| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету і завдання дисертації, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами і планами, вказано на наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів.
Перший розділ роботи „Стан вивчення прози Богдана Лепкого” присвячено аналізу критичного дискурсу прозової творчості Б. Лепкого. Увагу дисертанта насамперед привертають ті оцінки літературознавців, які стосуються стильової своєрідності малої та великої прози письменника. У дослідженні творчої спадщини Б. Лепкого умовно можна виділити три етапи: 1) друга половина 90-х років ХІХ ст. – 40-ві роки ХХ ст.; 2) 40-80-ті роки ХХ ст., коли вивчення багатогранної діяльності митця перенеслося у діаспору; 3) від 1989 року до наших днів.
Для першого етапу характерні численні публікації (передмови, рецензії, статті) сучасників Б. Лепкого, в яких переважно даються загальні оцінки особливостей мистецького таланту письменника та його творчості. Уже перші рецензенти творів Б. Лепкого (Л. Турбацький, І. Франко, М. Євшан, О. Грушевський та ін.) помітили поєднання у малій прозі митця елементів реалізму з ліричною настроєвістю, а також елегійність і меланхолійність новелістики письменника. Подальшим кроком у вивченні жанрово-стильових та тематично-ідейних особливостей творів Б. Лепкого стали праці В. Сімовича, Є. Пеленського, З. Кузелі.
Протягом майже цілого п’ятдесятиріччя в радянській Україні ім’я Б. Лепкого фактично не згадувалося або піддавалося гострій, незаслуженій критиці. Тож закономірно, що центр лепкознавства у другій половині ХХ ст. перенісся до діаспори. Праці діаспорних учених (Л. Білецького, В. Лева, М. Сивіцького) внесли вагомий вклад у висвітлення невідомих сторінок творчої спадщини письменника, у з’ясування природи його таланту.
Останній, третій, етап вивчення творчості Б. Лепкого – якісно новий і найбільш продуктивний. У цей час з’являється ціла низка публікацій, статей, монографій, у яких художня специфіка прози письменника розглядається з позицій сучасної наукової методології, найновіших літературознавчих методик. У популяризації творів та критичних праць Б. Лепкого, в поверненні їх до українського читача велику роль відіграли дослідження М. Ільницького, В. Качкана, Ф. Погребенника. Авторами ґрунтовних праць, у яких досліджуються різноманітні аспекти жанрових, наратологічних, тематично-проблемних та ідейно-стильових особливостей прози письменника, є Н. Білик, Н. Буркалець, М. Зушман, В. Качмар, О. Костецька, М. Ткачук, Н. Шумило.
Узагальнено кажучи, художня проза Б. Лепкого у різний час більшою чи меншою мірою була об’єктом зацікавлення літературознавців та критиків. Більшість досліджень присвячені з’ясуванню проблемно-тематичних та жанрово-стильових особливостей новелістики письменника, а повісті з життя західноукраїнської інтелігенції („Під тихий вечір”, „Зірка”, „Веселка над пустарем”) згадувалися лише побіжно.
У другому розділі „Творчість Богдана Лепкого в контексті жанрово-стильового оновлення української прози кінця ХІХ – початку ХХ століть” досліджується духовна та естетична ситуація в європейському та українському мистецтві в період, коли формувалися світогляд і творчий стиль Б. Лепкого. Майбутній письменник виховувався у сприятливому мистецькому середовищі, де йому прищеплювали любов до живопису, музики і літератури. Зацікавлення новими віяннями в мистецтві поглибилося під час перебування Б. Лепкого у Відні та пізніше у Кракові, в яких на той час активно заявляли про себе представники європейського модернізму.
Б. Лепкий не залишався осторонь процесів оновлення літератури. Його проза є свідченням того, що митець сприймав ідеї модернізації письменства, оновлення стилю, жанрів і розумів розвиток української літератури як іманентний процес, що спирається на національні традицію та ідею.
