ТИПОЛОГІЯ ЖАНРУ ПОЕЗІЇ В ПРОЗІ (французька та українська літератури кінця ХІХ – поч. ХХ ст.) : Типология ЖАНРА ПОЭЗИИ В прозе (французской и украинской литературы конца XIX - нач. ХХ в.)

Краткое содержание

 У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначається мета, предмет, основні завдання дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретична, практична цінність, подається інформація про апробацію і публікацію його результатів, структуру й обсяг праці, окреслюються теоретичні засади та джерельна база.

У першому розділі – „Поезія в прозі у французькій та українській літературах кінця ХІХ – поч. ХХ ст.: жанр, генеза, становлення” – проаналізовано історію появи жанру, детально простежено шляхи зародження й становлення поезії в прозі загалом, і, зокрема, в українській літературі. У підрозділі 1.1 – „Поезія в прозі як теоретична проблема” – з’ясовується жанрова природа поезії в прозі. Тлумачиться неоднозначна семантика терміна, що у вітчизняних довідкових та літературознавчих виданнях трактується двояко: „вірш у прозі, поезія в прозі”. Встановлено, що таке подвійне визначення зумовлене зміщенням семантики міжмовних запозичень, що супроводжують переклад терміна „poème en prose” з французької. З’ясовано, що термін „поезія в прозі” є більш органічним, оскільки генологічна специфіка ліричності цього жанру визначає його тематично-структурну єдність, семантику „поетичного” та свободу прозового викладу. У процесі дослідження простежується історія назви жанру в українському літературному просторі. Встановлено, що з появою у вітчизняній літературі, а це кінець ХІХ – поч. ХХ ст., поетично-прозові твори відомі під назвою „поезія в прозі”. Власне, цю назву використовують для своїх творів О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Яцків, Г. Хоткевич та ін. Літературознавці С. Єфремов, М. Євшан, М. Сріблянський та ін. у критичних статтях послуговуються виключно терміном „поезія в прозі“. Термін „вірш у прозі” на той час повністю відсутній. Вже за радянської доби в довідковій літературі з’являється тенденція до зміни терміна з „поезії в прозі” на „вірш у прозі”, ймовірно, через калькування з російської назви „стихотворения в прозе”.

 В означенні поезії в прозі як жанрової категорії вичленовуємо конкретні елементи літературного твору, які, перебуваючи в тісному системному зв’язку, спричинилися до творення комплексу усталених посутніх змістових та формальних ознак. Спираючись на жанрові дефініції вчених (І. Денисюка, І. Козлика, Н. Копистянської, Н. Поспєлова, Л. Чернець та ін.), досліджується й аналізується система зв’язку, єдності та взаємовпливу змістово-формальних ознак поезії в прозі (родові характеристики, обсяг, складові художньої структури, система словотворення, хронотоп, пафос) на тлі літературної доби модернізму з метою встановлення її генологічних критеріїв.

 Відзначаються такі іманентні жанрові ознаки, як малий обсяг, що асоціюється з мініатюрою; родова синтетичність, яка, згідно із задумом автора, виражалась у періодичному акцентуванні ліричних або епічних ознак. У структуруванні переважають ліричні родові ознаки, які тісно пов’язані тут з емоційним переживанням, експресією, чуттєвістю, пафосом, сугестивністю. Поетичне мовлення експлікується емоційною насиченістю і тісно пов’язане з ритмом. Підкреслено виразна інтонація знаходить відображення в динаміці твору. Сюжет поетично-прозових мініатюр наближений до ліричного. Внутрішній рух, розвиток, що діє на читача, викликає власні асоціації, бачення, відчуття та слугує сюжетною основою для цієї художньої форми.

Як жанротворчу ознаку розглянуто явище циклізації поезій у прозі. Поєднання мініатюр в цикли засвідчує структурну єдність цього жанру у французькій (А. Бертран „Гаспар із пітьми”, Ш. Бодлер „Маленькі поеми в прозі”, П. Верлен „Нотатки вдівця”, Лотреамон „Пісні Мальдорора”) та українській (В. Стефаник „Поезії в прозі”, Марко Черемшина „Листки”, Г.Хоткевич „Поезії в прозі”, М. Яцків „В царстві сатани”) літературах.

