ІСТОРИЧНА ПРОЗА ЮРІЯ МУШКЕТИКА

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано доцільність вибору теми дослідження, окреслено її актуальність, наукову новизну і практичну цінність, визначено мету і завдання, предмет, джерельну базу дослідження, його методологічну основу і методику. Подано інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію та публікації результатів досліджень.

У першому розділі “Теоретичні проблеми історичної прози і стан дослідження творчого доробку Ю.Мушкетика” з’ясовано важливі питання історизму художнього мислення, специфіки історичної прози, її класифікаційні аспекти, особливості інтеграції та диференціації внутріжанрових змін, виявлення їх складної динаміки.

У визначенні принципів класифікації історичних творів акцентовано на проблемі їх жанрової специфіки. На сьогодні у літературознавстві усталено два основні погляди на неї. Одні дослідники (Г.Ленобль, Л.Александрова, І.Варфоломєєв) вважають, що історичний роман є окремим  жанром, який ділиться на піджанри. Більшість же дослідників вважає  історичний роман різновидом жанру роману. Так,  В.Оскоцький  стверджував, що ні зміст, ні форма історичного роману не дають підстав  виділяти його в самостійний жанр епічної  творчості, що не дивлячись на  всі модифікації, яких він зазнає, на  жанрові контамінації, що з’являються в  його рамках, історичний роман зберігає свою романну природу, основні ознаки, які роблять його романом.

Немає сьогодні одностайності і стосовно основних принципів класифікації історичних  творів, жанрових ознак і жанрової типології. Найпоширенішими є такі підходи, згідно з  якими обов’язковими вважаються:

1) наявність у творі головного героя – конкретної історичної особи (Л.Александрова, І.Варфоломєєв);

2) співвідношення між фактом і фантазуванням (С.Андрусів).

В основу дослідження історичної прози Ю.Мушкетика покладено підхід, що базується на співвідношенні історичних фактів та художнього  домислу і вимислу. Згідно з класифікацією С.Андрусів, де цей підхід є основним критерієм поділу історичних творів  на  історико-художні, художньо-історичні та історичні художньо-документальні, романи і повісті Ю.Мушкетика “Семен Палій”, “Гайдамаки”, “Жовтий цвіт кульбаби”, “Яса”, “Гетьманський скарб”, “На брата брат” у дисертації віднесено до групи художньо-історичних, а твори “Смерть Сократа”, “Суд над Сенекою”, “Погоня” та “Прийдімо, вклонімося…” – до групи історико-художніх творів. Вважаємо доречним виділяти лише твори двох перших груп, оскільки історичні художньо-документальні твори в доробку письменника, на нашу думку, відсутні.

У рухливому співвідношенні історичної та  художньої правди у рамках художнього історичного твору розглянуто правду історичну як його першооснову,  як головний чинник  достовірності зображуваних подій та осіб. Правда  художня виступає нерозривно пов’язаною  з художнім домислом та вимислом, що набувають значення морально-етичних категорій і, залежно від їх узгодження з історичною правдою, можуть наділятися  позитивними чи негативними відтінками варіативності жанрового структурування.

Домінантною ознакою літератури є те, що вона не перебирає на себе завдань  переповідати, дублювати історію, а має свої специфічні обов’язки – звертаючись до минулого, знаходити в його  драматичних протиріччях, складних долях героїв спільні для всіх епох суспільні та моральні орієнтири, збагачувати свого сучасника  глибинним досвідом поколінь. Тому, навіть використовуючи дані історичної науки, документи, письменник опрацьовує їх відповідно до загального задуму історичного твору, його  внутрішньої  логіки, самовияву, характеру героя.

У цьому розділі з’ясовано, що історична проза Ю.Мушкетика багата, але її дослідження через розпорошеність  критичних відгуків, лишаються несинтезованими. До того ж, критичні праці,  пристосовані до умов періодики, мають часом надто звужений чи оглядовий характер. З усього масиву публікацій варто виділити праці Л.Федоровської “Романи Ю.Мушкетика. Літературно-критичний нарис” (1982) та “Жити на чистих берегах. Проза Юрія Мушкетика” (1990), де проаналізовано повісті “Семен Палій”, “Смерть Сократа”, “Суд над Сенекою”, “Жовтий цвіт кульбаби”, романи “Гайдамаки” та “Яса”.

Чи не найповніше дослідженими є на сьогодні романи “Яса” та “На брата брат”. Зокрема, післямова до роману “Яса” В.Смолія присвячена художньому дослідженню періоду другої половини ХVІІ ст., відтвореного Ю.Мушкетиком. Різноаспектний аналіз роману “Яса” містять статті Л.Новиченка “Ця наша неласкава Кліо...”, Л.Федоровської “Народ із жита і вишень”, М.Слабошпицького “Повернення Івана Сірка”. Роман “Яса”, поряд з іншими творами письменника, став об’єктом дослідницької уваги і Т.Старченко в статті “Сквозь века. Тема исторической памяти в творчестве Ю.Мушкетика”.

Активно відгукнулася критика і на появу роману “На брата брат”. Відразу після його виходу  в 1994 році в журнальному варіанті газета “Вісті України”  надрукувала  інтерв’ю з Ю.Мушкетиком “Прагну реабілітувати Івана Виговського перед історією і нащадками”, в якому висловлено погляди письменника на наше минуле і сьогодення, висвітлено історію написання твору.

