ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ МУСІЯ КОНОНЕНКА: ПРОБЛЕМАТИКА І ПОЕТИКА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну та практичне значення дисертації, з’ясовано стан і проблеми дослідження, визначено його мету і завдання, окреслено новизну, теоретико-методологічну базу, теоретичну і практичну значущість, а також висвітлено апробацію результатів роботи.

У першому розділі “Образний світ лірики і ліро-епосу Мусія Кононенка” охарактеризовано мотиви творчості, образ ліричного героя, зображально-виражальні засоби поезії, досліджено процес формування М. Кононенка як поета, еволюцію його індивідуального стилю. У першому підрозділі “Громадянсько-політичний пафос і філософізм поезії письменника” розглянуто поезії громадсько-політичного і філософського спрямування, які займають важливе місце у поетичній творчості митця, починаючи з поезій ранніх збірок до п’ятикнижжя “Хвилі”. У них поєдналися ідейно-художні традиції класичного реалізму ХІХ ст. (“Бату­ринські руїни”, “Приятелям”, “До рідного краю”) з елементами неоромантизму і символізму (“Малюнки життя”, “Зима”, “Кущ” та ін).

Появу і функціонування філософських мотивів у творчості письменника можна пов’язати передусім з існуванням барокової і сентиментальної традицій, літературним життям  елегійного жанру та близьких до нього інших ліричних жанрів, з більш чи менш виразними елегійними мотивами (“Утопленик”, “Дума”, “Бороттє Життя зі Смертю”). У “Лірі” М.Ко­но­ненко продовжив барокові філософеми про хистке, часове, обмежене становище людини у світі, які в опрацюванні лірика позначились оригінальними художніми рішеннями щодо осмислення проблем життя і смерті.

Філософізм ліричних поезій збірок “Хвилі. Кн.І – V” і ліро-епічних творів “Іов”, “Юда Христопродавець”, “Християнський Бог” та ін. пов’я­заний з переосмисленням значення Бога для людства. М. Кононенко за допомогою біблійних сюжетів висловив своє ставлення до Бога, до сфери несвідомого і неусвідомленого його обожнення. Письменник таким чином мисленнєво увійшов у філософсько-проблемне коло системи духовно-філософського пізнання Бога і людини, що споріднювало хід його поетичної думки з філософсько-релігійними творами П. Куліша, І. Манжури, Я. Щоголева, М. Філянського, М. Вороного та ін.

М. Кононенко плідно розмірковував над екзистенційною проблемою добра і зла. Бог у розумінні письменника – це сукупність добра і зла, єдина цілісність. Таке філософське бачення автора ґрунтується на пошуку загальнолюдського естетичного ідеалу, який водночас може виступати гарантом порятунку як окремої людини, так і всього людства в цілому.

Філософські проблеми віри людини в Бога, життя і смерті, мистецькі проблеми вирішуються у поезії Мусія Кононенка як у літературно-мистецькому, так і в громадсько-політичному контекстах. Через призму  “вічних” проблем на перше місце у філософсько-поетичних роздумах лірика імпліцитно виходить проблема рідної землі, України, її місця у тогочасному світі. Україна у філософських роздумах письменника виступає метаобразом, синонімічним з екзистенціалом життя на противагу смерті, віри в Бога.

Значне місце у творчості поета належить опрацюванню естетичних й культурологічних мотивів (вірші, присвячені М. Лисенку, художня Шевченкіана), експериментам зі зміною ритміки й строфіки (цикл “Епіграми”, “До Музи”, “Молитва”), поетичним ремінісценціям (“О. Олесю”, “Івану Франку”, “М.І. Міхновському”). Все це свідчить на користь ліричного заспіву письменника, хоч і не позбавленого слідів літературного “учнівства”.

Проблемно-тематичний діапазон громадянсько-політичної лірики “Хвиль” багатий на історіософські (“Мазепа”, “Заповіт Ярослава Мудрого”), сатирико-викривальні (“Рідний край”, “Московська мова”, “Пани”) мотиви, а також на відгуки на події Першої світової війни, національної революції 1917 – 1918 рр. в Україні (“Сучасні козаки”, “Велика війна 1914 року”, “Кругом різня та грабежі”, “Великодні дзвони”, “Одинока могила”). Це виявляє прогностичну зіркість патріота щодо державницького майбутнього України.

