| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її наукову новизну, ступінь розробленості, визначено предмет, мету і завдання дослідження, теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи, практичне застосування одержаних результатів.
Перший розділ – “Базові засади теорії інтертекстуальності та їх рецепція в українському літературознавстві” присвячений розв’язанню проблем теоретичного характеру з метою створення підґрунтя, на якому вибудовується безпосередній аналіз романів Віктора Домонтовича. Розглядаються історичні передумови зародження нового методу аналізу тексту в постструктуральному літературознавстві, генеративні положення праць М.Бахтіна, Ю.Крістевої, Ж.Дерріди, Р.Барта, визначаються терміни понятійного апарата постструктурального літературознавства: “письмо – читання”, “цитація” (алюзія, ремінісценція, цитата), “дискурс”, “текст”, “твір”, “інтертекст” тощо.
Текст художнього твору, на нашу думку, є окресленою кількістю матеріальних знаків, що становить певну функціонуючу систему, простір якої виражає смисл, породжений авторським задумом. Водночас це місце перебування інших смислів, їх множинності, викликаної просторовою багатолінійністю самих текстових елементів. Літературний твір також розглядається як діалог, що існує у двох моделях, які впорядковують оповідний смисл: автор й одержувач (слухач або, радше, читач), суб’єкт висловлювання–процесу (автор) та суб’єкт висловлювання–результату (герой). Контекст окреслюється нами як сукупність існуючих текстів, що не піддається обрахуванню і є неосяжною у певному сенсі. До цієї сукупності залучається конкретний твір незалежно від його змісту та значення. Разом із тим контекст є вертикальною віссю діалогічних стосунків текстового масиву, тоді як горизонтальною віссю є діалог між автором твору та читачем. Інтертекст характеризується як утворення віртуальне, він не існує, а “виробляється” (термін, запропонований Ю.Крістевою) стосовно іншої текстової структури в процесі письма – читання конкретного тексту, може бути матеріально відображеним в тексті у вигляді явних (цитат, імен, епіграфів, дат) та неявних інтертекстуальних зв’язків (алюзії, ремінісценції – передбачені та непередбачені автором і виявлені читачем). Водночас інтертекст є стереофонією твору (термін Р.Барта), несталою множинністю культурних дискурсів, постійним вловлюванням чужого слова, що піддається прочитанню. Метатекст, із нашого погляду, є певним інваріантом тексту як варіанту, і визначення метатекстуальної характеристики твору – це визначення його родо-видової приналежності, стильової специфіки.
У вітчизняному літературознавстві проблема методу інтертекстуального аналізу художніх текстів була заявлена на початку останнього десятиліття минулого віку. Такі дослідники, як Л.Гетьман, Н.Лихоманова, приділили увагу, зосібна, окремим питанням інтертекстуальної теорії у своїх наукових статтях та монографіях. Зокрема, учені репрезентують загальну характеристику поняття інтертекстуальності як незчисленної можливості відсилань до інших художніх текстів та культурних дискурсів. Окремі аспекти методу поструктурального літературознавства висвітленні в дисертаційних роботах О.Нестерак, А.Рубан, Г.Соловій, О.Поліщук. Так, до кола наукових спостережень О.Нестерак потрапили такі аспекти, як контекст художнього твору, поле його функціонування та методи окреслення в текстовому масиві, проілюстровані аналізом повісті М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”; читач твору в українській літературі двадцятого століття, розглянутий крізь методологічну призму всіх відомих філософсько-естетичних вчень, дотичних до теорії літературознавства, став об’єктом дослідження Г.Соловій; можливий художній діалог між автором та героєм у романах сучасних українських письменників дослідила у своїй роботі О.Поліщук; Н.Корабльова у дисертаційній праці, присвяченій виключно теоретичним проблемам інтертекстуальності художнього твору і демонстрації практичного застосування цього методу при аналізі конкретного тексту (роман А.Бітова “Пушкінський дім”), докладно висвітлила сучасний стан розробки та проблематики інтертекстуальної теорії в сучасному російському і частково зарубіжному літературознавстві.
У другому розділі, який має назву ““Реально-неіснуючий” світ романів Віктора Домонтовича у текстологічних параметрах”, досліджувані твори піддаються аналізу як текстові одиниці, зокрема, через розгляд таких складових, як текст, твір, контекст, інтертекст та метатекст.
