| Краткое содержание: | У ВСТУПІ обґрунтовуються вибір та актуальність теми, визначається мета і завдання дослідження, його новизна, методологічна основа, теоретичне і практичне значення результатів.
Перший розділ – “М. Гоголь і П. Куліш як представники різних етапів розвитку художньої свідомості” – складається з п’яти підрозділів.
Перший підрозділ “Творча спадщина М. Гоголя і П. Куліша: історіографія питання” присвячено огляду наукових досліджень з обраної теми в українському і російському літературознавстві. До сьогодні сформувався потужний комплекс фундаментальних праць з теми “Гоголь і Україна”, серед яких роботи Ю. Барабаша, Г. Грабовича, О. Карпенка, Н.Крутікової, Ю. Луцького, В. Скуратівського, П. Михеда. Українське літературознавство 20-х–початку 30-х років ХХ століття чи не найбільшу увагу з усіх дожовтневих письменників (після Т. Шевченка) виявляло саме до постаті П. Куліша. Зокрема це розвідки В. Щурата, М. Грушевського, С.Єфремова, Д. Дорошенка, В. Петрова. Естетико-теоретична концепція П.Куліша до певної міри обумовлюється його світоглядовими та ідеологічними переконаннями, хоч і не визначається цілком ними. Спроби аналізу естетико-філософських, екзистенційних основ творчості письменника здійснено багатьма науковцями різних часів. Серед них, окрім названих, В.Шенрок, О. Маковей, О. Дорошкевич, П. Рулін, Є. Єфименко, Д.Чижев-ський, І. Романченко, Г. Вібе. Творчість П. Куліша є предметом уваги і сучасних дослідників: Є. Нахліка, О. Федорука, П. Кононенка, Т. Дзюби, Ж.Ляхової. Але на сьогодні не було здійснено комплексного і системного дослідження теми на обраному рівні порівняльної типології художньої свідомості обох письменників.
Специфіка теми дослідження, що належить до сфери інтегральної компаративістики, зокрема таких напрямків як порівняльна типологія та рецептивна естетика, вимагає теоретичного обґрунтування. Окресленню теоретичних засад дисертації присвячено другий підрозділ “Проблема типології художньої свідомості: теоретичний аспект дослідження”. Питання літературної типології розглядається у сфері порівняльного літературознавства. Тут визначальним чинником є саме диференціація понятійної сфери і загальний контекст оперування терміном. У царині літературознавства типологічні дослідження можуть проводитись на різних рівнях: контактному, генетичному, психологічному, етнічно-ментальному, імагологічному, біографічному. В межах кожного з названих рівнів існує своє коло тем і проблем, але для нашого типологічного дослідження важливими є два наступні положення:
1) врахування специфіки літератури як виду мистецтва і форми відображення реального світу у художніх образах;
2) однорідність принципів дослідження: спільність світоглядової позиції, співвідношення соціального та психологічного аналізу, врахування структури та семантики порівнюваних явищ.
Поняття “типології” ми вживаємо у поєднанні з категорією “свідомість”, яку розуміємо як одне з основних понять психології, філософії, соціології, що позначає вищий рівень духовної активності людини. Кожен акт свідомості супроводжується гучним резонансом, який він викликає в менш усвідомлених переживаннях, - так само, як часто більш неясне, але дуже інтенсивне творче життя є результатом не цілком усвідомлених переживань і резонує в свідомості письменника на рівні ейдології, символіки, способів і видів наративної стратегії.
Оскільки мова йде про літераторів, результат діяльності яких – художня творчість, маємо справу з естетично-філософською категорією “художня свідомість”. У сучасному розумінні це, перш за все, здатність мислити художніми образами, що кодують пізнаваний світ і дають можливість творити “світ уявний”, образний. Образи-коди, образи-архетипи (К. Юнг) можуть бути універсальними, тобто виходити за межі національного простору, але момент наявності суто національних чинників завжди присутній. Тому логічним є звернення до поняття “національна свідомість”. Оскільки постаті двох українців, Гоголя і Куліша, розглядаються на тлі і в контексті російської культури, принциповим є окреслення поняття національна свідомість, ментальність, тобто розуміння своєї осібності як представника певного етносу. Належність до однієї етнічної ментальності визначає способи світовідчуття, мислення, стереотипи поведінки та творчості, способи існування у географічному просторі та специфіку ролі етноса у цивілізації. Ментальність – це спільне “психологічне оснащення” (Н. Григоріїв) представників певної культури, яке дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати у певне світобачення. Воно і визначає поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний “зріз” суспільного розвитку органічно включається до об’єктивного історичного процесу.
