ЗБІРКА П. ТИЧИНИ “ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ”: СЕМАНТИКА І ПОЕТИКА

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв’язок теми дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну, практичну й теоретичну цінність отриманих результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ роботи “Проблеми вивчення книги П. Тичини “Замість сонетів і октав” містить підрозділ “Історія вивчення ранньої творчості П. Тичини в літературознавстві і критиці”, у якому здійснений огляд основних критичних робіт, присвячених аналізу ранніх збірок поета. Історія дослідження ранньої творчості П. Тичини у вітчизняному літературознавстві на сьогоднішній день нараховує більше, ніж 80 років. Незважаючи на значну кількість літературознавчих досліджень як семантики, так і поетики творів П. Тичини, існує потреба їх подальшого аналізу й осмислення під новим кутом зору, що передусім обумовлено проблемою політичної заангажованості літературної критики з кінця 1920-х і до кінця 1980-х років.

Як показав проведений огляд літератури за темою дисертації, найбільш об’єктивними і найменш ідеологічно забарвленими є дослідження 1920-х років (Ю. Меженка, М. Зерова, Г. Майфета, С. Єфремова, М. Степняка й інших) і літературознавчі праці, написані з кінця 1980-х років (Г. Клочека, Н. Над’ярних, М. Моклиці, В. Моренця, Ю. Коваліва та ін.). Проте згадані дослідження є передусім статтями і зрідка монографіями. Зрозуміло, що обсяг статті не дозволяє їй претендувати на ґрунтовний і всеохоплюючий аналіз обраної проблеми, а тим більше на глибокий аналіз кількох чи навіть однієї збірки поета. Хоча, звичайно, літературознавцями вказаних періодів був зроблений досить вагомий внесок у справу вивчення ранньої творчої спадщини П. Тичини.

У радянський час вийшла достатньо велика кількість монографічних досліджень творчості П. Тичини, однак не можна переоцінювати їхній внесок у літературознавчу науку, оскільки, написані під тиском радянської ідеології, на сьогоднішній день вони викликають чимало заперечень, особливо та їх частина, що стосується аналізу семантики ранньої творчості митця. Натомість цінними видаються радянські дослідження, які містять розгляд особливостей поетики збірок П. Тичини (Ю. Шевельова, С. Шаховського, Л. Новиченка, Н. Костенко та інших), а також роботи, присвячені біографії поета (Л. Новиченка, А. Іщука, О. Губара, С. Тельнюка й ін.).

Окреслена проблема вивчення ранньої творчості П. Тичини в українському літературознавстві найбільшою мірою стосується третьої книги поета “Замість сонетів і октав”, яка довгі роки засуджувалася як помилка поета або просто замовчувалася дослідниками, ніби вона ніколи й не існувала в творчому доробку П. Тичини.

Дослідження особливостей семантики книги “Замість сонетів і октав”, якому присвячений другий розділ дисертаційного дослідження “Семантика книги П. Тичини “Замість сонетів і октав”, підтверджує думку про глибину і полісемантичність третьої книги П. Тичини, за кожним словом якої ховається ціла низка як очевидних, так і прихованих значень, що утворює широкий контекст і можливість існування кількох інтерпретацій одного й того самого тексту. Проте при будь-якому розумінні змісту книги “Замість сонетів і октав” безсумнівною, на нашу думку, є її внутрішня єдність і цілісність, яка зобов’язує розглядати досліджувану книгу як один завершений твір. Семантика книги “Замість сонетів і октав” дозволяє виокремити в ній вступну частину (“Уже світає, а ще імла…”, глава “Осінь”), два розділи (глави “Терор” – “Ритм” і “Евое!” – “Порожнеча”) й епілог (глава “Кукіль”).

Аналіз семантики вступної частини книги “Замість сонетів і октав” містить перший підрозділ “Семантичні особливості вступної частини книги П. Тичини “Замість сонетів і октав”. Книга “Замість сонетів і октав” відкривається поезією “Уже світає, а ще імла...”, яка виконує функцію своєрідного прологу. Разом із першою главою “Осінь” вони складають вступну частину книги П. Тичини, котра знайомить читача із загальним станом політичного життя в Україні 1918 – 20 років. У пролозі “Уже світає, а ще імла…”, де коротко викладені зображувані в наступних главах події, через символічну картину світанку розкривається глибинна першопричина революції. Семантика символів на позначення добра і зла поступово звужується у вступній поезії від філософсько-теологічної до соціальної, унаочнюючи витоки війни на землі: світає – імла → промінні заори – хмари → фанфари – сурми і гармати. Створений автором ряд дозволяє прослідкувати причинно-наслідковий зв’язок між протистоянням добра і зла й революційним кровопролиттям на землі.

Символічне висвітлення подій відбувається крізь призму бачення ліричного героя, головним пріоритетом для якого є мирне життя й спасіння людськості, духовності як у суспільстві в цілому, так і в кожній особистості зокрема. Вболіваючи за результат військового протистояння, ліричний герой не виявляє себе як прихильник когось одного з політичних супротивників. Остаточне припинення кровопролиття, перемога мирного життя – це єдине, чого жадає герой.

