Парадигма екзистенціалізму в українській літературі кінця ХХ століття: систематика художніх образів та характерів

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено мету і завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, теоретико-методологічну основу, з’ясовано наукову новизну і практичне значення, подано інформацію про апробацію отриманих результатів та структуру дисертації.

У першому розділі „Екзистенціалізм українського модерну як предтеча постмодерного світовідчування: інтертекстуальність та європейсько-екзистенційний контекст” окреслено підґрунтя й першоджерела  філософії екзистенціалізму, виявлено екзистенціальні моделі буття у модерному дискурсі української літератури початку ХХ століття, проаналізовано тематичне й ідейно-філософське поле екзистенціалістської парадигми в контексті дискурсивного поля модерн / постмодерн.

У підрозділі „Концепція екзистенційної парадигми в художньому дискурсі модерну. Загальна характеристика” уточнено змістове наповнення таких термінів, як „екзистенція” та „екзистенційна розімкненість”; розмежовано базові поняття „екзистенційний”, „екзистенціальний”, „екзистенціалістський”. Проаналізовано трансформацію екзистенціалізму в дискурсі українського модерну; з’ясовано співвідношення модерного героя із концепцією особистості, що генетично асоціюється із архетипом персоніфікованого агресивного деструктивного начала (героями Ф. Достоєвського, А. Камю, Ф. Ніцше,
Ж.-П. Сартра, А. Шопенгауера).

Модерний герой є носієм якоїсь однієї філософської доктрини: герої В. Домонтовича втілюють фройдівські еротичні персони; герої М. Яцкова наділені індивідуально-трансцендентним поривом як вищою недосяжною метою; Є. Плужник зображає свого героя в абсурдному бунті А. Камю з власним еросом, а також із іншим собою; герої В. Підмогильного, перебуваючи у реально-жорстокому світі, притлумлюють у собі романтично-трансцендентну, архетипну, а, отже, справжню сутність.

Архетипно-екзистенціальні міфи-антитези, характерні для свідомості модерного героя (еросу і танатосу, добра і зла, світлого і темного, небесного і земного), детермінують у модерній епосі певні типи характеру героя:

1)      тип романтично-декадентського героя;

2)      аморального протестанта Ф. Ніцше;

3)      сублімованого персонажа З. Фройда;

4)      бунтівника А. Камю.

 У підрозділі „Градація екзистенційних парадигм у романі О. Шпитка «Вирід» як предтеча європейського екзистенціалізму та постмодерного світовідчування” охарактеризовано способи репрезентації екзистенційної розімкненості роману О. Шпитка „Вирід” крізь призму відкритої суб’єктивістської метафорики наратора-персонажа, який виокреслює у художньому тексті власне екзистенційне начало у всій його сповідальній сутності.

Екзистенційна рефлексія головного персонажа Луневича виступає головною художньою метамовою тексту, з допомогою якої оповідь ведеться у спосіб екзистенційної сповіді як найнеобхіднішої мети нарації. Натомість екзистенціальна метафора виродження уособлює „міфологему екзистенційного простору”, екзистенційну хворобу, екзистенційну пастку, нарцистичний та аморальний фактор здеградованої особистості. Луневич постає перед читачами як людина „без властивостей”, антигуманний, атеїстичний та нарцистичний персонаж, який не знаходить себе ніде і ні в чому, а тому впадає у „темну, безпросвітню безвихідь”, втрачає всі цінності й цілі, стає байдужим і безініціативним, а все його існування зводиться до надмірного вслухання у власний біль.

Художньо-екзистенційна полівалентність та полісемантичність рефлексій головного персонажа роману О. Шпитка, таким чином, є предтечею екзистенційної скерованості Ж.-П. Сартра, А. Камю, Р. Музіля на гріховно-аморальну безвластивість та передумовою постмодерно-екзистенційної чуттєвості.

