ФЕНОМЕН ХУДОЖНЬОГО ТАЛАНТУ В ПОЕТИЧНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО : ФЕНОМЕН художественного таланта В поэтической интерпретации ЛИНЫ Костенко

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету й завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічну основу, наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та її структуру.

У першому розділі “Методологія та методика дослідження” систематизовано основні літературно-критичні праці, присвячені творчості Ліни Костенко. Паралельно з цим визначається методологія та методика аналізованих робіт. Виявлено, що поряд із традиційними підходами в костенкознавстві активно використовується поетика експресивності, теорія архетипів, міфопоетика, феміністична інтерпретація, семіотичні та лінгвістичні методи тощо.

Для осмислення художнього світу поетеси більш оптимальним доцільно вважати філологічний підхід у силу його універсальності. У розділі подано коротку історію цього методу, наголошено на його відкритості новітнім здобуткам у царині гуманітарних наук. Одним із виявів цього процесу можна вважати активне використання в якості філологічних термінів поняття “смисл”, “художній смисл”, які витісняють терміни “ідея”, “художня ідея”.

У другому розділі “Витоки й формування художнього таланту” досліджено зародження, формування й становлення особистості митця.

У підрозділі 2.1 “Спадковий компонент духовності” проаналізована спадкова складова художньої обдарованості. Досліджено, що пізнання відбувалося трьома шляхами, перший з яких являв собою художні спогади ліричної героїні Ліни Костенко. Упізнаючи себе у своїх предках, лірична героїня пов’язує часи, робить зримою генетичну спадковість.

Другий шлях – це осмислення зазначеної проблематики у вимірах епічного персонажу. Витоки Марусі Чурай як творця пісень національного масштабу знаходяться в особливостях світорозуміння її предків. Баба – полтавська відьма – передала свій дар бачити потаємне. Батьки зуміли реалізувати своє взаємне кохання у високодуховному сімейному житті.

Третій шлях дослідження мотиву генетичного зв’язку вимірюється найширшим контекстом – лірична героїня і народ. Духовна спадковість як необхідний атрибут художнього таланту трактується поетесою в загальнолюдському плані. Інформація про дух зберігається в генах – невидимій до певного часу, проте не менш дієвій формі буття. Усвідомлення цього факту дозволяє, подекуди змушує, ліричну героїню дивитися на сучасний їй світ, на своє життя крізь призму неперервного зв’язку поколінь, зокрема поколінь мистецьких.

Відчуття причетності до власного роду й до народу сприяє формуванню і ствердженню органічної особистої відповідальності, що є, безперечно, однією з визначальних рис художнього таланту ліричної героїні Ліни Костенко.

У підрозділі 2.2 “Письменницька спрямованість у дитинстві” осмислено перші, безпосередні, часто неусвідомлені прояви певних якостей психіки, що свідчать про майбутню спрямованість особистості. Цей світ надзвичайно різноманітний, проте розподіляється на два великі масиви, один з яких позначений присутністю війни (підрозділи 2.2.1 та 2.2.2).

У роботі зроблено акцент на яскраво вираженій емоційній пам’яті, що стосується як “довоєнних” (“Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич”, “Старий годинникар”), так і “воєнних” поезій (“Мій перший вірш написаний в окопі”, “У Корчуватому, під Києвом”). У глибокому дитинстві лірична героїня відчула особливу причетність до давньої культури власного народу (“Акварелі дитинства”), а під час війни в екстремальних умовах досить гостро пережила відчуття народної душі (“Колись давно, в сумних біженських мандрах”). Із перших років життя ліричної героїні також варто відзначити критичне настановлення в осмисленні оточуючої реальності (“Ота сама Ївга”), яка дається в предметному (“На конвертиках хат”, “Акварелі дитинства”) та словесному виявах (“Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Легич”). Останній чинник зумовлює захоплення читанням художньої літератури (“Я була маленька і стривожена”).

Важливу роль в активізації внутрішніх процесів, які зумовили потребу художнього вираження, відіграли болючі враження від війни (“Мій перший вірш написаний в окопі”), які залишилися на все життя (“Смертельний падеграс”) і певним чином зумовили елементи трагедійного в характері світовідчуття поетеси.

Разом з тим війна все-таки не змогла перекреслити той чарівний, гармонійний світ перших років життя (“Я виростала у садах”, “Пригадаєш забуту казку”, “Слайди”), які супроводжують й освітлюють весь земний шлях ліричної героїні Ліни Костенко, дають силу й наснагу боротися з численними і, на перший погляд, незборимими життєвими труднощами, тоталітарно-бюрократичними перепонами, невтомно внутрішньо вдосконалюватися, сягаючи в художньому самовираженні найвищих вершин духу.