На сьогоднішній день поняття національної художньої свідомості є актуальним не лише у сфері літературознавства. Література як форма відображення реального світу тісно пов’язана зі сферою психології (психологія світоглядів), тож відбувається своєрідна інтеграція певних визначень і понять.
Феноменологічна методологія дослідження питання функціонування категорії свідомості, якої ми дотримуємось, визначає поняття “нової межі і виміру” (М. Мамардашвілі) у пошуках людиною підґрунтя свідомого існування. Такими “додатковими вимірами” маємо:
1) контакти і, як наслідок, взаємопроникнення двох національних культурних просторів (Росія – Україна);
2) функціонування на теренах російського “виміру” потужних українських культурно-естетичних парадигм;
3) створення широкого художньо-естетичного інтертексту, який утримує теоретичний, дослідницький та творчий претексти.
З огляду на широкий культурно-історичний і літературний контекст дослідження та звернення до різних етапів у розвитку естетичної думки в Україні, і ширше – у слов’янському культурному світі, ми оперуємо також періодизацією розвитку національної свідомості, запропонованою П.Михедом: “…впродовж півтораста літ від початків слов’янського Відродження до революційних подій початку ХХ ст. можна вирізнити два цикли становлення української національної самосвідомости, кожний з яких включає тріаду історичної динаміки її розвитку, що умовно можна означити як етапи художнього, наукового, політичного самовизначення”. Обрані для зіставлення постаті митців якраз і належать до різних етапів розвитку художньої національної свідомості.
У межах обраного поля досліджень мотивованим є звернення до герменевтичної методології (М. Гайдегер, Г. Гадамер), оскільки дослідження проблеми інтерпретації і рецепції біографії і творчості М. Гоголя П. Кулішем передбачає герменевтичний аналіз текстів як зближення “образів автора і тлумача”, що витворює своєрідний дискурс між “горизонтами сподівань” (Г.Гадамер) представників української і російської культур. У “горизонті сподівань” виділяємо подвійність функціональної сутності, що витворює цілісніть рецепції у наступних планах:
1) у внутрішньому – це закодовані у певних творах естетичні настанови, прикмети, цінності та відхилення від норм, які визначають естетичну сутність;
2) у зовнішньому – історична, соціологічна, екзистенційна зумовленості читацького сприйняття.
Герменевтика як наука про тлумачення культурних текстів ставить питання про те, що слід бачити за текстом (автора-особистість, сучасну епоху, культурну традицію тощо) і подає принципи інтерпретаційної методології на рівні рецептивної естетики, що є окремим напрямком у нашій роботі. Проблеми рецептивної естетики розглядаються крізь призму категорій “свого і чужого”, виходячи з того, що пошук у цьому напрямку має загальногуманітарний сенс, оскільки дозволяє не тільки бачити засвоєння інонаціонального елементу як процес, але й визначити продуктивні лінії розвитку культури і мистецтва.
Третій підрозділ першого розділу “Своє” і “чуже” як рецептивний детермінант у М. Гоголя та П. Куліша” містить аналіз особливостей інтерпретації творчого доробку письменників крізь призму одного з ефективних механізмів рецептивної естетики – опозиції “свого” і “чужого”, що визначає своєрідність контактів і взаємостосунків різних культурних світів.
Зазначена бінарна опозиція у розгорненому вигляді витворює лінійну модель світосприймання (“моє” – “близьке” – “подібне” – “інше” – “чуже”) і видається досить продуктивною при розгляді постатей П. Куліша та М. Гоголя у контексті взаємовпливів українського і російського культурних світів.
Опозиція “своє” – “чуже” має інтровертивну (коли мова йде про представників однієї етнічної та культурної площини) та екстравертивну (коли принципово важливою є належність до різних національних спільнот) заданість. Тому проекція означеної моделі можлива на рецепцію творчості Гоголя представниками як української (М. Максимович, П. Куліш, М.Костомаров), так і російської (В. Бєлінський) естетичної думки.
Поняття “чужого” і “свого” може розглядатися у двох вимірах: широкому (індивідуальні психологічні рефлексії, як-от сковородинське “світ чужий мені”, коли члени бінарної опозиції – “я” і “світ зовнішній” як такий, що не відповідає моделі “світу внутрішнього”, звідси почування чужості індивіда навіть у середовищі собі подібних, коли ментальний фактор особливої ролі не відіграє); і у вужчому (коли принципово важливим є протиставлення себе як представника однієї національної спільноти спільноті іншій, коли члени бінарної опозиції вже набувають більш визначених рис – “моє” (що переростає у “наше”) і “чуже”, відмінне од “нашого”. Вужче значення категорій “свого” і “чужого” і витворює дискурс української і російської культур як типологічно відмінних.