Об’єкти сатири Мусія Кононенка і манера сатиричної компрометації антинародних об’єктів тотожні з представленими в традиції В. Самійленка, О. Маковея, зіставні з політичною сатирою І.Франка. В українській післяшевченківській сатиричній поезії М. Кононенку належить помітне місце у розвитку політичної сатири, спрямованої на викриття ворогів національної ідеї.

Традиційний жанр послання у громадянсько-політичній ліриці М. Кононенка ввібрав чимало реалій дійсності, зумовлених обставинами українського політичного та культурного життя кінця ХІХ – початку ХХ ст. (“Панам”, “Землякам”, “Товаришам-тарасівцям”, “Україні”). Особливостями версифікаційних вирішень таких поезій стали куплетна строфа-рефрен, а також структура збірного монологу від супротивної сили (“Амінь”, “До рідного краю”), що збагатило українську лірику етичною критикою лицемірності українських ренегатів і ганебної політики імперської влади.

Громадянські поезії “Хвиль” урізноманітнили систему ліричних жанрів М.Кононенка елегією (“Батуринські руїни”, “Елегія”), віршем-закликом (“Товаришам-тарасівцям”), літературною піснею (“Нові пісні на стародавній голос”), віршем “з нагоди” (“На смерть “Галицької Русі”), гімном (“Гімн український”, “Великодні дзвони”), літературною молитвою (“Молитва за Отчизну”), автобіографічною поемою (“Чудак”), присвятою (“С.С.Ковальову”). Ці жанри потрактовано самобутньо й оригінально. Краща частина творчого набутку М. Кононенка-лірика органічно вписана в українську поезію, пройнята національно-патріотичним духом і відображає енергію доби межі ХІХ – ХХ століть.

Другий підрозділ першого розділу “Фольклоризм як фактор естетичного будівництва поета” присвячено дослідженню образного мислення М. Кононенка-лірика й ліро-епіка, що характеризується дифузією “відфольклорних” і міфологічних мотивів та внутрішньолітературною традицією художнього синтезу романтичних і реалістичних компонентів, естетично-емоційним переосмисленням національно-народних джерел.

“Відфольклорна” лірика М. Кононенка продовжила романтичні традиції Т.Шевченка, О.Шпигоцького, С. Руданського розробкою ліризму сердечної чулості (“Дума”, “Убогій пані”), сентиментально-реалістичних образів, зокрема образу сироти (“Сирота”), розкритого на основі поєднання автобіографічних фактів з попередніми літературно-фольклорними моделями О.Кониського, М. Костомарова. У поезії М. Кононенка сиріт­ство – метафоричний образ не лише пошуку кращої долі, а й духовної безпритульності.

Мусій Кононенко не цурався творчого експериментування, коли поєднував силабо-тоніку з народним тактовим віршем (“Кобзар”), модифікував жанр “словесного пам’ятника” (“Сирота”). Серед “відфольклорних” поезій Мусія Кононенка передусім виділяються колискові пісні (“Баю, баю”, “Пісня над колискою сина” та ін), які вирізняються емоційно-естетичною трансформацією прототипу і по-своєму опосередковують внутрішньолітературну історію функціонування жанру в красній словесності, починаючи від П.Куліша і Я. Щоголева. На особливу увагу також заслуговує і “персонажна лірика” (“Думи засватаного парубка”, “Сама собі”). Саме цей жанровий різновид поряд із творами І. Франка, Б.Грінченка, М. Старицького, І. Манжури завдяки використанню характерних мовних зворотів, лексем, ліричної сповіді, монологу як вияву почуттів персонажа, поетики іменних димінутивів розширив стильову та експресивну палітру української поезії кінця ХІХ століття.

Аналіз віршованої епіки М. Кононенка, жанрово збагаченої поемою-баладою (“Княгиня-кобзар”), поемою-казкою (“Багатий Марко”, “Син Напоминай”), поемою-легендою (“Юда Христопродавець”, “Покута”), дозволяє говорити про їх фольклорно-міфологічне підґрунтя. Так, балада “Княгиня-кобзар” (1893), нарівні з “Думою про княгиню-кобзаря” (1891) Б. Грінченка та “Поемою про білу сорочку” (1899) І. Франка, є оригінальним варіантом світового мандрівного сюжету, відомого у німецькій, хорватській та інших народних словесностях. Досягненням М.Кононенка в опрацюванні сюжету поеми є розробка парадигми образу жінки з давньослов’янського народного епосу, надання їй самобутнього ліро-епічного бачення. “Княгиня-кобзар” М. Кононенка також заснована на міфопое­тичних сюжетних прийомах, наприклад ущільнення часу (він найчастіше використовувався у народних казках, у ХХ ст. – у “Вілі-посестрі” й “Лісовій пісні” Лесі Українки).

