| Краткое содержание: | У Вступі обгрунтовано вибір теми дисертації, визначено її актуальність та ступінь новизни, сформульовано мету і завдання роботи, її предмет, окреслено теоретико-методологічну основу та практичну вартість одержаних результатів, стан і форми їх апробації, описано структуру й обсяг роботи.
Перший розділ дисертації "Публіцистика польскою мовою: проблематика, концептуальність, стиль" містить ґрунтовний аналіз ідейних устремлінь Франкових виступів у польській пресі від 1878 до 1897 року. З'ясовуються причини його входження у польську журналістику і громадське життя, зв'язки з чільними польськими діячами лівого спрямування в Галичині. Визначено інтелектуальні, ідеологічні пріорітети, на яких базувалася Франкова участь у польських виданнях, дано свою версію тлумачення низки культурологічних та історичних проблем галицької суспільної ситуації останньої чверті ХІХ ст. Вивчено питання взаємодії польської і української культур у ментальності і творчій активності галичан, пояснюється особливість польського соціалізму, його впливи на формування першої ґенерації українських галицьких соціалістів, в т.ч. й І.Франка, окреслюється загальна парадигма інтелектуального розвитку галицьких політичних і культурних еліт у загальноєвропейському контексті процесів модернізації.
Матеріал розділу дає змогу визначити головні програмні засади польських часописів, з якими найбільше співпрацював І.Франко, окреслити контури бачення його ідеологічної та культурної програми, адже своєю творчістю і діяльністю письменник формував новаторську модель національного розвитку у взаємодії з європейським світом. "І.Франко, якого Сергій Єфремов, слушно назвав "учнем Драгоманова", пішов значно далі від свого великого учителя і вперше концептуально обґрунтував ідею культурної цілісності та культурної специфічності України, – в умовах, коли з політичного погляду це могло видатися лише ідеалістичною утопією. І.Франко, по суті, перший з такою силою після Т.Шевченка проголошує не лише потребу, а й неминучість самостійного шляху розвитку української культури. Франкова концепція великої України" була... свідомим, виваженим, всебічно обгрунтованим “проектом майбутнього української нації" – зазначає О.Пахльовська. У цьому контексті докладно досліджено основні етапи становлення і формування польськомовної Франкової публіцистики як головного інструментарію його інтелектуальної стратегії в українсько-польських міжкультурних взаємодіях.
У польському політичному середовищі І.Франко знайшов те, що було відсутнє в українському галицькому політикумі: більшу гостроту ідейної боротьби, свободу суджень, журналістську конкретику оцінок суспільної ситуації. Активно дописуючи до польських варшавських часописів ("Prawda", "Gіos", "Wisіa", "Przegl№d Tygodniowy", "Atheneum", "Kurjer Warszawski"), позитивістських за своєю філософією та більше демократичних за ідеологією, І.Франко сприяв включенню центральнопольського інтелектуального та ідейного дискурсу в контекст української журналістики. Об'єктивно це спричинило дієвий вплив, загальну лібералізацію та модернізацію культури на землях Галичини і Буковини.
Виокремлюємо питання співпраці І.Франка із польськомовним петербурзьким часописом "Kraj", що був на демократичних засадах і відіграв певну роль у становленні міжнаціонального діалогу в масштабах цілої Східної Європи. Тут І.Франко виступив із низкою статей про українську літературу, опублікував польською мовою кілька власних художніх творів ("Історія моєї січкарні", "Два приятелі", "Добрий заробок", "Олівець", "Поєдинок", "Слимак", "Ідилія", "Цигани", "Домашній промисел" та ін.). Цей часопис він використовував як трибуну для пропаґанди української проблематики на широкому міжнародному рівні. Саме на сторінках "Kraju" І.Франко мав постійну систематичну рубрику про суспільне життя Галичини.
