| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено теоретико-методологічну основу, сформульовано мету та завдання, конкретизовано теоретичну та практичну цінність роботи, вміщено інформацію про апробацію результатів наукового пошуку, структуру й обсяг дисертації.
У першому розділі – "Жанрово-стильові модифікації української прози для дітей 1960–1980-х років: традиції і новаторство" – акцентовано потребу висвітлення сутності жанрово-стильових модифікацій тогочасної української прози для дітей. З’ясування цієї проблеми дає змогу уникати плутанину при використанні базового терміну – "дитяча література", "література для дітей". У дисертації наголошується, що слід інтерпретувати поняття "література для дітей". Із цією метою проаналізовані наукові студії, в яких дана проблема висвітлена під різними кутами зору. Аналіз дефініцій із найпрезентативніших джерел (Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін., 2006. – С. 398; Н. М. Кіліченко Українська дитяча література: навч. пос., 1988. – С. 7-9; Програма курсу "Дитяча література" для студентів філологічних спеціальностей / Укл. Р. Є. Стаднійчук. – К., 1994. – С. – 3) засвідчує нетермінологічний характер цілком сформованого поняття. Існує низка семантичних дуплетів ("дитяча література", "література для дітей", "література для дітей та юнацтва", тощо). Відтак у дане дослідження залучено термін література для дітей, за визначенням Ю. Коваліва, ‑ "художні, науково-популярні та публіцистичні твори, написані письменниками для дітей різного віку". Подібний термін закріпився саме на теренах української літератури внаслідок дискусії провідних науковців-літературознавців середини 80- х років, незважаючи на канонізований навіть у підручниковій літературі термін "дитяча" (Д. М. Білецький Дитяча література, 1967).Одначе справа не в самих лише термінах, а й у принципах підходу до цього феномена, коли головна увага спрямовується на пошук онтологічних, інтертекстуальних зв’язків функціонально різних естетичних форм і ширше – на проблему смислоутворення в культурі, пов’язану з можливостями й межами понятійного мислення в його розповідному режимі – творенні, вживанні, репродукуванні.
Новий виток розвитку мистецтва потребував вироблення індивідуального естетичного ідеалу. Письменники, що творили для дітей, поступово відходили від традицій соцреалізму (поверхової описовості), зверталися не до надуманих, а справжніх переживань героя, рішуче відмовлялися від схематичного, ілюстративного відображення життя, надуманої пафосності, лжепатріотизму. Іншим став адресат прози для дітей, зріс і набув якісно нових рис її герой. Розвиток української літератури для дітей другої половини ХХ століття прикметний інтенсивним оновленням жанрово-стильової палітри, використанням найрізноманітніших засобів художньої типізації.
Шістдесятництво як естетичний, соціальний, культурний, психологічний феномен давно оформилося в самостійний дискурс, позначений потужною критичною рецепцією. Розвідки В. Дончика, Г. Касьянова, Ю. Коваліва, А. Погрібного, І. Кошелівця, М. Ільницького, Е. Соловей, А. Кравченка дають підстави для висновку про формування в письменстві оригінальних наративних структур, образних моделей, протиставлення нового антиколоніального дискурсу дискурсові колоніальному, що мав у своїй основі "накидання" українській літературі імперської культурної гегемонії. На кінець 1960-х років у літературному процесі було помітно чимало ознак характерної тенденції, що охоплювала фактично всі жанри літератури. Проте основними були зміни й перетворення внутрілітературного характеру, інтенсифікація самого художнього процесу, поява в прозі, поезії, драматургії, критиці нових явищ, тенденцій, збагачення їх якісних параметрів, піднесення загального ідейно-художнього, інтелектуально-філософського рівня. Маємо на оці наполегливі стильові пошуки, внутрішню опозиційність догматичним принципам уже практично поруйнованого соцреалізму, тяжіння до загальногуманістичної проблематики, намагання втримати юного читача в психологічно комфортних параметрах художнього слова. Саме ці роки прикметні розвитком повісті й оповідання. Розквіт цих жанрів у літературі для дітей дослідники пов’язують з інтенсивним розвитком гуманістичної тенденції. Прикладами справді результативного впливу можливостей повісті є, зосібна, твори В. Близнеця, Є. Гуцала, Гр. Тютюнника, В. Нестайка, Я. Стельмаха, О. Гончара. Вони вирізняються тяжінням до більш яскравого образного втілення ідеї, пошуками нових шляхів охоплення дійсності, глибшого проникнення у внутрішній світ дитини.