У розділі акцентовано увагу на тяжінні прозової творчості Б. Лепкого зламу століть до ліризованого психологічного імпресіонізму, що був одним із провідних стильових напрямів модернізму. Особливо популярним імпресіонізм виявився в українській літературі (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Марко Черемшина, В. Стефаник, Дніпрова Чайка, М. Яцків), що зумовлено його високою інтегративною здатністю, увагою до внутрішнього світу людини, ліричною тональністю, зацікавленням екзистенційною проблематикою.
На думку дисертанта, звернення Б. Лепкого саме до імпресіонізму зумовлене не тільки об’єктивними, а й суб’єктивними факторами, зокрема особистими психічними якостями митця. Б. Лепкому були притаманні особлива м’якість, чуйність, ліризм, він формувався переважно як інтровертна, рефлектуюча особистість.
Б. Лепкий уважно стежив за процесом модернізації української літератури і відгукувався на нього не тільки новими художніми творами, а й критичною діяльністю. Своє бачення подальшого розвитку красного письменства митець висловив у численних літературно-критичних працях, які свідчать про оригінальність мислення Б. Лепкого, розуміння ним автентичності, повноцінності рідної літератури. Найвище критик цінував твори тих авторів (І. Франка, В. Стефаника, М. Коцюбинського), які синтезували традиції з новими підходами та прийомами. Наступний етап у розвитку літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Б. Лепкий вбачав не в запереченні національних здобутків і традицій, а в їх збагаченні прийомами та художніми засобами найновіших європейських досягнень. В українській прозі початку ХХ ст. критик умовно виділяє два напрями: перший ближчий до течій європейського модернізму (О. Кобилянська, М. Коцюбинський), а другий зорієнтований на оновлення національної, зокрема фольклорної, традиції (В. Стефаник, Марко Черемшина).
Б. Лепкий виступає одним із творців теоретичного дискурсу українського модернізму, про що свідчить, зокрема, його активна участь у заснуванні літературного угруповання „Молода Муза”, яке відстоювало розширення естетичних обріїв українського письменства.
Таким чином, творчість Б. Лепкого, його діяльність як критика та літературознавця розвивалася в руслі українського модернізму, спираючись і творчо засвоюючи кращі здобутки європейської літератури. Письменникові вдалося виявити оригінальність світобачення, витворити власну стильову манеру, яка забезпечила високу естетичну і мистецьку вартість його творів.
У третьому розділі „Лірико-імпресіоністична тенденція в малій прозі Богдана Лепкого у контексті новаторських пошуків української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.” досліджується стильова своєрідність малої прози Б. Лепкого у порівняльно-типологічному зіставленні з творами інших українських прозаїків кінця ХІХ – початку ХХ ст., в яких відбилися новаторські пошуки їх авторів.
У підрозділі 3.1. „Новели Богдана Лепкого” увага дисертанта спрямована на художні пошуки прозаїка у жанрі новели. Для автора дисертаційного дослідження стрижневою є думка про те, що мала проза Б. Лепкого еволюціонувала від творів із домінуванням реалістичної поетики до тих, у яких переважають засоби і прийоми психологічного імпресіонізму.
Уже в перших новелах прозаїк не обмежується традиційними формами змалювання дійсності. У новелах „Над ставом”, „У лісі”, „Настя” спостерігається поглиблення психологічного тла, звернення до філософської проблематики, спроба проникнення у психіку особистості через внутрішні монологи, архетипні образи, пейзажні картини, які письменник за допомогою кольорових деталей навантажує додатковим смисловим значенням.
Підтвердженням подальшої творчої еволюції Б. Лепкого є новела „Гусій”, в якій для розкриття внутрішнього світу дитини автор використовує один із найхарактерніших засобів поетики імпресіонізму: змалювання навколишнього крізь призму сприйняття персонажа. Новела „Гусій” за проблемним вирішенням близька до тих творів української прози, в яких автори розкривали непросту долю селянської дитини: „Морозенко” Панаса Мирного, „Харитя” і „Ялинка” М. Коцюбинського, „Шматок” Д. Марковича, „Сама, зовсім сама” Б. Грінченка, „Басурмен” С. Васильченка.