Один із стрижневих висновків розділу пов’язаний з проблемою, що увиразнює об'єктивну еволюцію світоглядних позицій І.Франка. З фактологічного матеріалу – статей періоду його участі у львівській соціалістичній газеті "Praca" (1878-1881) – проступає факт: український мислитель і теоретик суспільної думки вже на початку 1880-х рр. відмовився від революційної концепції соціалізму, прийняв широку програму реформаторського соціалізму. Саме польськомовні статті І.Франка, ті, що не потрапили в т.ч. й до “Зібрання творів” у 50-ти томах, дають можливість дійти цих висновків арґументованіше.
Докладне висвітлення участі І.Франка у польській соціалістичній та демократичній періодиці пояснює й таке складне питання, як його стосунки із представниками галицьких народовців (В.Барвінський, О.Барвінський, А.Вахнянин, Ю.Романчук та ін.). Найпершим своїм завданням І.Франко завжди ставив ідейну боротьбу за розв'язання злободенних соціальних та економічних проблем українського народу. Історична ситуація була такою, що без якісного соціального перевороту неможливим було будь-яке національне політичне і культурне піднесення. Без створення сприятливих правових, господарських, культурних, освітніх умов не міг відбутися якісний націєтворчий рух українських селян. Цей типовий процес був властивий для всіх народів, які проходили період модернізації. І.Франко усвідомлював потребу, кардинальність цих завдань. Натомість галицькі народовці часто виступали з позиції провладних структур, вони не розуміли всієї широти демократизаційних процесів і стримували проґресивні тенденції ґлобальних суспільних змін. Тому соціалізм, зокрема його аґрарницька версія у польському людовському русі (Б.Лімановський, Б.Вислоух), стали для І.Франка тією ідеологією, в програмі якої він бачив ефективні шляхи переструктуризації і трансформації галицького суспільства. До 1890-х років народовці не змогли охопити своїми політичними впливами селянство. Від 90-х років, відколи соціалізм для поляків став позитивною програмою, народовці змінили 1899 року власну соціальну програму, наблизилися до народу, перетворилися у національно-демократичну партію. Це дало їм змогу витримати політичну конкуренцію в боротьбі за впливи на широкі суспільні маси, не загубитися в історії.
Весь масив проблематики Франкової польськомовної публіцистики ілюструє складний процес витворення моделі народного руху, зорієнтованого на захист соціальних прав та інтересів селянства. Участь І.Франка у польськомовних виданнях соціалістичного спрямування ("Przegl№d Spoleczny", "Przyjaciel Ludu" i "Kurjer Lwowski"), співвидавцем яких був відомий польський публіцист і громадський діяч Болеслав Вислоух, стала важливим етапом у формуванні нової ідеології українства і зближенні політичних цілей сусідніх народів. Найкраще ця тема розкрита у відомій статті "Organizacja stronnictwa demokratycznego"("Kurjer Lwowski", 1888). Тут І.Франко детально окреслив особливості і завдання польсько-українського спільного народного руху. Її зміст звучить актуально й для сучасного читацького загалу.
Аналізові проблематики статтей на сторінках "Kurjera Lwowskiego" найбільше місця присвячено у першому розділі дисертації. Ця щоденна львівська газета стала для І.Франка своєрідною поліваріантною трибуною. З її шпальт публіцист промовляв на різні теми і стосовно найрізноманітніших соціальних та культурних проблем. Журналістський талант Франка найповніше явив себе саме на сторінках "Кур'єра Львівського". Широчінь світогляду, загострене відчуття актуальності проблеми, запал полеміста, оперативність та глибина аналізу – усе це визначальні ознаки Франка-публіциста.
Упродовж десяти років І.Франко зі шпальт "Кур'єра Львівського" системно критикував економічні зловживання польської шляхти. Вона гальмувала соціальний і господарський розвиток краю. Бюрократизм владних кіл, безпорадність найбільших українських політичних таборів в Галичині – народовців і москвофілів, – ось ті висхідні, що стали предметом гострих виступів І.Франка.
"Кур'єр Львівський" перетворився на справжню "лабораторію" польсько-української і ширше – польсько-українсько-єврейської – співпраці на громадянській ниві, оскільки своєю аналітикою і автурою (Е.Лілієн, А.Інлендер та ін.) часопис охоплював актуальну проблематику міжнаціональної солідарності на ґрунті ідей лібералізму.
