ХУДОЖНІЙ ЧАСОПРОСТІР В ІСТОРИЧНИХ РОМАНАХ ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

Краткое содержание

У Вступі визначено актуальність обраної теми, наукову новизну; сформульовано мету й передбачені нею завдання; з’ясовано об’єкт і предмет дослідження; окреслено теоретико-методологічні засади роботи, зв’язок із науковими програмами та планами; вказано використані методи; обґрунтовано наукову новизну та практичну цінність одержаних результатів дослідження історичної романістики П.Загребельного.

У першому розділі “Павло Загребельний: літературно-критичний нарис на перехресті епох” з’ясовано зміст і місце творчого доробку П.Загребельного, підкреслено авторитетність його художнього слова, впливовість думки та значимість його творчості в українському літературному процесі.

У підрозділі 1.1. “Художня картина світу як вияв естетичного досвіду письменника” здійснено хронологічний огляд творчого набутку митця. Наголошено, що визначною подією для української літератури стала поява в 1968 році його першого історичного роману “Диво”, який докорінно змінює традиційне уявлення про вітчизняну історичну прозу. Після “Дива” було написано цілу низку творів про Київську Русь та інші не менш важливі періоди вітчизняної історії – “Первоміст” (1972), “Смерть у Києві” (1973), “Євпраксія” (1975), “Роксолана” (1980), “Я, Богдан” (1983), “Тисячолітній Миколай” (1994).

Отже, багаторічний досвід письменника свідчить про його великий естетичний потенціал. Різноманітність тематики, скрупульозне дослідження минулого й сучасного, реалістичність письма, романтизм і ліризм описів, глибина психологічного зображення, виразна авторська концепція порушеної в творі проблеми, врешті – поліфункціональний стиль художнього аналізу дійсності – все це визначальні риси творчої індивідуальності П.Загребельного.

У підрозділі 1.2. “Літературознавча інтерпретація історичної романістики Павла Загребельного” подано детальне опрацювання літературознавчих праць про історичну романістику письменника. Чітко простежується відмінність у трактуванні вченими творчості прозаїка в радянський і пострадянський періоди.

Праці В.Дончика, М.Ільницького, Л.Новиченка, М.Сиротюка, В.Фащенка, В.Чумака обсервують найприкметніші риси стилю, композиції, характерів, мовної майстерності П.Загребельного. Літературознавці радянського періоду наголошували на важливості ідейно-тематичного спрямування історичних творів романіста, зосереджували увагу на проблемі духовності, історичної тяглості його романів.

Розвідки науковців історичного набутку письменника пострадянської доби нечисленні. Н.Зборовська, С.Нестерук, В.Панченко, О.Проценко, М.Слабошпицький, Л.Тарнашинська по-новому осмислюють аналізовану прозу. Вони актуалізують вивчення стилю, композиції, феміністичних проблем у творчості, роблять спробу введення творів романіста в контекст світової літератури.

Аналіз написаного дає можливість підсумувати успіхи та прорахунки вчених щодо історичної романістики П.Загребельного. Помітною є відмінність у трактуванні творчості митця за доби тоталітарної влади і пострадянського часу. Зникла певна заанґажованість ідеологічними вимогами влади, що позначалося на монографіях, статтях, рецензіях. Натомість з’явилися свіжі, неупереджені, а часом і не передбачувані проблеми, що їх порушують дослідники щодо творчості митця сьогодні. Таким чином, помічаємо рух наукової думки, більш виважену позицію літературознавців, підкріплену новим часом та історичними фактами.

Проблемі художнього часу і художнього простору в історичних романах П.Загребельного в роботах літературознавців не приділено достатньої уваги.

Сьогодні стало можливим вести розмову про художній стиль П.Загребельного. Визначаємо його як поліфункціональний, мотивуючи такий висновок у роботі тим, що історичній прозі романіста притаманні риси реалістичного письма, елементи романтичного та психологічного драматизму, ліризму, іронії, подекуди сарказму. У дисертації це спостереження підтверджується аналізом конкретних історичних романів.