Насамперед нами аналізуються заголовки романів Віктора Домонтовича за допомогою виокремлення їхніх основних функцій називання – енонсіативної (номінативної) та дейктичної (смислороз’яснювальної). Таким чином, йдеться про пряме значення слів, що входять до складу заголовків, їх безпосереднє лексичне наповнення, можливі конотації та асоціації й, водночас, авторський та символічний підтекст. Досліджується також простір, утворений між прямим, очевидним смислом назви твору й прихованим, що постає внаслідок культурного засвоєння його тексту. У площині такого “зазору” розгортається дія механізму шифтеру. Так, розглядаючи окреслені особливості назви роману “Дівчина з ведмедиком”, виокремлюємо функціонуючу в її прихованому просторі інтригу, оскільки підкреслена назвою підлітковість, підсилена зверненням до процесу гри, жодною мірою не вказує на належність його до дитячої чи юнацької літератури, а є елементом заплутування, збивання, подвійною проекцією. Прикладом прочитання символічного підтексту заголовку цього ж твору може бути вказівка автора на заангажованість наймолодшої верстви сучасного йому суспільства, що її у творі репрезентує Зина (це, по суті, і є назвою твору), абсолютно не дитячими гаслами та ідеями доби, і присутність іграшкового елементу є своєрідною антитезою серйозності проблеми (гра з життям, чи то пак гра у втілення умоглядних химер зримо контрастує з трагічним фіналом особистої долі головної героїні).
Назва іншого роману Віктора Домонтовича – “Доктор Серафікус” – є непрозорою для буквального сприйняття з огляду на лексему іншомовного походження. Для читача, який не володіє англійською мовою, а саме з цієї мови безпосередньо здійснене запозичення “серафікус” від “seraphic”, в перекладі “ангельський”, “неземний”, пряме значення заголовку роману без звертання до допоміжної літератури залишиться затемненим. Використана у заголовку Віктором Домонтовичем лексема проектується як на лінгвістичну сферу Католицької церкви (безпосереднє лексичне значення вказує на піднесеність над земною суєтою та суфікс -ус-, функціонуючий в латині, метамові Католицької церкви), так і на лінгвістичну сферу медичної чи біологічної наук (завдяки формотворчому латинському компоненту). Літературна дійсність назви твору представляє умовно-символічного, фантомного Доктора Серафікуса реальним персонажем роману – професором Василем Хрисановичем Комахою, що за свою дивакувату вдачу, цілковиту відірваність від дійсності, а також за химерну цнотливість переконань отримав від знайомих це вишукано-рафіноване прізвисько. Символічне наповнення створеного Віктором Домонтовичем образу-емблеми відсилає нас до глобальної проблеми поглиблення прірви між людиною та природою, наступу технократичної цивілізації на гуманістичні цінності, невідворотної механізації переважної більшості процесів як виробництва, так і позавиробничої сфери.
Заголовок роману “Без ґрунту” також складається з двох лексем, перша з яких є службовою частиною мови (прийменником) та самостійного лексичного значення не має. Очевидно, що пряме предметне наповнення лексеми “ґрунт” ми повинні відкинути і звернутися до переносного змісту даної вербальної одиниці. У такому випадку йдеться про те, що становить основу чогось в універсальному розумінні. Символічне наповнення заголовку “Без ґрунту” можна розглядати у розрізі запропонованої Віктором Домонтовичем філософської концепції, суть якої – глобальна трагедія нації: позбавлення українського народу усіх без виключення основ існування, природного розвитку та ідентифікації, ілюстроване синтагматичним рядом безґрунтярів – Ростиславом Михайловичем, Степаном Линником, Арсеном Витвицьким та ін.
Інший елемент авторської присутності в текстах досліджуваних романів Віктора Домонтовича – структурне членування – не виходить за рамки загальноусталеного: письменник розподіляє свої твори на розділи згідно з логікою розвитку сюжету та послідовністю подій, яка не завжди відповідає строгому хронологічному порядку, а час від часу подається ретроспективно.
