| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається стан її дослідницького опрацювання, формулюється мета й основні завдання дисертації, визначено також методологічну основу та основні етапи дослідження, розкрито наукову новизну роботи. Окреслюються можливості практичного застосування одержаних результатів, шляхи їх апробації.
Перший розділ – “Епістолярна літературна критика В.Винниченка” – складається з двох підрозділів, де аналізується приватна кореспонденція В.Винниченка крізь призму епістолярної літературної критик двох різновидів. У творчій практиці митця, який вів жваве листування впродовж 1900-х – 50-х рр. як в Україні, так і поза її межами, спостерігаються наявні зразки епістолярної літературної критики. Причому приватних кореспонденцій письменника з уміщеними в них критичними судженнями щодо літературного процесу в десятки разів більше, ніж літературно-критичних студій, написаних у формі листа.
У підрозділі - “Теоретичні аспекти дослідження епістолярної спадщини письменника” - авторка дисертації розглядає питання про межі поняття - “лист”, “епістолярний стиль”, “епістолярний жанр”, “епістолярна форма”, “епістолографія”, оскільки ще й досі немає одностайності у поглядах стосовно їхньої суті. Нерозробленість теорії епістолярію створює значні труднощі, особливо в шкільному навчанні, сама специфіка якого зобов’язує до чіткості формулювання тих чи інших положень, тим паче дефініцій.
У повсякденному житті, в підручниках, а часом і в літературній періодиці терміном “епістола” окреслюють аж чотири поняття: рід (“епічна епістола”, “віршована епістола”, “епістолярна драма”), жанр (“епістолярна публіцистика”, “епістолярний роман”), стиль (“епістолярний стиль” та інші). Кардинально новий підхід до трактування поняття “лист” пропонує В.Кузьменко: “Лист письменника – це твір літературного та історіографічного жанру, позначений яскраво вираженою психологічною інтроспекцією та особистісним ставленням автора до дійсності і конкретного адресата, написаний з урахуванням специфіки кореспонденції певної історичної доби”. Науковець переконаний, що епістола полістильова. Дисертантка поділяє подібне потрактування епістоли, адже окремі листи існують як невід’ємні складові частини різних функціональних стилів. Так, кожна кореспонденція уміщує кілька стилів мови.
У підрозділі – “Специфіка епістолярної полеміки Володимира Винниченка з адресатами” аналізується приватна кореспонденція В.Винниченка як особлива форма вислову літературно-критичних оцінок за певних соціокультурних обставин.
Існування двох стилів критики, двох її відмін, характерних для критики кожної літератури світу, – це причина появи письменницьких літературно-критичних оцінок. Ю.Шерех у розвідці “Два стилі літературної критики” диференціює “рухому естетику” на “критику нагляду” і “критику вгляду”. Дотримуючись запропонованої схеми, дисертантка у письменницьких епістолах виокремлює критику як “вглядову”, так і “наглядову”. І якщо “вглядова” критика заохочувала В.Винниченка на подальшу працю, то “наглядова” критика, як правило, відбивала бажання творити та викликала у реципієнта тривалі депресії.
У літературознавчих працях науковці умовно поділяють критико-дослідницьку продукцію в літературному процесі певного історичного періоду на “фахову і письменницьку (два крила одного організму). У їхніх дослідженнях письменницький лист використовується як одне із джерел історії літературної критики. Однак спеціального дослідження того, як у листах письменників, видавців, критиків відбилися щоденні клопоти й теоретичні аспекти літературної критики, ще немає. Оскільки в центрі уваги реферованого дослідження письменницька критика, то постать В.Винниченка становить особливий інтерес. Отож, розгляд епістолярних діалогів В.Винниченка з відомими українськими та зарубіжними письменниками дає змогу з’ясувати процес формування літературно-критичних оцінок митця в епістолярній спадщині. Критичні судження, уміщені в листах, складають багатий матеріал для історіографії свого часу.
