| Краткое содержание: | У Вступі обгрунтовано актуальність теми та вибір об’єкта дослідження, з’ясовується мета і завдання, теоретичні засади й наукова новизна, етапи апробації, практичне використання результатів роботи.
У першому розділі – “Передумови та культурно-історичний контекст українського декадансу” – зроблено спробу встановити генезу, філософсько-естетичний зміст та накреслено європейський контекст українського декадансу в художньому і теоретичному аспектах.
У підрозділі 1.1. – “До метаісторії декадансу” – здійснено огляд літературно-критичних та наукових джерел щодо феномену занепадництва у зв’язку з його параметруванням.
Декаданс – одне з понять мистецтвознавчого плану, що протягом ХХ ст. значно універсалізувалося за рахунок порушення термінологічної строгості. Однак панівний спосіб побутування цього терміна вказує, з нашого погляду, не тільки на довільну актуалізацію аксіологічного потенціалу слова, але й на різновимірність явища, бо, на думку О.Михайлова, “у випадковості вибраного слова, в нетермінологічності самого терміна полягає його історична субстанційність”. Під різними оглядами декаданс висвітлювався на соціальному, естетичному, культурному тлі. Перейнявши від романтиків принцип бути чимось більшим аніж різновидом художньої мови, занепадництво оприявнювалось у сфері жесту, вчинків, повсякденності. Приватне життя романтиків і декадентів переповнювалось метафізичними настановами, надмір яких переплескувався через вінця повсякденності ексцентрикою, богемою, дендизмом. Фальшиве – приречене на поразку опанування повсякденністі мистецтвом проявилось у “видовищному розумінні біографії” (Б.Пастернак). Перетворюючи власне життя на легенду, експеримент, містифікацію, декаденти започаткували біографічний міф занепаду.
Соціальна проблематика декадансу в українському літературознавстві привертала трохи чи не найбільшу увагу. В Україні декаденство, здебільшого, оголошувалося явищем вторинним, бо переймалося настроями занепалої аристократії, ігнорувало національну ідею, зрікалося громадянського ангажементу.
Більшість літературознавців, вивчаючи декаданс, акцентують передовсім на ідеологічних та психологічних аспектах цього явища,. Оскільки якраз складна невротична атмосфера (умонастрій) є тією прикметою занепадницького тексту, котру важко сплутати з будь-якою іншою. Так чи інакше, осмислюючи творчість декадентів, вчені пишуть про невиправдане ускладнення між змістом і формою (формалізм, манірність, “романтика нервів”).
Наприкінці ХІХ та впродовж ХХ століть неодноразово актуалізувався культурний аспект декадансу. В маніфесті Ж.Мореаса декадентом названо Вольтера. З типологією культури пов’язана доля декадансу в творчості М.Бердяєва. В останній книзі Ф.Ніцше “Воля до влади” про декаданс сказано так: “...Він абсолютно необхідний і притаманний будь-якому народові і будь-якій епосі”.
Рецепція декадансу тривала в двох напрямках: максимально широкому, культуральному та вужчому, власне естетичному. Перший тяжіє до універсалізації крайобразу людського буття, деструктивних і конструктивних процесів у ньому; другий, згідно з принципом історизму, відстежує причинно-наслідковий ряд естетичних феноменів. Залежно від кута зору декаданс виявляє себе то як стан, то як процес (повторюваний або локальний).
У підрозділі 1.2. – “Філософсько-естетичні параметри і культурна динаміка “кінця віку” – висвітлено історичне коріння, світогляд, естетику декадансу на тлі культурного розвою кінця ХІХ століття.
“Теорія занепаду” є закономірним поворотом екстремності прогресизму, започаткованого у другій половині ХVІІІ ст. Криза раціоналізму наприкінці позаминулого віку переросла в конфлікт двох світоглядних структур: позитивізму і модернізму. В очікуванні модернізму декаданс заявив про себе хворобливою естетизацією ірраціональної стихії, трактованої у проявах злого, потворного, аморального. Основу дисгармонійних почувань складала амбівалентва чуттєвість (Т.Гундорова), де світоглядний нігілізм уживався з комплексом романтичних стереотипів.
