Рецептивні моделі творчості Богдана-Ігоря Антонича

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, мету, наукову новизну, практичне значення роботи, визначено предмет, об’єкт, завдання та методологічно-теоретичну базу дисертації, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Богдан-Ігор Антонич в культурній свідомості 1930-х років: ідеологічне превалювання у рецептивних моделях” досліджується процес сприйняття творчості західноукраїнського поета прижиттєвою критикою, з’ясовуються основні особливості первинної інтерпретації, що дозволяє виявити причини поліфонічності читацької реалізації авторських текстів.

Дослідження творчості Б.-І.Антонича зазвичай відбувалося через призму неоднозначності та суперечності розвитку мистецького процесу в Галичині, що формувався під впливом загальної політизації суспільства та концептуальних засад ідеологічно заангажованих періодичних видань, які визначали нові підходи до літератури та естетичні принципи, виходячи із власних настанов. Це зумовило формування мистецького горизонту сподівань 1930-х років у Західній Україні шляхом поєднання естетичних принципів та власного життєвого досвіду реципієнтів під впливом ідеологічної тенденційності.

Така ситуація стала наслідком суб’єктивних процесів, що відбувалися у суспільстві впродовж 20-30-х років ХХ століття. Перебуваючи у складі Польської держави та водночас будучи відгородженою від активної участі у громадсько-політичному житті країни, українська громада все ж таки змогла розбудувати розвинене громадянське суспільство, яке охоплювало всі сфери національного життя. Намагаючись ідеологічно протистояти польському „виклику” щодо політики проти українства, Галичина у міжвоєнний період виробляє кілька стратегій „відповіді”. Це, перш за все, доктрини комунізму, націоналізму, а також діяльність греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким.

Усі ці причини створили ситуацію, в якій літературне життя Західної України опинилося в заручниках суспільних інтересів. Українська „держава у державі” 30-х років ХХ віку була позбавлена реальних можливостей та засобів впливати на громадську свідомість українства Галичини, тому культурна сфера, вкотре вже в українській історії, змушена була здійснювати стратегічну функцію національно-духовного відродження українців. Це, безумовно позначалося і на художній літературі, і на критиці, де на перший план виходить ідеологічна пропаганда, яка відтіснила на маргінеси такі поняття як аполітичність, естетичність літературного процесу та науковість у літературознавстві.

Мистецький процес міжвоєнного двадцятиліття у Галичині розвивався під впливом концептуальних засад різних ідеологічно-естетичних орієнтацій, що остаточно оформилися на початку 30-х років ХХ ст. і були представлені націоналістичним, католицьким, ліберальним та, деякою мірою, совєтським напрямами. Саме ці течії визначали нові підходи до літератури та її естетичні принципи, виходячи із власних ідейних настанов. Представники цих орієнтацій об’єднувалися довкола видань (“Вістник”, „Дзвони”, “Назустріч”, „Ми”, „Нові шляхи”, “Вікна”), що стали виразниками концепцій окремих літературних угруповань. Кожен часопис мав своє коло читачів, впливаючи на їхні художні смаки, а відповідно і на формування їхнього літературного горизонту очікування.

Проблема публіки є актуальною в ситуації ідеологічної заангажованості у ставленні до літератури. Пересічний читач змушений був формувати власні літературні очікування під впливом того чи іншого видання, стаючи співучасником протистояння.

У середовищі так званих „професійних читачів” (критики, дослідники) ситуація виглядала ще складнішою. Літературно-критичний рівень рецепцій дослідників був загалом невисоким. З одного боку, це пов’язано з тим, що пропагандистська риторика більше надавалася для дискусій з опонентами. Саме такий стиль викладу думки був зрозумілішим і для пересічного читача. Наукові вимоги погано пристосовувалися до подібних потреб, тому у більшості випадків ігнорувалися. Іншим важливим фактом було те, що критика стала інструментом впливу на читачів, подаючи власне сприйняття літератури як певну догму. Тому науковий стиль безапеляційно замінено програмовими закликами і гаслами. Діяльність дослідників художнього слова перетворилася на суспільно-громадську роботу у вигляді агітації за певні ідеологічні платформи.

