| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, окреслено її актуальність і наукову новизну, визначено предмет, об’єкт, мету і завдання дослідження, подано інформацію про теоретико-методологічну основу і методику, дані про апробацію наукових положень роботи.
Перший розділ “Універсальні виміри філософсько-культурологічного та літературно-художнього освоєння дійсності” присвячено аналізові загальнотеоретичних філософських, культурологічних та літературознавчих концепцій універсалій, а також окресленню загальних тенденцій у прозі 20-30-х рр., що вплинули на втілення в текстах прозаїків тих чи інших інваріантних категорій.
Дослідження універсальних структур найбільше зосереджено у сфері філософського знання, оскільки аналіз інваріантних категорій спирається на високий рівень узагальнення, а “в філософії (як феномені культури) здійснюється індивідуальне обґрунтування всезагальних начал мислення”.
Під поняттям універсалій розуміємо співвідносні з реаліями загальнолюдські константи, що, будучи інваріантними компонентами різних культур, виступають сталими структурними елементами світогляду окремої людини та під впливом специфіки конкретних умов соціокультурного буття реалізуються в її творчості.
На позначення поняття “універсалій” використовуються різні терміни: “інваріантні структури”, “начала”, “категорії граничних підстав”, “світоглядні константи”, “константи буття”, “загальнолюдські інваріантні формули”, “універсальні реалії” та ін. У зв’язку із близькістю значення термінів “інваріант” (“елемент, сукупність елементів, які в певній комбінації зберігаються при всіх видозмінах даного явища”) та “універсалія”, а також необхідністю уникати тавтологічних структур, у роботі їх використано як синоніми.
У площині літературознавства дослідження тексту через виявлення в ньому інваріантних категорій здійснюється, як правило, на базі трьох основних підходів: структуралістичного (сюжет твору розкладається на структурні компоненти (схеми), і таким чином визначаються домінантні лінії, які підлягають інтерпретації з погляду наявних універсалій); культурологічного (аналізуються певні культурні універсалії та їх реалізація в художньому тексті як неодмінна основа філософського осмислення дійсності) та літературознавчого (визначаються окремі художні інваріанти).
Характерною особливістю втілення універсальних констант у художньому тексті є передусім пов’язаність більшою мірою зі змістовою сферою, ідейним фондом, що в прозі 20-30-х рр. досить часто зумовлювався ідеологічним планом вияву. Стосовно питання розрізнення буттєвих констант, їх групування, підсумовуючи всі існуючі концепції, пропонуємо власний погляд на проблему.
Універсальні виміри буття, на нашу думку, можна розглядати на двох основних рівнях. Так, на онтологічному виокремлюємо, услід за О.Кирилюком, категорії граничних основ – інваріантні структури народження, життя, смерті та безсмертя, зважаючи при цьому на те, що перші три є реаліями (категоріями об’єктивної дійсності), четверта – швидше, світоглядною універсалією. Онтологічні універсалії становлять собою найзагальніші буттєві домінанти існування людства, що осмислюються кожним конкретним індивідом як на свідомому, так і на позасвідомому рівнях. Іншою функціональною сферою універсалій є культурно-історичні константи, які зародилися як результат культурного освоєння людиною зовнішнього світу і можуть виступати у ролі надкультурних або властивих лише певній культурі реалій. Серед них пропонуємо виокремлювати такі групи: 1) власне культурні (універсалії дому, танцю, пісні, бенкету тощо); 2) міфопоетичні (зокрема, міфологеми чотирьох стихій – вогонь, вода, земля, повітря); 3) культурно-історичні реалії (на ґрунті української культури – степ, село та ін.). Культурні інваріанти функціонують у силовому полі сучасних технологічних реалій – універсалій цивілізації, домінуючими серед яких виступають константи “гроші” та “залізо”. Таким чином, четвертим різновидом культурних універсалій є цивілізаційні інваріантні категорії. Варто також зауважити, що культурні константи експлікуються завжди на тлі домінування певної онтологічної універсалії.
Вихідним матеріалом аналізу універсалій для нашого дослідження є художній прозовий твір. Таким чином, важливим аспектом стає усвідомлення того, що кожна з універсалій реалізується в художньому тексті як продукті конкретного буття митця та специфіки його свідомості, котрий є вектором для цілісного аналізу феномену буття людини.
Особливості української прози 20-30-х рр. ХХ ст. зумовлюються переважно специфікою соціокультурних процесів, пов’язаних із постреволюційними змінами та деформаціями, що спричинили трансформацію функціонування в художніх текстах універсальних онтологічних структур. Так, набуло нових вимірів втілення іммортальності у творах (універсалія безсмертя стала визначальною константою мислення в новій реальності), домінантною категорією в рамках формули “народження – життя – смерть” виступала мортальна універсалія, превалювання якої особливо відчутно позначається на експлікації генетивного начала. При цьому одним із головних аспектів реалізації мортальності є вплив ініціаційної моделі як важливої складової функціонування тоталітарного міфу.
