“Аліна й Костомаров” та “Романи Куліша” В. Петрова в контексті українського культурного життя 20 х років ХХ століття

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність, висвітлено зв’язок обраного напрямку дослідження з науковими програмами і планами організації, у якій її виконано, сформульовано мету та основні завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет й об’єкт, розкрито наукову новизну та практичну цінність одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації, вказано на її структуру й обсяг.

У першому розділі “Романи-біографії В. Петрова в критиці та дослідженнях” проаналізовано літературно-критичні праці, присвячені творам “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”. Виділено три етапи їх вивчення.  Перший – кінець 20‑х років, позначений рядом рецензій, що вийшли друком після публікації першого варіанта роману про Костомарова в журналі “Життя й революція”, кількох частин “Романів Куліша” в журналах “Життя й революція” та “Авангард-альманах” та після видання їх окремими книгами; другий – 80‑і роки, пов’язаний із передруком творів у нью-йоркському видавництві “Сучасність” і появою статті Ю. Шевельова “Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози”; третій – 90‑і роки, окреслений рядом наукових статей, що з’явилися після публікації журнального варіанта роману “Аліна й Костомаров” із новою назвою “Змарноване щастя” в “Україні”, твору “Романи Куліша” у “Вітчизні” та після перевидання обох творів у повному обсязі київським видавництвом “Україна” 1994 року.

Відзначено, що з перших рецензій на романи “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша” В. Державина, А.Сановича, М. Кодацького, Ф. Якубовського та Леоніда [Чернеця] вирізнялася лише розвідка В. Державина, оскільки всі інші були соціально заангажованими і з наукового погляду маловартісними. У ній вказано на часову та ідеологічну обумовленість створеного В. Петровим жанру романізованої біографії та на деякі особливості його поетики. 30‑і, 40‑і, 50‑і, 60‑і, 70‑і й перша половина 80‑х років для історії вивчення аналізованих творів були часом якщо не абсолютного, то відносного затишшя. У 40‑50‑х роках в еміграційній періодиці згадувалось ім’я В. Петрова: вийшли друком статті Ю. Корибута (І. Костецького), Б. Крупницького, В. Державина, Ю. Шереха (Ю. Шевельова), спогади Ю. Шереха, З. Кузелі, Б. Крупницького, І. Костецького, І. Качуровського. Проте романи-біографії в жодній з праць не стали предметом спеціального вивчення. У 60‑х роках в Україні М. Сиротюк та І. Ходорківський атестували їх як маловартісні книжки, побудовані на матеріалах сумнівного, пліткового чи навіть анекдотичного походження. Лише вихід тритомника прози В. Петрова в 1988 році в нью-йоркському видавництві “Сучасність” пожвавив до них науковий інтерес. Упорядкування, редагування творів і написання післямови до цього видання взяв на себе Ю. Шевельов. З приводу романів про Костомарова та Куліша він запропонував певні відомості, які на сьогодні складають необхідну основу для розуміння цих творів: претексти та джерела, де їх можна знайти; перші відгуки на романи та їх аналіз; проблематика; сюжетно-композиційні особливості; поетика; мовна організація тексту тощо. У 90‑х роках інтерес до творчої спадщини В. Петрова відчутно пожвавився і в Україні. З’явилися праці Л. Новиченка, С. Білоконя, Б. Мельничука, Ю. Загоруйко, О. Черненко, В. Ульяновського та ін. З‑поміж порівняно великої кількості досліджень цього періоду романи-біографії “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша” стали предметами спеціального вивчення лише у Л. Новиченка та Ю. Загоруйко. Крім них, виявили певний інтерес до цих творів О. Черненко та Б. Мельничук. На окрему згадку заслуговує С. Павличко, ґрунтовна праця якої про модерністський дискурс в українській літературі містить чимало цінних зауважень про аналізовані твори. Можна вважати, що завдяки її книзі “Дискурс модернізму…” романи-біографії В. Петрова втратили статус призабутих літературних явищ і були включені до інтелектуального контексту української модерністської прози. З 2000‑го року В. Агеєва продовжила започатковану С. Павличко практику інтерпретувати твори В. Петрова у зв’язку з модерністським дискурсом. У кількох своїх статтях, присвячених великій прозі письменника, вона визначила характерні риси стилю автора, окреслила коло питань, порушених у його творах, вказала на наскрізні мотиви й перегуки. Ряд досліджень, написаних після перевидання творів В. Петрова, підписаних псевдонімом В. Домонтович, у 2000-2002 роках доповнили розвідки О. Боярчук, Р. Горбика, Р. Корогодського, Н. Мариненко, М. Москаленка, Ю. Рибалко та ін., у яких на романах-біографіях не акцентувалося. Виняток із ряду праць цього періоду склала лише стаття Н. Мішеніної, яка розвинула думку про інтертекстуальний характер біографічних творів В. Петрова.