Представники журналу „Дзвони”, що був виразником засад католицького напряму та в літературних питаннях вимагав, щоб естетичні принципи не виходили за рамки християнських догм, створили рецептивну модель, яка ґрунтувалася на етичному аспекті сприйняття творчості Б.-І.Антонича. Об’єктом дослідження фактично ставали лише релігійні моменти лірики, інші сторони поезії розглядалися дотично. Апелювання Б.-І.Антоничем до віталістичної атмосфери поганства у збірці „Три перстені”, у літературних критиків „Дзвонів” викликало лише нерозуміння. Як правило, такі елементи у поетиці автора вважалися шкідливими ухилами, що можуть привести до занепаду мистецького таланту. Лірику ж відводилася роль справжнього релігійного поета, який прийшов на зміну В.Щурату.

Хоча така інтерпретаційна концепція складається із рецензій різних авторів (М.Гнатишак, П.Ісаїв, Г.Костельник, Ю.Редько та ін.), проте стратегічно постає як цілісне явище.

Особливість стратегій сприйняття націоналістичної течії полягає у дослідженні аспектів внутрішньої структури вірша та зосередженні уваги на ідеях суспільної функції літератури і відображенні у творчості проблем національної боротьби. Зорієнтованість на одну яскраво виражену тенденцію приводить до банальних висновків на зразок: ідеологічна невизначеність         Б.-І.Антонича негативно відбивається на естетичній вартості поезії (Б.Романенчук). З іншого боку, окремі представники „Вісника” (Юрій Клен) негативно сприймали у творчості поета модерністські тенденції (елементи імажинізму).

Автори ліберального спрямування (журнали „Ми”, „Назустріч”, С.Гординський) намагалися створити модерну рецептивну модель, в основі якої лежала естетична вартість художнього твору. Розглядаючи доробок поета у діахронічному та синхронічному аспектах, критики створювали розвідки на засадах об’єктивності, аналізували як ідейно-змістову, так і формальну сторони поезії. Хоча при цьому також не змогли уникнути певної суб’єктивності в оцінюванні. Інтерпретації цього напряму позначені певним рівнем науковості (загалом не притаманним тогочасній критиці) та системним підходом до трактування творчості Б.-І.Антонича.

Лінгвістично-літературознавчий аспект концепції І.Огієнка пов’язаний зі специфікою особистого досвіду та художніх сподівань критика, який апелював до вживання норм літературної мови у західноукраїнському письменстві. У питанні суспільної вартості лірики поета І.Огієнко є прихильником швидше національно-патріотичного ставлення до літератури.

Кількісно моделей сприйняття творчості Б.-І.Антонича у 1930-х роках є відносно багато, але якісний рівень їх невисокий: науковий підхід поступається публіцистичному, аспекти досліджень в основному залежать від ідеологічно-естетичних засад, котрі сповідує окремий критик або видання, яке він репрезентує.

Представники націоналістичного, католицького та ліберального напрямів у літературі сприймали творчість Б.-І.Антонича виключно з позицій власних ідеолого-естетичних засад та особистого досвіду читачів, їх літературних смаків. Кожне видання („Вістник”, „Дзвони”, „Назустріч” та ін.) намагалося сформувати у своєї публіки відмінні естетичні сподівання щодо творів мистецтва. Така ситуація зумовила певну ідеологізацію мистецтва, коли художні тексти зазнавали діаметрально протилежних оцінок у залежності від концептуальних засад окремих літературних видань.

Стратегії сприйняття поезії Б.-І.Антонича у 1930-х років є цікавими й у плані первинності осягнення творчого доробку поета. Адже початковість створює природний, а не вимушений зв’язок між об’єктом і суб’єктом (текстом і читачем).

Дисертант вважає, що, попри всі моменти неоднозначності та поверховості у сприйнятті, галицьким критикам вдалося сформулювати основні рецептивні формули у загальній практиці конкретизації творчості                     Б.-І.Антонича, що були детально розвинені наступними інтерпретаційними аудиторіями у 1960-1980-х роках.

