелістики, яка вийшла з-під пера О.Кобилянської після 1914 р.
У підрозділі 3.1. “Антивоєнний цикл новел та оповідань О.Кобилянської: генеза, літературний контекст, художня еволюція” здійснено докладний аналіз як широко відомих творів письменниці про події Першої світової війни: “Юда”, “Лист засудженого вояка до своєї жінки”, “Назустріч долі”, “Сниться”, “Зійшов з розуму”, так і менш знаних творів цієї тематичної групи чи, за дефініцією Н.Томашука, - антивоєнного циклу: “Чудо”, “Щира любов”, “Василка”, “Туга”, “Воєнний акорд”. Відзначено, що відлуння антимілітаристської теми вчувається також у творах “Лісова мати”, “Вовчиха”, “Московський ґвер”.
У дисертації констатується, що тема Першої світової війни знайшла відображення у творах С.Васильченка, К.Гриневичевої, К.Ластівки, Б.Лепкого, Д.Макогона, Ю.Мандрика, І.Синюка, В.Стефаника, О.Турянського, Марка Черемшини, проте антивоєнна проза О.Кобилянської вирізняється з-поміж інших глибиною спостереження, широким спектром охоплених проблем, своєрідним творчим почерком.
Про генезу творів останнього періоду О.Кобилянська зізнавалася: „Нариси, чи воєнні новели, писані в роках 1915-1917, то мотиви – все з життя; ними я так перейнялася, що мусила їх обробити і подати публіці”. Проявом еволюції у творчості письменниці було змалювання з посиленою увагою образу жовніра, що раніше з’являвся епізодично (Михайло у „Землі”, безіменний вояк у новелі „Мужик”).
Антимілітаристські твори письменниці засвідчили впевнене опанування нею не знаної до того теми, безперечні творчі знахідки в трактуванні проблем вибору, зради і покарання, протиріч між військовим обов’язком і громадським та особистим життям. “Війна це зло”, - однозначно ствердила О.Кобилянська оповіданнями антимілітаристського циклу, що відобразив подальші еволюційні процеси в її творчості.
3.2. - “Морально-етична проблематика як домінуюча в новелістиці О. Кобилянської останнього періоду”. Узята в антимілітаристських творах письменниці орієнтація на заглиблення в теми моралі (совісті й сумління, вини і покарання тощо) з новою силою проявилася в пізніший час – у 1920-1930-ті рр. Дуже показовий щодо цього цикл новел та оповідань на морально-етичні теми, основою якого стали події повоєнного життя буковинських селян.
Фабула новел 1920-1930-х рр. дещо подібна до властивої детективному (кримінальному) жанру: дружина Марта зарізала чоловіка-п’яницю („Огрівай, сонце...”), Мафтей, маючи намір поживитися грішми старої родички, помилково зарубав свою молоду дружину („Але Господь мовчить...”) вбивство за зраду лежить в основі творів „Путіфара” та „Пресвятая Богородице, помилуй нас!”. Проте О.Кобилянська одягнула детективний сюжетний каркас у шати психологічної новели.
Поділяючи думку І.Денисюка, який кваліфікував “Пресвятая Богородице...” як еротичну новелу, дисертантка стверджує, що цей твір разом із новелою “Путіфара” складає єдиний у творчості О.Кобилянської рідкісний зразок новелістичного диптиха, де одна подія, одна любовна історія повідана по-різному, одне коло персонажів висвітлено в абсолютно різних ракурсах.
Морально-етичне спрямування “Згадки про двох братів-близнюків Тимошів на Б.-і.” зумовила хоч і не поглиблена, але поставлена проблема братовбивства. Дисертантка відзначає, що увага до морально-етичних проблем, які характерні для новелістики О.Кобилянської 1920-1930-х рр., є продовженням попередніх досліджень людської психології. Незважаючи на відсутність явно вираженого позитивного прикладу (домінування негативних персонажів), творам письменниці притаманний надзвичайно сильний ефект морального впливу на читача.