У підрозділі 2.3 “Становлення творчої особистості” досліджено еволюцію художнього мислення на матеріалі перших трьох збірок Ліни Костенко “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961). Виявлено, що перша збірка несе на собі ознаки “радянського способу” бачення дійсності, які присутні ще в другій збірці, вже в третій відсутні зовсім.

Художній світ Ліни Костенко, звільнюючись від радянської світоглядної настанови, опановуючи гуманізм, загальнолюдську систему цінностей, наповнюється знаками власне української культури, феноменами українського духу. Паралельно з цим увиразнюється емоційна тональність творів, що виражає готовність ліричної героїні мужньо долати життєві та творчі труднощі. Певним чином це зумовлено коханням до поляка та народженням доньки. Знайомство з польським світом, що в багатьох моментах відрізняється від радянської системи цінностей, безперечно, розширило її світоглядні обрії. У третій збірці тема творчості стає домінантною.

Формування цієї теми разом з усіма вище окресленими особливостями художнього мислення дозволяє дисертанту стверджувати, що Ліна Костенко у світоглядному відношенні в “Мандрівках серця” постає духовно і творчо зрілим митцем з оригінальним поглядом на природу людини, суспільні процеси та національні цінності.

У третьому розділі “Особливості художнього мислення” серед компонентів внутрішнього світу, актуальних для виявлення суті художнього таланту, досліджено емоційну та раціональну сфери, пам’ять, уяву.

У підрозділі 3.1 “Емоційна сфера” (3.1) розглянуто найважливіші, на погляд дисертанта, поезієтворчі мегапочуття – любов (3.1.1.) та печаль (3.1.2), які в художньому світі поетеси є осердям чуттєвого осягнення світу.

У підрозділі 3.1.1 “Любов як долання егоїзму” осмислено любов в онтологічному вимірі. Прорив у цей вимір стає можливим лише за умови усвідомленого долання егоїстичного начала у власному внутрішньому просторі. Аналіз ранніх збірок свідчить про наявність подібного процесу у творчій біографії поетеси. Лірична героїня Ліни Костенко власні особисті “прикрі непорозуміння возводила іноді в трагічні катаклізми” (Й. Кисельов), проте в контексті особистісного становлення зосередженість на цих проявах поступається місцем глибоко емоційному пізнанню світу на засадах любові, що виражається в знаменитих рядках: “Я дерево. Я сніг. Я все, що я люблю. // І, може, це і є моя найбільша сутність”. Серед компонентів мегалюбові виділено: імператив любовного осягнення світу, гуманістична емпатія, біль, загострене відчуття правди, вдячність. Розвиненість цих феноменів породжує в художньому світі Ліни Костенко достатньо розгорнутий мотив боротьби з профанними рівнями життя людини, які існують у формах суєти, буднів, перебування біля владних сфер, що перешкоджає людини наблизитися до своєї сокровенної суті. Завдяки мегалюбові гносеологічна концепція поезії в інтерпретації Ліни Костенко набуває конкретних обрисів. Любов-біль-правда ліричної героїні в мінливому світі явищ пізнає, відкриває, осягає внутрішню сутність. Відкрите, закономірне, послуговуючись уявою, реалізується в баченні художнього образу, який потім матеріалізується у творі мистецтва. Ліна Костенко, зробивши вибір на користь любові, заявила про свій екзистенціальний виклик.

У підрозділі 3.1.2 “Печаль як ключ до сутності явищ” досліджено мотив печалі. Вираження цього почуття в художньому світі Ліни Костенко полягає в оприявленні двох його форм – словесної (експліцитної) та чуттєвої (імпліцитної). Перша представлена в поезіях збірок “Над берегами вічної ріки” (1977) та “Неповторність” (1980). Друга міститься у віршах збірки “Сад нетанучих скульптур” (1987). З’ясовано, що між ними існує принципова відмінність: словесне втілення називає почуття, а чуттєве – виражає. Кожна з форм має свої переваги: словесна дозволяє виявити особливості печалі як поняття, як явища; чуттєва, завдяки безпосередньому глибокоемоційному осягненню емпірики життя, – проникнути в онтологічний вимір печалі.

