Роман-дилогія Володимира Дрозда «Листя землі»: проблеми міфопоетики

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність та наукову новизну дисертації, окреслено мету, завдання, об’єкт, предмет, практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів дослідження, публікації та обсяг студії.

Перший розділ дослідження «Міфологізм Володимира Дрозда у контексті постмодерних шукань української та світової літератури» присвячено виявленню основних тенденцій у творчості письменника. Використовуючи комплексно-системний та історико-порівняльний методи аналізу, враховуючи здобутки наукових досліджень представників міфологічної школи та сучасної архетипної критики, аналізується творчість В.Дрозда з метою виявлення в ній міфологічних універсалій, запозичених із міфу образів та понять. Це дає можливість глибше розкрити зміст творів В.Дрозда, характер світосприйняття та світобачення письменника, своєрідність його поетики.

Особлива увага зосереджується на тих творах, де міфологічний елемент виявився найбільшою мірою (ранні оповідання «Парость», «Білий кінь Шептало», «Три чарівні перлини», «Сонце», повісті «Ирій», «Самотній вовк», «Злий дух. Із житієм» та ін.). Визначаються основні риси міфологічної свідомості В. Дрозда (синкретизм світобачення, пантеїзм), чинники, що вплинули на її формування (зокрема вплив народнопоетичної творчості, твори М. Гоголя та Лесі Українки). Також аналізуються загальновідомі міфи, що зустрічаються у прозі письменника (міф про вовкулаку, міф про близнюків, міф про культурного героя, міф про воскресаючого і умираючого бога тощо).

У дослідженні міфологізму творчості В. Дрозда використовуються праці українських літературознавців М. Жулинського, П. Майданченка, С. Андрусів, Ю. Бадзьо, Л. Яшиної, Н. Колошук, Н. Фенько, Н. Дашко, які займалися питаннями поетики письменника, а також теоретичні дослідження К. Леві-Стросса, О. Лосєва, Є. Мелетинського, С. Токарєва, К.-Ґ. Юнга, які особливу увагу звертали на такі значущі риси міфу і міфологічного світогляду, як синкретизм, бінарні опозиції, символічність, циклічність оповіді тощо.

Також у розділі простежуються основні напрямки у наукових дослідженнях про міф, відзначається те, що його вивченням займались філософи (Платон, Ф. Бекон, Вольтер, Д. Дідро, Ф. Ніцше та ін.), філологи (бр. Грімм, А. Кун, Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв), лінгвісти (О. Потебня, М. Мюллер, В. Топоров та ін.), етнолги (Е. Тейлор, Е. Ланг, Дж. Фрейзер, Б. Малиновський та ін.), психологи (В. Вундт, З. Фройд, К.-Ґ. Юнг, Дж. Кемпбелл, М. Еліаде).

Аналізується взаємозв’язок міфу та літератури на різних етапах розвитку останньої. Наголошується на тому, що реалії дійсності ХХ століття з його вкрай напруженим життям, соціальними і природними катаклізмами спрямували митців на пошук тих духовних першоджерел, що могли дати розуміння  людської сутності. Однією з причин орієнтації літератури на міф є спроба письменників всеосяжно осмислити буття, створити загальні моделі вираження взаємостосунків між людиною та світом. Звертаючись до міфологічних сюжетів та мотивів, письменники намагалися використати як змістовно-структурні компоненти міфу, так і його жанрові парадигми. Для них міфологія завжди була зручним матеріалом для ілюстрування власних ідей, а її вивчення та відтворення допомагало проникнути в таємниці минулого і майбутнього.

Міфи, які художньо інтерпретувалися в літературі, не однозначні, вони належать до різних структурно типологічних груп. Як відомо, дослідники виділяють дві основні групи використаних міфів або два види міфології – класичну міфологію, яка зазнала певної літературної обробки та була зведена в цілісну систему сюжетів, подій, обрядів, відносин і,  так би мовити, етнічну міфологію – фрагментарну і стихійну за своєю природою, системність якої може лише віддалено вгадуватися.