Характерною ознакою цього періоду, на нашу думку, є те, що чимало прозаїків розробляли "власний жанр", нові жанрові варіації, яким властиве певне коло авторських зацікавлень, проблем, особливий тип конфлікту, неповторний стильовий колорит тощо. Уже при побіжному читанні помічаємо неухильне збагачення арсеналу образних засобів повісті для дітей. Виразною прикметою прози цього періоду є дослідження проблем взаємозалежності, взаємозв’язку довкілля й людини, психології, інтелекту, моралі останньої. На зміну сурогатним підробкам, де оспівувалися "героїчні подвиги", прийшли веселі й дотепні твори, побудовані за сюжетно-композиційними канонами народних казок. З’явилися казкові повісті та оповідання В. Близнеця "Звук павутинки", В. Нестайка "Країна сонячних зайчиків", Гр. Тютюнника "Степова казка", "Лісова сторожка".
Новий зміст закріплюється у відповідній формі, і чим він значніший, "історичніший", тим більше підстав для змін у жанрових структурах. Розширення й поєднання видів, типів малих форм свідчить про широкі їх можливості, але у власних межах. Таким чином, сама жанрова форма ніби дволика. Йдеться як про формальну константу, так і про ідейно-змістову, історичну, функціональну субстанцію, спроможну якісно видозмінити жанр із точки зору його формальних співвідношень. Прикладом можуть слугувати пригодницькі повісті, повісті-казки, психологічні, ліричні повісті й оповідання.
Майстерність письменника полягає в тому, щоб розставити в творі відповідні акценти, уникнути надмірного моралізаторства, допомогти юному читачеві сприйняти героїв у комплексі їх позитивних і негативних рис. Відтак під стилем розуміється своєрідність митця, що виявляється в способах вираження, характері його мови та ін. У дослідженні визначаємо три домінантні, на нашу думку, жанрово-стильові модифікації (пригодницька, лірико-імпресіоністична, інтелектуально-психологічна) масиву літератури для дітей зазначеного періоду.
Другий розділ – "Жанрова домінанта пригодницької прози для дітей" – присвячений з’ясуванню динаміки розвитку української пригодницької прози 60–80-х р. ХХ століття ("Тореадори з Васюківки" В. Нестайка, "Вікентій Прерозумний", "Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера" Я. Стельмаха).
У дисертації простежено умови й основні етапи еволюції пригодницької повісті у вітчизняному письменстві: від появи 1926 року творів Ю. Смолича до 1960–1980-х. років. Ці твори, усі без винятку, вписуються в надзвичайно багатий світ класичної літератури для дітей. Проаналізовано роль пригоди у творах для дітей, визначено місце пригодницької повісті в системі жанрів прози досліджуваного періоду. Аналізуються провідні мотиви, типи конфліктів, специфіка змалювання життя дітей, переживання ними різних пригод. Вершинні твори світової літератури спричинили виокремлення відповідних термінологічних одиниць (одіссея і робінзонада), що трансформувалися у вітчизняній літературі для дітей другої половини ХХ віку, зосібна, в творах пригодницького жанру. У дослідженні пропонуємо введення в термінологічний обіг "робінзонади" й "одіссеї" як сталих дефініцій пригодницького письменства. Чергування різних захоплюючих подій – одна з прикметних ознак пригодницької оповіді. Пригодницька проза змушує письменників вести оповідь насамперед цікаво. Але, як відомо, не лише зміна надзвичайних подій стимулює читача до пильного стеження за перебігом подій. Поступово, впродовж їх перебігу, розкривається й образ героя (героїв). Дотримуючись пригодницької сюжетної канви, письменники дедалі більше звертали увагу не стільки на власне пригоди, скільки на переживання – психологічний бік оповіді. Наслідком став більш докладний опис характеру героя, його оточення, міжособистісних взаємин.