Дисертант доводить, що художньо-стильові засоби, намічені Б. Лепким у творах кінця ХІХ ст., поглиблюються в прозі 1900-х років. Письменник ще більшої ваги надає ліричному, суб’єктивно-чуттєвому началу, окремим імпресіоністичним прийомам, що знаходить свій вияв головним чином у зміні кута зору, використанні принципу актуального хронотопу, символізації пейзажу, додатковому навантаженні художніх мікрообразів.
Поетика імпресіонізму в малій прозі Б. Лепкого виявляє себе і на наративному рівні. Поряд із розповіддю „всезнаючого автора” письменник використовує розповідь від першої особи (новели „Нездала п’ятка”, „Звичайна історія”) – гомодієгетичну нарацію (термін Ж. Женета), що стає загальною тенденцією періоду зламу століть, зокрема в імпресіоністів. Такий спосіб нарації дозволяє проникати в найглибші закутки внутрішнього світу персонажа, змальовувати його зсередини, застосовувати прийом самоаналізу, відтворювати рефлексії героя.
Із метою повнішого розкриття таємниць людської душі, проникнення у підсвідомість персонажів Б. Лепкий збагачує арсенал художніх засобів містичними елементами. У доробку письменника є ціла низка творів, які можна віднести до жанру готичної новели („Гостина”, „Мій товариш”, „Старий двір”). У цих зразках малої прози Б. Лепкий послідовно вдається до специфічних засобів художнього зображення, властивих готичній поетиці: оживлення предметів, змалювання привидів, зображення емоційно-збуджених станів людської душі (візій, марень, снів, галюцинацій), зв'язок між буттям і небуттям, реальним та ірреальним світами.
Прагнення письменника осягнути глибини людського єства, зрозуміти внутрішні мотиви людської поведінки призводять до подальших творчих експериментів і пошуків, до поглиблення психологічної проблематики. Знаковими у зазначеному аспекті є новели „Кара”, „Жертва”, „Ще час”, у яких Б. Лепкий зосереджує увагу на внутрішніх душевних конфліктах, досліджує психіку людини в межовій ситуації, почуття самотності, трагічності буття, роздвоєння людської свідомості, що зближує його новелістику з творчістю інших імпресіоністів, зокрема М. Коцюбинського. Передача психічних процесів як необробленого потоку вражень, відтворення внутрішнього роздвоєння особистості, нюансування різноманітних почуттів персонажа, трансформація народнопісенних елементів дає можливість Б. Лепкому досягти у своїх творах яскравого ліризму.
Докладне вивчення новелістики Б. Лепкого дозволяє стверджувати, що мала проза письменника розвивалася в контексті новаторських пошуків української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. У його творчості помітний перехід від класичної новели акції до психологічної рефлексійної новели, в якій послаблюється подієве начало, а конфлікт стає внутрішнім, переноситься в душу героя. Письменник орієнтується на передачу внутрішнього світу персонажа, котрий, як правило, ставиться у критичну, межову ситуацію, на нюансування різноманітних, часто протилежних почуттів.
У підрозділі 3.2. „Фрагментарна проза Богдана Лепкого” аргументовано думку, що важливим етапом у розвитку лірико-імпресіоністичного стилю письменника є його фрагментарна лірична проза. Дисертант досліджує виникнення і розвиток фрагментарних жанрових утворень і доходить висновку, що найбільш поширеним в українській літературі жанром серед ліричних мініатюр є поезія в прозі. Як самостійний жанр поезія в прозі поширилася у Франції ХІХ століття (А. Бертран, Ш. Бодлер), а в українському письменстві набула популярності на зламі ХІХ і ХХ ст. До цього жанру зверталися українські автори різних шкіл і течій: О. Кобилянська, В. Стефаник, Леся Українка, Г. Хоткевич, Марко Черемшина, Дніпрова Чайка, Г. Журба та ін. Така популярність поезій у прозі пояснюється процесами оновлення в літературі, що у свою чергу призвело до тіснішої взаємодії різних літературних родів, а відтак – до виникнення нових жанрових форм на межі лірики й епосу. Чи не найбільш схильним до поетики нового жанрового утворення (поезії в прозі) виявився імпресіонізм із його настановою на передачу найтонших порухів душі, на синкретизм, суб’єктивно забарвлену художню оповідь, із прагненням посилити сугестивні функції твору.