У "Кур'єрі Львівському", за підрахунками К.Дуніна-Вонсовича, І.Франко надрукував 745 статей на різні теми, а також 14 статей – у літературному додатку до газети "Tydzien". Це становить близько 80% від усього польськомовного доробку І.Франка. З публікацій у "Кур'єрі" він склав три окремі розділи збірки "В наймах у сусідів".
Основні теми, які розпрацьовував І.Франко на сторінках "Кур"єра Львівського" і які виражали концептуальність і політичну страгегію його публіцистики, це: 1) пропаґанда суспільної філософії соціалізму і позитивізму; 2) аналіз економічного життя краю; 3) огляди суспільно-політичних тенденцій в Росії і критика теорій слов'янофільства та панславізму; 4) тема пробудження громадянської гідності в українському суспільстві, що переросла в центральну мегатему Франкової публіцистичної творчості; 5) реґулярні огляди діяльності депутатів галицького сейму й австрійського парламенту.
Завершальна частина першого розділу присвячена темі виходу І.Франка з редакції "Кур'єра Львівського" і оцінок ним польсько-українських стосунків у 1890-і рр. Подається власна версія про загострення його відносин із різними польськими середовищами. У вжиток вводимо маловідомі факти, дотичні до проблематики та висновків важливої статті "Русько-польська згода і українсько-польське братання" (ЛНВ, 1906). Вона незаслужено опинилася поза увагою франкознавців. 1893-97 рр. постають як період стрімкої ідейно-світоглядної еволюції письменника. На цю добу припадає переосмислення ним визначальних засад своєї попередньої діяльності. У цьому зв’язку ми спираємося на низку статей, що не ввійшли до “Зібрання творів” у 50-ти томах, а саме "Російські соціал-демократи" ("Народ"), "Socialistyczne protestanci" ("Kurjer Lwowski") та ін. Апогеєм світоглядної еволюції в польському питанні для І.Франка став 1897-й рік, коли була написана концептуально вагома стаття "Поет зради". Письменник поступово, але щораз активніше почав звертатися до правих політичних ідей та філософії ірраціоналізму. Паралельно зі статтею "Поет зради" з'явилися гострі – в аспекті аналізу становища польсько-українських стосунків – дві статті: польською мовою в газеті – додатку "Tydzieс" стаття "Nieco o stosunkach polsko-ruskich"(1895) і німецькою мовою в "Die Zeit" стаття "Polen und Ruthenen" (1897). Усе це пояснює логіку І.Франка як публіциста. Вона відображала ситуацію міжнаціонального протистояння в Галичині, за якої поляки відчули загрозу своїм інтересам домінуючої нації з боку щораз мобільнішого українського руху і почали наступально діяти проти нього на всіх рівнях – від державної політики до народної освіти. Тому й статтю “Поет зради” ми схильні розглядати в контексті розгортання саме політичної, а не естетичної, полеміки І.Франка із польськими середовищами.
У підрозділі "Головні стильові ознаки і функціональні властивості польськомовної публіцистики" зроблено основні висновки і узагальнення про стильову манеру Франка-публіциста. У висновках ми поділяємо твердження Р.Заклинського, який одним із перших вивчав публіцистику І.Франка. Нами враховані досягнення радянської франкознавчої науки.
Концептуальні напрямки польськомовної публіцистики І.Франка завжди були зорієнтовані на формування громадської думки, а не вираження свого творчого потенціалу. Тому автор часто апелював до наукового матеріалу, до філософських формул і передових ідей європейської культури, доводив потреби пропонованих нововведень та ідей. Домінантною перевагою І. Франка була його енциклопедичність, через що він вирізнявся серед публіцистів своєї ґенерації. Він постійно звертався до таких вічних істин людського буття і людської натури, як особиста, громадянська гідність, свободолюбність, відповідальність, толерантність, співчутливість, жертовність.