Прихована й очевидна наявність авторської суб’єктивності в романах “Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Серафікус” і “Без ґрунту” була досліджена нами й крізь виміри таких понять, як примітки, ремарки, курсиви та коментування Віктора Домонтовича, наявні в текстових структурах цих творів. У ході аналізу окреслених категорій було відзначено, що спеціальні авторські примітки та ремарки майже відсутні в досліджуваних творах (так, у романі “Доктор Серафікус” зустрічаємо єдину “примітку автора”, а в романі “Без ґрунту” – одну “Ремарку Автора”). Водночас тексти романів містять велику кількість коментарів як історичного, так і загально-філософського характеру, вкладених здебільшого в уста оповідачів або функціонуючих у вигляді авторських міркувань. Цей майже безперервний авторський коментар, що імпліцитно виокремлюється з текстового масиву кожного роману, може бути прочитаний як окреме філософське есе, присвячене багатьом аспектам сучасної Віктору Домонтовичу доби. Зокрема, письменник обмірковує історичні умови розвитку своєї епохи, їх соціальні наслідки; звертає увагу на зміни, що торкнулися моралі, усталених уявлень про кохання та родину; шляхи становлення героїв романів і роль перипетій різного характеру в їхніх долях.
Курсиви, розглянуті як неявний коментар письменника, у текстах аналізованих романів, за винятком “Без ґрунту”, присутні в незначній кількості. Митець удається до прописування певного слова, а іноді й цілого виразу з метою підкреслення концептуальності даних вербальних одиниць, важливості їх вживання як у певному фрагменті твору, так і в романі загалом. Так, курсивним написанням лексем “подібності”, “правдоподібне” та “подібне” в романі “Дівчина з ведмедиком” письменник прагне зосередити увагу читача на принциповому для Зини Тихменєвої питанні, ідеї, що зумовила її життєвий вибір. Цілком ймовірно, що, за авторським задумом, усі події твору мали великою мірою сприйматися реципієнтом крізь призму даних курсивів. Таким же графічно-семантичним підкресленням користується письменник і в тексті роману “Доктор Серафікус” при написанні слова “ніби”, смислове наповнення якого безпосередньо пов’язане як з особою професора Комахи, так і з п’ятирічною Ірцею: значне місце умовного і уявного в розмірковуваннях і поведінці дівчинки, що водночас є й характерною рисою вдачі професора. У третьому з аналізованих творів Віктора Домонтовича курсивного написання зазнають не лише концептуально важливі, увиразнюючі, на думку письменника, філософську ідею твору слова і вирази, а й певні власні назви, терміни, з історією виникнення чи з понятійним змістом яких пов’язані описувані події.
Взаємозв’язок твору та тексту аналізованої романістики Віктора Домонтовича був розглянутий нами під час осмислення таких діалогічних моделей, як автор – герой і автор – читач. Аналіз першого з окреслених діалогічних зв’язків у романах “Дівчина з ведмедиком” та “Без ґрунту” дав підстави для висновку про заміну власне авторського коду наративним кодом персонажа (оповідь ведеться від особи Іполіта Миколайовича Варецького в першому випадку та від особи Ростислава Михайловича – у другому). Водночас можна констатувати збіг суб’єкта висловлювання–результату з суб’єктом висловлювання–процесу: герой, який виступає в ролі автора, творить оповідь від першої особи. У романі “Доктор Серафікус” оповідача як окремої дійової особи немає, він є неназваним і невідомим та, розповідаючи про всіх, оминає себе. Автор нічим не виявляє своєї присутності: він безпосередньо не звертається ані до читачів, ані до героїв, які виступають у ролі третіх осіб, не виявляє жодної симпатії чи антипатії до створених образів. Можемо, отже, констатувати формальну відсутність автора – збіг суб’єкта висловлювання–результату з нульовим ступенем “означаючого”, який втілюється або за допомогою власного імені, або займенника “він” (не імені особи).
Аналізуючи діалогічну модель автор – читач романістики Віктора Домонтовича, ми виходили з вимоги, продиктованої текстовою реальністю, до співучасника творчого процесу як до особистості відповідно підготовленої, до певної міри інтелектуала. Романи прозаїка написані для освіченого реципієнта, спроможного оцінити філософічний стиль, що часом надовго зупиняє безпосередню оповідь, сприйняти численні посилання, натяки, алюзії, якими так щедро насичений текстовий простір “Дівчини з ведмедиком”, “Доктора Серафікуса” і “Без ґрунту”. Досліджувані твори звернені як до читача-сучасника, так і до читача-наступника, можливо, навіть далеко більшою мірою до прийдешнього покоління: тільки майбутній співтворець зможе підтвердити чи спростувати авторські прогнози та передбачення, дати оцінку, максимально наближену до безсторонньої.