Казкові мотиви (“Москаль, змій та царівна”, “Син Напоминай”, “Багатий Марко”, “Коваль та однооке лихо” та ін.) М. Кононенко підпорядкував авторській версії опрацювання морально-етичних істин. Майстерність версифікаційної техніки, вміле синтезування народнопоетичної основи та авторського вимислу (наприклад, контамінація декількох казкових і побутового сюжетів у казці “Москаль, змій та царівна”) доводять, що з віршовими казками М.Кононенка, як і з відомими творами цього ж жанру І. Франка, І.Манжури, Б. Лепкого, Б. Грінченка, пов’язаний подальший розвиток української літературної казки у післяромантичну епоху.

Результатом зростання літературно-“казкарських” умінь М. Кононенка став “Багатий Марко” (1895). Автор у творі вдало поєднав казково-фантастичний матеріал із картинами побуту і звичаїв українського народу. Народні прислів’я, приказки, ідіоми, виконавши службову роль і створивши мовний фон, виступили елементами образності. Це надало творові національного звучання, зробило його доступнішим у сприйманні. Тож епік-казкар еволюціонував у жанрі літературної казки від простого дотримання і репродукування фольклорної сюжетики (“Коваль та однооке лихо”) до такого художнього типу казки, коли автором використовується лише загальна подієва модель народної казки, а все інше генетично є продуктом його мислення і світобачення.

Образний світ ліро-епіки М. Кононенка збагачений християнсько-міфологічними мотивами, представленими у поемах “Покута”, “Іов”, “Юда Христопродавець” та ін. Творчим набутком письменника у розробці біблійних сюжетів стало наближення християнського міфу до реальної дійсності, загострення його моралізаторського змісту, християнсько-релігійної повчальності, зокрема вибраних апокрифічних мотивів, що відбивали народну філософію неприйняття гріховного життя.

Отже, “україноцентризм”, досить широкий спектр жанрів, значна вага естетичних тем і проблем, лірична й ліро-епічна проникливість художнього мислення (використання узагальнюючих метаобразів) письменника позитивно характеризують еволюцію образного світу поезії М.Кононенка.

У другому розділі “Ідейно-тематичний комплекс і жанрово-стильові особливості епічної творчості Мусія Кононенка” об’єктом вивчення стала прозова творчість письменника. Ідейно-тематичний її комплекс окреслено проблемами: інтелігенція і народ (“Між народ”, “На селі”); онтологічні й аксіологічні аспекти життя українського селянства кінця ХІХ – початку ХХ століття; соціальне аутсайдерство українського етносу в царській Росії (“Значні люди на селі”, “Візник”, “Страшний пан” тощо); деградація особистості в царському війську, нівеляційний тиск дійсності на людину (“Хахол”, “На побивку”, “Злодій”). У першому підрозділі “Світоглядна парадигма белетристики письменника” розкрито світоглядну й естетичну позицію М.Кононенка у контексті літературно-мистецького життя кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У дослідженні відзначено, що світоглядні переконання Мусія Кононенка генетично похідні від ідей реалістів-“народників”, зокрема культурницької програми Б. Грінченка, який акцентував виняткову важливість освіти народу. Близькою М. Кононенку була націотворча настанова І. Франка про необхідність всебічного навчання і виховання народних мас як політичної сили ще в недержавних умовах. Письменник постійно доводив, що для безправних етносів освіта є першочерговим завданням, яке у поворотні історичні моменти навіть перевищує всі інші. Раціоналізм Мусія Кононенка, зіставний із властивим О. Кониському, народжував філософсько-утопічну певність, що несправедливі суспільні порядки можуть бути безкровно змінені силою розуму. Обидва еволюціоністи і прогресисти покладали надії не на революцію, а на “добро освіти і любові”.

