Героїчна минувшина у творчості Гната Хоткевича (фольклорні та історичні джерела, їх інтерпретація) : героическое прошлое в творчестве Хоткевича (фольклорные и исторические источники, их интерпретация)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність вибору теми, сформульовано предмет, мету й завдання дослідження, з’ясовано стан опрацювання проблеми в науково-критичній літературі, визначено методи дослідження, його теоретико-методологічну основу та наукову новизну роботи, окреслено теоретичну й практичну вагомість одержаних результатів.

Перший розділ дисертації „Опришківська тема в творчості Гната Хоткевича” розкриває соціально-економічне, соціально-політичне життя селян-кріпаків Західної України в епоху феодалізму в першій половині XVIII століття.

У підрозділі 1.1. „Авторська інтерпретація фольклорних та історичних джерел крізь призму художньої правди й висвітлення опришківства як соціального протесту в літературі” розглядається джерельна база творів письменника про героїчну минувшину – українська усна словесність та історія. Цей вагомий художньо-естетичний масив є основою історичної прози та драматургії митця про опришківство та козаччину, уміло ним використаний та інтерпретований.

Г.Хоткевич як патріот своєї Вітчизни розумів, що основою життя нації має бути не патріархальний устрій, не пасивність, а щасливе життя у вільній країні. Саме тому, опинившись в еміграції на Західній Україні в 1906 році, зважаючи на конкретно-історичні умови життя галичан, він свідомо звернувся до опришківської теми, уважаючи її найорганічнішою для української літератури, щоб порушувати проблеми становлення народу, державності, сильних особистостей, які прагнув висвітлити через долі відомих історичних постатей.

Опришківський рух, на думку упорядника двотомного зібрання творів Г.Хоткевича та автора передмови Ф.Погребенника, зразу заполонив уяву митця, тільки-но він опинився на Гуцульщині.

Тяжке становище селян західноукраїнських земель спричинило виникнення та розгортання антифеодального руху карпатських опришків у період становлення кріпосницьких відносин у XV – першій половині XVIII століть. Опришківство – стихійна боротьба поневолених мас проти існуючих порядків – розвивалося на ґрунті класового антагонізму. Це була єдина форма народного протесту проти визискувачів. У підрозділі подаються різні тлумачення терміну „опришок”, підкреслюється, що на сьогодні ця проблема в науці остаточно не розв’язана.

Уперше до опришківської теми звернулися західноукраїнські прогресивні діячі М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький. В альманасі „Русалка Дністрова” вони опублікували історичну пісню „Гей попід гай зелененький” про останні хвилини життя й боротьби ватажка опришків Олекси Довбуша. В архіві І.Вагилевича залишились ненадруковані легенди, перекази, коломийки: „Дещо про опришків Карпатських гір”, „Добощук”, „Пісні з життя опришків”. Я.Головацький зібрав історичні пісні та балади про Довбуша („Попід лісок зелененький”, „Послухайте, люди добрі”) та Марусяка („Дмитро Марусяк і попадя”). М.Шашкевич уперше змалював опришківську боротьбу в казці „Олена”, яку високо оцінив академік О.І.Білецький.

М.Устиянович переклав твір польського драматурга Ю.Коженьовського „Верховинці Бескидів”, що пізніше увійшов до репертуару першого Гуцульського театру Г.Хоткевича. У п’єсі червоною ниткою проходить відома історична пісня месників про загибель їхнього керманича та його заповіт – припинити опришківську боротьбу й розходитися по домівках. У 1853 році М.Устиянович видрукував повість „Страстний четвер” про славного отамана Олексу Довбуша та його однодумців. Це перший твір в українській літературі про відважного печеніжинця.

У 60-х роках ХІХ століття до образу славного ватажка звернулися Ю.Федькович („Довбуш”, „Сам”, „Убогий легінь”) та М.Лисикевич („Спевак з Полесья”).

Образ безсмертного лицаря гір висвітлили І.Франко в романтичній повісті „Петрії й Довбущуки” та В.Щурат у поемах „Олекса Довбуш” і „На синій Чорногорі”.

Продовжив тенденцію змалювання народних героїв і слобожанин Гнат Хоткевич.

Отже, опришківство стало грізною силою в боротьбі проти панського поневолення й отримало широке висвітлення в українській літературі.

У підрозділі 1.2. „Повість „Камінна душа” – новаторське, художньо-естетичне відображення месницької боротьби” розкривається образ сподвижника Олекси Довбуша – ватажка Дмитра Марусяка та його однодумців.

У цьому зразку Г.Хоткевич ставить важливу національно-історичну проблему: причини зародження опришківського руху, вплив на долю людей і його приреченість. Сюжетним імпульсом для написання повісті послужила широко відома історична балада „Павло Марусяк і попадя”, загальний тон якої наскрізь ліричний, соціальний мотив випрозорений слабо, тоді як у „Камінній душі” соціальне звучання значно сильніше: у ній письменник проводить ідею активного протесту проти існуючих суспільних порядків, утілюючи її в образі Марусяка та його товаришів-опришків.

Як слушно зауважив літературознавець В.Россельс, у творі з пісні використано три мотиви: „тяготи та поневіряння розбійницького життя, докори Марусі в легковажності, страх кари, що утримує попівну від повернення додому”.