Ознаки чуттєвого пафосу тут зумовлені домінуючою генологічною специфікою жанру – ліричністю, вираженою емоційною, схвильованою атмосферою поетично-прозових мініатюр.

У особливостях хронотопу поезій у прозі вбачаємо специфічне співвідношення часових зміщень та поєднань з просторовими багатоплановими асоціаціями, продукованими уявою ліричного героя.

Художня структура поезії в прозі стала своєрідним мистецьким феноменом, поєднуючи не тільки протилежні ознаки організації художнього дискурсу, а й суміжні види мистецтва, як-от: музика, малярство, кіно. Взаємодія суміжних мистецтв є іманентною специфікою цього жанру, тому автор доповнює дослідження розглядом семантико-художніх співвідношень та відповідностей цієї художньої форми з іншими мистецькими системами.

У підрозділі 1.2 – „Генеза та становлення жанру поезії в прозі: західноєвропейський досвід й український контекст” – проаналізовано літературознавчі студії, у яких з’ясовуються причини та шляхи зародження поезії в прозі. Простежуються й зв’язки з давньоіндійською священною книгою Упанішад, санскритською літературою Чампу, з віршами Біблії та їх перекладами. Уточнюється ім’я фундатора жанру, яким, за твердженням європейських науковців (С. Бернар, Л. Декон та ін.), є французький поет Алоїзіюс Бертран.

Процеси поєднання поетичного мислення та прозової форми стали найбільш актуальними в руслі романтизму. Протестуючи проти будь-яких спроб регламентування, естетика романтизму спонукає до відмови від розмежування літературних жанрів, що стає поштовхом для творення нових художніх форм. Тому поява циклу поезій у прозі А. Бертрана „Гаспар із пітьми” (1842) стала яскравим прикладом вираження почуттів у вільній та пластичній жанровій формі.

У назві „Гаспар із пітьми, фантазії в манері Рембрандта і Калло” автор вказує на близькість художньої манери до живопису. А. Бертран прийшов до жанру поезій у прозі від стилізованого живописного бачення. Кожна фраза цього поета, подібно до художнього штриха, пластично змальовує образи, використовуючи синтаксичну ритмічність мови.

Ш. Бодлер зазначить „Гаспара із пітьми” моделлю для своїх „Маленьких поем у прозі” (1869). Поетично-прозова форма приваблює Ш. Бодлера свободою жанрових характеристик для вираження внутрішніх переживань. Його естетика вимагала інших форм вираження, ніж усталені закони метрики. У мініатюрах Ш. Бодлер змінює яскраво виражені романтичні риси свого попередника, натомість сугестія та метамова стають основними складовими для подальшого розвитку цього жанру.

 Літературні процеси кінця ХІХ – поч. ХХ ст. змінили низку характерних ознак жанру, зосередивши увагу на ліричності, настроєвості, фрагментарності. Звернення до внутрішнього світу людини, самотність душі, негативізм реальності, сатанізм, меланхолія – ці теми знаходять своє втілення у французьких поетів Т. де Банвіля, П. Верлена, Ш. Кро, С. Малларме, А. Рембо.

У розвідці з’ясовується роль поезії в прозі як провісника модерну в українській літературі, яка першою почала руйнувати стереотипи „народницької” концепції творчості. Цей жанр на зламі віків в українській літературі став уособленням тієї літературно-мистецької форми, яка акумулювала естетико-філософські погляди модернізму й експериментальність засобів художньої виразності, ставши найбільш актуальною для відтворення нового художнього мислення, впровадження особливої стилістичної манери та емоційного психологізму.

Враховуючи тогочасний геополітичний фактор, поділ території України між Австро-Угорщиною та Росією, перші спроби асимілювати естетику європейського модернізму на українських теренах роблять письменники західної частини України. Серед митців, які першими поділяють ідеї європейського модернізму, – Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Михайло Яцків та ін. Однак на становлення жанру поезії в прозі на українському просторі вплинули не тільки модерні новації західних літераторів, а й творчість російського письменника І. Тургенєва, про що свідчать переклади його „Стихотворений в прозе” Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською.

