УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ В БІБЛІЙНОМУ ІНТЕРТЕКСТІ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ В. ДРОЗДА, Р. ІВАНИЧУКА, К. МОТРИЧ) : УКРАИНСКАЯ ЛИТЕРАТУРА ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХХ ВЕКА В библейской интертексте (На материале ТВОРЧЕСТВА В. Дроздов, Р. Иваничук, К. МОТРИЧ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, ступінь її осмислення в сучасному літературознавстві, з’ясовано мету й основні завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічну основу дослідження, його наукову новизну, теоретичне й практичне значення, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.

У першому розділі «Інтертекстуальність як текстова категорія» проаналізовано зміст категорії інтертекстуальність (з урахуванням полісемантичності терміна), понять «інтертекст», «біблійний інтертекст», обґрунтовано форми вияву категорії інтертекстуальності, з’ясовано роль біблійної інтертекстуальності в контексті світової та вітчизняної прози. На основі узагальнення ідей, висловлених вітчизняними (Н. Корабльова, М. Павлишин, О. Потебня та ін.), і зарубіжними (І. Арнольд, Р. Барт, М. Бахтін, І. Ільїн, Ю. Крістєва, Н. Кузьміна, Ю. Лотман, Н. Фатєєва та ін.) науковцями, сформульовано основні теоретико-методологічні положення, на які слід спиратися в дослідженні творчості В. Дрозда, Р. Іваничука, К. Мотрич.

Поняття тексту неодноразово було предметом дослідження в теорії літератури й лінгвістиці. Мовний текст – це результат діалогічної дії, якій властиві різні вербальні елементи: об'ємність (просторість), когезія й когерентність, контекст, структурність, систематичність. Для розгляду проблем інтертекстуальності важливим є чинник спрямованості художньої структури тексту, який проявляється не тільки всередині, але й зовні. Текстуальність й інтертекстуальність є основними принципами, властивими кожному тексту, тобто автор будь-якого тексту може свідомо або несвідомо посилатися на інші конкретні тексти. Але не завжди автор може бути впевнений у тому, що реципієнт інформації спроможний адекватно інтерпретувати або ідентифікувати ці «сигнали» інтертекстуальності, у цьому й полягає особлива прагматична специфіка цієї категорії.

Пратексти, інтертексти, «тексти в голові» – на основі концепції Ю. Крістєвої ці поняття повинні характеризувати все те, що створюється в результаті обробки текстів. Тут мається на увазі можливість доповнення змісту тексту на основі знання інтертексту, на який сам автор може посилатися імпліцитно, або експліцитно. Інтертекстуальні включення мають властивість подвійності, вони одночасно належать тексту, а також минулому, іншим текстам. Завдяки власному досвіду й під впливом історичних змін читач може іноді навіть збагатити, розширити зміст тексту. Натрапляючи на такі, на перший погляд, чужі цьому тексту елементи, ми намагаємося їх зрозуміти, пояснити, унаслідок чого тексту надаються зовсім нові відтінки й зміст. У цьому нам часто допомагають самі автори творів, коли вони вводять маркери інтертекстуальності у вигляді прямої вказівки на джерело у виносках, у словах будь-якого персонажа або в епіграфах. Усе це відіграє важливу роль для встановлення зв’язку з прототекстом. Реконструюючи й осмислюючи тексти, де представлено явище інтертекстуальності, реципієнт все більше користується можливостями безмежної свободи тлумачення тексту, але разом з тим різнорідність творів, що будуються на використанні «чужого слова», є перешкодою для створення загальної теорії.