Героїні балади й повісті певною мірою помінялися ролями. Маруся в баладі – жорстока, безсердечна, егоїстична натура, яка звикла до безтурботного, легковажного життя. Діаметрально протилежна Маруся у Гната Хоткевича.

Повість „Камінна душа” – твір багатоплановий. Він набагато переріс вузькі рамки історичної балади. Змальовані в ньому романтичні образи становлять лише одну сюжетну лінію.

Зразок належить до орнаментально-декоративної прози з елементами реалізму: у його основі лежать соціально-економічні умови, суспільні проблеми, суперечності, події, характери, притаманні Гуцульщині XVIII – початку ХІХ століть.

Гнат Хоткевич розпочав свою творчість із малої прози, поезії в прозі, а далі перейшов до великих епічних і драматичних форм. Він використовував фольклор, історію з метою глибшого вивчення життя, побуту, менталітету українців, заперечуючи чисто споглядальний етнографізм. Митець заявив про себе як про прихильника нової психологічної прози та драматургії, модернізму.

Повість належить до орнаментально-декоративної прози, у якій надзвичайно скрупульозно виписуються деталі, подається архетипічна проекція – відчуття автором кодового пласту народної пам’яті, який передається у фольклорі, уміло співвідносить уснословесне, історичне з типовим, характерним. У Г.Хоткевича виражальна пластика базується на документальному, історичному, фольклорному як основних інформаційних домінантах. Орнаментально-декоративній прозі письменника притаманні розмитість сюжету (яскраво окреслена в малій прозі), різноманітна поетична лексика, художні та синтаксичні паралелізми, незвичайний поетичний синтаксис із застосуванням апосіопези, асиндетонів та полісиндетонів, з численними називними та неповними реченнями, риторичними фігурами; фольклорні елементи, зокрема казковість, легендарність, міфологізм; широке застосування натуралізму, документалізму, музичності, живописності, поліфонізму звучання, ліричного струменя; пропагування культу краси, сили, використання антропоморфізму, розмаїтих композиційних форм і прийомів, особливо монологізованих діалогів, опису-розповідей, звертань; різних контрастів на соціальній, емоційній, віковій основах – усе це поетичне стильове багатство широко застосував письменник у своїй творчості, проте найяскравіше – в повісті „Камінна душа”.

Перед митцем стояло завдання – зберігаючи дух часу, подати конкретні історичні факти й події художньо, розкрити їх через людські характери.

У творі на основі документів ХVІІІ століття, багатьох переказів, історичних пісень, співанок-хронік змальовуються типові постаті. Опосередковано, через призму оповідей персонажів повісті, показано легендарного ватажка опришків Олексу Довбуша, духом якого пройняті всі герої твору. Знайомимося з відомою історичною постаттю ХІХ століття в опришківському русі, одним із центральних образів у творі – Дмитром Марусяком. Реальними історичними особами є мандатор Гердлічка та пушкарський отаман Юріштан. Сюжет розкриває події, що справді мали місце на Гуцульщині (поява загону опришків у селах, спроби знешкодити народного месника, страта ватажка та ін.).

У повісті, крім життєвої історичної, є художня правда – основа ідейного змісту зразка. Її створенню сприяє художній вимисел, що поєднує в одне ціле інколи розрізнені життєві факти.

Багато сюжетів та епізодів у Г.Хоткевича є результатом художнього вимислу. Їх джерело слід шукати не в історичних документах, а в усній народній творчості. До таких „неісторичних” моментів у повісті можна віднести сюжетні лінії Марусяк – Маруся, Марусяк – Катерина тощо; змалювання епізодів з життя та побуту гуцулів, їхніх обрядів, взаємин. Однак це не порушує й не викривлює історичної правди, бо такі відступи цілком відповідають рухові й смислу життєвих подій. Разом з тим вони виконують чітко окреслену художню функцію: дають змогу митцеві створити романтичну інтригу, художньо осмислити й глибше розкрити характер подій і їх учасників.

Маруся в повісті є однією з „камінних душ”, її образ автор змалював з великою емоційною силою та пристрастю, провівши через великі випробування долі. Пройшовши через жахливі страдницькі муки, вона все ж залишається людиною, психічно стійкою „камінною душею”, маючи ясне світовідчуття, сильну волю, тверезий розум.

Попадя є виразником, рупором ідей самого автора. Це вона на початку слухає казку про прикованого до скали злого Духа Пекуна, якому насолоду приносять людські чвари, злигодні, сум і нещастя. Їй дивним видається пророкування, що згинуть повір’я й віра з ними, не стане гуцулів з їх оповіданнями, мощею й культурою минулих віків. Згине цей світ і розкується Пекун. Гнат Хоткевич подає тут опосередковано теорію деяких фольклористів про зникнення і псування народної поетичної творчості, започатковану ще в 30-х роках ХІХ століття П.Лукашевичем і підтриману пізніше І.Львовим („Новое время” – новые песни, 1892), частково М.Драгомановим („Порча украинских песен”, 1893), О.Хатемкіним. Проти таких нападів на українську усну словесність рішуче виступили фольклористи, письменники, зокрема М.Максимович, М.Костомаров, Т.Шевченко, І.Франко, В.Гнатюк та інші.

Г.Хоткевич теж підтримував цю думку, він вірив у безсмертя народної поезії, а тому в повісті є продовження, що настане інший, новий світ і на Пекуна ковалі надінуть інше залізо, зварене величчю людського розуму, щеплене чистим людським сумлінням.