У ставленні Куліша до Пушкіна можна виділити такі етапи: захоплення – намагання наслідувати – критична оцінка (з урахуванням того, що Пушкін – “геніальний поет сусідньої словесності”). Тоді як паралель Гоголь – Пушкін відмінна своїми загальними рисами вже тому, що їх пов’язували безпосередні творчі контакти (впритул до обговорення сюжетів творів Гоголя). Якщо Пушкін для Куліша лише взірець, то для Гоголя він – “наставник”, “учитель”. Природа захоплення Пушкіним і Гоголем у Куліша різна: це захоплення “своїм”, що в середовищі “чужих” не втрачає національного обличчя, “признаків своєї раси” (Ю. Липа).
З категоріями “свого” і “чужого” у Гоголя пов’язана власна самоідентифікація, тому мова може йти скоріше про синкретизм, аніж про полярність значень цих категорій у відповідності до його особистих шукань. На це звернув увагу Ю. Барабаш, висловивши думку, що “у Гоголя члени бінарної опозиції [батьківщина – чужина – К. І.] періодично, в залежності від різних обставин, зазнають несподіваних метаморфоз, змінюючи свій зміст часом на протилежний. А це, річ ясна, призводить до трансформації, найчастіше докорінної, структури в цілому. Інакше кажучи, опозиція “батьківщина – чужина” у Гоголя величина перемінна”. Але ж ментальність – внутрішньо заданий код, стрижень якого незмінний протягом усього життя, отож саме він і витворює вектор “свого” і “чужого”, хай і у трансформованому вигляді. Зумовлена ж ця перемінність тим, що психологічний стан Гоголя можна назвати екзистенційно-межовим, коли невизначеність є результатом одірваності, віддаленості від свого культурного етнічного простору.
Перемінність понять “своє” – “чуже” стосовно самоусвідомлення Гоголя – явище закономірне і пов’язане саме з внутрішнім емоційним станом. Коли “чужі” світи його не сприймають, він вдається до пошуку “іншого”. Показовим тут є називання і ідентифікація себе як “русского”. Цей етнонім у Гоголя трансформований, а звідси і “наш край” – це вже не “бедная Украйна”, а “Русь”, “отечество”, і пізнання законів життя “русского человека” стає “делом всей жизни”. У відповідності до усвідомлення себе як “русского” Гоголь оцінює і постать Пушкіна, якого називає “нашим национальным поэтом”. Прикметно, що Гоголь писав про Пушкіна саме у час переходу від поетичної романтики ранніх оповідань до гострого реалізму петербурзьких повістей, тобто у період переосмислення і переорієнтації власних творчих засад. Отже, статтю “Несколько слов о Пушкине” можна назвати своєрідним актом усвідомлення себе у новій якості.
Гоголь і Куліш бачили “Русь” як єдину державу, але якщо для Куліша принципово важливим було визначення ролі і місця України в двоєдиній державі, то для Гоголя на першому місці – “узнание законов жизни вообще”, прагнення універсальної гармонії, виведеної за межі національного. Прикметно, що, не зважаючи на намагання Гоголя, опозиція “свого” і “чужого” витримується до кінця життя: в пізній період творчості він звернеться до “русского читающего общества” з позиції “близкого родственника”, “собрата”.
Гоголь, таким чином, постає не в імперському, а в українському культурному дискурсі: письменник є сподвижником духу того народу, до якого належить, носієм і виразником національного способу думання, “національної психеї” (Н. Григоріїв), “свого” на тлі і в оточенні “чужого”.
Попри те, що Гоголь є визнаним класиком російської літератури, чужорідність його у російському культурному світі відзначена багатьма дослідниками різних часів (В. Розановим, Д. Чижевським, Є. Маланюком та ін.). Уособивши відмінний від російського за своєю внутрішньою духовною природою національний тип, Гоголь став спадкоємцем і виразником української культурно-історичної і літературної традиції, носієм іншої національної стихії. Своєю специфічною творчою манерою Гоголь приніс у російську літературу живий струмінь і колористику “іншого”, українського культурного світу.
У четвертому підрозділі “Художня свідомість П. Куліша та М. Гоголя крізь призму концепту “серця” (типологічний аспект)” розглядається художня свідомість Гоголя і Куліша крізь призму розвитку філософії кордоцентризму. Концепт “серця” у Гоголя і Куліша відіграє роль своєрідної світоглядової настанови. Відмінність полягає у тому, що Кулішева філософія серця не виходить за межі власне українського духовного простору і постійно коригується свідомим зверненням до раціоналістичної філософської думки. Кордоцентризм Гоголя спрямовано на чужу культурну площину, образ серця виступає як аналог внутрішнього емоційного життя, центр моральності і духовності, а отже, і як орган сприйняття Бога, що відповідає загалом українській національній традиції серця як символіко-антропоцентричній світоглядовій настанові, внутрішньо заданій і зумовленій особливостями формування української ментальності.