Таким чином, у французькій літературі генеза поезій у прозі зумовлена низкою культурно-історичних та літературно-мистецьких чинників. Становлення жанру відбувалось поступово й планомірно в тісному зв’язку з романтичною, а згодом – модерністською естетиками, що спричинило низку трансформацій на формально-змістовому рівні. Саме модерна модель поезій в прозі зазнала популярності в письменників інших європейських літератур, зокрема й української. Її поява на українському літературному просторі відбулась внаслідок прагнення письменників до зміни естетичних мистецьких парадигм. Це прагнення зміни виявилось у застосуванні нових художніх форм, які започатковували новації на тематичних, естетичних, стилістичних рівнях. Тому поезії в прозі на межі ХІХ – ХХ ст. розглядаємо в контексті українського раннього модернізму.

Другий розділ – „Специфіка типологічного зіставлення жанру поезії в прозі” – присвячено компаративному дослідженню жанру у французькій та українській літературах з метою виявлення та встановлення типологічних збігів та відмінностей. У підрозділі 2.1 – „Генологічні ознаки ліризму поезій у прозі” – методом компаративного зіставлення встановлено типологічні особливості родово-жанрової структури поезій у прозі та ліричної семантичної організації.

З ліричною семантикою тісно пов’язана позиція ліричного героя. Герой поезії завжди знаходився в центрі та акумулював у своєму внутрішньому світі весь перебіг сюжету, тобто поезія в прозі передавала не сам сюжет, а його переживання. До того ж ліричні інтенції поезії в прозі виявляються у вживанні особових займенників. Проаналізувавши твори цього жанру у французьких й українських митців, приходимо до висновку, що, за незначним винятком, автори більшості поетично-прозових мініатюр звертаються до особових займенників.

Визначено особливість поезії в прозі, яка має спільну з лірикою генологічну спорідненість – це конструювання в багатьох випадках ліричного сюжету довкола одного або кількох предметів, що наділені символічним значенням. Манера викладу позбавлена своєї класичної функції опису подій. Звуження спектру оповіді до одного факту корелює з одноподійністю,  використовується внутрішня фокалізація. Зображуючи певні випадки і дивні події, автори подають їх свідомо як певний фрагмент, шматок універсальної картини світу, що передбачає наявність багатьох інших фрагментів, які доповнюють, ускладнюють, збагачують картину Всесвіту. Що ж до комунікативних аспектів, то поезія в прозі претендує на особливий жанр, в якому автор і читач знаходяться в особливій сфері мислення і розуміння, що народжується десь у підсвідомості й творить окремий часово-просторовий континуум особистих вражень та відчуттів.

Методом компаративного зіставлення для з’ясування схожих та відмінних характеристик настроєвості, яку вважаємо сталою генологічною ознакою цього жанру, розглянуто мініатюри С. Малларме „Осіння скарга” та М. Коцюбинського „Самотній”. У процесі дослідження встановлено низку спільних та відмінних ознак.

Вдаючись до жанру поезії в прозі, і С. Малларме, і М. Коцюбинський дотримуються його канонів, сповна використовуючи такі його переваги, як ліричність, фрагментарність, настроєвість. Відтворюють письменники стан самотності по-різному, згідно зі своїми культурно-естетичними уподобаннями, мистецькими техніками та ідіостилями. Щодо художніх зображально-виражальних засобів можна відзначити низку схожостей, як-от: зображення природних явищ, натяків на кохання чи коханих, які прямо чи опосередковано спричинюють самотність. Цей стан у письменників асоціюється зі способом існування духовного єства, що не знаходить розради в реальності. Для досягнення особливої настроєвості письменники застосовують як спільні засоби художньої виразності (тропи: метафори, порівняння, метонімії, синтаксичні фігури тощо), так і відмінні (ускладнена поетична техніка С. Малларме, сугестія, інтелектуалізм).

Тематика поезій у прозі сконцентрована на внутрішніх рефлексіях ліричного героя, тому існує певна тематична спорідненість творів у французькій та українській літературах. Саме глибока ліричність цього жанру створила передумови для появи поезій у прозі інтимно-сентиментального характеру, таких, як „Волосся твоє – пів світу” Ш. Бодлера та „Раненько чесала волосся” В. Стефаника, які розглядаються в контексті з’ясування генологічних характеристик ліризму цього жанру на типологічному рівні. Компаративне зіставлення виявляє низку подібностей та відмінностей щодо ліричної семантики художнього контексту.