Недарма головним завданням автора книги “Замість сонетів і октав”, заявленим останньою строфою прологу, є намір протиставити жорстоким сонетам й октавам сучасної поетові дійсності – пролетарському гімну “Інтернаціонал” – гуманістично спрямовану правдиву поезію в прозі своєї книги.

Якщо пролог “Уже світає, а ще імла” має філософсько-узагальнений характер і повідомляє про глибинну причину революційного змагання, то глава “Осінь” – історична частина вступу книги “Замість сонетів і октав” – має на меті ввести читача в історичну ситуацію, що склалась у світі в першій половині ХХ століття. Анепіфора цілої поезії “Осінь” “На культурах усього світу майові губки поросли”, з одного боку, створює враження безвиході, приреченості, оскільки революційна хвиля вже накрила “культури усього світу”, а з іншого боку, завдяки стилістичному прийому кільця автор вводить революцію в Україні в контекст світової історії. Історична частина вступу конкретизує результат протистояння світла й темряви, даючи зрозуміти, що перемога темряви в конкретно-історичних умовах – це перемога революції.

Перша строфа поезії “Осінь”, побудована на антитезі міста й села, світла і темряви, наводить на думку про останні часи, засвідчує неможливість подальшого існування людини духовної у світі, який вже майже повністю охоплений темрявою (апокаліптичне передчуття наявне не лише в досліджуваній книзі, а й у творах П. Тичини “Месія”, “Сотворіння світу”). Загалом, три строфи поезії “Осінь” демонструють спроби побудови переможцями свого нового світу замість зруйнованого старого. Намагання темряви в особі революційних діячів створити своє світло, свою культуру і людину заперечуються анепіфорою останньої строфи поезії. “Антистрофа” до глави “Осінь” унаочнює заявлену в книзі антитезу ХХ століття – людина духовна – людина соціальна, що, як і протиставлення світла і темряви, буде наскрізною в подальших главах “Замість сонетів і октав”, а також вводить мотив духовного опору злу за допомогою мистецтва слова, котрий надалі трансформується в головну ідею всієї третьої книги П. Тичини.

У другому підрозділі “Філософсько-психологічна спрямованість першого розділу книги “Замість сонетів і октав” проаналізовано особливості семантики сповненого внутрішньої динаміки першого розділу “Замість сонетів і октав” (глави “Терор” – “Ритм”), який передусім присвячений вирішенню філософських проблем добра і зла, духовності й бездуховності, життя і смерті, вічності й минущості, щастя і горя, пошуку істини, сенсу буття людини у світі та інших.

Проблема втрати суспільством духовності піднімалась у творчості багатьох письменників першої половини ХХ століття (Є. Маланюк, Т. Осьмачка, П. Филипович, М. Зеров, Є. Плужник та інші). Конкретно-історичний вияв одвічного протистояння добра і зла на землі знайшов відображення в книзі “Замість сонетів і октав” у главі під назвою “Терор”. Процес озвіріння, тобто втрати духовності, виявляється в книзі “Замість сонетів і октав” на трьох площинах: убивство безневинних, кривава бійка між звірами, пропаганда насильства у сфері культури. Таке всебічне витискання із суспільства людяності закономірно призвело до виникнення антитези людина духовна – людина соціальна. Людина соціальна характеризується тим, що бачить пріоритетні життєві цінності в матеріальному, тимчасовому, минущому. Крайнім виявом людини соціальної в зображеному в книзі П. Тичини суспільстві є людина-звір, що втратила останні залишки духовності. Натомість людина духовна мислиться як така, що зробила вибір на користь вічних цінностей. Обов’язковою характерною рисою для неї є віра в Бога, адже лише зв’язок із Богом допоможе осягнути справжню сутність подій, які відбуваються в суспільстві, і витримати випробування, котре полягає в намаганні протистояти руйнівній силі зла і залишитись людиною. Весь пафос книги “Замість сонетів і октав” спрямований на те, щоб показати переваги прекрасного світу божественної гармонії перед світом кривавого революційного хаосу.

Протистояти злу дуже важко, але можливо, що демонструє ліричний герой книги П. Тичини. Мотив пошуку засобу боротьби з озвірінням, втратою духовності в собі й у суспільстві – один із релевантних мотивів книги “Замість сонетів і октав”. Щоб чинити опір злу, потрібна допомога добра, Бога, у зв’язку з чим постає питання про можливий шлях до Бога. Для себе герой знаходить цей шлях у спогляданні світу природи, адже пізнати Творця можна через Його творіння.

В умовах тотального озвіріння і втрати духовності ліричний герой книги П. Тичини замислюється над власним буттям у повному суперечностей світі і приходить до висновку, що довгий час жив не своєю волею й не своїми прагненнями. Очі героя були заплющені, і він ходив у темряві, не маючи змоги бачити істинне світло подій. Вічне відкрилося ліричному героєві книги в спогляданні світу природи, кожна часточка якого свідчила про свого Творця (образи півнів, “повені зеленого пива”, пташки).