Друга „камінна душа” повісті – ватажок опришків Марусяк, – спочатку захисник бідних, а потім жорстокий розбійник. Дмитро – людина-стихія, уламок опришківського руху, його невмирущості. Це помітна постать у визвольному русі першої половини ХІХ століття в Галичині. Діяльність Марусяка мало досліджена в нашій історичній науці, а в часи, коли писався твір, про нього тільки поширювалися балади, коломийки, легенди й перекази.

Відомі спогади польського поета Ф.Карпінського, який був очевидцем страти побратима О.Довбуша Василя Баюрака. Г.Хоткевич уміло інтерпретував цей матеріал, висвітливши досить мінорну романтичну смерть Дмитра Марусяка, хоч ні фольклорні (крім балади „Павло Марусяк і попадя”), ні історичні джерела цього факту не підтверджують. Отже, цей художній образ створено значною мірою на фольклорно-етнографічному матеріалі, що був у розпорядженні письменника.

Не всі опришки ставали на шлях розбійництва, грабунків. У повісті „Камінна душа” змальовано ще один образ ватажка народного руху – Юрчика Неклопотаної Голови – „камінної душі”, який є своєрідним антиподом Марусякові. У ньому Гнат Хоткевич утілює найкращі риси волелюбного гуцула, який горою стоїть за правду й справедливість, над усе цінить волю.

Автор не раз наголошує, що невмирущою є пам’ять про відважних месників і що історія їх пам’ятає завдяки таким носіям високих народних ідеалів, як Юрчик Неклопотана Голова.

Беручись за художнє полотно, героями якого є Довбуш або ж його однодумці, письменники намагалися змалювати образ по-своєму, особливо. Г.Хоткевич у повісті „Камінна душа” висвітлив печеніжинця ретроспективно та опосередковано через призму оповідей персонажів твору, яскраво змалював образ легендарного героя, дійсне життя й вчинки якого захоронили гуцули глибоко у своїх серцях та численних переказах, що передають із покоління в покоління.

В образі Довбуша, на думку Юрчика Неклопотаної Голови, найперше привертає увагу його душевне благородство, врода й сила. Ці риси характеру особливо проявляються в епізодах, де Олекса виступає отаманом опришківської ватаги. По-перше, месник навмисне ніколи не проливав людської крові. Якщо й гинули глитаї, то по заслузі (пан Тишківський із Печеніжина). По-друге, славний ватажок – людина безкорислива. Те, що він відбирав у багатих, щедро роздавав бідним. По-третє, добрі справи звитяжця отримали позитивний відгук серед простих людей. Селяни охоче допомагали йому в підготовці нападів на панів, поповнювали лави опришків, переховували у важкі хвилини.

Печеніжинця намагалися наслідувати інші месники, але не в усіх це виходило. Однак ішли боротися. Доказом невмирущості їх справи в повісті є образ Дмитра Марусяка.

Підрозділ 1.3. „Типологія характерів і архітектоніка драми „Довбуш” присвячений розглядові специфіки недавно знайденого рукопису п’єси Г.Хоткевича, втраченого в 1909 році й віднайденого через 80 років та його публікації у журналі „Бахмутський шлях” (1997. – №№ 3-4. – С. 48-76). Подається історія написання твору, побудованого на реалістичному та фольклорному ґрунті. Лейтмотивом цього зразка є історична пісня „Ой попід гай зелененький” про боротьбу та останні години життя народного героя України.

Драма розповідає лише про деякі епізоди життя Олекси Довбуша, але навіть ті зернини з біографії славного ватажка опришків становлять органічну єдність важливих документів, достовірних фактів з художнім вимислом. П’єса „Довбуш” – це відтворення епізодів життя дійсно реальної історичної особи. Реальні й інші дійові персонажі драми. Г.Хоткевич зберігає достовірні імена майже всіх побратимів, батька. Ім’я матері документально не засвідчене, у фольклорних матеріалах зустрічається ім’я Марта. Імена деяких діячів ворожого табору теж не вигадані (Дідушко, Пшилуський). Разом з тим у творі виведено образи діда, священика, опришків Смикайла, Кошака, що не були історичними особами. Деякі прізвища опришків автор видозмінює. Наприклад: Джемиджук, Бойко (насправді Джамиджук, Бойчук. – Л.В.).

У „Довбуші” Г.Хоткевича головний герой мислить категоріями освіченого діяча, а опришківський рух тісно пов’язаний у нього із загальною ситуацією в тогочасній Речі Посполитій як ланка одного ланцюжка (Довбуш веде довгу розмову зі священиком, у його загоні є втікач зі Східної України Михайло) – усе це історично можливе, воно розширює кругозір читача, збагачує його погляд на історію як суспільний процес.

В історичних джерелах є багато документів, які яскраво свідчать про те, що велика сміливість і відвага сполучалися в опришків Довбуша з надзвичайною лицарською вдачею. Відомий випадок, коли ротмістр (у драмі полковник. – Л.В.) Пшилуський зі смоляками, висліджуючи загін Довбуша, був оточений опришками, але в останній момент ватажок заборонив стріляти, бо в солдатів є жінки й діти. Г.Хоткевич використав цей історичний факт у своїй п’єсі, але надав йому іншої інтерпретації, наголосивши, що Довбуш передусім чесна людина, а вже потім народний месник, і йому притаманні риси гуманіста.