Аналіз показав, що в різні періоди прозою В. Петрова цікавилися більшою чи меншою мірою. Про романи-біографії, в порівнянні з іншими його творами, писалося менше, проте все, що вийшло друком, має незаперечну пізнавальну цінність і є необхідним підґрунтям для створення окремої праці. Спектром проблемних питань, накресленим попередніми дослідниками, передбачено залучення різних підходів до їх осмислення, з‑поміж яких чи не найперспективнішим можна вважати шлях, спрямований на вивчення цих творів у культурному контексті 20‑х років ХХ ст.

 Другий розділ “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”: жанр та інтелектуальний дискурс” побудований із трьох підрозділів, кожен із яких присвячений дослідженню окремих аспектів романів-біографій В. Петрова у системі взаємодії з іншими текстами 20-х років, що в ситуації обговорення національної перспективи набули нових метажанрових ознак і сформували своєрідний інтелектуальний дискурс. У першому підрозділі “Переоцінювальний дискурс 20‑х років та способи позиціонування В. Петрова” йдеться про народницькі та антинародницькі варіанти осмислення кількох популярних для українських учених-гуманітаріїв 20‑х років тем “Григорій Сковорода”, “Тарас Шевченко”, “Пантелеймон Куліш”, “Кирило-Мефодіївське братство” як концептуальних у процесі переосмислення національного минулого та його знакових постатей. У контексті аналізу сковородинознавчого дискурсу, який у 20‑х роках складали наукові праці Д. Багалія, М. Гордієвського, С. Дложевського, В. Ерна, А. Ковалівського, М. Костюка, Г. Шпета, М. Яворського та ін., художні твори О. Бургардта, М. Івченка, В. Поліщука, М. Рильського, П. Тичини, досліджуються розвідки В. Петрова на сковородинівську проблематику як тексти, що певною мірою визначали його антинародницьку позицію в ревізуванні поглядів на давню українську літературу. У зв’язку із шевченкознавчим та кириломефодіївським дискурсами цього періоду, який формували розвідки І. Айзенштока, Д. Багалія, М. Возняка, О. Гермайзе, М. Грушевського, З. Гуревича, О. Дорошкевича, С. Єфремова, І. Житецького, М. Зерова, В. Коряка, В. Міяковського, М. Могилянського, П. Руліна, П. Филиповича та ін., твори В. Єзерського, І. Микитенка, С. Пилипенка, М. Семенка, П. Филиповича, М. Хвильового, Гео Шкурупія, вивчаються статті В. Петрова про Т. Шевченка, П. Куліша, докторська дисертація про П. Куліша у значенні текстів, що відбивали авторську позицію “європеїста” в переоцінювальному дискурсі нової української літератури і виявляли наближеність його літературознавчих пріоритетів до неокласичних. Художні твори “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша” розглядаються тут, з одного боку, як альтернативні до епатажних спроб М. Семенка, М. Хвильового та Гео Шкурупія зламати народницькі шаблони шляхом деканонізації такої знакової постаті минулого, як Т. Шевченко, а з другого, – як тексти, що закривали ряд розвідок про “приватних” кириломефодіївців, відкритий шевченкознавцями-психоаналітиками С. Балеєм, Я. Яремою, А. Халецьким і продовжений літературознавцями О. Дорошкевичем, С. Єфремовим, П. Зайцевим та ін.