Одним із чільних об’єктів нашого дослідження є творчість В. Нестайка –талановитого майстра пригодницьких оповідей для дітей і про дітей. Індивідуальний стиль митця, безперечно, розкриває його творчу особистість, увиразнює художньо-образні концепти оповіді. Центральне місце в творчому доробку письменника належить, поза сумнівом, сповненій гумору трилогії "Тореадори з Васюківки". Ці твори прикметні відсутністю того, що навіть віддалено нагадувало б казенні тиради. Зображення тут живе, вірогідне, правдиве, з добрим усміхом чи іронією, цікаве й захоплююче. Воно позбавлене часової приналежності, бо розповідає не про певну історичну добу, а про дітей, їхні стосунки, світогляд, внутрішній світ. Оригінальна концепція, настроєвість твору не мають аналогів в українській літературі. Ці та інші чинники сприймаються як свідчення того, що вже нині твір може вважатися класичним. Письменник уводить притаманний пригодницькій літературі сюжет про перипетії на безлюдному острові – особливій території, ізольованій від зовнішнього світу. Тут, фактично, використано традиційний для пригодницької літератури мотив робінзонади. А пригоди друзів у Києві є зразком не менш відомого "подорожувального" мотиву. Немає тут і привнесеного "від автора" силуваного пафосу, "запрограмованих" дорослих виховних принципів, чужих дитинству ідей. Кожна сюжетна деталь має смислове, психологічне навантаження, виступає своєрідним завданням на кмітливість. Точність деталей, лексично живі, вивірені мовні характеристики персонажів, гумор, нарешті, структура трилогії – все слугує створенню художньо переконливої картини життя дітей. Осібно зазначено про зміни, що відбулися в тексті, коли трилогія в новій редакції готувалася до виходу в світ у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". В. Нестайко вилучив ряд моментів, пов’язаних із ідеологічними нашаруваннями минулої доби, зняв чимало деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві.
Чимала роль у процесі розвитку пригодницького жанру в нашій літературі для дітей належить Я. Стельмаху. При цьому літературні критики зазвичай оминають прозову творчість автора, особливо для дітей і про них. Так, лише нещодавно його твір " Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера" було включено до шкільної програми. Я. Стельмах майстерно поєднав літературно-казкові жанрові форми з пригодницькими, доповнюючи це пізнавальним і виховним матеріалом, характерним для літератури про дітей. Особливістю композиційної структури багатьох повістей письменника вважаємо максимальний лаконізм, виразну концентрацію змістового сповнення кожного епізоду, винесення за межі твору частини подій. Це надає оповіді динамізму, психологічної гостроти, увиразнює акцентацію провідних ідейно-художніх моментів, вияскравлює авторський задум. Повісті невеликі за обсягом, а більшість із них чітко поділено на розділи. При цьому кожен із них стає важливим сюжетно-композиційним елементом. Розділи здебільшого найменовані, мають змістову завершеність, що віддзеркалює певний етап, найбільш значущу ситуацію чи драматичну подію в житті героя. Принцип кумулятивності, ланцюгової композиції дає змогу втримувати увагу юного читача в постійному напруженні, сприяє розвиткові творчого мислення дитини, яка намагається наперед домислити (дофантазувати) майбутні сюжетні колізії. Обсяг повісті невеликий, проте вона сповнена пригод, несподіванок, небезпечних подій, тяжіння до осмислення досить гострих конфліктів крізь призму дитячої психології. Визначальною в сюжетотворенні повісті, домінуючою в характерах персонажів стає пригода.
Підсумовуючи, скажемо, що вплив пригодницької літератури – насамперед моральний – на читача визначається рівнем письменницької майстерності, специфікою організації сюжетів, життєвою переконливістю образів, точністю вмотивованості деталей, неповторністю авторського стилю.
Третій розділ – "Стильова дифузія в рамках лірико-імпресіоністичної прози для дітей" – представляє аналіз провідних мистецьких тенденцій лірико-імпресіоністичної прози для дітей 1960–1980-х років (творчість О. Гончара та В. Близнеця). Найзначніші здобутки української прози для юнацтва цього періоду пов’язані з лірико-імпресіоністичною течією. Прозаїки, визначаючи творчою домінантою потужний ліризм, надаючи перевагу поетичній одухотвореності перед реалістичним аналізом дійсності, відкривають чимало нового й важливого в духовному світі сучасника. Із усього розмаїття нас цікавлять передусім ті жанри, жанрово-стильові тенденції, що розвивалися в сфері домінування ліризму й імпресіонізму в українській прозі для дітей. До таких належать "поезії в прозі", що стали своєрідною школою для багатьох українських письменників нового покоління.