Треба зазначити, що вітчизняна наука, розглядаючи проблему «міф –література», показала виключне значення фольклору як проміжного ланцюжка між міфом і літературою (О. Потебня, О. Веселовський, О. Фрейденберг, М. Бахтін, та ін.). У цьому плані особливо важливим є відкриття М.Бахтіним «народної сміхової культури». На його думку, фольклор як своєрідне словесне мистецтво, що втілює традиційну символіку, може стати і джерелом конкретних образів, і споживчим ґрунтом міфологічної інтуїції для письменників різних епох. Яскравим прикладом є творчість М.Гоголя, в якій наявне закономірне перетворення міфів у метафори, поетичні символи і образи.

Українська література ХХ століття розробила різні варіанти використання міфу в художньому творі. По-перше, це запозичення мотивів і цілісних сюжетів традиційних міфологій (Леся Українка, П. Загребельний, В. Дрозд).  По-друге, це новий та цікавий варіант «неоміфологічних» творів – творче продовження, домислення добре відомих міфологічних сюжетів (М. Зеров, Вал. Шевчук).  Цей варіант можна розглядати як перехідний від використання традиційних міфологічних сюжетів до так званих авторських міфів, у яких символічна модель світу створюється за аналогією до міфопоетичних уявлень або структурних рис міфу.

Також міф у сучасній літературі починає виконувати так би мовити сюжетоутворюючу функцію. Характерними її рисами є вжиті автором ритуальні міфологеми, циклічність уявлень про час, повторюваність персонажів, що надає оповіді філософського звучання. Це виразно помітно зокрема в латиноамериканському романі (Г.Г. Маркес, Х. Гастуріас), українському химерному романі 70-х років (В. Земляк, П. Загребельний, О. Ільченко, В. Дрозд), у баладі (І. Драч, П. Мовчан, М. Воробйов, І. Калинець), у творах українських прозаїків 80-90-х років (Вал. Шевчук,  Б. Харчук, Р. Федорів, В. Дрозд та ін.).

Аналізуючи роман-дилогію В. Дрозда «Листя землі», варто відзначити, що це своєрідний підсумок творчих пошуків письменника у царини жанрових, ідейно-естетичних, стильових та філософських площин, що, в свою чергу, зумовлює різноманітність проблематики твору, а також дає можливість його аналізу у багатьох аспектах. Міфологічні запозичення у тексті не лише відбивають основні світоглядні позиції письменника, а й допомагають створити власну модель міфологічного часопростору, у площині якого відбувається осмислення філософської моделі «людина – світ».

Другий розділ дослідження «Використання міфологічних елементів у часопросторі дилогії «Листя землі» як вияв творчої індивідуальності письменника» присвячено аналізу роману-дилогії «Листя землі», виявленню основних структурних елементів поетики твору, що коріняться у міфологічному світобаченні автора та дають підстави говорити про міфологізм як основну рису його творчості.

У дослідженні основоположними стали думки деяких науковців (О. Лосєв, М. Еліаде, Є. Мелетинський та ін.) про те, що міфологічна свідомість не є приналежністю нашого минулого, що вона не помирає, не зникає повністю, а продовжує своє існування у нових сучасних формах. Однією з таких форм у сучасному мистецтві стала художня література, в якій відбиваються основні світоглядні орієнтири сучасної людини і, водночас, зберігаються певні риси ментальності та світосприйняття людини первісної.

Говорячи про міфологізм у романі «Листя землі», варто насамперед відзначити, що герої роману наділені саме міфологічною свідомістю, їх уявлення про світ  і людину в ньому мало в чому відрізняються від уявлень давньої людини. Так,  не розмежовується у творі світ людей та світ богів, пакульці вірять у забобони, намови, прокляття, вони сприймають світ так, як сприймала його первісна людина. Глибоко відчувається у творі пантеїстичний мотив, адже природа для героїв В. Дрозда, незважаючи на те, що вони живуть у ХХ столітті, є живою та одухотвореною. Єдність людини з рідною землею, відчуття нерозривного зв’язку з нею, що було характерне для первісної міфологічної свідомості, також знаходить своє відображення у романі. Уособленням рідної землі для героїв В. Дрозда є Край, зокрема його сакральний центр – селище Пакуль.