Рефлексія християнського вчення “за Гоголем”, ним же самим продукована і спрямована на “світ чужих”, для якого абсолютно неприйнятними видалися месіанські інтенції “брата меньшего”, а тим більше незрозумілими і його духовні пошуки, виявила драматизм несприйняття і нерозуміння творів пізнього періоду. І, мабуть, це зумовлено принципово відмінним розумінням опозиції “людина – світ” українською і російською свідомістю.
Належність Гоголя до української традиції серця яскраво виявилася у “Вибраних місцях…” та “Авторській сповіді”. Д. Чижевський назвав ці твори “спеціальними”, “українськими”, а Ю. Липа прямо констатував, що “Вибрані місця…” – це типовий вияв характеру “української психеї”, для якої властивий нахил до вибудови соціальної утопії”. “Авторська сповідь” – публічний аналіз внутрішнього світу автора, головне ж місце у творі посідає образ душі, серця.
Аналіз особливостей вияву концепту серця у структурі художньої свідомості буде, на нашу думку, фрагментарним і однобоким, якщо не врахувати і не окреслити, хоча б начерково, своєрідність філософії кордоцентризму на тлі розвитку російської художньої думки. Яскравим прикладом може бути філософія слов’янофілів, у критиці і естетиці яких закладається та основа російського думання, що відкриває можливості для синтезу пізнання раціонального і сердечного, можливого у межах російського православного мислення. Але тут треба обмовитись, що, не зважаючи на присутність і активність творчих рефлексій довкола окресленої проблематики у філософській і загалом гуманітарній думці росіян, мова йде про “свої опозиції” – “російське серце – російський розум” і звідси – смислопокладання творчості, що передбачає ідентичного творцеві реципієнта, але не “український розум і серце” (Гоголь), спроектований на чужий психологічний і культурний простір.
П’ятий підрозділ першого розділу “Концепція історії у М. Гоголя і П.Куліша (порівняльний аспект)” містить дослідження рецепції історичного процесу письменниками, що визначався суб’єктивно-оцінною рефлексією індивідуальності. У Куліша історичний факт набував багатоаспектного звучання, що зумовило перегляд усіх історичних подій. Якщо у Гоголя категорія часу історичного має два виміри (минуле – об’єкт дослідження, і теперішнє – позиція дослідника), то для Куліша історичний час – тривимірний, а теперішнє – ніби вісь розвитку історії, з якої слід оцінювати минуле і прогнозувати майбутнє. За Кулішем, історія України у Гоголя написана не як “власне історія”, а як художній твір. Гоголеві історичні твори – цілком у дусі його загальної рецепції України, і, на час появи, вони були важливі і показові для “презентації” українського культурного світу на теренах російської культури. Рецепція історії у Гоголя і Куліша відмінна своєю сутністю: у першого це – приклад романтичного художнього свідчення про історичні події існуючої в минулому країни, у другого – історія держави, якій належить відродитися і позбутися статусу провінційної, шляхом виявлення всіх фактів історичного розвитку з позицій сучасної методології.
Другий розділ дисертації “Біографічний дискурс у контексті російсько-українських культурних взаємин ХІХ ст. (П. Куліш про М.Гоголя)” має чотири підрозділи. У першому підрозділі “Біографія М.Гоголя як модель життєпису письменника-пророка” головної уваги надано біографічним роботам П. Куліша, присвяченим постаті М. Гоголя: “Несколько черт к биографии Н. В. Гоголя” (1852), “Опыт биографии Н.В.Гоголя” (1854) та “Записки о жизни Н. В. Гоголя” (1856), “Н. В. Гоголь. Лицей князя Безбородка”(1859).
Роботу над біографією Гоголя використано Кулішем як спробу самопрезентації, адже у власній мистецькій і письменницькій долі П. Куліша робота над біографією Гоголя збігається із часом власного становлення і входження у ареал “чужої культури”. Немалим тут прислужилась і постать Гоголя. Аналіз основних біографічних і літературно-критичних праць П.Куліша, присвячених постаті М. Гоголя, унаочнює своєрідність інтерпретації і моделювання біографії одного письменника іншим із позицій розвитку літературознавчої думки середини і другої половини ХІХ століття з урахуванням спільної етнічної належності і залученням рецептивних механізмів герменевтики і феноменології у дослідженні біографічного матеріалу у літературознавчій науковій практиці.