Антична органіка прекрасного й корисного, пройшовши обробку християнством, “дає тріщину” в філософії І.Канта в міркуваннях про науменальний світ, автономність естетичного, геніальність, а остаточна розколина пролягла в ученні А.Шопенгауера. Шопенгауер – чи не найвідоміший мислитель, який істотно вплинув на становлення песимістичного ідеалізму кінця ХІХ ст. Здійснене цим мислителем кардинальне протиставленння волі та інтелекту зробило можливим уявлення про ірраціональну волю та споглядальний інтелект. Звідси випливало, що чистий інтелект генія (у мистецтві, філософії) об’єктивно працював би на життєзаперечення. Серцевину декадентського умонастрою склали світоглядний песимізм у поєднанні з індивідуалізмом ескапістського гатунку.
Нехтуючи стильовими канонами попередників, декаденти вільно оперували старими і новими формальними системами включно з символізмом. На думку В.Брюсова, “декадентів єднає не стиль, а спільність і спорідненість світоглядів”. Видатний російський філолог М.Бахтін у ранній праці “Автор і герой в естетичній діяльності” виводив генезу декадентської лірики з кризи естетично необхідної позиції зовніперебування. Обсяг переживань “нещасної свідомості” становив зміст декадентського “чистого мистецтва”. Він же був серйозною перешкодою для вироблення стилю , “культури меж” (М.Бахтін), оскільки митець – хай навіть талановитий – не може об’єктивувати власні переживання, не подолавши соліпсизму власної свідомості; інакше кажучи, якщо він не знайде точки опору і відліку за межами власної індивідуальності, приміром, в культурній традиції, цінностях роду, практичного глузду.
Декадентське письмо саморуйнується відчуженням змісту і “мертвої”, чужої форми – в кращому випадку, в гіршому – формалізацією страждання, його культом, модою. І тут назріває початок його занепаду, тобто “декаданс декадансу” (М.Бердяєв).
Якщо коріння декадентського образотворення шукати в інтелектуальному грунті, закладеному культурологами “кінця віку”, то вочевидь естетичні категорії змісту і форми обростають численними філософськими корелятами на кшталт культура/цивілізація, творчість життя/творчість культури, більше-життя/більше-ніж-життя, герой/автор тощо. Центровані на проблемі цивілізаційної кризи філософування, зазвичай, обертаються довкола питань порушеної рівноваги, колишньої єдності “відокремлених начал” (В.Соловйов). Ці обставини пов’язані з особливостями функціонування високорозвинених культур, з психологічним підкладом так званих перехідних епох. Отже, занепадництво чинне саме як духовний стан, відтак, актуалізувавшись і ввійшовши за сприятливих обставин в резонанс, стає тенденцією.
У підрозділі 1.3. – “Актуалізація продекадентських тенденцій в українській літературі” – простежено передумови занепадництва в українській культурі та письменстві зокрема.
Проблему органічності літературного занепадництва в Україні не можливо розв’язати, беручи до уваги лише особливості його побутування. Слабкістю воно завдячує гострій антидекадентській свідомості, бурхливим подіям суспільного життя і власній асоціальності.
Український фольклор та література відображають схильності національної вдачі. Якщо вірити знавцям, серед них Д.Чижевський, М.Шлемкевич, О.Кульчицький, то українській душі найбільш властиві ті прикмети, що в підсумку зводяться до інтровертивності. Інтровертивність, емоційність, перечуленість, індивідуалізм рідної ментальності за певних обставин взаємодіють з окремими аспектами занепадництва. Народна творчість і декаденство за своєю природою явища різнопорядкові. Імперсональність, безрефлективність народної пісні виразно суперечить зухвалому ego декадентської лірики. Окремі прецеденти поетизації смерті чи хворобливого містицизму з часом неминуче затерлися б, оскільки ці ознаки надміру індивідуалістичні. Мотивація похмурих переживань у фольклорі завжди ситуативна. Молодий А.Кримський віднаходив на матеріалі фальклору беззмістовну гру словами, порівнюючи це явище з декадентською естетикою. Закономірно, що такого роду фрагменти разом з сороміцькими піснями перебувають на маргінесі народної творчості.