З’ясовано, що запропоновані в романах “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша” приватні проекції образів відомих культурних діячів ХІХ ст. засвідчували участь В. Петрова в загальній ревізії 20‑х років, спрямованій на виокремлення з фактів минулого певного матеріалу для проектування національного майбутнього. З одного боку, вони визначали пріоритети В. Петрова у виборі історичних тем: не символ народницької літератури Т. Шевченко, а культурники М. Костомаров і П. Куліш, а з другого, –  виявляли негативну авторську оцінку романтичної месіанської стратегії відродження нації, створеної у ХІХ ст. кириломефодіївцями і якоюсь мірою співвіднесеної із сучасними “азіятськими ренесансами”, “загірними комунами” та “романтиками вітаїзму”.

У першому романі “Аліна й Костомаров” В. Петров зосередив увагу на приватній проекції Костомарова, фундатора Кирило-Мефодіївського братства. Хронотоп твору підпорядкований структурним межам любовного роману й охоплює період від знайомства Костомарова з Аліною Крагельською за часів його викладацької праці в Київському пансіоні до глибокої старості Костомарова, – останніх десяти років його життя. Наскрізну любовну сюжетну лінію автор переплів іншими біографічними відомостями про Костомарова: епізодичними вставками про його наукову та педагогічну діяльність, способи проведення вільного часу, побутові взаємини з рідними, близькими, друзями, знайомими та колегами. Окреме місце на проблемно-тематичному рівні роману зайняла тема “Костомаров як учасник Кирило-Мефодіївського товариства”. Композиційно вона звучала в унісон із темою “неофіційного” Костомарова протягом усього твору. Її ключове значення для розвитку подій з життя головного героя автор підкреслив, коли вивів кириломефодіївський текст у ступінь кульмінації роману.

У творі “Романи Куліша” автор удався до деміфологізації кириломефодіївця-Куліша, змалювавши його у стосунках із жінками. На відміну від роману про Костомарова, на кириломефодіївський екскурс у цьому творі письменник не поклав ні композиційного, ні сюжетного навантаження. Дану тематику автор максимально приглушив, виніс у підтекст і формально представив лише в передмові. Проблематиці відомого товариства тут В. Петров протиставив культ однієї особи – Панька Куліша. Цей культ він обумовив кількома факторами: ваговитим внеском Куліша в національний культурний комплекс, масштабністю його діяльності, широким діапазоном зацікавлень, індивідуальною претензійністю тощо. 

У другому підрозділі “Літературна дискусія 1925-1928 років та український інтелектуальний роман” твори “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша” аналізуються в їх взаємозв’язках із романами М. Хвильового (“Вальдшнепи”), В. Підмогильного (“Місто”, “Невеличка драма”), М. Могилянського (“Честь”) та двома романами В. Петрова, підписаними псевдонімом В. Домонтович, – “Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Серафікус”. Усі твори трактуються як складники одного комунікативного простору, інтеграції якого сприяла тенденція письменників-інтелектуалів до обговорення питань, порушених у ході літературної дискусії 1925-1928 років, і продукування нової форми комунікації – інтелектуального роману.

До спільних ознак романів “Вальдшнепи”, “Дівчина з ведмедиком”, “Місто”, “Аліна й Костомаров”, “Честь”, “Доктор Серафікус”, “Романи Куліша” та “Невеличка драма” віднесено комплекс їх сюжетно-композиційних, інтертекстуальних, проблемно-тематичних та ідейних особливостей. До сюжетно-композиційних – використання традиційних для жанру роману сюжетних ліній, доцентровість, висування на перший план героя-інтелігента. До інтертекстуальних – діалогізм, підсвідоме, автоматичне ігрове цитування та спрямовані, осмислені, оціночні посилання на “чужі” тексти та літературні факти. До проблемно-тематичних – урбанізм, проблему митця, принципи “чесності з собою”, “неправдоподібності”, логіку “зняття” та ін. До ідейних – інтуїтивізм, суб’єктивізм, фройдизм, фемінізм та ін.

