| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, наукову новизну і доцільність дослідження; визначено мету, завдання роботи; окреслено теоретично-методологічні засади роботи, зв'язок із науковими програмами та планами, вагомість і практичне значення отриманих результатів.
Перший розділ «Теоретико-методологічні основи осмислення дохристиянської історії в літературі та науці» присвячений висвітленню особливостей, які виявляються в розумінні проблеми кореляції наукового і художнього пізнання у світовій та українській філософській та літературознавчій думці. Підкреслено, що в працях Арістотеля, Гегеля, Гете наголошувалося на відмінностях осмислення дійсності митцем і науковцем. З появою історичної прози в літературі ХІХ – початку ХХ ст. сформувалися чотири творчі манери співвідношення історичного факту і вигадки в художніх творах: історіографічна (вальтерскоттівська) – принцип реалістичної реконструкції наукових фактів; фольклорна (гоголівська) – ігнорування історичних реалій у зображенні минулих часів; «виховання історією» (Т. Шевченко) – звернення до історичних фактів як до національних символів, знаків, які «працюють» на пробудження свідомості українців; міфологічна (модерністична) – протиставлення історії фактів та історії ідей, акцентування на відчутті людиною атмосфери минулого через символи, образи, міфи.
Літературознавство ХХ ст. виробило дві позиції щодо особливостей кореляції даних науки та їхнього художнього осмислення в історичній прозі. Одні вчені (Г. Лукач, В. Каргалов) виступають за суворе дотримання письменником документа при відтворенні історичних часів, інші (Л. Александрова, С. Андрусів, М. Ільницький Г. Клочек, М. Наєнко, В. Оскоцький, Л. Ромащенко, М. Слабошпицький та ін.) наголошують на праві автора синтезувати наукові дані з художнім вимислом та домислом. Теоретична проблема співвідношення наукового і художнього пізнання порушується не лише літературознавцями, а й письменниками ХХ ст. Так, Р. Федорів, Р. Іванченко, Вал. Шевчук, П. Загребельний та ін. відстоюють думку про діалектичну єдність факту й авторської фантазії в структурі змісту історичних творів, потребу наукової освіченості автора, який відтворює події минулих епох.
Реконструюючи світ дохристиянського буття, письменники осмислюють відомості з археологічних розвідок, фольклору, міфології та мови. В українській літературі ХХ ст. тема нашої праісторії представлена жанрами науково-популярної та художньої белетристики. Науково-популярну прозу репрезентують романи-есе Д. Гуменної «Благослови, Мати!», «Родинний альбом» і «Минуле пливе у прийдешнє», Вал. Шевчука «Мисленне древо», повісті М. Іванченка «Таємниця нашої прадавнини», Ю. Шилова «Брама безсмертя» та ін. Українська художня белетристика представлена творчістю Д. Гуменної (повісті «Велике Цабе», «Небесний змій», роман «Золотий плуг», збірка мікроновел «Прогулянка алеями мільйоноліть»), Д. Міщенка (роман «Сіверяни», трилогія «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата»), І. Білика («Меч Арея»), В. Чемериса (романи «Ольвія», «Смерть Атея»), В. Малика (роман «Князь Кий») та ін. Особливість цього жанру літератури виявляється у вмінні автора осмислити історичну, фольклорну та лінгвістичну інформацію і витворити на цій основі образну картину прадавньої епохи. З урахуванням історичної доби, яку письменник художньо моделює у своєму творі, міри співвідношення історичної правди та домислу й вимислу, а також функціонального навантаження образів-персонажів, у роботі запропоновано систематизацію художньої літератури про прадавні часи (підрозділ 1.1).
За першим критерієм визначено художню белетристику двох типів:
– про дописемну епоху Трипілля – творчість Д. Гуменної;
– про часи Скіфії, слов’янських племен до й у добу утворення Київської Русі – творчість І. Білика, Д. Міщенка, В. Малика, В. Чемериса, Н. Королеви та ін.
За другою прикметою твори про дохристиянське минуле України згруповано так:
– своїм змістом максимально правдиво відтворюють наукові факти – твори Д. Гуменної;
– перевагу віддають авторському домислу й вигадці – твори І. Білика, Д. Міщенка, В. Малика, В. Чемериса та ін.