Українська інтелігенція – слабкий аналог західної аристократії, та верства, де, ймовірно, могли б мати вихід у творчість деструктивні настрої. Тільки в середовищі інтелектуалів світоглядна деструкція могла оформитись концепційно. Соціальною базою феномену є маргінальний стан українського інтелігента. По-перше, давалося взнаки походження, невиробленість форм життя освіченої верстви; по-друге, зумовлена освітою роздвоєність на українця за походженням та росіянина, поляка чи австрійця за освітою.
Безпосередніми предтечами нової естетики, нового світовідчування в українській літературі постають, зокрема, поетичні світи С.Руданського та Ю.Федьковича. Обидва поети зростали на силі в пізньоромантичній атмосфері з її надламом, розчаруванням, зневір’ям, натуралізмом. Життєзаперечувальна тенденція провадиться у С.Руданського через нігілістичні мотиви (вірш “Моя смерть”). Збірний центальний герой Федьковичевої музи – маргінал в іпостасях ренегата (раннє оповідання “Der Renegat”), дезертира, поетичної душі (вірш “Душко, моя розмаїта”), провідника, наділеного ірраціональними рисами (трагедія “Довбуш”). Його повторюваність вказує на ескапізм авторського світовідчування, поривання за межі усталеного часопростору.
У другому розділі – “Українська література “кінця віку” і проблема самототожності” – представлено рецепцію естетизму в літературній критиці та художній літературі, вплив “мистецтва для мистецтва” на типологію і проблематику літературно-критичної діяльності в Україні.
Підрозділ 2.1 – “Колізії естетизму в творчому діалозі І.Франка та В.Щурата” – присвячений перипетіям полеміки двох відомих українських письменників кінця ХІХ століття.
Опозиція релятивної та нормативної естетик лежала в основі відомої дискусії І.Франка та В.Щурата. Декадентизм, навколо якого виникла суперечка, насправді - лише поверхневий пласт зачепленої проблеми. Йшлося насамперед про передумови справжнього “артизму”, про добір матеріалу, художню міру, сутність прекрасного. Річ у тому, що сміливий експеримент із залученням різнорідного “непоетичного” матеріалу в циклі “Тюремні сонети”, до слова, започаткувавши традицію в українській літературі (сонети Б.Кравціва, І.Світличного), втрапляв у річище властивої натуралізмові та декадансу естетизації потворного. Обидва літератори, але кожен по-своєму, були прихильниками “мистецтва для мистецтва”. Вони розходились у думках щодо меж, мовлячи за В.Щуратом, “декадентизму у від’ємнім значенні”. В.Щурат прагнув звузити принцип “штуки для штуки”, тобто високого “артизму”, до встановленої артистичним смаком і поняттям краси міри, натомість І.Франко у своїх висновках іде далі: “Все вільно поетові; він чоловік і йому вільно інтересуватись всім тим, що інтересують люди”. Його опонент обережніший: “При виборі настроїв, гідних артистичної обробки, - пише він, - належало декадентам по-давньому руководитися строгими принципами, так само, як і не всі людські чувства і діла варті того, щоб їх малювати в поезії”. У Франковому трактаті “Із секретів поетичної творчості” весь зміст розділу про поетичну красу спрямований проти подібного погляду. У добродієві, котрий обурюється на твердження “краса не є метою артистичної творчості” автор, можливо, бачив Щурата.
Незважаючи на центрованість довкола декадансу, полеміка, вважаємо, актуалізувала посталу на схилку ХVІІІ – початку ХІХ століття опозицію мистецтва класичного і романтичного, що, як відомо, осмислювались Гете в образах здоров’я і хвороби. Саме на кінець ХVІІІ віку припадає фінал “аристотелівського циклу розвитку словесності” (С.Аверінцев). Закінчилась, попри різноспрямованість художніх напрямків, суцільна епоха з її вірою в нормативну естетику, із переважно внутрішньолітертурною зумовленістю ідіостилю. Якщо для В.Щурата естетичні уявлення є даністю, незмінною і понадчасовою, то для І.Франка вони плинні з перспективою, обмеженою самим життєвим матеріалом і людською природою.