Біографічну реконструкцію, тобто факт виникнення знання в результаті дослідницького зусилля, супроводжують певні герменевтичні ситуації. Біографічний досвід як герменевтичний процес утримує, як мінімум, позиції трьох учасників – самого персонажа біографії, автора біографії і читача. Вони знаходяться між собою у певних смислових відношеннях і взаємозв’язках, які розглядаються як герменевтичні ситуації. Поняття “герменевтичної ситуації” в межах біографічного досвіду означає певний характер спільної присутності і спільної обраності учасників герменевтичного процесу. Герменевтичний дискурс продукує особливий “тривимірний діалог”, що розгортається у чотирьох основних ситуаціях, притаманних будь-якому біографічному досвіду: ситуація формування і апробації смислу і доцільності, ситуація надтекстуального прочитання, ситуація нерозуміння, чужості тексту, ситуація смислової репрезентації (презентації сукупності смислів). Ці ситуації витворюють своєрідне завершене (смислово) коло розуміння біографії як окремого тексту у межах тієї чи іншої культури. Крізь призму означених ситуацій розглядються біографічні роботи П. Куліша, присвячені постаті М.Гоголя.
Перші біографічні роботи Куліша є початком біографічної реконструкції, “кістяком” чи основою власне подальших біографічних студій. Вони і моделюють першу герменевтичну ситуацію – формування і апробація смислу і доцільності, оскільки унаочнюють, що первинний характер розуміння біографічного матеріалу можливий насамперед за умови актуальності смислового еквіваленту започаткованого діалогу, в межах якого окреслюється активний читач як співучасник створення наступних варіантів біографії. Жвавий інтерес сучасників Куліша до перших робіт засвідчив актуальність і продуктивність обраного напрямку досліду і вже означив своєрідну “опозицію смислів” у рецепції постаті Гоголя. Це яскравіше виявиться у сприйнятті наступних біографічних студій, сприятиме розгортанню нових, більш широких культурних діалогів, що виведе постать письменника за межі власне біографічних сюжетів.
Предметом головної дослідницької уваги і копіткої роботи Куліша була об’ємна біографічна студія “Опыт биографии Н. В. Гоголя со включением до сорока его писем” (1854). Монографія побудована на основі фактичного матеріалу, наданого С. Т. Аксаковим, М. А. Максимовичем, П. Плетньовим, матір’ю письменника, була прихильно зустрінута сучасниками Гоголя. Головної уваги тут надано листам Гоголя, яких на той час дослідник мав лише 39. Новизна роботи полягала у тому, що це була перша спроба біографічного дослідження про Гоголя, домінантну роль у структурі якого відіграв епістолярій і вже було поставлено завдання “проследить биографию духа писателя”, спираючись на лист як соціокультурологічний феномен. У центрі уваги - людська особистість та індивідуальність письменника. Час написання Кулішем цієї книги – це 1853-54 роки, період першої спроби “охуторянитись”, період охолодження стосунків із редакцією “Современника”, час життя на Баївщині і написання “Листів з Хутора”. Свою роботу над біографією Гоголя Куліш не афішував, мав матеріали, головним чином, завдячуючи П.Плетньову.
Структура біографії в “Опыте…” трикомпонентна: поділ життєвого шляху на “три класичні періоди”, що є суголосним з агіографічною традицією створення біографій із суворою канонічною структурою, яка включає три обов’язкових періоди: 1) “домашній період” – дитинство і рання юність, перші впливи і формування особистості письменника, навчання у Ніжині; 2) “чужина і поневіряння” у пошуках місця – Петербург, початки творчої діяльності; 3) “період паломництва” – закордонні мандри, розквіт творчості, повернення на батьківщину, смерть. Окрім того Куліш вміщує “додатки” (добірку копій документів), де публікує дворянський протокол Гоголя, його атестат, класні вправи майбутнього письменника. Своєрідно тут подано образ самого біографа-оповідача. Куліш веде оповідь від першої особи множини – “ми”, тим самим оприсутнюючи свою позицію як біографа: “прежде, нежели мы расскажем, как все это было, мы должны вспомнить…”. Позиція автора “Опыта биографии …” є скоріше не “трансляційною, хронікальною”, як мало би бути при написанні біографії наукової, а креативною. Тож і генологічний різновид “Опыта биографии” – письменницька біографія (коли принципово, що про одного письменника пише інший, тоді відбувається “сплав літературності і художності”) у поєднанні “письменник-автор” – “письменник-герой” виникає у результаті синтез психології обох, що формує особливий внутрішній сюжет.