Послаблення подієвого начала, ритмізація прози, тісніша взаємодія ліричних та епічних елементів – ці та схожі тенденції проявилися і в творчості Б. Лепкого, лірично-настроєва природа таланту та елегійно-філософський склад душі якого найбільше сприяли саме творенню фрагментарних жанрів.
Чи не першим свідченням появи у Б. Лепкого різновидів фрагментарної прози є твір „На Сокільськім”, який завдяки „картинності” зображення, багатству кольорів можна віднести до такого різновиду пейзажної новели, як акварель. Поліфонія колористичних і звукових образів, пафос у змалюванні краси природи зближують акварель Б. Лепкого з творами „симфонічного жанру” О. Кобилянської.
Щирим ліризмом та сугестивністю відзначається поезія в прозі „Кидаю слова”. У цій ліричній мініатюрі поєдналися суб’єктивні (особистісні) і громадянські мотиви. Основний мотив твору – відчуженість ліричного героя від рідного середовища, його тривога за долю батьківщини. Емоційного пафосу, великої сили сугестивності мініатюра „Кидаю слова” набуває завдяки формі викладу, близькій до „потоку свідомості”, тонкому нюансуванню почуттів ліричного героя, а також ритмічній організації мови. На ідейно-стильовому рівні твір Б. Лепкого перегукується з поезією в прозі В. Стефаника „Амбіції” та ліричною мініатюрою О. Кобилянської „Поети”.
Неповторність творчої особистості розкрито в ліричній мініатюрі „Хочу писати”. Провідним мотивом, який створює настроєвість, є контраст між гамірним містом і сільською природою. У творі відбилася загальна тенденція усієї світової літератури, яка особливо загострилася у період модернізму. Дисертант розглядає філософське обґрунтування проблеми протиставлення міського життя і природи, яке дали у своїх працях А. Бергсон, Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, О. Шпенглер. Увага до внутрішніх рефлексій, динаміка почуттів, своєрідне використання кольору, півтонів, звукових образів, міфологічно-архетипне світосприйняття дозволяють віднести поезію в прозі „Хочу писати” до імпресіоністичного письма. За стильовим вирішенням провідної проблеми мініатюра Б. Лепкого типологічно споріднена з творами таких імпресіоністів, як М. Коцюбинський („Intermezzo”), К. Гамсун („Пан”).
Мініатюри „Цвіт щастя” і „Сон” є спробами авторської інтерпретації складних філософських феноменів – щастя, краси, кохання. Б. Лепкий прагне осмислити саму суть цих понять, використовуючи для цього оригінальні символічні образи, проникаючи у підсвідомі рівні людської психіки. Письменник розширює межі філософської проблематики, розкриває таємниці взаємозв’язку людини і природи, ставить питання про можливість/неможливість здобуття щастя в людському житті, про прагнення до прекрасного.
Проаналізувавши мініатюри Б. Лепкого 1900-х років, ми дійшли висновку, що у цих творах органічно поєдналися загальнолюдські, філософські теми з прийомами лірико-імпресіоністичної поетики (психологізований імпресіоністичний пейзаж, символічна колористика, увага до внутрішнього світу ліричного героя, тонка фіксація його переживань, розкриття взаємодії свідомості й підсвідомості).
Новий поштовх розвиткові фрагментарних жанрів у прозі Б. Лепкого дали події Першої світової війни. У творах цього часу увиразнюється імпресіоністична стильова палітра, підсилюється символіка, настроєвість, ліризм, суб’єктивна модальність. Поруч із зазначеними змінами в малій прозі Б. Лепкого періоду війни помітне й розширення проблемно-тематичної палітри. Посилюється екзистенційна проблематика, зокрема тема пошуку сенсу буття у світі, переповненому трагедіями і жорстокістю. Це зближує творчість Б. Лепкого з антивоєнними новелами інших галицьких письменників, домінантою яких також є посилена трагедійність світосприйняття (О. Кобилянська, О. Маковей, Л. Мартович, В. Стефаник, О. Турянський, Марко Черемшина).