У підрозділі 2.2 – “Роман А.Кримського “Андрій Лаговський”: покутний шлях декадента” – висвітлюється один з варіантів художньої рецепції декадансу в українській літературі як духовно-інтелектуальна колізія персонажа.
Творчість А.Кримського – це драма особистісного цілепокладання в умовах зниження вітального потенціалу громадянських чеснот. Той факт, що активна громадянська позиція зробилась чимось на кшталт ритуалу, показної чесноти, схеми, яка доволі часто розходилась з приватним життям українського інтелігента, створювало передумови для сумніву в щирості намірів. І по-друге, “істинність”, вітальна переконливість актуального для кінця ХІХ ст. ірраціонального чинника зростала в напрямку його відцентрового зміщення, в напрямку його індивідуалізації.
Проблема духовної ідентифікації Лаговського розв’язується ніби однозначною заявою самого героя, самозвинуваченням у декадентстві, діагнозом неврастенії, дегенератства. Проте якби рефлексія Лаговського на цьому закінчувалась, то українська література не мала б першого в достеменному сенсі інтелектуального роману. Декаданс – ніби пунктирна лінія цього твору. Перебуваючи на периферії сюжету, це слово час від часу зринає в тексті, і неодмінно з негативним значенням. Цей другий план створений для додаткової мотивації поведінки персонажа, а саме: додаткова зумовленість його вчинків “духом часу”.
Найбільше репресій в творах А.Кримського зазнає сфера емоцій та інстинктів (ірраціональна стихія) – все те, що названо “нервами”. Кримський-психолог розглядає їх як найбільш суб’єктивний, егоїстичний елемент психіки. Відтак боротьба з декадансом в романі розгортається проти власного “егоїзму” Лаговського. Зазнавши моральної фільтрації, почуття втрачають безпосередність та імпульсивність. Звідси, у цій колізії, здається, бере початок опозиція, що проймає творчість А.Кримського, “єдино логічна” любов до всіх (альтруїзм, агапе, філія) та виняткове, “нечестиве кохання” до конретної особи (“егоїзм”, ерос).
Андрій Лаговський знемагає під гнітом поетичної ідеалізації людей та явищ: вона повсякчас призводить до розчарування. Ідеалізація, вважає він, - прямий наслідок хворих нервів, ширше – поетичного декадансу. Дух, потрапивши в полон марної ідеалізації, множить дзеркальні егоїстичні відображення власного “я”. Лише за умови інтенційної індиферентності ego шляхом покладання вибору на долю – свого роду апогей самовідчуження – переборюється “егоїзм” волевиявлення. Занепадницька автономність мистецтва і самозакоханість постають у Лаговського однопорядковими. Тому жадана цілісність особистого і громадського, “я” і “не-я”, досягається єдністю поезії та екзистенції. Чисте мистецтво – це поезія самого життя, коли воно не усвідомлює себе в цій якості.
У підрозділі 2.3 – “Літературно-критичний аспект українського fin de siecle’у” – аналізується стан і типологія літературно-критичної діяльності в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.
На ситуацію зламу віків літературно-критична діяльність прореагувала і в тематично-проблемний, і в функціональний спосіб. Ускладнення проблематики і форм мистецтва потягло за собою, з одного боку, спробу синтезу (синтетичний компонент – суттєва складова мистецтва другої половини ХІХ ст.) та волю до радикального відокремлення – з другого. Ідеологічна атмосфера доби характеризувалась напругою доцентрово-відцентрових сил. Суб’єктивно-художня критика межі ХІХ – ХХ ст. була передмодерністським виразом нового способу мислення в гуманітарних науках, що відбивав кризу культурно-історичного інструментарію дослідження. Д.Мережковський писав про неї так: “Це поезія поезії, можливо, бліда, примарна, безкровна, але проте невідома ще жодному з попередніх віків, нова, плоть від плоті наша – поезія думки, виплід ХІХ віку з його безмежною свободою духу і невтомною скорботою пізнання”.
