| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну дослідження, сформульовано мету та завдання, об’єкт, предмет, теоретико-методологічну основу, окреслено теоретичну й практичну вартість одержаних результатів, форми їх апробації, а також структуру та обсяг роботи.
У першому розділі “Фемінізм: історико-теоретичний концепт” розглядаються феміністичний рух країн Західної Європи та США, жіночий рух в Україні, дається характеристика філософських засад феміністичної думки, аналізуються праці з феміністичної літературної критики. У підрозділі “Феміністичний рух країн Західної Європи та США, основні напрямки феміністичної теорії” дисертантка робить екскурс в історію розвитку феміністичного руху на американському континенті, у Великобританії, Німеччині, Франції, а також характеризує праці, в яких відбилися економічні, політичні, соціальні інтереси жінок. Виділяються основні напрямки фемінізму: ліберальний, марксистський, соціалістичний, радикальний, психоаналітичний, постмодерністський. Враховуючи їх особливості, називаються причини дискримінації жінок у суспільстві, накреслюються перспективи їх подолання, підкреслюється, що спільною рисою цих напрямків є питання ґендерної нерівності, визнання того, що жіноче пригноблення – первинне з огляду нерівності в суспільстві. У дисертації констатується, що великий вплив на гендерні студії мали такі філософи, як М.Фуко, Ж.Лакан, Ж.Дерріда, Ж.-П.Сартр. Концепція мікрофізики влади М.Фуко дає змогу пояснити, яким чином суспільство здійснює контроль над індивідами, зокрема, над жінками. Трактуючи політичну владу як здатність впливати на індивідів, Фуко вважає найефективнішими дії на мікрорівнях людського буття, що залишаються непоміченими і не фіксуються на макрорівнях. Інтерпретуючи походження чоловічого й жіночого в культурі, Ж.Лакан виходить з біологічного детермінізму Фройда і пов’язує його із символічним рівнем функціонування мови. А оскільки єдиною мовою ідентифікації є мова “символічного порядку”, тобто несвідома лінгвістична структура, чоловіча у своїй основі, то жіночу суб’єктивність взагалі неможливо артикулювати. Виходить, що жінка підпорядковує себе символічному порядку, не виражає ні власної мови, ні власних бажань і проблем, оскільки перебуває в ситуації “фемінної неартикульованості”. З теорії Лакана теоретики фемінізму зробили висновок, що джерело сексизму криється не лише в соціальному чи культурному аспекті, а й у структурах мови та мислення. Ж.Дерріда, прагнучи звільнитися від впливу символічного порядку, знаходить альтернативу у відмінності фемінного: “…фемінність – це метод роботи з реальністю, який підриває будь-які застиглі кліше й стереотипи культури” (Ж.Дерріда). Критика Дерріди спрямована на такі аспекти символічного порядку: 1) логоцентризм – пріоритет усного слова, яке піддається інтерпретації менше, ніж письмо; 2) фалоцентризм – пріоритет фалоса (про який писав і який брав під свій захист Лакан); 3) дуалізм – пояснення за допомогою бінарних опозицій. Філософське осмислення феміністичної проблематики, здійснене в численних працях С. де Бовуар, К.Мілет, А.Дворкін, С.Браунміллер та ін., стимулювало розвій феміністичної критики, жіночого письменства як на Заході, так і в Україні (підрозділ 1.2.). Підрозділ 1.3. “Феміністична літературна критика як складова частина теорії фемінізму” знайомить із суттю і засадами феміністичної літературної критики, з фазами розвитку жіночої літературної традиції, різновидами феміністичного літературного критицизму. Тут розглядаються праці представниць “чорної” феміністичної літератури й критики (К.Ліндсей, Ф.Біел, Т.Моррісон, Б.Емечета, М.Анджелоу, Е.Уокер та ін.), лесбійської феміністичної теорії (Ш.Банч, Л.Фадерман, Ті-Грейс Аткінсон, Б.Сміт), зокрема, зосереджується увага на таких студіях, як праці Е.Сіксу “Сміх медузи”, Л.Ірігарей “Стать, яка не єдина”, “Коли наші губи говорять разом”, М.Віттіг “Партизанки”, що узагальнюють та розвивають погляди теоретиків на проблеми жіночого письма, на феномен жінки-авторки й жінки-читачки. Проаналізувавши ці матеріали, дисертантка робить висновок, що феміністична літературна критика, як специфічний різновид критицизму, фокусує увагу на інтерпретації творів з точки зору феміністичної перспективи, відображає стосунок жінок до творчості, здійснює переоцінку творчої спадщини письменниць минулого, розвиток нових форм художньої літератури, розгортає новий тип критичного дискурсу.