Специфіка постреволюційних перверсивних модифікацій виявилася й у формі тенденційності окремих письменників при відображенні суспільних реалій того часу, у зв’язку з чим виник своєрідний поділ на представників “червоного відродження” та “розстріляного відродження”, котрий позначився на особливостях втілення універсальних структур. Представниками “розстріляного відродження”, або “нескореної літератури” (останній термін використовується Ю.Луцьким), серед прозаїків традиційно вважаються М.Хвильовий, В.Підмогильний, Г.Косинка та ін. До цієї когорти зараховують і письменників, за визначенням Л.Пізнюк, “задушеного” чи “пресованого” відродження – А.Любченка, І.Сенченка та ін. До групи “червоного відродження”, або, за словами Р.Корогодського, “полоненого відродження”, зараховуємо представників “пролетарської літератури” (Д.Бузько, М.Ірчан, О.Копиленко, П.Панч та ін.). І хоча цей поділ не завжди однозначний і не до всіх може бути застосований (скажімо, проза В.Винниченка як представника української еміграції цього періоду взагалі становить собою окреме своєрідне явище, Ю.Яновського, який не був розстріляний в 30-х, але був гнаним і замовчуваним, зараховують іноді до “розстріляного відродження” та ін.), пов’язаний не з власне літературними явищами, а з ідеологічними маркуваннями художньої творчості письменників, зі сприйняттям чи несприйняттям нав’язуваної системи цінностей тоталітарної доби, він відбиває (зокрема, через своєрідність рецепції тоталітарного міфу) домінування певного типу світосприйняття, а отже, реактуалізацію в текстах тих чи інших універсалій. Так, у прозі письменників “розстріляного відродження” переважно домінує універсалія смерті, мортальна семантика експлікується в текстах цих авторів і при функціонуванні іммортальної, вітальної та генетивної категорій. У творах прозаїків “червоного відродження” нерідко артикулюється іммортальне й генетивне начала без превалювання мортальності. Подібна узагальнена тенденція має, звичайно ж, низку винятків, амбівалентних реалізацій універсалій на різних рівнях одного тексту та в різних творах одного автора, що вказує на існування свідомого й несвідомого планів втілення універсалій, а також відображення антитетичних явищ як результату конструювання певним письменником власної авторської картини світу, в якій, крім того, активізуються ментальні та надментальні інваріантні структури.
У другому розділі “Рецепція проблеми функціонування універсалій у літературознавчих дослідженнях” аналізується дослідницький дискурс літературознавчого вивчення універсальних структур у прозі 20-30-х рр. ХХ ст.
Методологія аналізу творчості українських письменників із залученням теорії інваріантних категорій на сьогодні практично не розроблена. Більшість сучасних літературознавців лише спорадично звертаються до проблеми реалізації універсалій у художніх текстах, не зупиняючись окремо на теоретичному аспекті проблеми. Найчастіше інваріантні структури аналізуються в контексті філософської проблематики (що спостерігаємо не тільки в літературознавчих працях, але й у культурологічних), наприклад, розглядається філософія життя і смерті.
На сьогодні можна виокремити три основні рівні аналізу універсалій: 1) вивчення онтологічних та культурно-історичних начал із використанням теорії універсально-культурного аналізу (О.Кирилюк, Г.Пасісниченко, Л.Ярош, О.Турган та ін.); 2) звернення до терміна “універсалія” як спроба вийти на високий рівень узагальнення результатів дослідження творчості письменника (вивчення домінантної ідеї, проблеми, мотиву) без послідовного спрямування на використання теорії інваріантних категорій (К.Дуб, О.Романенко, Г.Сиваченко та ін.); 3) осмислення певних буттєвих констант як результат філософського заглиблення в онтологічні проблеми людського існування, відображені у творі (Ю.Безхутрий, С.Журба, Н.Заверталюк, Г.Хоменко та ін.). Ці три рівні дзеркально відбивають у зворотному порядку поступовий розвиток зацікавлення проблемою універсалій у вітчизняному літературознавстві, починаючи з прижиттєвої критики творів письменників 20-30-х рр. ХХ ст. (Г.Майфет, Л.Підгайний, Я.Савченко, Ф.Якубовський та ін.).