Найбільш виразно в українській літературі означеного періоду заявила про себе критика публіцистична, що обстоювала прогресистську та національно-культурну ідеологію, відзначалась прагматичним підходом до оцінки художніх текстів. С.Єфремов убачав її завдання у формуванні громадської думки, котра могла б регулювати літературний процес. Палким прихильником наукової критики був І.Франко. Автор трактату “Із секретів поетичної творчості” захищав той тип “рухомої естетики”, що спирався на засади індуктивної психології. Строго позитивістське підгрунтя цієї позиції засвідчувало розрив з галицько-українською освітньою традицією в особі О.Огоновського, Г.Цеглинського, В.Щурата. Однак в реаліях українського зламу віків панівним був еклектичний тип критики з домінантою громадського ангажементу.
На відтинку переломного двадцятиліття проблематично знайти в українському письменстві щось подібне до “Книги масок” Р.де Гурмона, до кількатомного твору Жуля Леметра “Сучасники”, до “Книги відображень” І.Анненського. І все ж цікавим документом мислення непересічної особистості перехідного часу є стаття І.Франка “Ювілей Івана Левицького (Нечуя)”, опублікована в одному з чисел ЛНВ за 1905 р. Умовно її можна поділити на дві частини, перша з яких становить яскравий зразок наукової критики, друга – напрочуд несподівана для Каменяра спроба у річищі художньої критики. Оскільки предметом декадентської літератури був світ виняткової душі, то критик, діючи у цьому річищі, за власною подобою у процесі співтворчості створоював образ митця-деміурга. За ритмотворчою функцією повторів, - до речі, попередньо тут було вказано на декадентську перевагу “змислів” слуху над “змислами”зору, - невласне-прямою мовою, символікою статті проступає щось більше аніж ювілейна риторика, а саме: альтернативний спосіб осягнення художнього світу.
Третій розділ – “Ніцшеанство як самосвідомість декадансу в українській літературі” – присвячено з’ясуванню чинності ніцшеанства як однієї з форм антидекадентської свідомості в українській літературі “зламу віків”.
У підрозділі 3.1 – “Українська ніцшеана декадансу” – розглядаються рівні рецепції творчості Ф.Ніцше на матеріалі текстів українських письменників вказаного періоду.
Декадентський інтертекст ніцшеанства полягав у відторгненні генетичної першооснови шляхом антиромантичної самооцінки (antiromantische Selbstbehandlug). Передумовами функціонування ніцшеанства в режимі самосвідомості занепадництва були, водночас з усвідомленням власної причетності до цього явища, визнання історичної доцільності декадансу й потреба виходу за його межі. К.Ясперс вважав, що сутність ніцшівської філософії – у вихрасто-нескінченному русі-за. Вона вимагає творчої співпраці, постійного діалогу в незавершальному становленні остаточного слова. В європейському та українському зокрема літературному русі така позиція, котра б адекватно покривала первинну основу трапляється рідше, аніж войовничий індивідуалізм a la Заратустра чи моралістика християнського/позитивістського гатунку. Вульгарному ніцшеанству бракує складності, внутрішньої суперечливості первообразу, його ж поборникам – волі до самоаналізу.
На зорі ХХ віку сприйняття творчості Ф.Ніцше тривало на масовому, колективістському, езотеричному рівнях. Ознаки образного перегуку з фрагментом “Нічна пісня” з популярної вже тоді поеми про Заратустру наявні в ліричній мініатюрі Марка Черемшини “Сумно одинокому” (1898). На відміну від першовзірця процес духовного пошуку спрощено у творі українського письменника до ситуації марного залицяння. На думку Д.Донцова, П.Христюка та ін., вульгарним ніцшеанством пройнята романістика В.Винниченка і тому “діалог В.Винниченка і Ф.Ніцше не був особливо продуктивним”, хоча такі твори, як “Базар”, “Момент” мають перспективу виходу на езотеричний рівень. Натомість франківський волюнтаризм, попри неодноразові антиніцшеанські заяви, був суголосний колективістській доктрині богобудівництва (А.Луначарський, М.Горький, О.Богданов), де соціум, етнос, колектив урівняно з надлюдиною, соціалізм щеплено модерним індивідуалізмом. Ніцшеанство О.Кобилянської також не мало моменту саморефлексії, бо скеровувалось проти консервативного міщанства. Неоромантичний характер рецепції О.Кобилянської мав не стільки декадансовий, скільки модерністський акцент. Езотеричних рис набула в художньому світі Кобилянської міфологема полудня, що символізує стан довершеності, духовного апогею. В структурі художнього міфу письменниці меланхолія як знак декадансу – ніби перехідна стадія неподоланої залежності від природи на шляху до жіночої емансипації, витлумаченої в координатах одухотворення природного стану. Слід сказати, що вказані рівні рецепції незрідка співіснують в рамках однієї авторської свідомості.