Відтворено у романі міф про пошуки втраченого раю, «землі обітованої» символом якої є Горіхова земля – справжній рай на землі, де панують щастя, добробут та соціальна справедливість.

Характерним для роману В. Дрозда є те, що духовний світ людини тут вибудовується на поєднанні фантастичного і реального. У його зображенні вагомими є нісенітниці, що виникають на випадкових асоціаціях і розгортаються до цілих епізодів, до сюжетних ліній фольклорних алогізмів.

У деяких епізодах роману панує атмосфера магічного, на тлі сучасного життя відбуваються неймовірні речі, відомі з прада­вніх часів, які побутують у народних казках. Наприклад, каз­ковість чудодійних перетворень в епізоді зустрічі Нестора і Кузьми Лемехи, батька Уляни.

Цікавою рисою авторської концепції відтворення трагічних часів в історії нашого народу є те, що у центр катастрофічних ситуацій, відповідно до народних вірувань та міфологічних уявлень, поставлено образ жінки, берегині, яка найбільше страждає від руйнування роду, проте ніхто окрім неї, не може його порятувати. Підтвердженням цього є образ пані Дарини, що втілює у собі риси міфологічного образу материнства – «Матері дітей людяцьких». Також з архетипом матері пов’язаний образ Уляни Несторки, яка з однаковою любов’ю ставиться до всіх своїх дітей, чи вони від селянина Семирозума, чи від дворянина Журавського, чи шлюбні вони, чи ні. Вона переносить свою ма­теринську любов і турботу на весь Пакуль, де її вважають добродійною ворожкою.

Досліджуючи міфологічні джерела у «Листі землі», не можна залишати поза увагою символізм твору, адже, на думку багатьох науковців, саме символічне світосприйняття було притаманне первісній свідомості, основні риси якої з успіхом відтворено у романі В. Дрозда. Міфологічно-символічна вже сама назва дилогії – «Листя землі», у якій сфокусовано ідею зв’язку роду із Деревом життя, міфологічним образом, що за первісним уявленням, уособлює єдність світу, його вісь, центр космосу. Також символічними є власні імена, використані письменником (Нестор Семирозум, Кузьма Терпило, Дарина Листопад, Палажка Боголюбка, Гаврило Латка, Марія Журавська, Таня Чорна, Мартин Волохач, Михайль Громницький), адже вони відбивають внутрішню сутність їх носіїв та зумовлюють подальшу долю кожного героя. Зрештою, аналізуючи символіку роману-дилогії, варто звернути увагу на те, що письменник використовує у творі традиційні для слов’янської міфології образи-символи вовкулаки, чарівника, хреста, тополі, неба, гори, Змія, криниці, лісу, сонця тощо. Символічна насиченість, яка характерна для роману-дилогії В. Дрозда «Листя землі», ще раз доводить, що свідомість сучасної людини все ще не звільнилася від міфологічних елементів, адже саме вони ніби закодовують у собі архетипні цінності людського буття, шифрують одвічні філософські істини, які були близькими та зрозумілими нашим далеким пращурам і, незважаючи на значну відстань у часі,  є близькими і зрозумілими нам.

Отже, міфопоетичні структури у романі-дилогії В. Дрозда «Листя землі» – як глибинні, всеохоплюючі, так і часткові – реалізуються в тексті за допомогою таких літературознавчих категорій, як архетип, міфологема, міфопоетичний мотив. Репрезентація міфологічного змісту у творі письменника відбувається за рахунок складної системи міфологем, архетипів та міфологічних образів-знаків, зокрема, архетипи пророчиці, матері, землі; міфологеми світового дерева, гори, тощо.  Слід відзначити, що ритуальну репрезентацію міфологічного змісту у романі-дилогії «Листя землі»  можна спостерігати у функціонуванні всієї системи художніх прийомів, і в цьому полягає висока майстерність письменника-«пантеїста», який зміг адекватно й проникливо передати на матеріалі художнього тексту синкретизм і «космічність» власного світобачення.