Близькість таких ідей до світоглядної позиції М. Кононенка кінця ХІХ століття зумовлювала й характер його прозової епіки. Прозаїк увиразнив суспільне значення багатогранних виявів життя та різнорідні зв’язки між ними, художньо змоделював долі звичайних людей. У характеротворенні він спирався на власний життєвий досвід, на своє знання й розуміння людей, їхніх доль, мотивів вчинків. Епік порушував і розв’язував у повістях і оповіданнях актуальні проблеми, суголосні зі значними суспільними подіями кінця ХІХ – початку ХХ ст. (“На селі”, “Візник”, “Страшний пан”).

Світоглядно пов’язаний з ідеологією просвітницького, мирного “народництва”, Мусій Кононенко-епік художньо експлікував її в повістях і оповіданнях на основі світоглядно-естетичної орієнтації міметичного типу. Онтологічно і соціально її було підпорядковано вимогам художнього відтворення нової національно-народної дійсності, що визначало художнє осердя прози І. Франка, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, Олени Пчілки, а також було суголосним модерністським течіям (імпресіонізм повісті “Fata morgana” М.Коцюбинського). Спроби початку ХХ віку щодо оновлення тематики і способів “оброблення” літератури теж не були цілком чужими для М. Кононенка. Проте “ідеологічним” центром його твор­чої активності залишалося відстоювання народницьких гасел праці задля “меншого” брата, художнє моделювання соціальних і психологічних типів народницької інтелігенції.

Аналіз прозової спадщини Мусія Кононенка засвідчує його ґрунтовну обізнаність як із соціально-політичними проблемами, так і з обставинами літературного розвитку кінця ХІХ ст. Світоглядна парадигма прози Мусія Кононенка ґрунтується на тезі про те, що лише повернення інтелігенції до народних мас спроможне поставити українську націю на одному рівні з польською і російською. Ці думки письменника характеризують його як ідейно й ідеологічно заангажованого представника “молодого покоління” реалістичного “народницького”, просвітянського напряму в українській літературі.

У другому підрозділі “Художнє моделювання соціальних і психологічних типів інтелігентів-народників у повістях “Між народ” і “На селі”” об’єктом вивчення стала сукупність чоловічих і жіночих образів представників селянства й освічених верств, особливості й засоби характеротворення.

У ньому з’ясовано композиційно-сюжетні особливості творів, досліджено творення та еволюція саморуху соціальних і психологічних героїв повістей.

Вміння уважно аналізувати навколишній світ, пластично й різнобарвно зображувати його –  художньо-визначальна позитивна прикмета творчої майстерності Мусія Кононенка, що розкрилася у першій повісті “Між народ” (1892). Присвячений діяльності інтелігента-народника на селі твір своєрідно модифікував конфлікт, який поступово переводиться із соціальної в ідеологічну площину. Суб’єктивність ідеологічно-психоло­гічного засновку зумовила співвідношення об’єктно-епічно зображеної “культур­ницької” діяльності інтелігентів на селі з власними характеристичними думками Андрія Петренка. Конфлікт оформився не так між різними героями, як між різними іпостасями протагоніста. Перша іпостась відтворила ідеал цілісного характеру, одержимого ідеєю просвітництва і народництва, цілеспрямованого й відданого цій діяльності. Інша – втілила особистість, на творення характеру якої посутньо вплинули зовнішні подразники, внутрішні переживання та надмірні побоювання, здатні змінити обраний напрям у діяльності.

М. Кононенко свідомо уникнув висловлення власних поглядів, поєднавши суб’єктивний елемент з об’єктивованим світовідчуттям. Це, в свою чергу, безпосередньо вплинуло на архітектоніку твору. У повісті “Між народ” морально-етичний конфлікт розбудовано і підпорядковано конфлікту із соціальною дійсністю Російської імперії 90-х років ХІХ століття.

Діяльності представників молодої просвітянської інтелігенції на селі присвячено повість “На селі” (1898). У цьому творі соціальне осмислення життя поєднується з досить тонким психологічним аналізом поведінки персонажів. Художня галерея представників народницької інтелігенції у повісті включає такі три їх типи: споглядальний (Мисак); дуалістичний тип, який прагнув допомогти народові у досягненні елементарного рівня культури, водночас не забуваючи про свої власні інтереси (Дмитро Горбацький); активний, діяльний сільський тип, представлений жінкою-інте­лігенткою (Уляна Іванівна).