У підрозділі 3.2 – “Ніцшеанство в художній практиці О.Плюща” – досліджується зв’язок ніцшеанства з художньою практикою і антидекадентською свідомістю О.Плюща.
Важливе місце в інтерпретації О.Плющем ідей Ф.Ніцще посідає релігійний аспект. “Переоцінка всіх цінностей” осмислювалась українським письменником через опозицію Христос/надлюдина, де представлено різку етичну поляризацію, що оперта на традиційний, не властивий Ніцше спосіб мислення. В автора “Сповіді”, як в тодішньому літпроцесі панує тенденція до ототожнення декаденства з ніцшеанством в сені однієї з його форм.
Незважаючи на гостру антизанепадницьку свідомість О.Плюща, його персонажі являють подеколи прикмети нігілістичного естетизму. Саме завдяки цьому фактові трагічний індивідуалізм, перечуленість і ключова роль музики в оповіданні “Плач шаленого”, напевно, видалися б авторові есе “Шопенгауер як вихователь” близькими й зрозумілими. Проте загалом основний етичний принцип німецького філософа – імморалізм – лишився О.Плющеві чужим. Про неусталеність духовного горизонту письменника свідчить, на нашу думку, притча “Палкий мисленник і учитель”. Фіксація етичного позитиву на образі Христа парадоксально поєдналась з мимовільним самоототожненням автора з об’єктом власної ж іронії в особі мисленника, що підтверджується зіставленням фрагментів названого твору і ліричної медитації “Моя Муза”. Тому не заперечуючи гармонізаційних, етичних інтенцій О.Плюща, прагнемо проте акцентувати досить відчутне порушення балансу між етичним та естетичним началами його творчості. Більше того, іноді маємо цілком очевидне декадентське отожнення зла і краси (притчі Євгена Верхівського з повісті “Великий у малім, і малий у великім”, замилування свавільною величчю орла в оповіданні “Палкий мисленник і учитель”), подибуємо відразу до умиротвореної вічної краси природи з боку авторських alter ego. Центральний філософсько-психологічний конфлікт прози О.Плюща полягає в зіткненні етичних настанов і естетичних уподобань, котрий закінчується переконливою, але не катарсисною перемогою етичного. Смиренне сповідування практики малих справ може бути ознакою величі, але не бажаної свободи і краси. Початком самодеструкції головного персонажа в кількох випадках постає смерть коханої або розчарування в об’єкті колишньої пристрасті. Жіночі образи, як правило, виконують роль примарної чи недосяжної краси. Не випадково, герой твору “Моя Муза” виносить можливість синтезу етичного з естетичним на дегуманізовані високості духу. Вочевидь лише тоді буття в творчості О.Плюща отримало б смисл. Нігілізм Євгена Верхівського продиктований зневірою у чисту красу, що була б наслідком етичної досконалості.
У підрозділі 3.3 – “Перекладацтво В.Стефаника і український декаданс” – розглядається альтернативне трактування декадансу в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і альтернативний спосіб його усунення.
Стефаникова рецепція декадансу була своєрідною і несподіваною. Її своєрідність вияскравилась на тлі загальної негативної оцінки цього явища рубежу віків в українському письменстві. Його позиція випереджала літературний процес майже на два десятиліття і наближалась до критичного дискурсу “Української хати”, однак без “хатянського” націоцентризму.
Перекладацтво у В.Стефаника не було складовою просвітянської діяльності, як, приміром, у Лесі Українки чи І.Франка, а тривало в річищі зацікавлень модерним літпроцесом. Його перекладацька спадщина – це уривки з творів Г.Успенського, П.Верлена, Ф.Ніцше, оповідання Л.Тома, повість А.Гарборга “Загублений батько”. В цих творах новеліста приваблювала нарисовість, що балансує між прозою і фактографією, відсутність ідеалізації селянства, проблема роздвоєності між патріархальним укладом життя і міським, естетизація занепаду.