У другому розділі “Проблема художнього часу і художнього простору в літературознавчому дискурсі” конкретизовано визначення категорій “час” і “простір”, розкрито форми їх вияву, ознаки й функції.

У підрозділі 2.1. “Час і простір як літературознавчі категорії” відзначено складний шлях опанування проблеми часу й простору від античних часів і до наших днів. Авторка не ставила за мету втручатися у сферу сучасних філософських та суспільствознавчих концепцій. Осмислення категорій “простору” й “часу”, дискусії довкола них продовжуються й досі, про що свідчить низка спеціальних праць (А.Лоя, А.Мостепаненка, Б.Рассела, Г.Рейхенбаха, Дж.Уітроу, М.Хайдеґґера та ін).

Наголошено, що дослідження художнього часу та художнього простору започаткував Г.Лессінг, розподіливши види мистецтва на просторові й часові. Вагомий внесок у висвітленні зазначеної проблеми зробив М. Бахтін. Аналіз його праці “Формы времени и хронотопа в романе” поглиблює розуміння особливостей художнього часу та художнього простору. Тому фундаментальна робота М.Бахтіна є теоретико-методологічним підґрунтям даної дисертації.

Аналіз теорій про час і простір (Н.Копистянської, М.Лихачова, Ю.Лотмана, Л.Тарнашинської, З.Тураєвої, Б.Успенського, Т.Філат, ін.) дав можливість з’ясувати не лише різні точки зору вчених на проблему, але й створити власну класифікацію художнього часу і художнього простору в історичній романістиці П.Загребельного.

Виділено такі форми художнього часу: авторський та особистісний час героя, що розгортається логічно, конкретно або умовно (“Первоміст” П.Загребельного) та алогічно, коли на перший план виступає ретроспективність (“Смерть у Києві”), переплетеність романної історії зі спогадами і снами (“Роксолана”, “Я, Богдан”) та форма паралельно-перехресного зв’язку різних часових ознак (“Диво”, “Тисячолітній Миколай”).

Художній простір виражається у формах масштабного (“Тисячолітній Миколай”) та локального простору (“Євпраксія”), реалізується через вертикальний і горизонтальний (“Я, Богдан”). Схема “Земля – Космос – Дух” побудована за принципом контрасту зовнішньої та морально-емоційної вертикалі, відтак репрезентується у формі географічного й особистісного простору героя, який є “відкритим” і “закритим”, “своїм” і “чужим”.

Отже, художній простір і художній час окреслюються в конкретній схемі як єдність фізичних, концептуальних і перцептивних ознак часопросторового континууму, де є можливості відтворення зворотного плину часу та зображення масштабності художнього простору.

У дослідженні використано терміни “часопростір”, “просторочас” “часопросторовий континуум”, до терміну ж “хронотоп” дисертантка апелює у випадку позначення часопросторових відношень, виділених М.Бахтіним.

Підрозділ 2.2. “Історичний роман як один із провідних жанрів літератури” містить синтезовану інформацію про жанрову специфіку історичного роману та значення категорій часу й простору для увиразнення ознак жанру.

У процесі аналізу проблеми часопростору було визначено, що художній час і простір уможливлюють “зворотність” плину часу, масштабність чи локальність простору в мистецькому творі, а співвідношення категорій набувають особливих ознак в історичній прозі. Формування структури часопросторового континууму історичних романів зумовлюється, безперечно, жанровою своєрідністю. Тому зроблено спробу класифікувати художній час і художній простір через багатоманіття форм та специфіку їх розкриття.

Дослідження співвідношення документа, вимислу і домислу в історичних романах П.Загребельного дало можливість дійти висновку про історичний роман як самостійний жанр, а не різновид жанру, що дозволило визначити типи історичних романів П.Загребельного. На нашу думку, “Диво” і “Тисячолітній Миколай” – романи історико-філософського типу, “Смерть у Києві” – історико-пригодницького, “Євпраксія” та “Роксолана” – історико-романтичного, “Первоміст” – історико-умовного, а “Я, Богдан” – історико-сповідального типу. З’ясування співвідношення історичного та художнього часу є визначальним для жанрових домінант.