У підрозділі „Екзистенційний дискурс Є. Плужника, М. Яцкова та В. Домонтовича крізь призму еротичного як своєрідного поривання до трансцендентної розімкненості” простежено на прикладі романів Є. Плужника „Недуга”, М. Яцківа „Горять огні” та В. Домонтовича „Дівчинка з ведмедиком” метафору еросу як невід’ємну складову екзистенційно-онтологічного простору, що націлена на трансцендентний, недосяжний розум, а відтак і на неконтрольований і непередбачуваний, але привабливий пошук, божевільну руйнівну пристрасть як несвідоме устремління в смерть.

У романі Є. Плужника „Недуга” образ еросу в свідомості головного героя Івана Семеновича втілює порив до трансцендентного, абсолютного світу – коханої жінки Ірини. Остап із повісті М. Яцкова „Горять огні” через кохану жінку Ніну усвідомлює присутність ностальгійної віри в рай та відтворює цей рай у собі. В. Домонтович у романі „Дівчинка з ведмедиком” відображає ерос як інстинктивне бажання пізнати себе до решти за законами фройдівського вчення, яке весь час вписувалося у екзистенційний дискурс ХХ століття.

Отже, філософські доктрини З. Фройда, К.-Г. Юнга та Ж.-П. Сартра в модусі екзистенційної рефлексії ввели в епоху модернізму поліфункціональну міфологему еросу як екзистенціальну гру, яка відбувається на межі уявної та ірреальної рефлексії, відтворюючи та моделюючи певні процеси психіки модерного героя, виконуючи роль джерелоносія екзистенційної розімкненості.

У підрозділі „Страх, відчай та смерть як домінуючі модуси художньої екзистенції в творчості М. Яцкова, В. Підмогильного та В. Домонтовича”  розглянуто художню специфіку екзистенціалів страху, відчаю та смерті як домінуючих модусів „екзистенціалістів українського модерну”. В. Підмогильний, В. Домонтович, М. Яцків у центр онтологічної сутності своїх творів ставлять екзистенційну тріаду страх – відчай – смерть, з допомогою якої й розгортається онтологічно-трагічний імпліцитний підтекст людської сутності, що перманентно закорінений у кінечність та її трансцендендентну непізнаваність. У повісті В. Підмогильного „Остап Шаптала” смерть має амбівалентний характер: вона бажана, бо непізнавана, незрозуміла, як романтично-нездійсненна мрія, а водночас – це остання передумова, за якою ніщо. В. Домонтович екзистенційний вузол страх − відчай − смерть перекодовує з романтично-трансцендентної площини у реально-фройдівський, абсурдно-жорстокий екзистенційний вияв. Головна героїня повісті „Дівчинка з ведмедиком” Зина хворіє відчайдушним абсурдом А. Камю, фройдівським натуралізмом та ніцшеанським цинізмом.

Синкретизм таких домінуючих модусів художньої екзистенції, як страх, відчай та смерть виокреслює в українському модерні певний тип героя – бунтуючого, аморально-деструктивного, засліпленого власною пристрастю, який проходить еволюцію характеротворення від романтично-ідеального, утопічно-трансцендентного, а тому віталістичного героя („Огні горять” М. Яцкова, „Остап Шаптала” В. Підмогильного, „Недуга” Є. Плужника) до еротичного, сублімованого, бунтуючого персонажа В. Домонтовича („Дівчинка з ведмедиком”).

Таким чином, екзистенціальна парадигма в прозі українського модерну формується в модусі динамічного контексту культури внаслідок сплаву, колажу національно-ментальних, кордоцентричних сковородинсько-неоплатонівських екзисем (самопізнання – самовдосконалення – саморозвиток) з вестернізованими екзистенційними віяннями А. Камю, С. К’єркегора, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, К. Ясперса.

У другому розділі „Полісемія екзистенційних виявів крізь призму постмодерної чуттєвості: екзистенційний простір «позамежовості» та еклезіастська метафора «марноти марнот» у прозі кінця ХХ століття”  висвітлено способи втілення екзистенційних станів постмодерного автора та екзистенціальних модусів постмодерної чуттєвості на основі найчастотніших екзистенціальних метафор – метафори марнотності та метафори еклезіастської апокаліптичності (творчість А. Морговського, А. Малащука, О. Ульяненка, Ю. Іздрика, С. Процюка).