Творча уява драматурга допомагає ширше змалювати образ головного героя, його духовний світ, переживання й уболівання. Г.Хоткевич, працюючи над п’єсою, виступає як митець і як учений-історик, хоч відтворення історичної правди й не означає у нього сліпого копіювання документів, точності в деталях: письменник свідомо прагне до максимального викладу історичних фактів, зображення епохи.

У драмі діє значна кількість персонажів. Кожен з них представляє конкретну соціальну групу людей або ж узагальнює в собі цілий суспільний прошарок. Усі вони наділені індивідуальними рисами, що сприяє художньому увиразненню. У сукупності з іншими засобами все це служить певній меті – відтворенню історичної правди.

Створюючи драму, автор широко використав фольклорний матеріал. Значна частина п’єси становить творче переосмислення популярної історичної пісні „Ой попід гай зелененький”. Працюючи над зразком, письменник використав багато оповідань, коломийок, легенд, переказів про опришків і їх видатного ватажка Олекси Довбуша. Народнопоетичний матеріал, застосований у п’єсі, ніякою мірою не принижує її художнього значення. Навпаки, твір у його фольклорно-етнографічному наповненні виявляється дійсно народним і життєвим. Усна словесність сліпо не копіює ватажка, а бачить і змальовує його таким, яким гуцули хотіли б його мати, про якого мріяли, за яким тужать. Це й дає нашому народові найкраще свідоцтво про його високі моральні якості, глибоке, вроджене почуття справедливості. Постать ватажка опришківського руху у драмі Г.Хоткевича розкривається поступово, відповідно до розгорнутих подій. В Олекси роздвоєна душа: одна половинка волає до помсти за бідний люд, а друга картає першу за кровопролиття. Так, Г.Хоткевич у драмі „Довбуш” художньо змальовує моральний самосуд ватажка за скоєні злочини.

Ніхто й ніщо не в змозі зняти з людини моральної відповідальності за її вчинки. Будь-яка боротьба повинна мати кінцеву мету. У Олекси Довбуша така мета була – допомагати бідним. Через те його образ назавжди зберігатиметься в пам’яті.

Остання дія п’єси сюжетно повторює історичну пісню „Ой попід гай зелененький”. Таке запозичення з фольклору є художньо виправданим, бо відповідає ідейному задумові твору.

Цікава поетика драми. Тут наявні побутові, речові, пейзажні, портретні деталі, за способом сприйняття світу – слухові (музичні), зорові (кольорові, однотонні, багатобарвні), за способом зображення (сатиричні, гумористичні, гротескні). Велика увага надається жестам, виразу очей та інтонаціям. Тропи конкретизують предмети, явища, людей.

П’єса „Довбуш” – зразок історичний, героїко-романтичний. У творі п’ять дій, які хронологічно й послідовно пов’язані між собою нерозривною внутрішньою причинною взаємозумовленістю й охоплюють семирічний період (1738 – 1745 рр.). Г.Хоткевич увесь образний світ ділить на два табори – кривдників і скривджених, де позитивні герої виражають властиву їм жагу життя, діяльності, потяг до щастя.

Письменник – майстер створення масового портрету – образу народу. Він уміло включає в драматичну дію народні сцени (храм у Криворівні, опришки й вівчарі) та старанно їх обробляє. Такі картини посідають чільне місце в композиції п’єси, підкреслюють соціальну атмосферу, у якій живуть і діють персонажі. Архітектоніка твору насичена монологами, діалогами, полілогами й не є замкнутою: митець не завершує останню дію на тому місці, де почалася перша, адже він спирався на етапи життя легендарного ватажка. П’єса носить романтичний характер. У ремарках пейзаж Карпат набуває ще й поетичного значення як уособлення краси.

У драмі правдиво зображено історичні обставини, реалії епохи, у яких діють герої. Ґрунтуючись на усній словесності, історичних джерелах, Хоткевич наділяє народного героя романтичними й реалістичними рисами. Епізодично він сприймається як міфологічний герой, як надлюдина.

Підрозділ 1.4. “Гуцульський образок „Потомок Довбушів” як теоретична, історико-літературна модель великої прози письменника” розкриває характерні ознаки жанру, його історичні, фольклористичні, соціальні та політичні аспекти. Підкреслюється, що в образку пов’язано характери трьох чоловіків одного роду, перекинуто місток між історичними епохами, тісно пов’язаними з основним образом – Олексою Довбушем, який змальовується рішучим, вольовим. Дещо на нього подібний племінник Фудор, зате син останнього Іван Гелета – боягузливий, покірний, не здатний до соціальної боротьби.

Підрозділ 1.5. „Концепція сильної особистості в повісті Г.Хоткевича „Довбуш” висвітлює образ народного героя України Олекси Довбуша у великому епічному полотні письменника. Як вважає літературознавець І.Сірак, „повість – суто реалістична, справді, історична, хоч і щедро помережена народнопоетичним матеріалом”.