Також зазначимо, що В. Дрозд за допомогою архетипів та міфологем, що використані у сюжетно-композиційній та образній системі дилогії, вдається до  розв’язання основних філософських проблем людського буття, намагається осмислити основні зв’язки людини зі світом та її місце у ньому.

У третьому розділі «Філософська модель «людина-світ» у міфологічному часопросторі дилогії Володимира Дрозда «Листя землі»» окреслюються основні ознаки міфологічного часу та простору, визначається філософська проблематика твору, аналізується осмислення письменником сутності людини та її місця у цьому світі.

Розглядаючи часопростір роману, варто наголосити на тому, що для твору характерна циклічність: події весь час повторюються, подаються з точки зору різних оповідачів, внаслідок чого час у творі втрачає лінійність, а оповідь набуває ознак міфологічності. Автор подає циклічність як оновлення та вічне відродження життя, що дозволяє підкреслити головну ідею твору – невмирущість, безсмертя народу.

У романі немає «головного» та «побічних» сюжетів: усі лінії фабули представлені читачеві як рівні за важливістю. Текст твору демонструє «рівноправність», переплетеність усіх доль, що розкривається через пов’язаність сюжетних ліній.

Часопросторові, соціальні, побутові відносини у творі вибудовуються на основі бінарних опозицій («добро – зло», «життя – смерть», «любов – ненависть», «Бог – Диявол», «місто – село»), елементи яких не протиставляються одне одному, а навпаки є взаємозумовлюючими, що є одним із основних структуротворчих чинників міфу і допомагає читачеві уявити внутрішній макросвіт роману в нерозривній єдності. Так, наприклад, пакульці не визнають «добра і зла окремішнього», для них існує лише «добро і зло в одній подобі», і навіть Бог і Диявол виступають у них в одному образі та разом створюють світ.

Відтворюючи основні риси ментальності нашого народу, В. Дрозд підкреслює, що віра для українців є духовною потребою. Кожен герой твору вірить у щось: чи то в Бога, чи то в Диявола, чи в силу Нестора Семирозума, чи в Горіхову землю, чи в революційні зміни, що принесуть краще життя у світ. Варто відзначити, що в романі «Листя землі» можна побачити, що хтось вірить у Бога християнського, ходить до церкви та молиться перед іконами, а хтось продовжує вірити язичницьким богам, вірить у могутні сили природи.

Однією з головних проблем роману «Листя землі», як, зрештою, й усієї творчості В. Дрозда, є проблема духовності людини, що постає як одна із ключових і розглядається письменником у площині розкриття теми виживання людини в складних соціальних умовах. Стосунки між суспільством і людиною, між окремими особистостями побудовані на опозиціях «життя – смерть», «любов – ненависть», «гріх – спокута», «добро – зло».

Центром, що об’єднує всі книги роману «Листя землі», постає авторська концепція добра і зла, виражена в змісті та образній системі твору. В. Дрозд підносить її на загальнолюдський моральний рівень, окреслюючи як проблему духовності людини.

На думку В. Дрозда, саме зло, що затопило землю, є причиною великих випробувань і страждань, які випали на долю людини і народу в цілому.  Уособленням руйнівного начала, зла, що є джерелом бездуховності та руйнації людини, виступають у романі Михаль Громницький, Мартин Волохач, Вівчар, Нестірко та інші.

Однією із форм розкриття зла у романі «Листя землі» є розвиток теми зради. В. Дрозд торкаючись подій воєнних років, революцій, голоду, розрухи, жорстоких сталінських репресій, наголошує на тих вчинках персонажів, через які виявляється зрадництво, продажність, відступництво. Зраджувалися ідеали, за які напередодні проливалася кров, зраджувалися загальнолюдські цінності.

Зрада, на думку письменника, є наслідком страху, який вичавлює з людей усе людське, ламає їх душі, спонукає відмовитися від своїх переконань та істини. Зрадники, зображені В. Дроздом, асоціативно наближені до образу Іуди.