Визначення пріоритетів між вічним і минущим дозволило героєві по-новому подивитись як на власне життя, так і на явище революції в суспільстві, котра постає в образі “густорамного вікна”, нагадуючи в’язницю, що несе із собою замість світла темряву. Остаточне завершення процесу самовизначення, духовного воскресіння ліричного героя відображене в главі “Найвища сила”, у якій сумнів і роздуми поступаються місцем упевненому формулюванню своєї життєвої позиції.

Нарешті, глава “Ритм” на прикладі антитези дві дівчини – дві сльози покликана показати неможливість існування гармонії в охопленому темрявою світі, так само, як і неспроможна відчути в своїй душі гармонію людина, духовні очі якої є “незрячими”. Космічний пейзаж у творі “Ритм” вписує книгу П. Тичини в загальний літературний контекст, адже космічні пейзажі знаходимо також в творах П. Тичини “Міжпланетні інтервали”, “У космічному оркестрі”, у творчості інших українських поетів початку ХХ століття (“Електра” В. Еллана-Блакитного, “Регіт” Т. Осьмачки, “Вечір”, “Несамовитим криком крови” Є. Маланюка й т. д.).

У третьому підрозділі “Мотив соціальних зіткнень як інваріант другого розділу книги П. Тичини “Замість сонетів і октав” розглянуто семантику другого розділу книги “Замість сонетів і октав” (глави “Евое!” – “Порожнеча”). Починаючи з глави “Евое!”, увага автора книги “Замість сонетів і октав” загострюється передусім на проблемах суспільного життя, на революційній боротьбі і, зокрема, на характеристиці протидіючих сторін цього кривавого конфлікту. Прозрілими очима героя книги бачимо перипетії суспільного й політичного життя країни в другому розділі книги “Замість сонетів і октав”.

У главі “Евое”, сама назва якої є символом безглуздо-радісної, засліпленої від обіцянок сили більшовиків (Евое, гр. Εύοτ – вигук радості на грецьких святах Вакха), автор висуває звинувачення творцям революції, більшовикам, у розбіжностях між їх “великою ідеєю” та засобами її втілення, які ретельно приховувалися, а також називає одну з причин підтримки революції масами – неусвідомлення звичайними людьми сутності більшовизму, сліпа віра у пропаговані обіцянки.

Першим рядком наступної глави книги “Хто скаже” поет нагадує, що революція триває, і дає їй ще одну влучну характеристику –“висипний тиф”. З іншого боку, маємо вказівку на те, що і революція, і хвороби є наслідком дії Найвищої сили і послані з метою очищення. У другій строфі перед читачем постає образ молодого новеліста, людини, що належить до певного прошарку суспільства – інтелігенції. Його розмірковування на фоні розривів бомб показують людину, існуючу в якомусь абстрактному світі. Замість того, щоб своєю творчістю розкрити очі співгромадянам на революційне зло, закликати їх не піддаватися на пропагандистські обіцянки й тим самим захистити рідну землю від більшовистської навали, він розмислює над втечею “на село”. Виникає питання: ХТО СКАЖЕ правду про революцію, хто побачить її справжнє обличчя як не інтелігенція, зокрема письменники. Думка про місіонерську роль письменства постає тут з усією наочністю, як і в інших поезіях П. Тичини (“І Бєлий, і Блок…”, “Один в любов…”).

У кінці згаданої глави автор показує безневинних жертв революції (старчихи, дитина). Дані образи покликані показати погіршення економічної ситуації в країні, початок голоду, зрештою, процес втрати суспільством духовності.

Поезія “Шовіністичне” описує складну політичну ситуацію в межах українського суспільства, зокрема, недоліки української гетьманської держави П. Скоропадського. Негативне ставлення П. Тичини до політики П. Скоропадського бачимо також у триптиху “На могилі Шевченка”. Все більшого загострення набувають стосунки між людьми в одному суспільстві. Описані проблеми, які виникли на українській землі в цей час, пов’язані не з втручанням російських лівих чи правих сил, а з діями саме українського уряду. У поезії зроблено наголос на українській громадянській війні, породженій конфліктами всередині українського суспільства.

В “Антистрофі” до глави “Шовіністичне” автор розставляє всі крапки над “і” в характеристиці політичних сил, які брали участь у громадянській війні 1917 – 1920 рр. Поет розмежовує ліві, пробільшовицькі політичні сили, і праві, до яких належать воюючі сторони, що заперечують так звані більшовицькі революційні принципи марксизму-ленінізму. Якщо порівнювати поетове ставлення до перших і других, упадає в око певна прихильність автора до правої сторони. Але все ж таки ні праві, ні ліві не знаходять підтримки й виправдання в очах поета. Для нього те, що коять усі дійові особи цього конфлікту визначається одним спільним словом – зло. Глава “Шовіністичне” завершується рядком, євангельською основою якого є вхід Ісуса Христа в Єрусалим. Учення Христа є “еталонною величиною”, взірцем взаємин людини із собою, з ближніми і з Богом. Варто порівняти ідеологію правих і лівих з ученням Христа, і стане зрозуміло, як далеко відстоїть від нього кожна із сторін цього конфлікту.