Простір функціонування романів Віктора Домонтовича окреслюється в роботі на тлі різних контекстуальних полів, починаючи з найменшого – авторського, сукупності всіх художніх текстів письменника, які, незважаючи на всю неоднорідність та нерівномірність, все ж визначаються певними іманентними ознаками, які перетворюють їх на слово Віктора Петрова-Домонтовича про світ, здатне до самовідтворення в багаторазових актах прочитання. Окреслення літературного контексту було здійснене способом визначення місця прози письменника в українській і світовій літературі та оберненого відображення їх досвіду у творчому світі митця. Так, тло романів, творене повсякчасними історіософськими відсилками та роздумами автора, згадуваннями імен уславлених художників, композиторів, письменників, режисерів та їх творчих досягнень, обговоренням особливостей мистецьких епох та їх стилів, робить можливим умовне виділення історико-культурних періодів, які вплинули на аналізовані твори, стали в них предметом художнього осмислення. Найочевидніші з них – епоха Ренесансу та її вплив на подальший розвиток мистецтва; доба нового мистецтва Модернізму у вітчизняному та зарубіжному малярстві, музиці та літературі; дореволюційна Україна, більш локально – дореволюційний Київ і Катеринослав як культурно-мистецький простір; богемне життя у дореволюційному Петербурзі; Німеччина середини двадцятих років минулого століття і т.д.
Культурно-історичний контекст існує у нерозривній єдності змістових наповнень понять “культура” та “історія” в художній прозі письменника загалом і в досліджуваних романах зокрема. Контекстуальні виміри прози Віктора Домонтовича не обмежуються колом лише українських здобутків, радше навпаки: письменник прагне через світовий досвід, через найновіше слово в європейському мистецтві критично оглянути вітчизняні культурні надбання.
Під час аналізу інтертекстуальних зв’язків “Дівчини з ведмедиком”, “Доктора Серафікуса” та “Без ґрунту” нами була описана присутність у текстах цих творів чужого слова, матеріалізованого алюзіями, ремінісценціями та цитатами. Ці привнесені елементи засвідчують надзвичайне тематичне багатство: від сюжетів Старого та Нового завітів, житія святих до новітніх вчень філософів-прагматиків; від цитування класиків світової літератури до згадування сентенцій та життєвих постулатів найвідоміших політичних діячів сучасної письменнику доби. Надзвичайно насичений інтертекст усіх трьох романів Віктора Домонтовича не завжди є ясним і зрозумілим для сучасного читача. Інколи, аби дійти істини, треба в прямому розумінні слова дешифрувати ці твори. Друга реальність їх живе неначе своїм відокремленим життям, свідчить як про належність аналізованої прози до європейської літератури, так і про неабияку ерудицію автора.
Визначаючи метатекстуальні зв’язки “Дівчини з ведмедиком”, “Доктора Серафікуса” та “Без ґрунту”, ми звернули увагу як на родо-видову належність цих творів (інтелектуальні романи, позначені рисами української експериментальної прози), так і на їх стиль, який являє собою синкретичне утворення прикметних особливостей психологічного реалізму та модернізму (вужче – експресіонізму). Своєрідність романів Віктора Домонтовича полягає у зверненні до майже виняткових для вітчизняної літератури тем життя освіченої еліти, проблем її існування, пошуку особистих шляхів розвитку. Оригінальними є й численні композиційні нагромадження самостійних окремих оповідань у рамках основної оповіді, постійні авторські відступи, що значною мірою уповільнюють плин подій, створюють враження вторинності, неважливості сюжетних перипетій.
Третій розділ – “Дискурсивна стереофонія романів “Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Серафікус” та “Без ґрунту”” являє собою інтертекстуальне прочитання аналізованих творів з метою виділення чужого слова, вплетеного у твори згідно з творчим задумом чи поза волею автора. За результатами такого підходу були систематизовані дискурси світового та європейського масштабу письменників, учених, мислителів, митців, які є відсилкою до різноманітних культурних текстів.