Найактивніше досліджуються онтологічні та культурно-історичні універсалії у філософському дискурсі. Центральне місце в сучасному літературознавстві посідає вивчення категорії смерті як результату посилення уваги до онтологічних проблем існування людини, зокрема до питання граничних меж її буття. При осмисленні означеного питання увага приділяється досить значному корпусу текстів (твори М.Хвильового, В.Підмогильного, Г.Косинки, І.Дніпровського та ін.) у працях багатьох дослідників: Ю.Безхутрого, С.Журби, Н.Заверталюк, А.Колісниченка, Л.Пізнюк, О.Романенко, І.Цюп’як, В.Явтушенка та ін., хоча, скажімо, проза таких письменників, як С.Тудор, М.Ірчан, М.Могилянський, О.Копиленко, ще залишається поза активним студіюванням. Серед досліджень культурно-історичних категорій провідне місце належить працям, присвяченим вивченню ментальності українського народу, реалізованої в константах “село” та “степ”. Проте обсяг матеріалу, на основі якого здійснюється аналіз, є обмеженим (в основному, творчість Ю.Яновського, В.Підмогильного, Г.Косинки – у працях Л.Кавун, Н.Коробкової, О.Красновид, Т.Пилипчук та ін.). Тому існує потреба в цілісному осмисленні специфіки реалізації онтологічних та культурно-історичних універсалій в українській прозі 20-30-х рр. ХХ ст.
У третьому розділі “Кореляція онтологічних універсалій у прозі 1920-1930-х рр.” досліджується специфіка функціонування онтологічних категорій народження, смерті та безсмертя в текстах письменників аналізованого періоду.
Перший підрозділ “Особливість реалізації універсалії народження” присвячено аналізу специфіки функціонування генетивної категорії в прозі 20-30-х рр.
Оскільки початок 20-х рр. – це період нової постреволюційної дійсності, який характеризувався як народження нового світу, в українській прозі 20-30-х рр. активно експлікується універсалія народження. Прикметою часу була поява збірок різних авторів під назвою “Народження”, щоправда, вже на початку 30-х рр. (1930 – С.Тудора, 1932 – П.Панча), а це вже може вказувати на тиск тоталітарної системи, що змушувала активізувати в соціумі генетивно-іммортальне піднесення. Однак вторинна космогонія (народження “нового” за умов наявності попереднього) завжди супроводжується смертю “старого”. Це зумовлює кореляцію генетивної універсалії з мортальною категорією, котра й спостерігається в прозі аналізованого періоду.
Особливо виразно питання специфічного втілення генетивності (аж до її нівеляції) постає у зв’язку із зображенням смерті жінок чи дітей. Смерть дитини через хворобу чи вбивство можемо зафіксувати у творчості Б.Антоненка-Давидовича (“Пиріжки, пиріжки”), М.Івченка (“Наступ”), М.Ірчана (“Утеча”), П.Панча (“Вовки”) та ін. Своєрідним виявом домінування мортальності над генетивністю є й неготовність до народження дітей у таких складних умовах, а також їх несприйняття аж до наявності певної відрази (роман “Робітні сили” М.Івченка).
Досить часто в прозі 20-30-х рр. спостерігаємо відображення смерті матері – у творчості О.Копиленка, М.Хвильового, Ю.Яновського та ін. Мортальність у втіленні образу матері є характерною ознакою творчості Г.Косинки. Вона зумовлена або закцентована нерідко воєнними подіями – “На золотих богів”, “Мати”, може бути виражена й опосередковано – як самопожертва матері заради дітей, як переживання нею надмірних страждань – “В хаті Штурми”, “Гармонія” тощо. Подібне домінування експлікації універсалії смерті, на нашу думку, може символізувати не тільки заперечення минулого, а й підсвідоме відчуття загрози майбутньому, на яке орієнтував курс нової реальності, адже зміна соціального ритму буття впливає на підсвідомість людини й викликає мортальну агресію.
Опосередковано домінування мортальності в реалізації універсалії народження втілено в образах жінок-революціонерок, що активно беруть участь у воєнних подіях. У художніх текстах 20-30-х рр. є ціла низка подібних образів – товариш Жучок (“Кіт у чоботях” М.Хвильового), Леонтьєва (“Смерть” Б.Антоненка-Давидовича), товаришка Сарна (“По той бік серця” Ю.Смолича), Наталка (“У ніч” О.Копиленка), Мірра (“В бур’янах” М.Ірчана), Кряжен (“Кварцит” О.Досвітнього), ряд жіночих образів у творчості І.Дніпровського – Маруся (“Марія радості”), Анатема з однойменного твору та ін. Образ жінки на війні чи в революційних подіях, як правило, несумісний із поняттям материнства, а є носієм грубості, мортальності, не властивих у традиційних уявленнях природі жінки.
Універсалія народження без кореляції з мортальною категорією трапляється в прозі 20-30-х рр. ХХ ст. досить рідко – у творах А.Любченка, Ю.Смолича, С.Тудора та деяких інших авторів.