Ідеалом служіння народові у повісті “На селі” виступає свідома Уляна, яка залишається вірною ідеї “служіння народові до останнього подиху”. Головним завданням життя Уляна обрала дійсну допомогу краянам, реальну працю на селі, освіту народу і виховання селян. М. Кононенко визначив життєву позицію героїні так, щоб читач не мав сумніву у її непорушності. Її позиція – це квінтесенція переконань, profession de foi (кредо) автора, переломлена через світовідчуття жінки-інтелігентки, перейнята її намаганнями самоствердитися не лише як інтелігент-народник, а передусім як вільна жінка.

У розкритті проблематики “інтелігенція і народ” епік виявив значну мовну майстерність (діалогам, наприклад, властива особлива легкість, невимушеність, наявність глибинного підтексту за позірними художніми подробицями). В епічній фактурі повісті домінує авторське слово, яке органічно інтегрує лад вислову і мислення демократичних персонажів, набуваючи в психологічних ситуаціях літературно-продуктивної форми невласне прямої мови. Світогляд персонажів розкривається не лише через думки чи за допомогою внутрішніх монологів, а здебільшого у спілкуванні персонажів один з одним, в авторських порівняльних та опосередкованих характеристиках, в обстоюванні дійовими особами правильності вибору та вчинків. Письменник постійно зіштовхував антаґоністів, змушував виявляти свою позицію, перевіряв її обставинами життя. Це дало змогу читачеві краще усвідомити як характери, так і суспільні позиції представників народництва на селі.

У третьому підрозділі другого розділу дисертації “Образ українського селянства кінця ХІХ – початку ХХ ст.” досліджено ключовий збірний образ української прози межі ХІХ – ХХ ст. Тут розкрито особливості
малої прози письменника, представленої оповіданнями (“Візник”, “Страшний пан”, “Вихрестка”) і циклом архівних нарисів (“Значні люди на селі”).

У дослідженні з’ясовано, що характерною ознакою оповідань і нарисів про селянство у Мусія Кононенка було передусім розкриття характерів розумних, освічених селян, селян-підприємців (таким був і сам М. Кононенко, селянський син, який став активним діячем кооперативного руху в Україні). Власними силами поліпшуючи своє матеріальне становище, вони свідомо прагнули до освіти і зближення з представниками інших соціальних прошарків. Життя селянина у малій прозі епіка поставало складною, багатовимірною реальністю, а його духовний світ – змістовним, емоційним, багатогранним, сповненим почуттям власної гідності, хоч і не позбавленим негативних рис. Такий погляд на життя у селян свід­чив про розуміння М. Кононенком вагомості людини в соціально-полі­тичному і духовному житті, в контексті життя нації.

Аналіз оповідання “Візник” дозволив дійти висновку про “синтетич­ний тип психологізму” (Ю. Кузнєцов), продовження автором традиції українського філософського оповідання. Епік художньо розкрив у творі, як власна “філософія боротьби за життя” героїв оповідання поступово пере­ростає у “філософію боротьби із самим собою”, підпорядковану тезі “чес­ності з собою” (згодом її оформив В. Винниченко). Оповідання “Візник” є, по суті, відображенням того, як розвиток урбаністичної культури стимулював наміри людини розібратися у навколишньому світі, у самому собі.

Продуманість композиції, система образів, психологізованість, використання прийому “історії в історії”, філософські діалоги між героями, що становлять своєрідну “історію душі” колишнього селянина Олексія, подану в процесі саморуху й саморозвитку, вмотивованість ужитих мовних засобів (стилістичні повтори, емфатична мова, еліптичний синтаксис) в оповіданні “Візник” засвідчили оволодіння М.Кононенком елементами модерної наративної форми, синхронне збагаченню епічних викладових форм української літератури початку ХХ століття.

Реалізм М. Кононенка передбачав розкриття історії сучасного йому суспільства у різноманітних його проявах, явищах, фактах із життя індивідуума. Архівний матеріал дає змогу простежити інтерес Кононенка-епіка до зображальних можливостей художніх подробиць та деталей у характеротворенні (нариси “Лебедюк”, “Гриць”, “Перезлюк”та ін.). Нариси письменника мали скласти розпочату книжку “Значні люди на селі”, проте їх не було завершено. Майстерність художніх подробиць, деталей, життєва основа, фактографія характерів, розкриття соціально-історичної природи індивідуального характеру, притаманні циклу нарисів “Значні люди на селі”, виявляють нові творчі осягнення епіка у відтворенні образу українського селянина кінця ХІХ – початку ХХ століття.