У підрозділі „Екзистенціальні засади постмодерністської філософії в українській літературі кінця ХХ століття та внутрішній сутності персонажа” окреслено центротворчі чинники постмодерного дискурсу (постмодерністську чуттєвість, постмодерністську проблематологію, релятивізм, плюралізм, синкретизм, багатоголосся, поліаспектність, які продукують розпорошення, руйнування сенсу, цілі, структури, мети, досвіду, сталості). Українська література кінця ХХ століття з цього погляду виглядає епохою перепрочитання та переосмислення естетичних понять й уявлень реалістичної, романтичної та класицистичної культурних практик, що й увиразнило плюральний та метаморфозно-багатоликий ореол онтологічного, внутрішнього стану суб’єкта.

Персонаж постмодерної прози звільнюється від модерного, постійного і теоретично визначеного характеру (ніцшеанського нігіліста, фройдівського героя, бунтівника А. Камю), набуваючи метаморфозності в різних ситуаціях та абстрактно-рефлексивних станах автора як живої динамічної структури художнього мовлення та рефлексій (самозаперечення героїв А. Морговського, С. Процюка, шизоаналітичність та розпорошеність на різні  наративні структури героїв Ю. Іздрика й Г. Пагутяк, психологічна розщепленість героїнь О. Забужко тощо). Постмодерний автор виступає одночасно об’єктом і суб’єктом екзистенційного мовлення й розшаровується на різні стани, настрої та наративні структури. Сама ж екзистенція як духовний процес стає виявом людського життя в психологічній проекції людини на саму себе.

У підрозділі „Вербалізація езотеричних метафор екзистенціального відчаю в творчості А. Морговського та А. Малащука” розглянуто езотеричне чуття невимовної туги та безвиході в творчості А. Морговського („Инший”, „Аве, Маріє, Аве”) та А. Малащука („Уриїл і три кола печалі”). Екзистенційну концепцію обох авторів проаналізовано крізь призму екзисем „безпросвітньої марнотності” та „апокаліптичної приреченості” як крайньої межі буття.

Романи А. Морговського „Инший” та „Аве, Маріє, аве” крізь призму опозиції Я − Інший витворюють онтологіку семантичної чужості. Опозиція Я − Інший у романах А. Малащука функціонує як художній засіб екзистенційного діалогу та інтерсуб’єктивна свідомість, що розпорошується на безліч усвідомлених і неусвідомлених структур.

Повість-апокриф А. Малащука „Уриїл і три кола печалі” – це розгорнене теїстично-атеїстичне рефлексування героїв навколо тези-виклику Ж. Батая, Ф. Достоєвського, А. Камю, Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартра про „Смерть Бога”. „Діалог з Богом”, намагання стати ним і в такий спосіб пізнати свій екстримум, свою правду та власну межу, а в ній і себе самого є концептуальною, ба більше − лейтмотивною основою аналізованого твору. Процес руйнації Бога, людини та смислу Божественного в повісті А. Малащука веде до „досвіду з абсурду”, межового досвіду, який А. Камю означив як „гріх без Бога”.

Марнотність як світоглядний елемент постлюдини відтворено в текстах повісті А. Моргоського за допомогою метамовної гри, ризомної розгалуженості та поліфонічних філологічних ходів, проектуючи в такий спосіб психологічний тип митця постмодерну – кінцесвітнього автора.

У підрозділі „Апокаліптичні мотиви як вияв поетикальної проблеми постмодерного персонажа в історико-літературній перспективі (на матеріалі романів О. Ульяненка)” проаналізовано екзистенціальні особливості та екзистенціальні парадигми в романах О. Ульяненка „Сталінка” й „Дофін сатани”.