У статті Н.Черченко “Від любові до ненависті. Коли ж навпаки?” проаналізовано інтерпретацію історичних подій, покладених  автором в основу роману, моделювання ним історичних осіб, які  за майже  двохсотлітній період зазнавали різних, інколи діаметрально протилежних, трактувань.  Зупинилася дослідниця і на розгляді головної  сюжетної лінії твору, яку окреслює родинна драма братів Журавок.

Видання роману у 1996 році  супроводжувалося статтею А.Шевченка “Українська трагедія”, яка містить загальний огляд історичного доробку Ю.Мушкетика і аналіз головної у творі проблеми розбрату.

На думку Л.Новиченка (стаття “Історія детонує”), роман “На брата брат” привертає увагу, перш за все, здатністю спонукати до роздумів, до шукання відповідей на поставлені самою добою запитання, а не готовими приписами подіям та особам. 

У статті “Перегук епох” (1997) представники старшого покоління літературознавців – О.Килимник, В.П’янов, О.Романовський – віднесли роман “На брата брат” “до кращих здобутків української  історичної романістики останнього півстоліття”. Особливу увагу приділили дослідники художнім прийомам та  засобам  психологічного аналізу.

У 1999 році, до 70-літнього ювілею Ю.Мушкетика, в низці літературно-критичних видань України з’явилися публікації, присвячені його творчості. Увага більшості з них була  прикута до останніх творів письменника – романів “Погоня” та “Прийдімо, вклонімося…”.

Стаття А.Шпиталя “Історична проза Юрія Мушкетика” містить огляд доробку письменника, що став “своєрідною художньою історією України складних і жорстоких двох століть – ХVІІ і  ХVІІІ”.

Власне роману “На брата брат” присвячено статтю М.Кодака  “Історичне повіствування: замки й ключі”, де значне місце відведено аналізу творення персонажів, які служать реальному втіленню проблеми розбрату.

До одного з останніх на сьогодні історичних романів Ю.Мушкетика звернувся Ф.Кейда (“З відстані століть. Коліївщина в романі Ю.Мушкетика “Прийдімо, вклонімося…”). Він наголосив на поліфонічності твору, оскільки мова в ньому йде не тільки, або не скільки про події гайдамацького повстання, як – крізь призму історичної пам’яті та історичного забуття – про морально-етичні шукання у  тоталітарному суспільстві. Навіть сама назва роману, вважає дослідник,  свідчить про концептуальність авторського задуму Ю.Мушкетика – “піднести категорію історичної пам’яті, правди до рівня особистості”.

Ф.Кейда є і автором статті “Фольклоризм романів Юрія Мушкетика “Гайдамаки” і “Прийдімо, вклонімося…”, предметом аналізу в якій стала народнопоетична концепція гайдамацького повстання, образи і  мотиви  фольклорних творів, використані письменником в романах про Коліївщину.

Історичні твори Ю.Мушкетика проаналізовано і у статтях К.Волинського “До глибин людського”, В.П’янова “Пристрасть і правдивість сповіді”, В.Шевчука “Шляхи історичної прози Ю.Мушкетика”.

Так, повість “Семен Палій” та роман “Гайдамаки” розглянуто К.Волинським як невід’ємну складову літератури 50-60-х років ХХ століття, як “спробу перевірки історичної акції на її гуманістичний, людяний зміст”. Повісті ж “Суд над Сенекою” та “Смерть Сократа” засвідчують, на думку дослідника, переорієнтацію письменника на людину.

В.П’янов аналітичний огляд історичного доробку Ю.Мушкетика проводить з позицій основного у творчості прозаїка мотиву громадянського ідеалу, єдності, одностайності.

Статтю В.Шевчука відзначає аналіз романів і повістей Ю.Мушкетика поза усталеними стереотипами підходів до художніх історичних творів. На окрему увагу заслуговує трактування В.Шевчуком повістей “Смерть Сократа” і “Суд над Сенекою”. Вбачаючи жанрову своєрідність цих творів у їх притчевій природі, дослідник зосередився на концептуальному рівні прочитання, на “осюжетненні” філософського плану розповіді.   

Скупу бібліографію мають повісті Ю.Мушкетика “Семен Палій”, “Смерть Сократа”, “Суд над Сенекою”, “Жовтий цвіт кульбаби”, романи “Гайдамаки” та “Гетьманський скарб”.

У передмові до роману “Гетьманський скарб” О.Мишанич розглянув особливості втілення складної суспільно-історичної доби, що дала Ю.Мушкетику матеріал для художніх узагальнень. Три складові – мову, національну традицію поетичного реалізму, гуманізм – виділяв у цьому творі І.Кравченко (стаття “Де шукати скарби?”).

 Н.Черченко у рецензії “Хто допоможе вибратися з Руїни...” акцентувала спроектованість роману “Гетьманський скарб” у сучасність, вважаючи, що поява твору, присвяченого Павлу Полуботку, вже сама по собі є чималою  подією. Звернула увагу дослідниця і на проблеми добору та інтерпретації історичного матеріалу, його підпорядкування ідейно-тематичному задумові письменника.