У підрозділі 2.2 – „Компаративне осмислення тематичних різновидів поезій у прозі” – розкриваються подібності й відмінності тематичної системи поезій у прозі під кутом компаративних студій з метою встановлення спільних та своєрідних характеристик проблемно-тематичного комплексу цього жанру.

Стосовно кола тем, яких торкаються автори, то перш за все їх художньо-образна система зумовлюється базовою ліричною семантичною структурою, а також – загальною суб’єктивізацією творчих процесів, притаманних мистецьким рухам кінця ХІХ – поч. ХХ ст. та впливами модерних художньо-естетичних поглядів.

На етапі зародження жанру зазначена тематика поезій в прозі А. Бертрана відповідала основним характеристикам романтичної образності. У Ш. Бодлера жанр піддається впливу інших естетичних категорій, сформованих тогочасною історико-культурною ситуацією. Ландшафт та побут міста стає авансценою складної гри внутрішніх драм та конфліктів особистості. Душа тогочасної людини не була складовою героїчної чи надреальної істоти на кшталт романтичним трактуванням. Місто, самотність, життя, позбавлене духовних цінностей, стають для митців аналогом метафізичного зла з соціальним змістом. Ліричний конфлікт модерністів складався з переживань та почуттів ізольованої, самотньої людини.

Для послідовників Ш. Бодлера тематика виявляється в системі аналогій, абстракцій, символів, натяків. У результаті тема не позиціонується як певний задум, а стає результатом поєднання в одному контексті смислових одиниць без жодних предметних чи логічних зв’язків. Навіть назва твору постає результатом певної інтелектуально-чуттєвої гри, що охоплює глибинні інтроспекції, які тяжко відтворити словесними засобами. Автори ніби недоговорюють, натякають, розраховуючи на творчу активність читача. Тому великого значення у творчості французьких поетів-модерністів набуває специфіка дифузійності, наближення до суміжних видів мистецтва.

В українській літературі художньо-образна тематика поетично-прозових мініатюр підпорядкована естетичним впливам європейського модернізму. Для українських авторів вона залишається традиційною для цього жанру: максимальна концентрація глибоких переживань та настроїв ліричного героя. До тематичної системи українських творів належить інтимна лірика („Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами” Лесі Українки, „Вона” Марка Черемшини, „Портрет” Г. Хоткевича), медитативно-сугестивна („Самотній” М. Коцюбинського, „Готуріди” М. Яцкова), теми мистецтва та митця („Поети” О. Кобилянської, „Хмари” М. Коцюбинського, „З циклу вічних поезій” М. Яцкова, „Моє слово” В. Стефаника), природа („Там звізди пробивались” О. Кобилянської), соціально-філософська тематика („Амбіції” В. Стефаника, „Самотньо мені на Русі...” О. Кобилянської, „Весна” Марка Черемшини).

На прикладах поезій у прозі П. Верлена „Штучні квіти” та Марка Черемшини „Ледові цвіти” встановлено специфічні ознаки теми природи. Вдаючись до зображення пейзажів, стихій, природних явищ, письменники мали на меті не стільки символічний зміст, скільки реляцію з внутрішнім станом автора. Серед цієї тематики образи квітів невипадково стають певним метафоричним субстратом символічної поезії та слугують для біблійних чи міфологічних конотацій.

У П. Верлена та Марка Черемшини образи квітів наповнені філософським змістом, але з певним відмінним трактуванням: у французькій мініатюрі можна тлумачити соціально-філософський зміст, а в українській – екзистенційно-філософський. Для обох авторів характерне переміщення кута зображення з об’єктивного на суб’єктивний, ірраціональна основа побудови картини зображення, фрагментарність, настроєвість. І П. Верлен, і Марко Черемшина вдаються до різноманітних засобів художньої виразності задля втілення естетичної ідеї, зокрема імпресіоністичної техніки. Оригінальне використання тропів, синтаксичних фігур продукує посилення емоційного впливу на читача, реалізує ефект словесної несподіванки, підвищує чуттєве сприйняття.