За третім параметром прозу цієї тематики розмежовано на ту, в якій:
– через образи персонажів автор художньо подає певну наукову концепцію минулого (творчість Д. Гуменної);
– образи персонажів цікавлять автора як певні психологічні типи зображуваної доби (творчість І. Білика, Д. Міщенка, В. Малика, В. Чемериса та ін.).
Така типологія є лише відносною і засвідчує домінування певної ознаки у творах.
З метою об’єктивної оцінки співвідношення історичних відомостей з домислом та вимислом у науково-популярній та художній прозі простежено специфіку пізнання праукраїнського світу фахівцями з історії України (підрозділ 1.2). Підкреслено, що введення цього матеріалу до змісту роботи зумовлене неоднозначним трактуванням дохристиянського періоду нашої історії в науці, оскільки писемні джерела відсутні і фахівці реконструюють моделі давнини за археологічними матеріалами. Наголошено, що за радянських часів українське суспільство залишалося непоінформованим у питаннях прабуття наших предків.
Джерельною основою, на якій письменники моделюють дохристиянську минувшину, є археологія, міфологія, фольклор, лінгвістика та писемні пам’ятки. У дослідженні окреслено методи і прийоми, якими користуються фахівці, реконструюючи події прадавнини; зауважено, що відтворення дохристиянської доби України – надзвичайно складний і суперечливий процес, він вимагає спеціальної підготовки, а висновки, до яких приходять дослідники, часто мають гіпотетичний характер.
Підрозділ 1.2 містить синтезовану інформацію про здобутки і проблеми трактування історії Трипілля, Скіфії, слов’ян дохристиянської доби. Наголошено, зокрема, що проблемою сучасної історичної науки є те, що вона до сьогодні не визначила ролі й місця трипільської, скіфської культур в історії Європи. Суперечливими є висновки вчених стосовно територіальної належності носіїв цих культур, їхнього етнічного походження, а також питання про українців як єдиних спадкоємців здобутків давніх епох. Неоднозначна оцінка й історії слов’ян до заснування Київської Русі, зокрема позиція щодо появи державності (варязька теорія), впливу християнства на розвиток нашої культури.
У другому розділі «Поетика пізнання в науково-популярній літературі на тему праісторії» розроблено методологію аналізу прози, яка генерує в собі ознаки наукового і художнього осмислення подій давнини. Визначено особливості жанру науково-популярних романів-есе Д. Гуменної «Благослови, Мати!», «Родинний альбом», «Минуле пливе у прийдешнє» та Вал. Шевчука «Мисленне древо» (підрозділ 2.1). Зауважено, що твори цього спрямування в українській та світовій літературі мають свою історію. Тяжіння до науковості викладу засвідчують твори М. Костомарова («Слов’янська міфологія», «Книга буття українського народу» та ін., історико-біографічні повісті серії «Історія Росії в життєписах її визначних діячів»), І. Нечуя-Левицького («Світогляд українського народу. Ескіз з української міфології»). Наголошено, що з розвитком науки і техніки в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. науково-популярний жанр став активно розвиватися у світовій літературі. Виходять у світ знамениті «Золота гілка» Д. Фрезера, «По вогонь» Ж. Роні Старшого, у яких ідеться про примітивні суспільства. З’являються також твори наукової фантастики (піджанру науково-популярної белетристики) К. Абе, А. Азімова, Х. Борхеса, Х. Б’янко, Г. Гаррісона, Х. Хернсбека, І. Єфремова, Д. Жукова, К. Чапека, Р. Шеклі, у яких осмислювалися наукові проблеми та гіпотези. Підкреслено, що в українській літературі ХХ ст. з’являється проза про дохристиянську минувшину Д. Гуменної, Вал. Шевчука, Ю. Шилова, М. Іванченка, також написана в науково-популярному жанрі.