У четвертому підрозділі другого розділу “Аналітичне розкриття нівеляційного тиску дійсності на людину в епіці Мусія Кононенка” розглянуто оповідання письменника кінця ХІХ століття  на військову тематику.

Твори Мусія Кононенка з військового життя (“Злодій”, “На побивку”, “Хахол” та ін.) є “людськими документами” значної художньої сили. Разом з творами Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, В. Стефаника, Марка Черемшини, С. Твердохліба, М. Яцкова, А. Чайков­ського вони складають в українській літературі своєрідну рекрутсько-вояцьку епопею, яка є переконливим звинуваченням мілітаризму ХІХ – ХХ століть, суспільних порядків того часу.

В аналізі оповідань відзначено реалістичну об’єктивізацію зображуваного, що часом набуває під пером прозаїка натуралістичних рис. Автор не тільки висвітлив життя та побут військовиків, а й проаналізував психологію головних героїв, порушивши болючу проблему взаємин чинів у царській армії. Розкриттю характерів сприяло використання у творах художньої деталі, що виступає деталлю-штрихом, мікрообразом, який вказує на поглиблення колізії “внутрішній світ – об’єктивна реальність”. В оповіданні “Злодій” психологічною деталлю є усмішка головного героя Кузьменка, що показує роботу його самосвідомості. Ця художня деталь конденсувала трагізм ситуації, стала свідченням нерозв’язаності конфлікту героя з оточенням. М. Кононенко розкрив внутрішній світ і психологію душі героя, нездатного протистояти моральним і фізичним утискам армійського середовища. У цьому творі прозаїк показав не просто трагедію окремої людини, а приреченість цілого суспільства, яке здійснює нівеляційний тиск на людину. Епік переконливо змоделював художню промовисту картину морального зламу особистості під впливом рекрутчини.

У дисертаційній роботі з’ясовано, що в оповіданнях військової тематики культивується суб’єктивний тип літературного психологізму, коли зовнішні події подаються через внутрішнє сприйняття героя. При цьому персонаж перебуває в локалізованому просторі, що впливає на нього і формує своєрідну екзистенційну атмосферу, яку автор відображував за допомогою використання численних експресивних висловлювань, віськових професіоналізмів. За допомогою “естетики потворного” епік згальванізував притуплені смаки своїх співвітчизників, щоб вивести їх зі стану байдужості, підвести до логічного умовиводу: підлягання режимному тиску супроводжується фізіологічним і психічним руйнуванням характеру. В оповіданнях “Хахол”, “Злодій”, “На побивку” простежується своєрідний синтез зображення дійсності – її сірості й нужденних буднів із моментами ідеального існування в душі героя. Військове життя жорстоке, часом навіть жахливе, непривабливе, складне. І все ж воно не може вбити життєдайних сил, цінностей, які є в сильної особистості, здатної перемогти всі жахи військової служби, зберегти навіть у такому негуманному суспільстві людяність, порядність, традиції релігійного благочестя (Трохим Перепічка з оповідання “Хахол”).

У дисертації відзначено, що численні внутрішні монологи героїв, спов­нені психологічних переживань, фіксація грубо-натуралістичних коло­ритних подробиць армійського життя свідчать про наявність культиву­вання естетики настрою в оповіданнях М. Кононенка на військову тематику. Ці твори характеризують своєрідну морально-етичну настанову епіка на засудження егоїзму, прислужництва, звеличення історичних етноментальних рис – волелюбності, безкорисливості, лицарського благородства.

У висновках узагальнено основні результати дослідження літературної творчості М.Кононенка, окреслено риси індивідуального стилю митця, його ідейно-естетичні пошуки, місце і значення в літературному процесі.

Міцним естетичним фундаментом для письменницького “будування” і творчого прогресу М. Кононенка стала ідейно-художня взаємодія з плідними традиціями української літератури ХІХ – початку ХХ століття. Різноплановим є набуток митця в художньо-родових аспектах: він створив ліричні, ліро-епічні й епічні твори.