Вдаючись до засобів іронії та проводячи паралель до діянь біблійних апостолів, які допомагали людям, письменник змальовує Михаля Громницького – одного зі зрадників – як їхній антипод, як людину, що накоїла у своєму житті багато зла. При цьому герой не усвідомлює всю глибину свого морального спустошення, а тому всі його міркування зводяться до виправдання своїх ганебних вчинків.

Аналізуючи філософські проблеми, що порушені у романі В. Дрозда «Листя землі», перш за все варто наголосити на тому, що більшість з них є близькими до давнього українського народного світобачення та світосприйняття і знаходять своє вираження ще у філософській концепції світу Григорія Сковороди.

Говорячи про спільне в художніх світах Г. Сковороди та В. Дрозда, в першу чергу слід звернути увагу на антропоцентричну спрямованість творчості обох митців, кожен з яких, виходячи з потреб свого часу, змальовував світогляд українців, своєрідність їх мислення, стиль життя, морально-етичні принципи, прагнення та сподівання. Роздуми обох письменників зосередилися навколо проблеми людської душі, що формувалася протягом століть під впливом багатьох зовнішніх та внутрішніх факторів. Спільність їх поглядів на людське щастя, на проблему самопізнання, на зв’язок людини з рідною землею та природою є незаперечною. Для В. Дрозда, як і для Г. Сковороди, людина – це частка природи, особливий «мікросвіт», що нерозривно пов’язаний з «макросвітом», зі Всесвітом, і саме цей зв’язок дає людині сили, внутрішній спокій та допомагає на шляху самопізнання та самоусвідомлення.

Концепція людини, схожа на сковородинівську, чітко вибудовується у романі-дилогії В. Дрозда «Листя землі», де автор намагається показати читачеві, що людина здатна знайти щастя тільки в любові до ближнього, в самопізнанні та самовдосконаленні, в усвідомленні сенсу свого буття, пошуках «сродної» праці.

Так, провідним мотивом роману є мотив єдності людини з її рідною землею, що в українській філософії отримав назву «антеїзм». Письменник створює у художньому просторі дилогії своєрідний вигаданий сакральний мікросвіт, центром якого є селище Пакуль – колиска усіх героїв: саме тут вони народжуються, виростають, мріють про «далекі світи» і саме сюди повертаються вони у найскрутніші хвилини свого життя, щоб знайти у собі сили, відновити душевну рівновагу.

Знаходить своє відображення у дилогії й сковородинівська ідея про дві натури – зовнішню та внутрішню. Для В. Дрозда та його героїв істинною є внутрішня натура – душа, саме тому треба дбати не про тлінне тіло, а про вічну душу, адже саме від її наповненості залежить доля світу.

Сюжетна основа роману-дилогії базується на пізнанні героями самих себе в процесі подолання зовнішніх обставин, у внутрішній боротьбі та самовдосконаленні. Персонажі твору, проходячи крізь пекло війни, голодомору чи тюрми, де відпадає «тлінна натура» людини, зазнають суттєвих духовних перетворень, повертаються до самих себе, до своєї вічної, «правдивої натури».

Цікаво розкривається у творі тема історичного минулого нашого народу, вплив історичних подій на долю звичайної пересічної людини. Письменник наголошує на тому, що у ХХ столітті людське життя нічого не коштувало, а кожна окрема людина була лише мурахою на шляху історії.

У «Листі землі» історія розкривається не в символічній біографії визначної людини і не в біографії людини пересічної, а в долях безлічі людей. Тому роман розвиває багато сюжетних ліній: про Нестора Семирозума (селянина, солдата й чарівника), його дружину Уляну; про родину Журавських – сестру Марію, мученицю за справу революції, та брата Опанаса, революціонера, який поступово відступився від своїх переконань; про Гаврила Латку, селянина, шукача Горіхової землі та отамана сільського бунту; про Устима Волохача, пролетарського революціонера; про їхніх нащадків і про безліч інших людей.

Через увесь роман проходить образ-лейтмотив Бога, що розгублено дивиться на заплутаність шляхів людських, співчуває людству, але безсилий щось змінити, відвернути соціальні катастрофи. Також неодноразово у творі звучить думка про те, що кожна людина на планеті несе на собі частину тягаря відповідальності і спокути за людську історію, адже одному Богові це не під силу.