Дослідження вказує на складності визначення рис поетики творів Д. Гуменної та Вал. Шевчука, які осмислюють відомості з історії, міфології, фольклору та мови. Зауважено, що письменники вагалися з визначенням жанру своєї науково-популярної літератури: «белетристика на науковому тлі» (Д. Гуменна), «ерудиційна» проза» (Вал. Шевчук). Доведено доречність трактування прози авторів як белетристики, оскільки в ній осмислюються різнофахові відомості, наявний авторський домисел та вимисел.
На підставі висновків Н. Зелінської щодо специфіки осмислення наукової публіцистики, в роботі наголошено, що поетику науково-популярної белетристики Вал. Шевчука і Д. Гуменної варто розглядати на рівні тематики, літературної форми та засобів увиразнення викладу змісту. Рівень «тематика» визначається окресленням проблемного спрямування твору, його ідейної заданості, авторською зорієнтованістю на читацький інтерес. У плані літературної форми спостерігається тяжіння до есеїстики, яка не претендує на правдивість висновків, містить авторські думки стосовно певної проблеми, допускає синтез у змісті художніх, публіцистичних, філософських та наукових начал. Зауважено, що на структурно-семантичному рівні, як і наукова публіцистика, вона характеризується полемічністю («обмін думками і враженнями, захист власної позиції і спростування тієї, що є чи видається хибною, аргументованість у поєднанні з експресивним вираженням міркувань – у вигляді реального або уявного (сконструйованого) діалогу»), риторичністю (використання риторичних фігур, що створює уявлення про публічність повідомлення) та образністю викладу (здатність відтворювати проблему в словесних образах)1. Підкреслено, що мова науково-популярних творів – межова, маргінальна, вона є «будівельним» матеріалом змісту, сприяє науковості й водночас образності сприйняття проблеми.
У підрозділі 2.2 досліджено ідейно-тематичний спектр історичної есеїстики Д. Гуменної та Вал. Шевчука, зокрема проаналізовано пафосну заданість творів, наголошено на прагненні митців пов’язати дохристиянське і сучасне буття українців; простежено причини звернень письменників до теми нашої праминувшини.
Встановлено, що виникнення творів про наше праіснування у творчості Д. Гуменної зумовлювала, по-перше, вроджена зацікавленість письменниці побутовими традиціями та звичаями свого народу; по-друге, це була «найприємніша гра, що визволяла від дійсності і врятувала від шизофренії»2 (в момент штучного краху в літературі, організованого радянською критикою); по-третє, це було бажання створити «літературне образне плетиво»3 про давні часи і виплекати новий для української історичної прози жанр; по-четверте – довести, що початки української цивілізації закладені ще в добу Трипілля, культура якої не поступається цивілізаціям Індії, Єгипту, Месопотамії, острова Крит.
Аналіз роману «Мисленне древо» в контексті творчості Вал. Шевчука засвідчив, що в ньому автор поєднує два начала – письменника й історика-науковця, який творчо осмислює історичні розвідки, фольклорні, міфологічні та писемні джерела (підрозділ 2.2.1).
Наголошено, що белетризація історико-археологічних відомостей у романах-есе Докії Гуменної та Валерія Шевчука побудована на принципах полемічності, риторичності та образності (підрозділ 2.2.2). Полемічність виявляє себе в аргументованості розв’язання проблем дохристиянської історії України, що їх осмислюють автори. Вона характеризується використанням фахової термінології, цитуванням наукових розвідок, діалогічною оповідною манерою, наявністю творчої інтерпретації
____________________________
1 Зелінська Н.В. Поетика наукового тексту: українська наукова публіцистика ХІХ – початку ХХ ст.: Автореф. дис. ... д-ра філол. наук: 10.01.08 – К., 2004. – С.20-21.
2 Гуменна Д. Дар Евдотеї. – Українське Вид-во ім. В. Симоненка. – Балтимор, Торонто, 1990. – Т.2. – С.273.
3 Там само.