Еволюція Кононенка-лірика відбувалася в напрямку від переспівів народної творчості, від переймання Шевченкових мотивів і образів до оригінальних актуальних і злободенних ліричних творів, сповнених високого патріотизму (“Великодні дзвони”, “Гімн український”). Творчо опрацьовуючи “відфольклорні”, християнські та міфологічні мотиви, Мусій Кононенко розширював проблематику ліричного і ліро-епічного жанрів, збагачував поетику містких метаобразів, оригінальні версифікаційні засоби. Письменник дотримувався уже апробованих попередниками традиційних прийомів сатиричного зображення дійсності і вживав нові їхні варіанти: ударний фінал, градація риторичних питань, пуантні заклики, алегоричні образи.

Белетристика М. Кононенка кінця ХІХ – початку ХХ століття продовжила реалістичні традиції змалювання діяльності української народницької інтелігенції, життя українського селянства межі ХІХ і ХХ віків, увела недостатньо досліджені проблеми деградації особистості в царському війську. Проблеми, які вирішує митець, мають загальнопсихологічну основу – морально-етичні аспекти існування людини, її стосунки з навколишнім світом, фізична і духовна неволя, психологія поведінки. Письменник наснажив свої твори українською ідеєю, трансформованою в системі художніх образів. Однією з головних для нього стала націотворча функція інтелігенції.

У розкритті проблеми “інтелігенція і народ” помітна еволюція поглядів героїв повістей від суто споглядальних до діяльно-активних. Поява у художньому доробку прозаїка образів інтелігентів-народників відповідала потребам часу – пошукам українською літературою нового героя (“Між народ”, “На селі”). Суттєвою ознакою “ідеологічних” повістей Мусія Кононенка є не лише розкриття стосунків інтелігента-культурника з народом, а й з’ясування причин численних непорозумінь, які виникали між представниками української інтелігенції і селянами та спроможні були суттєво обмежити результати просвітницької діяльності на селі.

Мала проза письменника присвячена життю українського селянина кінця ХІХ – початку ХХ століття, який поступово стає більш активним членом суспільства, прагне відстояти свою національну автентичність. У прозовій творчості письменник тяжіє до розкриття складного і неоднозначного внутрішнього світу своїх героїв. Одночасно з соціальними у творчості з’являються філософсько-екзистенційні мотиви: самотність і відчуження людини в суспільстві, пошук сенсу буття.

Визначальним моментом утілення автором суспільної проблематики є усвідомлення самотності  людини в суспільстві, марність спроб знайти порозуміння у ворожому для персонажа середовищі. Найбільш глибоке осмислення таких проблем відбувається в традиційно реалістичних оповіданнях на військову тематику, позначених впливом натуралістичної школи (“Злодій”, “Хахол”).

Домінантою художнього стилю письменника є особлива увага до суспільного середовища, до подробиць і деталей повсякденного життя і діяльності героїв. Епіка М.Кононенка показова введенням оцінної позиції героя, конфліктом між дійсністю та уявним світом персонажів. Серед найбільш вдалих засобів творення образів у прозі Мусія Кононенка виділяються контрастні ситуації, вагомі характеристичні деталі, показ внутрішнього стану героя, його реакції на зміни, внутрішній монолог, вміння передати потік свідомості героя через поєднання прямої мови з мовленням оповідача.

Еволюцію стильової манери М. Кононенка засвідчив неореалістичний тип творів 900-х років. У ряді творів (“Злодій”, “Візник”) автор зосередив увагу не так на подієвому сюжеті, як на внутрішніх конфліктах і переживаннях персонажів, їх реакції на зовнішній світ, переданих через внутрішні монологи, сповідальні елементи.

Майстерність письменника вповні виявилася у його вмінні індивідуалізувати мовлення персонажів із залученням широких пластів літературної мови, діалектизмів, просторічної лексики, фразеологізмів, жаргонізмів і русизмів, а також у широті психологічного діапазону, умінні глибоко проникати у внутрішній світ своїх героїв. Поетика художнього психологізму і манера психологічного аналізу М.Кононенка позначені історичною й індивідуальною конкретністю.

Аналіз художніх шукань і здобутків Мусія Кононенка дає підстави вважати творчість письменника в основній її частині самобутнім мистецьким явищем, цікавим художніми ідеями, жанрово-стильовими модифікаціями, оригінальними образами, мотивами, зображальними засобами, індивідуальною образною та мовною палітрою.