Тяжіння української прози для дітей до стилістичної новизни, невдоволення повільним темпом розповіді, спроби перейняти від поезії емоції, тяжіння до кінематографічного руху образів, дедалі частіше звернення до класичних традицій – все це яскраво, послідовно простежується в індивідуальному творчому досвіді О. Гончара (роман "Тронка"). На нашу думку, ідейно-композиційною віссю роману слід вважати одну з найсильніших новел – "Полігон". Трагедія Уралових, що начебто посідає окремішнє місце в творі, є, по суті, тим новелістичним вибухом, у світлі якого по-новому відкривається весь твір. Драматизм світовідчуття зумовив вибір засобів, які тяжіють до лірико-імпресіоністичних, тих, що віддзеркалюють гостре враження, суб’єктивні спостереження. Усі враження – актуальні, тобто фіксують те, що відбувається тут і зараз. Письменник дотримується імпресіоністичної концепції часу. На відміну від реалістичної манери, всю обстановку, навколишній світ подано крізь призму сприйняття героя. О. Гончар не належить до письменників, що творили спеціально для дітей. Та проблематика, образна система, морально-етичне підґрунтя його творів приваблюють юних читачів. Саме О. Гончар долучився до закладення потужної лірико-імпресіоністичної традиції на новому етапі розвитку літературного процесу, створивши тим самим своєрідну лакуну, прецедент, вказавши іншим авторам шлях до творення справжньої літератури навіть в умовах тиску естетичних канонів соцреалізму.
Лірико-імпресіоністичний напрям у прозі для дітей, до якої ми відносимо, зокрема, творчість В. Близнеця, почасти паралелізувався з тими авторитетами й традиціями, що існували в українській літературі. Визначення місця прози В. Близнеця в контексті розвитку української повісті видається нам украй важливим як із погляду з’ясування першопочатків творчості, умов самоутвердження автора в літературі, так і в художньо-проблемному відношенні. В. Близнець належить до покоління, яке створювало нову літературну традицію, оволодіваючи попереднім естетичним досвідом (І. Франко, М. Коцюбинський, С. Васильченко, В. Стефаник, Г. Косинка, Ю. Яновський, О. Довженко, М. Стельмах, О. Гончар). Всі його повісті, оповідання, казки-повісті ("Ойойкове гніздо", " Як народжується стежка", "Паруси над степом", "Землянка", "Мовчун", " Земля світлячків", "Старий дзвоник", "В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сімгур") висвітлюють сторінки біографії цілого покоління. Казка "Земля світлячків", написана за доби суспільної задухи, відтворює українське життя 1970-х років із його духовністю й бездуховністю, моральністю й аморальністю. Завважимо, що художні аналоги Близнецевим стовусам і тривусам важко знайти в українській літературі для дітей.
У повісті "Звук павутинки" прозаїк виводить привабливий образ дитини з небуденним внутрішнім світом, розвиненою романтичною уявою. Внутрішній світ дитини розкривається в колористиці, що сформовує певну тональність. Дійсність у своїх зовнішніх виявах увесь час присутня в творі, але не самоцінно, а крізь призму світобачення, світосприйняття героя. Досягає цього письменник не прямим називанням почуттів, що виявляються в процесі сприйняття навколишнього світу, а шляхом відбору, перетворення в уяві саме тих деталей інтер’єру, пейзажу, які потрапляють у поле зору героя, тобто через передачу його вражень. Слід завважити, що авторський інтерес спрямований не на типове, узагальнене, а на фіксацію безпосередньо сприйнятого, мінливого, одиничного в свідомості героя. В. Близнець, як і письменники-імпресіоністи, охоче вдається до розповіді від першої особи, що справляє враження "необробленості" зображуваного; автор ніби зовсім не втручається в нього. У цьому – один із найважливіших принципів лірико-імпресіоністичної поетики: бачити й виражати спостережене, не деформуючи його надто суворим компонуванням, не нав’язуючи апріорно вироблених оцінок, концепцій.
Оповідь розгортається немовби в двох площинах. Із одного боку – неповторна авторська уява, що віддзеркалює незбагненні тендітні образи, з іншого – глибоке проникнення того ж таки автора у внутрішній світ героя з метою творення виключно правдивого психологічного малюнка. Отже, основним цементуючим стрижнем твору є, власне, його емоційна наснаженість. В основі розгортання сюжету – симбіоз двох авторських якостей – сильної образної уяви з винятково глибоким проникненням у духовний світ зображуваного персонажа, що відповідає сутнісним ознакам лірико-імпресіоністичного письма.