Доведено, що романи “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”, як і інші аналізовані твори, значною мірою представляли створений інтелектуальною елітою 20‑х років ХХ ст. образ “культурної” і “європеїзованої” України. На трансформованому варіанті цього образу позначилися західноєвропейські ідеалістичні концепції, які передбачали переінакшення матеріалу українського минулого й сучасного з настановою суб’єктивації та психологізації. У центрі спроектованої дійсності ставилася людина, яка зображалася згідно з правилами оформлення головного персонажа у світовій модерністській літературі, чим опосередковано виявляла авторську позицію антинародника та європеїста в інтелектуальному дискурсі 20‑х років. Наділена комплексом стабільних індивідуальних та соціальних ознак, вона співвідносилася з міським простором існування, осягненою освітою, спеціальністю (“Невеличка драма”, “Вальдшнепи”, “Честь”, “Дівчина з ведмедиком”, “Романи Куліша”), здобутим ученим ступенем, ученим званням (“Аліна й Костомаров”, “Доктор Серафікус”) або з процесом здобування освіти (“Місто”). Інколи, крім праці за професією, представник нової української дійсності займається непрофесійною діяльністю, що має відношення переважно до літератури та літературної творчості (“Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”, “Дівчина з ведмедиком”, “Місто”, “Доктор Серафікус”). Життя цього героя, як правило, не відзначається екстраординарними подіями, які б змінювали усталений ритм. У приватних стосунках чи публічних виявах перегини й перелами (арешт напередодні весілля, хвороба, смерть близької людини, нерозділене кохання тощо) не стільки призводять до його переродження, скільки характеризують його адекватну реакцію на складну ситуацію. Ідейна концепція персонажа першого плану головним чином запрограмована на представлення своєрідного “героя нового часу”. Відповідно до цього, його світоглядну позицію визначають проблеми націотворення (кириломефодіївський контекст романів “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша” та ідея відродження нації з твору “Вальдшнепи”), ролі митця в суспільстві (“Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”, “Місто”, “Дівчина з ведмедиком”), любові до ближнього й дальнього (“Вальдшнепи”, “Романи Куліша”), взаємозалежності особистості і середовища (“Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”, “Доктор Серафікус”), чесності з собою (“Честь”, “Вальдшнепи”, “Романи Куліша”, “Місто”), професійної компетентності (“Честь”, “Місто”, “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”, “Невеличка драма”), шукання та осягання іншості (“Місто”, “Дівчина з ведмедиком”), жіночої емансипації (“Романи Куліша”, “Дівчина з ведмедиком”, “Честь”, “Доктор Серафікус”) та ін.

У третьому підрозділі “Романи-біографії В. Петрова в контексті формалістичного дискурсу” романізовані біографії про Костомарова та Куліша вивчаються з огляду на їх місце в українському формалістичному дискурсі 20‑х років, який складали розвідки О. Білецького, В. Бойка, В. Гадзінського, С. Гаєвського, М. Йогансена, А. Ковалівського, В. Коряка, Ю. Меженка, М. Могилянського, А. Шамрая, З. Чучмарьова, Б. Якубського та ін., твори неокласиків, футуристів, конструктивних динамістів та інших митців, які надавали особливої вагомості формі художнього твору. З переважним акцентуванням на ролі російської формальної школи (Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов, В. Шкловський та ін.) в українському мистецькому середовищі 20‑х років визначаються формалістичні тенденції романів В. Петрова.

З’ясовано, що у творах “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша” В. Петров перетворив образи реальних осіб українського минулого на певні культурні теми за допомогою прийому “очуднення” (“поновлення”), базового для формалістичного дискурсу: відомі постаті національної історії Костомаров та Куліш тут постали героями любовних романів. Зображені у приватному житті, ці персонажі значною мірою відповідали настановам російських учених-формалістів, які наприкінці 20‑х сформулювали теорію “літературного побуту”.

Поновлення образів Костомарова та Куліша в інтерпретації В. Петрова полягало не тільки в перетворенні їх на героїв-коханців, а й у перенесенні їх у вузьку літературно-побутову систему координат, центральними осями якої були “домашність”, “сімейність” та “дружність”. Так, головного героя роману “Аліна й Костомаров” В. Петров схильний “вимірювати” в різних просторово-тематичних площинах, з-поміж яких – місця роботи, відпочинку, літературної праці та ув’язнення. В обрану просторову конструкцію автор інсталює замаскованого під її “тематичне забарвлення” героя і користується для цього характеристиками найбільш яскравих літературних кліше. У “Романах Куліша” автор поновлює образ Куліша за допомогою маніпуляцій з його приватною кореспонденцією. Літературно-побутовий аспект зображення головного персонажа тут витримується завдяки неокресленим просторовим межам роману: герой, як правило, постає сам на сам з аркушем паперу (листом), а через нього виходить у різноманітні приватно-інтимні та офіційно-публічні системи самооцінювання. На відміну від роману “Аліна й Костомаров”, у якому автор чітко визначив фокуси “домашності”, “сімейності” чи “дружності”, у творі про Куліша ці виміри сприймаються самозрозумілими, оскільки образ Куліша подається широкопланово. В. Петров схильний зіставляти літературну продукцію Куліша, насамперед його листи, з “приватно-побутовим” Кулішем і вказувати на показові перегуки, відповідності чи невідповідності.

