СТИЛЬОВІ ДОМІНАНТИ ОПОВІДІ В РОМАНІСТИЦІ БОРИСА ХАРЧУКА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено зв'язок із науковими програмами, об’єкт і предмет аналізу, наукову новизну дисертації, сформульовано мету, завдання і науково-практичне значення, теоретичну основу й методи дослідження, висвітлено апробацію результатів наукової роботи.

Розділ 1 «Стильова домінанта оповіді як літературознавче поняття» присвячено розгляду стану вивчення в сучасному літературознавстві понять «стиль» і «оповідь» та співвідношення понять «оповідь» і «нарація» з метою зумовленості вживання поняття «стильова домінанта оповіді», а також визначення методики аналізу стильових домінант оповіді в епічному творі. Терміни «оповідь» і «нарація» є близькими за значенням, але не тотожними. Основою для розмежування понять стали праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців (С. Гатальська, О. Бойко, С. Ватченко, М. Гей, Ж. Женетт, О. Капленко, Ю. Манн, В. Поліщук, П. Рікер, І. Русських, Н. Тамарченко, О. Ткачук, Ц. Тодоров, В. Топоров, Ф. Штейнбук та ін.). Оповідь в епічному тексті – це послідовність подачі художньої інформації, сюжетно-композиційна та мовленнєва її реалізація. Функція оповіді – об’єднати всі смислоутворюючі  засоби та прийоми організації тексту в єдине художнє ціле, щоб викликати в реципієнта очікуваний автором емоційний, естетичний чи інтелектуальний відгук. Наратив – це концепція оповіді, що репрезентує модель художнього світу твору та передбачає систему концептуального розташування персонажів і наділення частини з них ціннісною позицією. У дослідженні використовуються обидва терміни як такі, що взаємодоповнюють один одного та визначають концептуальний і формальний рівні фабульно-сюжетної реалізації авторського задуму.

Щодо терміну «стиль» у літературознавстві так само відсутнє стале визначення. Ми звернулися до наукових розвідок таких дослідників стилю, як Г. Бєлая, Ю. Борев, В. Власов, М. Гіршман, А. Григорян, В. Днєпров, В. Кожинов, С. Крижанівський, Г. Кучеренко, Л. Лавринович, Д. Лихачов, О. Лосєв, О. Михайлов, Ю. Мінералов, В. Моренець, Д. Наливайко, П. Ніколаєв, І. Подгаєцька, Г. Поспєлов, О. Соколов, С. Хітарова, Я. Ельсберг та ін., щоб з’ясувати співвідношення понять «стиль» і «оповідь». Стиль – це принцип органічності компонентів твору, що визначає його художньо-оцінну якість, це процес, який завершується по прочитанні твору й впливає переважно на підсвідомість читача. Натомість оповідь – це принцип організованості компонентів твору, що так само спрямований на досягнення цілісності і єдності всіх компонентів згідно з задумом письменника, його концепцією художнього твору. Мета стилю й оповіді спільна –  вплив на читача, відмінність – в аспектах: стиль спрямований на те, щоб викликати в реципієнта відповідне естетичне враження, а оповідь – щоб донести художню інформацію. Саме тому обидві категорії орієнтовані на створення цілісності літературного твору, його завершеності й художньої досконалості, тому стиль виявляється в усіх компонентах твору, а оповідь їх організує чи впливає на їх якість.

Таке розуміння термінів «стиль» і «оповідь» дало нам змогу визначити поняття «стильова домінанта оповіді» як принципу органічності компонентів конкретного твору, зумовленого специфікою оповіді відповідно до авторської логіки розгортання сюжету, уявлення про ступінь прозорості смислу, бачення ним (автором) функціональності й концептуальності елементів художньої системи. Стильові домінанти оповіді простежуються на рівні сюжетно-композиційного розгортання фабульної історії з урахуванням часо-просторових трансформацій, що виявляє концепцію літературного твору, та у використанні системи художніх прийомів, що співвідносяться зі смислоутворюючими чинниками й підпорядковані виявленню авторської позиції.