Інтертекстуальність виявляється центральною категорію, з якою стикається сучасний читач, вступаючи в прямий діалог з художнім текстом та його творцем, а інтертекст – це інтертекстуальні відношення й зв’язки, які, відтворюючи контекст та метатекст твору, що сприймається, уможливлюють проміжне існування тексту-твору. Інтертекстуальність – це спосіб породження власного тексту й утвердження своєї творчої індивідуальності через вибудовування складної системи відносин з текстами інших авторів, включення в текст інших текстів або їх фрагментів, загальне формовиявлення цих текстів (текстуальне, контекстуальне та метатекстуальне) у вигляді цитат, ремінісценцій, алюзій, запозичень, інтерференцій, пародій тощо, а також зміна суб’єктів мовлення. Інтертекст – нове художнє ціле відтворення тексту, що виходить за межі тексту-твору й утворене при взаємодії двох і більше текстів. На відміну від тексту, який через свою знакову природу є функціонуючою системою, інтертекст – утворення віртуальне. Він не існує, а «виробляється» (термін Ю. Крістєвої) відносно іншої текстової структури в процесі читання, крім того, інтертекст, асоціюючись з іншими зовнішніми текстами та культурними дискурсами, є проміжним утворенням тексту – стереофонією (термін Р. Барта). Якщо присутність інтертексту в тексті проявляється у вигляді цитацій, алюзій, ремінісценцій, епіграфів, фразеологізмів, афоризмів тощо, то біблійний інтертекст – нове художнє ціле відтворення тексту, що виходить за межі тексту-твору й утворене при взаємодії тексту Біблії (її фрагментів) з цим текстом у вигляді цитат, ремінісценцій, алюзій, запозичень, інтерференцій, пародій тощо. Текст є семантичним кордоном між твором та інтертекстом, який виходить за межі тексту й розташовується в контексті, що обрамляє певний текст.

Кожен етап розвитку літератури має свої панівні ідеї й засоби їх втілення. У давній українській літературі одним з таких засобів стало запозичення біблійних образів, що засвідчило існування у творах біблійного інтертексту, який проявлявся завдяки перемозі твору над контекстом, у завоюванні й освоєнні чужого. Починаючи з ХVII століття література стає все більш насиченою світськими сюжетами, поглиблюється реалістичне осмислення життєвих ситуацій. Поширене цитування літописцями, письменниками біблійних псалмів, пісень, приповісток Соломонових, афоризмів з різних біблійних книг стало вагомим доказом того, що Біблія була й залишається благодатним джерелом у формуванні образно-художнього мислення письменників.

Твори давньої української літератури мають виразне релігійне забарвлення, усі вони християнізовані, а біблійні цитати автори використовують як ілюстративний матеріал для підкріплення власних думок, на відміну від церковних проповідей, де спостерігається переобтяженість біблійними текстами. Біблійний інтертекст найчастіше проявляється у творах давніх авторів у вигляді маркованих цитат, ремінісценцій образів, алюзій та порівнянь, що засвідчило звернення їх до Біблії з екзегетичною та гомілетичною метою.

Література ХХ століття характеризується орієнтацією письменників на сакралізований контекст та значно більшою свободою в тлумаченні деяких колізій, пов’язаних з ремінісценціями біблійних образів. Освоєння українською літературою Біблії, яку автори сприймали не лише як основу християнської релігії, а і як видатний твір усієї християнської культури, свідчить про розвиток нашої літератури на маргінесі світової літератури як однієї з її рівноправних та рівноцінних частин. Використання біблійного інтертексту в літературі було викликано історичними та соціально-політичними умовами, підпорядкуванням авторській ідеї.

Другий розділ «Біблійна інтертекстуальна основа художньої прози В. Дрозда» присвячено з’ясуванню специфіки використання автором Біблії як джерела ідей літературних пошуків на прикладах романів «Злий дух. Із житієм», «Листя землі» та оповідання «Іскаріот».

Письменник використовує різноманітні інтертекстуальні елементи: інтексти, алюзії, цитати (марковані та немарковані), парафрази, пародія, «точкові цитати» – імена літературних та міфологічних персонажів інших творів. На перше місце в цьому ряді слід поставити цитати, більшість яких у романі марковані. Прямі цитати в тексті виконують характеристичну функцію, щоб одним штрихом максимально точно висвітлити провідну рису образу, який описується, чи передати психологічний стан героя, а немарковані  – несуть у собі переважно негативну характеристику кого-небудь чи чого-небудь.