На сьогодні є лише кілька відгуків на один з останніх творів письменника – нетрадиційний для його творчої манери роман “Погоня”, якому властива двоплановість розповіді, що поєднує конкретно-образне та узагальнене відтворення реалій .

Отже, розгляд усталених жанрових класифікацій історичної прози,  її різновидів і модифікацій, комплексу історично-художньої правди та художнього домислу і вимислу, без яких неможливий процес трансформації історичного фактажу в сюжет художнього твору, сприяє глибшому аналізу своєрідності історичних романів та повістей Ю.Мушкетика, їх типологічної спорідненості й відмінності, майстерності характеротворення в них.

Аналіз літературно-критичних публікацій засвідчує, що твори прозаїка на історичну тему неодноразово ставали об’єктом уваги  літературознавців, але з огляду на широту творчого доробку  письменника, на відокремленість деяких досліджень можна  говорити про те, що ґрунтовне висвітлення отримали лише деякі аспекти його історичної прози, що зумовлює необхідність її поглибленого і системного вивчення, висвітлення авторських естетичних засад, домінуючих ознак стилю, виражально-зображальних засобів.

Другий розділ “Історична істина і художня реалізація”  присвячено дослідженню проблеми “двох правд” у творах Ю.Мушкетика.

Українська історична проза другої половини XX століття є складним і багатоаспектним художнім явищем, своєрідною скарбницею пізнання національного духовного досвіду. За цей період вона мала кілька творчих злетів.

Так, наприкінці 60-х – на початку 70-х років з’явилися  твори, що, переймаючи інколи на себе не властиві для красного письменства завдання, компенсували брак наукової історіографії.

Підвищенням інтересу до історичної тематики позначені  її “пікові сплески” 1982 та 1989 років, коли відзначалися 1500-ліття Києва і 1000-літній ювілей Хрещення Русі.

Здобуття Україною незалежності покликало до життя низку якісно нових творів, що порушили питання, які роблять історичну проблематику актуальною, причетною до тих життєвих проблем, що доводиться вирішувати сьогодні. Минуле у цих творах невідривне від переживання і сприйняття  його сучасником, воно допомагає розумінню значного впливу історії на свідомість людини наших днів, передчуттю близьких суспільних змін.

Автори історичних романів оновили принципи філософсько-поглибленого пізнання й інтерпретації минувшини, критерії  історіографічного і художнього народознавства, бачення етапів загальноукраїнського поступу, людини історичної, збагатили параметри художнього мислення, поетику.

У першому підрозділі “Особливості трансформації історичної правди у творах про козаччину” розглянуто співвідношення двох складників – факту і домислу чи вимислу в художньо-історичних творах Ю.Мушкетика “Семен Палій” , “Яса”, “Гетьманський скарб”, “На брата брат”, яким властиві риси  традиційного історичного роману, та в історико-художньому романі “Погоня”. У творах першої групи переважає описовість, відчутне надання переваги  зовнішнім виявам подій та характерів, постійна  присутність автора, який дає свої коментарі, оцінки з точки зору об’єктивного спостерігача, збагаченого досвідом  історії, часу, що пройшов від подій, описаних у творі,  до моменту здійснення творчого задуму.

Майстерній трансформації історичної правди  в художню у цій групі творів сприяє винахідливий добір фактичного  матеріалу та майстерне органічне поєднання з авторським домислом і  вигадкою, якими його твори не переобтяжено.

Як правило, дія романів та повістей Ю.Мушкетика відбувається у чітких хронологічних  та просторових – хронотопних – межах із дотриманням лінеарного руху сюжетного часу. Художнє моделювання історичних подій письменник здійснює крізь призму індивідуальної свідомості одного з головних героїв твору, або крізь призму  колективної свідомості, носіями якої виступають другорядні персонажі.

Фактичні невідповідності, необ’єктивні вигадки першого твору “Семен Палій” були зумовлені пануючою ідеологією, часом написання роману. В подальших творах навіть сама розповідь стає вільнішою, особистіснішою, полісемічною, багатшою інформаційно. Так, роман “Яса”, написаний у традиційній, але  оновленій формі описового, детально-аналітичного  повіствування, ґрунтується на всебічному зображенні соціально-історичних обставин 70-х років ХVІІ ст., характерів, зіткненні політичних  інтересів цієї доби. Роман “Гетьманський скарб”, завдяки майстерному поєднанню історичного матеріалу та художнього домислу із самою методикою дослідження цього матеріалу, стає  художньою версією свідомо викресленої сторінки нашої історії – політичної діяльності наказного гетьмана Павла Полуботка. Завдяки  невеликим хронологічним рамкам (1657-59 рр.) та незначній, як для історичного роману, кількості  персонажів, у творі “На брата брат” автору вдалося глибоко осмислити  взаємодію особистості і суспільства. Драматизм подій відтвореної у  романі національної історії сприяє тому, що деякі образи-характери стали своєрідними метафорами, втілили у собі понадчасовий  і понаднаціональний зміст.