У другому підрозділі “Домінування мортальності в рамках формули “народження – життя – смерть” досліджено специфіку втілення універсалії смерті в прозі як результату відображення репресивності тоталітарної системи та експлікації воєнної танатографії 20-30-х рр. Екзистенційний вимір реалізації мортальності нами окремо не вивчався через достатню дослідженість проблеми у працях Ю.Безхутрого, С.Журби, Н.Заверталюк, В.Пахаренка, О.Романенко, Л.Сеника, Г.Хоменко, І.Цюп’як, В.Явтушенка та ін.
При втіленні універсалії смерті як результату актуалізації тоталітарного типу культури вихідним моментом для аналізу стає революція – акт розриву усталеного буттєвого циклу й радикального переходу до формування нових ментальних структур. Індикатором руйнації традиційності є смерть як фізіологічна і психологічна модель пошуку виходу з ситуації вибору. Окремий індивід мав визначитися, чи зможе він, пройшовши ритуал ініціації – очищення смертю, кров’ю жертви, долучитися до сакрального кола комуністичних володарів, чи, не пройшовши випробування новим життєвим ритмом, самому стати жертвою системи. Обидва варіанти включали зіткнення зі смертю: у першому випадку передбачався шлях ініціації смертю ворога, у другому – шлях до власної смерті. Відбувається активізація опозиції “жертва / кат”, ідеологічно трансформованої у “ворог / герой”. Ця проблема експлікується в багатьох художніх текстах української прози 20-30-х рр., набуваючи особливого рельєфного висвітлення у творах Б.Антоненка-Давидовича, М.Хвильового, В.Підмогильного та ін. Ініціаційна модель є продуктивною в текстах прози 20-30-х рр. і в позатоталітарному контексті (проза І.Микитенка, Ю.Смолича та ін.).
Соціокультурний та літературний виміри буття українського народу періоду 20-30-х років ХХ ст. пов’язані також з існуванням у паузі між Першою світовою та Другою світовою війнами, саме тому особливо виразно універсалія смерті актуалізується у зв’язку із втіленням у текстах воєнних подій. Однак на рівні емоційної тональності творів воєнна танатографія 20-30-х рр. має дві протилежні домінанти – мортальну й іммортальну. У художніх текстах, присвячених Першій світовій війні, а також тих, де осмислюється загалом феномен війни, домінує універсалія смерті. Актуалізація ж героїчності, як правило, надає творам, зокрема тим, у яких відбито громадянську війну, іммортального виміру.
Воєнну прозову танатографію 20-30-х рр. умовно можна було б поділити за хронологічно-тематичним принципом на три групи: 1) твори, присвячені Першій світовій війні (“Карпатська ніч” М.Ірчана, “Без козиря” П.Панча, “Канонір Душта” О.Слісаренка та ін.); 2) художні тексти, що відображають пререволюційний час та революційні події (наприклад, “З моря” П.Панча, “Горіли степи” М.Івченка та ін.); 3) твори про громадянську війну (“Мати”, “На золотих богів” та інші Г.Косинки, “Вершники” та “Чотири шаблі” Ю.Яновського тощо). Проте, з одного боку, досить часто в художніх текстах 20-30-х рр. спостерігається синтез показу революційного періоду та громадянської війни – проза Б.Антоненка-Давидовича, А.Головка, І.Дніпровського, О.Копиленка, М.Хвильового, Ю.Яновського та інших, що зумовлює недоцільність відокремленого їх аналізу. З іншого, – специфікою воєнної танатографії в українській прозі 20-30-х рр. є наявність низки спільних стратегій відображення будь-яких воєнних подій на різних рівнях поетики (універсальний міфологемний ряд, персонажна і наративна структури твору). Особливу роль у відтворенні воєнних подій відіграє актуалізація інваріантних категорій людської вітальної тілесності та емоційної настроєвості – болю, голоду, страху, безнадії, самотності, тривоги, божевілля, а також міфологем вогню, дороги, тиші та ін., що можуть набувати й амбівалентної семантики.
У третьому підрозділі “Специфіка трансформації інваріантної категорії безсмертя” проаналізовано іммортальні виміри української прози 20-30-х рр. ХХ ст.