Другий розділ „У силовому полі соцреалістичного канону” присвячений дослідженню моделей реалізації авторського тексту, створених совєтським літературознавством впродовж 60-80-х років ХХ століття. Дисертант аналізує студії творчості Б.-І.Антонича, побудовані в рамках марксистсько-ленінського розуміння літератури, з’ясовує вплив суспільно-ідеологічного чинника на процес інтерпретації.

Загалом трактування поезії Б.-І.Антонича совєтською літературною наукою довгий час залишалося поза дослідницькою увагою в силу панування ідеологічного чинника у гуманітаристиці. У соцреалістичному каноні перебували лише митці, які довели своєю творчістю лояльність до тоталітарного режиму та сповідували комуністичні ідеали у мистецтві. Лише з початком процесу суспільної лібералізації у кінці 1950-х років, який хоч стратегічно і не змінив ситуацію, але привніс певне послаблення у мистецький процес, повернули „штучно” забуті особистості, творчість котрих можна було трактувати як таку, що не суперечить принципам совєтської літератури. У цей період з’являється ряд розвідок (С.Трофимук, Д.Павличко, М.Ільницький) присвячених поезії Б.-І.Антонича.

Здобувач звертає увагу, що однією із причин „відновлення” інтересу до західноукраїнського поета були спроби нової генерації („шістдесятників”) донести до українського читача його лірику хоча і дещо відкориговану ідеологічним літературознавством, але непересічну й естетично довершену. Саме середина 1960-х років стала піковим періодом дослідження художнього спадку поета совєтськими критиками. Перші вагомі рецептивні моделі були створені С.Трофимуком („Жовтень”, 1964), Д.Павличком (вступна стаття до зібрання поезій Б.-І.Антонича, 1967). Також активно в період з 1966 по 1969 роки працює над аналізом творчості західноукраїнського поета М.Ільницький.

Інтерпретаційні стратегії у цей час позначенні саме намаганням узгодити естетичні сторони лірики Б.-І.Антонича з ідеологічними стереотипами совєтського літературознавства. Проте впродовж 1970-х років в силу суспільно-історичних обставин жодної розвідки, присвяченої поезії Б.-І.Антонича, в УРСР видано не було.

Дисертант вважає, що першою посутньою совєтською рецептивною моделлю можна назвати студії С.Трофимука („Поет весняного похмілля”, „Революційна поезія Західної України 1917-1939”). У розвідках львівського дослідника окреслено основні інтерпретаційні орієнтири, навколо яких довгий час працювали науковці Совєтської України: інтелектуально-філософський аспект лірики, суспільні та соціальні сторони творчості, ігнорування або критика релігійних моментів у ліриці Б.-І.Антонича, наголошення на неналежності до націоналістичного напряму Галичини 1930-х років.

Стратегія сприйняття С.Трофимука загалом не відзначається високою аналітичністю та науковістю, у ній більше переважає публіцистичність, а сама поезія досліджуються поверхово. Критик трактує тексти Б.-І.Антонича крізь призму шаблонного („позитивне-негативне”) усвідомлення літератури совєтською гуманітарною наукою. Художній спадок митця мав би відповідати канону соцреалізму, а відтак розглядався лише в частині, яку можна було б трактувати з позицій марксистсько-ленінського погляду на мистецтво. Саме тому студії С.Трофимука в окремих моментах позначені однобічністю, тенденційністю, вириванням думок із контексту.

Водночас важливим моментом є звернення уваги літературознавця на присутність у поезії митця філософських мотивів – до цього не зреалізований реципієнтами аспект творчого доробку автора „Книги Лева”. Загалом львівський критик сприймає Б.-І.Антонича як поета-інтелектуала з яскравим філософським мисленням. Таке визначення є ключовим у рецептивній стратегії дослідника, оскільки не позначене впливом стереотипних шаблонів. Хоча літературознавець і не намагається детально проаналізувати цю грань, зазначаючи лише, що Б.-І.Антонич філософськи потрактовував такі категорії, як час і простір, та оприявлював через свої поезії філософську концепцію буття.