В. Близнець спромігся уникнути приписів соцреалістичного канону, запропонувавши своїм читачам зразки тонкої лірико-імпресіоністичної прози, сповненої філігранного нюансування психологічних малюнків внутрішнього світу героїв. Прозаїк послуговується особливими художніми деталями, дотримується психологічної точності письма, композиційної стрункості викладу. Стильова модифікація творів письменника для дітей відображає процесуальний характер розвитку індивідуальної (лірико-імпресіоністичної) манери письма. Варто зазначити й проникнення однієї родової ознаки в іншу, коли митці поєднують структурні елементи жанрових ладів, створюючи в такий спосіб нову стилістичну якість. Основна стильова прикмета цих творів – виняткова гнучкість фрази. Але найголовніше – це органічна відповідність змісту та форми. Саме це робить стиль прозаїків справді досконалим.
Четвертий розділ – "Художні моделі інтелектуально-психологічної прози для дітей" – присвячений дослідженню художньої специфіки інтелектуально-психологічної прози для дітей другої половини ХХ століття, аналізові письменницьких моделей світорозуміння, світовідчування дитини. Як свідчать спостереження, Є. Гуцалу та Гр. Тютюннику вдалося майстерно відтворити своєрідні психологічні типи дітей, наділених властивістю загострено реагувати на світ, по-філософськи осмислювати події та явища життя. Дослідження засобів і прийомів розкриття внутрішнього світу особистості дає змогу виразно відчути внутрішню напругу мистецтва слова як людинознавства, збагнути ідейно-естетичні можливості поетики, осягнути значний масив суспільно-філософських, морально-етичних шукань письменства.
Буквально кожен твір Гр. Тютюнника висвітлює найтонші порухи людської душі, особливо дитячої. Поетика "ліплення" образу в його оповіданнях і повістях ("Дивак", "Климко", "Вогник далеко в степу"), де головні герої діти, має реалістичну автобіографічну основу. У кожному рядку оповідань "Ласочка", "Степова казка" тощо виявляється особливий (інтелектуально-психологічний) стиль митця. Концептуальним підґрунтям творчих пошуків Гр. Тютюнника було формування такої моделі людських відносин, яка виявляла б почуттєву сферу діяльності, поведінки персонажів. Характеристика героя здійснюється переважно за допомогою психологічної деталі, зорового образу. У творах митця вступів майже немає – така характерна особливість його художньої манери. Натомість одразу подаються яскраві життєві картини, гострі діалоги, в яких чітко вимальовуються характери. Його персонажі навдивовижу реальні, вихоплені з самого життя. Так, особистість Олеся ("Дивак") розкривається через конфлікт, що є важливим засобом вияскравлення стану героя, зіставлення – протиставлення дій, вчинків, а також через художню деталь (намальований дятел). "Дивацтво" героя виявляється в тому, що він сприймає світ своєрідно – як утілення добра, людяності, любові, правди, вірності, милосердя. Герой Гр. Тютюнника типологічно близький до персонажів І. Франка, А. Тесленка, Ю. Збанацького Є. Гуцала, В. Близнеця та інших письменників.
Звертався Гр. Тютюнник до жанру казки. Так "Степова казка" складається ніби з окремих оповідей ("Забутий курінь", "Як свисне бабак…", "Небезпечний приятель" і "Ходи біда стороною"). Характерно, що письменник відмовляється від традиційного казкового зачину, а розмірковує про цілком реальне життя природи – живої й неживої. Природа в художньому світі прозаїка сприймається як невід’ємна складова людського життя, що перебуває в гармонійній єдності з почуттями, настроями героїв. Реципієнт здобуває можливість через читання, занурення в мальовничу дійсність дитячого світосприйняття відчути той ледь уловимий жмуток емоцій і почуттів, що виникають від усвідомлення казковості зображуваного словом. Описи, ніби вихоплені з дійсності, дають змогу дитині пофантазувати, уявити, яким був чарівний курінь замолоду, хто був той дядько Демид, як народжується в руках майстра диво, що завдяки авторовій майстерності набуває людських якостей. У циклі "Степова казка" кожне наступне оповідання пов’язується з попереднім, уносячи певні нюанси, інтонації, нових героїв. Власне, в прозі митця поєднався хист надзвичайно цікавого оповідача й уміння викласти свої враження, спостереження легко, захоплююче, образно, з іскорками гумору, іронії та невичерпного оптимізму за будь-яких обставин.