Особливої трансформації, на нашу думку, зазнало втілення в прозі 20-30-х рр. ХХ ст. універсалії безсмертя (іммортальної структури). У творчості письменників цього періоду відображено декілька модифікацій реалізації іммортальності, пов’язаних передусім із планом ідейного рівня текстів: 1) як результат революційної ейфорії мас, втіленої у прагнення “всесвітньої революції” (М.Ірчан, О.Копиленко, О.Слісаренко, Ю.Смолич, П.Панч та ін.); 2) як заперечення універсалії смерті в межах трансформації героїчного міфу – смерть заради безсмертя (іммортографія А.Головка, М.Ірчана, Ю.Яновського та ін); 3) образи-концепції мрій про “світле майбутнє”, що настане в часи стабілізації постреволюційного життя – “загірня комуна” М.Хвильового, “вогні червоної зірки” М.Івченка, “фіолетові весни” О.Копиленка, “скляні будинки” Д.Бузька, “конкордизм” В.Винниченка тощо; 4) втілення-модифікація космогонічного міфу у зв’язку з розкриттям питання соціалістичного будівництва (контамінація універсалій безсмертя та народження, реалізованих через трансформацію культурно-історичного інваріанта “дім”) – Д.Бузько, О.Досвітній, О.Копиленко та ін.; 5) відтворення сутнісно іммортальних реалій, що набули семантики ментальних структур, зокрема універсалії степу, тощо.
У четвертому розділі “Культурно-історичні реалії в системі прозового художнього твору” розглядається специфіка втілення універсалій дому, танцю, степу та низки цивілізаційних інваріантних категорій у текстах прозаїків 1920-1930-х рр.
Перший підрозділ “Динаміка революційних змін як девальвація універсалії дому” присвячено дослідженню реалізації культурно-історичного інваріанта дому в прозі 20-30-х рр. ХХ ст.
Початок нового буттєвого циклу, позначений революційними подіями, призвів до хаотизації космосу-дому, зміщення акценту із дому як “свого”, освоєного простору на “чужий”, тимчасовий, відчужений дім. Тому руйнується індивідуально-особистісний простір впорядкованості дому й активно починає функціонувати в текстах зовнішній, “масовий”, колективний, який зосереджує увагу на вулицях міста, заводах, вокзалах, “зонах” як виявах хаотичного розімкненого (вокзал) чи замкненого (“лікарня”) “антидому”. Цей факт по-різному оцінюється письменниками, що й відображається в їх творчості. Якщо з’являється заперечення, внутрішній спротив свідомості панівному хаосу, трансформації універсалії дому, письменник втілює образи дому, артикулюючи їх через онтологічну універсалію смерті (“Смерть” Б.Антоненка-Давидовича, “З життя будинку”, “Третя революція” В.Підмогильного та ін.). Несприйняття хаосу нового часу спостерігається при тяжінні втілення інваріанта дому до традиційної моделі космосу, кореляції з міфологемою землі – проза М.Івченка, Г.Косинки. Якщо ж стихійність і хаотичність життя, підпорядкованість масам інтерпретується письменником як складова частина народження нового постреволюційного життя, у художніх текстах домінує динаміка простору (“Заради неї” І.Дніпровського, “Визволення” О.Копиленка, “Божевільний трамвай” О.Слісаренка тощо), генетивна та іммортальна онтологічні категорії – “Кришталевий край” Д.Бузька, “Народжується місто” О.Копиленка та ін. Подібне узагальнення не передбачає анулювання всіх особливостей індивідуальної артикуляції універсалії дому, що становлять собою складову власного стилю кожного митця.
У другому підрозділі “Універсалія танцю в українській прозі 20-30-х рр.” аналізується інваріантна категорія танцю, що, будучи універсалією, є водночас культурно-історичною реалією кожної окремої нації з особливим зовнішнім втіленням та внутрішньою семантикою.
Універсальний зміст танцю зумовлений його сакральним характером, що сформувався ще в міфологічній свідомості. Домінантною семантикою універсалії танцю є вітальність у її хаотичному та космогонічному проявах. Однак у прозі 20-30-х рр. ХХ ст. активно реалізується амбівалентна семантика універсальної категорії танцю – нерідко вона є елементом воєнної танатографії прози у метафоричному та реальному вимірах (творчість І.Дніпровського, М.Ірчана, О.Турянського та ін.), що вказує на загальну тенденцію до морталізації сприйняття й відображення реалій у художньому тексті аналізованого періоду. Без особливих онтологічних маркувань танець функціонує як реалія – елемент театрального сценічного дійства чи масових гулянь, завдяки експлікації динаміки в русі нерідко виконує роль метафори для вираження позитивних чи негативних емоцій людини, природних явищ (найчастіше – вітру) тощо. Функціональну специфіку реалізації ритмічності як складової танцю зумовлює також новий ритм постреволюційного буття.