Інтексти в романі відповідають різним біблійним розповідям з Книги Буття, саме тому письменник помістив своїх героїв у схожі до біблійних умови, обставини тощо, завдяки чому при взаємодії з текстом Святої Книги утворилося нове художнє ціле відтворення тексту – біблійний інтертекст. Таке пряме включення інтексту в текст доводить і актуальність його як інтерпретативного поля для автора, і спрямованість на діалогічність, навмисне підключення до зіставлення тексту й інтексту, завдяки чому утворюються нові смисли. Функція інтексту, таким чином, – репрезентація авторського тлумачення біблійної притчі. У тексті наявні й «точкові цитати»: дві героїні мають біблійні імена – Марія та Єва. Автор проводить між ними паралель: вони обидві добрі, чуйні, вони мають найголовніше у світі – душу, моральні та духовні устої. І якщо Марійка вже майже пройшла свій життєвий шлях, то в Єви він тільки починається. Домінуючим у романі є образ сатани, яким виступає Гаркуша, саме в його особі парафразоване зло. Роман В. Дрозда «Злий дух. Із житієм» належить до масиву художньої літератури ХХ століття, умовно означеної як поліфонічна; внутрішній текстовий простір цього твору будується як постійний діалог автора із самим собою, з героями, з читачем, з нашим сьогоденням

У своїй прозі В. Дрозда піднімає проблеми людської душі, трагедії її деформації, роздвоєння та можливий порятунок за умов сучасної дійсності. При взаємодії тексту В. Дрозда, проникнутого духом кримінального перетворення світу, з Біблією текст-джерело не спростовується, але й не додає тексту, який приймає, піднесеного характеру. Таким чином, розгляд типів інтертекстуальних відношень дозволяє побачити в романі В. Дрозда концепцію духовності через психологічне розкриття морального й духовного виродження служителів Злого духу, трагізм долі Марійки й прозріння Єви. Головний герой – творчий читач, який осягає задум В. Дрозда через повторення його естетичного та духовного досвіду, отримуючи дух, тобто імпліцитну енергію автора. Письменник свідомо відтворив у проблемно-тематичному та сюжетно-образному планах біблійний інтертекст, бо передбачив здатність роману асоціюватись з конкретним біблійним текстовим простором за допомогою діалогічних моделей, поширених у тексті як «чуже слово», утворюючи новий єдиний текстовий простір.

Усі проаналізовані нами міжтекстові ланцюги дають підставу твердити, що завдяки одночасному накопиченню й розщепленню біблійних інтертекстуальних зв’язків у кожному конкретному тексті В. Дрозда співіснують кілька «різночасових» суб’єктів висловлювання й кілька художніх систем. Такий навантажений підтекстами текст відкритий для різних читацьких та наукових інтерпретацій, а отже, своєрідність творів В. Дрозда з погляду біблійного інтертексту проявляється в постійних філософських суперечках його героїв з Богом та про Бога. У всіх вищеназваних творах спостерігається інтертекстуальний зв’язок зі Святим Письмом на різних рівнях: текстуальному (цитати, алюзії, ремінісценції, прояви інтертексту як тропа), контекстуальному (запозичення, варіації, елементи пародії), метатекстуальному. Авторська інтерпретація біблійних подій відповідає не традиційним біблійним поняттям, а філософським міркуванням самого письменника щодо категорій «добра» і «зла», «любові» та «ненависті» тощо. Найуживанішими в його творах є фразеологічні одиниці біблійного характеру, звертання до Бога, а іноді навіть егоїстичні виклики. З упевненістю можна сказати, що весь творчий доробок видатного письменика свідчить про його непересічний талант як митця, який не просто пише, а творить неповторний текстосвіт для майбутніх поколінь.

Третій розділ «Переосмислення біблійних сюжетів, образів як особливість світобачення Р. Іваничука» містить дослідження домінантних форм виявлення біблійного інтертексту на різних рівнях художньої структури прози митця, зокрема його триптиху повістей «Смерть Юди», романів «Мальви», «Журавлиний крик», «Орда» та романтичної повісті «Злодії та апостоли».