Проза для дітей Є. Гуцала позначена особливим – поетизованим –зображенням стосунків між людьми. Невичерпну "Країну дитинства" письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах і щоразу – в новому баченні. Твори Є. Гуцала прикметні тим, що не адресуються дітям. У них завжди наявні такі духовні, людинознавчі первні, що й дорослі знайдуть матеріал для роздумів. "В полях", "Промінець", "Олень Август", "Запах кропу", "Лось", "Сайора" – ці та інші твори є зразками акварельно-психологічної новелістики. Як художника його відрізняє інтерес до деталей розвитку характеру не лише під впливом оточення, а й у результаті досить стійкого, самостійного внутрішнього розвитку персонажів, їх моральних пошуків, роздумів про сенс життя. Визначальною ознакою стилю автора слід вважати інтелектуально-психологічне письмо. Тому, очевидно головним у розкритті дитячих характерів його творів є душа, її стан, рухи, а також поведінка героя в різних життєвих ситуаціях. Уводяться метафори, перебільшення, виникають несподівано-умовні авторські асоціації. Антропоморфізм в описах слугує вираженню окремих граней внутрішнього "я" героя, авторського бачення навколишнього. Письменник заглиблюється у внутрішній світ свого героя, а за допомогою непрямої психологічної характеристики передає найтонші порухи його душі. Використання невласне прямої мови, внутрішнього монологу, потоку свідомості дало змогу відтворити дійсність через показ ставлення до неї героя. Психологічна стилістика оповідання виявляється в мові, що з елементу форми перетворюється на самостійну формальну структуру, особливу психологічну одиницю. Зовнішні ознаки інтелектуально-психологічної прози Є. Гуцала визначаються насамперед прагненням не розповідати про життя, а відтворювати його в усій повноті –кожну мить наново й обов’язково в індивідуальному сприйнятті. Художнє дослідження кризової, переломної ситуації (оповідання "Лось") дає митцеві змогу показати дитину в її моральній суті. При цьому впадає в око відсутність широких описів, надзвичайний лаконізм і переконливість. Характери персонажів – інтелектуальні, перейняті пристрастями віку, з високоморальним осереддям і глибоким народним коренем, з особливим почуттям природи.
Твори для дітей обох прозаїків характеризується прагненням вийти за межі звичайних сюжетів і конфліктів, традиційних героїв, образів, усталених форм, пошуками нових художніх рішень, стилістичних засобів. Це посутньо унаочнює думку про те, що трагізм буття, драматизм життя українського народу письменники відобразили через інтерпретування психології особистості, вираження почуттів і настроїв людини, свідомості і підсвідомості. Аналітичний розгляд у визначеному аспекті прози для дітей Гр. Тютюнника та Є. Гуцала дозволяє зробити висновок: становлення їх художньої індивідуальності відбувалося в конкретно-естетичному співвіднесенні із художнім досвідом всієї української літератури. Культивуючи традиційну форму повісті, оповідання для дітей, Гр. Тютюнник та Є. Гуцало збагатили їх новим змістом, оригінальними прийомами й засобами художньої виразності.
Дисертація завершується "Висновками". Аналізуючи основні жанрово-стильові модифікації української літератури для дітей 1960-1980-х років, констатуємо її досить значний художньо-естетичний та ідейно-виховний рівень. На матеріалі прози В. Нестайка, Я. Стельмаха, О. Гончара, В. Близнеця, Гр. Тютюнника, Є. Гуцала досліджено жанрово-стильові особливості української прози для дітей зазначеного періоду. Спільною рисою, творів прозаїків вважаємо приналежність до однієї історично-культурної епохи – шістдесятництва. Інтелектуальний бунт 1960-х спричинився до радикального зламу в стосунках між українським суспільством та режимом, людиною і владою. На цьому тлі постала нова історична й естетична свідомість вітчизняної літератури. Йдеться передовсім про те, що в творах цих авторів найбільш значущою була концепція адресата – дитини вдумливої, духовно розвиненої, тямущої, національно орієнтованої, особистісно сформованої. Констатуємо наполегливі стильові пошуки, внутрішню опозиційність догматичним принципам уже практично поруйнованого соцреалізму, тяжіння до загальногуманістичної проблематики, намагання втримати юного читача в психологічно комфортних параметрах художнього слова.