Деякі особливості характерів і поведінки головних героїнь “Дівчини з ведмедиком”, “Доктора Серафікуса” та “Без ґрунту” можна розглядати як дискурсне сходження філософії німецького мислителя Фрідріха Ніцше. Так, думки Зини Тихменєвої про власну винятковість, “неподібність”, відкидання нею звичайного життєвого шляху як “правдоподібного”, лише схожого на правдивий, шукання індивідуальних “неправдоподібних” обріїв та утопічне прагнення довести собі і оточуючим істинність проголошуваних ідеалів можуть бути прочитані як варіант комплексного уявлення про надлюдину, утвердження антиморалізму та індивідуалізму, як безкінечний пошук в лабіринті власних, іноді неусвідомлених та непізнаних бажань, почуттів справжньої своєї сутності, що також можна розглядати як трансформацію ніцшеанського гасла “cтань тим, хто ти є”.
Відгомін концепції надлюдини, протиставленої оточенню, можна помітити і в постаті Вер Ельснер, яка за будь-яку ціну прагне відмежуватися від стереотипів та шаблонів, запропонованих жінці тогочасним суспільством. Вона протиставляється як “традиційній” дівчині Тані Беренс, потенційній дружині-матері та нещасливій суперниці за кохання художника Корвина, так й оновленому типу жінки, скромній працівниці на благо захмарного соціалістичного майбутнього Таїсії Павлівни. Шукання героїні Віктора Домонтовича, її мандрівки від однієї соціальної ролі до іншої, кидання в крайнощі можна розглядати і як пошук власної ідентичності згідно із формулою Фрідріха Ніцше.
Винятковість та певне протиставлення буденній одноманітності оточуючого світу простежуються на всіх рівнях створеного Віктором Домонтовичем художнього образу співачки Лариси Сольської. Зовнішня врода та непересічне музичне обдарування – ті зовнішні чинники, які утворюють ілюзорне враження “неподібності”, можливість бінарної опозиції “героїня-оточення” та розширюють дискурс Фрідріха Ніцше в романістиці Віктора Домонтовича. Дане протистояння не обмежується лише зовнішніми ознаками: Лариса – сильна особистість, виняткова не тільки своїм природним талантом, але й своєрідним світоглядом, нетиповими життєвими принципами, що вказують на індивідуалізм як на іманентну рису її вдачі. Як індивідуалістичний прояв натури головної героїні можна розглядати і її театр для самої себе, розігрування ролей “Лариси-простої жінки”, “Лариси-співачки”, “Лариси-дружини”, “Лариси-коханки”, відповідно костюмованих та наділених власними мовними партіями.
У процесі аналізу головних чоловічих образів досліджуваних творів ми спостерегли, що й Іполіт Варецький, і професор Комаха, і Степан Линник значною мірою відбивають риси, притаманні вченню психоаналізу в класичному його варіанті, тобто у викладі Зиґмунда Фройда. Внутрішній світ цих персонажів постає як арена постійної боротьби між “Воно”, силою неусвідомлюваних бажань на рівні інстинктивних потягів та “Я” – свідомістю, що силкується привести ці бажання у відповідність до прийнятних суспільних норм. Герої послідовно пригнічують у собі один із основних, за теорією психоаналізу, інстинктів – сексуальний. Варецький довгий час заперечує, намагається не помічати власні почуття до своєї шістнадцятирічної учениці, пояснюючи їх інтересом до оригінального стилю її поведінки, задиркуватої, бунтарської вдачі дівчинки-підлітка. Довгі роки серафічний Доктор змагається із собою, старанно уникаючи спілкування з особами жіночої статі, і нарешті перемагає, “приборкує свої почуття”, досягає стану “безстатевої людини” (невипадковим є його прізвище Комаха, і невипадково п’ятирічна дівчинка Ірця називає його дядею Пупсом). Люто бунтує проти будь-яких власних біологічних потреб художник Линник. Це, безумовно, є наслідком рівня розвитку суспільства, свідченням чого є, зокрема, слова Доктора Серафікуса, який стверджує, що “звички культурної людини рішуче заперечують усе, що пов’язано з шлюбним актом”. Таким чином, неминучим є процес сублімації – переходу сексуальної енергії в іншу площину: до сфери наукової діяльності – для Іполіта Варецького, професора Комахи, та в мистецьку працю – для Степана Линника. Утворюється своєрідне чарівне коло: енергія лібідо, не знайшовши реального втілення, набуває форми розумової діяльності. Ця діяльність відповідно поглинає весь час героїв, не залишаючи ані хвилини на особисте життя, в результаті чого Варецький потрапляє у ситуацію безвихідної самотності, Доктор Серафікус сягає стану “безстатевої людини”, Степан Линник віддає “ціле життя своє мистецтву” в буквальному розумінні цих слів (самогубство героя внаслідок усвідомлення даремності спроб започаткувати нову епоху в малярстві).