У другому розділі "Естетичні та культурологічні параметри польськомовної літературної критики і публіцистики", який членується на три підрозділи, зроблено аналіз теоретико-літературних здобутків І.Франка. Його доробок у польській пресі як критика і публіциста складається із таких основних тематичних пластів: 1) теоретичні і критичні статті з розвитку поетики реалізму; 2) статті, що популяризували українську літературу і культуру; 3) критичні статті про польську літературу.
У підрозділі 2.1. "Розвиток естетичної теорії позитивізму" на матеріалі таких статей, як "Еміль Золя і його твори" (1878), "Польський селянин у світлі польської літератури" (1887), "Влада землі в сучасному романі" (1891), "Етнологія та історія літератури" (1894) – вибудовується цілісна концепція літературного позитивізму. Відзначено, наскільки естетичні погляди І.Франка були систематизовані, охоплювали найновіші досягнення європейської естетичної думки. Український письменник вплинув на розвиток польського естетичного позитивізму, особливо в Галичині, де літературні польські кола традиційно орієнтувалися на поетику романтизму. І.Франко спричинився до збагачення мотивів і тем польської критики. Він сприяв популяризації творчості Е.Золя в польській культурі, проінтерпретував низку важливих положень теорії натуралізму.
Наше дослідження охоплює й кілька маловідомих виступів І.Франка як рецензента. Вони доповнюють картину розвитку теорії позитивізму у польськомовній літературній критиці, уточнюють важливі орієнтації письменника. Водночас Франкова теорія позитивізму постійно сама переживала тенденцію до еволюції, до ускладнення розуміння завдань мистецтва. У статті "Влада землі в сучасному романі" (1891) постійно посилюється акцент на психологізмі як на одному з основних літературних прийомів. Саме з позицій позитивізму-реалізму І.Франко не сприймав тенденцій декадентства і естетського модернізму, які з'явилися в європейській літературі у 1870-1980-і роки. Це засвідчує його відомий відгук "Odczyty Miriama" (1894) і особливо стаття "Z dziedziny nauki i literatury" (1891), що з'явилися в "Кур'єрі Львівському". Тут ми спираємося на тези М.Легкого, який значно поглибив розуміння питання "І Франко і модернізм". Критик розмежував в особі письменника суспільного аґітатора і естета, який на рівні нарації був суголосним стильовим пошукам модернізму.
У висновках підрозділу пояснено засади і причини загального несприйняття українським письменником поетики і настроїв західноєвропейського декадентизму, які зумовлювалися розумінням конкретних завдань для української нації, що перебувала на цілком відмінному рівні розвитку і структурованості, аніж передові західноєвропейські народи. Тут відбулося його поступове роздвоєння: в аспекті суспільної й естетичної агітації І.Франко залишався позитивістом-реалістом, а в аспекті особистісних художніх пошуків він від кінця 1890-х рр. почав тяжіти до поетики модернізму. Це пояснюється тим, що постійно наростала творча тенденція до психологізації стилю, до ускладнення й суб’єктивізації естетичних засобів (збірки віршів “Зів’яле листя” (1896), “Із днів журби” (1901), поема “Похорон”, новели “Odi profanum vulgus“ (1899), “Сойчине крило” (1905) та ін.). Водночас І.Франко розумів, що настроєвість та ідейна база модернізму міноризують і роблять безвольними національні суспільства, і тому вважав недоречним виховувати нове покоління на такій основі.
У підрозділі 2.2. "Культурологічні аспекти польсько-українського дискурсу" висвітлено широку панорамність виступів І.Франка як популяризатора української культури в польськомовному світі. Визначено такі головні засади його публікацій означеного змісту: 1) розвиток рівноправного інтелектуального діалогу між культурами з акцентом на подоланні української меншовартості, яка стала наслідком багатьох століть бездержавності; 2) утвердження ідеї органічності української культури, її приналежності до єдиної європейської культурної традиції; 3) реґулярність повідомлень про українську культуру в польській пресі.