Визначення методики аналізу тексту зумовлено тим, що стиль охоплює в собі не лише цілісність авторської особистості та художнього задуму твору, але й типологічні риси художнього напряму, історичну традицію художньої культури, на яку спирається творчість письменника. Отже, опис оповідної специфіки твору буде неповним без урахування історико-генетичного і функціонального аспектів. Особливості оповіді варто розглядати в історико-літературному контексті та простежуючи витоки оповідної манери автора.

У розділі 2 «Система мотивів як чинник концепції оповіді в романах Б. Харчука» розглянуто мотиви, що осмислюються з ціннісно-моральних позицій у  творах письменника. Центральною темою всіх романів Б. Харчука („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”,, „Кревняки”, „Межі і безмежжя”) є тема села. У її межах визначається система мотивів, що зумовлюють специфіку зображення персонажів та їхніх вчинків. Основним мотивом, навколо якого групуються інші, постає мотив руйнування селянського роду як основи української нації. Історіософічне осмислення національної історії в романах прозаїка визначило зображення родової людини з патріархальною свідомістю як найстійкішої форми духовного виживання народу. Письменник у різних варіаціях простежує вплив роду на формування особистості людини, її долю і долю народу. Така смислова акцентуація зумовила об’ємне зображення історичної реальності – від початку ХХ ст. до його середини. За оповідною стратегією твори наближені до традиційного в українській літературі сімейного роману-хроніки, у центрі якого – розповідь про долю окремої сім’ї як основи соціуму. Автор змальовує узагальнений образ волинського села, не виводячи на перший план окремого персонажа і конкретизуючи мотив руйнування роду через низку міжособистісних родинно-побутових і соціально-психологічних конфліктів, що становлять основу фабульного розвитку. Велика кількість персонажів зумовлює наявність численних точок зору, а отже, дає можливість письменнику розкривати ситуації в різних ціннісних площинах, щоб якнайповніше висвітлити причини духовного зубожіння роду та  деформації моральних цінностей.

Мотив ворожнечі в сім’ї, широко розгорнутий в аналізованих романах („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”, „Кревняки”), деталізує мотив руйнування селянського роду. Відсутність у героїв бажання духовно розвиватися та прагнення збагачення, що розуміється як передумова щастя, є причиною руйнування родових зв’язків. Логічним продовженням мотиву ворожнечі в сім’ї є мотив деформації роду через ідеологічний конфлікт між батьками і дітьми, представлений як незворотний процес („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”, „Кревняки”, „Межі і безмежжя”). Особливого значення набуває мотивація вибору героями шляху, що зумовлює звертання до такого прийому, як зіткнення протилежних поглядів.

Низка мотивів національної проблематики –   української бездержавності („Волинь”, „Майдан”), національного буття українського народу („Волинь”, „Майдан”, „Кревняки”), неприйняття національних ідей („Волинь”, „Майдан”, „Межі і безмежжя”), окраденості України та політичного, національного, релігійного насильства („Майдан”, „Хліб насущний”) – виявляє історіософську концепцію письменника. Художньо змодельовані ситуації нерозуміння й відсутності підтримки національної ідеї народом умотивовані неосвіченістю, низьким загальним культурним рівнем волинян та суспільно-економічними обставинами. У змалюванні причин національної нестабільності важливими є виділення егоїзму й жадоби влади як чинників дій окремих героїв романів „Майдан”, „Хліб насущний”, „Межі і безмежжя” (за активністю життєвої позиції та мотивацією вчинків представників різних ідеологій розділяємо на героїв-пасіонаріїв і героїв-споживачів), несвоєчасність боротьби націоналістів у епоху боротьби з фашизмом та злочинність і деморалізація на селі й радянського суспільства загалом („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”). До причин моральної кризи на селі дорадянського періоду (перенаселення, нестача землі – „Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”) додаються атеїзм і колективізація. Суспільно-політичні мотиви включають мотиви пролетаризації селянства та катастрофи ідентичності психіки селянина, відірваного від землі („Кревняки”, „Межі і безмежжя”), мотив духовної «ерозії» як селянина, так і представників влади на всіх рівнях суспільної ієрархії („Волинь”, „Майдан”, „Кревняки”, „Межі і безмежжя”), мотив нерівності між людьми („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”).