Особливим виміром втілення універсалії танцю в прозі 20-30-х рр. є образи танцівниць – Тамара (оповідання “Балет у главковерха” І.Дніпровського), Вер Ельснер (роман “Доктор Серафікус” В.Домонтовича), Ірма Юріївна Ляліна (роман “Честь” М.Могилянського), Рита (роман “Місто” В.Підмогильного), Ірина Едуардівна Завадська (роман “Недуга” Є Плужника), Тайах (роман “Майстер корабля” Ю.Яновського) та деякі інші. В окремих творах героїні, не будучи танцівницями за професією чи покликанням, багато часу й уваги віддають танцю, що є органічним виразником їх екзистенції, наприклад, Івона Вольвен у романі “Лепрозорій” В.Винниченка.
Образи героїнь-танцівниць найчастіше з’являються у романах, які зараховуються до інтелектуальної прози періоду 20-30-х рр. Це може бути пов’язане із зверненням до осмислення актуальних проблем мистецького життя, які часто цікавили письменників, водночас танцівниці в цих текстах є ніби втіленням нематеріальності, часом – екзотичності та нестандартності, зовсім новим відносно традиційного образу жінки-матері (вони не мають дітей, є незалежними, їм властиві риси маскулінного типу поведінки).
Третій підрозділ “Функціонування культурно-історичної реалії степу” зосереджено на вивченні степу як культурно-історичного інваріанта, пов’язаного з особливістю буття українського етносу.
Особлива актуалізація в прозі письменників 20-30-х рр. ХХ ст. універсалії степу також зумовлена, напевно, реальним історичним фактом – тривалими подіями громадянської війни, що розгорнулися в степовій частині України і в яких часто брали участь і самі письменники. Проте у їх текстах інваріант степу виявляється не однаковою мірою. У деяких прозаїків він становить собою стилістичну особливість творчості (М.Івченко, О.Копиленко, Г.Косинка, В.Підмогильний, Ю.Яновський та ін.), в інших – лише нечасто фіксується як реалія (Б.Антоненко-Давидович, Д.Бузько, О.Досвітній, П.Панч та ін.).
Універсалія степу в прозовій творчості письменників 20-30-х рр. ХХ ст. має мортальний та іммортальний виміри втілення. Вона реалізується також за допомогою функціонування міфологем моря, землі, зерна, неба, вітру, сонця, ночі тощо. Найчастіше фіксуємо зв’язок реалізації констант моря і степу, що, як і активне звернення до універсалії степу, властивий був ще для творів М.Гоголя, рецепційність текстів якого в прозі 20-30-х не може бути повністю виключеною. Пізніше в українській літературі взаємодія універсальних категорій степу і моря була характерна для творів М.Коцюбинського, вплив творчості якого на прозу письменників 20-30-х був достатньо виразним.
Специфічною характеристикою втілення універсалії степу в прозі 20-30-х рр. ХХ ст. є кольористика степу, що є компонентом індивідуально-авторського світобачення. Найчастіше спостерігається домінування синього кольору – у творчості І.Дніпровського, М.Івченка, М.Хвильового та ін. У Г.Косинки при експлікації універсальної категорії степу переважає сірий колір в означеннях відтінків – сивий і сизий. Контрастним до синього виступає жовтий колір степу, співвідносним з яким є золотий, а також рудий (ближче до червоного). Жовтий колір степу втілюється в прозі В.Підмогильного, золотий характерний для прози А.Головка, зокрема для “Червоного роману”, “рудий” є постійним епітетом, що супроводжує універсалію степу в прозі О.Копиленка. Отже, маємо протиставлення гами так званих активних кольорів (жовтий, червоний, оранжевий), що символізують напруження, динаміку змін, та пасивних (синій, фіолетовий, сірий), холодних кольорів. Їх роль у прозі певного письменника пов’язана з онтологічним маркуванням експлікації кольористики – мортальним (у Г.Косинки, В.Підмогильного, М.Хвильового) чи вітально-іммортальним (в А.Головка, І.Дніпровського, О.Досвітнього та ін.).
У четвертому підрозділі “Цивілізаційні параметри універсального виміру людського буття” досліджено втілення в прозі 20-30-х рр. цивілізаційних універсалій, зокрема, інваріантних констант “гроші” і “залізо”, як культурно-історичних реалій, що виникли в процесі вдосконалення суспільних відносин та науково-технічної революції.
Актуалізація цивілізаційних універсалій у прозі 20-30-х рр. ХХ ст. теж, на наш погляд, зумовлена специфікою соціоісторичних подій, зокрема процесами індустріалізації, машинізації та ін. Головними цивілізаційними структурами виступають інваріантні константи “гроші” і “залізо” (в одному випадку також “скло”). Універсалія грошей реалізується в прозі В.Винниченка, М.Ірчана, О.Турянського, Ю.Яновського та ін. і практично завжди корелює з онтологічним інваріантом смерті: або гроші спричиняють смерть людини, або їх роль утверджується тільки у зіставленні з усвідомленням смерті, або вони є втіленням мортальної сутності державного устрою тощо. Дескриптором універсалії грошей нерідко виступає золото. Агресивний код експлікації універсалії грошей через артикуляцію їх диявольської сутності, як це ми спостерігаємо у прозі вказаних письменників, був притаманний і російській літературі, зокрема творчості М.Горького (наприклад, “Місто Жовтого Диявола”). Мортальна семантика грошей, їх негативний вплив на людину і суспільство в цілому відтворені переважно на прикладі західноєвропейського чи американського соціуму (втілення тоталітарної ідеологічної схеми, згідно з якою поза радянським світом панує хаос і смерть).