наукових знань (Д. Гуменна) та вмінням письменника, подібно до науковця, синтезувати різнофахові відомості, «читати під мікроскопом» (розкодовувати) окремі факти, оптимально добирати матеріал, який доводить самобутність української культури, вибудовувати логічні зв’язки між досліджуваними проблемами твору, простежувати аналогії й паралелі подій минулого і сучасності (Вал. Шевчук). Оповідь романів-есе Д. Гуменної та Вал. Шевчука емоційна, це виявляється в оригінальних авторських трактуваннях фактів історії, у налаштованості на діалог із читачем. Захист власної позиції в науково-популярній прозі письменників виявляється й у стрункості, логічності сюжетно-композиційної структури творів, яка тяжіє до фахової розвідки. Романи поділені на розділи, кожен з яких – це синтезована з різних наук інформація про заявлену проблему. Своєрідний спосіб акцентування читацької уваги на досліджуваній у науково-популярній белетристиці проблемі дохристиянського буття – оздоблення розповіді малюнками та подача бібліографії джерел, за якими написані твори.
Риторичність оповіді Д. Гуменної та Вал. Шевчука зумовлена наявністю звернень до читача, імітацією усного діалогу, розробленням сценаріїв аналізованих проблем.
Образність виявляє себе у вживанні авторських неологізмів, прикладок, риторичних фігур; ліричних відступів, вбудованих художніх оповідань та письменницьких коментарів.
Дослідження фольклорно-міфологічного компонента науково-популярної прози Докії Гуменної та Валерія Шевчука (підрозділ 2.2.3) побудоване на концепціях тлумачення архетипів, тотемів та образів, розроблених у працях К. Юнга, Д. Фрезера. У процесі аналізу застосовані й методологічні прийоми, використані в роботах сучасних дослідників фольклору та міфології В. Єшкілєва, О. Сліпушко, Т. Полковенка, З. Марчук, В. Даниленка та ін. У дисертації простежено особливості розуміння в романах-есе Докії Гуменної архетипів Великої Матері, Роду, Приходу-Відходу й под., досліджено парадигми міфів, образів фольклору і тотемів, які їх розкодовують; вказано на особливості використання прийомів заперечення (створення монотипу) та ствердження стереотипу щодо трактування міфології та фольклорних джерел у романі-есе Валерія Шевчука «Мисленне древо». Підкреслено, що тяжіння письменників до наукового обґрунтування своїх версій тлумачення фольклору та міфології забезпечує ефект «читацької довіри».
У підрозділі 2.2.4 основну увагу зосереджено на мові як на джерелі інформації про давні часи. Історичний характер мови, визнаний у лінгвістичній науці, дозволяє розглядати її в руслі концепції О. Потебні, як утілення національної самобутності народу. Застосовуючи власну теорію реконструкції найдавніших етапів розвитку мови, Ю. Мосенкіс з допомогою спеціально розроблених ним методів «слів і речей», «речей і слів», «позамовної інтерпретації дійсності» дослідив мову трипільців. Висновки лінгвіста неоднозначно оцінюються в науковому світі, проте їх аргументованість у процесі аналізу мовного матеріалу переконує в дієвості таких прийомів.
Сучасні письменники С. Пушик, В. Алексєєв та ін. спираються на мову як надійну основу у створенні образу минулого. Увага до слова, його значення і походження простежується й у романах-есе Докії Гуменної та Валерія Шевчука. Прозаїки послуговуються традиційними лінгвістичними методами реконструкції реалій прадавньої доби: порівняльно-історичним, типологічним та методом позамовної інтерпретації дійсності (етимологічної інтерпретації міфа). Відтворюючи лексику дохристиянської епохи, автори звертаються до синонімічних, омонімічних зв’язків лексики сучасної української мови, добору спільнокореневих слів. І якщо Валерій Шевчук чітко дотримується наукової етимології, то Д. Гуменна пропонує авторське тлумачення загальновідомих слів, вишукуючи в них ознаки прачасів.