            Варто відзначити одне з художніх відкриттів Ліни Костенко в плані вираження чулості. Просторово-звуковий образ печалі: “Під склепінням печалі така хороша акустика. // Ледве-ледве торкнешся, а вже гуде, як дзвін” – уточнює відомий “низький больовий поріг”. Для ліричної героїні жодного порогу не існує. Душа за такої концепції абсолютно тотожна всім світовим болям.

У ліриці поетеси існують три виміри існування печалі: особистий, онтологічний та особистісний (суспільний). Печаль у художньому світі Ліни Костенко породжується багатьма чинниками: і конечною присутністю людини в цьому світі, і вражаючою чулістю, і глибокими переживаннями через нереалізованість людиною свого потенціалу, і національними болями, що зумовлені безпам’ятством та відсутністю патріотизму в суспільстві. Почуття печалі зумовлене людською здатністю прагнути бачити більше, ніж дається в безпосередньому фізичному досвіді теперішнього.

Підрозділ 3.2 “Раціональна сфера” присвячено дослідженню раціональної складової внутрішнього світу художнього таланту.

У підрозділі 3.2.1 “Егоїстичні форми мислення” розглянуто структури мислення, що стосуються офіційно-художнього, побутового та некритичного мислення, всього суєтного в суспільній свідомості, що породжує Зло.

Виявляючи сутність егоїстичного владного мислення в ліриці історичного спрямування, Ліна Костенко акцентує увагу на виконавцеві. Це може бути людина будь-якого соціального статусу – римські консули (вірш “Кінь Каллігули”) чи конюхи часів Київської Русі (“Осліплення князя Василька”). Більше того, егоїстична влада дає значимість нікчемній людині (“Цариця Астинь”).

Офіційно-художнє мислення періоду радянського тоталітаризму конкретизується образами виконавців двох типів: “пресований бовдур” та “пружинно-спіральний негідник” (“Вирлооке сонце”). Перший тип являє собою продукт радянської пропаганди, комуністичної системи виховання та шовіністичної політики. Він чесно виконує всі приписи влади, здатен виконувати лише чужу волю, оскільки позбавлений самостійного мислення. Другий тип є антиподом першого. “Негідник” сприймає реальність адекватно, недоліки існуючої влади бачить добре, проте у власних творах відображає лише те, що від нього вимагають можновладці, оскільки керується системою меркантильних цінностей.

Ліна Костенко подає узагальнений образ суспільного офіційно-художнього мислення. Перед читачем постає фантасмагорійна картина абсолютно замкненого простору. Вертикаль цього світу згори обмежена стелею, знизу – бетоном. Середину трьох кіл горизонтальної закритості (вольєра, іподром, потворний рай) заповнює сіра, непроглядна атмосфера, де родять лише заборонені та бутафорські плоди. Слід сказати, що таке художнє уявлення Ліни Костенко йде в річищі гуманістичної концепції змалювання моделей тоталітарних суспільств.

Вияв побутового мислення – мислення здорового глузду – зустрічається в багатьох віршах Ліни Костенко. Це свідчить про те, що таке мислення було для неї достатньо сильним подразником. Пояснити це можна, з одного боку, цілковитою відмінністю призначення й застосування побутового мислення порівняно з мисленням художнім, а з іншого, – агресивністю носіїв цього мислення щодо митців: від глузливого сміху до фізичного знищення.

Іншою ознакою егоїстичного мислення є відсутність критичної настанови. Концептуальне художнє вираження це знайшло в поезіях “Був Ірод, і була Іродіада” та “Лютіж”. Несформованість критичності призводить, як свідчать поезії, до фатальних наслідків.

Егоїстичні форми мислення характерні не лише зовнішнім (суспільним) чинникам, не меншою мірою вони стосуються й структур мислення самої ліричної героїні Ліни Костенко, які спонукають до глибокого самоаналізу й у свою чергу породжуються ним. Виявлення цих структур і подальше їх викорінення є надзвичайно важливим для поетичного світосприйняття, оскільки вони суперечать самій природі художнього таланту. У внутрішньому світі митця побутове мислення існує у вигляді стереотипних образів, які породжують звичність як автоматизоване сприйняття реальності. Поетеса вказала й на деструктивну роль досвіду в породженні стереотипії, що художньо осмислено в поезії “Досвід. Акація”.

У підрозділі 3.2.2 “Мистецькі форми мислення” окреслено і з’ясовано функції та завдання раціональних феноменів мистецького мислення.