Формалістичний дискурс романів-біографій В. Петрова зводився і до застосування ряду показових технічних прийомів. Серед них – охудожнювання біографічного матеріалу, деформувальний монтаж, фетишування техніки, зсув, утрирування, комплектування мотивів, нанизування самостійних новел, підкріплення новел-епізодів, гальмування поділом на розділи, циклізація, безсюжетність та ін.

Принцип охудожнювання біографічного матеріалу у В. Петрова полягав у наданні документальним біографічним джерелам естетичного значення й перетворенні їх на сюжетний чи фабульний матеріал. Нотатки А. Крагельської, автобіографія М. Костомарова, кореспонденція П. Куліша, спогади їх сучасників та науково-критична література про них утрачали тут статус біографічного чи наукового матеріалу й набували значення літературного факту. Оформлені як художній матеріал, вони не поривали генетичного зв’язку з документами біографічними, оскільки, як правило, виділялися автором за законами цитування. Епістолярні романи Куліша наділялися формальним значенням наочного матеріалу літературного побуту. Історія “відкладеного” кохання Костомарова, переказана зі слів А. Крагельської, отримувала значення типової любовної сюжетної лінії, властивої романтичній літературі. Вона відповідала популярній схемі про злий фатум, який супроводжує закоханих наречених, перед весіллям їх розлучає, романтичного героя запроторює до в’язниці, а закохану наречену залишає напризволяще. Нерозділене кохання як основна сюжетна лінія романтичної літератури висувалася на перший план у “Романах Куліша”.

При трансформації біографічного матеріалу В. Петров застосував також прийоми деформувального монтажу, які передбачали подання історичного факту у двох і більше планах. Романи-біографії він значною мірою змонтував із різних текстів, які, як правило, не підлягали сукупному використанню в якихось інших, крім романних, біографічних формах (на кшталт мемуарів). Методом розрізу та склеювання письменник в один ряд поставив документи різного зразка: автобіографію, лист, протокол, нотатку, офіційний лист, спогад сучасника, критичну працю, журнальну публікацію тощо. До них як “матеріал для розгортання” він додав значну кількість вставних віршів та афоризмів, а потім усе сполучив власним коментарем. Майже скрізь письменник схильний виділяти “монтажний” матеріал за правилами цитування, а подекуди подавати повний його бібліографічний опис (переважно у творі “Романи Куліша”). Основними прийомами “оголення” інформаційного джерела тут стали лапки, абзацний зсув та посилання в кінці сторінки. Крім них, В. Петров розкрив технічні засоби, використані при написанні творів (зокрема, в “Романах Куліша” він послався на В. Вересаєва, автора найвідомішого монтажу-біографії “Пушкін у житті” (1926-1927). Монтування матеріалу у В. Петрова проходило відповідно до однієї визначеної теми-основи: його цікавили “приватні” Костомаров та Куліш. Їх приватні проекції виходили наперед. Вони, з одного боку, мали бути “з’єднувальною” ниткою сюжету, а з другого, – носіями мовлення, які б представляли фактичний, психологічний та ідеологічний матеріал. Таким компонуванням монтажного матеріалу на основі однієї проекції героя В. Петров відтворював класичну формалістичну концепцію організації центрального персонажа, викладену В. Шкловським у праці “Як зроблено “Дон-Кіхота” (1925). У творі “Аліна й Костомаров” принцип оформлення головного героя відповідав специфіці сюжетного роману. Події в ньому розгортаються навколо однієї людини плавно й почергово: сюжет координує з фабулою. Натомість у “Романах Куліша” герой організований переважно за законами безсюжетних та безфабульних форм. Другий роман-біографія В. Петрова являв собою новий для української літератури жанр монтажу, популярний у російських формалістів, зокрема В. Шкловського, автора відомого роману в листах “Zoo, або Листи не про кохання” (1923). Особливості цього жанру полягали в нанизуванні й циклізації самостійних новел та мотивів і в поєднанні їх не фабульною мотивацією, а формальним паралелізмом. У романі про Куліша В. Петров удався до компонування п’яти самостійних “новел-епізодів”, кожен із яких він пов’язав із попереднім та наступним єдністю дійової особи. Як наслідок вийшла сума розділів “Літо року 1856”, “Леся Милорадовичівна”, “Марко Вовчок”, “Параска Глібова” та “Ганна Рентель”, обрамлена вступною частиною та додатками. Нахил до безсюжетності реалізувався у В. Петрова також у формі знецінювання або усунення розв’язки. Роман про Костомарова він обірвав епізодами старечих дивацтв головного героя і не довів оповідь до його смерті, як це передбачає жанр біографічного роману. Твір про Куліша він закінчив висновком-прогнозом, у якому обумовив необхідність продовження історії. Подібним чином В. Петров знецінив розв’язку в романі “Доктор Серафікус”, коли обірвав його описом схильності героя писати листи, які ніколи не дійдуть до адресата.