Роман “Погоня” – “химерний” за авторським визначенням – має виразно  пригодницьку специфіку, але при цьому пригоди вигаданих автором героїв  врощені в  достеменно виписану історичну атмосферу ІІ половини ХVІІ століття. Він відрізняється від усіх попередніх творів, оскільки  пройнятий намаганнями  письменника відійти від звичайної життєподібності. Умовність стає однією з визначальних якостей художньої структури, спрямовує на сприйняття двопланової розповіді, підтекст якої розкриває глибший, ніж у конкретно-образному плані,  зміст. На це націлює як сама назва  роману, так і рядки твору, що її пояснюють: життя складається із втеч і погонь, головному героєві весь час доводиться  рятуватися від погоні, оскільки нею є саме життя. Двопланова оповідь уможливлює прочитання  твору і як розповіді про пригоду  відчайдушного козака-характерника, і як епічне узагальнення історії козацтва, що висвітлює універсальний аспект подій, розкриває  етичний досвід нашого народу, і як  відповіді на вічне питання про сенс  людського життя.

У другому підрозділі “В інонаціональному контексті” повісті-притчі Ю.Мушкетика на інонаціональну тематику – “Смерть Сократа” та “Суд над Сенекою” – за співвідношенням історичних фактів  і художнього домислу та вимислу  віднесені до групи історико-художніх.

На матеріалі історії  стародавньої Греції та Риму автор трактує важливі  проблеми соціального та морального реформування світу, духовного переродження людських орієнтирів, становлення  суверенності особи, утвердження віри у високі  суспільні ідеали, у торжество розуму і сумління. Життєві долі античних філософів, різних за соціальним статусом, світовідчуттям, ціннісними устремліннями стали  для Ю.Мушкетика імпульсом  для порушення проблеми про вічні моральні категорії – совість, честь, відповідальність,  обов’язок.  Уміле поєднання історичних фактів,  як першооснови цих повістей, з авторською фантазією сприяло їх оригінальності, художній вартісності. Історична основа повістей “Смерть Сократа” та “Суд над Сенекою” служить усвідомленню складності, неоднозначності, діалектичної суперечливості діяльності філософів і виявляє прагнення письменника осягнути їх, знайшовши найадекватніше художнє втілення, відтворити через місткі естетико-філософські концепції, через образи людини і світу.

Ю.Мушкетик “бере” й інтерпретує “резонансні” мотиви й епізоди з біографій античних філософів, розвиває їх в якнайширшому спектрі суперечностей і якнайповнішому діапазоні емоцій, бачить їхні постаті на “подовженому” історичному полі, в масштабному суспільному контексті.

У третьому підрозділі “Авторська інтерпретація біографічних фактів” наголошено, що основою повісті “Жовтий цвіт кульбаби” стали факти біографії Миколи Гоголя та Нестора Кукольника, загадки і “примхи” їхніх життєвих і творчих доль. Художньо-філософська концепція життя її героїв є утвердженням історичного,  морального, етичного пафосу, пристрасним запереченням антидуховності. Історичні факти поєднано із майстерно виписаним психологічним  станом героїв і цей синтез перетворено в елементи сюжету. Усвідомлюючи моральну  відповідальність перед історичними особами, Ю.Мушкетик  прагне дотримуватися історіографічних і літературознавчих характеристик, не дозволяє  власному домислу порушити справедливість щодо оцінок їх творчості.

Та лише авторський домисел пов’язує на різних рівнях ряд історичних подій в єдине ціле, довершує у  повнокровному образі М.Гоголя художній  гармонійний сплав  рис великого письменника і земної людини.

Повість “Жовтий цвіт кульбаби” збагатила  в сучасній  прозі концепцію людини і світу, закодовану в сюжеті,  специфіку і розмаїття об’єктивованої   “доцентрової” оповіді, образно-змістову систему художнього життєпису. Хоч образ М.Гоголя твориться на основі поєднання достовірних фактів та вигадки і домислу, але концепція його життя має не науково-дослідницьку (властиву художньо-документальній прозі), а художньо-філософську специфіку. У повісті поряд із М.Гоголем діють переважно реальні люди, але це не накладає відбитку на рівень мислення Ю.Мушкетика. Його як художника слова цікавить проблема відносин митця і суспільства, яку він втілює в життєвих долях героїв-антиподів М.Гоголя та Н.Кукольника і вирішує її художньо-інтуїтивно. Це дає підстави вважати “Жовтий цвіт кульбаби” зразком художньо-історичної повісті.

У четвертому підрозділі “Співвідношення “двох правд” у романах про Коліївщину” висвітлено зацікавлення Ю.Мушкетика подіями повстання 1768-1769 рр., творчу історію двох, самобутніх за змістом та формою, романів. Чотири десятиліття між написанням “Гайдамаків” і “Прийдімо, вклонімося…” дозволили письменнику не лише  по-новому поглянути на відомі факти  Коліївщини, але й залучити до останнього роману нові історичні джерела. Переосмислюючи  події двохсотлітньої давності, письменник прискіпливіше ставиться до документу, не лише до відомих, найпоширеніших історичних версій  повстання, але й до  промовистих деталей історичного тла, виявляє здатність оригінально прочитати скупі літописні відомості.  У той же час деякі історичні факти “переходять” з одного  роману до другого, що викликано або їх значущістю для ідейно-змістової цілісності та емоційної забарвленості твору, або ж бажанням  автора доповнити їх, осмислити, враховуючи останні наукові дослідження. Використовує автор і деякі поширені вигадки, що їх пов’язують  із подіями Коліївщини, як, наприклад, обряд  посвячення гайдамацьких ножів. Але робить це тоді, коли вони посилюють ідейно-тематичні акценти, емоційну наповненість твору. Різне кількісне  співвідношення фактів і домислів, різні їхні функції і значення  в романах про Коліївщину зумовили їхню типологічну  приналежність. Якщо “Гайдамаки” є зразком художньо-історичної прози, то “Прийдімо, вклонімося…” – історико-художньої.  Сюжетом другого твору стають вже не самі події Коліївщини, історія  виступає лише як  дотична до сюжету у формі введених у  канву твору документів або їх рецепції героями твору, а дії, вчинки вигаданих героїв – наших сучасників.