Тема протистояння міста і села розкривається через зображення урбанізації світу („Волинь”, „Майдан”, „Кревняки”, „Межі і безмежжя”), неприродності важкої фізичної праці для людини взагалі й жінки зокрема, безправності українського селянина („Кревняки”, „Межі і безмежжя”, стаття „Слово і народ”), зміни суспільних цінностей („Волинь”, „Майдан”, „Межі і безмежжя”), втрати первинності родових зв’язків, штучності людських стосунків („Волинь”, „Кревняки”, „Межі і безмежжя”). Логіка оповіді переконує, що прогресивність міста – у його значенні для професійного росту молоді, що не перекривається негативною роллю руйнівника моральних цінностей та споконвічних родових традицій.

У розвитку означених мотивів, крім конкретних реалій, Б. Харчук використовує прийоми символізації – уведення вставних притч (притча про змія і змієнят у романі «Майдан»), деталей і образів-символів (зруйнованого гнізда в тетралогії «Волинь», блакитної квітки в романі «Майдан», межі в романі «Межі і безмежжя»). Окреме місце в художньому осмисленні дійсності у творах Б. Харчука належить кольоровим образам як засобам вираження точки зору автора.

Розділ 3 «Стильова своєрідність романістики Б. Харчука та її витоки» має три підрозділи, у яких визначаються стильові домінанти оповіді та стильові традиції, що зумовили їх специфіку. Таких традицій дві – реалістичного й барокового роману.

Дослідження, проведене в підрозділі 3.1 «Єдність реалістичного й міфологічного в моделюванні світу в романах Б.Харчука», доводить, що письменник, продовжуючи реалістичні традиції А. Головка, О. Гончара, О. Довженка, М. Стельмаха, Г. Тютюнника-старшого, Ю. Яновського, виходить із таких принципів організації оповіді, як „саморозвиток” характерів та „саморух” дії, панорамність, епічність зображення, прагнення відтворити світ як непросту єдність, як суперечливу цілісність, визначення рушійних чинників людської поведінки в суспільстві. Як і вони, Б. Харчук розвиває принципи суб’єктивної багатоплановості оповіді, відмовляється від втручання оповідача в розповідь, віддаючи перевагу принципу саморозвитку характерів і сюжету, подаючи події з життя героя, суттєві в мотивації його характеру, що виступають експозицією до важливих подій і концентрують у собі змістове навантаження. Незрима присутність автора позначається в портретних („паспортних”, живописних, абстрактних і динамічних) характеристиках, описах інтер’єру й побуту, пейзажах, у яких поєднуються об’єктивна інформативність та авторська інтерпретація зображуваного. Така об’єктивована оповідна інтонація є наскрізною в усіх романах письменника. Опора автора на оповідний прийом багатоголосся створює ефект достовірності описуваного, психологізує та поглиблює оповідь, ускладнюючи її структуру, роблячи її поліфонічною. Відчуття присутність автора, переплетення авторського й персонажних голосів здійснюються найчастіше в роздумах, невласне прямому мовленні персонажів.