І.Франкові першому серед українських критиків і науковців вдалося так широко представити українську літературу польському читачеві; він включився зі своїми теоретичними розпрацюваннями в потужний і ефективний напрям польської літератури – позитивізм – і надав українській літературі актуального демократичного освітлення. Саме йому належить заслуга систематичності у подачі українських тематичних матеріалів, чого бракувало в польській періодиці. Письменник використав польські видання й для розвитку позитивної української критики, звернутої до українських культурних і літературних проблем. Це дало йому змогу бути критичнішим в оцінках української літератури. За його переконанням, вона набирала вищого ідейного та естетичного темпоритму й мала всі підстави збагатити в майбутньому європейську літературну скарбницю.
Автор використовував різноманітні літературно-критичні жанри у своїй праці – історико-літературні екскурси, огляди, відгуки, рецензії, повідомлення, анотації. Перед польським читачем поставав своєрідний калейдоскоп української культури – її ідеї, настрої, проблеми, змагання, суперечності. І.Франко завжди залишався суворим критиком графоманії, усвідомлюючи, що представляє українську літературу чужоземним реципієнтам. Об'єктивність і принциповість – це незмінні ознаки його творчості. До таких критичних статей насамперед належать огляди "Rusiсska literatura albumowa" ("Prawda",1887), "Literatura rusiсska w Galicji za rok 1886" ("Prawda",1887), "Teatr ruski" ("Kurjer Lwowski", 1893).
Окреме місце займає Франкова співпраця із львівським польським "Історичним товариством", яка тривала упродовж 1887-1897 рр. У головному органі товариства – "Kwartalniku historycznym" – він опублікував 15 ґрунтовних рецензій і наукових студій, в яких переважно порушував питання складної взаємодії в минулому і сучасному польської й української культур.
Саме витворення нової моделі діалогу між двома сусідніми національними культурами – це головний здобуток І.Франка у цій сфері. Такого рівня культурного діалогізму як загальної стратегії наукової і літературно-критичної праці до нього не досягав ніхто з тих українських діячів, хто прагнув налагодити культурний діалог між поляками й українцями (І.Вагилевич, П.Свєнцицький, П.Куліш, В.Антонович, В.Гнатюк). У цьому можна добачити й відхід І.Франка від настанов свого учителя – М.Драгоманова, який не надавав великого значення розвиткові культурного діалогу з поляками.
У підрозділі 2.3. "Естетичні акценти й оцінки польської літератури" зроблено цілісний огляд статей І.Франка про польську літературу з метою вибудувати концепцію бачення ним її пріоритетів та особливостей. Виділяється його тенденція на підтримку розвитку реалізму в польському письменстві. Конкретизується, як український критик рецензував твори сьогодні мало відомих польських письменників, таких як В.Фельдман, З.Щенсни-Фелінський, В.Рапацький, М.Ясєнчик, А.Урбанський. Вони належали до течії запізнілого романтизму, ознаками якого були декоративність і надмірна емоційність. Демонструючи естетичні недоліки їхніх творів, він доводив концептуальну перевагу реалізму як стилю. У рецензії на книжку Я.Каспровича ("Kurjer Lwowski", 1889) він переконливо оцінив народний реалізм цього молодого автора і окреслив новий стратегічний розвиток цілої польської літератури до посилення реалізму.
Окремо аналізуються статті І.Франка про творчість А. Міцкевича і Ю.Словацького, досліджені особливості його інтерпретаційного підходу. Розгортаючи трактування теми "І.Франко і А.Міцкевич", ми підкреслюємо слушність позицій Г.Вервеса, Г.Грабовича, М.Купльовського, Е. Касперського. Однак полемізуємо в аспекті перебільшення ролі психологічного компоненту в сприйнятті І.Франком постаті А.Міцкевича. Даємо оцінку найновішим працям польських науковців (С.Хвіна, М.Яніон) про творчість А.Міцкевича.