3.3. “Етнографічно-побутове та “олітературене” фольклорне оповідання як специфічний вияв творчості письменниці 1920-1930-х рр.” Аналіз етнографічної основи кількох творів 1920-1930-х рр. („Ворожки”, „Не смійтесь!”, „Жарт”, „Пімста”) засвідчує неспадаючий, стійкий інтерес О.Кобилянської до стихії народної культури, обрядовості, звичаєвості. Щоправда, вектор її фольклорно-народознавчих зацікавлень змістився: від трансформації сюжетно-образного матеріалу народної балади („В неділю рано зілля копала...”) чи показу глибинної єдності з „природним” світом (новели „карпатського циклу”) до простої фіксації народних звичаїв, повір’їв, ворожінь.
Оповідання „Ворожки” (1928) є контамінацією двох груп народних переказів: про відьом, ворожок, чарівників – людей, наділених магічними, надприродними здібностями, та про тварин, яким приписувались незвичайні властивості. В оповіданні “Не смійтесь!” (1931), що позначене серпанком містичності, сюжет про близьку до дійсності життєву ситуацію повернено в русло магічно-ритуальної стихії. Конфлікт, загострений до вищої міри, розв’язується невмотивовано (подібно до принципу „deus ex machina” в античній драматургії), за допомогою випадкового персонажа – жінки-ворожки Маріци.
В основу інших двох творів: „Жарт” (інша назва - “Циганська легенда”) і „Пімста”, що датовані лютим 1931 р., лягли короткі народні усмішки (сміховинки, придибашки, фіглі) анекдотного типу, що побутують в українців на теми з життя циганів. Це короткі, непоширені, фабульного типу оповідки, які, за класифікацією малої прози, здійсненої І.Денисюком, належать до „олітературеного” фольклорного оповідання, причому тієї його моделі, що виникла як імітація фольклорної прози (анекдоту, казки).
На думку дисертантки, етнографічно-побутове (а до нього належать „Ворожки” та „Не смійтесь!”) та „олітературене” фольклорне оповідання („Жарт”, „Пімста”), що з’явились у творчості О.Кобилянської наприкінці 1920-х ― на початку 1930-х рр., мають не тільки етнографічну вартість, а й історико-літературне значення, становлять окрему сторінку у творчій біографії письменниці.
Четвертий розділ під назвою “Підкорена верховина роману: “Апостол черні”, як відображення єдності художньо-публіцистичного і художньо-белетристичного струменів”, присвячений розглядові найбільшого за обсягом серед усього написаного О.Кобилянською на схилі літ роману, який навіть суто з формального боку збагатив, кількісно збільшив доробок останнього періоду творчості, істотно доповнивши його публіцистичний, мемуарний, літературознавчий та художньо-новелістичний складники.
Романне мислення, притаманне письменниці, найповнішого вияву досягло саме в „Апостолі черні”, який належить до великої епічної форми і не може мати ніяких інших генологічних дефініцій.
У дисертації визначаються риси, які вказують на приналежність „Апостола черні” до жанрового різновиду інтелектуального роману:
- переважає висловлювання ряду ідей;
- діалогічність твору, полеміка, дискусії, діалоги, монологи на різні теми, переважно в контексті визначених ідей;
- широкі літературні інтереси героїв, читання книг як запорука високого інтелектуального рівня;
- багато цитат, алюзій, ремінісценцій;
- антропонімія твору, промовисте ім’я героя, зіставлення з історичними діячами;
- асоціативність мислення, улюблене коло асоціацій.
Авторка реферованої праці прийшла до висновку, що в „Апостолі черні” органічно злились два визначальні струмені, два домінантні напрямки усього останнього періоду творчості письменниці: художньо-публіцистичний і художньо-белетристичний. Виступивши в новій для себе іпостасі публіциста й освоєному амплуа белетриста у період від 1914 р., О.Кобилянська під час написання роману поєднала обидва ці обдарування. Публіцистичне і белетристичне начала у творі утворюють нерозривну єдність.