Однією з вагомих ознак історичного роману є художній вимисел і домисел, у витлумаченні й використанні яких сучасні вчені не одностайні. Вважаємо, що ці поняття не потрібно різко протиставляти, але й ототожнювати їх не слід. Використання художнього вимислу чи домислу залежить не лише від волі письменника, але й від необхідності та вимог жанру. Дотримуючись ознак зображуваної епохи, спираючись на історичні документи, виявляючи своє ставлення до минулих подій, романіст подає певну художню модель історичної епохи, насичуючи її вчинками, емоціями реальних та вигаданих постатей, оскільки історичний документ “мовчить” про емоційну сторону подій. Очевидно, надскладним для письменника є завдання вдихнути життя у віднайдений документ. Таким чином, авторське зображення певного історичного часопростору узгоджується з мистецьким вимислом або домислом, що надає тексту більшої художньої достовірності.

У підрозділі 2.3. “Зв'язок історичного й художнього часопростору в романі” проаналізовано проблему трансформації реального часопростору в художній, з’ясовано ряд чинників, за яких стає можливим осмислення цього переходу в мистецтві слова. Перетворення реального часопростору в художній зумовлене насамперед суспільно-політичними умовами життя народу, особливостями конфліктів і характерів, авторською концепцією зображуваних подій. Тому в роботі аргументовано доречність поділу два найістотніші засоби відтворення подій: перший – послідовне розгортання історичного матеріалу, в хронологічному порядку, без особливого втручання автора, другий – коли в зображенні домінує не об’єктивна, а суб’єктивна оцінка подій, тобто акцентується концепція митця.

Історичний матеріал у художньому тексті реконструюється залежно від поставленої автором мети. У виборі відтворюваної епохи письменник може відштовхуватись від історичних подій (“Смерть у Києві”, “Первоміст”), а іноді історична епоха є лише тлом для викладу авторської концепції (“Роксолана”, “Я, Богдан”). Залежно від узгодження художньої дійсності з історичною, твори поділяються на такі, де домінуючим є документальний матеріал (“Євпраксія”), і ті, в яких документ є другорядним (“Тисячолітній Миколай”).

Таким чином, найбільш істотний спосіб відтворення – поступове розгортання матеріалу, дотримання часової послідовності (синхронія). Інший спосіб має особистісну часопросторову структуру – перемежування ретроспекцією, переривання в часі, ліричні відступи, сни, зображення різних часових пластів, чітке оприявлення особи автора (монтаж). Ще один спосіб – поєднання різних типів зв’язку, коли письменник тяжіє до глибинного осмислення Історії та Людини в ній. Визначені нами ознаки часопросторових відношень, як показує системний аналіз історичної романістики П.Загребельного, відіграють суттєву роль у дослідженні літературного процесу в контексті сьогодення.

Третій розділ “Художній час і художній простір та сюжетно-композиційні особливості історичних романів Павла Загребельного” побудований на дослідженні впливу категорій художнього простору та художнього часу на компонування частин тексту в системі розгортання авторської концепції та забезпеченні цілісної органічної схеми часопросторових смислових зв'язків історичного роману.

У підрозділі 3.1. “Функції художнього часу і художнього простору в організації сюжету й композиції романів “Диво”, “Первоміст”, “Смерть у Києві” здійснюється детальний аналіз романів П.Загребельного на рівні сюжетно-композиційної структури. У роботі підкреслено, що “Диво”, “Первоміст”, “Смерть у Києві” – самостійні твори, об'єднані в триптих за хронологією викладених історичних подій і спільним ідейним задумом. Цим визначається часопросторова організація їх сюжету та композиції.