Одночасно в зображенні дійсності, що підкреслює індивідуальність Б. Харчука як прозаїка, актуалізовано принципи міфологізації картини світу, що вибудовується як триєдність: „небо – земля – підземне царство”. Предметні реалії та їх ознаки в цій системі отримують додаткові смислові навантаження й художні функції, набуваючи значення концептуально вагомого символу, стають засобом психологізації образів героїв. Такими, наприклад,  є образи сонця, неба, землі („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”, „Межі і безмежжя”), зірок, місяця („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”,, „Кревняки”), дерева („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”, „Кревняки”, „Межі і безмежжя”). Використання цих образів засвідчує поєднання різних міфологічних концепцій у структурі романної картини світу – язичницької та біблійної, що виразно простежується в символізації предметних деталей та створених асоціативних полях. Поєднання їх із характером оповідної об’єктивізації створює ефект магічної достовірності зображуваних подій.

Підрозділ 3.2 «Образи-архетипи в оповідній структурі романістики» побудований на аналізі домінантних образів-архетипів та образів, що набувають концептуально-смислового значення в процесі їх реалізації в текстах романів Б. Харчука.

Для створення міфологізованої картини світу в романах письменник послуговується  образами-архетипами землі, хати, дороги в їх функціональній і смисловій полівалентності. Образ землі постає як еквівалент макрокосму, є символом вічності („Хліб насущний”), змін, природного колообігу („Кревняки”), достатку („Волинь”). За оповідною функцією він співвідноситься з психологічним станом героїв, виявляє їхню духовну сутність („Хліб насущний”). Загальноархетипове розуміння образу землі деталізується через представлення його у значно конкретніших аспектах. Серед них – його співвідношення з образом-символом межі як моральним і ідеологічним бар’єром („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”, „Межі і безмежжя”, „Кревняки”). Завдяки цьому прийому в оповіді виявляється філософський і морально-етичний зміст образу землі. У ставленні героїв (Павло Оранчук – „Хліб насущний”, Оксент Кричевський, Павло Гнатюк – „Волинь”) до землі вияскравлюється їхня сутність. Іншим аспектом реалізації образу-архетипу землі виступає образ Волині („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”, „Межі і безмежжя”, „Кревняки”), що змальований за оповідним принципом зображення загального через окреме і глобального через індивідуальне та за допомогою таких універсальних архетипів, як село, ріка, гора, ліс. Образ-архетип хати („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”,  „Кревняки”) подається як сакралізований центр буття, що уособлює людське існування на всіх його рівнях – особистому, сімейному, суспільному, національному, духовному. Образ дороги   („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”,  „Кревняки”) репрезентований у реальній, філософській та морально-етичній площинах. Емоційно-оцінне навантаження образів-архетипів та символізацію предметних реалій і сюжетних ситуацій також уважаємо стильовими домінантами оповіді.

У підрозділі 3.3 «Зображення дійсності як пекла в аспекті барокових традицій» простежуються оповідні традиції бароко у творах Б. Харчука. Відповідно до них  оповідач у романах письменника виступає анонімно й не шукає контактів із читачем та позиціонується як проникливий спостерігач дійсності. Оповідь двопланова (реальний світ і внутрішній світ героїв) й універсальна – як єдність «голосів» дійсності (згідно з бароковою ідеєю уніфікації індивідуального й пошуку універсалій) –  має історичну глибину, а образи, серед яких зустрічаються як язичницькі, так і християнські, – символічний (у барокових романах – алегоричний) зміст. Та основною ознакою стилю бароко в оповідній організації романів Б. Харчука є зображення дійсності як пекла.

Взаємопроникнення світу людей і інфернального світу виражено передусім на символічному рівні: духовно мертві герої продовжують жити серед живих. Деморалізовані Самійло Горошко і Петро Гнатюк („Волинь”), Сергій Турчин і Соломія Кричевська („Хліб насущний”) переховуються під землею. У романі „Кревняки” духовно помирає після участі в розстрілюванні мирних жителів Григір Шпаргела, а його смерть означена умовно в ситуації переховування у склепі – світі мертвих, звідки герой повертається до людей в образі нечистої сили, що часто акцентовано його новим іменем Лівун (лівий бік належить дияволу), вказівками на час побутування – з’являється тільки вночі й зникає зі співом півнів. Духовна деградація і смерть Йосипа Турія розкриваються не лише через зображення його дій, а й акцентування деталі інтер’єру його помешкання: на вікнах висять ажурні фіранки, що насправді є поховальними покривалами. Тотожність пекла і світу-соціуму в романах Б. Харчука означена великою кількістю картин пожежі, що викликає асоціацію з пекельними вогнями („Волинь”, „Майдан”,  „Кревняки”).