Отже, твори Ю.Мушкетика не переобтяжені надмірним введенням подій, осіб, як історичних, так і вигаданих, але їх кількість виявляється достатньою для  відтворення загальноісторичної атмосфери того часу, оживлення задокументованих фактів та явищ. Хоч на змістовому рівні історія в цих творах і має важливе значення, але в той же час вона є засобом втілення іншого, абстрактнішого змісту, вона відтворена  не сама заради себе – автора цікавить людина в історії як носій певної суми індивідуально-психологічних, індивідуально-національних рис. З її  допомогою письменник намагається осмислити сучасність у контексті всього історичного досвіду, пізнати сьогодення через бачення минувшини, виявити духовні основи особистості, через  посередництво минулого привернути увагу до  важливих тем, сфер, проблем нашого життя.

У третьому розділі “Особливості типізації історичних осіб” досліджено специфіку моделювання дій і внутрішнього світу героїв у ситуаціях, які потребують максимального зосередження розумових здібностей та емоційних реакцій,  їх еволюції.

Однією з найважливіших рис історичної прози  є наявність у ній не лише історії, як сукупності подій і явищ минулого, а й тих, хто здійснював її – історичних осіб, які вводяться письменником не обов’язково як головні його герої. Реальні  історичні постаті служать однією з  перепусток твору до розряду історичних, доказом достовірності зображуваного, чинником емоційного впливу. Портретно-психологічним  характеристикам історичних осіб у творах Ю.Мушкетика властивий документалізм. Історичні персонажі не є застиглими у часі, а  наділені неповторними, самобутніми рисами та якостями. Письменник намагається інтерпретувати їх у різноманітних зв’язках зі   світом – об’єктом  його зацікавлення стають не лише їх державницькі, політичні, особисті, інтелектуальні, культурні інтереси. Історичні  особи у творах Ю.Мушкетика є зразком  якнайповнішої взаємодії особистості і суспільства. Автор, користуючись великою кількістю наукових досліджень, часом неоднозначних, суперечливих, залучаючи судження, що містяться  у фольклорних джерелах, залишає все ж за собою  право на власну думку, на  перегляд усталених поглядів та оцінок, на створення таких портретно-психологічних характеристик, які відповідають  його художній концепції  історії. Маючи власну  думку щодо діяльності окремих історичних осіб, звертаючись до присвячених їм історичних досліджень різного часу, письменник не  намагається давати їм однозначні оцінки-присуди, право і можливість розібратися в  життєвих перипетіях своїх героїв залишає за читачем.

У першому підрозділі “Засоби характеротворення”  відзначено, що Ю.Мушкетик нерідко вказує у тексті художніх творів на ті джерела, з якими  погоджується чи полемізує, створюючи портретно-психологічні характеристики історичних осіб. Намагаючись дотримуватися  документальних повідомлень, досліджень науковців щодо головних ліній їх поведінки,  автор усвідомив те, що без активного  залучення художнього домислу та вимислу ці особи  ніколи б не опинилися у складному переплетінні традиційного і нового, не здобули б такої концентрації художнього зображення. Там, де не вистачає фактів, письменник домислює численні  портретні риси, побутові деталі, що сприяють  додатковому проникненню у внутрішній світ  персонажу, дає змогу читачеві не лише дізнатися про зміст діалогів та монологів, а й “почути” їх, утаємничує читача у роздуми, переживання історичних персонажів, доносить їх найпотаємніші прагнення, погляди, страждання. Проникаючи у внутрішній світ героїв, письменник часто не лише уявляє, намагається  зрозуміти, наблизити до себе і до читача  всі їхні поривання, мрії, але й пише про них з позицій свого персонажа, стаючи на його місце, дивлячись на світ його очима. Або ж,  навпаки, може “сховатися” за свого героя, як  правило, близького йому за  світовідчуттям, зробивши його виразником власних поглядів, думок,  нерідко висловлених з позиції нашого часу, наповнивши твір художньою енергією і філософською глибиною.

Серед численних образів історичної прози Ю.Мушкетика є ряд традиційних. Причому, якщо образи Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Богуна, Максима Залізняка, Івана Гонти стали традиційними для  національної літератури, то образи античних філософів Сократа, Сенеки мають значно ширший географічний ареал. Специфіка ж образу Івана Мазепи (“Семен Палій”) полягає в тому, що завдяки багаторазовому зверненню до нього митців слова протягом останніх трьох століть, він набув поліфонічної інтерпретації. Ю.Мушкетик мав чимало попередників, але визначальним у першій редакції повісті став підхід радянських істориків до цієї складної і неоднозначної особистості. У другій редакції письменник виявляє майстерність відтворення індивідуально-особистісних рис гетьмана, опанування висот психологічного аналізу, його нюансування, деміфологізації образу.