Антивоєнні мініатюри Б. Лепкого („Папері є?”, „Сім шлафроків”, „Жінка з квіткою”, „У Шатмарі”, „Не виходимо з хати”, „На ринку”, „Двоє дітей”, „Лежав при відчиненім вікні”) написані під впливом вражень, переживань і спостережень війни 1914–1918 років. У центрі воєнного циклу – образ біженця, розгубленої і самотньої людини, яка опинилася сам на сам із катастрофою. Автор виходить за межі соціальної проблематики (тема війни і біженців) і порушує екзистенційну: людина стає втікачем, втрачає смисл свого існування (дім, родину, усталений і звичний спосіб життя). Психологічно переконливі образи біженців, майстерна передача їх рефлексій і вражень засвідчили намагання Б. Лепкого глибше проникнути у світ людської душі. Для цього письменник використовує художні засоби і прийоми імпресіоністичної стильової течії. На думку дисертанта, лаконічно-сконденсований стиль мініатюр Б. Лепкого, імпресіоністична „штрихова” манера письма, увага до деталей, символічна насиченість образів дають можливість навіть у невеликих за обсягом творах порушувати складні філософські проблеми.
До творів воєнного циклу за антимілітаристським пафосом та трагедійним світовідчуттям примикає мініатюра „Під Великдень”. Твір побудовано як потік асоціацій, візій, переживань оповідача. В ньому використано елементи біблійної історії про сходження Ісуса на Голгофу, що в ліричного героя асоціюється з воєнним лихоліттям, якого зазнав український народ. Метафоричні образи розп’ятої на хресті України, її стражденного народу набувають глибинного міфологічного осмислення. Мініатюра „Під Великдень” постає цілком оригінальним явищем в українській антивоєнній прозі початку ХХ ст.
Тяжіння Б. Лепкого до фрагментарних форм виявилося і в повоєнний період. Письменник створює цілий ряд мініатюр безсюжетних чи з послабленою зовнішньою подійністю. Зростає кількість жанрових різновидів: образок („Смітник”, „Коні”), лірична мініатюра („Мініатюра”), нарис („У таборі”, „Allegro patetico”). Повоєнні ліричні фрагменти Б. Лепкого є своєрідним сплавом об’єктивного і суб’єктивного елементів. На першому плані у цих творах – філософсько-екзистенційна проблематика (самотність людини, смисл буття, екзистенційний вибір у межовій ситуації), яка розкривається через засоби психологічного імпресіонізму (контраст, потік свідомості, фіксація всієї мінливості відчуттів і вражень, змалювання навколишнього крізь призму сприйняття персонажа).
Таким чином, новели та фрагментарна проза Б. Лепкого, у яких послідовно проявляється лірико-імпресіоністичне начало, посідають важливе місце у його творчому доробку, засвідчують індивідуальну своєрідність стилю митця і належать до кращих зразків малої прози в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Лірико-імпресіоністичні новели та мініатюри Б. Лепкого сприяли розширенню тематично-стильових обріїв українського модернізму та творчому засвоєнню здобутків європейської філософської думки зламу століть.
У четвертому розділі „Лірико-імпресіоністичні повісті Богдана Лепкого з життя західноукраїнської інтелігенції” розглянуто три великі епічні полотна: „Під тихий вечір”, „Зірка”, та „Веселка над пустарем”, написані у 20–30-х роках ХХ ст. У цих творах принципи імпресіоністичної поетики поєдналися з елементами реалізму, символізму, а подекуди й романтизму та сентименталізму. Автор відображає реалії своєї доби, порушує актуальні суспільні проблеми і в той же час залишається вірним засадам психологічного, ліричного імпресіонізму, який послідовно проявляється у його малій прозі. Йдеться в першу чергу про зосередження на внутрішньому світі особистості, про настроєвість творів, їхнє ліричне забарвлення, ритмічність та музикальність тексту. На модерністичність творів вказують і нові типи нарації, звернення до екзистенційної проблематики, зміна структури повісті, де на першому місці – не розвиток подієвого сюжету, а змалювання переживань і роздумів героїв, розкриття певної ідеї.