У реферованому підрозділі роботи на основі новознайдених дисертанткою архівних матеріалів і оприлюдненого листування В.Винниченка аналізується епістолярна літературна критика творів як самого В.Винниченка, так і його сучасників, з’ясовуються її види, форми вияву й функції. Зокрема, дисертант виділяє такі групи письменницьких кореспонденцій: листи, у яких письменник висловлює безпосередньо своє розуміння художнього твору чи ставлення до автора; листи, в яких В.Винниченко переказує авторам певних літературних творів судження власні чи чужі; листи-автокоментарі; епістоли зі зразками автокритики. Проаналізований епістолярій В.Винниченка дає підстави говорити про різножанрове забарвлення листів, тут спостерігаємо як поодинокі літературно-критичні відгуки, так і листи-рецензії, листи-огляди.
Багато критиків ідейно та тематично пов’язували окремі твори В.Винниченка з творами М.Горького, а чеські критики навіть називали В.Винниченка “українським Горьким”. Листи В.Винниченка поруч з листами М.Горького свідчать, як епістолярії культурних діячів осмислювали поточне літературне життя, як аналізувались та оцінювались твори сучасників, формулювались певні теоретичні засади літературно-критичної думки, окрім того, осмислювалися взаємини митців. Автор дисертаційного дослідження наводить приклад парадоксального мислення в приватних кореспонденціях В.Винниченка та М.Горького. У листах М.Горького простежується полярне ставлення до України та українського письменника.
Проаналізована епістолярна спадщина В.Винниченка дає підстави стверджувати, що автор “Сонячної машини” володів рідкісним даром – умінням настроюватись на “хвилю” реципієнта. Перші епістолярні діалоги між В.Винниченком та М.Горьким – розлогі, докладні, сповнені почуття поваги листи. В.Винниченко – делікатний, коректний, енергійний адресант, його листи дають змогу глибше розкрити мотивацію вчинків реципієнта. Подальші епістолярні тексти В.Винниченка до М.Горького нагадують сухі повідомлення, які зводяться лише до вимоги – видання творів.
Констатуємо різне емоційне забарвлення в листах В.Винниченка. Так, у кореспонденціях до М.Горького він виступає як пристрастний полеміст, що вболіває за право українського народу розмовляти рідною мовою. Ключовою проблемою їхніх епістолярних діалогів була проблема національної неволі, невирішення якої могло призвести до фізичного знищення українства.
Із М.Коцюбинським, навпаки, В.Винниченко максимально толерантний співрозмовник, спокійний, урівноважений. На наш погляд, не варто беззастережно приймати окремі думки чи критичні оцінки, розпорошені в листах обох авторів, слід враховувати особливості характерів та темпераменту митців. Якщо з М.Горьким В.Винниченко антагоніст, агресивний, гарячковий співрозмовник, то з шляхетним, надзвичайно делікатним М.Коцюбинським, він лояльний і стриманий реципієнт щоправда, дещо самозакоханий адресант.
Важливим питанням, розглянутим у дисертації, є питання про вплив російської літератури на В.Винниченка. З цього приводу аналізуються полемічні погляди дослідників. М.Рудницький, наприклад, зазначає, що письменник запозичив з російської літератури модне й революційне поняття статевої моралі. Н.Крутікова, зокрема, вважає, що підставою для порівняння творчості В.Винниченка з М.Горьким, Л.Андрєєвим, М.Арцибашевим була його зацікавленість діяльністю згадуваних митців, іноді його полемікою з ними, а частіше певні паралелі виникали внаслідок звернення і В.Винниченка, і його російських сучасників до “модних” у ті часи філософських та суспільствознавчих джерел (А. Шопенгауер, Ф.Ніцше та ін). І.Кошова, дослідниця проблем статі в романах В.Винниченка, робить посилання на твори російських письменників, у яких В.Винниченко нібито свідомо трансформував чужий літературний досвід, використовуючи ремінісценції, запозичення, навіть травестування. Дисертантка наводить переконливі контр докази і спростовує твердження І.Кошової щодо простого наслідування чи механічного запозичення В.Винниченком “модних” сюжетів.