Ця робота Куліша вже утримує такі компоненти реконструкції біографії як авторська концепія, змістовно значима структура, добір і узагальнення фактів, вибір певної манери оповіді. Звідси – продовження започаткованого першими роботами діалогу, який передбачає вже і ситуацію надтекстуального прочитання, оскільки окреслено сферу “умолчания” (замовчування) як засіб творення образу, що потребує ситуативного розкодування вже власне самим читачем. Це формує своєрідний горизонт запитань і позатекстуальне прочитання біографічного досвіду у ціннісно-просторовому і просторово-часовому вимірах, адже позатекстуальний вимір біографії продукує прагнення висловитись, “договорити” несказане автором, а отже – провокує продовження культурного діалогу і активізацію реципієнта як його безпосереднього учасника. Актуалізується це прагнення продовженням роботи Куліша над творчістю Гоголя вже як критика і літературознавця.
Починаючи з 1857 року, Куліш активно виступає із літературознавчими статтями, і постать Гоголя незмінно присутня у його публіцистичних, літературно-критичних працях: “Об отношении малорусской словесности к общерусской” (1857), “Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність” (1858), “Характер и задача украинской критики” (1858), “Простонародность в украинской словесности” (1858). У 1860 – 61 рр. Куліш виступає на сторінках періодичних видань (“Основа”, “День”) із рядом статтей, присвячених аналізу розвитку української літератури і, зокрема, творчого доробку раннього Гоголя: “Обзор украинской словесности. Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории” – загалом чотири статті, в яких Куліш постає не як біограф, а як критик і теоретик літератури. Якісно нова позиція автора біографії моделює ситуацію нерозуміння, коли смисли одного біографічного контексту “розводяться” одним і тим самим автором і створюється своєрідна “полярність” у баченні персонажа біографії, що сприяє накладанню смислів окремих текстів і створенню нового контексту розуміння попередньої біографії. Цим убезпечується ефект “чужого тексту”, оскільки автор відсторонено намагається проаналізувати матеріал відносно методології літературознавчої критики, а не аналізу життєвого фактажу. Ці роботи Куліша викликали ряд дискусій між науковцями і літературознавцями, які були предметом окремих наукових розвідок (М. Максимович, М. Погодін, С. і Т. Аксакови), а постать самого автора набувала іншого виміру. Куліш змінив власний статус в очах реципієнта – з пасивного творця біографії письменника на критика творчості того ж письменника, тим самим значно розширюючи межі створеної ним Гоголевої біографії.
Ситуація смислової репрезентації (презентації сукупності смислів) чітко простежується у другій об’ємній біографічній роботі П. Куліша “Записки о жизни Н. В. Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем” (1856). Це вже двотомова студія, в якій дослідник, впровадивши вперше у російському та українському літературознавстві психографічний підхід, проводить естетично-психологічні зіставлення “внешней и внутренней жизни Гоголя”. “Записки о жизни Н. В. Гоголя” є своєрідним підсумком біографічних досліджень Куліша. У цій версії моделі біографії письменника вже прочитується головна ідея: довести послідовність, мотивованість і внутрішню логіку естетичних пошуків митця, своєрідним синтезом і результатом яких є “Вибрані місця із листування з друзями”. Крізь призму “Вибраних місць…” Куліш оцінює весь творчий доробок Гоголя і бачить його як носія національної ідеї, а разом із тим – переглядає і своє призначення для розвитку української літератури, і ширше – культури. Постать Гоголя у біографії Куліша подається крізь призму оцінки “Вибраних місць…” головного твору, а сам письменник постає як “художник-християнин”. “Вибрані місця…” оцінені Кулішем як перехід письменника на нові естетичні позиції. З цим пов’язана і розробка Кулішем “програми” формування ідеалу письменника, митця, який повинен власним прикладом вказати шлях до зміни суспільного ладу через вдосконалення окремої особистості.
П. Куліш виступав і суто як критик М. Гоголя, зокрема раннього періоду творчості. Це питання є основним у другому підрозділі “П. Куліш – критик М. Гоголя (на матеріалі дискусії з М. Максимовичем)”. На теорії розвитку української культури і літератури Куліша, що стала синтезом багатьох тенденцій, на ранньому етапі творчості позначилися просвітительська заданість та романтичний ідеалізм. У відповідності до еволюції світогляду Куліша можемо виділити два етапи у рецепції Гоголя як явища культурного життя ХІХ століття: біографічна і літературно-критична діяльність. У руслі теоретичних настанов відбувається і рецепція Кулішем раннього Гоголя. Показовою у цьому плані є дискусія з М. Максимовичем, яка унаочнила належність Куліша до якісно відмінного етапу розвитку національної самосвідомості, ніж Гоголь і Максимович, які презентують, згідно з використаною нами умовною схемою, поділ на етапи художнього (Гоголь) та наукового (Максимович) самовизначення. Тож творчість М. Гоголя по-різному сприймалась уже його сучасниками.