У підрозділі 4.1. «Жанрово-стильові прикмети повісті-казки „Під тихий вечір”» досліджено жанрову своєрідність твору та стильові пошуки письменника. Відзначено, що основою ідейного змісту повісті послужила концепція історика В. Липинського про аристократію як державотворчий елемент та ідея повернення спольщеної шляхти до рідного національного коріння, яка знайшла в творі довершене мистецьке втілення. В українській великій прозі Б. Лепкий першим звертається до цієї теми, тому його повість постає цілком новаторською. Сюжетним стержнем твору є історія кохання графині Христини, представниці древнього сполонізованого роду, та лікаря Михайла. Автор змальовує процес психологічного переродження графині, яка під впливом лікаря починає усвідомлювати свою відповідальність за долю народу, серед якого живе. Композиція повісті визначається послабленим подієвим началом і особливим настроєвим поєднанням епізодів, принцип добору яких відповідає засадам імпресіоністичної поетики (зосередження авторської уваги на фрагментах, які відбивають динаміку почуттів персонажів; психологічна наповненість пейзажних картин; зацікавленість взаємодією підсвідомого та свідомого шарів людської психіки; використання музичних образів та алюзій; оригінальна символіка).
У зображенні стосунків двох закоханих повість Б. Лепкого „Під тихий вечір” перегукується з творами К. Гамсуна „Пан” та „Вікторія”. Обидва письменники виявляють себе справжніми ліриками, втілюючи у довершеній естетичній формі голос щирого людського почуття. Дисертант доводить, що у повісті „Під тихий вечір” спостерігається тенденція до інтелектуалізації прози. Герої твору є втіленням певних світоглядних і філософських ідей, які вони відстоюють у численних диспутах на універсальні філософські та морально-етичні теми, що характерне для нового жанру в європейських літературах початку ХХ ст. – роману „ідей”, або „інтелектуального роману”. При цьому Б. Лепкому вдалося уникнути схематичності у творенні образів-персонажів. Синтез філософічності та психологізму в змалюванні внутрішнього світу героїв свідчить про майстерність автора, його відчуття естетичної міри. Крім рис інтелектуального роману, в повісті „Під тихий вечір” присутні структурні елементи ідилії – жанру, що в українській літературі зламу століть був одним із найбільш сумісних з імпресіоністичним напрямом. Зокрема, для ідилії характерні такі риси імпресіонізму, як пантеїстичне світовідчуття, часопросторова замкненість, асоціативна та настроєво-емоційна наповненість. Таким чином, повість „Під тихий вечір” засвідчила лірико-імпресіоністичний талант Б. Лепкого, його увагу до нових естетичних віянь, що відбилося у введенні ним у структуру тексту нових художніх засобів, досягнень модерної літератури.
У підрозділі 4.2. «Лірико-психологічне начало та особливості імпресіоністичної поетики повісті „Зірка”» досліджено твір, який став яскравим прикладом лірико-імпресіоністичного світобачення митця. У повісті змальовано долю колишніх січових стрільців, які після поразки національно-визвольних змагань опинилися на Закарпатті. Як і в малій прозі, письменник акцентує на аналізі почуттів героїв, їх діалектиці, фіксації думок і переживань. Це впливає і на побудову твору, який має досить фрагментарний, „мозаїчний” характер, що властиве творам імпресіоністичного стилю. Змінюється і спосіб нарації: Б. Лепкий відмовляється від ролі „наратора-деміурга”, а навколишнє зображує переважно крізь призму сприйняття своїх героїв, використовує такий імпресіоністичний засіб, як актуальний хронотоп.