Третій розділ «Художня белетристика про дохристиянське минуле: проблема сприйняття» окреслює тенденції розвитку української літератури про прадавні часи, в ньому наголошено на її недостатній дослідженості у зв’язку із забороною в минулому деяких творів цієї тематики, пояснено вибір об’єкта порівняльного аналізу – творів Докії Гуменної та Івана Білика; вказано, що джерельна основа цієї прози детермінує теоретико-методологічну систему її аналізу. У роботі аргументовано доречність визначення особливостей співвідношення історичного факту й авторського домислу (концепція С. Андрусів та ін.) у романах І. Білика «Не дратуйте грифонів», «Меч Арея», «Похорон богів», оскільки вони відтворюють події української прадавнини, зафіксовані у вітчизняних та іноземних писемних джерелах. Наголошено, що повісті «Велике Цабе», «Небесний змій», роман «Золотий плуг» Д. Гуменної вимагають іншої методології аналізу, оскільки художньо реконструюють дописемну історію нашої землі. Проза письменниці побудована на осмисленні фахових даних з археології, фольклору, міфології і зорієнтована на українську національну культуру. Авторські висновки викликають довіру в читача, що пояснює доцільність вивчення творів Д. Гуменної з погляду їхньої пафосної заданості, особливостей хронотопу, принципів та прийомів інтерпретації наукових знань.
У підрозділі 3.1 досліджено специфіку художнього світу прадавнини в прозі Докії Гуменної. Підкреслено, що головний пафос повістей «Велике Цабе», «Небесний змій», роману «Золотий плуг» пов’язаний з прагненням авторки побудувати науково обґрунтовану картину дохристиянської доби України і простежити її зв’язок із сьогоденням, виховати любов до рідного краю та його самобутньої культури.
Ідейні смисли художніх творів Д. Гуменної розкриваються через зображення часу і простору дії (підрозділ 3.1.2). Цілісний світ доби Трипілля (ІV-ІІІ тис. до н.е.) у повісті «Велике Цабе» вибудовують пейзажі, описи різних куточків української землі, що обживає первісна людність, а також свята й обряди трипільців, у зображенні яких письменниця підкреслює оригінальність і самобутність нашої культури. Події прадавнини у творі подаються через їхнє осмислення людиною нашого часу (архітектором Лукою Савуром), що увиразнює думку про зв’язок минулого й сучасного.
Повість Д. Гуменної «Небесний змій» художньо реконструює епоху переходу людства від землеробського до скотарського типу господарства (ІII—II тис. до н.е.) на Землі взагалі й в Україні зокрема. Колорит дохристиянських часів окреслюється письменницею через сприйняття головного героя твору хлопчика Яра та інопланетних дослідників, із чиєю допомогою він подорожує світом. Спостереження персонажів містять описи просторів Півдня України, унікальної археологічної пам’ятки із зображеннями сцен буття давніх людей – Кам’яної Могили, а також Греції, Кавказу, Малої Азії. Авторкою зіставляються картини природи, спосіб життя і світогляд людей з різних куточків землі. Змістом повісті Докія Гуменна утверджує думку про самобутність та історичну давність української культури, її типологічну близькість із відомими цивілізаціями.
Роман «Золотий плуг» поєднує два часопростори: Україну 30-40-их рр. ХХ ст. та Скіфську епоху. З роздумів головних персонажів твору Миколи Мадія і Гаїни Сай читач дізнається про природу, звичаї й традиції кочовиків. Герої відчувають свій родовий зв’язок зі скіфами, проте їхні міркування про самобутність української культури стають причиною непорозумінь із радянською владою.
Матеріал підрозділу 3.1.3 засвідчує, що, вибудовуючи модель прадавнього буття у своїй художній прозі, Д. Гуменна стилізує розповідь відповідно до матеріальних знахідок, відомостей з міфології, фольклору та лінгвістики. У повістях «Велике Цабе», «Небесний змій» авторка наголошує на тотемно-міфологічному сприйнятті світу нашими предками, розкодовує міфообрази відомих українських звичаїв та обрядів, моделює систему поведінки людини, яка олюднювала навколишній світ. Реконструюючи на основі історико-археологічних знань образ дохристиянського минулого, письменниця вплітає в зміст творів достовірну інформацію про побут, суспільний уклад давніх людей, порівнює цілком самобутні системи життя землеробів і кочовиків. Цілісності, правдивості зображення картин минулого сприяє й мова твору. Авторка наголошує на особливій увазі наших предків до слова. Повістям Докії Гуменної притаманне вживання діалектної та застарілої лексики, власних авторських утворень, спроби нової інтерпретації відомих слів.