Світоглядна основа О. Ульяненка органічно вкорінена в біблійну праоснову з її притчевою тональністю й категоричною опозиційністю Бога / Диявола, Верху / Низу, Світла / Темряви, Добра / Зла, Ангела / Люцифера, Раю / Пекла. Персонажі автора мають характер умовно-однотипних типажів, які уособлюють конкретний архетипний симулякр тієї чи іншої антитетичної площини. На власний, суб’єктивний вибір особистості в прозі О. Ульяненка накладається національний комплекс пропащої сили (образ-архетип Івана Гонти (Т. Шевченко), Чіпки Вареника (Панас Мирний)). Водночас, Йона – пророк (носій спасіння, правди, вдосконалення, добра); Горік – грішник; Іван Білозуб – пропаща людина, Сатана; Радша – фарисей, той, що вважає себе кращим; Ліліт – жінка-пастка, жінка-пристрасть, яку чоловіки вважають порятунком. Кожен персонаж має свою історію та відтворює ланцюг біблійних архетипів Пророка, Прокаженого, Сатани, Блудника, персоніфікуючи таким чином залишковий фатальний проект первісної людини – архетип гріхопадіння, що потребує спокути, та апокаліптичної приреченості на смерть як наслідок гріха. Саме так розгортається персонажна гіпербола відбування буття в апокаліптичному модусі позамежовості.

Проза О. Ульяненка являє собою метафору онтологічного дна як інакомовну екзистенцію людини, що на межі, на краю, на дні − насамперед соціуму, а потім і себе самої з власною апокаліптичною приреченістю.

У підрозділі „Антиніцшеанська енергетика та фройдівський психоаналіз у екзистенціальному досвіді персонажів С. Процюка («Інфекція», «Тотем», «Жертвопринесення»)” з’ясовано, що проза автора на рівні чуттєвості й настроєвої тональності глибоко увібрала в себе романтично-сентиментальний апофеоз як найімовірніший вияв ментальної свідомості з її кордоцентричною вкоріненістю в постколоніальну, виснажену інформативною реальністю дійсність. Романтизм та сентименталізм надають персонажам автора віталістичної енергетики, котра зм’якшує натуралістичні, а подекуди й по-фройдівськи відразливо-відверті психоаналітичні коментарі та описи. Винниченків „мозковий еротизм” (інтелектуально осмислені інстинкти як неодмінні прикмети людини, що постійно керують нею) у глибинах чуттєвості персонажів С. Процюка приховують архетип юнгівського немовляти. 

Творчість С. Процюка позначена психіатрично-невротичним окресленням оповіді, історії, сюжету, за яким прискіпливо-детальне входження в „Я” персонажа стає іманентною ознакою письма, інтенційно-дзеркальною потребою „Неавтора” або автора як третьої особи – персонажної. Такий автор невіддільний від того простору, про який оповідає, тобто від тексту, тому й перебуває в описуваному ним просторі як задіяна персона.

У підрозділі „Адитивна особистість Ю. Іздрика: антисвідомість як антиструктура у дискурсі надмірного кохання” розглянуто імплікацію екзистенційно-рефлективної перцепції адитивної особистості в творчій свідомості письменника („Воццек”, „Подвійний Леон”).

Новизна інтерпретації полягає в самому підході до аналізу постмодерно-екзистенційної проблематики, який спирається на методологію феноменології Е. Гуссерля, що виявляється як опис свідомості, а не її аналіз, і варіює звичну екзистенційну метафору в трансцендентно-невловимий, вічно присутній код катарсису, якому призначено перебувати поміж Життям і Смертю.

Фабульна сітка, яку формують екзистенціальні рефлексії, в романах Ю. Іздрика розгортається навколо лейтмотиву любові, що й становить перманентний енерготворчий чинник екзистенційної парадигми. Рефлексії „від любові” стають психологічною субстанцією героїв письменника (Воццек, Леон) і виводять  їх на грань межовості, деструктивності.

Воццек завдяки усвідомленню власної недосконалості чітко фіксує в свідомості страх перед існуванням вічності, досконалості, любові. Онтологічні виміри своїх персонажів автор моделює через концепт страху, болю, відчуження, закинутості, самотності, замикаючи адитивного героя (Воццека, Леона) в міфо-символічний код комплексу Антігони, який озвучено як присвяту свого життя коханій особі.