Часові й просторові координати у триптиху є каркасом художнього твору й дієвим засобом композиції. У романі “Диво” мотивація поєднання трьох часових вимірів (подієвий час – понад дев'ять століть) дозволяє розширити часопросторові межі. Наголошено, що паралельні й перехресні зв'язки між часовими потоками творять систему, в яку романіст уклав ідею проминальності людського життя й вічних моральних цінностей. Авторська концепція темпорального паралелізму наявна в пізніших історичних творах – уповні в романі “Тисячолітній Миколай”, частково в історико-психологічних – “Євпраксія”, “Роксолана”, “Я, Богдан”. Підкреслено, що таке всеохоплення допомагає створенню абсолютного трансцендентного часопростору, який психологічно та художньо обумовлений, сконденсований напруженістю, об'єднаний основним потоком розповіді, через яку висвітлюється весь культурно-історичний досвід людства. Зокрема, в романі “Диво” проаналізовано хронотопічні образи, що створюють відповідні ритми єдності часів. Це образи Собору, Вічності, Землі, які, включаючи в себе часопросторові ознаки, призводять до відтворення тяглості образу історичного часу.

На відміну від “Дива”, “Первоміст” і “Смерть у Києві” позбавлені зримої гетерохронності та різнолокальності. У часовій послідовності подано події приватного, суспільного, державного життя, що створюють своєрідний історичний рух. Зауважено, що важливою є специфіка обмеженого простору Мостища в романі “Первоміст” і принцип поділу простору Київ – Суздаль у романі “Смерть у Києві”, що сприяють увиразненню художньої дійсності в тексті, вказуючи на антропоцентризм творчості П.Загребельного. Аналіз текстів показав, що композиційно розширюючи простір і рамки часу, автор виокремлює три важливі моменти: людина – час, людина – простір, людина – історія. Панівною виступає власне суб'єктивна сфера героя, а не відлік часу самим автором чи його спостереження над просторовими рамками. Простір у романах природно взаємодіє з художнім образом, це дало можливість у дисертації виділити “людей шляху” (Маркерій з “Первомосту” та Дуліб з роману “Смерть у Києві”) та “людей степу” (оратай з “Первомосту”).

Таким чином, часопросторова організація романів П.Загребельного є дієвим засобом не лише виявлення романної форми, а й вираження творчої індивідуальності митця.

Матеріал підрозділу 3.2. “Поетика часопростору в історичному диптиху про долю жінки” засвідчує ідейний і тематичний перегук романів “Євпраксія” та “Роксолана” П.Загребельного, що дає підстави об'єднати їх у диптих.

Вираження авторської позиції у творах здійснюється у двох напрямках – лірико-поетичному та публіцистичному. Тому зміст романів не розподіляється на головне й другорядне, а художній простір сприяє виявленню однорідність усіх складових частин твору. Зазначено, що дія у романі “Євпраксія” розгортається пунктирно, перериваючись на історично-документальні підкріплення, задля підтримання сталого ефекту достовірності або, як у романі “Роксолана” перемежована спогадами, снами, легендами, піснями. Сюжети обох романів будуються за описом життя головної героїні, а художній континуум характеризуються певною циклічністю.

У роботі аргументовано доречність визначення співвіднесення сюжетного часу обох творів із особистим часом Євпраксії та Роксолани, через призму якого вимірюється тогочасне життя держави. Ідейні смисли художніх творів П.Загребельного розкриваються через зосередження уваги на показі людини та її шляху в суспільстві. Уже в експозиції “Євпраксії” наявне чітке часофіксування, майстерно поєднане з художнім образом колеса, через який створюється відчуття руху в часі й просторі. У романі “Роксолана” образ колеса, ототожнюючись із хронотопом дороги, уособлює не лише долю, яка тяжіє над людиною, але й скороминущість самого життя та неможливість його змінити.

Наголошено, що аналізовані романи П.Загребельного внутрішньо монолітні, а змістовність, закладена у формах часопросторових зв'язків, проявляє себе насамперед як здатність художнього часу й простору давати нову інформацію, майстерно висвітлюючи авторську концепцію, яку неможливо одержати іншим шляхом.

У підрозділі 3.3. “Своєрідність часопросторових вимірів у романі “Я, Богдан” зосереджено увагу на схемі зв'язків часопростору зі структурними компонентами тексту аналізованого роману. Зокрема, вказано, що однією з найважливіших ознак сюжетно-композиційної структури твору є художнє розгортання часопростору через безпосереднє втручання персонажа, де час автора й героя нашаровується один на одного.