Інтерпретаційна модель Д.Павличка, як зазначає дисертант, змодельована за принципом: потенційна поліфонічність авторського тексту призводить до творення лакун, які, в свою чергу, заповнюються під кутом особистих (у значній мірі суб’єктивних і заангажованих) естетичних та суспільних домінант критика. Концептуально дослідження побудоване в межах соцреалістичної інтерпретації літератури, хоча у багатьох моментах автор намагається розширити обрії традиційного сприйняття, поглянути на поезію західноукраїнського митця через призму естетичних цінностей. Критик теж робить спробу виокремлення в Антоничевих текстах філософських ідей, хоча ця проблема трактується під кутом матеріалістичного сприйняття дійсності.

Рецепція Д.Павличка засвідчила наявність ключових зрушень у подальшому розвитку авторських інтерпретацій, які були зумовлені суспільними та мистецькими змінами. Перш за все це певне розкріпачення естетичної свідомості совєтської літератури, пов’язане з хрущовською відлигою 1960-х років. У свою чергу, ця обставина породила кілька знакових моментів: з одного боку, спостерігалося намагання відновити перерваний модерністський канон із культом краси, природи, філософії буття; з іншого, така ситуація відобразила стан літературознавчої думки, що прагнула позбутися погляду на культуру як на історію ідей. Водночас цей процес засвідчив внутрішню суперечність художнього мислення, що особливо помітно у намаганні пантеїзувати, атеїзувати та забарвити у червоний колір поезію Антонича. Митець відвойовується від табору “буржуазних” поетів і освоюється у “правильних” ідеологічних парадигмах із проекцією на філософське начало лірики.

Стратегія сприйняття М.Ільницького є найбільш масштабною у кількісному і якісному означенні, оскільки включає у себе два періоди: середини 1960-х та кінця 1980-х років. Дисертант пропонує при розгляді рецептивної моделі львівського літературознавця враховувати фактор первинного і вторинного прочитання.

Інтерпретаційні стратегії М.Ільницького мали різне концептуальне спрямування, залежно від часу їх створення. У 60-х роках ХХ століття              Б.-І.Антонич для совєтського читача лише повертався із забуття, і критик своїм статтям свідомо надав ознайомчого і популяризаторського характеру.

У статті „Лада варить зілля” (Дніпро, 1968) М.Ільницький сприймає лірику поета у контексті взаємозв’язку літератури з національною традицією, фольклором. Трактування поетом народнопісенних образів і символів, їх мистецьке переосмислення ставить західноукраїнського митця, на думку реципієнта, в один ряд із Тичиною, який теж у своїй поетичній практиці вдавався до синтезу мистецьких і фольклорних елементів. У наступній статті „Весни розспіваної князь” (Донбас, 1968) М.Ільницький зупиняє свою увагу лише на збірці „Три перстені”. Дослідник не зраджує бажанню ознайомити читача із доробком лірика після довгого забуття. Власне з такого звернення і розпочинається рецензія. Проте із не властивою для нього агресивністю стосовно опонентів, реципієнт розпочинає „полеміку” із представниками релігійної орієнтації галицького літературного середовища 30-х років ХХ віку. Окрім тенденційних моментів у сприйнятті творчості Б.-І.Антонича М.Ільницькому вдається подати і кілька цікавих аспектів інтерпретації. Збірка „Три перстені” просякнута поганським світовідчуттям, символікою, дитячими спогадами про лемківську природу. З цього погляду є цікавим дослідження поезії „Село” на рівні походження і творення поетичних образів і знаків.

Головною особливістю студій М.Ільницького періоду 1960-х років стало намагання критика поєднати естетику соцреалістичного сприйняття із загальноєвропейськими мистецькими цінностями. Також літературознавець ставив завдання якнайширше дослідити окремі аспекти творчості митця, сприяти тому, щоб його лірика зайняла гідне місце в історії української літератури і стала доступним явищем для совєтського читача, літературний горизонт очікування якого сформувався під впливом кон’юнктурно-заангажованого мистецтва. До певної міри поезія Б.-І.Антонича своїм новаторством та „інакшістю” мала нівелювати ідеологічність літератури.