Таким чином, сучасна українська література відображає світ поліфонічно і розмаїто – крізь призму невловимої, до кінця неоприявлюваної метафорики екзистенційного простору „позамежовості” та метафори „марноти марнот”. Метафорика марнотності, апокаліптичності, хаосу, безсенсовності – це відображення пам’яті постколоніальної людини, яка є поетикально-композиційним ходом „кінцесвітнього автора” епохи постмодерну, причому це стосується не лише української, а й світової літератури.

Третій розділ „Міфологічно-екзистенційні коди сучасної прози: провідні мотиви, архетипні образи та поетика художнього здійснення” присвячено вивченню міфомовлення та міфомислення в екзистенційному дискурсі сучасної української літератури, де міф виступає одним із основних засобів екзистенційного вираження, а проблема міфологічного коду є сконденсованою, екзистенційно-образною, фрагментарною структурою-номадою із параболічно-глибоким підтекстом. Інтерпретацію міфологічно-екзистенційних кодів сучасної української прози здійснено крізь призму архетипно-міфологічної парадигми К.-Г. Юнга, міфотворчості Ф. Ніцше, містично-сюрреальних дискурсів М. Еліаде, архетипної критики Н. Фрая, комунікативних практик Р. Барта та К. Леві-Стросса.

У підрозділі „Міф у структурній та онтологічно-екзистенційній поетиці прози кінця ХХ століття” розглянуто міфологію як художньо-естетичну систему, яка в своїй основі моделює універсальні структури буття в історичних проявах крізь призму архетипної мови та циклічної моделі часу, уособлюючи абсолютну свободу, позачасовість та позапросторовість, зумовлену в сучасній українській літературі  постмодерною деміургічністю.

Постмодерний текст прочитує архетипи та міфологічні сюжети в системі власної онтологічної сутності. У постмодерному дискурсі діють такі міфологічні закони:

1) повторюваності певних архетипних символів (Непростих, Роду, Анн, Долі, як, скажімо, у романі „Непрості” Т. Прохаська; Урожа, Жінки, Кохання у повісті Г. Пагутяк „Захід Сонця в Урожі”);

2) виокремленої, створеної деміургічно часо-просторовості: гірське містечко Ялівець (роман „Непрості”), селище Уріж (повість „Захід сонця в Урожі”), свідомість Жінки як окремий простір (повісті О. Забужко „Я, Мілена”, „Інопланетянка”) тощо;

3) циклічності (події, сюжет, композиційні обрамлення циклічно сходяться в екзистенційну метафору як архекод, лейтмотив);

4) фрагментарності;

5) онтологічно-екзистенційної ірреальності тощо.

Тісний зв'язок постмодерної чуттєвості з міфологічною сутністю полягає у тому, що міф – це механізм знищення часу, а постмодерн проектується як деструктивна направленість на зв'язок, причинність, істинність, закономірність, доцільність, визначеність, одиничність. Тому міф у художньому просторі постмодерну нівелює час й існує як рефлективний знак, номінація історії, події, синтаксису, сигніфікації та денотації екзистенції.

У підрозділі „Екзистенціальний дискурс Г. Пагутяк крізь архетипно-міфологічну парадигму К.-Г. Юнга: (філософсько-літературознавчий аналіз)” інтерпретується екзистенційно-художнє тло творчості Г. Пагутяк.

У екзистенційному просторі Г. Пагутяк відбувається експансія символічно-колективної архетипності К.-Г. Юнга в онтологічну органіку персонажа, що й становить прерогативу творчості та стилю письма автора. Концепція екзистенціальності у її творчоості відбувається крізь призму гайдеггерової екзистенційної структури „буття-у-світі” та „буття-в-собі” шляхом синтезу архетипів Тіні, Аніми, Анімусу як шляху до екзистенційної цілісності, самості.

Комунікативна парадигма архетипів Аніми та Анімусу, тобто їхня взаємовідносність у текстах Г. Пагутяк ініціює трансцендентний стан „двох-у-одному”. Коли жіночий елемент перетворюється на чоловічий принцип, а чоловічий принцип на жіночий елемент, тоді виокреслюється ініціація міжстатевого перевдягання і відтворюється первісна цілість:  так звана „сізігія”, яка в К.-Г. Юнга уособлює „співвіднесення протилежностей, з якого виокреслюється смислове ціле, наділене Божественною або духовною природою” („Записки Білого Пташка”, „Захід сонця в Урожі”, „Кіт з потонулого будинку”, „Радісна пустеля” тощо).