У творі центральний образ – Олекса Довбуш, який піднімається до усвідомлення тієї істини , що боротьба за національне звільнення неминуче повинна перейти в боротьбу знедолених проти гнобителів. У повісті діють персонажі, які згадуються в багатьох документах тієї епохи і в народних легендах, переказах та піснях. Сюжетна канва теж в основному розгортається навколо подій, які справді відбувалися (убивство опришками полковника Злотніцького, напад на маєток пана Карпінського, розправа над сільським багатієм Дідушком, косівським орендарем Месею та інші). У повісті, крім особи славного ватажка народних месників Олекси Довбуша, зустрічаємо й інші історичні постаті відомих опришків – Павла Орфенюка, братів Джамиджуків, Василя Баюрака, Івана Бойчука, Андрія Лавріва та ін. Реальними історичними особами є полковник Пшелуський, граф Потоцький, сільський ґазда Дідушко, убивця Довбуша гуцул Стефан Дзвінчук.

Письменник, свято дотримуючись фольклорних традицій, зображує печеніжинця непокірною, волелюбною людиною. Це підтверджують історичні документи.

Г.Хоткевич зазнав впливу ідей німецького філософа Фрідріха Ніцше з його культивуванням краси, сильної особистості, з рисами індивідуаліста. У повісті це яскраво помітно в характеристиці Олекси Довбуша.

Письменник знав історичні умови, що передували виникненню інтенсивного повстанського руху в Західній Україні в XVII – XVIII ст., й одночасно розумів, що поява опришків передує зміні суспільного ладу, а відповідно й появі нових людей, надлюдей. Такою надлюдиною у творі є головний герой, ватажок опришків Олекса Довбуш, який обрав нелегкий шлях гірського легеня, щоб допомагати бідним людям, адже особисто відчув усю несправедливість удома в Печеніжині та на чужих ґаздівських полонинах. На жаль, отаман не зміг до кінця своєї месницької діяльності зберегти в собі ці добрі шляхетні порухи. Довбуш збирає ватагу опришків, робить напади на тих, хто грабував бідних гуцулів. Він прагне йти слідами своїх найкращих попередників Нестора, Г.Дранки, Пинті, І.Пискливого, Білоголового. Олекса хоче бути подібним на них. Для цього в нього є хист, велика фізична сила, організаторські здібності й любов до знедолених. Він не хоче обирати шлях розбійництва.

Природний розум, добре знання життя своїх земляків зробили з нього помітного керівника месників. Славнозвісним ватажком, народним борцем зробила Довбуша хвиля людського гніву. Саме вона й винесла його на легендарну висоту, до якої не піднімався жоден з його попередників і наступників. Ця вірна історичній правді думка письменника є лейтмотивом усієї повісті. Вона визначає взаємовідносини Довбуша з опришками, з бідняками, цілим гуцульським краєм. Селянство відразу оцінило виступи Довбуша як власні й дало на них свою санкцію. Отаман хотів об’єднати знедолений люд у загони з ідеєю визволення від панського гніту. Він був проти грабунків. Однак ватага його поглядів не поділяла. Крім того, про Олексу вже стали складати пісні, легенди, і він загордився, став зневажливо ставитися до побратимів, які відповіли йому тим же. Ватажок почав боятися зради, спав окремо від опришків. Він став думати про розпуск загону.

Г.Хоткевич для того, щоб криза опришківського руху не виглядала історичною випадковістю, відмовився від традиційного мотивування загибелі ватажка. Трагічна доля керманича повинна відобразити трагічну долю всього руху, бо Довбуш повинен стати жертвою невблаганного ходу історичного процесу. Ватажок гине.

Цілою низкою опришківських фольклорних жанрів про славного народного ватажка завершує Г.Хоткевич свою повість.

Розділ другий “Козаччина в художньому осмисленні письменника” торкається визвольних воєн українського народу проти поневолювачів у ХVІІ – ХVІІІ ст. Він складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. „Проблеми сюжетики й поетика есе „Богдан Хмельницький, гетьман України” містить теоретичні міркування й узагальнення щодо визначення терміна „есе”, який опрацьовувався в літературознавчих працях В.Лесина, О.Пулинця, Р.Гром’яка, Ю.Коваліва, Ф.Погребенника, М.Кодака.

Г.Хоткевич в есе „Богдан Хмельницький, гетьман України” дотримується канонів цього жанру. Поклавши в основу твору конкретні події та відомих історичних діячів, письменник на перший план висуває гетьмана Богдана Хмельницького, людину, яка зуміла виконати завдання не одного покоління, змінити долю цілого народу. Він людина великих здібностей і могутнього інтелекту, котра спромоглася піднятися на хвилях історії, розкрити себе передусім у визвольній боротьбі, яку вів народ проти іноземного гніту. Ця боротьба набула значення найважливіших проблем, від розв’язання яких залежала доля України.

Письменник, звернувшись до минулого, прагне старанно розібратися в ньому, проаналізувати його, узяти найсуттєвіше, вічне, живе, навчити на ньому сучасників, розкрити спадкоємний зв'язок між ним та сьогоденням. Він знайшов, вивчив і осмислив безліч історичних праць та документів – офіційних грамот, угод тощо. Дотримуючись історичної правди, автор змальовує реальну історію, що складає зміст твору, надає йому ідейного звучання. При цьому історичні події та факти майже не перекручуються, діють персонажі, які згадуються й у багатьох документальних свідченнях тієї доби, у численних народних переказах, думах та піснях. На сторінках есе постають образи гетьмана України Богдана Хмельницького, царя московського Олексія Михайловича, писаря війська запорізького І. Виговського, короля польського Яна Казимира. Перед нами проходить галерея образів – представники польської шляхти (Заславський, Конєцпольський тощо), московської верхівки (боярин Бутурлін, патріарх Нікон).