Текст схематично почленовано на невеликі розділи (їх у романі 38), які визначили композиційні межі роману. Сюжет будується на переплетенні часових пластів – сюжетного теперішнього та сюжетного минулого, ретроспективних планів у вигляді спогадів, ускладнених “текстами в тексті” – листами-роздумами й снами-мареннями. Підкреслено, що така послідовність викладу сюжету не завжди передбачає часову рівномірність, оскільки митця цікавлять лише певні події, що відбуваються в різних часових інтервалах.

Час у романі “Я, Богдан” отримує суб’єктивне наповнення, що дає можливість П.Загребельному по-своєму інтерпретувати знані події. Все це спричинило полеміку навколо і в середині тексту – предмет полеміки створює цікавий композиційний прийом часового маятника: минуле – сучасне, правда історична – правда художня.

У дисертації простежено особливості образу Вічності, що має метафоричне забарвлення верху – низу, Духу – Землі (Богдан – дух і Богдан – земний) і сприяє формуванню загальної структури роману,. В аналізованому творі його функція не обмежується визначенням рис характеру Богдана. Наголошено, що образ Вічності продовжує існувати і розвиватись, насичений минулим, потрапляє в повну сюжетно-подійну залежність від минулого, проростаючи на духовному рівні в сьогоденні і тяжіючи до існування в майбутньому. Як і в інших творах (“Роксолана“, “Євпраксія“), у романі “Я, Богдан” вагома роль відведена локусу Дому і лейтмотивному хронотопу Землі та антитезі “свій – чужий”, що дало можливість говорити про глибинний зміст часопростору в мистецькому надбанні письменника.

Встановлено, що в історичних романах П.Загребельного часопросторовий образ і хронотоп виконують роль не лише структурного, а й внутрішньо-психологічного чинника, що функціонує на формоорганізуючому рівні – міст (“Первоміст”), ріка (“Євпраксія”, “Роксолана”), сюжетному – собор (“Диво”) та смисловому – колесо, рух (“Первоміст”, “Євпраксія”, “Роксолана”), земля-Батьківщина (“Я, Богдан”).

Отже, будь-яке входження у сферу тексту відбувається лише через знакову форму, яку окреслюють часопросторові зв¢язки, що сприяє повнішому опануванню віддзеркаленої П.Загребельним моделі реально існуючого світу.

Четвертий розділі “Художній часопростір й особистість” побудований на осмисленні процес входження часопростору в образ і формування своєрідної концепції цих категорій в історичних романах митця, визначається вагомість їх художньої семіотики.

У підрозділі 4.1. “Принцип дублювання особистісного начала на рівні минулого й сучасного” досліджено особистість персонажа у зв’язку з часопросторовою структурою романів “Диво” й “Тисячолітній Миколай”. Зазначено, що в центрі аналізованих романів – цілісна особистість, яка розкриває філософське, внутрішньо-почуттєве ставлення людини до оточуючої її дійсності.

Підкреслено, що романний час виявляє себе у сфері духовного життя героїв через історичні та культурологічні паралелі. Він здатний уповільнюватися, набирати темпу або “стрибати”, вихоплюючи найголовніше в характері персонажа, що може знаходитися на поверхні або бути прихованим від читача.

У роботі прослідковано, як П.Загребельний показує відбиття часу на долі цілих поколінь та окремо взятої особистості. Через своєрідний вияв часопросторового тла романів розкрито еволюцію суспільства протягом тисячі років – від часу зречення язичницьких богів та прийняття християнства до становлення сучасних ідеалів. Образи Сивоока (“Диво”) і Миколая (“Тисячолітній Миколай”) в дисертації названі хронотопічними. Герої діють у конкретній епьсі. Завдяки поглибленому трактуванню часу в романах персонажі набувають яскравого філософського спрямування – автор узагальнює в їхніх образах вічні морально-етичні цінності.