Різні форми внутрішньоекзистенційної мови в творчості авторки створюють окремі мікросвіти: мікросвіт жінки, яка сама себе шукає у власному тілі; ретроспективний мікросвіт дитинства та юності, детальне відтворення дитячих відчуттів, емоцій, підсвідомих рухів як близького теперішнього; мікросвіт чоловіка через відтворення архетипу Аніми тощо.

Ідіостиль Г. Пагутяк оприсутнює романтичну тенденцію архетипних міфем крізь призму екзистенційної рефлексії, яка вербалізує невисловлений прямо містичний зв'язок втраченої первісної єдності Інь та Янь, Аніми та Анімусу. 

У підрозділі „Екзистенційні міфологеми як акт комунікативного звершення у художньому світі Т. Прохаська” розглянуто основні стилетворчі риси письма Т. Прохаська. Доведено, що творчість автора репрезентує медитативний дискурс як ініціацію відтворення трансцендентної сутності буття таким, яким його можна пережити на раціональному рівні. Такий тип прози являє собою естетичне переживання як просто споглядання, де митець та його персонаж мислять не рефлексивно-абстрактно, тобто в екзистенційній парадигмі асоціативної межовості: страсі, абсурді, відчаю, жасі, самотності. Автор та його персонажі  зосереджуються лише на тому, що їх оточує, вкладаючи всю силу досвіду в споглядання речей, витворюючи таким чином новий, інший, якісно відмінний тип екзистенціювання, що зосереджується на „екзистенції речей” як перманентному способі мислення декартівського типу. 

Т. Прохасько володіє магією позитиву або позитивною екзистенцією Н. Аббаньяно, яка спонукає індивіда сприймати світ очевидно, так, як він відбувається і минає – без есхатології надії та претензій на Вічність.

Міфотворчість та міфозаглибленість є іманентною особливістю манери письма автора. Його твори на „фоні” українського постмодернізму − наче самодостатні міфологеми, міфокоди, міфосимволи, що втілюються в постмодерну фрагментарність, неструктуровану оповідність, переривчасту свідомість, яка редукує себе до мінімалізму. Оповідний та композиційний хаос у дискурсі письменника компенсується цілісністю міфу, його філософською одностайністю та призначеністю. Адже міфи, міфологеми, міфокоди у Т. Прохаська надають текстовій фрагментарності внутрішньої цілісності. Індивідуальний стиль автора розгортається в неповторній композиції – структурованості авторського тіла та свідомості, що становить невід’ємний чинник творчої метафори як метафори міфологічного письма.

У підрозділі „Семантика міфологеми «Я-Інший» як спосіб екзистенційного розгорнення прози О. Забужко” висвітлено різнорівневу інтерпретацію культурологічної парадигми „Я-інший” у її книзі прози „Сестро, сестро” крізь призму жіночої міфомови та екзистенційного оприявлення „Інтелектуальної і Відкритої Жінки”, яка протиставляє себе чоловічому простору як інакобуттю (повісті „Сестро, сестро”, „Дівчатка”, „Казка про калинову сопілку”, „Я, Мілена” та „Інопланетянка” тощо). Міфологема інакшости у дискурсі О. Забужко представляє версію жіночого буття, цілком відмінного від чоловічого стилю та способу бути. Жіноче „Спільництво” розгортає міфологему „Жіночності” як праобраз Великої матері К.-Г. Юнга, який вчуває тільки жінка і який недосяжний чоловічому началу, його логічному раціональному чуттю.

Різке протиставлення себе „Іншою”, неспівмірною чоловічому мисленню, для героїнь О. Забужко означає визнання жіночою свідомістю екзистенційного тягаря „вічної самотності”, „окремішньості”, „внутрішньої тотальної іншості”.