У реферованому підрозділі дисертантка порушує проблему “Леся Українка та Володимир Винниченко”, яка постає в науці про літературу з особливою вагомістю, оскільки репрезентує питання спадкоємних літературних зв’язків і новаторства. Лесі Українці було добре відоме “поводіння” В.Винниченка, вона ставилась до нього з повагою, але й із досадою, бо жалкувала, що В.Винниченко не тримався на тій висоті, яка б відповідала його особистості. З повагою – бо розуміла силу його таланту. Леся Українка вважала згубним проповідництво нових моральних принципів і якостей, які відстоював митець. До того ж письменниця зауважувала, що деякі п’єси молодого автора свідчать про “деволюцію Винниченка”. Та, врешті-решт, саме бажання В.Винниченка писати російською мовою викликало непорозуміння та незгоду Лесі Українки, вона бачила в цьому зраду – здачу позицій на користь “ласкових переможців”. У листі до П.Лаврова від 26.08. 1912 р. Леся Українка, збентежена “поводінням” В.Винниченка, писала, що немає в неї бажання “виступати під його (В.Винниченка – Т.З.) егідою”.
Леся Українка випробовує особистість тезою стоїцизму; В.Винниченко пропагує нову мораль – “чесності із собою ”. Саме вона стала основою конкордизму. Про багаторазове “схрещення” творчих і суспільно-національних шляхів Лесі Українки й В. Винниченка свідчить також і стаття письменниці про В.Винниченка, нині, по суті, забута.
Наведені дисертанткою матеріали підтверджують реальні факти листування між В.Винниченком та Лесею Українкою.
Приділяється також увага листовним контактам В.Винниченка з початківцями та молодими письменниками, зокрема з Г.Косинкою. У багатьох листах, а подекуди і в “Щоденнику” розпорошені влучні міркування В.Винниченка про творчість сучасних йому письменників.
Аналізуються листи В.Винниченка до Олександра Олеся, які доповнюють картину життя визначних постатей української культурної еміграції. До розгляду обрано 10 листів В.Винниченка, написаних у 20-ті роки. Вони дають змогу відтворити епістолярний діалог літераторів, спостерігати обопільну реакцію адресатів, ілюструючи читачам водночас запитання й відповіді на них (“цілісний текст листування”, за Є.Наумовим).
В.Винниченко та О.Олесь в “діалогах на відстані” порушували проблеми українського театру, зокрема акцентували увагу на ідейно-тематичному збагаченні української драматургії.
Дисертантка виокремлює цікаву групу листів Є.Чикаленка до В.Винниченка. У них часто згадуються імена представників української та російської еміграції, людей, які видавали “Раду”, “Київську старину”. І, звичайно ж, згадуються однопартійці. Досить назвати імена, які зустрічаються в епістолярії, щоб зрозуміти всю цінність історико-літературного документу: М.Горький, М.Коцюбинський, Леся Українка, М.Грушевський, С.Єфремов....
Літературно-критичні оцінки М.Горького, М.Коцюбинського, Лесі Українки, Олександра Олеся, В.Винниченка та багатьох інших українських митців, висловлені в листах чи статтях, не були простою констатацією хиб і достоїнств окремих творів та поодиноких праць своїх колег. Перегляд та аналіз епістолярної спадщини згаданих авторів свідчить про вболівання митців за долю української літератури та зростання в ній талановитого поповнення.
Базуючись на аналізі конкретного матеріалу, дисертантка доходить висновку, що комплекс авторських змін не мав концептуального характеру. З усіх можливих видів переробок художнього тексту – сюжетно-композиційних, ідеологічних, стилістичних – В.Винниченко звертає увагу переважно на останні. Принципу художньої доцільності підпорядковувалися більшість мовностилістичних поправок, зроблених автором, а саме: скорочення, вилучення певних масивів тексту, заміна синонімічних слів тощо.