Зауважено, що П.Загребельний використав принцип дублювання основної канви характеру в різних часових площинах: Сивоок проголошує думки, які через тисячу літ сповідує родина Отав; тисячолітній Миколай, не гублячи душевної чистоти, відроджується в нових епохах. Духовне життя не переривається в часі, воно триває, постійно видозмінюючись і водночас залишаючись сталим. Події прадавнини подаються через їхнє осмислення людиною, що увиразнює думку про зв’язок минулого й сучасного. Тому, зіставивши духовний потенціал Сивоока й Бориса Отави, вбачаємо оригінальний підхід автора до вирішення їхнього ідейного наповнення. Образи різні, та основа їх єдина: духовна визначеність з плином часу не зникає, а поглиблюється. У романі “Тисячолітній Миколай” письменник іде ще далі в багатовимірності часопросторових орієнтирів авторського задуму та утвердженні бінарних опозицій, створюючи символічний образ Миколая, який присутній водночас у різних століттях.

Порівняльний аналіз персонажів показав, що конфлікт часу минулого і теперішнього, закодований в образах Сивоока – Ярослава (“Диво”) та Миколая – Марка (“Тисячолітній Миколай”), що насправді є вічною колізією між митцем і владою та вічним і проминальним. Таке протиставлення персонажів підсилює емоційну спрямованість визначеної ідеї, сприяє віддзеркаленню в романах вічної тези – втрата особистісного часопросторового континууму є драматичною, бо впливає на характер і його генезу. Підкреслено, що романіст вдався до бінарних опозицій у змалюванні головних героїв задля підтвердження віковічної дефініції – ніщо нізвідки не з’являється й нікуди не зникає. Автор віднайшов ще один ракурс історико-філософської мотивації життя людини взагалі: воно повторюване й водночас нове, а відтак збагачене тисячолітнім досвідом.

Таким чином, час у романах “Диво”, “Тисячолітній Миколай” П.Загребельного – це своєрідна точка відліку, завдяки якій кожна хвилина пов’язується то з минулим, то з теперішнім або Вічним, це зв’язок хаотично виникаючих епізодів із життя людини. Філософсько-психологічне осмислення феномену людини актуалізоване письменником через різноаспектність вирішення проблеми історичної пам’яті українського народу.

У підрозділі 4.2. “Хронотопічна універсалізація особистості” проаналізовано майстерну “гру” з романним часопростором, яка сприяє синтезу психологізму і зображенню динамічної картини швидкоплинного світу. Герой роману “Я, Богдан” сприймається в контексті часу історії власного народу як сталість чи вічність та існує паралельно зображуваному часу.

Підкреслено, що постать Богдана Хмельницького завжди привертала увагу письменників, при зображенні якої, зазвичай, домінувала ідеологічна концепція. П.Загребельний, полемізуючи зі своїми попередниками, у творі, окрім рис політичного лідера, виокремив інтимно-особисту сторону життя козацького ватажка, що спричинило певну суперечку при трактуванні образу.

Роман написаний у формі щоденникової розповіді-роздуму, тому художня історія з уст гетьмана – є не що інше як вихоплення епізодів із власного життя, які є важливими як для самого Богдана Хмельницького, так і для долі українського народу. Це серйозний історико-психолого-філософський роздум над законами поступального руху людства.

Наголошено, що у творі застосовано прийом художнього дублювання, де один історичний прототип відтворюється через два образи: Богдана Хмельницький за життя і Богдана Хмельницький – наш сучасник. Хаотичний час розвивається за принципом спіралі, кола якої розходяться все ширше, охоплюючи великі часопросторові масиви, що модифікуються в синкретичному потоці Богданової свідомості – від реального до ірреального, координуючись із буттям як таким. Відчуття особистісного часу героя формує рамки неминучої позачасовості.

На схилі літ Богдан згадує звитяги й поразки, аналізує свій життєвий шлях, вступає в незриму боротьбу з часом. Митець обирає складний шлях оповіді – зображення і трактування тих моментів, які залишилися поза увагою історії, але які пояснюють саме таку, а не інакшу поведінку героя. Тому, як показує аналіз тексту, програну Богданом Хмельницьким битву під Берестечком П.Загребельний пояснив причинами, пов’язаними з особистим життям гетьмана того періоду.