Рецептивна модель другого періоду представлена, головним чином, монографією „Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості” (1991), яка була побудована на відмінних концептуальних засадах, що пов’язано зі зміною літературного горизонту очікування. Це проявилося перш за все у відмові науковця від ідеологічної системи в оцінюванні поезії митця. Тенденційно заангажовані моменти первинного читання під час вторинного перепрочитування відходили на маргінеси дослідницької роботи.

Загалом же М. Ільницький вдається до аналізу поетичного спадку           Б.-І.Антонича у контексті розвитку загальноєвропейської та української літератур ХХ віку. Важливим для процесу конкретизації початку 1990-х років є той факт, що дослідник, порівняно з періодом 1960-х років, намагається застосувати досвід попереднього інтерпретування лірики Б.-І.Антонича, як своїх, так і закордонних науковців.

Літературознавець використовує первинні моделі сприйняття, які створювалися читачами у 30-х роках ХХ ст., для розгляду окремих аспектів творчості та біографічних моментів поета. У минулих дослідженнях совєтська літературна критика таке первинне сприйняття або ігнорувала повністю, або ж використовувала частково для опосередкованого підтвердження концепцій авторів. В інтерпретації М.Ільницького провідне місце займає міфософське світовідчуття у поезії Б.-І.Антонича, головним чином це стосується останніх чотирьох збірок. Критик власну монографію будує на розгляді творчості Богдана-Ігоря Антонича за фрагментарним принципом, застосовуючи до кожної окремої збірки інший підхід. Хоча при цьому зберігається основна концептуальна лінія, яка об’єднує в ціле всі домінанти та естетичні парадигми дослідження.

Дисертант вважає, що можна говорити про певну відносність та умовність щодо приналежності розвідок М.Ільницького кінця 1980-х років до совєтського періоду. В основі такого поділу лежить перш за все хронологічний фактор, а також певна пов’язаність із соцреалістичною практикою в окремих концептуальних моментах.

Загалом сприйняття творчості Б.-І.Антонича совєтською україністикою залежало від ідеологічних чинників, які превалювали у літературному процесі, хоча реципієнти й намагалися певною мірою синтезувати кон’юнктурні вимоги із власне естетичною вартістю художніх творів поета, котра була для них очевидною.

У наступному, третьому, розділі „Рецептивні моделі творчості                  Б.-І.Антонича, створені західною україністикою” дисертант розглядає процес становлення інтерпретаційних стратегій в західній українській еміграційній науці, з’ясовує обставини, що впливали на зміну читацького горизонту очікування та концептуальну переміну у сприйнятті поезії західноукраїнського поета.

Процес творення західною україністикою інтерпретаційних моделей творчості Б.-І.Антонича, на думку здобувача, можна поділити на кілька етапів, що були безпосередньо пов’язані з особливостями становлення літературного життя українців в діаспорі. Перший період припадає на час діяльності МУРу: активний розвиток суспільно-мистецького життя у таборах ДіПі дозволив повернути читачам творчий доробок Б.-І.Антонича після кількарічного забуття. Рецензії на цій стадії носили більше ознайомчо-біографічний характер. Наступний етап, який охоплює 50-ті роки ХХ століття, можна вважати певним перехідним періодом у становленні української еміграційної літератури в нових умовах. Рецептивним студіям у цій фазі здебільшого були притаманні ознаки оглядово-публіцистичного аналізу. І лише на третій стадії в період 60-80-х років ХХ віку сприйняття творчості Б.-І.Антонича відбувається на якісно вищому рівні: створюються нові стратегії реалізації його творів, в основі яких лежать модерні принципи дослідження літератури.

На думку дисертанта, поступ західної української еміграційної літератури проходив у кількох напрямах: традиційний – створення чітких організаційних структур, примат національних ідей та модерністський – сповідування нових літературних вартостей та орієнтирів. Незважаючи на різне сприйняття літератури (залежно від естетичних настанов окремих індивідуумів), діяльність усіх представників українського літературного життя в діаспорі витворила нові мистецькі уподобання серед читацької аудиторії. Проте не доводиться говорити про якусь цілісність, спільність літературних очікувань для усієї когорти читачів у ситуації, коли мистецький процес носив ознаки сегментності в силу географічної роздробленості та світоглядно-естетичних розбіжностей.