Поряд зі стилізацією, в художній прозі письменниці простежується принцип рефлексії, власного осмислення й тлумачення героями української минувшини. Аналіз творів Д. Гуменної побудовано на психологічній концепції, згідно з якою виділяють чотири типи рефлексії: кооперативну (спільна діяльність людей різних професій), комунікативну (міжособистісне сприймання), інтелектуальну або когнітивну (вміння виділяти, аналізувати і співвідносити з предметною діяльністю свої дії) та особистісну (осмислення власного сприйняття проблеми).
Кооперативний, комунікативний та когнітивний типи рефлексії в повісті «Небесний змій» репрезентують діалоги інопланетян – представників різних професій, які міркують про здобутки й утрати дохристиянської історії. Кооперативний та когнітивний представлені в романі «Золотий плуг», де головний герой твору Микола Мадій, формуючи власні судження про скіфську добу нашого краю, осмислює спостереження фахівців з різних галузей знань. Особистісний тип рефлексії демонструють науково-популярні висновки Д. Гуменної щодо певних матеріальних реалій і духовних знаків давнини, вміщені в післямовах до повістей «Велике Цабе» й «Небесний змій».
Об’єктом уваги підрозділу 3.1.4 виступають особливості змалювання людей прадавнини в повістях «Велике Цабе» і «Небесний змій». Наголошено, що через брак антропологічних свідчень проблему становить як наукове, так і художнє відтворення образів представників праепох. Персонажі повістей Д. Гуменної – це своєрідні «матриці», наповнені інформацією про культурні й матеріальні здобутки протоукраїнців. Письменниця не акцентує уваги на індивідуальних рисах героїв. Змальовуючи образ Ягілки, Яги-паніматки, реконструюючи міф про керамічні трипільські жіночі фігурки, у «Великому Цабе» авторка висвітлює загальні тенденції розвитку трипільського суспільства, зокрема культового статусу жінки в ньому. Чоловічі образи твору (Луки, Великого Цабе) демонструють закони утвердження патріархату в прадавньому світі.
Акцент на реконструкції зовнішності, вдачі людини прадавнини зроблено в повісті Д. Гуменної «Небесний змій». У цьому творі подаються узагальнений і конкретний образи дохристиян. Перший представлений висновками науковців-інопланетян, ґрунтованими на археологічних даних. Другий (Яра, Лади, Сварога, бабусі Дани та інших) поєднує в собі творчу інтерпретацію археологічних та фольклорно-міфологічних знань.
Специфіку художніх моделей прадавнини у творчості Івана Білика визначено в підрозділі 3.2. Окреслено місце доробку письменника в контексті української літератури ХХ ст., простежено ідейну спрямованість його романів про дохристиянські часи, форми та прийоми проекції історичної правди в художню в романах «Не дратуйте грифонів», «Похорон богів», «Меч Арея», «Золотий Ра». Зауважено, що доробок письменника на ниві мистецької реконструкції праісторії представлений художньо-історичним, історико-художнім з перевагою суб’єктивно-авторської позиції та художньо-документальним жанрами (підрозділ 3.2.1).
У підрозділі 3.2.2 визначено прояви національного в характеристиці образів персонажів у романах І. Білика. Підкреслено, що, змальовуючи образи дійових осіб у прозі про дохристиянські часи нашої землі, письменник дотримується ідеї єдності, спадкоємності минулого й сучасного. Його персонажі – предки українців, про що свідчать характеристики зовнішності, світобачення та світорозуміння, віри, традицій, психологічної мотивації поведінки представників давніх епох, які письменник моделює на основі наукових аксіом і гіпотез, а також через осмислення вчинків героїв у контексті української історії та загальнолюдських пріоритетів.
Характеристика письменником центральних персонажів роману «Не дратуйте грифонів» князів Осмогруда і Соболя подається через призму їхнього ставлення до законів своєї землі. Образи братів у творі сприяють формуванню в читача патріотизму, утверджують думку про те, що пошана до рідної віри, звичаїв, традицій є запорукою щасливого майбутнього народу.