Сюжетна канва також розгортається в основному навколо реальних подій (знущання шляхти, особиста кривда Хмельницького, бої під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом, Жванцем, поразка під Берестечком, Переяславська рада, тяжка хвороба, смерть гетьмана тощо).

Письменник на основі таких ознак есе, як логічність викладу, що наближає його певною мірою до наукової літератури, дбайливе ставлення до художньої форми, прагне проникнути в таємниці людських душ і розкрити психологію своїх героїв. Саме цей принцип став основним для Г. Хоткевича у змалюванні в есе образу Богдана Хмельницького, через який розкривається провідна ідея твору – самостійність України.

Суворо дотримуючись історико-хронологічної канви, письменник вільно “вишив” власні узори, відобразив постать гетьмана такою, якою вона уявлялась йому на основі знань науки, літописів, різних документів. У цьому образі гармонійно поєдналась історична правдивість та художня переконливість, що дало змогу показати не іконізовану фігуру, а живу людину з її пристрастями, надіями та вболіваннями. Тож і постає Б. Хмельницький мудрим і досвідченим діячем, талановитим воєначальником, який спочатку навчався в київській та ярославській школах, потім пройшов важку школу військового життя на Запоріжжі й нарешті найвідповідальнішу школу державного діяча.

З метою досягнення історичної достовірності, точності в передачі колориту епохи Г.Хоткевич майстерно використовує героїчний епос українського народу – думи та історичні пісні.

Твір закінчується оптимістично. Письменник з надією дивиться в майбутнє: незалежна, самостійна Україна буде, і тоді поставить український народ пам'ятник своєму Хмельницькому у Києві на площі.

Підрозділ 2.2. „Своєрідність художнього висвітлення героїчної минувшини в есе „Гетьман Іван Мазепа” присвячено показу боротьби народу за волю, незалежність на початку ХVІІІ ст.

В есе Г. Хоткевич знову найбільше уваги приділив показу місця й ролі окремої особистості в історії країни. З огляду на це найдокладніше висвітлюється образ Івана Мазепи. Описуючи й аналізуючи життя та діяльність гетьмана, автор зосереджується на тих аспектах біографії героя, які, на його погляд, відіграли важливу роль в історії України.

Г. Хоткевич, характеризуючи Івана Мазепу загалом позитивно й перебуваючи цілком на його боці, не обминає своєю увагою й прикрих моментів цього гетьманування. Так, цілком правдиво показує есеїст ставлення Мазепи до Петрика (Петра Іваненка), щирого борця за щастя й долю вітчизни, якого за наказом гетьмана було вбито.

Ті вчинки й події життя Мазепи, які видаються Хоткевичеві несуттєвими в масштабі історії країни, автор залишає поза своєю увагою. Так, в есе відсутні роздуми про ті роки життя гетьмана, коли він ще не міг впливати на хід подій у державі. Мазепа з’являється перед нами у творі вже старою людиною, таким, яким він був у часи правління в Москві царівни Софії.

Г. Хоткевич дещо перебільшує вплив соціальних чинників на поведінку й рішення гетьмана й применшує значення особистого життя Мазепи, не змальовує його зовнішність, одяг, зброю тощо.

У творі гетьман виступає мудрим, далекоглядним політиком, який усе робить виважено, не поспіхом, багато разів обдумавши наслідки. Автор підкреслює, що так звану „зраду” Мазепи викликали не жадоба багатства чи прагнення влади та слави, а довгі вагання, життєва мудрість і щира любов до Батьківщини.

Найвлучніше характеризують старого гетьмана монологи, листи, роздуми самого Мазепи, його діалоги з Орликом, Меншиковим тощо.

Гетьман, який постає перед нами зі сторінок есе Г. Хоткевича, – справді трагічна постать. І трагедія його в тому, що попри його чесність, щирість, мудрість, виваженість рішень, вагомий досвід політика, любов до Батьківщини, він так і не досяг своєї мети і мав за це страшну кару. Найстрашнішим було навіть не “представление”, яке в Глухові зробив цар Петро, а те, що з того часу по всіх церквах України проголошувалася “анахтема” Мазепі щороку. Такою була дяка нашого народу тому, хто будував церкви, з яких навіть по смерті чув прокльони на свою адресу, тому, хто життя своє й найдорожче – честь – приніс у жертву заради волі й щастя цього ж народу.

У зразку менше використано уснопоетичних творів. Відсутня навіть поширена соціально-побутова пісня „Ой горе тій чайці”, авторство якої приписують гетьману Івану Мазепі. Зате віддано перевагу історичним джерелам та їх інтерпретації.

У підрозділі 2.3. „Новаторство і традиції образу Богдана Хмельницького в однойменній драматичній тетралогії” досліджується творча індивідуальність Г.Хоткевича-драматурга.

Автор розмірковує над психологічними, історичними загадками поведінки славетного гетьмана, над його неспроможністю орієнтуватися тільки на сили свого народу. Він не осуджує Хмельницького за помилки, а лише аналізує їх, роблячи певні висновки. Ці думки стали домінуючими у творі.

Уся тетралогія взагалі, як і кожна окрема її частина, становить історичну драму-хроніку, позначену сконцентрованістю змісту та гостротою зображуваних конфліктів. У перших двох частинах погляд на всі події переважно традиційний, а у двох останніх – своєрідний: подається нова оцінка Г. Хоткевичем Переяславської ради. Але в усіх драмах проходить ідея – прагнення волі, державності України.