Головний герой повісті – колишній сотник Української Галицької Армії Петро Пилипець. Автор проникає у свідомість персонажа і максимально точно фіксує всі його почуття, які часом набувають суперечливого, навіть антагоністичного характеру. Звернення Б. Лепкого до теми роздвоєної свідомості є загальною тенденцією літератури початку ХХ ст., коли складні історичні процеси породили образ самотньої, зайвої людини зі зболеною душею, що не знаходить місця у житті і не бачить смислу в подальшому існуванні. Повість „Зірка” типологічно перегукується з цілим пластом творів європейських (Е. М. Ремарк, Й. Рот, Е. Хемінгуей) та українських (А. Головко, М. Івченко, П. Панч, М. Хвильовий) прозаїків.
Одним із основних мотивів повісті є розвиток психічних переживань головного героя, його намагання віднайти душевну рівновагу. Австрійський філософ і психолог В. Франкл трактує такий психічний стан людини як екзистенційний вакуум та наголошує на потребі віднаходження сенсу життя, щоб вирватися з цього вакууму.
Дисертант проводить типологічні паралелі між персонажем українського письменника та героями К. Гамсуна (роман „Голод”) і Е. М. Ремарка (роман „Повернення”), яким вдалося перебороти душевну кризу. Герой Б. Лепкого також не піддається песимізму, бореться проти несприятливих життєвих обставин, і йому вдається віднайти смисл подальшого існування. Сюжетна лінія кохання Пилипця і дівчини Зірки надає повісті яскравої ліричної тональності. Письменник із теплотою змальовує стосунки двох молодих людей, майстерно передає їхні почуття за допомогою імпресіоністичних художніх засобів.
Таким чином, повість „Зірка” засвідчила майстерність Б. Лепкого-психолога, який за допомогою прийомів ліризації та художніх засобів імпресіоністичної поетики розкриває складний внутрішній світ людської особистості.
У підрозділі 4.3. «Стильовий синкретизм та засоби ліризації в повісті „Веселка над пустарем”» проаналізовано останній твір своєрідного циклу повістей Б. Лепкого з життя західноукраїнської інтелігенції. У творі превалюють принципи поетики реалізму, але, поєднуючись із художніми засобами інших стильових течій (імпресіонізму і символізму), вони утворюють своєрідний стильовий синкретизм.
У повісті можна виділити дві основні сюжетні лінії: 1) приїзд до села Житників учителя Петра Шагая та його просвітницько-громадська діяльність; 2) зародження і розвиток почуття кохання між Шагаєм і Ганею, небогою місцевого священика. Якщо в першій сюжетній лінії переважають поетикальні засоби реалізму, то друга лежить у руслі літератури модерної з її увагою до внутрішнього світу особистості, межових психічних станів, змалюванням складних душевних переживань, ліризмом, містицизмом та символізмом.
Ліричній тональності повісті сприяють настроєві, психологізовані пейзажі; передача перебігу внутрішніх душевних процесів; зіткнення різних почуттів у свідомості людини, їх динаміка; сугестивні картини переживань закоханих. Автор детально фіксує зміну емоційних станів героїв, їхню внутрішню роздвоєність, душевне сум’яття. Саме завдяки тонкому нюансуванню почуттів персонажів, щирій симпатії автора до своїх героїв картини кохання Шагая і Гані відзначаються глибоким ліризмом, настроєвістю.
У повісті „Веселка над пустарем” автор виявляє інтерес до ірраціональної сторони буття, до зв’язку свідомого і підсвідомого в індивідуальній і колективній сферах, намагається з’ясувати вплив містичних чинників на свідомість та життя людини. Зокрема Б. Лепкий використовує прийом сну для об'єктивування ірраціонального світу колективного несвідомого, яке піднімається на поверхню свідомості героя, попереджаючи його про небезпеку. Таке розуміння сновидінь у письменника перегукується із теорією психоаналітиків (З. Фройд, К. Г. Юнг), згідно з якою сни забезпечують зв'язок свідомості з неусвідомленою частиною психіки та є джерелом різноманітної інформації. Крім того, Б. Лепкий, як і інші митці-модерністи, звертається до відтворення психічних процесів людини у час, коли вона перебуває в кризовій, межовій ситуації, що дозволяє розкрити ще не відомі до цього грані особистості, створити більш повне уявлення про перебіг її переживань.