Нелюдські страждання представлені домінантною ознакою інфернальності у змалюванні світу-соціуму („Волинь”, „Майдан”, „Хліб насущний”, „Межі і безмежжя”). Герої осмислюють своє життя як пекельне, сприймають його як кару за гріхи, жертву, хоча ніхто не зважується назвати цей світ пеклом, крім Мирона Турія («Кревняки»). Взаємопроникнення потойбічного світу і світу людського наголошено й вибором персонажів із інфернальними характеристиками, це зокрема Антось Верещака і Василь Кримчак („Хліб насущний”), а також ті, кого в той час називали бандерівцями („Майдан”, „Кревняки”). Образ потойбічного світу представлений у романі „Кревняки”  насамперед сюжетною лінією Івана Шпаргели і пов’язаний з мотивом вовкулацтва як виявом духовного озвіріння героя. Виділяючи у структурі роману «Кревняки» оповідь про рід Шпаргел – Гелонів, автор зосереджує увагу на діях, вчинках персонажів, ситуаціях, деталях, що спроектовані на руйнування та перетворення представників роду на моральних хижаків.

Розділ 4 «Концепт людини як чинник організації оповідної манери Б. Харчука» висвітлює концептуальний аспект оповіді й мотивації персонажної системи в романістиці письменника.

У підрозділі 4.1 «Значення образу українця для організації оповіді в романах Б. Харчука» розкривається питання, пов’язане з  оповідними стратегіями творів митця, де позиціонується неоднозначний у ціннісній перспективі образ українця, який мріє вкорінитися в землі й родині, що, з одного боку, умотивовує його прагнення до одноосібного родинного життя на хуторі, а з іншого – призводить до негативних вчинків. Логіка розгортання сюжету й розкриття характерів персонажів зумовлені орієнтацією письменника на дослідження екзистенційних станів українця радянської доби та причин, що призвели до деформації моральних устоїв і знецінення національних традицій, мотивацій вчинків героїв. Автор змальовує складні за психологічним малюнком образи українців, серед яких Петро Гнатюк («Волинь») – одночасно чуйна людина і безжальний власник, підла людина, яка робить добру справу. Моделюючи життя і долі своїх героїв, Б. Харчук в оповідній структурі романів виділяє їхні вчинки і причинно-наслідкові зв’язки між подіями, стверджучи, що нездорові інстинкти селян є не лише наслідком соціально-економічних умов, а й залежать від нетривкості чи, радше, невиробленості в них глибоких моральних якостей людини. Утрата такої риси національного характеру, як висока моральність, призвела героїв насамперед до намагання „виправити Божу несправедливість” власними силами через крадіжки і грабунки: крадуть Павло й Петро Гнатюки („Волинь”), Антон Верещака („Майдан”), Йосип Турій, Василь Гелон („Кревняки”).

Розкриваючи характери героїв, Б. Харчук фіксує увагу на їхній національній, соціальній і психічній ідентичності, пов’язуючи це в єдиний проблемний вузол. Національна самосвідомість чи неусвідомленість помітно вирізняють героїв у селянській масі, визначають їхню життєву поведінку й позицію, суспільно-громадську роль. Особливого значення при цьому набуває розвиток мотивів приреченості, самотності й відчуженості героїв, руйнування роду у зв’язку з соціалістичним (комуністичним) світоглядом людини,  розумінням її як частини великого механізму держави та переосмислення біблійних мотивів страждань Спасителя на горі Голгофі («Волинь», «Кревняки») і братовбивства («Волинь», «Межі і безмежжя», «Майдан»).