Франкова концепція критики у польській пресі сприяла посиленню позитивістського нурту в польській культурі, винесла на якісно вищий рівень тему інтерпретації і рецепції української культури і ментальності. Категоричний раціоналізм та інтелектуалізм як засоби, моральна основа демократизму як фактор, інтеркультуральний діалогізм як форма характеризують цю сферу діяльності українського класика.
Третій розділ "Жанрово-стильові особливості, аспекти інтеркультурних взаємодій та ідейні концепти німецькомовних праць" охоплює наукову проблематику І.Франка, яка переважно відрізняється від тематики його польськомовних виступів. Фактор впливу німецької культури на нього був значним. Від гімназійних років він переживав особливе захоплення німецькою культурою, багато перекладав і писав німецькою мовою. Німецькомовний доробок Каменяра (художні твори, автобіографічні статті, переклади німецькою мовою, наукові і публіцистичні статті) складається із 130 позицій. Тут оцінюємо концептуальне й арґументовне дослідження Я.Яреми про вплив Г.-Е.Лессінґа на українського критика. Франкова співпраця з німецькомовними часописами почалася у 1889 р. Найактивніше він дописував до австрійських та німецьких журналів і газет у 1890 - і 1900-і рр. До сьогодні низка його німецькомовних статей залишається неперекладеними. Деякі з них були надруковані у виданні: Franko I. Beitrдge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. – Berlin. 1963. Збірник упорядкували німецькі славісти Е.Вінтер і П.Кірхнер.
Франкові статті німецькою мовою поділяються на такі основні тематичні групи: 1) статті академічного характеру з філології, етнографії і фольклористики; 2) літературно-критичні виступи, переважно про польську і українську літератури; 3)публіцистичні статті політичного змісту.
Як і польськомовна творчість, критика і публіцистика німецькою мовою була органічним продовженням національної культуротворчої праці І.Франка, оскільки в усіх своїх публікаціях чужими мовами він завжди залишався прив’язаним духовно та ідейно до рідного національного ґрунту, що виражалося у проблематиці та інтенціях його виступів.
Підрозділ 3.1. "Цивілізаційні виміри української культури у слов"янському контексті" присвячений групі академічних статей І.Франка, які він друкував у різних авторитетних наукових виданнях німецького світу. Стратегічно вони були спрямовані на популяризацію української культури у німецькомовному світі і майже в кожній робився акцент на цивілізаційній специфіці давньої України та її мистецькій творчості. Ці публікації вписувалися у контекст німецькомовної славістики, тому завжди несли в собі інформацію про особливе місце і роль української культури у слов'янському світі. Український автор постійно наголошував на важливості традиції православного Сходу Європи, в якій Україні належало своє осібне місце.
Важливою темою для І.Франка стає апокрифічна традиція української літератури. Він чи не першим у вітчизняній науці звернув увагу на явище інкультурації біблійної мудрості і поетики в різних національних культурах. Загалом його погляд на церковну літературу як науковця-позитивіста відзначався суворою фактологічністю, раціональністю, методологічністю і системністю. Німецькомовні студії органічно випливали із Франкових просторих досліджень давньої української літератури і культури, якими він займався упродовж усього творчого життя. Він завжди намагався представити українську культуру у вигідному висвітленні: наголошував на її цивілізаційній самобутності, підносячи культурну місію Давньої Русі, вказував на глибину і багатство народних традицій, на проблему нищення української старовини, на особливий ліризм і естетичну ориґінальність українських літературних і фольклорних інтерпретацій.
У підрозділі 3.2. "Літературна критика як концепція національно-культурних домагань" проінтерпретовано тему виступів І.Франка у німецькомовній пресі з метою популяризації надбань вітчизняної літератури та актуалізації на міжнародному форумі духовно-культурних устремлінь українського народу. Насамперед аналізуються статті "Українська література", "Тарас Шевченко і його заповіт", "Тарас Шевченко", "Шекспір в українців". Пропаґуючи високий гуманізм, органічну народність української літератури, І.Франко вдало виводив її на авансцену моральних та естетичних устремлінь епохи. Наголошував, що через колосально розпрацьовану селянську тематику в добу загального поступу демократизму українська культура набувала нового звучання і входила у виміри цивілізаційного різноманіття Європи.