Главу “Іспит” П. Тичина визначив як головну в книзі “Замість сонетів і октав”. У її останньому рядку маємо паралель між Г. Сковородою і Христом: мистецтво в дусі Г. Сковороди стане спасителем для душі народу. У цьому бачимо головну ідею книги “Замість сонетів і октав”, зміст її назви, а також причину її присвяти Г. Сковороді й, власне, саму мету, з якою П. Тичина створював свою третю книгу. “Жорстокому естетизмові” початку ХХ століття, мистецтву, що закликає до зброї й убивств, протиставити гуманістично-християнську творчість у дусі Г. Сковороди, своєю простотою й глибиною схожою на гімн “Христос воскрес”, вищою мірою одухотворену, покликану відродити в людині духовність, людяність, допомогти зрозуміти всю неповторність, незамінність і необхідність кожної окремої особистості, допомогти подолати зло в собі й у суспільстві. Замість творення сонетів і октав, без штучних прикрас відбити правду сучасного життя такою, якою вона є. Показати це життя таким, яким його відчуваєш, незважаючи на канони і норми, правила й умовності – можливо, це хотів сказати П. Тичина назвою своєї третьої книги “Замість сонетів і октав”, якій дійсно судилося стати найщирішою і найтрагічнішою в усьому творчому доробку поета.

Історична частина книги “Замість сонетів і октав” завершується главою “Порожнеча”, яка знову переносить нас до кімнати ліричного героя, до того місця, з якого почався розвиток дії в книзі. У главі “Порожнеча” міститься підсумок практично всіх думок, висловлених у попередніх главах “Замість сонетів і октав”. Зокрема, у ній знову з’являються основні образи книги П. Тичини: образ води (дощу), вітру, вікна, жіночі образи. Поезія “Порожнеча” від початку до кінця сповнена напруги. Упадає в око висхідна градація відчуття напруги, безвиході, приреченості, яке наростає й посилюється з кожною новою строфою поезії. Образи нанизуються один на одного, створюючи картину повної приреченості як ліричного героя, так і країни в цілому. Причому якщо образи на початку поезії сприймаються як неусвідомлені передчуття героя, то наступні вимальовують чітку картину безвиході, водночас вказуючи на присутність Вищої Волі в цих подіях, на очищувальну функцію революційного лиха. Насильницька смерть стала об’єктом буденності настільки, що люди звикли до неї. Серед пануючої бездуховності порожнеча оволоділа душами людей. А тому немає й не буде виправдання тим, на кому лежить відповідальність за цю порожнечу.

Четвертий підрозділ “Глава “Кукіль” як епілог книги “Замість сонетів і октав”: амбівалентність розв’язання конфлікту” присвячено аналізу семантичних особливостей епілогу книги “Замість сонетів і октав”, глави “Кукіль”. Через образи розстріляних серця і душі в епілозі стверджується думка, що найстрашнішим наслідком революції є навіть не фізична загибель людини, а загибель духовна. Важливість серця у сприйнятті поета бачимо в диптиху “Війна”, у “Скорбній матері”. Мільйони людей втратили духовність, і душами їхніми оволоділа порожнеча. Власне, людина перестала бути людиною, перетворившись натомість на бездуховну, спустошену, а значить, мертву істоту. Орел, Тризубець, Серп і Молот намагаються зайняти в душі людини місце вбитого ними Духа, заповнити порожнечу людської душі своїми “великими ідеями”. Проте чиї б то не були ідеї – українських урядів, білих, червоних – вони всі однаково чужі для душі людини.

Настроєм песимізму й безнадії просякнуті рядки епілогу книги “Замість сонетів і октав”: осиротіла, голодна дитина біля зачиненого вікна – таким є образ ХХ століття в главі “Кукіль”. Революція перемогла, зло перемогло в суспільстві, зруйнувавши традиції, знищивши духовність. Останній рядок поезії “Кукіль” через наявні в ньому образи куколя і Парсифаля відтворює трагічну суперечливість початку ХХ століття. Знову постає антитеза людина духовна – людина соціальна. Над ΧΧ століттям – знак біди, диявольською отрутою просякнуті серця мільйонів вже не-людей, людей-звірів. Проте в той самий час над країною простягся образ чернечого куколя, немов покров Богородиці, як крила янголів. Революція перемогла, зло перемогло в суспільстві, проте не всі душі людей піддалися його згубній дії. Людина духовна залишилася. І її віра, її внутрішня сила, долаючи випробування, зміцнилася й окріпла. І нехай для людини духовної немає місця в новоствореній більшовицькій реальності, через красу Христа її очікує інший світ – світ безсмертя, “невмирущість”. Спостерігаючи жахливу картину сучасного й передбачаючи приреченість майбутнього, ліричний герой змушений одягти маску співця революції або, подібно до вагнерівського Парсифаля, юродивого, яка на все життя замінить йому справжнє обличчя – обличчя людини духовної, яка бачить красу і вірить у безсмертя.

