УКРАЇНСЬКИЙ САМВИДАВ 1960-Х РР.: ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ТА ПУБЛІЦИСТИКА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, з‘ясовано ступінь вивченості проблеми й історію питання, окреслено мету й завдання роботи та конкретні методи їх втілення. Розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію та публікацію праць.

Перший розділ «Суспільно-політичне коріння й історичне місце українського самвидаву в літературному процесі 1960-х років» присвячений з‘ясуванню термінології та обґрунтуванню теоретичних засад дослідження; зроблено спробу простежити утворення й розвиток літературного «самвидаву» та «тамвидаву» на прикладі української літератури X − XX століть. Також подано цілісну концепцію розуміння феномену альтернативної культури, а відтак генезу й значення сучасного терміну «самвидав». Сьогодні під словом «самвидав» ми розуміємо і спосіб вислову іншої думки, всупереч офіційному нав’язуванню «згори», і одвічну опозиційну категорію. Саме ці положення лягли в основу підрозділу 1.1. «Самвидав як одвічна опозиційна категорія і як конкретно-історичне явище», де детально розглядається «самвидав» як масове явище, як спосіб правдивого осмислення й показу світу. Він виникає як специфічне культурно-політичне явище в різних країнах світу, передусім у тих, що опинилися під гнітом цензури впродовж століть.

У підрозділі 1.2. «Історична зумовленість виникнення самвидаву, його становлення та суспільно-політична роль у радянському тоталітарному суспільстві 1960-х років» розглядається етапи становлення терміну «самвидав» в Україні і суспільно-політичні причини його виникнення у ХХ столітті  в СРСР. Тривалий час українські та іноземні вчені стверджували, що український неологізм «самвидав» походить від російського слова «Самсебяиздат», яке вперше у повоєнний час використав поет М. Глазков у своїх рукописних книжечках. Однак у дисертації документально доведено, що в Україні це явище позацензурної творчості бере свій початок від книги «Ave Maria» (1928 р.) І. Багряного. У 1960-і рр. поява новітнього самвидаву 1960-х рр. перебуває у прямій залежності з викриттям культу особи Сталіна, ХХ з’їздом КПРС, демократизацією режиму в тодішньому СРСР. Проте небажання влади порушувати нагальні культурні, мовні, національні й суспільно-політичні проблеми викликало відповідну протидію шістдесятників, які шукали шляхів виголошення і поширення власної думки, використовуючи засоби самвидаву.

У другому розділі «Від традиційного «культурництва» до політичного протесту (літературна критика та публіцистика українського самвидаву 1960-1972 років) з‘ясовуються суспільно-політичні причини еволюції українського літературно-критичного й публіцистичного самвидаву протягом 1960-х років як на рівні жанрової системи, так і в проблемній площині.

У підрозділі 2.1. «Нові віяння в літературній критиці та публіцистиці у часи «хрущовської відлиги» з‘ясовуються причини суспільно-громадських зрушень 1950-60-х років, що стали основою нових віянь у царині літературної критики та історії літератури й джерелом шістдесятницького ренесансу. У пункті 2.1.1 «Зрушення у царині літературної критики (кінець 1950-х – початок 1960-х років)» розкриваються причини «занепаду» радянського літературознавства та суть діяльності нових типів літературних критиків і публіцистів в умовах напівсвободи, напівправди та їхнє прагнення відійти від «соціалістичного класицизму». Пункт 2.1.2. «Підцензурна публіцистика самвидаву як невід‘ємна складова літературного процесу 1960-х років» пояснює, чому літературно-критичний та публіцистичний самвидав середини 1960-х років став показником певної політизації частини шістдесятників, що прагнули вийти за межі культурництва, піддаючи «ревізії» основи марксистської ідеології, історію радянської влади, національну політику КПРС, діяльність Радянської влади. У авторів самвидаву, які прагнули суспільних змін, вже не залишалося вибору: говорити про чисту науку і не зачіпати болючих проблем суспільства було неможливим. Про три етапи становлення нової літературної критики та публіцистики 1960-х років йдеться у пункті 2.1.3. «Три «скали одвертости» літературної критики та публіцистики 1960-х рр.».

Підрозділ 2.2. «Зародки українського самвидаву (1960-1962 рр.)» присвячений розгляду найраніших документів самвидаву кінця 1950-х початку 1960-х років, зокрема усним виступам, промовам, листам-зверненням, поезії тощо. Досліджуються також перші спроби створення політичних організацій: зародкових, малочисельних, але симптоматичних, які пропагували свої ідеї через самвидав. Однією з перших політичних організацій зі своєю ідеологією та самвидавною публіцистикою стала у 1958 р. Українська робітничо-селянська спілка (УРСС).