Як свідчать спостереження, особливим рухом був прикметний жанр повісті. Остання вирізняється особливою стильовою чи композиційною, жанровою прикметою, містить "порушення" звичайної оповідності, пошук яскравішого, значимішого образного втілення ідеї, нових шляхів осягнення дійсності, глибшого проникнення у внутрішній світ дитини (тут і своєрідні "казочки", дитячі сюжети з "дорослим" навантаженням, і вільне використання небилиць, химерії тощо).
Кожен із письменників послуговується образним словом у своєму зверненні до дитини, прагне заглибитися в специфіку дитячого світосприймання, пізнає логіку дитини. Неухильне оновлення зображальних засобів у прозі для дітей своєю практикою спростовувало уявлення про те, що реалізм зводиться лише до життєподібності. Прозі цього періоду властиві різноманітні форми розвинутого психологічного аналізу, вагоме місце посідає в ній філософська думка, інтелектуальне начало, широко застосовуються різні типи суб’єктивно-об’єктивних розповідей, численні засоби поетичної умовності, алегорії. Адресуючи твори дітям, прозаїки дбають про доступність, емоційну дохідливість у висвітленні життя, і, сподіваючись на увагу дорослого читача, загострюють почуття, посилюють відповідальність за все, що включає в себе поняття "дитинство". Письменники, що характерно, не змодельовують особливий мікросвіт, бо дитинство не існує ізольовано від життя дорослих, хоча й має особливості щодо сприйняття світу.
Як показав аналіз, проза зазначеного періоду віддзеркалює намагання письменників уникати нав’язуваної "робітничої" чи "селянської" тематики (з неодмінними ідейними атрибутами, ієрархією образів, напередзаданими "художніми" висновками). Маємо підстави й для висновку про введення в українську прозу національних характерів, національної проблематики, проведення лінії між традиційними цінностями українського народу й сучасним життям, показ в умовно-алегорічній формі забороненого тоді національного "етнознавства". Тому здобутками письменників стають ліризм, психологізм, виявлення глибинних сфер внутрішнього світу людини, тяжіння до правдивості характерів, обставин, точності слова. Тобто суперечливість, складність епохи, її духовного життя стимулювали митців до опанування художніми засобами, спроможними охопити найрізноманітніші вияви дійсності.
Жанрово-стильові модифікації сприймаються як результат появи нових конфліктів, характерів. Прикметними особливостями прози для дітей вважаємо переважання ліричних, лірико-психологічних, емоційно-розповідних, гумористичних, пригодницьких первнів. ЇЇ характеризує багатство тем, образів, зображально-виражальних засобів, художніх прийомів. Звідси – нові підходи до художнього осмислення дійсності, заглибленість у соціальні процеси, поява нових тем, героїв, конфліктів, інтенсивні пошуки більш виразних засобів художньої мови, концентрація образності, мелодійність фрази, пластичність малюнку, трансформація фольклорної символіки, посилення ліричного, суб’єктивного начала у всіх модифікаціях жанрів.
Художня форма пригодницьких повістей В. Нестайка та Я. Стельмаха вияскравлює драматизм і динамізм подій, прикметна відчутним ліричним струменем, тяжінням до біографічного характеру оповіді про героя. У мовній тканині досліджуваних повістей використано чимало засобів, що передають емоційний стан персонажів. Інтертекстуальні елементи, індивідуалізоване мовлення увиразнюють емоційну палітру твору. Тому в повістях відводиться помітна роль ліричним, філософським роздумам про сенс життя людини, дружбу, порядність, неповторність природи рідного краю.
Аналіз творів В. Близнеця для дітей свідчить, що письменник виробив індивідуальну манеру письма, котру можна кваліфікувати як лірико-імпресіоністичну. Йдеться про глибоке проникнення однієї родової ознаки в іншу, поєднання структурних елементів жанрових ладів, унаслідок чого виформовується нова стилістична якість. Схильність письменника до естетизму особливо помітна в імпресіоністичних прийомах композиції. Використовуючи можливості такого жанру, як поезія в прозі, В. Близнець досягає виразної колористичності, гармонійності творів.