Вельми цінною для дослідників психології творчості письменника є інформація про виникнення та еволюцію творчого задуму, про зміни, внесені в рукописи, про умови та характер його творчої праці, трудність чи легкість самого процесу роботи над твором. Художню роботу митця дисертантка поділила на етапи: 1) виникнення задуму та період його обміркування; 2) реалізація задуму – процес написання; 3) етап перечитування, редагування, переписування, перекладання іншими мовами.
Отже, проаналізований в реферованому розділі матеріал дає підстави виділити листовні критичні оцінки В.Винниченка і самооцінки його художніх творів як різновид письменницької літературно-критичної діяльності. Розглянуті листи не вичерпують всього спектру проблем епістолярної літературної критики. Однак вплив критичних суджень, уміщених у приватних кореспонденціях В.Винниченка та інших письменників на адресата, залишається незаперечним.
У другому розділі – “Епістолярна публіцистика В.Винниченка”– означено публіцистику як своєрідну літературну діяльність, і тим самим виокремлено предмет дослідження – епістолярну публіцистику як продукт одного з різновидів згаданої діяльності, що зафіксована в епістолярній формі. Виявлене твердження дозволяє не включати в предмет дослідження епістолярні тексти, опубліковані в газетах, які виконані в руслі інших типів діяльності. Наприклад, лист, надрукований в газеті, далеко не завжди віддзеркалює публіцистичну діяльність. Частіше всього такі листи чи замітки не претендують на належність до публіцистики. Скоріше, вони виконують роль засобів вираження соціальної активності аудиторії. Та повністю заперечувати можливість появи епістолярного публіцистичного тексту в засобах масової інформації було б помилкою. Маємо приклади використання жанру епістолярної публіцистики В.Винниченком.
Особливою рисою жанру епістолярної публіцистика є початок тексту, його прескрипт. По-перше, початок, чи звертання до адресата, вказує на жанрове використання, що провокує на епістолярну бесіду. По-друге, початок тексту кореспонденції, задає тон і стиль всього листа. Визначивши тон та стиль листа, читач може передбачити і характер стосунків між адресатом і адресантом та їх роль у даному епістолярному тексті.
У реферованому розділі відзначається, що епістолярна публіцистика в творчості В.Винниченка розвивалась за двома напрямками: перший – епістолярний цикл, другий – відкриті листи. До епістолярного циклу належать кореспонденції, де адресат не називається по імені, тобто умовний: “Не у всьому чесні ми з собою”. Виривки з листа надруковані в газеті “Нова доба” 28.11.1920 р; “Лист до українських робітників і селян”, надрукований вперше в газеті “Нова доба” (Відень) 23.10.1920 р. (за записом у “Щоденнику”, відомо, що лист писався під час початку мирних відносин між Росією та Польщею); “Лист до редакції” був надрукований в газеті “Українська громадська пора” (Детройт, США) 17.06.1948 р.; “Була, є й буде” вперше надрукована під заголовком “Винниченко проти Горького (до двадцятиріччя однієї дискусії, що актуальна й нині)”в газеті “Українські вісті” (Новий Ульм) 02.12.1948 р. Як бачимо, об’єкт епістолярних контактів дещо символічний (виключенням є лист до М.Горького).
У характеристиці стилю листів В.Винниченка виокремлені мовні засоби, які увиразнюють епістолярну публіцистику: пряме звернення, вільна побудова, підвищена емоційність та невимушеність.
У пропонованому дослідженні розглядається сюжет, цікавий насамперед для літературознавців, який розгортається в “Одвертому листі дрібного буржуа”. Лист ідентифікує полемічну майстерність митця, зберігає творчу історію знаменитого роману “Сонячна машина”. “Одвертий лист дрібного буржуа” був полемічно спрямований проти тенденційних оцінок творчості й політичної діяльності В.Винниченка.
Відзначимо, що художньою особливістю “Одвертого листа...” є висока змістовність, публіцистичність та цілеспрямованість твору. В.Винниченко звернувся до форми епістолярної публіцистики, в основі якої перебуває думка конкретної особи. У той же час вона виражена за допомогою публіцистичного образу. Спокійний виклад змісту в статті В.Винниченка раптом змінюється високою емоційною патетикою, суто логічні докази переплітаються з полемічними засобами інтерпретації матеріалу.