У підрозділі 1.4. “Жіночий рух в Україні: начерк історії, своєрідність” розмежовуються поняття “феміністичний” і “жіночий” рух. Дисертантка простежує розвиток жіночого руху в Україні з середини ХІХ ст. й характеризує діяльність активісток українського жіночого руху – О.Пчілки, Н.Кобринської, М.Рудницької, С.Русової, О.Теліги та багатьох інших, приходить до висновку, що особливості національної ментальності, культури, історичного розвитку, політичних систем, до яких входила розчленована українська земля, свідчать про відмінності в формуванні й розвиткові українського жіночого руху та української ідеології фемінізму порівняно із західними моделями.
У другому розділі “Анжела Картер і Оксана Забужко у контексті жіночого письменства Великобританії та України” розкрито літературний контекст творчості британської та української письменниць, вказано на спільні й відмінні риси жіночого письменства в Україні та Великобританії. Українське жіноче письменство відрізняється від англійського тематикою творів, проблемами, які піднімали авторки. Ще Леся Українка рішуче протестувала проти зведення жінки до об’єкта задоволення, а в літературі - до об’єкта еротичного опису. Вона подала читачеві античну та християнську міфологію крізь “призму жіночого бачення”, в драматургію та й в усю творчість письменниця ввела жіночий голос, її жінка почала сміливо висловлюватися й перестала бути “мовчущим божеством”. Наголошується, що жіночі характери, зображені в українській літературі ХІХ століття у зіставленні з реальними типами, зацікавили свого часу П.Грабовського, про що свідчить його стаття “Дещо в справі жіночих типів” (1893).
За слушним спостереженням теоретика і провідного діяча українського жіночого руху Мілени Рудницької, український фемінізм мав загальнонаціональну соборну концепцію, що відповідно відображалось і в творах українських письменниць як минулого, так і сучасного. Їх цікавить передусім доля українського народу, перспективи майбутнього нації. Потужний струмінь українського письменства, твореного жінками про жінок, звертав на себе увагу істориків української літератури. І, наприклад, Богдан Лепкий вже 1941 року навіть у короткому нарисі української літератури “Наше письменство” виділив окремий розділ “Жінки-письменниці” на тій підставі, що “жіночі пера виявляють дещо окремого, свого, питоменного”.
Для письменниць Західної Європи та США вихідним положенням є існування патріархальної культури й маргіналізація жінок у ній. А звідси робиться акцент на самоцінності особистості жінки, її праві на розвиток, творчість, свободу, самовияв особистості. Це не могло не позначитися на творчості Анжели Картер. Очевидним є те, що британське жіноче письменство, перебуваючи в гущі західного феміністичного руху, західних феміністичних теорій, під безпосереднім їхнім впливом від початку їх зародження, на етапі творчості А.Картер (60-80-ті рр.) вже виразно сформувало певні феміністичні традиції. Загальмований прихід західної феміністичної ідеї на терени України дозволяє нам говорити про українську феміністичну прозу в процесі її становлення, свідченням чого є найновіші твори О.Забужко.