Психопатологічні явища побутового характеру, які спостерігаються в Іполіта Миколайовича після від’їзду родини Тихменєвих на відпочинок, – скрізь і всюди, у випадкових перехожих дівчатах та жінках йому починає ввижатися Зина – також можна розглядати як відтворення елементів вчення Зиґмунда Фройда. З таких позицій може бути витлумачений і сеанс психоаналізу, який влаштовує своєму другові дивакуватий філолог Василь Гриб, і саморефлексії професора Комахи – його численні листи до Вер, що не призначались їй до читання.
Наступним дискурсним сходженням, спостереженим під час аналізу романів “Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Серафікус” і “Без ґрунту”, є віддзеркалення поетики модернізму, яке насамперед проявляється в химерності, нежиттєподібності сюжетів, певній шаблонності та схематичності образів. Історії кохання Іполіта Варецького та Зини Тихменєвої, Доктора Серафікуса та Вер Ельснер не викликають враження справді реальних, таких, що могли б мати місце у житті. Головні героїні романів Віктора Домонтовича – Зина, Вер та Лариса скидаються на певні символічні зображення жінок, породжених новою добою, які рішуче заперечили всі іманентні риси традиційного фемінного світобачення. Таким же умовним, “шаблонованим” є й центральний персонаж роману “Доктор Серафікус”. Так, професор Комаха репрезентує образ сучасної письменнику людини-додатка до “безперервного плину конваєрної стрічки”. Водночас це новий тип науковця, основним видом діяльності якого стає накопичення приміток, спричинене загальною відмовою від цілісного створення об’єктів. В романі “Без ґрунту” Віктор Домонтович виводить цілу галерею схематичних образів, переважно представників національної інтелігенції, науковців, митців, віднаходячи визначення цій соціальній групі – люди “без ґрунту”, що опинилися зі своїми думками, ідеями, прагненнями поза часом і простором. Дехто з них намагається боронити уламки старого, приреченого світу – так, намагається врятувати від знищення Варязьку церкву Іван Васильович Ґуля, боронить українську глиняну хату, криту соломою і пороги Дніпра Петро Петрович Півень. Хтось не встигає відреагувати на всі вимоги пореволюційної доби, отже автоматично є висунутим за її рамки, як Арсен Петрович Витвицький. Когось влаштовують нові правила гри, приваблює перспектива, перейшовши на бік системи, зберегти для себе право на інтелектуальну, хоч і однобічну працю, як це зробив свого часу Ростислав Михайлович.
Образи, створені в романах “Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Серафікус” і “Без ґрунту”, містять у собі такі елементи нової модерністської традиції, як усвідомлення самотності власного існування, туга, почуття ірраціональної вини, пригніченості, зневіра в гуманістичних цінностях. Самотніми, недоречними серед жорстокого світу, винесеними за його рамки постають майже всі без винятку герої романістики Віктора Домонтовича – інженер Варецький, немолода, до всього звикла вчителька Мар’я Іванівна, дивакуватий філолог Василь Гриб, безробітний Буцький з хворою дружиною, аж надмір своєрідний професор Комаха, художник Линник, який не знаходить ані однодумців, ані розуміння у своєму середовищі. Нудьга незримо, проте відчутно обплітає всі створені письменником персонажі. У літньому спекотному Києві нудиться Варецький. Нудьгує Зина, що прагнула в коханні знайти визволення від рутинності засмоктуючих буднів, і не знайшла. Почуттям незбагненної ірраціональної провини сповнене кохання Комахи до Вер Ельснер.
Характерну особливість досліджуваної романістики Віктора Домонтовича – відкрите вираження певних філософських ідей і догм – також можна розглядати як одну з рис поетики модернізму. Серед великої кількості таких авторських відступів можна зустріти й розмірковування над трагедією Гете “Іфігенія в Тавриді”, і осмислення постулатів твору італійського філософа Ніколо Макіавеллі “Il principe”, і якнайретельніший опис відмінностей між стилями двох епох – сучасної письменнику епохи модернізму і доби реалізму, що їй передувала.