До спільностей тематичного рівня поезій у прозі французьких та українських письменників межі ХІХ – поч. ХХ ст. має стосунок й тема митця, який здійснює прорив із буденного світу в ірраціональний світ естетичної краси. Ця тема з посиленим інтересом порушується в модерному мистецтві. Саме поняття „художнього” складає іманентні основи неповторного феномена „мистецтва для мистецтва” та надає митцям право на суверенність та індивідуальність своєї артистичної позиції, що відповідає тогочасним принципам ідіографізму.

Тему митця досліджено методом компаративного зіставлення творів А. Рембо „Геній” та М. Яцкова „З циклу вічних поезій”. З’ясовано особливе бачення теми митця А. Рембо, до якої він підходить з естетично-філософською концепцією „яснобачення”. Митець постає в образі „ясновидця”, який живе в нереальному світі, напівбога, напівлюдини в пошуках досконалості. Для М. Яцкова тематика зазначеної поезії в прозі – це процес життєвого самовизначення людини, сконцентрований в естетичному кредо митця.

Отож, у поезіях у прозі французьких та українських авторів кінця ХІХ – поч. ХХ ст. виявлено подібну тематику. Це – інтимно-любовна лірика, соціальна проблематика, мрії та розчарування, теми смерті, філософські медитації, сатанинські мотиви, природа, доля митця, самотність, мистецтво. Певні відмінності зумовлені літературно-ідейними впливами та особливостями культурно-історичного розвитку Франції та України.

 Підрозділ 2.3 – „Стилістичний та інтертекстуальний аспекти жанру поезії в прозі” – присвячено типологічним студіям означеного жанру, зокрема на стилістичному та інтертекстуальному рівнях. Як загально-стилістичні елементи, характерні для поезій у прозі кінця ХІХ – поч. ХХ ст., вважаємо особливий тип артистичного мислення, суб’єктивізацію оповіді, внутрішню фокалізацію, стійку синкретичність жанротворчих чинників, використання евокаційно-символьної комунікаційної манери, засобів художньої виразності, тропів, звернення до інтертексту. Однак значну увагу в дослідженні стилістичних аспеків зосереджено на специфіці художнього мовлення.

Методом компаративного зіставлення виокремлено низку стилістичних подібностей та відмінностей цього жанру на прикладі творчого доробку Поля Верлена та Марка Черемшини. З поезією в прозі П. Верлена „Моя донька” українську мініатюру „Вона” поєднує насамперед подібність тематики, ейдологічної специфіки, композиційної схеми (відтворення-означення-нагнітання почуття), безфабульність, фрагментарність, чуттєвість, використання семантики поетичного мовлення, інтертекстуальності, лінгво-синтаксичних засобів увиразнення та імпресіоністичної техніки. Обидва автори вдаються до багатопланової символіки, хоча тут спостерігаємо істотну відмінність: у П. Верлена символіка асоціативна, з елементами сугестії та алюзивного транспонування, у Марка Черемшини – народнопоетична. У поезії в прозі „Вона” українського митця простежується синтез модерних традицій, що спричинились до таких характеристик твору, як суб’єктивізм, психологізм, стилізація образності, втілена тонкою технікою імпресіоністичних вражень, експресивною штриховістю, розірваним синтаксисом та фольклорним декоруванням.

Типологічне дослідження доповнено компаративним аналізом інтертекстуальних аспектів цього жанру. Встановлено, що інтертекстуальні характеристики притаманні поезіям у прозі від їх зародження. Зокрема з’ясовано, що до інтертекстуального поля поетично-прозових мініатюр „Гаспара” А. Бертрана належать твори широкого культурно-історичного спектру. Інтертекстуальними засобами вважають цитування Євангелія, Нострадамуса чи книги з демонології Ж. Бадена, епіграфи з творів Ш.‑О. Сент-Бьова, Ф. Купера, В. Скотта, Й.‑В. Ґете, А. де Ламартіна, В. Гюґо, Ф.‑Р. де Шатобріана та ін. Взаємодія з текстом-джерелом збагатила поезії в прозі А. Бертрана насиченими образами, у конструюванні яких інтертекстуальні аспекти сприяли художній своєрідності твору та самобутності стилю.