Драматизм існування героїнь О. Забужко Дарки, Мілени, Ради та ін. виявляється в глибокій жіночій чуттєвості, загостреній екзистенційності, що проектується в драматизм надмірного вчування (у сестру, маму, Лєнку, чоловіків). Таке вчування фокусується як архетипно-екзистенційний тягар − замовчування жінкою власної надмірної чуттєвості як первинного атрибуту інакшості. 

Епоха постмодернізму синтезує в собі міфологічні коди та символи як суб’єктивно-абсолютну екзистенційну заданість і проектується крізь призму ніцшеанської філософії міфологізування дійсності. Окрім цього, міф у постмодерному дискурсі виступає засобом формотворчого лейтмотиву, тобто саме він на рівні поетики та композиції надає постмодерному тексту латентної цілісності в його фрагментарно-ризомному розгалуженні, неструктурованій нараційності та підсвідомо-шизоаналітичній оповідності (творчість Г. Пагутяк, Т. Прохаська, О. Забужко).

Отже, міфологічне відображення внутрішніх кодів автора та його персонажа в сучасній українській прозі виявляє себе в плюральній множинності „можливих ініціацій” міфологем та міфосимволів. Відбувається, сказати б, деструкція та деміфологізм сталих міфологічних сюжетів, образів. Постмодерні міфи – це архетипи та комплекси символічно-образних уявлень суб’єкта, який наділений постмодерною свідомістю. 

У „Висновках” узагальнено основні результати дослідження.

Вибравши найбільш показові екзистенціальні твори в українській модерній літературі та сучасній літературі кінця ХХ століття, проаналізувавши їх в аспекті екзистенційної парадигми крізь призму систематики художніх образів і характерів, ми прийшли до таких висновків:

І. Постмодерністська екзистенційна скерованість на трагічність як джерело стоїчного „надпанування”, свідоме прийняття трагічності як необхідної передумови буття зароджується ще в модерному  екзистенційному дискурсі (у творчості О. Шпитка, Ю. Косача, Є. Плужника, В. Підмогильного, В. Домонтовича тощо). Таку тенденцію можна простежити саме на екзистенційній розміреності та філософській направленості характеротворення персонажа модерну. 

Модерне як передумова екзистенційного постмодерного проступає в українській літературі, по-перше, в ніцшеанському імморалізмі, що зумовлено занепадом життєвих сил (герой О. Шпитка Луневич „Вирід”); по-друге, в фройдівському „біологічному низу”, що акумулює в собі „інстинкт як першоджерело будь-якої дії, будь-якого прояву людини”, а також у задоволенні як інстинктивній потребі, що є рушієм дій та вчинків персонажа модерну, його моральних настанов (герої В. Домонтовича); по-третє, в екзистенційно-індивідуальному сартрівському відреченні (Остап Шаптала з однойменної повісті В. Підмогильного); по-четверте, в абсурдному бунті А. Камю як єдиній передумові дії та смислу (Зина В. Домонтовича „Дівчинка з ведмедиком”); по-п’яте, в ясперсовому морально-етичному трансцендентному відлунні к’єркегорової спасаючої віри як неможливої, недосяжної мети. Адже добро в модерному дискурсі переходить у сферу трансцендентності і в художньому просторі літератури переміщується в латентний, невимовлений символ туги, хаосу, безсенсовності, абсурду (герої Є. Плужника, М. Яцкова та ін.).

ІІ. Екзистенціальне в прозі українського модерну формується в модусі динамічного контексту культури шляхом сплаву, колажу національно-ментальних, кордоцентричних сковородинсько-неоплатонівських екзисем (самопізнання – самовдосконалення – саморозвиток) з вестернізованими екзистенційними віяннями Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, С. К’єркегора, К. Ясперса, А. Камю. Модерний герой замикає універсально-тотальну відкритість тексту та смислу твору власною егоцентричністю та моноїстичною скерованістю в певний теоретико-методологічний вузол – філософію фройдівського типу – (герої В. Домонтовича, В. Підмогильного, М. Яцкова).