Домінування історичної тематики є особливістю творчого доробку Р. Іваничука, його глибоке знання Біблії й непересічне багатство авторської ідеї роблять творчість письменника цікавою для дослідника біблійного інтертексту, про що свідчить широке вживання на текстовому рівні цитат, алюзій, ремінісценцій, на метатекстуальному – архетипічних сюжетів та мотивів, на контекстуальному – наслідування та вживання варіацій книг Святого Письма тощо.

Апокрифічний роман «Євангеліє від Томи» алюзійний як ціле: він повторює ситуації, характери та в окремих випадках навіть композицію Святого Письма. У романі «чужий голос» уже належить авторові, тому з упевненістю можна сказати, що в тексті переважає зовнішня інтертекстуальність. Інтекстом у творі є ретроспективні спогади Томи про Ісуса Христа. Автор проаналізував причини Томиного невір’я, спираючись на Євангельські оповідання та апокрифи, розширив художні й філософські можливості прецедентного тексту. Внутрішня або фіктивна інтертекстуальність допомогла авторові наблизитись до Святого Письма. Усі герої апокрифічного роману взяті з Біблії. Діалоги, спогади Томи відтворюють світобачення й атмосферу тієї історичної доби, але сумніви й пошуки невіруючим апостолом відповідей на запитання, які турбують людство й сьогодні, виводять роман у філософський часопростір. Кожен епізод і характер твору асоціюється з євангельськими подіями у вигляді мовних маркерів: цитат, алюзій, ремінісценцій тощо. Дослівні цитати, марковані графічними засобами, уживаються для характеризації певних персонажів, а графічно немарковані цитати підкоряються тому контексту, до якого вони включені. Для того, щоб передати тогочасну атмосферу й проблеми, які були на часі в духовному ефірі, Р. Іваничук часто згадує назви єврейських свят (Песах, Шавуот, Йом-кіпур), єврейських місяців (ава, нісан, адар, тіш рей, таммуз), тогочасних релігійних течій (сікарії, фарисеї, єсеї, садукеї), тогочасні, відмінні від наших, географічні назви (Геллеспонт, Пропонтиду, Бористен, Гіпоніс, Танаїс) тощо.

У «Євангелії від Томи» розглянуто категорію сумніву, а студію «Ренегат», побудовану на парадоксальній умовності, присвячено проблемі зради, філософському осмисленню цієї категорії й визначенню справедливого покарання за неї. Маркерами реалізації біблійного інтертексту у творі виявилися лише крилаті вислови, ремінісценції та лексичні засоби, на метатекстуальному рівні архетипом твору став універсально розповсюджений сюжет зради. На метатекстуальному рівні в триптихові «родовий інваріант» набув конкретних ідеологічних виразів (Бог, абсолютна істина, суд совісті) та об’єднав воєдино тексти повістей як і біблійний інтертекст, створивши єдиний контекст і прояснивши його.

У візії «Смерть Юди» переважають такі типи інтертекстуальних включень, як синкретична та кодова інтертекстуальність; скарбницею біблійних алюзій та ремінісценцій у творі є внутрішні монологи головного героя. Такі переключення з одного тексту в інший стали основою ґенерування смислу. Кодова інтертекстуальність, наявна в тексті у вигляді небагатьох іншомовних вкраплень, указує на інтенцію автора покласти завдання перекладу на плечі ерудованого читача, бо у візії «Смерть Юди» жодний іншомовний вираз не подається в примітках. На текстуальному рівні біблійний інтертекст проявляється за допомогою цитат, крилатих висловів з Біблії, що виражають позитивну або негативну модальність, постають оцінно-експресивні елементи й уживаються й у традиційному, і в сучасному (зміненому) значенні. Автор мав намір дослідити мотиви Юдиної зради, але оцінювати вчинок Юди повинен сам читач. Епіграф до твору взято з Апокаліпсису, цей маркований інтекст є значущим для інтерпретації всієї повісті, або, використовуючи термін М. Гумільова, для її ейдології. Поданий епіграф уже є цитатою за визначенням і, у цьому випадку, пояснючи назву, відсилає читача до конкретного прецедентного твору й контексту, з якого його взято, і до того, якому він передує.