У підрозділі 2.3. «Від мовно-літературної проблематики – до суспільно-політичного протесту (1963 – 1965 рр.)» зосереджено увагу на проблемно-тематичній еволюції самвидаву в бік відкритого політичного спротиву. Цей період розвитку самвидаву пов‘язується  із появою перших анонім­них політичних статей чи статей, підписаних псевдонімами; анонімної політичної публіцистики, що зачіпали гострі соціальні та національні проблеми, у відповідь на початки репресій проти інакомислячих. Пункт 2.3.1. «Захист української мови та культури як найболючіша тема самвидаву (1963 – 1965 рр.)» присвячено аналізу ряду документів самвидаву («Лист Верховній раді УРСР, Президії ЦК КПУ, Раді міністрів УРСР», «Клопотання прокуророві УРСР про серйозні помилки і проголошення русифікації міністром вищої та середньої освіти УРСР», «Про одну політичну помилку», «З приводу процесу над Погружальським» та ін.), у яких порушуються нагальні для шістдесятників питання захисту мови та культури. У пункті 2.3.2. «Боротьба за громадянські свободи й права в українському самвидаві  (1963 – 1965 рр.)» розглянуто статті й документи («Уроки історії», «Націоналіст?», «Мої роздуми» Євгенії Кузнєцової (Савчук); «Стан і завдання українського визвольного руху» Євгена Пронюка; «Програмові вимоги УНФ», «Наші завдання», «Тактика УНФ»), у яких яскраво виражено історичні, правозахисні, суспільно-політичні проблеми української нації та стан громадянських свобод в УРСР у зазначений період.

У середині 1960-х років поряд із уже звичним «паперовим» самвидавом набув популярності самвидав «усний» у формі виступів, доповідей, промов тощо, які пізніше, завдяки старанням небайдужих слухачів, з’являлися на папері у вигляді рукописів, фотовідбитків або магнітофонних записів (так званий «магнітіздат»), про що йдеться у пункті 2.3.3. «Усний» самвидав як одна з форм поширення позаофіційної інформації (1963 – 1965 рр.)», де розглядаються такі знакові документи самвидаву: «Симоненко – ідея» Є. Сверстюка; виступ І. Дзюби на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження Василя Симоненка в Республіканському Будинку літераторів 16 січня 1965 року та ін.

У другій половині 1960-х років самвидав досягнув піку свого поширення та популярності, а масштаби й географія розповсюдження його вражали не лише авторів і читачів самвидаву, а й працівників КДБ.  «Золотому вікові самвидаву» присвячено підрозділ 2.4. «Самвидав 1965 – 1972 років як провідна форма існування альтернативної культури та  літератури». 

У пункті 2.4.1. «Перша хвиля арештів» 1965 р. – імпульс до відкритого протистояння й політизації самвидаву» доводиться, що арешти української інтелігенції змінили як самих авторів, так і обличчя самвидаву − частковий розгром інфраструктури самвидаву і перебіг судових процесів спонукали до зміни тактики боротьби. По-перше, змінилася методологія ведення дискусії у самвидавних працях – безпечним вважалося виступати все ж таки з марксистсько-ленінських позицій (наприклад, І. Дзюба), що, власне, відповідало і світоглядові авторів та переважної більшості читачів. По-друге, самвидав перестав бути анонімним. Кінець   1965 р. початок 1972 року − це період поширення переважно публіцистичних статей та праць з авторськими підписами, а також документів, автори яких не приховували своєї причетності до них. Це період відвертого спротиву системі, коли автори,  ставлячи власний підпис під самвидавним документом, вже знали, на яку небезпеку наражають себе і свою родину, але все ж прагнули не ховатися за псевдонімами та анонімністю. По-третє, найраціональнішою формою поширення нелегальних документів вважалася «офіціалізація» самвидавних творів через оформлення їх у вигляді петицій, звернень, скарг, протестів, прохань, повідомлень тощо до офіційних інстанцій (переважно найвищого рівня – Уряд, Прокуратура і т. п.), розуміючи, що влада діє всупереч власним законам і не збирається зважати навіть на  Конституції СРСР й УРСР.