Критикуючи раннього Гоголя, Куліш водночас враховує специфіку доби, коли етнографічна та історична науки перебували на етапі становлення, що свідчить про усвідомлення Кулішем різниці епох. Ідея Кулішевого “Обзора…” – довести спроможність і перспективність розвитку української словесності від Гоголя до Шевченка, що заперечило б сприйняття української культури як периферійної.
Окремим напрямком роботи П. Куліша над спадщиною Гоголя була його редакційно-видавнича діяльність, специфіка якої аналізується у третьому підрозділі “Редакційно-видавнича діяльність П. Куліша як спосіб інтерпретації образу М. Гоголя”. Редагуючи листи Гоголя, Куліш створює своєрідний епістолярно-текстуальний дискурс, позначений змінами різного характеру: “прогалини” в листі як документі між подією і реальністю, подією і авторським способом відтворення її, формує просторову і стильову відокремленість листа від реального автора, образ якого суголосний власній рецепції. Робота П. Куліша з епістолярієм М. Гоголя є своєрідним продовженням “творення образу” письменника, започаткованого ще біографічними студіями.
Біографічні праці Куліша досьогодні зберігають свою значимість і актуальність в українському і російському гоголезнавстві і утримують напругу на рівні дискусій, про що йдеться у четвертому підрозділі “Біографічно-видавничі студії П. Куліша у рецепції російської критики”. Поява ряду Кулішевих робіт, присвячених біографіці М. Гоголя, та видання шести томів його “Сочинений и писем” викликала ряд відгуків з боку представників російської інтелігенції і спровокувала тривалу у часі дискусію, актуальність якої підтримувалася своєрідним міжкультурним українсько-російським діалогом на рівні визначення належності Гоголя до тієї чи тієї літератури. Тут предметом уваги є рецензії на роботи Куліша як його сучасників (С. і Т. Аксакових, П. Анненкова, М. Погодіна, М.Чернишевського), так і представників російського гоголезнавства нашого часу (І.Виноградова, В.Воропаєва). Аналіз рецепції Кулішевого доробку представниками ХІХ століття і сьогоднішньою російською гуманітаристикою (на прикладі статті І.Виноградова “Куліш – перший біограф Гоголя”), засвідчує, що у сучасному російському гоголезнавстві значення роботи П.Куліша дещо применшується і окремі питання потребують більш детального аналізу.
Третій розділ дисертаційного дослідження “Гоголівські теми, ідеї, образи у художній свідомості П. Куліша” складається з двох підрозділів. Творчість П. Куліша розглядається крізь призму “творчого діалогу” з М.Гоголем.
Перший підрозділ “Ейдологічна “присутність” Гоголя у художньому вимірі Куліша” присвячено досліду прямих впливів на художню творчість. У художньому вимірі П. Куліша присутній ейдос Гоголя і як факт біографії, і як предмет художнього діалогу, в якому Гоголю відведено роль смислотворчої домінанти. Ейдологічну присутність розглядаємо як вид ускладненої багаторівневої рецепції постаті Гоголя у художньому вимірі П. Куліша, який витворює особливий дискурс на рівні авторської самоідентичності і утримує кілька векторів розвитку: від запозичення псевдоніма до “реальної” присутності образу Гоголя у художніх і художньо-публіцистичних творах П.Куліша. Самотворення ідентичності усвідомлюється письменником як своєрідна естетична практика – винахід нової (поетичної) мови, нового словника і фігур самопрезентації, зрештою, нового типу оповіді. Ейдологічна присутність одного автора культурних текстів на рівні художнього матеріалу в іншого автора є найбільш відкритою для зовнішніх діалогів та інтерпретацій формою рецепції.
Виходячи з того, що існує два види рецепції – описова і продуктивна, на прикладі П. Куліша можемо спостерігати складний синтез обох видів: 1) перший рівень смислової презентації ейдосу М. Гоголя – робота над біографією і виданням творів, завдяки чому досягається статус біографа і, як наслідок, місце в літературознавстві в означеній іпостасі; 2) другий рівень – продуктивний – це постійний, тривалий, ускладнений особистими творчими проектами і візіями, діалог уже не з власне постаттю Гоголя, а, скоріше, з “ейдологічним відбитком” його у художній свідомості Куліша.