У текстах інших творів відомого українського письменника переважають цитати з Біблії, марковані і немарковані, які, викликаючи біблійні асоціації, використовуються для характеризації персонажів і введення додаткової художньої, образної інформації. Включення цитат, алюзій з Біблії та Корану в художній текст («Мальви») Р. Іваничука викликало асоціативні зв’язки з біблійними сюжетами, внесло додаткову образну, художню інформацію, дало можливість авторові побудувати унікальну концепцію духовності. Специфічну функцію виконують фразеологізми-бібліїзми, які використовуються й у традиційному, і в модернізованому, трансформованому вигляді. Вони спираються на знання читачами Біблії, її сюжетів, персонажів. Для опису ситуацій, подій використовується не лише цитата, але й асоціації, пов’язані з нею. Немарковані графічно цитати в більшості випадків модифікуються автором, підкоряються тому контексту, у який вони включені, однак ці модифікації не зачіпають семантичного й образного ядра цитати.

У четвертому розділі «Рецепція біблійного інтертексту у творчості К. Мотрич» розглядається художній доробок письменниці в його співвідношенні та взаємодії з Біблією.

Теоретичне осмислення феномену біблійного інтертексту у творчості К. Мотрич переконливо свідчить про свідоме звернення письменниці до Святого Письма, домінуючою причиною цього є своєрідна авторська філософська рецепція світу, прагнення дати безсторонню оцінку описуваним у творах подіям. Найголовнішою рисою творчості письменниці є тяжіння її до невеликих оповідань, у яких людське життя описується в найінтимніший момент, і з того, як людина при цьому поводиться, можна побачити її справжнє моральне обличчя. У ранніх творах К. Мотрич («Соняхи» та «Час найкоротшої тіні») біблійний інтертекст репрезентовано лише на текстуальному рівні у вигляді точкових цитат, ремінісцентних порівнянь, прислів’їв та приказок, у яких найчастіше добрі та злі сили представлені Богом та чортом, або сатаною. Приказки, прислів’я, прості згадування Бога та бісів у формі порівнянь і звертань виконують у текстах характеристичну функцію, описуючи зовнішність, внутрішні почуття персонажів, наприклад, для опису Савки з повісті «Нащадки сонця» використано порівняння за фізіологічними особливостями.

Найчастіше біблійний інтертекст у творах письменниці спостерігається на текстуальному рівні: крилаті слова, фразеологічні одиниці біблійного характеру, цитати тощо, що вказує на перевагу в тексті розмовної мови та на бажання письменниці відтворити мовний колорит певних місцевостей, його особливості. Підкреслимо, що фольклоризація, до якої часто вдається письменниця і яка є невід’ємною частиною її творчого доробку, забезпечує наближення загальновідомих біблійних зразків до рівнів їх сприйняття народною свідомістю. Роман «Досвіток» присвячено проблемі морального та духовного самоочищення людини в часи застою, коли брехня, зрада, злодійство стали життєвою нормою для багатьох. У своєму романі письменниця не використовує біблійні цитати, бо більшість героїв не вірить в існування Бога або вважає Богом гроші, саме тому логічним є використання біблійної лексики під час сварки, часте вживання слів «чорт», «біс» тощо.

Інтенсивність рецепцій біблійного інтертексту в подальших творах К. Мотрич на текстуальному рівні проявилася на прикладах маркованих та немаркованих цитат, алюзій, ремінісценцій, крилатих висловів тощо. Поширеним є вживання в текстах біблійної лексики, особливо антонімічних понять («рай» — «пекло», «Бог» — «сатана», «чорт») та похідних від них слів, творчою особливістю письменниці є своєрідна характеризація персонажів зворотами типу: «біблійний вираз докору», «біблійний вираз щастя», які підкреслюють невимушеність, щирість, відвертість людини, про яку йдеться мова, та звернення до молитви (повість «Перед храмом любові і болю», роман «Ніч після сходу сонця»).