Аналіз окремих зразків епістолярної публіцистики В.Винниченка переконує в тому, що існує тісний взаємозв’язок між типом особистості і жанровими уподобаннями публіциста. Публіцистика В.Винниченка вирізняється новизною, сміливістю та оригінальністю мислення адресанта. Саме Україна та її титульна нація надихали митця на творчу працю. Винниченко-публіцист порушив чимало важливих проблем, навколо яких точилися гострі дискусії за участю М.Драгоманова, І.Франка, Лесі Українки та інших. Він не тільки виносив важливу тему на суд читача, а й розкривав її суть та злободенність. В.Винниченко використовує цікаві факти як з історичного минулого, так і з сучасного йому життя, він логічно та переконливо ідентифікує своє ставлення свідомого патріота. Епістолярна публіцистика В.Винниченка, оперта на логіку доказів, позитивно впливала на читача, змушувала задуматися над порушеними питаннями.
У третьому розділі – “Відкриті листи В.Винниченка” – дисертантка прагне показати, що відкрита кореспонденція - один із найпоширеніших різновидів епістолярної публіцистики, що має свою історію й глибокі традиції як в українській, так і в європейській публіцистиці та епістолографії.
Добре відомі нині відкриті листи, кращі зразки яких пережили своїх авторів. Листи М.Максимовича до Г.Квітки-Основ’яненка, відкритий лист “Французьким письменникам ХІХ століття” Бальзака, відомий лист В.Бєлінського до М.Гоголя, “Зазивний лист до української інтелігенції” П.Куліша, “Я звинувачую!” Е.Золя, “Письмо до видавця “Колокола” М.Костомарова, “Листи з України Наддніпрянської” Б.Грінченка й “Листи на Україну Наддніпрянську” М.Драгоманова, “Не можу мовчати!” Л.Толстого, “Відкритий лист статському радникові Філонову” В.Короленка, “Відкритий лист О.Серафімовичу” М.Горького та “Одвертий лист В.Винниченка до М.Горького” тощо. Головна своєрідність відкритого листа в тому, що і автором і адресатом є конкретні особи. Відкритими листами, зокрема, є “Лист В.Винниченка до А.Приходька”, “Одвертий лист В.Винниченка до М.Горького” та інші. Крім “особистого моменту” (прагнення адресанта поговорити з реципієнтом) у згаданих листах є ще й інший адресат - читацький загал. Саме це й примушує автора не відправляти кореспонденцію поштою, а друкувати її в пресі.
Дослідження історії написання відкритих листів за щоденниковими записами та листуванням митця дає підстави твердити, що причин до написання “відкритого листа” може бути безліч, в залежності від обставин вони всі різні. Проте, якщо говорити про істотні причини його появи, то, за спостереженнями науковців, їх можна поділити на три категорії.
Найперша. У живому літературному процесі нерідко трапляються ситуації, коли письменник під враженням особистих контактів з політиками, видавцями, редакторами часописів, меценатами, зрештою, внаслідок зустрічей з широкими колами читачів, відчуває гостру потребу перенести розмову на сторінки громадського друкованого органу. Але за умови, “якщо питання, порушені у публічному зверненні митця до конкретного адресата, носитимуть не приватний характер, а матимуть актуальне значення для великого загалу”. До того ж, запевняє дослідник, “подібні виступи у пресі з’являються, як правило, тільки після попередніх контактів з адресатом (зустрічей, кореспонденцій, телефонних розмов і т. п.)”.
До першої категорії належать проаналізовані в розділі два відкриті листи В.Винниченка до А.Приходька, які були надруковані у 1925 р. – 24 листопада в львівській газеті “Діло”.