Рецепція творчості Б.-І.Антонича західною україністикою набула ознак масштабного і глибинного дослідження. У сприйнятті поезії митця читачі намагалися перш за все зосередити увагу на питанні естетичної вартості творів, ігноруючи ідеологічні стереотипи. Саме діаспорній критиці вдалося розширити спектр інтерпретаційних моделей, завдяки зміщенню акцентів дослідження: із загального аналізу художнього доробку поета на студіювання окремих моментів творчості. Важливою обставиною є й те, що, на відміну від совєтської україністики, поезія Б.-І.Антонича в еміграції ніколи не опинялася поза літературним процесом, а була його невід’ємною частиною.

Моделі сприйняття творчості Б.-І.Антонича, створені в цей інтерпретаційний період, мали цілий ряд особливостей, які пов’язані зі зміною акцентів у конкретизації авторського тексту. В окремих представників старшого покоління (С.Гординський, В.Ласовський) зміни в рецепції поезії митця спричинені, як правило, повторним перечитуванням авторського тексту з позиції переміни часово-просторової проекції. У роботах цих критиків важливу роль відігравав також фактор особистого знайомства з Б.-І.Антоничем.

Західній україністиці вдалося відійти від практики трактування творчості митця в історико-хронологічному аспекті, а натомість зосередити увагу на аналізі окремих локусів, метафор, символів поезії Б.-І.Антонича (Б.Рубчак, О.Ільницький).

Однією з найцікавіших студій Антоничівських поезій в модерній західній україністиці є стаття Богдана Рубчака “Поетичне бачення землі: три слов’янські варіанти”, в якій автор порівнює творчі пошуки Богдана-Ігоря Антонича, Єжи Гарасимовича та Велимира Хлєбникова. Рецептивна стратегія Б.Рубчака базується на основі синхронного зрізу кількох паралельних мистецьких пластів: аналізу впливів та аналогій, подібності символів та образів. Концептуально дослідження спирається на теорію поетичної образності Гастона Башляра. Б.Рубчак з позицій естетичних координат французького вченого творить власну рецепцію художнього світу трьох слов’янських поетів. Варто зазначити, що реципієнт намагається побудувати розвідку за всіма ознаками наукового дослідження, а не публіцистичного огляду.

Зрештою це пов’язане з тим, що молоде покоління критиків намагалося творити рецептивні моделі на якісно інших принципах. По-перше, це стосується застосування наукового інструментарію для побудови розвідок, що було певним новаторством, оскільки у попередні періоди рецензії носили публіцистичний характер. Важливим є також той факт, що бурхливий розвиток філологічної науки на Заході у другій половині ХХ століття дозволяв критикам розширити арсенал методологічних прийомів дослідження художніх творів. Тому з’являються нові стратегії реалізації поетичного тексту Б.-І.Антонича, засновані на використанні принципів актуальних філософсько-гуманітарних теорій Заходу. Варто зазначити, що така практика була притаманна не лише молодшому поколінню, представники старшого також намагалися у своїх студіях поєднати модерні принципи дослідження з традиційним позбірковим хронологічним аналізом поезії Б.-І.Антонича (С.Гординський).

Четвертий розділ „Рецепція поезії Б.-І.Антонича центральноєвропейською україністикою у повоєнний період” спрямований на дослідження обставин постання та особливостей інтерпретаційних стратегій, побудованих україністами Центральної Європи, які у період 50-80-х років ХХ ст. перебували в системі координатів соціалістичної гуманітарної системи. У літературознавстві країн соцтабору ідеологічний фактор узгоджувався із власне науковим аналізом, притаманним західній літературно-критичній думці. Дисертант вважає, що моделі центральноєвропейської україністики стали своєрідними сполученням рецептивних варіантів совєтського та західного літературознавств. Рецепція творчості Богдана-Ігоря Антонича україністикою країн Центральної Європи розпочалася із середини 60-х років ХХ віку. Саме тоді у періодиці Польщі та Чехословаччини з’являються перші рецензії творчого доробку митця, які за своїм характером були інформативно-публіцистичними. Це стало можливим після появи перших рецензій у Совєтській Україні.