Особливу увагу привертає переклад фрагмента з монологу штукаря з четвертої частини поеми Ф.Ніцше “Так казав Заратустра”. Річ у тому, що ніцщівський підтекст образу поета-блазня, культурологічно-публіцистична стаття В.Стефаника разом з його листуванням останнього п’ятиліття ХІХ віку досить вигідно проектується на тодішню ситуацію в українській літературі. Впадає у вічі, ніцщівське, гранично широке трактування “декадентизму”, де С.Пшибишевський та І.Франко постають в одній площині. Слово “декадентизм” Стефаник використовує передовсім як синонім самозречення на містичний, соціалістичний чи націоналістичний лад.
Зіставивши Стефаникове листування 90-х років ХІХ століття, де наявні початкові варіанти неопублікованих поезій у прозі, де помітна естетизація страждань на декадентський взірець, і монолог штукаря, неважко простежити суто особистісний вимір цього епізоду. Якщо поет-блазень у Ф.Ніцше активно творив і використовував ілюзію, аби потішити своє марнославство, то українська інтелігенція, на думку В.Стефаника, перетворила літературу на ритуал, а поета – на жерця, аби вивищитись за рахунок потворної сакралізації народу.
У розділі четвертому – “Ранньомодерністська перспектива декадансу в Україні” – простежуються варіанти взаємодії занепадництва з модерністською естетикою.
У підрозділі 4.1 – “Занепадницькі мотиви поетів “Молодої Музи” – досліджуються форми співдії декадентської та символістської моделей в українській поезії.
Декаденти і символісти як представники неміметичного мистецтва однаково рухались у напрямку від реальності, але по-різному прагнули рівноваги. “Різниця ...між обома літературними напрямами, - слушно зазначає російський літературознавець Г.Косиков, - найяскравіше виявилась у тому, що “декадентська душа” прагнула відгородитись від огидної для неї реальності, замкнутись у власній шкаралущі ...тоді як “символістська душа” ...шукала злиття індивідуальних “я” як один з одним, так і з “душею світопорядку ...”. У ліриці декадентський умонастрій представлено сукупністю мотивів, центральний серед яких мотив резигнації, втоми від життя, taedium vitae.
Занепадницькі мотиви молодомузівців переважно не мали ситуативного підгрунтя, радше – наслідувальне або світоглядне. Ці мотиви були сповнені пафосу децентрації людського буття. У багатьох віршах П.Карманського поетизується не дійсність-казка, як, наприклад, в О.Олеся (“І в казці дійсність відіб’ю”), а знебуття, де місце тільки двом, де “...дійсність буде нам байдужна, Як буря бачена крізь сон”. Символістський гедонізм і символістська мова автора поетичного збірки “Розсипані перли” ускладнюється декадентськими обертонами в наступних книгах і саме там, де межує з місогінізмом. У віршах С.Твердохліба “Пропасть”, “Самотня сосна”, “Як я вибирався з журбою...” заявлений, з нашого погляду, мотив резигнації. Наче згідно з формулою А.Рембо “Я – це інший”, ліричний герой (“Йду по вселенній путник-монада”) поривається за межі утриваленого ego, навіть етнічної приналежності (вірш “Як я вибирався з журбою...”), лишаючись всюди в становищі маргінала.
На матеріалі поезії молодомузівців очевидно, що декаданс як умонастрій найефективніше прогресує на рівні тематики, мотивів, тональності, компліментарно співіснуючи з символістською технікою письма.
У підрозділі 4.2 – “Антидекадентська позиція критиків “Української хати” – присвячений особливостям перебігу конфлікту занепадницької естетики з ідеологією зрілого модернізму.