Друга. “Прагнення написати відкритого листа може з’явитись у відповідь на відкритий лист. І це, з рештою, зрозуміло, адже найкращим чином на аргументоване послання можна відповісти тільки таким же докладним посланням, тобто адекватно”[Там само. - 228]. Прикладом такої кореспонденції є “Лист до редакції “Українських вістей” (Новий Ульм, Німеччина) В.Винниченка від червня 1948 р, оприлюднений автором у відповідь на “Одверті листи” представників нової хвилі української еміграції.
Крізь призму відкритого листа читачі гостро відчувають, що В.Винниченко звертається не тільки до редактора, а передусім до них самих. Тон Винниченкового листа впевнено спокійний. Разом з тим це публіцистичний, напружений виступ, в якому простежується індивідуальність митця та чітко виражена ціль такого публічного звернення до співвітчизників.
Третя. При вивченні реальних фактів життя у письменника може скластися переконання в тому, що у конкретній ситуації необхідно лише публічно звернутись до певного адресата (чи навіть колективу) й зосередити увагу на висвітленні позиції або діянь цієї особи (групи, колективу), на наслідках вчинків, що вже відбулись чи стануть можливими, на потребі тих чи інших акцій і т. п. Подібна ситуація виникає, як правило, за умови, коли попередні контакти з адресатом не дали бажаних наслідків, коли автор відкритого листа знає, що ніякі аргументи та переконання на адресата не подіють. У таких випадках письменникові доводиться розраховувати здебільшого тільки на підтримку громадськості.
Дану категорію листів дисертант презентує посланням В.Винниченка до М.Горького, оприлюдненим в пресі. “Одвертий лист В.Винниченка до М.Горького” (1928 р) є апофеозом епістолярної творчості В.Винниченка. Історія його написання та зміст широко відомі. У дисертації досліджено особливості літературних дискусій і полеміки з М. Горьким в “Одвертому листі”. Згаданий епістолярний твір цікавий тим, що автор звертається до адресата з іншими політичними переконаннями. Якраз полярні переконання змінюють спрямованість і характер аргументації.
Отже, український письменник зумів порівняти й протиставити враження й оцінки тих явищ дійсності, про які склались власні погляди в автора й адресата. Тож, саме у такого роду листах полемічні моменти проступають досить виразно та гостро.
Детальний аналіз відкритих листів В.Винниченка до М.Горького дає підстави твердити, що конфліктна ситуація стосувалась не особистих взаємин В.Винниченка з М.Горьким, а передовсім, справи загальноукраїнської. Йдеться про право українського народу мати власну мову, яка всупереч валуєвським циркулярам продовжувала розвиватись в Україні. Щодо листа до російських письменників, В.Винниченко відкрито заявляє, що мотивом його виступу є образа за свою націю та сором за тих російських письменників, які, мабуть, несвідомо, по шаблону малюють у творах українців у дусі анекдотів. Увесь реальний матеріал складається з випадково десь почутих анекдотів.
Звертаючись до російських письменників, які мали тенденцію зневажливо, грубо, некультурно ставитись до українства, “до того, що тобі дороге, близьке, що виховало тебе”, В.Винниченко зазначає, що українська нація зростає, і не можна не помічати того, що “крізь товсту, довічну кору темноти та безправія по всіх місцях України б’є струмками національне життя. Уряд заклопотано запихає чим може неприємні пролами. Не дивлячись на це, український рух росте ще сильніше, цей рух і в австрійській Україні – Галичині”.
Отже, дослідження відкритого листування В.Винниченка наводить на думку про унікальність даного публіцистичного явища, про новаторський характер жанру, пошуковий сенс якого в кризовій політичній та літературній ситуації початку ХХ століття завжди був на вістрі часу. Водночас відкриті листи митця й політика, звернені до широкої читацької аудиторії, своїм гостро-дискусійним пафосом підривали “зсередини” коріння уніфікованої журналістики, вчили читача мистецтву полеміки та вмінню відстоювати власні думки.
У “Висновках” синтезовано результати дослідження. Констатується, що епістолярій В.Винниченка є цінним історико-культурним документом, автентичним першоджерелом для осмислення творчої індивідуальності митця з усім спектром понять літературознавчої структури: особистість, світогляд, індивідуальний стиль тощо.