У романі “Яса” майстер художнього слова створив колоритні характери зі своїми протиріччями і складностями, властивими людській натурі. Письменникові вдалося узгодити логіку історичної та   художньої   правди    в   трактуванні образів   І.Сірка,   І.Самойловича,  П.Дорошенка.

Авторська концепція образу Івана Сірка складається з двох площин – зовнішньої (фактографічної) і внутрішньої (психологічної). Джерелом зовнішнього аналізу  історичного персонажу є спогади героя, тобто  фактографія життя Івана Сірка має ретроспективну специфіку. Психологічний  аспект художньої реалізації набагато об’ємніший і виразніший, його  складовими виступають як спогади героя, так і  його роздуми, інохарактеристики, драма почувань, неспокою. Автору вдалося охопити  можливі виявлення цієї складної натури. Ю.Мушкетик, письму якого в останні  роки притаманне найтонше психологічне  нюансування, зумів показати і Сірка-воїна, і Сірка-ватажка, і Сірка-людину.

Художні образи у повісті “Жовтий цвіт кульбаби” Ю.Мушкетик моделює на основі майстерного поєднання документальних свідчень про життя М. Гоголя, Н. Кукольника, інших історичних осіб та художньо домислених деталей, простежує становлення їхніх характерів, інтерпретує їхні роздуми, переживання, сумніви. Домінує акцентація на складності, зітканості з протиріч характеру М.Гоголя, на інтенсивності важливих вражень від петербурзької відразливої дійсності, мерзенності миколаївського режиму. Дослідницькі можливості й аналітичні плацдарми твору розширено, коли серце М.Гоголя пройнялося болем за маленького чоловіка, який був правдиво щирий, чесний, не писав доносів, не лестив начальству.

Другий підрозділ “Новаторські риси авторських інтерпретацій”. У романі “На брата брат” небагато дійових осіб і більшість із них – особи історичні, з їхнім справжнім життям, радощами і тривогами, клопотами і сумнівами. Письменник, створюючи образи Івана Виговського, Івана Богуна, Юрія Немирича, Петра Дорошенка, йде далі історичних документів, олюднює своїх героїв, показує їх роздуми, мрії, переживання, яких не можна знайти в жодному історичному джерелі, але без цього “живого” матеріалу письменникові не вдалося б психологізувати мотивацію дій персонажів, через постаті окремих історичних осіб по-новаторському  концентрувати інтереси, запити, прагнення, суперечності тогочасного суспільства, органічно поєднати приватний час життя героїв та історичний час.

Найбільше уваги автор приділяє І.Виговському, оскільки хронологічні рамки твору обмежено періодом його гетьманування. Наступник Б.Хмельницького є не центральним персонажем роману, а стрижнем, навколо якого зав’язано сюжетні “вузли”. Письменник втілює колізії, в яких друг, порадник покійного гетьмана, його права рука, його канцлер, “обмираючи в душі”, мріяв, що піде далі Б.Хмельницького.

Ю.Мушкетика цікавить не лише Виговський – гетьман, а й Виговський – людина, його захоплення книгами, входження до багатьох православних братств, відстоювання прав української мови, його сумніви, роздуми, вагання.

Серед історичних осіб роману “Гетьманський скарб” найважливішу роль відведено Павлу Полуботку. Головним джерелом його портретно-психологічної характеристики є коментарі оповідача. Зовнішність героя подано з максимальною повнотою, портрет стає важливою складовою авторської візії історичної особи і слугує не лише для фіксації зовнішнього вигляду персонажа, а й виступає важливим засобом його психологічного наповнення. Ю.Мушкетик намагається досягти життєподібності художнього образу Полуботка, тому не позбавляє його можливих негативних рис, характеризує його “голосами” збоку.

Для поглибленого вмотивування психологічної еволюції Павла Полуботка письменник вводить до роману і розповідь про родинне походження свого героя та обставини його життя до обрання гетьманом.

Третій підрозділ “Морально-етичні виміри” доводить, що в художньому творі непродуктивно обмежуватися констатацією фактологічності. І хоча Сократ (“Смерть Сократа”) є історичною особою, а не літературною фікцією, Ю.Мушкетик ствердив, що навіть неймовірний домисел може виявитися життєвою правдою і створив повнокровний образ античного філософа, увиразнив його величні й трагічні штрихи у ситуаціях морального вибору.

Переходячи в повісті  “Суд над Сенекою” до двомірного художнього відображення реалій в контексті найактуальніших і одночасно універсальних категорій людського буття, Ю.Мушкетик створює тип героя, що, увібравши в себе ті чи інші негативні тенденції часу, все ж заглиблюється в сутність власного існування, мету буття на землі.

Повість позначена історичною відповідністю зі змістом одного з основних джерел цього художнього твору – сенеківських “Листів до Луціллія”, з якими  узгоджено  авторську концепцію відстоювання свободи духу, сутності щастя. Ю.Мушкетик доскіпливо проводить відбір епізодів, художньо трансформує найважливіші з них відповідно до трагізму, емоційної й психологічної напруженості сюжету, вдається до інтертекстуальних прийомів.