Конструктивна програма “хатян”, спрямована проти декадентів-митців і “декадентів”-українофілів, формувалася на базі ніцшеанства, де головним рецептованим моментом була філософема сили як вітальності. Провідні літератори “Української хати” в особі М.Євшана, М.Сріблянського, А.Товкачевського активно творили майбутнє, заперечуючи в такий спосіб “присмеркові” настрої попередників. А.Товкачевський всупереч занепадницькому фаталізму проголосив еру антропологічної історії. М.Сріблянський закликав трансформувати індивідуалістичне письмо в життєтворчість. М.Євшан утверджував об’єднавчу доктрину артистичної культури, тобто рафінованої, проте не зманеризованої творчої потуги.
У Висновках синтезовано результати дослідження.
Генерація fin de siecle’у явила світові героя “присмеркового” часу, декадента або, мовою тієї доби, “проклятого поета”. Тип декадента характеризується крайнощами духу і плоті, світоглядним песимізмом, “інстинктивною ненавистю до реальності” (Ф.Ніцше) як наслідками крайньої вразливості, спустошеністю душі, яка усвідомлює себе водночас винятковою і маргінальною. Занепадницькі тенденції передбачають високий статус митця в національній культурі. Їхнім носієм може бути лише високорозвинена індивідуальність. Безпосередньою передумовою українського декадансу вважаємо маргінальний стан українського інтелігента, зумовлений колоніальними обставинами.
Ключова постать І.Франка відіграла важливу роль в осмисленні й художній трансформації європейського декадансу на українському грунті. Художня практика поета засвідчує активне використання декадентських топосів божевілля, двійника, демонічної жінки, зів’ялого листя, самогубства. Проте міцний етико-персоналістичний стрижень Франкової поезії був чужий новітнім етичним експериментам. Всупереч занепадницькому естетизму в художньому світі І.Франка домінує все ж категорія величного, панують цінності закону, обов’язку.
Нечувана раніше в українській літературі центрованість на особистих переживаннях митця виявилась у листуванні В.Стефаника останнього п’ятиліття ХІХ віку, в нав’язливій автобіографіяності прозових і поетичних творів А.Кримського, в гіперчутливості alter ego автора оповідання “Плач шаленого”.
Так звана імпресіоністична критика “кінця віку” поєднує в собі елементи і імпресіонізму, оскільки фрагментарність композиції, яскрава довільність характеристик вочевидь враженнєві; і символізму, бо художній світ для критика ставав суцільним символом автора; і декадансу, тому що проблематика обмежувалась стосунками митця з реальністю, а сама критична діяльність була практикою естетизму як стилю життя. В Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. критик, що свідомо й цілеспрямовано продукував би естетське письмо, не з’явився.
Ніцшеанство в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. не стало, хіба за винятком В.Стефаника, фактом декадентської самосвідомості, почасти через обмеженість рецепції, почасти всупереч войовничому пафосу та аристократизму, що виявились чужими для народницького середовища. В О.Кобилянської, В.Винниченка, О.Плюща воно мало з більшим чи меншим ступенем вульгаризації чи у вибірковому сприйманні, нехтуючи стрижневими ідеями, радше естетську, феміністську або антиміщанську, неоромантичну спрямованість. І лише “хатянам”, подолавши декадентське роздвоєння між громадським і особистим, вдалось прищепити ніцшівський волюнтаризм не древі українського державотворення.
Враховуючи паралельне, більше того – компліментарне символізмові розгортання декадансу на його історичній батьківщині, у Франції, пізній симбіоз символізму з декадансом у поезії молодомузівців видається природним. Основні мотиви поетів “Молодої Музи” безперечно занепадницькі, але так само важко заперечити значний пласт суто символістської техніки, особливо у В.Пачовського.
Декаданс – це потенційно актуальна, з екзистенціального погляду, іманентна можливість авторської свідомості, що особливо загострюється в перехідні періоди історії. Місце і роль декадансу як духовного феномену в процесах авторської свідомості українських письменників межі ХІХ – ХХ ст. було складним і неоднозначним. Незважаючи на те, що занепадництво викликало полярні, здебільшого негативні оцінки, воно разом з тим послужило стимулом до росту динаміки внутрішнього життя творчої особистості. Активність осмислення цього явища, незалежно від полюсу поцінування, об’єктивно доводить зрілість української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст., вказує на її задіяність у процеси оновлення картини світу.
|