Відтворюючи історичну правду, драматург правдиво зображує родину героя, його друзів Кречовського, Мужиловського. Поєднавши історичну правду з художнім вимислом, драматург прагнув передати історичний подих національно-визвольної війни українського народу, передумови, що сприяли великим суспільно-історичним змінам на чолі з народним героєм – Богданом Хмельницьким. Він є центральною постаттю драми “Суботів” і взагалі тетралогії.

Історичною основою п’єси „Суботів” стала подія, що сталася в 1646 році з Б.Хмельницьким та його родиною в селі Суботові, – напад польського шляхтича Чаплинського на маєток майбутнього гетьмана України.

Через те, що початок діяльності Богдана ще добре не висвітлено в історії, автор розпочинає свою драму, коли Хмельницький уже був сотником.

Говорячи про своєрідність драматургічної майстерності Гната Хоткевича, необхідно засвідчити, що автор дуже вдало зумів побудувати драму відповідно до ідейного змісту й наявності життєвого матеріалу так, щоб вона захоплювала читача й відображала художню правду. До найменших нюансів продумано будову. Головний конфлікт зароджується поступово: зі спокійного сотника Богдан стає бунтівником, месником за народні та власні образи.

Однією з особливостей творчої індивідуальності Гната Хоткевича є вміння скласти скульптурно завершений образ борця за народну справу, наділений величними героїчними та легендарними рисами. Автор зосередив увагу на відображенні моральної впевненості Хмельницького-патріота. Про небезпеку Богдан-Зиновій і не думав, бо його доля – боротьба за правду й проти кривди.

Г. Хоткевич зображує свого героя в різних аспектах. По-перше, це люблячий батько, який заради своїх дітей ладний піти на будь-яке випробування. По-друге, це мудрий і розважливий політик, який намагається всіх напучувати, переконувати, що треба боротися за незалежну державу, прагне поділитися своїм досвідом, знаннями державних справ з народом.

Таким чином, дошукуючись істини, автор усім подальшим ходом подій переконливо доводить, що Хмельницького докорінно змінила тогочасна дійсність.

Відмінну рису його характеристики становить те, що вона є не просто фотографія, котра засвідчує зовнішність героя, а істотний компонент образу, бо відбиває інтелектуальний світ, духовне єство її власника. Вона внутрішньо містка та динамічна, як і сама складна натура гетьмана, змальовується автором поступово, неначе монтується з окремих деталей, тонко припасованих одна до одної й тісно зв’язаних між собою.

В образі Богдана Хмельницького узагальнено найкращі риси вдачі борців-визволителів: самовідданість, щедрість, безкорисливість, безмежну любов до людей, чистоту почуттів, високі моральні якості.

Гнат Хоткевич зумів в усьому зберегти подих історичної правди, дух часу в показі причин, що зробили Богдана Хмельницького борцем за волю України. У характері його сильніше підкреслюється впевненість, цілеспрямованість, зневажливе ставлення до польської шляхти.

Велика за обсягом друга частина тетралогії – драма “Київ”, у якій автором яскраво передані настрої козацтва та польського уряду періоду безкоролів’я. Серед піднятих у драмі проблем – національна свідомість, патріотизм, історична пам’ять, збереження культури, віри й традицій. Крім того, окреслено широке коло морально-етичних питань: відповідальність за долю іншої людини, чесність і непорядність, вірність та зрадництво, жорстокість і милосердя, скромність та чванливість, мудрість та безглуздя.

Драма тяжіє до романтичної структури, але визначити її жанр можна як романтичну драму, особливо з огляду на полілоговий спосіб письма, змістовну об’ємність, коментування подій устами інших персонажів, поєднання зображень широкого зовнішнього світу та глибокого внутрішнього. У ній використано багато українського та польського фольклору знижувального характеру для змалювання польського війська, хоч наявні й відомі думи, історичні пісні про Б.Хмельницького, І.Богуна та інших соратників гетьмана.

У п’єсі “Київ” письменник далі подає цікаве трактування образу Б. Хмельницького. І тут відсутня яскрава портретна характеристика героя. Про нього можна дізнатися опосередковано з розмови козаків та селян. Гетьман добре ставиться до простих людей, козацтва. І вони йому відповідають тим же.

Хмельницький – тонкий політик і дипломат, людина державного розуму. Сила, мудрість його виявляється в багатьох діях та роздумах. Палкий і рішучий, Богдан уміє не поспішати, не йти наосліп. Перед тим, як розпочати певну важливу акцію, він завжди спокійно обміркує її, усе зважить, знайде основну ланку й лише тоді діє, але вже рішуче й напевно. Гетьман – твердий, вольовий керівник, який уміє переконати підлеглих, примусити їх робити те, що вважає за потрібне для перемоги. А проте він не діє як свавільний диктатор, для якого не існують погляди й воля інших людей. Навпаки, гетьман прислухається до думок своїх полковників та дипломатів, часто просить у них порад, приймає їх. Правда, він може не погоджуватися зі своїми помічниками, але в таких випадках не просто наказує сліпо виконувати його волю, а переконує їх,
роз'яснює їм, чому саме так треба робити, а не інакше.