Третій розділ “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”: поетика інтертекстуальних кореляцій” побудований із двох підрозділів, кожен із яких присвячений вивченню інтертекстуальних, паратекстуальних, метатекстуальних, гіпертекстуальних та архітекстуальних особливостей романів В. Петрова. З-поміж них – форми літературної інтертекстуальності (базові претексти, запозичені теми та сюжети, очевидне та приховане цитування, переклад, плагіат, алюзії, парафрази, цитати-знаки, автоцитати), а також інші типи міжтекстових зв’язків, зокрема, відношення тексту “Романів Куліша” до його заголовка, “Вступних уваг” та “Додатків”; діалогічний зв’язок між назвами обох романів-біографій; апелювання В. Петрова до основних претекстів, критичне їх переосмислення; пародіювання та утрирування дібраної інформативної бази; жанровий зв’язок між творами “Аліна й Костомаров” та “Романи Куліша”.

У першому підрозділі “Поетика цитування в романі “Аліна й Костомаров” зіставлено базові претексти першого роману-біографії з їх авторською обробкою, охарактеризовано коло другорядних запозичень, уплетених у загальну канву твору, визначено їх функції.

Зауважено, що роман “Аліна й Костомаров” головним чином скомпонований із запозичень документального походження: недекларованих препарованих цитат із спогадів А. Крагельської та автобіографії М. Костомарова, декларованих цитат із кореспонденції М. Костомарова, листів А. Крагельської до М. Костомарова, до найближчого помічника начальника Петербурзької жандармерії Л. Дубельта, нотаток матері М. Костомарова, спогадів сучасників М. Костомарова та матеріалів у справі Кирило-Мефодіївського братства. Їх трансформація в художній текст супроводжувалася авторським коментуванням із переважним послуговуванням елементами пародійного дискурсу: деканонізацією, педалюванням, утрируванням, знецінюванням.

Менше коло запозичень роману “Аліна й Костомаров” формували очевидні та приховані цитати літературного походження: уривки з літературної критики, публіцистики, белетристики, художньої літератури; науковоподібні штампи та літературознавчі загальники. Серед них – цитати з творів західноєвропейських письменників-романтиків (Е.Т.А. Гофман, Новаліс, В. Гюго, Л. Тік, К. Брентано, Л. Арнім, В. Ваккенродер, Г. Клейст, А. Міцкевич та ін.), із праць теоретиків містицизму та спіритизму (Ф. Кемпійський, Е. Сведенборг, А. Кардек та ін.), із творів українських та російських письменників-романтиків (Т. Шевченко, П. Куліш, І. Киреєвський, О. Пушкін, Ф.Тютчев та ін.), а також романтичні алюзії, ремінісценції, цитати-знаки: мотиви мелосу, нещасливого кохання, втечі, сну, божевілля,  смертельної хвороби, офіри, хворої дитини, чорного лицаря, лісових потвор тощо; прізвища письменників-романтиків та теоретиків романтизму, назви їх творів і праць, імена героїв; прізвища музикантів-романтиків та художників-романтиків, назви їх композицій. Дані цитати залучені В. Петровим відповідно до провідної настанови твору – змалювати Костомарова як романтика. У структурі художнього тексту вони виконують різні функції: інформаційну, доказову, порівняльну, естетичну, орнаментальну, авторитетну, субститутивну, стилістично-сповільнувальну, захисну, діалогічну, організаційно-обрамлювальну та ін.