Головний герой роману «Меч Арея» Богдан Гатило, за трактуванням автора, – це типовий образ праукраїнського князя, володаря, захисника своєї землі. Зображуючи життєву долю цього персонажа, автор художньо моделює суспільний уклад, систему вірувань, поведінки, зовнішність людини ІV-V ст. н.е., робить наголос на зв’язку системи буття минулого і сучасного.
Відтворюючи образи реальних історичних осіб – князів Володимира, Ярополка, княгині Ольги, у романі «Похорон богів» І. Білик відходить від історичної правди, показує їх безвольними і неспроможними вершити долю свого народу. Негативне ставлення автор виявляє й до образів варягів – Свенельда, Людвіка та ін., яких він змальовує в сатиричному плані, намагаючись таким чином заперечити варязьку теорію формування державності в Київській Русі. Нетрадиційне трактування образів відомих діячів минулого – це спроба довести, що справжній прогрес суспільства відбувається лише завдяки простому народу. Автор майстерно виписує в романі образи воєводи Доброчина, Малуші, Вадима (Ілька) Муромця, Ратка та інших, наголошуючи, що саме вони уособлюють найкращі людські риси – розум, мужність, патріотизм.
У висновках дисертації узагальнено результати спостережень.
Питання взаємозв’язку наукового та художнього пізнання, що перебувало у сфері уваги світової філософсько-літературознавчої думки від часів античності до сьогодення, постало з особливою актуальністю в контексті новітньої методології і сучасних досягнень літературознавства, а також естетики, філософії, мовознавства, психології.
Актуальність завдання визначила необхідність проведення цілісного аналізу особливостей кореляції наукового та художнього пізнання прадавніх часів у творах Докії Гуменної, Валерія Шевчука, Івана Білика та інших письменників у напрямі встановлення жанрової природи текстів, закономірностей зображення історичної епохи у творах науково-популярного та художнього спрямування, визначення специфіки образотворення.
Дохристиянська історія України неоднозначно трактується історичною наукою, що дає певну свободу митцям у витворенні світу прадавнини. Прозі про долітописну історію нашої землі (часи Трипілля, Скіфії, передкиївської епохи) належить особлива роль у дослідженні коріння української нації. Джерельною основою, на яку спираються письменники, реконструюючи образ дописемного минулого, стають відомості з археології, етнографії, міфології, фольклору та лінгвістики.
Спроби системного осмислення визначених наукою проблем дохристиянського минулого України представлені жанрами науково-популярної та художньої белетристики.
Науково-популярна проза у творчому доробку Докії Гуменної, Валерія Шевчука та інших письменників останнім часом завойовує особливу читацьку популярність, оскільки будується на документальному матеріалі або ж популяризує проблеми та концепти, вироблені в науці. Специфікою цього літературного жанру є те, що письменник, подібно до науковця, синтезує різнофахові відомості й при цьому має право вільно їх трактувати, послуговуючись домислом і вимислом. Форма викладу, стиль і мова підпорядковані логіці розвитку авторської думки.
Основним пафосом науково-популярних творів Д. Гуменної та Вал. Шевчука є доведення зв’язку нашої культури з культурами прадавніх епох, утвердження ідеї споконвічності українців на своїй землі, самобутності й унікальності цієї культури. Аналіз історико-археологічного зрізу науково-популярної прози письменників доводить, він синкретично поєднує епічну і ліричну форми викладу матеріалу, характеризується наявністю наукових, публіцистичних та художніх висновків у висвітленні досліджуваної проблеми. На структурно-семантичному рівні, як і в науковій прозі, оповідь характеризується полемічністю, риторичністю та образністю, що робить інформацію про дохристиянську історію України привабливою, цікавою й легкою для сприйняття читача.
Фольклорно-міфологічний компонент науково-популярної прози піддається аналізові з допомогою фахових методик: шляхом тлумачення архетипів, що виявляють себе через міф і протогенетичні, трансформовані та парастазисні образи фольклору (романи-есе Д. Гуменної); через прийоми заперечення (створення монотипу) або ствердження стереотипу щодо трактування міфології та фольклорних джерел (роман-есе Вал. Шевчука). Не можна виключати дискусійності гіпотетичних моделей прадавнини, витворених письменниками, однак їхні припущення та висновки спираються на численні фактичні матеріали, відзначаються системністю, логічністю, оригінальністю доказів, що забезпечує ефект «читацької довіри».