В приватних кореспонденціях В.Винниченко одним з перших українських письменників констатував тіньові сторони революційного середовища, гостро (хай не завжди бездискусійно) порушив загальнолюдські проблеми моральності та етики, зафіксував соціальну й духовну атмосферу доби.
Уперше залучені до дослідження архівні матеріали – листи В.Винниченка до М.Коцюбинського, Олександра Олеся, Г.Косинки, Є.Чикаленка, Й.Сталіна, Р.Ліфшиць, М.Горького розширили уявлення про філософсько-естетичні переконання письменника, його творчі задуми, моральні спонуки та його ставлення до світу; дали можливість простежити як, і внаслідок чого, завдяки яким внутрішнім імпульсам виходець із простої селянської родини став активним учасником національно-культурного відродження України.
Епістолярна літературна критика В.Винниченка – різновид його письменницької літературної діяльності, обумовленої потребою усвідомлення сутності й своєрідності власної творчості, свого місця в літературному процесі. З урахуванням свідомих цілеустановок письменника вона прямо й безпосередньо впливала на літературний процес, реалізуючи при цьому не тільки інформативну, а й ідейно – аксіологічну та соціально – регулятивну функцію.
Проаналізований епістолярій В.Винниченка крізь призму епістолярної літературної критики дає підстави говорити про різножанрове забарвлення кореспонденцій. У творчому доробку адресанта наявні листи як жанр літературної критики, так і приватні кореспонденції з уміщеною в них письменницькою критикою: листи – рецензії, листи – огляди, листи – передмови тощо.
Складна й суперечлива натура В.Винниченка, як письменника, політика й людини яскраво відтворена на сторінках листів до адресатів з різним типом психологічної рецепції. З М.Горьким він, передусім пристрасний полеміст, що вболіває за право українського народу розмовляти рідною мовою. Із М.Коцюбинським, навпаки, В.Винниченко максимально толерантний співрозмовник, спокійний, урівноважений.
Дослідження відкритого (одвертого) листування В.Винниченка та його епістолярної публіцистики дозволяє зробити висновок про унікальність цього публіцистичного явища, про новаторський характер жанру. У творах згаданого жанру митець – не просто свідок чи літописець соціально-політичних катаклізмів, а й безпосередній учасник подій. Епістолярній творчості В.Винниченка властивий нігілістичний імпульс, який виявляв його причетність до критики традиції культури. Остання тотожна для нього з поняттям “метафізика” в його Ніцшеансько-Гайдеґґерівському розумінні. Письменник долає як раціоналізм Просвітництва, так і раціональну модель дискурсу в цілому та переорієнтовується на “філософію життя”, тому картина світу в епістолярній та художній спадщині митця позначена еволюцією. Нове світовідчуття героя В.Винниченка пов΄язане насамперед з кризою “ідеї Бога” як сталого для української літератури та культури архетипу, а його мислення звільнене від метафізичних пересудів і користується моральною свободою, щоб набути реального знання: екзистенційний аналіз починає оперувати до розмежування добра і зла. Принцип реальності визначається в епістолярії В.Винниченка владою суспільства, що є головною силою девіталізації: картина світу традиційно соціально контрастна, проте базовими для її моделювання є головні ідеї Ф.Ніцше, З.Фройда, М.Гайдеґґера та Г.Маркузе.
До сьогодні епістолярні тексти В.Винниченка залишаються непересічним явищем української публіцистики та художньої літератури, вагомим внеском в естетичну та етичну думку України та світу. Багато з порушених письменником питань актуальні й нині. Дослідження українського літературного процесу першої половини ХХ ст. неможливе без детального опрацювання багатої епістолярної спадщини такої знакової постаті, як прозаїк, державний діяч Володимир Винниченко.
Як цінний внесок у національну духовну скарбницю, його епістолярна спадщина потребує подальшого вивчення, а тексти – оприлюднення, з розлогими коментарями фахівців
|