Тематично самвидав майже не змінився порівняно з попереднім періодом, оскільки головними проблемами українців у складі СРСР залишались «вічні» питання мови, культури, освіти, правозахисту, свобод громадян тощо. Можливо, дещо змінилась лише кількісна картина написаних самвидавних документів на зазначені теми. Протест проти свавільної й агресивної політики КДБ стосовно читачів і авторів самвидаву виливався в сотні самвидавних документів, пов‘язаними із правозахисною діяльністю української інтелігенції по обороні своїх друзів-однодумців і відстоюванні елементарних прав та свобод.

Однією з центральних тем публіцистичного самвидаву другої половини 1960-х років, розгляду якої присвячено пункт 2.4.2. «Національне питання та національна політика СРСР як центральні теми публіцистичного самвидаву другої половини 1960-х років», були теми національної політики та національного питання, які аналізувалися публіцистами у двох взаємопов’язаних аспектах: суто політичному і культурницькому. До розгляду серед найважливіших документів самвидаву беруться праці  «Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства» та «Сучасний імперіалізм» М. Масютка, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Що і як обстоює Б. Стенчук (66 запитань і зауваг «інтернаціоналістові») В. Чорновола, «Місце в бою чи в розправі» (З приводу статті редактора журналу «Вітчизна»          Л. Дмитерка «Місце в бою». Про літератора, який опинився по той бік барикади) Василя Стуса, «Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство», «П‘ятдесят років радянської влади на Україні» Кузьми Дасіва, «Відкритий лист депутатам Рад УРСР» Антона Коваля (автор    В. Лісовий, редактори Є. Пронюк та Ю. Бадзьо) та ін. Для самих шістдесятників комплекс ідей, поданий у вищезазначених працях, був надзвичайно важливим кроком вперед у їхньому ідейному поступі, оскільки йшлося не про «справжній марксизм», як альтернативу його «сфальшованому радянсько-сталінському варіантові», а про несприйняття його як світогляду взагалі, про різко негативне ставлення до радянської системи в цілому. Ці статті свідчать про існування в середовищі інакодумців уже в середині 1960-х років послідовних противників режиму, які справді предстявляли антирадянську течію, досить незвичну на тлі загальних промарксистсько-прорадянських настроїв шістдесятництва.

Найвагомішій праці українського самвидаву цього періоду − праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби − приділено чи не найбільше уваги. Велике значення праці Івана Дзюби зумовлено тим, що в ній публіцист не лише обмежувався декларативною критикою тоталітарної системи, а подав поглиблений аналіз її хиб, зумів висловити критичні погляди більшості інтелігенції й тим самим об’єднати політичну опозицію у відстоюванні своїх поглядів. Популярності сприяв і пристрасний, сміливий стиль викладу думок, що не міг не зачіпати за живе українського читача. Дослідження І. Дзюби побудоване на серії антитез. Одною з головних є протиставлення прогресивної ленінської національної політики великодержавницькій сталінській і хрущовській. Публіцист доводив услід за іншими самвидавними документами, наперекір офіціозу, що українська нація опинилася у стані кризи, однак І. Дзюба впевнений, що національна свідомість українців все ж таки зростатиме.

В пункті 2.4.3. «Перші «антології» дисидентського руху» йдеться про тематику, проблематику та характерні особливості самвидавних збірників документів «Правосуддя чи рецидиви терору?» (січень-березень 1966 р.) та «Лихо з розуму (портрети двадцяти «злочинців», квітень 1967 р.)», упорядковані В. Чорноволом. Ці «антології» поруч із працею І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і памфлетом «З приводу процесу над Погружальським» набули величезного резонансу в суспільстві та розголосу в світі. Суть досліджень В. Чорновола полягала у відтворенні «порушень закону», за що в 1965-66 роках на радянській Україні арештовують художника, психолога, музейного працівника, учителя. Аргументація й цитати, численні факти й мотивації, перелік безглуздих «складів» злочину — усе це вражало як пересічного українського, так і ліберального західного читача, адже нічого подібного він не міг собі раніше й уявити. Власне, правозахисні дослідження Чорновола були першими закордонними публікаціями матеріалів українського Руху опору 1960‑х років, які, до того ж, автор підписав власним іменем.

До радикальної течії політичної публіцистики українського самвидаву другої половини 1960-х – початку 1970-х років можна віднести есеї В. Мороза, які розглядаються в пункті 2.4.4. «Радикальна течія політичної публіцистики українського самвидаву». В. Мороз перший описав систему КДБ, її механізми нагнітання жаху у працях «Репортаж із заповідника імені Берія», «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», що засвідчило: в самвидавній публіцистиці з’явилася нова яскрава постать з власним стилем. Однак філософсько-публіцистичні статті В. Мороза сприймалися серед інакодумців неоднозначно: з одного боку, читачі віддавали належне публіцистичному талантові автора, психологізмові його висновків, з іншого – відштовхували його максималізм, надмірна фанатичність, суб’єктивність оцінок і менторство.