Велике значення має концептуальне Франкове осмислення важливого автобіографічного моменту у спогаді "Wie ich dazu kam", який означав маніфестацію моральних домагань цілої ґенерації нової східноєвропейської інтеліґенції. Він був присвячений знаменитій новелі “На дні” (1880), в якій український письменник дуже відважно, як на той час, змалював непривабливі і жорстокі порядки австрійської пенітенціарної системи, заманіфестував моральну гідність людини із соціальних низів. Цей твір став етапним у розвитку естетики позитивізму (натуралізму) та ідеології демократизму в українській літературі. Представлення моральних домагань української нації перед німецькомовною громадськістю Австро-Угорщини мало на меті посилення загального демократизму в країні.
У новому контексті проаналізовано питання появи та спрямованості статті "Ein Dichter des Verrates" ("Поет зради"). Розглянуто низку нових досліджень про українсько-польські стосунки в Галичині на межі ХІХ-ХХ ст., арґументовано подано версію про, власне, політичний підтекст статті. Це певною мірою кореґує підходи Г.Грабовича, Е.Касперського, І.Моторнюка, які прагнуть розв’язати питання виключно в естетичному вимірі. Обґрунтовано подаються цитати з маловідомих у франкознавстві відгуків на появу статті "Поет зради" у тогочасній польській періодиці, які пітверджують тезу про те, що сучасники вбачали у серії Франкових виступів факт посилення міжнаціонального протистояння в Галичині.
На прикладі статті "Марія Конопніцька" і рецензії на збірку "Гинучому світу" Я.Каспровича пояснюється концепція мислення І.Франка як переконаного позитивіста і демократа, який послідовно розвивав теорію реалізму і не сприймав естетсько-імморалістської тенденції європейського модернізму. Наголошується, що І.Франко використовував поетику модернізму (це підтверджують статті "Із секретів поетичної творчості", "З остатніх десятиліть" та ін.), творив у її ключі у деяких своїх пізніх художніх творах ("Сойчине крило", "Терен у нозі" та ін.).
Підрозділ 3.3. "Проблематика і головні концепти німецькомовної публіцистики" охоплює суспільно-політичну тематику у виступах І.Франка. За проблематикою його німецькомовні статті у багатьох аспектах подібні до польськомовної публіцистики. Це пояснюється тим, що він у 1890-1897 роках одночасно працював у польській, австрійській та німецькій пресі. Також сам характер чужомовних виступів підказував подібну стратегію в аналізі певних соціальних питань і використанні пропаґандивних можливостей впливовішої на міжнародному форумі преси. У цьому аспекті ми доповнюємо відомі тези австрійського дослідника про "патентний" модернізм українського автора.
Основні теми тодішніх публіцистичних статтей: еміґрація з Галичини, соціальні заворушення, польсько-українське протистояння і засягання в політичній і культурній сферах, економічні тенденції в краю, сеймова політика. Головними принципами для нього завжди залишалися демократизм і український патріотизм.
Стилістично німецькомовна публіцистика не поступається його україномовним і польськомовним статтям, деколи навіть переважає їх за багатством виражальних засобів та напруженим інтелектуалізмом. І.Франко володів німецькою мовою бездоганно, тому її широкі семантико-стильові і виражальні можливості використовувалися ним сповна.
У Висновках дисертаційного дослідження сформульовані такі підсумки:
1) Іван Франко був виразником головних інтелектуальних та ідеологічних тенденцій своєї доби. Він увібрав у себе потуги раціоналізму, моральність демократизму і правдолюбність визначальних стилів доби (реалізму, натуралізму) і поєднав їхні постулати й моральні імпульси з естетичними устремліннями нового покоління письменників і культурників Європи. Тому позитивізм і демократизм (у ранній період – соціалізм) органічно злилися у його публіцистиці і літературній критиці з естетикою реалізму і натуралізму, в стратегію й програму нового каультуротворення.