Традиції інтертекстуальності жанру поезії в прозі були продовжені французькими поетами Ш. Бодлером, Т. де Банвілем, П. Верленом, Ш. Кро, С. Малларме, А. Рембо та ін. Щодо спектру засобів інтертекстуальності, то на перше місце тут виходять натяки, паралелі, алюзивна своєрідність, епіграфи, жанрові підзаголовки.

Інтертекстуальні студії в дослідженні здійснено на прикладах поезій у прозі Ш. Бодлера „Блазень та Венера” та М. Яцкова „З циклу вічних поезій”. У результаті компаративного зіставлення текстів французького та українського митців встановлено низку спільних та відмінних рис. Тематична схожість цих поезій у прозі окреслена романтичною концепцією мистецтва та митця в суспільстві. Для втілення означеної тематики письменники використовують інтертекстуальні засоби, що поєднують читача та автора в єдиному комунікативному просторі. Інтертекстуальне поле Ш. Бодлера генерує міфологічні та літературні конотації, що переструктуровують смислове сприйняття згідно із задумом автора. Алюзії, що застосовує автор, формують образно-асоціативну символіку твору, виступають у ролі прихованої моделі взаємовідносин митець–краса, особливо актуальної для творчості Ш. Бодлера.

Застосування інтертексту М. Яцковим у поезіях у прозі було досить незвичним явищем для цього жанру в українській літературі. Це наближало його поетично-прозові мініатюри до французьких аналогів. Вдаючись до інтертекстуальних засобів у мініатюрі „З циклу вічних поезій”, М. Яцків не тільки надзвичайно розширив інтертекстуальне поле свого твору, використавши міфологічні та релігійні образи, а й збагатив свою стилістику поліфонічними аспектами нових смислів. Метатекстуальні алюзії М. Яцкова поряд з традиційними асоціаціями передбачали нові прочитання та трактування.

Результати дослідження підсумовано у таких висновках. Жанр поезії в прозі, починаючи з перших зразків, тісно взаємодіяв з естетичними платформами літературних течій та напрямів, але утвердження саме модерного художнього мислення сприяло актуалізації його типологічних характеристик в період становлення новітніх мистецьких візій у Європі.

Незаперечним є той факт, що на європейських теренах поезія в прозі асоціюється саме з першими зразками модерних літературних творів. Свої мистецько-естетичні погляди в цьому жанрі виявляли не тільки французькі поети, а й англійський письменник О. Уайльд, скандинавські поети Е.‑П. Якобсен, Г.‑Х. Андерсен, австрійські та німецькі письменники П. Альтенберг, Р. Шай, Й. Шлаф, польські митці Владислав Оркан, Т. Міцінський, С. Пшибишевський, Я. Каспрович, чех А. Прохазка, білоруси Я. Колас, М. Богданович, російські письменники І. Тургенєв, Л. Андреєв, І. Анненський та ін.

Жанр поезії в прозі – це полівекторна динамічна форма з великими структурними можливостями щодо художнього синтезу, яка утверджується в європейському модерному просторі кінця ХІХ – поч. ХХ ст. і в тогочасній українській літературі. Поезії в прозі зазвичай мають малий обсяг і відзначені рефлективно-медитативною ліричністю, що характеризується експресивністю семантичних зображально-виражальних засобів та сентиментальним пафосом. Номінативна дуальність жанру корелює з загальною композицією мініатюри, яка відзначається фрагментарністю, відсутністю оповідної наративної манери. Інтонаційно-синтаксичний устрій організовує особливу мелодику, що експонує підвищену чуттєвість, спричинену суб’єктивними рефлексіями. Двопланова концепція структури жанру будується за формулою: асоціація-символ. Ритмомелодика поезій у прозі виражена різноманітними синтаксичними засобами.

Появі цього жанру в європейському літературному просторі сприяли: ідеалістична суб’єктивність романтичної естетики, потреба вираження почуттів у вільній та пластичній жанровій формі, процеси зближення й міграції суміжних видів мистецтва, особливості перекладацької специфіки поетичних творів у Франції. Згідно з науковими розвідками європейських літературознавців, засновником жанру поезії в прозі вважають Алоїзіюса Бертрана та його цикл мініатюр „Гаспар із пітьми” (1842).