Різна міра включення історичних  фактів у канву романів “Гайдамаки” та “Прийдімо, вклонімося...”,  різна межа застосування художнього домислу і вигадки, різні  завдання та мета творів про Коліївщину наклали свій  відбиток і на художнє моделювання історичних осіб. У першому романі автор, згідно з вимогами до традиційного історичного роману, намагався подати розлогу  характеристику Максима Залізняка, Івана Гонти, Семена Неживого. Він залучає і необхідну кількість другорядних історичних персонажів, які збагачують змістові центри, сприяють компонуванню загальної історичної картини, її розмаїтих ракурсів і психологічних рис.

На відміну від роману “Прийдімо, вклонімося…” , де присутність історичних осіб стає можливою у результаті зміщення часових  та просторових площин, історичні персонажі “Гайдамаків”  функціонують у системі  лінеарного розвитку сюжетного часу, змальовані у різноманітних зв’язках зі світом, із психологічною мотивацією їхніх дій і вчинків, у напрузі сил і пристрастей.

Цілковиту самостійність роману “Прийдімо, вклонімося…”, незалежність від роману “Гайдамаки” підтверджує і підхід автора до моделювання образів історичних осіб, який у новому творі відповідає іншому ідейно-тематичному задуму, акумулює нові здобутки науково-соціальних знань, проекції багатьох доль і подій, варіативність жанрового структурування.

 З відомих історичних осіб, безпосередньо пов’язаних з подіями Коліївщини, до нового роману Ю.Мушкетика “переходять” Максим Залізняк, Іван Гонта, ігумен Мелхіседек, отамани  Йосип Шелест та Семен Неживий. Згадуються також  і ватажки Журба, Бондаренко, Вусач, Іван Лазаренко, Панас Вороний, Роман  Золовський, Артем Куди-Яр, історичні  діяння яких знайшли своє втілення в попередньому романі автора про Коліївщину.

Жоден з  історичних персонажів у цьому творі не діє безпосередньо. Знайомимося з усіма ними, включаючи й Залізняка, якому в романі приділено найбільше уваги, або з аплікативних рядків літописної пам’ятки,  або з  констатаційного авторового переказу ізводу, або крізь призму індивідуальної  свідомості одного з героїв роману – нашого сучасника.

Важливе значення у моделюванні образу  М.Залізняка відіграють літописні  характеристики, завдяки яким відбувається  фольклоризація образу  мужнього ватажка гайдамаків. Проекція світів історичних осіб у романі “Прийдімо, вклонімося…” сприяє продовженню, повторенню “вічних тем” історичної літератури – народ та історія, людина і влада, історична свідомість, пам’ять поколінь, які свідчать, що моральні й художні присуди є й літературними, й історіософічними.

Отже, створені Ю.Мушкетиком образи історичних осіб у художньо-історичних романах і повістях “Семен Палій”, “Гайдамаки”, “Жовтий цвіт кульбаби”, “Яса”, “Гетьманський скарб”, “На брата брат” є свідченням майстерного поєднання правди минулого з реаліями сьогоднішнього буття, створення цілісної концепції людини і світу. Своєрідною рисою характеротворення у притчевих повістях “Смерть Сократа” та “Суд над Сенекою” стала постановка морально-філософських проблем на ґрунті історично-достовірного відтворення життя і діяльності античних філософів. Другий же, притчевий план повіствування відкриває найширші можливості домислювання, виявлення паралелей, філософського осягнення проблеми “часового суду” і “суду у віках”. У романі “Прийдімо, вклонімося...” “далека” історія стає засобом втілення іншого, абстрактнішого змісту – показу внутрішньої сутності героїв роману як носіїв певного індивідуально-національного характеру, осмислення життя народу в умовах вічних проблем.    

У “Висновках” зазначено, що одне з найважливіших місць у процесі формування людиною свого “я”, як носія стійкої системи набутків, вироблених народом упродовж свого існування, належить художній літературі, зокрема історичній романістиці. Історичний прозовий доробок  Ю.Мушкетика, що складається з десяти повістей та романів – явище складне і неоднозначне. Перші його твори – повість “Семен Палій” та роман “Гайдамаки”, які з’явилися в 50-х роках XX століття, не позбавлені певних вад і недоліків, що були наслідком ідеологічного тиску на літературний процес і творчу особистість. Розглядаючи ці твори з позицій сьогодення, необхідно відзначити, що в них відчутне намагання письменника знайти свій стиль, вони є свідченням становлення творчої індивідуальності митця.

Апелюючи до документальних свідчень, залучаючи аплікативний матеріал, приймаючи певні версії подій, розвиваючи їх, допускаючи хронологічні зміщення окремих із них, домислюючи численні батальні та побутові епізоди, Ю.Мушкетик у наступних творах “Яса”, “Гетьманський скарб”, “На брата брат” збагачує, естетизує історичну конкретику сьогоднішнім її розумінням і художнім моделюванням. Картаючи рабський послух, сліпе виконавство чужої деспотичної волі, догідливість, письменник дошукується скарбів у людських душах і знаходить у козацтві високі зразки духовності, патріотизму, мужності й ратної звитяги. А в останньому романі “Погоня” вигадка переважає над фактом, постають знаки часів, трансформування деталей у подію, підхід до її розуміння з точки зору значущості для формування духовного світу особистості, усвідомлення себе у світі, засудження зрадництва, розбрату. У сконденсованому вигляді розкрито історичний досвід нашого народу з бездонною глибиною етичного змісту, багатством аналогій і паралелізмів.