У середині 60-х років ХХ століття відбувається поступова деідеологізація літературної науки, що дозволило дослідникам використовувати широкий арсенал методологічних засобів. Цей факт став визначальним у рецепції поезії митця україністами з країн соцтабору, оскільки вони сприймали творчий доробок Б.-І.Антонича через призму творення нових варіантів реалізації авторського тексту. Важливою є також та обставина, що чехословацькі дослідники (М.Неврлі, О.Зілинський) враховували у своїх моделях досвід первинної рецепції, намагаючись таким чином ліквідувати лакуни в тексті, утворені на етапі початкового прочитання.

Заразом з тим літературознавці з країн соцтабору відмовляються від досвіду попередників використовувати у студіях творчості Б.-І.Антонича публіцистичний стиль, натомість намагаються побудувати власне сприйняття відповідно до вимог наукового дослідження. Саме представниками центральноєвропейської україністики вперше вдалось створили стратегії реалізації авторського тексту в контексті розвитку модерністської практики (М.Неврлі, А.Флакер).

Особливе місце у конкретизації Антоничівських текстів займає словацька україністика, яка зосереджувала свою діяльність навколо наукових установ Пряшівщини. Важливо, що більшість критиків за походженням були українцями. А точніше, належали до етнографічної групи лемків, зрештою, як і Б.-І.Антонич, тому окрема частина реципієнтів дослідження та популяризацію творчості митця сприймали під кутом культурного відродження субетносу та утвердження його важливої ролі в українській гуманітарній сфері.

У середині 1970-х – на початку 1980-х роках з’являються рецептивні моделі румунської дослідниці М.Ласло-Куцюк, котра аналізує творчість лірика через призму модерних філософсько-філологічних теорій Заходу. При цьому критику вдається уникнути впливу тенденційності, засилля комуністичних постулатів, навіть на суто формальному рівні. Загалом у студіях цього періоду відбувається кардинальна зміна пріоритетів у сприйнятті творів Б.-І.Антонича – предмет дослідницької уваги звужується до аналізу поодиноких поезій (А.Флакер) чи образів (М.Ласло-Куцюк). Такий підхід, зрештою, дозволив на більш професійному рівні розглянути окремі аспекти художнього тексту         Б.-І.Антонича.

Інтерпретації післявоєнної центральноєвропейської україністики позначені певною синтетичністю: елементи літературно-наукового аналізу узгоджувалися з офіційною державною доктриною і зазнавали впливу марксистсько-ленінської ідеології. Хоча з початку 60-х років ХХ віку таке скоординування виконувало роль лише необхідного формального додатку. Тому методологічний арсенал досліджень не обмежувався рамками монофонічного дискурсу, що давало критикам свободу у виборі власної стратегії реалізації авторського тексту. Це наближувало україністику країн соцтабору до рецептивної практики діаспорної критики, молодше покоління якої намагалося трактувати творчість Б.-І.Антонича виключно через призму новітніх гуманітарних підходів. Зокрема, з’являються варіанти реалізації доробку поета у контексті концепції поетичної образності Гастона Башляра (Б.Рубчак), теорії архетипів (М.Ласло-Куцюк), модерністської практики письма (М.Неврлі, А.Флакер). Багаторівневість моделей центральноєвропейської та західної україністик є наслідком аналітичних зусиль фахової читацької аудиторії. Крім того, концептуальність у побудові сприйняття дозволила не лише по-новому інтерпретувати творчість Б.-І.Антонича, а й надати категорії “читач-текст” експресивності та емоційної завершеності.