У драмі „Берестечко” Г.Хоткевич показує поразку козаків у Берестецькій битві. У цей же час гетьман розмірковує над можливістю федеративної комбінації – зв’язку з Московщиною. Саме ця подія й стала головним об’єктом зображення в останній частині тетралогії Г. Хоткевича – драмі “Переяслав”. Автор зупиняється на завершальному етапі визвольної війни, змальовує розвиток відносин з Москвою, що вилилися в підписання угоди та проведення Переяславської ради 1654 р.

Нелегким був шлях до прийняття цього занадто важливого рішення. Хмельницький розумів: щоб закріпити перемогу, необхідна була надійна підтримка великої держави, монарха, який зміг би забезпечити новосформованому автономному суспільству законність і захист. Причому, гетьман не сумнівається: якщо возз’єднання з Росією не досягне мети, його можна розірвати й шукати іншого сусіда. Але, як свідчить історія, не так воно сталося.

У тетралогії найважливіші ідейні моменти подано першим планом, майстерно виписаними діалогами, жестами, інтонаціями (промови Хмельницького). А сумніви, депресивні стани, вагання передаються через появу умовно означених постатей (козак Пешта).

Яскравою ознакою драм Хоткевича є діалог та полілог, коли розмова ведеться одночасно в кількох групах людей у різних місцях. Для більшої правдивості змалювання масових сцен, максимального наповнення інформацією, для відтворення багатоголосся, звучання різних думок паралельно – часто без перехрещень між собою – Г. Хоткевич іде на таке графічне відтворення, як поділ сторінки навпіл по вертикалі. І тоді вимальовуються всі життєві події та суперечливі ситуації саме через їх поцінування різними персонажами – першого, другого, третього плану, включаючи епізодичні. Такий прийом вимагає виняткової точності, влучності, а головне – динаміки рухливості малюнків. Усього цього й дотримується Г. Хоткевич у досліджуваній частині тетралогії “Богдан Хмельницький”.

Часто для передачі слів героїв автор використовує полісиндетон, для показу нагнітання думок та почуттів героїв, їх схвильованості – градацію. Для виразного змалювання окремих сцен письменник використовує темпоритм (битви під Жовтими Водами, Батогом, Берестечком).

Г.Хоткевич уводить у тканину твору уривки з історичних документів Переяславської ради для кращого відтворення колориту епохи, більшої урочистості.

Отже, тетралогія Г. Хоткевича “Богдан Хмельницький” – мистецьке відтворення трагічних сторінок нашої історії. Вона насичена патріотичними думками, гіркими й тривожними роздумами про нелегку долю нашої держави, висвітлює минуле, але спрямована у день завтрашній.

Тетралогію „Богдан Хмельницький” за жанром можна визначити як романтичну драму, хоча романтичні елементи не є домінуючими, а органічно поєднуються з реалістичним характером твору. Постать Богдана Хмельницького займає в ній центральне місце, бо в історії України він зумів витворити з усіх верств народу боєздатну армію, котра виграла найголовніші битви й стала запорукою утворення Української козацької держави. Він – типовий представник своєї доби.

У Висновках узагальнено основні результати дослідження. Відзначено, що героїчне минуле України стало об’єктом літературно-історичного доробку Гната Хоткевича. На початку ХХ ст., у добу пробудження національної самосвідомості серед українства, письменник самобутньо показує образи народних героїв, прагнучи розкрити проблеми державотворення, непереможний дух українського народу.

Викладу теми передували виявлення численних відомостей, конкретних історичних, джерелознавчих відомостей, фольклорно-етнографічних фіксацій, публікацій, опрацювання рукописних джерел в архівах Коломиї, Івано-Франківська, Львова, Харкова, Києва, їх систематизація.

У дослідженні розглядається джерельна база творів письменника про героїчну минувшину – українська усна словесність (історичні пісні, балади, співанки-хроніки, коломийки, легенди, перекази) та історичні матеріали. Цей багатий художньо-естетичний масив став основою історичної прози та драматургії митця про опришківство та козаччину, уміло ним використаний та інтерпретований.

Розкриваються теоретичні питання історичної та художньої правди, пов’язані з дискусійними в сучасному літературознавстві поняттями вимислу та домислу. Зважаючи, що матеріалом дослідження є історична проза та драматургія, сприймаємо ці терміни як два окремі, незалежні тлумачення, що дозволяють повніше показати історично-художню правду.

Належне місце відведено розгляду розмаїтих засобів художнього узагальнення характерів: уміння майстерно стримувати свої почуття, стійкість, мужність, відвага, самовіддача, патріотизм, свідоме служіння народові, палка віра в його краще майбутнє.

Висвітлюється самобутність творчої манери митця. Він – майстер різних жанрів – повістей, есе, оповідань, акварелей, образків, драм. Часто застосовував кінемаготрафізм зображення, одухотворення й озвучення природи, орнаментально-декоративну прозу, різні композиційні форми та прийоми, зокрема монологи з елементами самохарактеристики, діалоги, багатопланові полілоги, обрамлення, психологічний паралелізм, деконцентрацію. Письменник застосовує пейзажні, слухові, зорові деталі, жести. Мова героїв пересипана різними тропами, гуцульським діалектом, полонізмами.

Г.Хоткевич, розпочавши свою творчість з малої прози, поступово перейшов до ліро-епічної форми – поезії в прозі, а далі – до великих епічних і драматичних форм, висвітливши конкретні періоди в історії України, що багато в чому зумовили подальшу долю нашого народу.