Розгляду найпоширенішого жанру політичної публіцистики самвидаву другої половини 1960-х років − зверненням, клопотанням, заявам, листам-протестам проти репресій, проти закритих судових засідань, проти порушення конституції і «соціалістичної законності» та інших протизаконних дій влади до партійних, юридичних інстанцій, державних установ, Спілки письменників, Спілки художників тощо, в яких порушувалися нагальні проблеми українського суспільства присвячено пункт 2.4.5. «Інформаційно-протестний самвидав». Ці самвидавні документи мали багатофункціональний характер й залишалися однією з найпоширеніших й актуальних форм опору поточним репресіям. Хоча, варто визнати, такий вид інтелектуальної діяльності не завжди давав позитивні наслідки, а частіше, навпаки, призводив до нових репресій. На прикладі «Київського листа» зроблено спробу проаналізувати механізм написання тексту й збирання «впливових» підписів під зверненням. Найуспішнішій самвидавній протестній кампанії кінця 1960-х років − «Листу творчої молоді м. Дніпропетровська», який підписало понад 300 громадян − присвячено особливу увагу.

У пункті 2.4.6. «Фаховий» літературно-критичний та науковий самвидав» йде мова про шляхи просочування «фахової» літератури до  самвидаву. Головною проблемою науковців у їхній професійній діяльності, як і раніше, залишалося свавілля цензури, яке в цей час набуло небувалих масштабів. Цензурному контролю підлягали всі книжки, журнали, брошури, автореферати, збірки статей і тез, плакати, листівки, навіть наклейки на коробках із сірниками. У таких жорстких творчих умовах спроба літературних критиків замкнутися в собі, писати в шухляду або на замовлення офіційних видань про будь-яку літературу світу, окрім української, рятуючи себе від творчого занепаду та матеріального банкрутства, була чи не єдиним порятунком, але частина шістдесятників це сприймала як «втечу в малу гру з заплющеними очима».

Звідси перехід багатьох науковців, літераторів, зокрема й І. Дзюби, Є. Сверстюка,                І. Світличного, В. Чорновола, М. Коцюбинської та інших від літератури та літературної критики до активного національного самозахисту через «публіцистичний» літературознавчий самвидав. Це був природній процес політизації літературних критиків, який диктувався лише природнім правом людини мати власну думку, власну позицію. У цьому пункті дослідження розглядаються найвідоміші самвидавні літературно-критичні праці, зокрема праці Івана Дзюби «Кілька зіставлень, читаючи Кобилянську», «Шевченко і Хомяков», «Секс», «секс»… і трохи «антисексу» (Жіночий ідеал у поезії), «Перед широким світом»; М. Брайчевського «Приєднання чи воз‘єднання?»; Євгена Сверстюка «Гострої розпуки гострий біль», «На дев’яте березня», «На свято жінки», «Остання сльоза», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється»;               В. Чорновола «Очима видатного публіциста (Тарас Шевченко в оцінці Бориса Грінченка)» та ін. Ці праці могли б стати важливою віхою на шляху розвитку й морального відродження українського літературознавства ІІ пол. ХХ ст., якби їх не забороняли й не ховали від людей, а дали б змогу авторам і читачам шукати істину в дискусії, усвідомлюючи потребу вироблення власної індивідуальності.

Якщо в 1960-х рр. засобами самвидаву поширювались окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисного руху, то вже на початку 1970-х рр. цілком слушно постало на порядку денному  питання про публікацію періодичних позацензурних журналів-антологій, які мали містити найпоширеніші матеріали самвидаву, що ходили в списках протягом 1960-х років, присвячені широкому колу актуальних в Україні проблем. Так народилась і стала реалізовуватись ідея підготовки «Українського вісника» − першого позацензурного літературно-публіцистичного і правозахисного журналу в Україні, розгляду якого присвячено пункт 2.4.7. «Український вісник» як перший самвидавний журнал».

У висновках синтезовано результати дисертаційної роботи. Як засвідчує проведене дослідження, синтез культури і політики у 1960 рр. стає домінантою діяльності цілої плеяди талановитих поетів, письменників, митців, кінодраматургів — нової інтелектуальної еліти підрежимної України. Шістдесятництво в своєму історичному вимірі явило собою чітко вибудовану систему опозиції, послідовно протиставляючи підвалинам режиму конститутивні блоки нової ментальності, а відтак і нового суспільства. З інтелектуального бунту шістдесятників постали нова історична і нова естетична свідомість української літератури − самвидав, який на довгі роки стає «трибуною» цілого покоління української інтелігенції.