Дослідження семантики “Замість сонетів і октав” показало наявність інтертекстуального зв’язку між третьою книгою П. Тичини і Євангелієм від св. Івана, що виявляється в наскрізній символіці світла і темряви в обох текстах; у наявності в книзі “Замість сонетів і октав” численних алюзій та ремінісценцій на четверте Євангеліє; у присутності в книзі П. Тичини спільних з Євангелієм образів (значення таких образів у книзі “Замість сонетів і октав” може розкриватися завдяки тексту Євангелія): губка, кармазин, яблуко, собака, звір, хліб, кукіль й інші; у вказівці на Євангеліє в символіці обкладинки першого видання книги “Замість сонетів і октав”.

Розгляд символіки обкладинки першого видання книги “Замість сонетів і октав” уміщено в п’ятому підрозділі “Символіка обкладинки “Замість сонетів і октав” у контексті семантики книги”. Боротьба сил добра і зла, світла і темряви у світі і в окремій людині, яка лежить в основі і є причиною війни в суспільстві, знайшла відображення в символіці обкладинки книги “Замість сонетів і октав”, котра відтворює суть того, про що йдеться в самому тексті книги. Малюнок на обкладинці третьої книги П. Тичини умовно розкладається на три складові частини: зображення людини із сувоєм; орнамент у вигляді трьох трикутників; назва книги. Символічні значення кожної частини малюнка однакові й складають загальне значення зображеного: протистояння божественних і диявольських сил у світі як макрокосмі і в людині як мікрокосмі з переважанням сили темряви (символи Бога в усіх випадках ніби оточені символами диявола). Суть малюнка відповідає тексту книги, у фіналі якої констатується остаточна перемога революції, в основі котрої ліричний герой бачить зло.

Загалом, семантика книги “Замість сонетів і октав” дає право назвати третю книгу П. Тичини емблематичною до малюнка, зображеного на її обкладинці, подібно до барокових емблематичних збірників. Цей факт зайвий раз доводить, що витоки даної книги доцільно шукати саме в естетиці необароко, тим більше, що цілу теорію емблематики подав у своїх творах Г. Сковорода, образ якого, як уже було зазначено, є ключовим для розуміння книги “Замість сонетів і октав”.

У третьому розділі роботи “Особливості поетики книги П. Тичини “Замість сонетів і октав” проведено аналіз поетики книги П. Тичини “Замість сонетів і октав” у трьох основних напрямах: особливості композиції книги, визначення її словесної форми, встановлення напряму модернізму, риси якого є найбільш характерними для книги “Замість сонетів і октав”.

У першому підрозділі “Композиція книги П. Тичини “Замість сонетів і октав” доводиться доцільність і правомірність виділення окремих частин у загальній структурі тексту книги (вступної частини, двох розділів й епілогу), розкриваються їх основні функції задля реалізації спільної ідеї “Замість сонетів і октав”. У даному підрозділі продовжується відстоювання гіпотези про наявність інтертекстуального зв’язку між третьою книгою П. Тичини і Євангелієм від св. Івана на рівні структури цих двох текстів. При визначенні особливостей композиції книги “Замість сонетів і октав” як цілого приділено увагу архітектоніці її окремих частин – глав та поезій. Побіжно схарактеризовано особливості сюжету (за типом дії, за типом зв’язку між подіями), художнього простору, розглянуто типи оповіді, а також основні типи і функції пейзажних замальовок у третій книзі П. Тичини.

Книга П. Тичини “Замість сонетів і октав” відзначається дуже незвичною побудовою. Усі поезії, окрім першої, з’єднані попарно. Кожна з одинадцяти пар складається із “строфи” та “антистрофи”. Як відомо, цей прийом був притаманний античній ліриці й трагедії. Специфічна структура, коріння якої сягає давньогрецької трагедії, привносить у текст книги П. Тичини драматичний елемент, а також певним чином підкреслює трагічність зображуваної епохи. Порушення класичної тричленної форми, використання лише двох її компонентів замість трьох вказує на дисгармонію, наявність антитези, конфлікту в повній протиріч і неспокою дійсності початку ХХ століття, що стала предметом зображення в книзі “Замість сонетів і октав”. Адже число три є священним, числом досконалості й цілковитої гармонії, хоча б тому, що виражає триіпостасне божество Святої Трійці.

У третій книзі П. Тичини ліричні елементи поєднуються з епічними й навіть драматичними. “Замість сонетів і октав” має необхідні ознаки лірики, такі, як складність і глибина, емоційна насиченість і при цьому надзвичайна стислість і лаконізм, мінімум інформаційно-оповідного матеріалу. У центрі книги – ліричний герой, крізь призму бачення якого подаються події. Нарешті, книга має властиву для лірики форму. Проте водночас “Замість сонетів і октав” має сюжет, що є ознакою, притаманною лише епічним і драматичним творам, завершену композицію. У книзі розвиваються два конфлікти (зовнішньоподієвий, який вирішується на користь революції, і внутрішньопсихологічний, що залишається нерозв’язаним), події протікають у часі і просторі, наявні діалоги і монологи, наскрізні образи, які переходять з одної поезії в іншу, зазнаючи певних змін (вода, вікно, вітер, образ матері та інші). Нарешті, як було зазначено вище, “Замість сонетів і октав” має поділ на строфи та антистрофи, характерний для античних трагедій.