Українське літературознавство постсовєтського періоду в питанні конкретизації Антоничівських текстів свідомо наслідує манеру концептуально-наукового трактування зарубіжної україністики. Хоча цей інтерпретаційний період і не є в горизонті нашої дослідницької уваги в силу недостатньої сформованості часової дистанції та незавершеності процесу постання модерних рецептивних моделей.

Сучасні інтерпретаційні стратегії продовжують попередні варіанти рецепції та водночас започатковують нові щодо трактування доробку західноукраїнського митця у контексті модернізму, міфокритики, компаративістичних розвідок, психоаналітичної теорії, системи української філософської лірики, явища культурного пограниччя тощо.

У загальних висновках підсумовуються основні результати дисертаційного дослідження.

Творчість одного з найяскравіших українських поетів Богдана-Ігоря Антонича впродовж кількох десятиліть розглядалася тенденційно, фактично доробок поета опинився під перехресним вогнем протилежних за змістом, але близьких за спрямованістю ідеологічних систем. Лакуни авторського тексту заповнювалися відповідно до естетичних уподобань конкретного реципієнта, його життєвого досвіду. Звичайно, це пов’язано з тим, що внутрішня структура тексту поета давала простір для безлічі інтерпретацій. Сприйняття реципієнтів дозволяє ідентифікувати багатогранність та амбівалентність комунікативного процесу щодо поезії західноукраїнського митця.

Створення рецептивних моделей залежало від суспільних та літературно-наукових факторів, що визначали рамки читацького інтерпретування в конкретний історичний період та зумовлені ним часопросторові координати.

Конкретизації авторського тексту ґрунтувалися на особистих настановах та горизонті читацьких очікувань окремих реципієнтів у питанні заповнення текстових порожнин, що у конкретному індивідуальному випадку приводило до обрання такої стратегії сприйняття, яка вилучала всі інші можливі. Це зумовлювало інколи діаметрально протилежне інтерпретування окремих поетичних збірок Б.-І.Антонича (зокрема, „Книги Лева”) дослідниками.

Важливу роль у становленні рецептивних стратегій творчості                  Б.-І.Антонича в історичному аспекті відіграв чинник первинного та вторинного прочитання. Оскільки жоден із цих двох актів сприйняття не можна вважати істиннішим у питанні реалізації творчого доробку поета, це дозволяє нам відстежити зміну рецепції окремих дослідників  з позиції переміни часо-просторової проекції. В інтерпретаціях критиків (С.Гординський, М.Ільницький) між первинним та вторинним прочитаннями поезії                    Б.-І.Антонича спостерігається певна відмінність у трактуванні, актуалізації уваги на елементах, котрі випадали на початковому етапі сприйняття. Помітним у цьому контексті є момент, що в пізніші інтерпретаційні етапи (в 1960-1980-х роки у західній та центральноєвропейській україністиках) враховувався досвід попередніх рецептивних моделей, який свідчить про нерозривність процесу сприйняття між окремими стадіями конкретизації авторського тексту. Хоча у ситуації совєтського періоду рецепцій доводиться говорити про факт свідомої відмови від читацького досвіду 1930-х років в силу неспіввідносності в ідеологічній площині.

Реалізація творчості Б.-І.Антонича лише в 1930-х роках набувала певних ознак регіональності та однолінійності. У післявоєнний час рецептивний процес характеризується постанням кількох паралельних інтерпретаційних сфер (совєтської, західної, центральноєвропейської), котрі намагалися доповнювати чи заперечувати одна одну. Утім кожен етап сприйняття прагнув у той чи інший спосіб врахувати моменти первинного прочитання поезії         Б.-І.Антонича.

Естетична дистанція, започаткована появою текстів Б.-І.Антонича у  1930-х роках, зумовила певну зміну горизонту читацьких очікувань та сприйняття творчості поета на нових концептуальних засадах у 1960-х (західною україністикою) та в кінці 1980-х – на початку 1990-х років (українським літературознавством). Зрештою дистанція, яка з’являється з виходом творів на початковому етапі і відповідно викликає різні враження у читачів, згодом трансформується у частину естетичного досвіду наступного періоду сприйняття та зароджує у публіки відмінні враження, ніж ті, що існували під час первинної рецепції.