Доскіпливий аналіз показав, що ефект ретроспекції та форма сповіді ущільнюють часові відрізки, вибираючи з них найвагоміші для долі гетьмана й України. Історичний час у романі не монументалізується. Гетьман по-своєму аналізує минуле й теперішнє, ототожнюючи хронос із соціально-психологічними, історико-філософськими аспектами буття людського суспільства. Звідси й своєрідна художня концепція образу Богдана, домінантою якої є цінності, непідвладні часу. Тому відбувається проекція не на історію людини, а на історію народу, що співвідноситься із сакральним сприйняттям вічності.

Це спричинило розгляд істотно яскравих часопросторових мотивів, що вивершуються в національному хронотопічному образі степу, який є втіленням вічно виборюваної волі, носієм історичної пам’яті й духу українського народу. Він олюднений, має емоційно-чуттєве забарвлення, тому є однією з психологічних характеристик душевних станів героя. Степ з його красою, гармонією, монотонністю й неспокоєм проливає світло на таку ж вдачу українця з душевною розполовиненістю людини, що уможливлює пояснення поведінки Богдана Хмельницького.

У підрозділі 4.3. “Хронотопічність історичного характеру в романах “Євпраксія” та “Роксолана” розглянуто осердя характеру жінки, простежено, як час і простір співвідносяться з психологією відомих постатей.

Дослідження проблеми “людина й середовище” тісно поєднане з категорією простору, тому П.Загребельний вдається до відтворення внутрішнього світу героїнь через зображення зовнішнього простору, що слугує відправною точкою початку і кінця часу їхнього існування. Євпраксія в кінці роману все-таки повертається туди, звідки прийшла, – вона втікає додому, де так і не була прийнята прихильно, а Роксолана змогла полинути на батьківщину лише подумки, бо до кінця днів своїх змушена була жити на чужині, у ворожому оточенні.

Одноманітний локус, який превалює в обох романах, стає місцем бурхливої зміни подій, утворює хронотоп переживання, розмежовуючись на чужий і свій. Етнопсихологічні ознаки простору, таким чином, мають принципове значення для розуміння характеру героїнь. Їх і враховує письменник, мотивуючи поведінку Євпраксії та Роксолани, які перебувають у постійній боротьбі з ворожим простором.

Душа жінки асоціюється з безмежними просторами природи, тому П.Загребельний у романах “Євпраксія” та “Роксолана” моделює монотонний топос, зосереджуючись на художньому дослідженні суб’єктивної сфери людської долі, де пейзаж олюднюється, пронизуючись настроєм персонажів, і сприймається як проекція на духовність героїв (прикладом є символічний образ дощу).

Підкреслено, що час в обох романах виконує роль історичного часофіксування та зумовлений суб’єктивним сприйняттям і своєрідною авторською модифікацією. Євпраксія пробула в неволі три-чотири роки, Роксолана – сорок, але ця часова прірва, в контексті зображуваного, зовсім не відчутна.

Ретроспекція, діалоги-пізнання, монологи-сповіді, плутані сюжетні повороти в обох романах здійснюються нашаруванням історичних джерел і художніх рефлексій; все це – особливий шлях пізнання особистості героя, аналіз не лише історичного, але й філософського та соціального рівня дійсності. Через що, часопросторове тривання романної особистості є багатогранним. Суб’єктивний час персонажа не зупиняється, а отже, – не переривається духовний зв’язок з минулим та відчуттям майбутнього.

У Висновках підсумовано й узагальнено основні результати дисертаційного дослідження та визначено місце і роль часопростору в історичній романістиці П.Загребельного.

Аналіз історичної спадщини письменника підтверджує новаторство авторської модифікації часопросторових зв’язків художнього твору. З’ясовано, що художній стиль митця є поліфункціональним, оскільки його манері притаманні риси реалістичного письма, елементи психологічного й романтичного драматизму, ліризму, іронії, сарказму.

Виходячи зі співвідношення документа, вимислу і домислу, обґрунтовано своєрідну дефініцію історичних романів письменника, а саме: історико-пригодницький, історико-умовний, історико-романтичний, історико-філософський, історико-сповідальний.