Культурний геопростір України сприяв проникненню мистецької ідеології модернізму західноєвропейського зразка та асиміляції в українській літературі жанру поезії в прозі. Поряд із західною традицією спостерігається вплив російської літератури, зокрема поезій у прозі І. Тургенєва в аспекті формотворчого досвіду.

Естетика жанру на вітчизняних літературних теренах була співзвучна з новітніми мистецькими тенденціями. Ознаки модерності вбачаємо у свободі мистецького самовияву, прикметних елементах ліризму, психологізму, емоційності, максимальній настроєвості, засобах імпресіоністичного відтворення.

Закономірність появи поезій у прозі на українському літературному ґрунті вбачаємо і в контактно-генетичних зв’язках, серед яких знайомство українських митців з доробком французьких поетів. На противагу думці науковців про поширення серед українських письменників французьких поезій у прозі виключно в польських перекладах виявлено факт перекладів М. Яцковим з оригіналу мініатюр Ш. Бодлера „Медівник” та „Очі бідаків”.

У французьких поетів кінця ХІХ – поч. ХХ ст. поезія в прозі забарвлена модерним світовідчуттям. У Ш. Бодлера, а згодом – у його послідовників (Т. де Банвіля, П. Верлена, А. Рембо, Ш. Кро, С. Малларме, Лотреамона (Ізидора Дюкасса) та ін.), у творах домінує внутрішня фокалізація, посилена увага до рефлексій, відтворення настроїв, почуттів, станів. Простежується зменшення навантаження на зовнішнє зображення, натомість зростає роль внутрішнього монологу, що сприяє суб’єктивізації вражень. Ліризація поетичної сфери жанру гармонійно компонується з лінійним викладом.

Розкриваючи своєрідність та специфіку власне українських поезій у прозі, відзначимо природну кореляцію цієї художньої форми з національним підґрунтям, що надає вітчизняним зразкам своєрідної тональності та забарвлення. Поезія в прозі на українських теренах не набула такого поширення, як у Франції, все ж творчо виявилась як органічне і самодостатнє явище мистецького самовиразу. Більше того, українські митці не тільки творчо реципіювали основні формально-змістові характеристики західноєвропейської моделі цього жанру, а й були послідовними у відтворенні абсолютно оригінальних, національно-самобутніх рис. Насамперед, у поезіях у прозі українських митців розпізнаємо національні філософсько-історичні, культурологічні, релігійно-етичні традиції, що знаходять своє втілення в поетикальному аспекті жанру.

На часі повернення в сучасне українське літературознавство саме терміна „поезія в прозі”, що з погляду перекладознавства має більш точну семантичну характеристику та історично підтверджене вживанням у самих митців межі ХІХ – ХХ ст. і в тогочасній, і в сучасній критичних рецепціях. З методолого-теоретичного погляду термін „вірш у прозі” слугує критерієм для розгляду цього літературного явища як „межевої” форми у віршознавстві і вживається, на нашу думку, для означення поетичних творів сучасних адептів авангардних течій.

Компаративне зіставлення поезій у прозі французьких та українських авторів, зокрема мініатюр С. Малларме „Осіння пісня” та М. Коцюбинського „Самотній”, Ш. Бодлера „Твоє волосся – пів світу” і В. Стефаника „Раненько чесала волосся” на генологічному рівні дозволяє вирізнити диференційні характеристки означених творів, до яких зараховуємо символічну поетику з посутніми відмінностями трактування (екзотично-фантазійна символіка у Ш. Бодлера й С. Малларме та народнопоетична – у В. Стефаника); французьким мініатюрам притаманна імпресіоністична манера викладу з елементами сугестії, а українські побудовані на символічно-фольклорному каркасі. Монологічний виклад поезій у прозі Ш. Бодлера та С. Малларме сприяє фрагментарності твору, віртуально поєднуючи картини-фантазії в одне ціле. Мініатюри В. Стефаника та М. Коцюбинського включають і монологічний, і діалогічний виклад, структуруючись на дві частини за принципом контрасту. Французькі та українські поезії в прозі забарвлені високою емоційністю, яка знаходить відображення в запитально-окличних конструкціях.