Повісті “Смерть Сократа”, “Суд над Сенекою” позначені поглибленим інтересом автора до “вічних” тем, психологізмом образів та стилістичною майстерністю. У зовнішніх колізіях життєвих доль Сократа і Сенеки, а перш за все, у напрузі їх внутрішнього стану, в розвитку антагоністичних конфліктів втілено проблеми духовного переродження, суверенності особи, права й обов’язку, свободи і відповідальності, самопізнання. В інонаціональному контексті відбито художні узагальнення щодо можливостей впливу на хід суспільно-історичних подій, прогресу й духовного вивільнення індивідуума.

Авторська інтерпретація біографічних фактів у повісті “Жовтий цвіт кульбаби” структурує художньо-філософську концепцію життя М.Гоголя і Н.Кукольника, доводить, що за своєю внутрішньою морально-психологічною суттю, сформованою українською історією і культурою, М.Гоголь протистояв Петербургу, тягнувся від холодної Неви до “чудного” Дніпра. Ю.Мушкетиком досягнуто гармонійного сплаву рис великого письменника і земної людини.

Співвідношення “двох правд”, історичної та художньої, у романах про Коліївщину “Гайдамаки” і “Прийдімо, вклонімося...” – різне. Якщо перший із них не був позбавлений фактографічних недоліків, то у другому письменник прискіпливіше ставиться до документу, якщо “Гайдамаки” можна вважати взірцем спадкоємності традицій художньо-історичної прози, то у “Прийдімо, вклонімося...” історія виступає як дотична до сюжету, в центрі якого стоять вигадані автором персонажі.

У портретно-психологічних характеристиках історичних осіб Ю.Мушкетик, використовуючи велику кількість наукових досліджень, часом неоднозначних, а то й суперечливих,  залучаючи свідчення фольклорних джерел, все ж залишає за собою право на перегляд усталених бачень і суджень, уникає однопланових трактувань і присудів.

Особливості характеротворення історичних осіб полягають  у тому, що Ю.Мушкетик не лише віднаходить  певний тип діяча, а художньо реконструюючи його за низкою документальних свідчень, створює свою образотворчу версію, дає  якнайповнішу мотивацію психологічних рис, інтересів, пристрастей, індивідуальних вдач. Так, у романі “Яса” письменник акцентує близькість Івана Сірка до кошового товариства, його  занепокоєння тим, як припинити братовбивчу війну на Україні, як схилити ворогуючих гетьманів до спілки. Психологічний аспект образу насиченіший від фактографічного, його збагатили спогади, роздуми героя, інохарактеристики, людська привабливість.

Новаторські риси авторських інтерпретацій історичних осіб – у підключенні останніх досягнень естетики, психологізму, моделюванні поліструктурних емоційних станів і соціальних колізій, акцентованих візуальних рядів. Спроби І.Виговського визволитися від російської і польської зверхності, його спротив російській експансії набули в романі “На брата брат” справедливого осмислення і потрактування. Ставлячи перед собою якнайвищі критерії оцінювання історичних колізій української долі, її постатей, Ю.Мушкетик зосередився на найскладніших перипетіях діяльності І.Виговського, її прорахунках, на суперечностях у характері І.Богуна, на амбітних, честолюбних замірах полтавського полковника М.Пушкаря. Зіставляючи характеристики М.Залізняка в романах про Коліївщину, варто відзначити їх семантичну розгорненість, аргументованість, комплексність.

Із багатьох деталей скомпоновано характер Павла Полуботка у романі “Гетьманський скарб” як заможного, але милосердного і справедливого землевласника, як розумного і далекоглядного державного діяча, котрий “виважував власну долю й долю України”,  переймався тим, як не дати, щоб понищили останні вольності та права народу.

Морально-етичні виміри суверенності особи, зв’язків людини і суспільства у повістях “Смерть Сократа, “Суд над Сенекою” та у романі “Прийдімо, вклонімося...” утверджують авторське розуміння цінності людини, шляхів її реставрації, злободенну спрямованість, насиченість моральним досвідом.

Історична проза Ю.Мушкетика стала  вагомим прикладом того, як художня література, звертаючись до минулих і, здавалося б, осмислених в науковому плані часів та епох, вносить у них актуальний зміст, функціонально перетворюючи події історії в акт сучасності, наголошуючи на  повчальності історичного досвіду. Твори Ю.Мушкетика відрізняє вироблена автором своєрідна філософська концепція,  що, накладаючись  на науково-достовірне і психологічно-глибоке дослідження історичних постатей і вигаданих персонажів, сповнює його історичні романи та повісті художньою довершеністю. Доробок письменника свідчить про невпинність його  пошуків, про подальші  можливості розвитку історичної прози у художньому  дослідженні історії.