У підрозділі 4.2 «Оповідна концептуальність жіночого характеру в творах Б. Харчука» підкреслюється, що в романістиці письменника представлені жінки всіх вікових категорій, однак концептуально домінуючими й організуючими оповідь є образ старої сільської жінки як матері великого роду, характерний для класичної української літератури, та образ молодої маскулізованої жінки. В образі старої сільської жінки відчутний вплив прадавнього культу Берегині. З образом Берегині в романах Б. Харчука ототожнюються Юстина („Кревняки”), Марія Волянюк („Майдан”), Ярина Господарисько („Межі і безмежжя”), Мокрина Кулішенко („Хліб насущний”), від яких – добробут і злагода, любов та порозуміння в родині. Розгортаючи у своїх творах мотив української бездержавності, опозиції жінка-війна, автор символізує жіночий образ як образ матері-України, діти якої воюють між собою. На противагу цьому домінантному в сюжеті жіночому образу Б. Харчук  створив також образи неосвічених, затурканих побутом жінок, що перебувають у моральній і фізичній кабалі свого чоловіка, надміру покірливі й нерішучі. Реальний стан жінки в сім’ї постає через долі Наталі Гнатюк-Бреги, старої Чорнобаїхи, Сяньки Чемерис-Гнатюк та її дочки Віри („Волинь”), Ярини та Фроськи Господарисьок («Межі і безмежжя»), які були для чоловіків безмовним додатком до господарства без права голосу.

Другий домінантний жіночий тип виділяється силою характеру жінки, її здатністю до активних дій, умінням брати на себе відповідальність. Зінька Горошко, Антоніна Платова („Волинь”), Манька Оранчук, Євка Нечуйвітер („Хліб насущний”), Тодорка Волянюк, Віта Бровченко („Майдан”), Ганка Турій („Кревняки”) – вольові, самовпевнені, гострі на слово; вони несуть у собі не тільки жіноче начало, але й частку чоловічої сили. Феміністична лінія в епічній прозі Б. Харчука прочитується не з одного роману, а виокремлюється з контексту всієї творчості митця. У кожному романі письменника послідовно зображується активна позиція і маскулінність жінки та м’яка фемінність чоловічої вдачі.

У підрозділі 4.3 «Знакова наповненість номінації героїв як стильова домінанта оповіді» наголошується, що для концептуального змалювання моральної природи героїв Б. Харчука визначальним є вибір автором імені героя. У тетралогії „Волинь” більшовики – борці за щастя народу (Антон Чорнобай і Антоніна Платова) мають імена з семантикою „вступаю в бій”(що відповідало ідеологічним вимогам часу), а в романі „Кревняки” сільські красуні з трагічною долею (Катерина, видана за нелюба, та Оксана, поґвалтована бандитами) мають традиційні шевченківські імена.

Семантика імені в романі „Хліб насущний” є вагомою насамперед у розумінні ідеї твору. Головний герой роману – голова сільської ради, який утілює ідеї комунізму, має ім’я Левко, тобто Лев – цар звірів, а прізвище (Кулішенко – від назви поширеної в народі страви) підкреслює його походження – керівник із народу. У зображенні Б. Харчука радянська влада у творі протиставлена сільським куркулям, які прагнуть зберегти свої інтереси. Відповідно представник куркульства носить прізвище Довбеняк (довбешка – замашна палиця, якою можна і захищатися, і нападати). А в романі „Кревняки” письменник, виділяючи Юстину Турій як морально-етичний і духовний центр, навколо якого об’єднується родина, дає героїні ім’я,  яке акцентує її внутрішню сутність (Юстина – від лат. Justus – справедливість). 

Б. Харчук нерідко вдається до біблійної традиції найменування. У тетралогії „Волинь” у однієї з героїнь, Василини Гнатючки, було дванадцятеро дітей – як дванадцять апостолів. Хоча вижило тільки п’ятеро, кожен із дітей є своєрідним апостолом свого способу життя. Показовими в цьому сенсі є імена Павло й Петро, що асоціативно пов’язуються з першоапостолами християнства. Однак у світі, де стерто межі між добром і злом, ці два брати постають у ситуаціях розбрату  через жадобу до наживи.