Розв’язуючи проблему стосунків між людьми, В. Дрозд на перше місце виносить бінарну опозицію почуттів «любов – ненависть», якій присвячено у романі цілий розділ. Герої дилогії, проходячи через важкі випробування долі, іноді вже стоячи на краю могили, чітко усвідомлюють, що найбільша ідея, людьми в тисячоліттях вистраждана і виношена, – це любов, що саме вона живить людську душу. Любов у романі – це не абстрактне поняття, не матеріал для дидактичних притч. Перед читачем постають приклади втілення любові як життєвої практики, зокрема найяскравіше виявляється вона в біографіях жінок-матерів.

Цікавим є розкриття у романі процесу народження нової влади, її згубного впливу на душі простого народу, зображення тих страшних перетворень, які вона несла з собою  у суспільство та у душі пересічних людей. Нова влада нищила народ не лише фізично – вона прагнула змінити внутрішню сутність кожної людини, знищити віру в Бога, в людську душу, в добро. Досить важко було простій пересічній людині пристосовуватись до таких умов, вона відчувала спустошеність, самотність, з одного боку – неприйняття нових умов життя, а з іншого – неможливість знайти себе у цьому світі, страх за завтрашній день.

Одним із символів, що використовується у часопросторі роману В. Дрозда «Листя землі» та допомагає відтворити складні та суперечливі стосунки людини зі світом є дорога. Дорога і домівка, у метафоричному їх значенні, виступають провідними символами роману «Листя землі». Зокрема дорога виступає у письменника як міфологема життя, символ життєвої мандрівки. Вона здобуває свій сенс тільки завдяки тому, що в одному її кінці стоїть домівка, втілена у образі міфічного селища Пакуль, що є символом найголовніших духовних та моральних надбань людини. Водночас домівка – символ початку дороги, священне місце, куди завжди можна повернутися.

Також зазначимо, що у романі «Листя землі» за допомогою використання фольклорно-міфологічних елементів, відтворення міфопоетичного світовідчуття, що притаманне нашому народові,  письменник зміг відобразити життя українців протягом століття, показати основні риси їх ментальності, прагнення та сподівання, шляхи самопізнання та самовдосконалення, пошуку себе і свого місця у цьому світі.

У романі-дилогії В.Дрозда відтворено справжній дух українського народу, його незламність, споконвічне служіння ідеалам добра та любові. Неодноразово у тексті наголошується, що удосконалення світу можливе лише за умови морального самовдосконалення кожної людини. Письменник висловлює глибоке переконання, що дотримання принципів моральності, справедливості, «сродності» встановлює гармонію у внутрішньому світі особистості, у стосунках людини з природою та суспільством.

У висновках підводяться підсумки результатів роботи.

Аналіз роману-дилогії В.Дрозда «Листя землі» дає підставу говорити про міфологічність як основну рису індивідуального стилю письменника. Філософськи осмислюючи дійсність, людину, прекрасне й потворне в житті, прозаїк спирається на фольклорно-міфологічні образи, символи та мотиви,  інтерпретує їх відповідно до авторського світобачення, до тих загальнолюдських проблем, що порушуються у творі.

Проаналізувавши роман В. Дрозда, можна стверджувати, що в основі міфологізму автора лежить, в першу чергу, його міфологічне світосприйняття, відчуття нерозривної єдності з природою та Всесвітом.