Книга “Замість сонетів і октав” – хоча й невеликий за обсягом, проте ліро-епічний твір, котрий звучить як луна великих переживань, серйозного душевного й життєвого досвіду автора. Завдяки об’ємному, багатовимірному сприйняттю світу, масштабності відчуттів реальної, об’єктивної дійсності, через монологи, діалоги, а також внутрішні діалоги, що виражають пошуки людиною самої себе, розкривається драма героя і драма часу. Якщо додати до епічності, драматизму книги надзвичайну її цілісність (адже кожна поезія підпорядкована цілісному ліричному завданню), то не залишається ніяких сумнівів у тому, що визначення її як збірки абсолютно не передає особливості ані семантики, ані форми книги “Замість сонетів і октав”.

Специфіка побудови книги, яка унеможливлює цілісне й адекватне її сприйняття за умови відсутності хоча б одного компонента, нерозривність і підпорядкованість усіх поезій спільній темі та проблематиці зробили “Замість сонетів і октав” не просто збіркою віршів, що складається з написаних у певний період окремих творів, а поемою, у якій органічно поєдналися і підкорилися спільній ідеї усі її частини.

Особливості словесної форми книги “Замість сонетів і октав” розглянуто в другому підрозділі “Між віршем і прозою: словесна форма книги П. Тичини “Замість сонетів і октав”. Найбільш суперечливі судження літературознавців про книгу “Замість сонетів і октав” стосуються її словесної форми й літературного напряму. Складність визначення словесної форми книги полягає в тому, що лише пролог “Уже світає, а ще імла…” має ознаки віршованого твору (що підтверджує здійснена характеристика особливостей кінцевої рими), натомість усі інші твори поєднують у собі риси як поезії, так і прози.

Було з’ясовано, що ритмічна організація переважної частини текстів книги П. Тичини відбувається завдяки таким засобам, як внутрішня, тавтологічна та повторна рима, штабрайм, асонанси, дисонанси, а також завдяки графічній організації творів. Проведений порівняльний аналіз особливостей словесної форми книги “Замість сонетів і октав” із визначальними рисами римованої прози, вільного вірша, ритмічної прози, верлібру показав, що жоден із наведених типів організації тексту не відбиває всіх ознак, наявних у текстах П. Тичини. Натомість доводиться, що найточніше сутність й особливості словесної форми досліджуваної книги виражає поняття поезія в прозі або вірш прозою. І змістом, і формою своєї третьої книги П. Тичина прагнув відтворити правду сучасного йому життя такою, якою вона є. Не поезію революції, оспівану її творцями, а реально існуючу прозу кровопролить, голоду, епідемій, терору хотів показати поет.

Третій підрозділ “Риси літератури модернізму в книзі П. Тичини “Замість сонетів і октав”. Третя книга П. Тичини як твір необарокової літератури” присвячено обґрунтуванню приналежності книги “Замість сонетів і октав” до літератури модернізму як на рівні семантики, так і поетики. Третя книга П. Тичини створена цілком у руслі свого часу з виразними ознаками літератури модернізму. У плані семантики це глибокий розрив духовного досвіду ліричного героя і домінуючих тенденцій суспільного життя; скептичне, саркастичне витлумачення дійсності; намагання протистояти катаклізмам дійсності і втраті духовності; присутність у книзі “внутрішньої людини”; відчуття замкненості, відчуженості ліричного героя від оточуючого світу; намагання перебороти мертовну механістичність; прагнення перемоги  над світовим хаосом тощо. Риси модернізму властиві також поетиці книги “Замість сонетів і октав”, що виявляється у фрагментарності й плакатності письма, експериментаторстві в галузі форми, використанні символіки, метафор, звукопису, побудові на антитезі й т. ін.