Більш частотною в текстах прозаїків є універсалія заліза (категорії “метал” і “залізо” у цих художніх текстах мають практично тотожне семантичне навантаження). Вона реалізується в основному в прозових текстах письменників “червоного відродження” (М.Ірчан, О.Копиленко, І.Микитенко, через такі основні дескриптори: машина, завод, залізниця, зброя та ін. Залізо як міцний метал ще з часів своєї появи поступово вкорінювало у свідомості людини нову традиційну метафору: “залізний” як синонім сили, міцності. Цей сталий троп активно використовується в прозі 20-30-х рр., набуваючи нових втілень завдяки існуванню постреволюційної дійсності – відбувається сакралізація реалій, пов’язаних із цим інваріантом, зокрема, машини й заводу. Експлікація універсалії заліза може супроводжуватися також кореляцією з іншими культурно-історичними інваріантами, зокрема універсалією села, степу та ін.
У висновках дисертації викладено основні результати роботи.
Українська проза 20-30-х рр. ХХ ст. є складним полікодовим феноменом, що сформувався під впливом кардинальних соціоісторичних трансформацій – зміни буттєвого циклу дореволюційного періоду (процес ініціації) та панування постреволюційного простору, в умовах якого формувалися нові вимоги до поведінкових та аксіологічних орієнтацій індивіда. Буттєві трансформації зумовили передусім зміну втілення в текстах універсальних категорій, активізацію певних структур як на онтологічному, так і на культурно-історичному рівнях, а тому їх аналіз є важливим для літературознавства.
Загалом проблема універсальних вимірів буття є надзвичайно актуальною для сучасного гуманітарного знання. Суперечливі аспекти визначення інваріантних констант як категорій загальнолюдського, всезагального у філософії та антропології проектуються й у науку про літературу, котра зосереджується на аналізі інваріантів за допомогою структуралістичного, культурологічного та власне літературознавчого підходів.
На основі узагальнення різних концепцій пропонуємо власний класифікаційний підхід:
1) онтологічні універсалії (народження, життя, смерть, безсмертя);
2) культурно-історичні універсалії:
– власне культурні (універсалії дому, танцю, пісні, бенкету тощо);
– міфопоетичні (зокрема, чотири стихії – вогонь, вода, земля, повітря);
– культурно-історичні реалії (на ґрунті української культури – степ, село та ін.);
– цивілізаційні константи (гроші, залізо та ін.).
Реалізацію генетивності в прозі 1920 – 1930 років можемо простежити в таких основних виявах: 1) як відображення процесу постреволюційного народження “нового світу” (проза М.Ірчана, І.Сенченка, О.Досвітнього та ін.); 2) при розкритті в літературі питань “соціалістичного будівництва”(у текстах Д.Бузька, О.Досвітнього, О.Копиленка та ін.); 3) через іманентний зв’язок із образами жінки та дитини тощо.
Надзвичайно важливим у культурологічному та літературознавчому плані для осмислення особливостей розвитку культури певного періоду є й аналіз універсалії смерті, оскільки смерть виступає індикатором культурного буття народу. У прозі письменників 20-30-х рр. ХХ ст. універсалія смерті активно реалізується у таких вимірах: 1) як результат зіткнення індивіда з тоталітарною системою, соціальної деформації; 2) у воєнній танатографії письменників – у стверджувальній та заперечній тональностях; 3) в екзистенційній площині втілення з відсутністю соціальної зумовленості.
Мортальність у межах розгортання тоталітарного міфу експлікується в прозі за умов: 1) проходження ініціації вбивством (у прозі Б.Антоненка-Давидовича, М.Хвильового); 2) набуття маргінального статусу в системі (тексти Б.Антоненка-Давидовича, В.Підмогильного та ін.). Воєнна танатографія має такі виміри втілення: 1) заперечення наявності мотивації індивіда до вбивства (події Першої світової війни) – твори М.Ірчана, П.Панча, О.Слісаренка та ін.; 2) актуалізація іммортальності при відображенні революції та громадянської війни – проза Б.Антоненка-Давидовича, А.Головка, І.Дніпровського, О.Копиленка, М.Хвильового; 3) експлікація через категорії людської вітальної тілесності та емоційної настроєвості – болю, голоду, страху, безнадії, самотності, тривоги, божевілля (М.Івченко, О.Турянський, Ю.Яновський та ін.); 4) реалізація в контексті функціонування в текстах концепта крові, міфологем вогню, дороги, тиші тощо (В.Винниченко, А.Головко, Г.Косинка та ін.).