Третій розділ “Втілення феміністичних ідей та ідеалів, художнє експериментаторство А.Картер” присвячений аналізу творів сучасної британської письменниці Анжели Картер, її шляху до фемінізму, її місця в постмодернізмі. У підрозділі 3.2. “Роман А.Картер “Пристрасть нової Ів” та його феміністичне навантаження” аналізуються проблематика та образна система роману “Пристрасть нової Ів” з точки зору феміністичної перспективи. Зважаючи на погляди С.де Бовуар, Е.Сіксу, Л.Ірігарей, Н.Чодоров, Ю.Крістевої на питання місця матері, відносин мати/дитина в патріархальному світі, і розглядаючи в цьому аспекті роман А.Картер, дисертантка приходить до висновку, що важливою рисою творів письменниці є відсутність образу матері або негативне його зображення, а іноді він суперечить традиційній презентації материнських якостей. Образ Зеро з роману (пункт 3.2.2.) уособлює естетичну версію маскулінності й пропонує свою перспективу ґендерної ідентичності, тим самим кидаючи виклик традиційному дискурсу. Зображення А.Картер сексуальної та економічної експлуатації жінок в гаремі Зеро, насильства є гротескною метафорою, яка лише підсилює негативну критику патріархального суспільства. У пункті 3.2.3. пропонується аналіз метаморфних образів Івліна/Ів, Трістесси й Матері з роману “Пристрасть нової Ів”, які прочитуються як гротескні. Використовуючи гротеск як літературний засіб, А.Картер проводить гротескну концепцію тіла у її позитивному та негативному аспектах (за М.М.Бахтіним), і за допомогою такої репрезентації тілесного образу показує “розмивання” та руйнування традиційних ґендерних меж.
Роман А.Картер “Пекельні машини бажань доктора Гоффмана” (підрозділ 3.3.) розглядається як зразок постмодерністської інтертекстуальності. Цей твір є інтертекстуальним за своєю стилізаційною суттю: експлуатує літературний жанр роману (готичний і пригодницько-фантастичний його різновиди), алюзує й пародіює відомі літературні образи, міфологічні персонажі; стилізує зміст, мотиви ряду творів світової літератури. Всі “повторювання” попередніх творів, “інтеракція” нових та старих елементів тексту підпорядковані феміністичній ідеї.
У підрозділі 3.4. “Збірка “Кривава кімната”: художнє руйнування жіночих стереотипів” характеризується своєрідність бачення жінки в цієї письменниці. Борючись із традиційними міфами про жіноче, вона конструює іншу модель жіночої природи, яка, може, чітко й не відповідає канонам і завданням феміністичного дискурсу, але й не підкоряється традиційному (патріархальному) та руйнує його. Експериментуючи з конструкцією “хижак/жертва”, письменниця декларує свої феміністичні погляди з відтінком іронії і засобами казкової умовності, не завжди підтверджує ідеї традиційних міфів про покірну природу жінок і хижацьку вдачу чоловіків.
Пункт 3.4.1. “Функції граматичного часу як відображення семантичних опозицій у нарації та рецепції” характеризує функції часових форм англійського дієслова у текстах А.Картер. Спираючись на погляди сучасного німецького лінгвіста Г.Вейнріха, припускаємо, що письменниця, очевидно, використовує зміну часової форми як гру між світом реальним та світом казок, використовуючи граматичні засоби, допомагає реципієнту розпізнавати олюднення, ушляхетнення первісно негативних персонажів. З тією ж метою вона часто безпосередньо звертається до читача (“ти”), зберігаючи щойно прибрану в описі форму теперішнього часу. Відкрита гра письменниці з попереднім сюжетом казки, її провідними мотивами, героями й образами спонукає не тільки маніпулювати категорією часу, а й способу дієслова. Рецептивно скероване використання А.Картер дієслівних форм підсилює комунікативні спроможеності нарації, які полягають у формуванні наратором переважно монологічної розповіді, що обмежує у просторі й часі події та презентує персонажі, що беруть участь у них.
У підрозділі 3.5. “Місце фемінізму Анжели Картер в постмодернізмі” дисертантка приходить до висновку, що А.Картер переписує, переробляє, дає нову інтерпретацію відомих казок, міфів, літературних творів, але при цьому письменниця позбавляє символічні та міфічні начала їх привілейованих позицій за допомогою постмодерністичних засобів, граючись в мовні ігри з різними дискурсами, протиставляючи їх один одному, змішуючи, змінюючи або позбавляючи їх свого первісного значення. Разом з феміністичними цілями (письменниця перш за все підриває усталені, звичні погляди на ролі чоловіків та жінок у суспільстві) авторка досліджує символічний порядок, експериментує грою з міфами та літературними жанрами.