Імена братів Волянюків (роман «Майдан») – Йосип (від давньоєврейського „він (Бог) додасть”) та Євген (від гр. Eugenes – благородний, шляхетний) – характеризують не лише внутрішню сутність їхніх носіїв, а й натякають на конкретних історичних осіб – представників різних ідеологій (Євген Маланюк, Євген Коновалець та Йосип Сталін). Моральний вибір братів набуває не локального, а універсального значення, що підкреслено деталлю – у хаті Волянюків знаходяться представники різних народів: німець, росіянин, полька з дітьми, українці, але всіх їх об’єднує не ідея, а свято народження Бога.

Міфологічна, історична та ідеологічна наповненість імен братів та сестри Волянюків, дії яких впливають не тільки на долю села, але й усієї України, певною мірою зумовлює й вибір імені їхньої матері – Марія, яке є символом України. Код імені Марія орієнтує на мотиви материнства, гіркоти буття і тяжких втрат.

У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження.

Інтеграція естетичних та інтелектуальних цінностей на межі тисячоліть якісно переконструйовує вітчизняну культуру і спонукає до перегляду критеріїв, переоцінки явищ універсального культурного досвіду. Літературну спадщину Б. Харчука частково вже оцінено, але стильові особливості оповіді у творах майстра слова  відзначені лише принагідно.

Романи Б. Харчука об’єднані спільною темою – темою села, що розгортається через низку взаємопов’язаних мотивів. Серед них – мотиви ворожнечі в сім’ї та  деформації роду через ідеологічний конфлікт між батьками і дітьми, система мотивів, що реалізують національну проблематику (української бездержавності, національного буття українського народу, неприйняття національних ідей, окраденості України та мотив політичного, національного, релігійного насильства суспільства над людиною), морально-етичні (вибору, егоїзму й жадоби влади, духовної «ерозії» селян і представників влади), суспільно-політичні (несвоєчасності боротьби націоналістів в епоху боротьби з фашизмом, злочинності та деморалізації на селі й радянського суспільства загалом, пролетаризації селянства та катастрофізму ідентичності психіки селянина, відірваного від землі, нерівності між людьми), протистояння міста і села (урбанізації світу, неприродності важкої фізичної праці для людини взагалі й жінки зокрема, безправності українського селянина, зміни суспільних цінностей, втрати первинності родових зв’язків, штучності людських стосунків).

Оповідний тип романів письменника наближений до традиційного сімейного роману-хроніки. Б.Харчук у центр оповіді виводить не окремого персонажа, а долю сім’ї як основу соціуму. Ситуації розгортаються в різних ціннісних площинах через варіативні точки зору різних персонажів, що дає автору змогу якнайповніше представити причини духовного зубожіння селянського роду та фактори деформації моральних цінностей. Оповідна структура як система прийомів переважно є традиційною. Часто Б. Харчук звертається до прийому зіткнення протилежних поглядів, прийомів символізації (уведення вставних притч і образів-символів), використання кольорової палітри як вираження авторської позиції.

Відповідно до реалістичної оповідної традиції в романістиці митця виразно простежуються історичний детермінізм, «саморозвиток» характерів і «саморух» дії, панорамність, епічність зображення, нейтральний тип викладу, позбавлений безпосередньої, експліцитно вираженої авторської присутності у творі. Для виявлення авторської інтенції використовуються такі прийоми, як невласне пряме мовлення персонажів, портретні («паспортні», живописні, абстрактні, динамічні) характеристики, описи інтер’єру, побуту, пейзажу. Ефект достовірності зображення досягається завдяки залученню до нарації персонажів.