Розглядаючи проблему відбиття міфологічної свідомості автора у поетиці його роману-дилогії «Листя землі», варто зазначати такі основні положення:

–            на рівні тематики й проблематики письменник імплантує  вічні ідеї, проблеми, образи, інтерпретує їх із більшою чи меншою мірою осучаснення: добро і зло у житті людини, міфологічна ідея життя як мандрів, матері як охоронниці, основи дому, житла, сім’ї тощо;

–            на сюжетно-композиційному рівні організації тексту за допомогою міфологем  письменник будує фабули, структурує сюжетний хід твору. Із поетики міфологізування В. Дрозд запозичує також ідею циклічного розвитку буття – усе в житті повторюється, старе і нове постійно чергуються, вічність і мить нерозривно сплітаються;

–            на поетикальному рівні художньо-стильових засобів міфологізм виявляється у метафориці і символіці – образній, топологічній, хронотопній тощо. Часто письменник використовує звичайний прийом контрасту, творячи яскраві опозиційні пари: «верх – низ», «небо – земля», «життя – смерть» та ін.;

–            характерною є семантична двоплановість прочитання роману-дилогії В. Дрозда, що забезпечує притчеподібний, алегоричний, медитативний характер твору. Оскільки письменник, змальовуючи життя людини у ХХ столітті, звертається до так званих першозданних, архетипальних істини буття світу (образи матері, пророчиці, вовкулаки, землі, сонця, Бога, Диявола, хреста, дому, добра і зла тощо).

–       соціальні та часопросторові відносини у романі письменника розгортаються на основі «бінарних опозицій» (К. Леві-Стросс) «низ – верх», «любов – ненависть», «тіло – душа», «людина – звір», «життя – смерть» тощо;

–       присутнє у художній структурі роману власне авторське міфотворення (космогонічний міф про Пакуль, який є сакральним центром міфологічного Краю).

Розглядаючи символізм роману-дилогії «Листя землі», який є основною ознакою міфологічної свідомості (Є. Мелетинський, Е. Кассірер), можна зробити висновок, що у творі домінують такі символи: смерть, Диявол, Змій, вовк, ліс, сонце, небо, гора, криниця, дорога тощо.

Також варто відзначити, що за допомогою міфологічних елементів, які письменник переносить у сучасне йому життя і переосмислює відповідно до проблем сьогодення, відбувається розкриття найосновніших філософських проблем існування людини у суспільстві та Всесвіті.

Можна стверджувати, що у романі В. Дрозд формує і втілює оригінальну систему міфології, яка проявляється одночасно на рівні символіки, на рівні способу організації та структурування тексту, на рівні моделювання та розкриття характерів головних героїв.

Міфопоетичний тип моделювання світу у «Листі землі» В.Дрозда характеризується передусім оспівуванням світу природи, одухотворенням усіх її елементів, заглибленням у магічний світ народнопоетичного образності, відтворенням народного типу буття, світосприймання і світовідчування. В основі авторської моделі художнього світу лежать актуальні знакові комплекси-архетипи, символічні фольклорні образи й мотиви, які доповнюють і розкривають глибину й багатоплощинність людського буття.

У романі «Листя землі» В. Дрозд через переосмислення міфологічного матеріалу розкриває важливі для сучасної людини суспільні та моральні проблеми у філософському, екзистенційному вимірі. Міфологічна свідомість автора знайшла вираження в композиційних, символічних, часопросторових вимірах твору, що дає право застосовувати традиційні прийоми міфологічної критики для аналізу тексту та визначати поетику письменника як «міфопоетику».

Зокрема, варто наголосити на тому, що у «Листі землі» знайшли своє вираження основні принципи міфопоетичного моделювання світу: тут і циклічність оповіді, що виявилася у неодноразовому повторенні подій, сюжетів, образів у тексті; і побудова часопросторових та соціальних відносини на основі бінарних опозицій; і яскрава символічна насиченість твору, що виявляється вже у самій назві, активно розгортається у кожному розділі, розкриваючи основні образи-архетипи, що присутні у підсвідомості нашого народу.

Отже, елементи міфу у романі-дилогії В. Дрозда «Листя землі» відбивають світогляд письменника, допомагають йому створити власну модель часопростору, у площині якого відбувається філософське осмислення та розв’язання споконвічних проблем буття людства шляхом перенесення міфологічних образів, символів, мотивів на сучасний ґрунт та їх авторської інтерпретації. Саме це сприяє глибинному аналізу подій ХХ століття, подає цілісну картину життя українського народу, зберігаючи нерозривну єдність поколінь та відтворюючи основні риси ментальності.