Художній світ Віктора Домонтовича, в тому числі досліджуваних романів, позначений тяжінням до відтворення урбаністичного пейзажу, що можна витлумачити як ще один із проявів дискурсу модернізму. Герої існують виключно на тлі міста, яке часто не приваблює, а радше підсилює песимістичний підтекст романів, допомагаючи письменникові довершити творення атмосфери невисловленої, але тим не менш очевидної приреченості героїв. Віктор Домонтович до кінця відвертий із собою і читачем: місто не лише індустріалізований восьминіг, що впивається в землю десятками залізобетонних щупалець, насичує повітря сажею й отруйними випарами, але й клоака, місце поширення гріховних пристрастей, злочинів. У романі “Без ґрунту” таким постає нічний Петербург у самотніх п’яних блуканнях Степана Линника, таким є універсальний міський пейзаж-схема, описаний письменником. Проте сучасна людина, що віддалилася від природи і не стала щасливою в місті, інакше, на думку письменника, існувати не може.
Девальвація любові як певної гуманістичної цінності, відбита в усіх трьох романах Віктора Домонтовича, може бути прочитана як віддзеркалення нової традиції моделювання сюжетної колізії. Заперечення усталеного зображення любовної колізії прочитується в центральних постатях і “Дівчини з ведмедиком”, і “Доктора Серафікуса”, і “Без ґрунту”. Так, Зина Тихменєва не схильна сприймати кохання як певну цінність. Стосунки з Варецьким, як слушно зауважує Василь Гриб, розглядаються дівчиною як своєрідний обряд ініціації, через який треба пройти, аби звільнитися від усього, що зв’язує її волю, прилучитися до сучасності. Нова якість любовної колізії прочитується і у зв’язку Варецького з учителькою Мар’єю Іванівною, зґрунтованому лише на пристрасті, без жодних зобов’язань з будь-чийого боку. Доктор Серафікус заперечує все те, що стосується кохання в усталено-прийнятному розумінні, відмовляючи людині в природних проявах її єства, ратує за повну раціоналізацію кохання, перетворення його на естетичне споглядання краси, рівне спогляданню витворів мистецтва. Свідомість Вер Ельснер, як і художника Корвина, переобтяжена вражаючою досвідченістю, не ототожнює кохання з високим піднесеним почуттям: “кохання – символ нудьги”, продиктована життям необхідність, елемент, потрібний для естетичної завершеності артистичних захоплень. Стосунки Ростислава та Лариси певною мірою співвідносні із стосунками Варецького і Мар’ї Іванівни. Ростислав Михайлович жодного разу не говорить Сольській “люблю”, це просте слово не має для нього “жадного почуттєвого змісту”, як, зрештою, й саме кохання. Таким чином, любов, позбавлена романтичного ореолу; це – певна прагматична категорія, що заперечує традиційно-освячені цінності, природна реакція на зміни, які сталися в суспільстві, і які не може оминути Віктор Домонтович, описуючи соціальні зрушення в цілому.
Останній з дискурсів, спостережений нами під час аналізу романістики Віктора Домонтовича, – це віддзеркалення нової німецькомовної культури. Для героїв “Дівчини з ведмедиком”, “Доктора Серафікуса” і “Без ґрунту” широка обізнаність з останніми віяннями та модами німецькомовної літератури, малярства, музики є таким же природним явищем, як і для самого письменника. Так, шукач неправдоподібних істин Стефан Хоминський, “очарований мандрівник”, нібито вичитаним у німецького романтика Гофмана розважає жителів підмосковного дачного селища читанням “новалівських віршів німецькою мовою”. Художник Корвин при знайомстві з Вер Ельснер безпомилково впізнає її за статтeю в німецькому журналі “Die Kunst“ (“Мистецтво”), де критик порівнює два жіночі портрети; Доктор Серафікус є співробітником німецького “Archiv für klassische Altertümer” (“Архіву класичних пам’яток старовини”). Фінальна сцена роману “Дівчина з ведмедиком” відбувається в столиці Німеччини, специфічну нічну атмосферу якої Домонтович описує з характерною для нього докладністю.
Атмосфера німецькомовної культури, якою дихає романістика Віктора Домонтовича, численні відсилки читача до витоків цієї культури, поза сумнівом, свідчать про широку ерудицію самого автора, його обізнаність з першоджерелами, про прагнення вписати власні твори у найширший – світовий – літературний контекст.
|