Міфологізація оповіді досягається завдяки символізації образів стихій: неба і небесних світил (сонця, місяця, зірок), землі (художній еквівалент макрокосму хлібороба, уособлення вічності й відродження, безкомпромісності; морально-етична категорія для вияскравлення сутності героїв; уособлення простору Волині за принципом зображення загального через окреме й глобального через індивідуальне), символіки дерева (родоводу, оберега окремого роду, уособлення світового дерева; оригінальність автора у трактуванні образу дерева – в ототожненні його з жіночим началом у межах асоціативного поля, уведення реалій язичницьких вірувань), хати (уособлене матеріальне й духовне осереддя сім’ї, що спрямоване на збереження роду; мікросвіт людини й сакралізований центр її буття) тощо, у поєднанні земних і космічних реалій в описі побутування героїв,  створенні казково-містеріальних пейзажів.

Барокова традиція художньо реалізується в зображенні реальності як пекла з домінуванням картин пожеж, що викликають безпосередню асоціацію з пекельними вогнями як обов’язковим атрибутом пекла, на метафорико-символічному рівні – духовно мертві герої продовжують жити серед живих, у самохарактеристиках героїв, у наявності персонажів з інфернальними характеристиками тощо.

Сюжети романів вибудовуються двома лініями – подієвою, зовнішньою, поданою з погляду автора, та внутрішньою, у художньому відтворенні внутрішнього світу персонажів. Оскільки наративна стратегія орієнтована на показ життя сім’ї, роду, спостерігаємо відсутність масштабного показу складних соціополітичних процесів у їх кульмінаційних виявах.

Картина світу, змодельована письменником у романах, не є антропоцентричною, проте концепт людини виявлений достатньо чітко. Герої подаються в ціннісно неоднозначній перспективі, що дозволяє простежити причини моральної деградації селянина. Б. Харчук виводить тип людей, у яких господарський індивідуалізм значно превалює над іншими рисами характеру, – тип власника-глитая, який прагне збагачення заради збагачення. У змалювання героїв, що виступають носіями національної ідентичності, автор уводить мотив очищення душі від облуди.

Образи жінок у романістиці представлені доволі широко. Найвагомішими є два типи: стара сільська жінка як мати великого роду та маскулізована молода жінка. Перший тип, властивий класичній українській літературі, представляє систему цінностей селянсько-патріархального минулого, знецінену в змінених умовах урбанізації світу. Жінки цього типу символізують добробут і злагоду, любов та порозуміння в родині. Окрему групу становлять жінки надміру покірливі й нерішучі, які морально і фізично повністю залежать від своїх чоловіків. Другий тип – молода жінка з сильним характером, прикметними рисами якого є воля, упевненість у собі, здатність до активних дій, готовність і вміння  взяти на себе відповідальність. Узагалі романістиці Б. Харчука властиве зображення маскулінної жінки та фемінного чоловіка. Для повноцінного відтворення концепту людини важливим прийомом виступає номінування героїв, яке відбувається за такими принципами: 1)  літературна традиція, 2) відповідність семантики імені характеру героя, 3) вагомість семантики імені для розуміння ідеї твору, 4) біблійна традиція імені, 5) натяк на історичних осіб.

Таким чином, виявлені в нашому дослідженні стильові домінанти оповіді романістики Б.Харчука є системою, що відображає як основні тенденції української літератури другої половини ХХ століття, так і власне авторський стиль письменника, характерними для якого є традиційна оповідна стратегія, наближена до сімейного роману-хроніки, у якому художньо осмислюється система мотивів, що безпосередньо зумовлює розкриття характерів героїв; реалістичний контекст, що містить міфологічні вкраплення, зокрема актуалізує принципи міфологічної картини світу, у творенні якої посутню роль відіграють образи-архетипи, використання барокових традицій у зображенні дійсності як пекла, а також оповідної концептуальності різних типів героїв. У подальших наукових розвідках варто дослідити специфіку та еволюцію художньої системи Б.Харчука в літературному контексті письменників цієї доби.