Реалізація універсалії безсмертя пов’язана з відображенням соціально-історичних процесів постреволюційного простору, який зумовив трансформацію іммортальної категорії як 1) результату відображення революційної ейфорії мас, втіленої у прагнення “всесвітньої революції”; 2) заперечення універсалії смерті в межах героїчного міфу – смерть заради безсмертя; 3) реалізацію мрії про “світле майбутнє”, комуністичний “рай на землі”; 4) ствердження соціалістичного будівництва (контамінація універсалій безсмертя та народження, втілених через трансформацію культурно-історичного інваріанта дому) тощо. Реалізація універсалії безсмертя тісно пов’язана з експлікацією мортальності, онтологічних категорій народження та життя.
Впливу революційної стихійної хаотичності зазнало й утілення культурно-історичних інваріантів. Так, універсалія дому в прозі 1920-1930-х рр. реалізується через такі аспекти: 1) інтуїтивне заперечення нових буттєвих координат і тяжіння до традиційної моделі космосу (М.Івченко, Г.Косинка та ін.); 2) втілення хаосу нового часу в його всезагальності із заперечною емоційною тональністю (В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, М.Хвильовий) та констатація хаотичності як складової частини процесу народження нового світу (Ю.Яновський, І.Дніпровський); 3) спроба космізації хаотичного, виявлена через активне освоєння простору – реалізація концепту “соціалістичне будівництво” (Д.Бузько, О.Досвітній, О.Копиленко та ін.); 4) активне функціонування категорії “антидому” в різноманітних її виявах – громадські приміщення, поїзд тощо (у прозі І.Дніпровського, П.Панча, Ю.Яновського та ін.).
Універсалія танцю у прозі 20-30-х рр. має такі основні значення: 1) є елементом воєнної танатографії прози у метафоричному та реальному вимірах (творчість І.Дніпровського, М.Ірчана, О.Турянського та ін.); 2) функціонує як частина театрального сценічного дійства у різних його проявах – актори в міських кав’ярнях (Ю.Смолич), танцювальні вечірки (проза М.Івченка, І.Микитенка, В.Підмогильного, О.Слісаренка та ін.), образи танцівниць, що мають семантику вічної жіночості, як “оперсонажене” втілення універсалії танцю (В.Домонтович, М.Могилянський, Ю.Яновський та ін.); 3) служить метафорою вираження позитивних чи негативних емоцій людини, природних явищ (найчастіше – вітру) тощо.
Інваріантна категорія степу в прозовій творчості письменників 20-30-х рр. ХХ ст. має таку специфіку: 1) мортальні координати втілення, зокрема у воєнній танатографії 20-30-х (Г.Косинка, В.Підмогильний); 2) пов’язана з іммортальністю через розімкнений хронотоп (М.Івченко, О.Слісаренко); 3) становить собою особливий макрокосм, універсум (А.Головко, Ю.Яновський); 4) корелює з міфологемами моря, землі, зерна, неба, вітру, сонця, ночі тощо (М.Івченко, М.Ірчан, О.Копиленко, Г.Косинка, А.Любченко, Ю.Яновський).
Цивілізаційні універсалії характеризуються такими особливостями втілення: 1) інваріантна категорія грошей найчастіше співвідносна з мортальною універсалією (В.Винниченко, М.Ірчан, О.Турянський); 2) залізо як інваріант має іммортальні риси і втілюється через дескриптори машини, заводу, залізниці, зброї тощо (проза О.Копиленка, О.Слісаренка, Ю.Смолича та ін.).
Отже, специфічні трансформації втілення універсальних структур у прозі 20-30-х рр. ХХ ст. були зумовлені соціоісторичними змінами – революцією, подіями Першої світової та громадянської війн, початком нового буттєвого циклу. Втілення мортальності при артикуляції воєнних зіткнень є загальною тенденцією світової літератури, зумовленою сутністю війни як реалії (проза Е.-М.Ремарка, Е.Хемінгуея та ін.). Характерною ж особливістю української прози 20-30-х є актуалізація генетивної та іммортальної структур під впливом експлікації героїчного міфу, зокрема й у воєнній танатографії. Культурно-історичні інваріанти експлікувалися в прозі аналізованого періоду також під впливом соціальних трансформацій, що й покликало їх специфічне онтологічне маркування в українській прозі 1920-1930-х рр. як особливому літературному феномені.
|