ІІІ. Натомість постмодерний екзистенціалізм охоплює як модерну, конфліктну, інстинктивну амбівалентну сутність людини, котра є жертвою самої себе для самої себе, так і тотальну романтичну беззахисність людини, що прагне злитися із трансцендентною сферою вічності аби перемогти страждання й поневіряння, віднайти віру, надію, самоусвідомлюючи персону власного „Я”.

ІV. Модерний герой намагається стати володарем буття, володарем істини і підкорити весь світ своїм тотальним пануванням – пануванням власного „Я”. Такий герой намагається оприсутнити латентний слід-символ, вимовити, виказати трансцендентне. Постмодерне письмо, як і постмодерний персонаж, виступає безперервним змішувачем смислу. Постмодерна мова є завжди „накресленою” у схемі різних рем і „слідів”, які ніколи не можуть бути схоплені тими, хто індивідуально говорить. Головна інтенція постмодерного художнього простору полягає в розпорошуванні та поліваріантності екзистенційних тлумачень.

V. Постмодерна екзистенція направлена на метафізичне розгорнення, адже вона не намагається бездоганно упорядкувати рух ззовні, − вона прагне передати цей рух тільки із внутрішнього боку свідомості, тобто передати свідомість такою, якою вона є насправді, виявити її як неструктуроване і нецілісне почуття, що ніколи не сягає власної повноти, задовольняючись тільки інтуїтивною сферою власного відображення (метафорика „Інакшості” у творах О. Забужко та А. Морговського; інтуїтивна архетипна екзистенція в творчості  Г. Пагутяк; шизофренічна і адитивна свідомість персонажів Ю. Іздрика; ніцшеансько-фройдівська залежність героїв С. Процюка; апокаліптичні візії персонажів О. Ульяненка; гайдеггерова феноменологічна свідомість у текстах Т. Прохаська тощо).

Екзистенційна свідомість постмодерного персонажа співмірна інтуїтивному (міфологічному чи апокаліптичному) триванню, у якому „ризомне” розгалуження різних образів та свідомо-підсвідомих візій повертають свідомість до її означеної інтуїції. Тому постмодерна екзистенція близька до інтуїтивного шизоаналітичного потоку мовлення, який виражає все те, що для нього характерне, але не піддається вираженню та означуванню і може бути тільки латентно оприсутненим контекстом.

У екзистенційно-постмодерній парадигмі кожна екзисема, як і кожний екзистенціал, відсилає до іншої екзисеми і екзистенціалу. Тому постмодерну екзисему (екзисему відчаю, страху, трепету, туги, нестерпності, хаосу, безсилля, смерті) можна вважати слідом свідомості, невловимою, динамічною свідомістю в бутті, свідомістю, яка кодифікується в контексті й постійно перебудовується.

Онтологічний рівень постмодерного тексту оприсутнюється крізь призму проблемно-тематичного пласту екзистенційної чуттєвості, що вербалізується на підтекстовому, імпліцитно-латентному, рефлективному рівні як мотив усвідомленої екзистенційної безвиході, апокаліптичної приреченості та тотальної самотності приреченої людини (творчість Ю. Іздрика, А. Морговського, С. Процюка, А. Малащука, О. Ульяненка).

Сучасна українська література запропонувала плюральну рецепцію міфу, зокрема широкоаспектне авторсько-деміургічне використання міфологем та архетипів у сфері внутрішнього, онтологічного простору свідомості як інтенційної можливості. Тому внаслідок творення деміургічного світу  в художньо-літературному просторі (творчість Т. Прохаська, О. Забужко, Г. Пагутяк) наратор трансформує власну свідомість як свідомість, що процесуально включена у твір. Мова йде про первинну свідомість, яка корелює у собі міфи, знаки, символи, міфологеми як симулякри для метамовного вираження внутрішнього відбування автора та його персонажа.

Враховуючи теоретико-світоглядні та художньо-епістемологічні канони модернізму та досліджуючи їхній вплив на зображення екзистенційної чуттєвості героя, виявляючи певні способи прояву переживань та рефлексій, ми натрапляємо на передумову постмодерної світоглядної кризи особистісного начала.