Окреслення особливостей пошуку наративної стратегії П. Куліша з акцентуванням на категоріях автореференційності та точки зору як знаку формування національної нарації є виявом продуктивної рецепції ейдосу Гоголя. З огляду на ідеологічну і хронологічну різницю епох, індивідуальних особливостей та належності письменників до різних етапів розвитку художньої свідомості, тип наративної стратегії кожного має свої яскраво виражені вектори розгортання: у Гоголя це перевага індивідуальних, особистісних інтенцій з домінантою дотримання пророчого пафосу і претендування на слово з відповідними семантичним спрямуванням, учительне слово, тоді як у Куліша це якісно інший тип нарації, зумовлений скерованістю на національну ідентичність, з розгортанням художньої і соціокультурної реальності під кутом зору уявної спільноти, що мислиться як нація. Проаналізований прийом автореференційності на рівні його вияву і особливостей в обох письменників засвідчує, що звернення авторів до свого попереднього доробку є особливим літературно-художнім прийомом метатекстуальності, в якому автор і його поетика стають постійним предметом власного тексту. Автореференційність виділяється поетична (діалог автора зі своїми творами) і біографічна (коли в центрі уваги – текст життя автора). У Гоголя – синтез персональної і художньої автореферен-ційності, у Куліша – поєднання персональної, есеїстично-наукової, художньої автореференційності.
У другому підрозділі “Вибрані місця із листування з друзями” М.Гоголя і “Хуторна філософія” П. Куліша: проблема інтертекстуальності” проведений порівняльний аналіз творів на рівні інтертекстуальності унаочнює близькість обох митців і своєрідну генезу ідей з позицій різних етапів розвитку художньої національної свідомості з урахуванням фактору розмежування культурно-історичних епох.
Інтертекст як відкритий діалог автора з минулими літературними явищами актуалізує поняття “малого” і “великого” історичного часу у сенсі функціонування текстів у межах культурної епохи та співвідноситься із поняттям “стороннього слова”, його міри і впливу на власне авторську позицію.
“Діалог” П. Куліша і М. Гоголя є багаторівневим і складним, він утримує в собі такі види і способи інтертекстуальності, які полягають у: відбитті в одному творі конкретних більш ранніх літературних творів, через цитування, алюзії, ремінісценції; явному наслідуванні чужих художніх особливостей (всі різновиди і способи стилізації).
Оскільки поняття інтертексту розуміємо як “текстову інтеракцію в межах того самого тексту” (Ю. Крістева), з’являється якісно нова і розширена дефініція виходу за межі окремого твору, що вилаштовує систему “текст – тексти – система” (система поєднання, мовна, смислова, композиційна тощо). Для аналізу таких відношень необхідно використання понять архетексту – як логічного поняття текстової сукупності у дистрибутивному розумінні, та прототексту – більш раннього тексту, який відкрито чи приховано наслідується. Важливим для нашої спроби проведення аналогій і виявлення інтертекстуальних зв’язків є поняття претексту – це окреме, своє у кожного творця (письменника) “коло попередніх прочитань” (Р. Барт), той культурний досвід, який передував етапу креативності і який сприяв появі власних текстів. Окреслені категорії є складовими поняття метатексту – онтологічної єдності всіх художніх проявів літератури та культури.
На рівні інтертекстуального дискурсу “Вибраних місць” Гоголя з “Хуторской философией…” Куліша має принципове значення факт безпосереднього знання творчості італійського письменника С. Пелліко. Це дозволяє говорити про ускладнений вид літературного наслідування, який умовно формує тричленну структуру на рівні текстів, де є першотекст (С.Пелліко) і два його інваріанти (Гоголь, Куліш) різного рівня трансформації та інтерпретації чужої ідеї в своїй творчості, в тілі своєї культури і різного зв’язку з першотекстом.
У нашому дослідженні маємо справу з різними видами інтертекстуальних зв’язків, зокрема: генетичними – в полі зору лише ті архе- і прототексти, які безпосередньо брали участь у виникненні “третього твору”; інтенціональ-ними – сплановані автором, усвідомлені ним, це можна назвати і “смислопокладанням”; іманентними – навіяні або визначені самим літературним твором; рецепційними – ті, що можуть бути виявлені різними реципієнтами. Названі твори порівнюються на таких рівнях: архе- і претекстуальні зв’язки; фактор часу; задум і суголосність ідей; авторська позиція. Кожен із означених рівнів має свій смисловий контекст. Інтертекстуальний дискурс обраних творів Гоголя і Куліша, близькість на рівні ідей, тематики, мотивів унаочнює наслідування Кулішем традиції Гоголя, але і презентує також нову якість повчального слова, а з ним – новий статус автора.
Михед П. Слов’янське Відродження і формування нової парадигми української культури // Сучасність. – 1999. - №1. – С. 112.
|