Художній час осмислено в роботі через багатоманіття форм і специфіку їх розкриття, з’ясовано взаємозалежність історичного та художнього часу. Здійснено класифікацію форм романного часу в творах П.Загребельного, що вказує на час як на організуючий композиційний прийом. Час може розгортатися логічно, зберігаючи хронологізацію; алогічно, характеризуватися ретроспективністю, переплетеністю романної історії зі спогадами та снами, художньо обрамленими цитатами з документів, іншими формами. Тому було виділено два найістотніші типи зображення подій: перший – послідовне розгортання історичного матеріалу, другий – вмотивовані “стрибки” в часі і просторі з ліричними відступами й чітко окресленою особою автора. Третій тип є поєднанням двох названих.

Художній простір своєрідно сприймається суб’єктом і виражається у формах масштабного та локального, реалізується через структуру “верху” і “низу”, що спричинило його поділ на вертикальний і горизонтальний. В історичних романах П.Загребельного виділено форми географічного й особистісного простору.

Художній час і простір стають одним із найголовніших текстоутворюючих засобів відбиття “внутрішнього наповнення” романів, виявляючись на рівнях історичному, соціальному, ідеологічному, психологічному. Тому однією зі сторін виявлення можливостей часопросторових категорій є втілення їх у зображенні історичної доби.

Зіставляючи минуле–сучасне–майбутнє, П.Загребельний не утримується від спроби штучно скоротити відстань між компонентами часової тріади (“Диво”, “Тисячолітній Миколай”, “Я, Богдан”). А композиційно розширюючи час, простір і рамки хронотопу, автор виокремлює три важливі моменти, на яких було зосереджено увагу: людина – час, людина – простір, людина – історія. Аналіз текстів виявив особливості вираження простору як концептуальної моделі уявлення людини про світ, що реалізується через просторові бінарні опозиції (“верх” – “низ”, “відкритий” – “закритий”, “свій” – “чужий”). Часова й просторова інтерпретація стають у повну залежність від психологічного аналізу, проведеного в тексті.

Дослідження часопросторових образів і хронотопів на рівні формування сюжетно-композиційних особливостей – собору, мосту, ріки, дороги-вершини, каменю, землі, степу, колеса, вічності – виявило їхнє змістовотворче навантаження та властивість формування організації сюжетної канви та композиційної будови художнього твору.

Детальний аналіз сюжетно-композиційної будови дав можливість висловити думку про характерне для П.Загребельного сприйняття й розуміння історії як неухильного розвитку життя українського суспільства.

Романний часопростір сприяє синтезу психологізму з картиною зображення історичної епохи та знаходиться у повній залежності від психологічного відчуття часу й простору окремими героями. Тому вмотивованим є поділ на зовнішній і внутрішній часопростір. Психологізація простору й індивідуального відчуття часу в романах передається через поняття одноманітного локусу (локус каменю – “Євпраксія”, “Роксолана”), пейзажу як простору переживання (образ дощу – “Євпраксія”, “Роксолана”, “Я, Богдан”), сну як ознаки психоаналізу, що набуває певної метафоричності, глибокого підтексту в трактуванні романних дій, розширення до трансцендентних меж.

Характер особистості в історичних романах П.Загребельного є своєрідним містком між компонентами часової тріади, що вміщує в собі багатовіковий досвід людства й бореться з історичним безпам’ятством. Оригінальному вирішенню цієї проблеми сприяє виділений принцип дублювання характерів у їх часопросторових вимірах, що дозволило говорити про сталість і водночас змінність укладу людського суспільства.

Часопросторові образи й хронотопи сприяють вирішенню питань поетики характеротворення, тому всі персонажі історичних романів П.Загребельного є хронотопічними. А своєрідний прийом дублювання основи характеру сприяє філософському осмисленню людини взагалі.

Усі історичні романи Павла Загребельного об’єднує хронотоп дороги, який дозволяє розширити межі зображуваного часопростору та вияскравити зображення реальної та вигаданої історичної постаті художньому тексті.

Комбінації часопросторових ознак в історичних романах П.Загребельного сприяють оригінальному вирішенню сюжету, композиції та зображенню особистості, а письменницький підхід до висвітлення історії є філософським і глибоко психологічним.