Головним завданням самвидаву було подання об’єктивної інформації про приховувані процеси і явища в українському громадському, літературному та культурному житті, а провідними темами самвидаву стали національна та духовно-культурна.

Встановлено такі етапи розвитку самвидаву: спочатку розповсюджувалися переважно художні твори, поезія, проза, мемуаристика, щоденники, літературно-критичні статті, епістолярій В. Симоненка, В. Стуса, М. Холодного, Л. Костенко, Д. Павличка, І. Драча, М. Вінграновського,        М. Воробйова, В. Голобородька, І. Калинця та інших авторів.

Другий етап розвитку самвидаву припадає на 1963 – 1965 рр. і характеризується непідконтрольним  поширенням не лише документів, що з різних причин не були надруковані офіційними виданнями, а перш за все появою переважно анонімної політичної публіцистики, яка саме була  розрахована на читацьку аудиторію самвидаву й зачіпала гострі соціальні та національні проблеми. Це була реакція на початки репресій проти інакодумців. Головними рисами самвидаву цього періоду можна вважати наступні: «помічне» оглядання на марксизм; окрім гострої критики і констатації перегинів державної політики пропонувалися цілком конкретні заходи щодо усунення різного роду дискримінацій; інтелектуальний спротив наступу великодержавного шовінізму; закличність, поєднання культурницької й громадянської проблематики, що розширювало коло прибічників українського національного Руху опору й активізувало його.

Третім етапом розвитку самвидаву (1965-1972 рр.) стала поява багатьох статей вже з авторськими підписами з перевагою публіцистики, в яких із марксистсько-ленінської позиції робилася спроба проаналізувати гострі питання нашого суспільного життя: історичні, правозахисні, суспільно-політичні проблеми української нації та стан громадянських свобод в УРСР. Найпоширеніші програмові самвидавні документи середини 1960-х рр. демонструють переорієнтацію українського визвольного руху та самвидавної літератури у бік відкритого спротиву й свідчать про бажання частини шістдесятників відійти від вузько літературних питань і спробувати певним чином конкурувати з владою. Гострота висловлювання, однозначність і принциповість авторів, неприйняття нейтральності в самвидавних документах у другій половині 1960-х років  свідчать про готовність як авторів, так і читачів самвидаву до переходу в етап різкого протистояння офіційній літературі. У цей час змінилася й методологія ведення дискусії у самвидавних працях – безпечним вважалося виступати все ж таки з марксистсько-ленінських позицій, що відповідало і світоглядові авторів та переважної більшості читачів. Самвидав кінця 1965 − початку 1972 року перестав бути анонімним − це період відвертого спротиву системі, період поширення переважно публіцистичних статей та праць з авторськими підписами, а також документів, автори яких не приховували своєї причетності до них. Найраціональнішою формою поширення нелегальних документів цього часу стала «офіціалізація» самвидавних творів.

Характерне для самвидаву 60-х рр. ХХ ст. переплетіння літературно-критичних творів з публіцистикою зумовлювалося порушенням літературознавцями гострих національних і суспільно-політичних тем та проблем. Національна самосвідомість, гідність, честь і безчестя, сором і обов’язок, повнота і повноцінність – це ті поняття, які вони послідовно вводили у суспільно-інтелектуальний обіг. «Молоді талановиті критики» протестували проти вульгарного соціологізму, шукали й освоювали нові актуальні теми досліджень, загострюючи національну проблематику. У надрах «ідеологічного літературознавства» поволі визрівають зародки нових підходів і віянь, і перший поштовх тут належить окремим критичним виступам шістдесятників, які вносили в критику та літературознавство нові виміри й критерії, відчутно їх демократизуючи.

Самвидав виконав свою історичну місію, ставши одним із важливих факторів формування літературного процесу 1960-х років й заклавши основи свободи слова й творчості незалежної України. Самвидавні публіцисти й критики після доби спустошення соціалістичного реалізму повільно, але вперто поверталися до справжнього мистецтва слова, намагаючись вести інтелектуальну дискусію з режимом. Можна константувати, що самвидав усе ж зумів побороти державну монополію на поширення правдивої інформації та став суттєвим конкурентом офіційним виданням з правдивого осмислення й показу світу.