Таким чином, внаслідок поєднання елементів реалізму з поетикальними засобами імпресіонізму та символізму, принципів об’єктивного та суб’єктивного зображення у структурі повісті „Веселка над пустарем”, завдяки використанню досягнень літератури модернізму твір набув неповторного стильового забарвлення, виграв у мистецькій виразності.
Отже, повісті Б. Лепкого з життя західноукраїнської інтелігенції об’єднані не тільки на ідейно-тематичному рівні, а й утворюють певну стильову єдність. У цих творах автор виявив себе як талановитим епіком, так і тонким ліриком-психологом.
У Висновках синтезовано результати дослідження. Здійснивши аналіз лірико-імпресіоністичної прози Б. Лепкого, ми дійшли таких висновків:
1. Літературно-критична діяльність письменника проходила в руслі осмислення нових тенденцій в українській літературі. Як критик і літературознавець Б. Лепкий розумів і підтримував іманентний шлях оновлення національного письменства. Свідченням цього є і його лірико-імпресіоністична проза, яка збагатила українську літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст. новими темами, проблемами, художніми засобами та прийомами, сприяла органічному входженню нашого письменства у контекст світової літератури. Митцеві вдалося виявити оригінальність світобачення, витворити власну своєрідну стильову манеру, яка забезпечила високу естетичну та мистецьку вартість його творів.
2. Проза Б. Лепкого розвивалася в руслі ідейно-стильового оновлення українського письменства періоду модернізму. Прозаїк пройшов творчу еволюцію від реалізму до ліричного психологічного імпресіонізму. Б. Лепкий органічно поєднав у своїй творчості літературні традиції, елементи фольклору зі здобутками європейського модернізму, що в сукупності з особливостями світогляду та натури митця зумовило народження його індивідуального неповторного лірико-імпресіоністичного стилю.
3. Новелістика письменника еволюціонувала від класичної новели „акції”, де домінують елементи реалістичної поетики, до психологічної рефлексійної новели, в якій сюжет стає внутрішнім, а митець за допомогою художніх засобів імпресіонізму зосереджується на розкритті таємниць людської психіки. Розширюється коло проблематики: це вже не тільки соціальні, а й психологічні та філософські проблеми. Особливе місце у творчому доробку Б. Лепкого займає фрагментарна проза, яка загалом органічно вписується в явище літературного імпресіонізму початку ХХ ст. Поезіям у прозі письменника властиві сконденсованість письма, настроєвість, сугестивність, символічно-архетипна образність, фіксація найтонших почуттів і переживань ліричного героя. У фрагментарній прозі Б. Лепкий порушує екзистенційні проблеми смислу буття, самотності, відчуження людини, усвідомлення нею трагічності свого існування.
4. Лірико-імпресіоністична домінанта таланту Б. Лепкого проявляється і в повістях з життя західноукраїнської інтелігенції, написаних у 20–30-х роках ХХ ст. Ці твори відбивають процес подальших жанрово-стильових пошуків прозаїка. У великих епічних полотнах Б. Лепкого поглиблюється психологічне начало, автор освоює нові засоби характеротворення, використовуючи новітні здобутки європейської психології та філософії.
5. У повістях з життя західноукраїнської інтелігенції імпресіоністичні художні засоби поєднуються із прийомами реалізму, символізму, неоромантизму, створюючи синкретичний індивідуальний стиль автора. У цих творах Б. Лепкий виявив себе талановитим пейзажистом і майстерним психологом, уважним і співчутливим у ставленні до своїх героїв, що посилює ліризм його творів. Повісті Б. Лепкого є значним мистецьким явищем в українській літературі початку ХХ ст., що помітно розширює її проблемно-тематичну та ідейно-стильову палітру.
|