Тематично збагатили, жанрово й стилістично урізноманітнили адресовану дітям і юнацтву прозу Гр. Тютюнник та Є. Гуцало. Працюючи переважно в малому жанрі, митці формували оригінальну систему життєвих цінностей нового покоління на ґрунті народного духовного досвіду, виховуючи відповідні морально-естетичні ідеали. Новаторство Є. Гуцала та Гр. Тютюнника виявилося в тому, що, зберігаючи канонічну систему літературних видів і жанрів, вони надавали нового змісту традиційній формі. Визначальною ознакою їхніх стилів вважаємо інтелектуально-психологічне письмо. Вони звели до мінімуму передісторії, прямі портретні характеристики персонажів, відмовилися від розгорнутого побутописання. Характеристика персонажа, як правило, висвітлює натуру одночасно "ззовні" і "зсередини" – в дусі фіксованого психологізму: автор повідомляє, який вигляд має герой і водночас – що він почуває, думає. Відбувається, властиво, дифузія зчаста ізольованих засобів розкриття характеру. Характери переважно інтелектуальні, перейняті пристрастями віку, з високоморальним осереддям і глибоким народним коренем, із особливим відчуттям природи.
Дослідження прози для дітей, яка побачила світ у другій половині ХХ століття, дає підстави твердити, що вона прислужилася розширенню інтелектуальних обріїв, європеїзації національної літератури передовсім через поглиблення психологізму й оновлення жанру ( ритм і мова, структура і внутрішні зв’язки, психологічне вивчення ситуацій і героїв, проблематика, відстоювання духовних цінностей, критичний погляд на сучасність, заперечення бездуховності тощо). Власне кажучи, маємо цілий ряд творів, прикметних позасумнівною новизною ідейно-емоційного змісту, свіжістю конфліктів, характерів, композиційних і стильових прийомів. Вони переконливо свідчать, що в літературі для дітей утвердилася система жанрів і принципи типізації, які відбивали загальну тенденцію розвитку українського письменства другої половини ХХ віку. Тим часом без побоювання будь-яких аберацій можемо констатувати, що письменство для дітей тієї доби – помітна й надзвичайно оригінальна складова національного літературного процесу.
Основні результати дослідження висвітлено в таких публікаціях:
1. Резніченко Н. А. Лірико-імпресіоністична проза Віктора Близнеця для дітей / Н. А. Резніченко // Літературознавчі студії: зб. наук. праць/ редкол.: Г. Ф.Семенюк (відп. ред.) та ін. – К,: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. – Вип. 14. – С.276-280.
2. Резніченко Н. А. Традиції дитячої прози І.Франка в українській літературі для дітей другої половини ХХ століття / Н. А. Резніченко // Літературознавчі студії: зб. наук. праць/ редкол.: Г. Ф.Семенюк (відп. ред.) та ін. – К,: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2006. – Вип. 18. – С.95 – 99.
3. Резніченко Н. А. Інтелектуально-психологічна проза Євгена Гуцала для дітей./ Н. А. Резніченко //Літературознавчі студії: зб. наук. праць/ редкол.: Г. Ф.Семенюк (відп. ред.) та ін. – К,: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2006. – Вип. 16. – С.222-227.
4. Резніченко Н. А. Художні особливості прози Григора Тютюнника для дітей / Н. А. Резніченко // Літературознавчі студії: зб. наук. праць/ редкол.: Г. Ф.Семенюк (відп. ред.) та ін. – К., "Київський університет", 2008. – Вип. 21. – Ч. 2. – С.168-172.
5. Резніченко Н. А Дитяча психологія у творах Є.Гуцала / Н. А. Резніченко // Іноземна філологія: зб. наук. праць/ редкол.: М. Е. Білинський (відп. ред.) та ін. – Львів, 2007 – Вип. 119. – Ч. 2. – С.248 – 253.
6. Резніченко Н. А. Художні особливості пригодницької літератури для дітей 70-80-х років ХХ ст. / Н. А. Резніченко // Вісн. Київ. ун-ту: Серія Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. / редкол.: О. С. Снитко, Г. Ф. Семенюк (відпов. ред.) та ін. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2007.– Вип. 18. – С. 19–22.
1. Ковалів Ю. Літературознавча енциклопедія: У 2т. – К.: Академія, 2007. – Т.1. – С.565. |