У другому підрозділі “Функції цитат у творі “Романи Куліша” систематизовано цитати, покладені в основу роману про Куліша, й охарактеризовано призначення, згідно з якими автор увів їх до тексту.

З’ясовано, що друга белетризована біографія В. Петрова скомпонована за тим же принципом, що й перша. Проте “Романи Куліша” мають певні відмінності як у формальній організації тексту, так і в лексико-семантичній. Першими вказівками на інший підхід автора до організації твору є “Вступні уваги” та “Додатки”, – два складники книги “Романи Куліша”, які не є безпосередніми частинами роману, проте обрамлюють його на початку й під кінець. Ці компоненти книги мають важливе значення для розуміння твору, адже ними автор підготував читача до сприйняття теми приватного життя Куліша. Передмова та додатки до роману продемонстрували схильність автора до імітації наукового дискурсу, їх наявність у книзі умотивована також бажанням автора підстрахуватися, захиститися від можливих наслідків за порушення табу на приватне життя відомої постаті. Значущою одиницею твору є його назва, призначена спрямувати читача на небуквальне сприйняття твору. Промовистими знаками є й обрані В. Петровим заголовки до п’яти розділів, – у романі про Костомарова жодна частина не іменувалася. Ускладненим виглядає сам текст “Романів Куліша”, на дев’яносто відсотків складений із цитат. Спостерігаємо в ньому цитати очевидні, приховані, цитати-знаки та автоцитати.

Переважну більшість запозичень твору “Романи Куліша” складають власне цитати: листи Куліша до О. Білозерської, О. Милорадович, М. Маркович, П. Глібової, Г. Рентель, О. Марковича, М. Грабовського, В. Тарновського, П. Плетньова, М. Білозерського, Т. Шевченка, М. Юзефовича, Д. Каменецького, О. Огоновського, О. Барвінського, Л. Глібова; листи до Куліша від колег і приятелів; листи, в яких фігурує його ім’я; листи, що мають посереднє відношення до його особи. Цитати такого зразка обрамлені лапками, подаються із вказівкою на адресата й адресанта, подекуди на дату написання. Основна їх функція – формотворча.

До менш чисельної групи “чужих” текстів належать декларовані цитати-перефразування документального та літературного походження:  запозичення з автобіографічних споминів Куліша, спогадів В. Аксакової, М. Білозерської та О. Кониського про Куліша, уривків нотаток С. Аксакова про О. Пушкіна, спогадів М. Білозерського про М. Гоголя, спогадів М. Чалого, І. Тургенєва, П. Анненкова, К. Юнге, А. Суслової, Н. Огарьової про М. Маркович; із щоденників Куліша, В. Аксакової; з мемуарів І. Сєченова; з розвідок про літературний процес ХІХ ст. В. Шенрока, П. Чубського, О. Дорошкевича, С. Єфремова, Л. Жемчужникова, В. Доманицького, Куліша, О. Кониського, В. Білого, М. Іваненка, М. Гершензона, С. Гревса, В. Вересаєва, О. Скабичевського, Т. Богдановича, М. Піксанова; із статей В. Петрова, покладених в основу докторської дисертації “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість”; із художніх творів західноєвропейських, українських та російських письменників-романтиків.

Іншу групу запозичень складають приховані цитати, які автор уплітає в загальну канву твору, не обрамлюючи лапками, не виділяючи графічно і не декларуючи: скорочені знаки-вказівки на “чужий текст”, які у згорнутому вигляді містять їх “текст-джерело”, а також запозичені мотиви, епізоди, сюжети. З-поміж них – власні імена героїв, перенесених з інших творів; прізвища письменників, художників, композиторів, філософів, відомих історичних осіб, літературознавців, мистецтвознавців; назви художніх творів, наукових розвідок; титули журналів; географічні топоси; романтичні та просвітницькі знаки-атрибути та знаки-міфеми; літературознавчі штампи; психоаналітичні загальники. Функції цитат у романі різні, – від асоціативного пробудження аналогій з іншими творами, діалогу з цитованими джерелами до знакової ролі “культурних символів”.