2) Від самих початків творчості І.Франко був у близькій інтелектуальній та естетичній співдії із двома культурами, серед яких він виховувався – із польською і німецькою. Його чужомовна творчість стала визначним фактором інтеркультурального діалогу, що тоді витворювався в складних суспільних умовах Східної Європи.
3) Саме І.Франко вивів українську журналістику на європейський рівень проблемної актуальності, привабливої політичної гостроти, інтелектуально-політичної вправності. І його чужомовна публіцистика стала тут головним чинником. І. Франко став першим справді міжнародно відомим українським журналістом. В інонаціональній пресі він завжди виступав як публіцист-протестант, захисник скривджених і знедолених, як переконаний демократ, трибун бездержавної невизнаної нації.
4) Каменяр розпрацював стилістику різних галузей публіцистики – соціальної, політичної, філософської, культурницької, економічної. За параметрами, інтенсивністю, різноманіттям публіцистики чужими мовами він стоїть на першому місці в українській культурі. Його перо стало тим двигуном, який ефективно і повноцінно увів українську думку в річище європейського інтелектуального життя.
5) І.Франко став першим громадським діячем і публіцистом, який змусив цілу групу польських політиків (передусім демократичного і соціалістичного ґатунку) змінити свої погляди щодо українського питання. Він провіденційно відчував майбутнє цивілізаційне піднесення українського народу і тому ніби попереджав польське суспільство про потребу стратегічної програми дій щодо цього. Можна ствердити, що багато тез І.Франка звучать гостро й актуально в аспекті сучасного розгортання українсько-польських стосунків.
6) Критик використовував польські видання як трибуни для своєї націєтворчої роботи. Йому вдалося налагодити широкі позитивні і дружні особисті стосунки з багатьма польськими громадськими і культурними діячами та з єврейськими діячами, які працювали у польській культурі. За його власним висновком, в умовах польської преси він часто міг порушувати такі гострі політичні і соціальні питання, про які не міг би написати на сторінках українських часописів. Особливо ефективно в цьому плані використовувався як потужна громадянська трибуна "Kurjer Lwowski".
7) Наполегливо популяризуючи українську культуру в зовнішньому світі, І.Франко не вдавався до дешевої апологетики, не перехвалював її перед сусідами. Згідно з принципами позитивізму, він завжди виявляв суворий аналітизм, критицизм, послідовно заперечував усіляку графоманію, провінційність, дрібнопроблемність літератури, навіть якщо вони виступали у патріотичних шатах (як це часто було у творчості галицьких народовців). Польськомовна літературна критика є важливим доповненням до цілої концепції критики, яку розробив І.Франко.
8) Виступаючи у німецькомовних виданнях, визначний український критик і вчений систематично впливав на розширення діапазону сприйняття української культури в зовнішньому світі. Переважно він працював за методом доповнення в німецькомовній пресі, прагнучи своїми в основному невеликими, науковими екскурсами уточнити, поглибити, увиразнити той чи той аспект української давньої літератури і фольклору. До того ж він завжди виокремлював українську традицію у східноєвропейському контексті, акцентуючи її самобутність, особливо щодо російської культури.
Перед німецькомовним читачем І.Франко постійно прагнув представити українську культуру як потужну величину, сповнену світлих ідеалів та осягнень, як культуру майбутнього. Особливо підкреслював її народність і реалізм.
У німецькомовних публіцистичних статтях І.Франко задекларував політичні домагання українського народу в добу його формування в модерну націю. Він зробив демократичні домагання українців суголосними загальноєвропейським процесам демократизації і солідарності.
Бендзар Б. Творча спадщина І.Франка німецькою мовою //Іван Франко - майстер слова і дослідник літератури. - К.: Наукова думка , 1981 - С. 263. Ярема Я. Становлення Івана Франка як літературного критика і Готхольд-Ефраїм Лессінґ // ЗНТШ: Т.ССХХІХ. -Львів Львів, 1995. - С. 60-92.
|