На відміну від інших, раніших творів О.Кобилянської (де, як у „Ніобі”, уже прослідковувались елементи публіцистичності), публіцистичне начало в романі „Апостол черні” набуло особливого звучання, пристрасне слово письменниці-патріотки проявилось із незвичайною силою. Безперечно, пояснення цьому – на поверхні, криється у незвичайній злободенності поставлених глобальних проблем, суголосності висловлених ідей із часом, з перехідним, визначальним періодом у житті української нації (1918-1920-х рр.). Особливу роль у появі такого ідейно насиченого твору відіграли висока громадянська свідомість авторки, спілкування із людьми „чину”, її справжні патріотичні почуття, стурбованість історичною долею свого багатостраждального народу, зануреність у проблеми національного відродження. Попри ряд несприятливих для творчого процесу чинників (як суб’єктивних, так і об’єктивних), О.Кобилянській вдалося створити талановитий, новаторський за широтою охоплених проблем твір високопатріотичного змісту, роман із виразним громадянським звучанням.
„Апостол черні” засвідчив, що письменниця зазнала творчої еволюції.
По-перше, на рівні жанрово-тематичному, подавши твір, у якому сплелись риси роману ідей, роману виховання, сімейного та інтелектуального роману. Особливо важливо, що в українській літературі це один із перших творів, де виявились риси нового типу інтелектуального роману, а отже, він повинен зайняти належне місце в ній поряд із творами А.Кримського, В.Підмогильного, В.Петрова (Домонтовича). „Апостол черні” став віхою у ряду творів української прози, в ідейно-тематичному центрі яких – процес формування особистості, поданий на тлі родинного життя.
По-друге, еволюційного розвитку зазнав рівень образотворення О.Кобилянської, змалювання нового в українській літературі позитивного типу українського священика, зображення передової, національно свідомої інтелігенції, створення центральної постаті, неординарної, цілком самодостатньої, типу героя-мужчини (на противагу виписаним раніше досконалим образам жінок („Людина”, „Царівна”, „Через кладку”, „Ніоба” та ін.).
По-третє, на рівні ідеологічного наповнення „Апостол черні” вирізняється цілеспрямованою патріотичною авторською позицією, домінуванням еволюційних процесів (після написаної у 1903 році новели „Думи старика”).
У Висновках дисертації підсумовано результати аналізу останнього періоду творчості Ольги Кобилянської (від 1914 р.). Стверджується, що зібрані й проаналізовані матеріали дають підстави говорити про письменницю як таку, що активно творила ще й у 1920-1930-х рр., тобто була літератором і першої третини ХХ ст.
Аналіз значного, як у кількісному, так і в якісному відношенні небелетристичного доробку О.Кобилянської проведено із залученням письменницької публіцистики, мемуаристики, автобіографістики, літературно-критичної статті “Про Толстого”. Стосовно сорока публікацій у радянській пресі 1940-1941 рр. зроблено висновок, що ці статті є фальсифіковані і їх не слід включати в подальші видання творів О.Кобилянської.
Щодо іншої, власне художньої частини доробку О.Кобилянської останнього періоду, то вона також підтверджує еволюційні процеси у творчості письменниці. Аналіз найбільшого твору останнього періоду – роману "Апостол черні" засвідчив, що О.Кобилянська, безумовно, зазнала творчої еволюції на рівні жанрово-тематичному, на рівні образотворення, зрештою, на ідейному рівні.
Отож, маємо усі підстави стверджувати, що як позабелетристична творчість, так і белетристика малої та великої епічних форм є значним здобутком творчості О.Кобилянської останнього періоду, неперебутним вкладом в українську літературу першої третини ХХ століття.
|