На сьогоднішній день існують різні визначення літературного напряму книги “Замість сонетів і октав”, серед яких футуризм, імажинізм, сюрреалізм, екзистенціалізм, імпресіонізм, символізм, експресіонізм. Проведене дослідження, зокрема порівняння третьої книги П. Тичини з творами яскравих представників згаданих літературних напрямів (М. Семенка, А. Марієнгофа,   Б.-І. Антонича, В. Підмогильного, В. Чумака, В. Брюсова, Т. Осьмачки, Є. Маланюка) показало наявність окремих рис символізму, імпресіонізму, сюрреалізму та експресіонізму в книзі П. Тичини, що дозволяло б говорити про співіснування в ній різних модерністських напрямів. Однак останнім часом у літературознавстві з’явився термін необароко, під яким розуміють модифіковані повтори рис бароко в пізніші часи і який, на нашу думку, найповніше характеризує художній світ і поетику “Замість сонетів і октав”. Тим більше, якщо зважати на великий вплив на П. Тичину філософії й світогляду останнього і найяскравішого представника українського бароко Г. Сковороди, якому присвячена аналізована книга. Це підтверджується наявністю таких рис літератури необароко в книзі П. Тичини, як фіксування загрози культурі й духовним цінностям; актуалізація великих і болючих питань; гуманістична спрямованість художньої концепції твору; зображення в книзі страждань і смерті; настрої песимізму, скепсису; наявність найпоширеніших тем бароко “Memento mori!” і “Vanitas”; сприйняття природи як можливого шляху людини до Бога; дихотомічний поділ світу; побудова на антитезі; увага до фольклору; відведення письменству місіонерської ролі у відродженні духовності; ускладнений стиль; синтез мистецтв і родів; моралізаторські пасажі й т. д. Саме ці ознаки дозволяють віднести книгу П. Тичини “Замість сонетів і октав” до напряму необароко.

ВИСНОВКИ

Аналіз досліджуваної книги П. Тичини показав, що “Замість сонетів і октав” – це викладена в художній формі історія України 1918 – 1920 років. Але третя книга П. Тичини є не лише панорамним полотном із зображенням перебігу фактичних подій за участю конкретних політичних сил. Більш того, змалювання фактів історії не є самоціллю, не є головною метою автора “Замість сонетів і октав”. Показати наслідки кривавої війни для суспільства і для окремої людини – одне з провідних завдань даної книги.

Багатоаспектність зазначеної проблеми розкривається, зокрема, через полісемантичність образу матері як уособлення національних традицій, державного й політичного устрою, віри в Бога (тобто всього, що мали люди протягом багатьох століть і що вони миттєво втратили з приходом революції), як джерела фізичного й духовного життя, нарешті, як джерела любові. Образ матері є знаковим у книзі П. Тичини. Він з’являється в пролозі “Замість сонетів і октав”, у главі, якою відкривається перший розділ книги, а також в епілозі. Окрім того, образ матері вписується в загальний мотив жіночої долі, що є наскрізним у третій книзі П. Тичини. В епілозі з’являється образ мертвої матері, який символізує втрату всього того, про що говорилося вище. Але серед численних руйнівних наслідків революції найбільш страшним і найбільш важливим для ліричного героя книги “Замість сонетів і октав” є втрата духовності. Недарма пролог книги завершується палким засудженням усіх, хто “звіром став”, тобто втратив людяність, духовність, а в главі “Терор” постає образ людини з простреленою головою, що казала “убивати гріх”, який завдяки цій промовистій характеристиці розцінюється як образ безневинної жертви, як людини духовної і, кінець кінцем, асоціюється із вбитою духовністю народу.

Мотив пошуку засобу боротьби з озвірінням, втратою духовності в собі й у суспільстві – наступний релевантний мотив книги “Замість сонетів і октав”. Пройшовши крізь духовне воскресіння, ліричний герой осягнув справжню суть революції, зрозумів, до яких жахливих наслідків може призвести збройне протистояння, а тому прагне віднайти засіб спасіння духовності в суспільстві й знаходить його в гуманістично-християнському мистецтві в дусі Г. Сковороди. У цьому полягає головна ідея книги “Замість сонетів і октав”, зміст її назви, причина її присвяти Г. Сковороді, нарешті, мета, з якою П. Тичина створював свою третю книгу. “Жорстокому естетизмові” початку ХХ століття, мистецтву, що закликає до зброї й убивств, протиставити одухотворену, покликану відродити в людях духовність, допомогти зрозуміти неповторність і незамінність кожної особистості гуманістичну творчість. Замість сонетів і октав пролетарського “Інтернаціоналу” запропонувати втомленому від кровопролиття й страху суспільству інший гімн, своєю геніальною простотою й разом із тим надзвичайною глибиною схожий на найвеличніший гімн християнства “Христос воскрес”. Постать Г. Сковороди була знаковою для П. Тичини. Саме образ барокового мислителя є ключем до розуміння книги “Замість сонетів і октав”. Очевидно, у часи панування насильства й жорстокості релігійна християнська спадщина Г. Сковороди стала джерелом розради й надії для поета ХХ століття, оскільки мала на меті заперечити в людині “звірине”, тобто вилікувати той недуг, на який страждало сучасне П. Тичині суспільство. Творчість українського філософа ХVІІІ століття є, на думку ліричного героя, прикладом, на який необхідно рівнятися письменству революційної доби, адже саме інтелігенції відводиться роль Месії у справі спасіння духовності нації в книзі “Замість сонетів і октав”.