Роман «Ніч після сходу сонця» сповідує християнські цінності. Навіть назва роману є символічною: схід сонця – це охрещення, ніч – повернення до темряви, з якої ми вийшли. У романі чітко виведено історію родів. Вони, ніби по спіралі, з дохристиянських часів піднімаються через століття аж до сьогодення. Письменниця дотримувалась сказаного у Святому Письмі, що добре дерево добрий плід родить, а погане – поганий. Саме від живучого почуття ненависті, яке «погані плоди» успадкували від своїх предків, іде горе поневолення. Між цим романом та Біблією існує інтертекстуальний зв’язок на текстуальному, метатекстуальному, контекстуальному та паратекстуальному рівнях. Письменниця широко використовує текст Біблії у формах маркованої та немаркованої цитатності, а також посилань до певних персонажів та сцен Святого Письма. Підкреслюючи невігластво народу, письменниця неодноразово використовує ремінісценції та алюзії про Мойсея, який вивів з єгипетського рабства синів Ізраїлевих.

Усі названі вище форми реалізуються в мові героїв, їхніх думках. Найголовніші частини роману письменниця розпочинає епіграфами з Біблії, що виконують інформативну, формовизначальну, змістову та прогнозуючу функції, з яких найважливішими є перші дві, бо таким чином епіграф виявляє інтенцію автора, а з іншого боку – формує пресупозицію читача, створює прагматичні умови розуміння тексту як метатексту, апелюючи до енергії читача.

Творчість письменниці широко представлена прислів’ями та приказками, утвореними на основі біблійної лексики, авторська своєрідність інтерпретацій Святого Письма відповідає традиційним нормам його трактування, а тяжіння авторки до використання епіграфів з Біблії робить її художній доробок значущим з позицій духовності, оскільки письменниця встановлює певний інтелектуальний, емоційний та культурний рівень, якому повинен відповідати читач.

У висновках узагальнено результати роботи. У дисертації здійснено дослідження домінантних проявів біблійного інтертексту у творчості В. Дрозда, Р. Іваничука, К. Мотрич, виявлено його функціональні та естетичні особливості, з’ясовано типологію біблійних інтертекстуальних модифікацій літературних творів вищеназваних письменників. Незважаючи на загострений зв’язок творів письменників із сучасною епохою, головним є зв’язок з минулим, відтворення родової, історичної, генетичної пам’яті своїх предків, постійний пошук власного «я» через швидкоплинність та нетривкість життя й самими письменниками, і їхніми героями. Біблія розкрила перед нами нові можливості для аналізу літературних творів з естетичних, з філософських позицій, а її надбання є продуктивними та цікавими для подальшого розвитку мистецтва й літератури. Інтертекстуальність реалізується на прикладах великого роману та коротких літературних форм, що свідчить про високу майстерність письменників, їх своєрідний вплив на духовний та інтелектуальний потенціал читача, його ерудицію й свідоме відчуття правди про Бога, а біблійний інтертекст при цьому постає одним із засобів експресії, вагомим інформаційним чинником, який може вплинути на обмірковане сприйняття читача, на його ставлення до категорій «добро» і «зло», «любов» і «ненависть», на ставлення до подій та явищ суспільного життя країни, почуття патріотизму. Вищеназвані концепти становлять собою провідні архетипи, які лежать в основі міфотворчості.

Імпліцитна метатекстуальність проявляється під час згадування імен біблійних персонажів, а коли автори вживають їх у творах, наприклад, Єва і Марія («Злий дух. Із житієм» В. Дрозда), Марія, Лука («Ніч після сходу сонця» К. Мотрич), або використовують раніше написані художні твори, які репрезентують їхні власні тексти, іноді майже точно копіюючи себе («Євангеліє від Томи» та «Смерть Юди» Р. Іваничука, де розглядаються причини Юдиної зради), тут уже проявляється експліцитна метатекстуальність, тобто явище «дописування» автором власного художнього твору та «дочитування» його читачем у ракурсі нового часу.