Розділ 4 “Модель українського жіночого письменства: Оксана Забужко” присвячений розгляду есеїстичної, поетичної та прозової творчості письменниці; основна увага зосереджується на романі О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу” – творі, в якому вперше за останні десятиліття ХХ ст. піднімається тема жіночої суб’єктивності, жіночого тіла й сексуальності. У фабульній основі твору – історія нещасливого кохання поетеси Оксани та художника Миколи, яка розгортається на фоні українського національного виродження, як морального, так і фізичного, а особисте життя героїні стає невід’ємною часткою українського загальнонаціонального життя. У підрозділі 4.2. “Друга стать” і Ars poetica (роман “Польові дослідження з українського сексу” у зіставленні з творчістю А.Картер)” дисертантка інтерпретує роман крізь призму фройдівського розуміння тілесності (лекція З.Фройда “Жіночість”), використовуючи такі концепти, як едіпів комплекс, який спізнає героїня, а також мотив своєрідної боротьби з матір’ю, бажання народити неодмінно хлопчика і т.д. Всі ці концепти переплітаються в творі з національним дискурсом, з мотивом національної безвиході: “два головних дискурси – жіночий та національний – тісно переплетені у “Польових дослідженнях…”. Як дві клітки, дві в’язниці – жіночо-національної залежності та безвиході” . У наступному підрозділі 4.3. “Демонічна модальність “Польових досліджень з українського сексу” розглядаються питання інфернального, демонічного, теми відьомства. Підкреслюється, що відьмацька природа художника Миколи, яка проявляється в його картинах, стосунках з жінкою-поетесою, згодом переноситься і на саму героїню. Її відкритість до зла стає реакцією на принижену жіночість, способом відплати за фізичний та душевний біль. Демонізація є одним із мистецьких прийомів письменниці, через який вона йде до своєрідного катарсису, очищення. У підрозділі 4.4. “Роман “Польові дослідження з українського сексу” як приклад жіночого письма та жіночої автобіографії” твір розглядається крізь призму поглядів Е.Сіксу, Л.Ірігарей, Ш.Фельман, Н.Фрая, Е.Шоуволтер. Зазначається, що для О.Забужко характерний “новий бентежний вид письма”, який проявляється у використанні нетрадиційного синтаксу, рідковживаних слів, вуличного сленгу, вульгаризмів, частого використання дужок і т.д. Створюючи авторські неологізми, ігноруючи правила синтаксису, письменниця керується “тілесною комунікацією” зі світом, текст будується фрагментарно, без будь-якої орієнтації на хронологічну чи логічну відповідність, в ньому виражаються почуття, а не закони граматики. Підтверджуючи думку Н.Фрая, Е.Шоуолтер, С.Гілберт, С.Губар про те, що основною формою жіночого літературного письма є автобіографічне письмо як письмо зізнання, робимо висновок, що роман О.Забужко будується як жіноче зізнання, але зізнання не провини, а, навпаки, визнання жіночої сексуальності, тілесності, права на самовизначення, що і дає підстави говорити про феміністичні мотиви твору. Власне в цьому розділі проводиться порівняльний аналіз прозових творів А.Картер і О.Забужко. Відзначається, що спільною рисою для цих творів є феміністична проблематика, зображення жінки у суспільстві, її маргіналізація в ньому, зосередження уваги на питаннях жіночої тілесності, сексуальності. Британська письменниця робить це за допомогою широкого застосування постмодерністської інтертекстуальності, що супроводжується гротеском, імітацією, ускладненою символікою, відходу у нереальний світ сюрреалістичних перетворень жінок на міфолого-фантастичних героїв. В української письменниці двобій жіночого та чоловічого первнів розгортається на фоні національного виродження, душевних переживань героїні за свою долю як частинку загальноукраїнського життя. Користуючись різними художніми шляхами реалізації образу жінки, відзначаємо різні стилістичні та стилізаційні засоби, що їх використовували авторки, у А.Картер відмічаємо рецептивно скероване використання дієслівних форм, що підсилює комунікативні спроможеності нарації.
Зборовська Н. Про “безталання бути жінкою”: з приводу “Польових досліджень…” Оксани Забужко //Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Центр гуманітарних досліджень ЛНУ ім.І.Франка, 1999. – С. 111. |