Особливим складником семантичної системи жанру стає образ ліричного „я” та наявність ліричного сюжету з послабленою подійністю та внутрішньою фокалізацією. Пафос поезій у прозі тяжіє до динамічної експресивності, що має стосунок передусім до настроєвості. Експресивність ліричної семантики потребує для своєї реалізації відповідних зображально-виражальних засобів. Такими засобами стають метафори, порівняння, символи, які згідно з розвитком літературних традицій знайшли своє застосування саме в ліриці. Засоби інтонаційно-синтаксичного увиразнення, фігури, словесні повтори, інверсії, антитези, паралелізми, емоційно-риторичні звороти мови отримують у творах особливі дієві функції та трансформують елементи ритмомелодики в специфічні когнітивно-емоційні чинники активізації смислової енергії цього жанру. Отже, ліричність як генологічна особливість поезій у прозі формулювала не тільки спільність тематики та образно-емоційних конструктів у французькій та українській літературах, а й генерувала такі характеристики, як глибокий психологізм, чуттєвість, сентиментальний пафос, фрагментарність, техніку поетичного слова, ритмомелодику.

У результаті дослідження тематичних різновидів поезій у прозі у французькій та українській літературах виявлено низку спільних та відмінних характеристик. Тематичні збіги в поезіях у прозі зумовлені генологічними чинниками, зокрема ліричною семантикою жанру. Іншим важливим чинником у тематичних подібностях виявилась естетика модернізму, яка проектувала суб’єктивні проекції особистісних вражень індивіда у художньому дискурсі. Тому для французьких і українських митців у поезіях у прозі стали спільними наступні теми: інтимна лірика, соціальні мотиви, теми смерті, що часто пов’язують з декадентством, філософські медитації, природа, теми митця та мистецтва.

До тематичних відмінностей поезій у прозі належать екзотичні й урбаністичні мотиви французьких авторів та установку на фольклор вітчизняних письменників. Патріотичні мотиви, що мають місце в тематичному спектрі українських поезій у прозі, відзеркалюють соціально-історичні погляди тогочасної інтелігенції, що демонструє специфічний зміст літератури періоду зламу століть.

Для поетично-прозових мініатюр у французькій та українській літературах кінця ХІХ – поч. ХХ ст. притаманний спектр стилістичних прийомів і засобів, що поєднав спільність характеристик „пам’яті жанру” з впливами модерних течій. До стилістичних домінант зараховуємо монологічний виклад, низку художніх засобів, зокрема метатафори, порівняння, асонанси, полісиндетон, асиндетон, засоби інтертексту, сугестія, ритмомелодика тощо.

Певної неповторності та оригінальності в українській літературі поезія в прозі набула завдяки органічному поєднанню національної поетики з канонами нової жанрової форми. До стилістичної специфіки українських поезій у прозі належить стилістично маркована лексика (діалектизми, просторіччя), елементи народнопоетичної, фольклорної символіки, жанрові підзаголовки, що експлікують авторське бачення твору, синтаксичні конструкції ідіолекту та ритмомелодичні інвенції, наближені до народної думи, пісні.

Засоби інтертексту у французьких та українських поезіях у прозі стали невід’ємним атрибутом художнього дискурсу нової модернової реальності. Спираючись на символістсько-імпресіоністичну манеру, застосовуючи у своїй творчості інтертекстуальні засоби, як-от: заголовки, підзаголовки, ремінісценсії, епіграфи, алюзії, метатекстуальні кометарі тощо, українські письменники вибудовували новітню естетичну образність творів, послуговуючись певною мовною грою, умовністю, відсиланням до інших культурних значень, текстів, фігур.

Вказані типологічні рівні компаративного дослідження жанру поезії в прозі не є єдиноможливими. Проблемне коло літературознавчих студій щодо жанру можна доповнити науковими розвідками на морфологічно-типологічному рівні, застосовуючи семіотико-структуралістську методологію. Спеціального дослідження потребують й переклади французьких поезій українськими майстрами слова, а також франкомовні переклади українських поетично-прозових мініатюр.