Третій магістральний для аналізованої книги мотив боротьби добра і зла, світла і темряви, Бога й диявола у світі взагалі і в окремій особистості зокрема відтворив при оформленні обкладинки першого видання книги “Замість сонетів і октав” художник Л. Лозовський. Боротьба цих двох сил лежить в основі семантики усієї книги “Замість сонетів і октав”, що підкреслено її побудовою на антитезі: світла і темряви, добра і зла, миру і війни, духовності і тілесності, гармонії і дисгармонії. Нарешті, для самого ліричного героя книги характерна наявність антагоністичного протистояння двох ворогуючих начал – тіла і душі. Як відомо, уся творчість Г. Сковороди базується на Святому Письмі. Помітний інтертекстуальний зв’язок із Біблією, передусім з Євангелієм від св. Івана, наявний і в книзі “Замість сонетів і октав”. На рівні семантики це виявляється у наскрізній символіці світла і темряви в обох текстах, наявності алюзій та ремінісценцій на Євангеліє від св. Івана, спільних з Євангелієм образів в книзі П. Тичини, а також вказівок на Євангеліє в символіці обкладинки першого видання книги “Замість сонетів і октав”.

У галузі поетики інтертекстуальний зв’язок третьої книги П. Тичини і Євангелія від св. Івана помітний в подібності структури згаданих текстів: обидва складаються зі вступу, який містить пролог й історичну частину, основної частини й епілогу. Окрім того, з однаковою композиційною метою в книзі “Замість сонетів і октав” й у Євангелії використані відповідно образи матері й Богородиці. Зрештою, певні риси поетики третьої книги П. Тичини також нагадують останнє Євангеліє Біблії (досягнення ритму творів численними повторами; синтаксичний паралелізм; антитеза; прийом, коли висхідна градація змінюється спадною, чи навпаки).

Ремінісценції та алюзії на Євангеліє від св. Івана введені в текст книги “Замість сонетів і октав” таким чином, що неодмінно звертають на себе увагу, кидаються в очі, подекуди навіть ріжуть слух. На фоні всього іншого тексту вони видаються нелогічними й недоречними. Коли натрапляєш на них, одразу виникає питання про мету, з якою поет вжив цю фразу. Відповідь напрошується одна: автор навмисно виділив певні шматки тексту, щоб звернути на них увагу читача, а оскільки ними є ремінісценції з четвертого Євангелія, то відповідно метою П. Тичини було вивести читача на даний біблійний текст. Таким чином, ремінісценції та алюзії виконують у книзі “Замість сонетів і октав” дві функції. Вони, по-перше, є своєрідним шифром до Євангелія, виводячи реципієнта на згаданий текст, а по-друге, є ключем до інтерпретації книги П. Тичини.

На нашу думку, проводячи паралель між євангельською історією та історією початку ΧΧ століття, автор намагався довести думку, що революції у світі є не від Бога, а проти Бога, і несуть вони із собою не світло і надію, а темряву зла й порожнечу душі. У той самий час, вводячи алюзії на Євангеліє, П. Тичина міг розраховувати на звернення читача до самого біблійного тексту. Як згадувалося раніше, книга “Замість сонетів і октав” творилася з метою пробудження свідомості людей, спасіння духовності в суспільстві. При уважному погляді можна побачити, що, по суті, книга містить у собі потрійний засіб для здійснення цього завдання: гуманістичний текст самої книги П. Тичини, який спонукає реципієнта звернутися до християнської у своїй основі спадщини Г. Сковороди і до четвертого Євангелія Біблії, автора котрого не випадково називають апостолом любові.

Дослідження особливостей семантики і поетики книги П. Тичини “Замість сонетів і октав” показало її цілісним і завершеним художнім твором. Книга має спільну для всіх поезій ідею й ліричне завдання, сюжет, завершену композицію, у ній розвиваються два конфлікти (зовнішньоподієвий, який вирішується на користь революції, і внутрішньопсихологічний, що залишається нерозв’язаним), події книги протікають у просторі і часі, у ній наявні діалоги і монологи, наскрізні мотиви й образи (вода, вікно, вітер, образ матері й інші). Надзвичайно сильною об’єднуючою ознакою книги “Замість сонетів і октав” є також характерний для античних трагедій поділ її творів на строфи та антистрофи. Усе це додає до типових для книги поезії в прозі рис лірики ознак епічності і драматизму, дозволяючи назвати “Замість сонетів і октав” поемою, яка розкриває драму часу великих випробувань і драму героя, змушеного на собі відчути весь жах “озвіріння” цивілізації.

Літературознавчий аналіз семантики і поетики книги П. Тичини “Замість сонетів і октав” засвідчив, що вона є цілісним гуманістичним твором, багатим на глибокі філософські мотиви загальнолюдського значення, що функціонують і розкриваються в тексті завдяки традиційним, але разом із тим складним і поліфонічним образам-метафорам і образам-символам. Панорамне зображення сучасної поетові дійсності і відтворення сповненого трагізму життєвого шляху людини в ній майстерно реалізується засобами словесної організації поезії в прозі. Усе це поряд із надзвичайною продуманістю архітектоніки, чітким визначенням місця і ролі кожного найменшого елементу композиції характеризують книгу “Замість сонетів і октав” як один із найкращих творів необарокової модерної літератури.