Найскладнішим видом метатекстуальності є введення письменником героїв, місцевості іншого художнього твору до іншого часу, реальності. Так, у романі «Листя землі» В. Дрозд увів героя (діда Семирозума), про якого вже розповідалося в однойменному оповіданні, та місцевості (Пакуль), опис лісів, боліт, шляхів тощо, які було описано в повістях «Замглай», «Ирій», романі «Вовкулака» та інших творах; триптих повістей Р. Іваничука об’єднано навколо образу Юди, якого в «Ренегаті» було перенесено у всесвітнє безмежжя на ареопаг совісті.

Письменники використовують «чужі» тексти як будівельний матеріал для власних творів на фабульному та позафабульному рівні. Вільне розміщення цитат, алюзій, ремінісценцій тощо в структурі творів посилює такі сюжетні елементи, як зав’язка, розвиток дії, кульмінація, і сприяють наближенню художнього твору до філософського. Таке особливе тяжіння спостерігається у творах Р. Іваничука, які були предметом нашого дослідження. Головною характеристикою феномена інтертекстуальності є наявність двох текстів. Ми продемонстрували на прикладах зв’язки таких текстів між собою та відповідно до діалогічності зв’язки між автором та текстом, автором та претекстом, текстом та претекстом, читачем та текстом, читачем та претекстом, читачем та автором; такими зв’язками виявилися текст-оригінал (Біблія) і тексти українських письменників В. Дрозда, Р. Іваничука і К. Мотрич. Елементи тексту-оригіналу включаються в текст твору й перетворюються під його впливом – перед нами вже, так би мовити, новий текст, збагачений новими конотаціями за допомогою введеного тексту. Таким чином, у нас з’являється можливість по-новому сприйняти, інтерпретувати досліджуваний текст.

У пошуках нових форм художнього осмислення дійсності письменники звернулися до введення в реалістичну структуру сюжету не тільки біблійних видозмінених цитат, парафразів, пародій, точкових цитат, ремінісценцій, алюзій, а й невеликих інтекстів зі Святого Письма, які інтерпретуються відповідно до авторського світобачення, до тих завдань, які вони поставили перед собою, створюючи образи-прототипи, для поліфонічного діалогу з читачем. Тенденція розгортання навколо одного тексту співвіднесеного з ним тексту Біблії дозволила письменникам, творчість яких ми досліджуємо, визначити свою відмінність від інших авторів та утвердити своєрідне творче «я» серед інших і стосовно інших. Саме через «я» автора визначаються в кожному тексті вищеназваних митців функції біблійного інтертексту, оскільки введення інтертекстуальних відношень і є, перш за все, метатекстуальним переосмисленням претексту з метою вилучення смислу з власного тексту, а ступінь прирощення нового смислу і є показником художньої інтертекстуальної фігури.

Закономірності розвитку біблійної інтертекстуальності протягом другої половини ХХ століття представлено творчістю В. Дрозда, який модифікував образи-прототипи у своїх творах за власною концепцією «богоборця», зображеного під виглядом Гаркуші («Злий дух. Із житієм»), Несторка («Листя землі»); Р. Іваничука, який, спираючись на «Новий Завіт» та кумранський рукопис «Євангелія від Томи», вважав за потрібне визначити причини й мотиви Юдиної зради (триптих повістей «Смерть Юди») та Томиного невір’я (апокрифічний роман «Євангеліє від Томи»), філософськи підійшовши до розуміння категорій «любов» і «смерть», «добро» і «зло» та визнавши дуалістичність протилежних світів, які існують незалежно один від одного; К. Мотрич, яка створила новий національно визначений та художньо-професійний роман «Ніч після сходу сонця», що став своєрідним підґрунтям для формування духовного та морально-етичного досвіду сучасного читача, який разом зі своєю багатостраждальною державою прагне всебічного та святого очищення.