Прикметою науково-популярної прози є увага авторів до мови як джерела знань про давній світ. У відтворенні лексики дохристиянської епохи Докія Гуменна і Валерій Шевчук звертаються до синонімічних, омонімічних зв’язків лексики сучасної української мови, до підбору спільнокореневих слів і дослідження їхньої дохристиянської основи за допомогою методик, вироблених у мовознавстві, та власних образотворчих прийомів.
Українська художня белетристика ХХ ст. про дохристиянські часи, як і науково-популярна, ще не систематизована літературознавчою наукою, оскільки проблеми й концепти, висвітлені в ній, за часів радянської влади замовчувалися й заборонялися. Доробок Д. Гуменної та І. Білика демонструє два напрямки розвитку дохристиянської тематики в українській літературі ХХ ст. Методологія дослідження творів цієї тематики залежить від їхньої змістової основи. У художній прозі Д. Гуменної йдеться про дописемні часи України, романи ж І. Білика відтворюють зафіксовану в писемних пам’ятках інформацію з історії нашої землі. Схеми аналізу творів цих авторів відмінні.
Пафосна спрямованість повістей «Велике Цабе», «Небесний змій», роману «Золотий плуг» Докії Гуменної розкривається через зображення часопростору, який утверджує ідею єдності минулого й сучасного, а також закликає студіювати недостатньо осмислені наукою дохристиянські сторінки історії рідного краю. Вибудовуючи модель прадавнього буття у своїй художній прозі, письменниця використовує принципи стилізації та рефлексії. Перший реалізується через авторське розкодування фольклорних обрядів, образів, міфів; введення в художню тканину творів історико-археологічних знань; шляхом реконструкції реалій минулого через мову. Другий виявляє себе в діалогах та монологах героїв, авторських зверненнях до читача, в яких міститься різнофахова синтезована інформація про дохристиянське буття наших предків.
Якщо Д. Гуменна у своїй творчості художньо осмислює історію України, що замовчувалася й заперечувалася наукою через відсутність писемних свідчень, то І. Білик, який прийшов у літературу в шістдесяті роки ХХ ст., будує моделі праминувшини на полеміці з позицією радянської історичної науки, яка відмовляла українству в можливості пізнавати свій справжній родовід. Ідейна заданість прози письменника, як і в Д. Гуменної, визначається прагненням поглибити історію нашої землі в часі, зробити її більш національною, українською.
Художні моделі минулого праУкраїни (часів скіфів, слов’ян язичницької доби) представлені різножанровими за способом поєднання наукового факту, документа з вимислом та вигадкою творами Івана Білика. Романи «Не дратуйте грифонів», «Похорон богів» репрезентують художньо-історичну, «Меч Арея» – історико-художню з перевагою суб’єктивно-авторської позиції, а «Золотий Ра» – художньо-документальну форми проекції історичної правди в художню, вони побудовані на прийомах вільного прочитання історичних свідчень, стилізації розповіді під звичаї та традиції, мову, писемні джерела доби, прийомах символізації.
Особливістю моделювання образів людей дохристиянської доби у творах Д. Гуменної та І. Білика є максимальне опертя авторів на наукову основу. Через своїх героїв вони прагнуть донести до пересічного українця знання про перші культури, довести їхню єдність із нашим сучасним буттям. Задля досягнення цієї мети Докія Гуменна вдається до вигадки, прийому творчого коментування археологічних відомостей та витворення власного міфу на основі матеріальних знахідок, стилізації оповіді відповідно до даних фольклору. Іван Білик більше заглиблюється в оцінку внутрішнього світу персонажів, їхньої поведінки.
Дослідження особливостей кореляції наукового і художнього пізнання в українській літературі ХХ ст. на дохристиянську тематику засвідчує актуальність визначеної проблеми і потребу здійснення подальших розвідок у цьому напрямі літературознавчих студій.
Див.: Садівська Т. Твори Докії Гуменної в контексті «наукової белетристики» // Слово і час. – 2004. – №3. – С. 71.
|