Одним із чільних є імператив духовного пошуку, який спонукає митця виявляти його онтологічну властивість носити/вміщувати в собі потенційне знання про світ, яке, крім нього, ніхто побачити й виразити не в змозі.

Нескінченність творчого, пошукового мислення полягає в тому, що будь-яке духовне відкриття не може бути істиною в останній інстанції (“мертвою істиною”), а є лише етапом вселюдського пізнання. Інтелектуальний пошук втілюється у вертикальній спрямованості в образах неба, гори, вежі. Образ неба пов’язується з такими поняттями, як чоловіче начало, дух, свобода, самота, мовчання, готика. Раціо, що упорядкувує світ, надбудовується над чуттєвою стихією, дає їй лад (“Готичні смереки над банями буків”). Магнетизм творчості Ліни Костенко, як і художнього світу Лесі Українки, полягає в опануванні української кордоцентричності як однієї з характерних ознак українського менталітету. Вертикаль у художньому світі поетеси спрямовується не лише вгору, а й униз, у глибину. Розвинена особистість гуманістичним змістом заповнює всі сфери життя, куди б не сягала її свобода духу.

Образи вежі, храму, собору, фортеці як конкретизації вертикального просторового спрямування втілює спосіб мислення, яке будується за законами високої архітектури. Традицію мислительного, духовного храму України Ліна Костенко виводить з найдавніших праслов’янських часів.

Художній талант самостійно розгортає власне мислення. Тому великої ваги набуває совість як єдиний контролер-порадник у ході процесу художнього пізнання. Національна ідентичність, відчуття глибокого зв’язку зі своїм народом, патріотизм є тими чинниками, що процес мислення характеризують як високоорганізовану та надзвичайно ефективну системну діяльність.

У підрозділі 3.2.3 “Особистісні якості мислення” виявлено та осмислено особистісні якості мислення: критичність, гнучкість, гострота, сміливість, наполегливість. Вони є необхідними складовими поетичного мислення художнього таланту. Критичність – значною мірою результат внутрішнього діалогу – дозволяє бачити прояви егоїстичного в житті, сприймати мовлене слово з урахуванням сутності того, хто говорить. Гнучкість мислення полягає в здатності виражати проблему з використанням прийомів бокового мислення, що реалізується, наприклад, у віршах з езоповою мовою. Гострота мислення характеризується виявленням актуальних проблем у житті суспільства та окремої людини. Вольові за походженням сміливість і наполегливість роблять факт існування творчого мислення необхідним активним чинником духовного життя митця, а значить, і духовності народу. Успішне, результативне функціонування цих якостей мислення можливе за умови включення творчої особистості в річище традиційних гуманістичних цінностей.

У підрозділі 3.3 “Пам’ять як акумуляція знання” стверджується, що категорія пам’яті у творчості Ліни Костенко розроблена чи не найґрунтовніше. Це зумовлено тим, що пам’ять як така в освоєнні поетичної реальності відіграє першорядне значення. Проте для Ліни Костенко пам’ять набула ще іншого виміру: стала одним із найважливіших складових художнього таланту, який багато в чому визначає долю митця. Так, вражаючої міцності емоційна пам’ять Марусі Чурай стала неподоланним бар’єром у подальших взаєминах героїні з Грицьком Бобренком. У внутрішній суперечці між коханням і пам’яттю про зраду остання виявилась сильнішою. Ця ж пам’ять не дозволила Марусі вийти заміж за Івана Іскру, хоч партія здавалася ідеальною. Будь-яке явище, потрапивши в силове поле такої пам’яті, залишається у внутрішньому світі назавжди. Костенківська пам’ять – це важкий хрест, позбутися тиску якого за життя просто неможливо.

У вірші “У драмі людській небагато дій” пам’ять як індивідуальна особливість психіки ліричної героїні Ліни Костенко є тим підмурком, над яким вивищується життя-вчинок, життєтворчість, що оприявлює колективне несвідоме. Ця особливість у другій половині ХХ ст. була суспільно необхідною з причин поширеності національного нігілізму. Тому проблема історичної пам’яті, яка була однією з домінантних у творчості Ліни Костенко, стала провідною не тільки для літературного шістдесятництва, а й для українського мистецтва другої половини ХХ ст.

Творче начало ліричної героїні настільки відкрите світові, що знання отримується не лише зі світової скарбниці духовності, а й безпосередньо з природи (“Акварелі дитинства”, “Мені відкрилась істина печальна”, “Затінок, сутінок, день золотий”, “Чигиринський колодязь”). Пам’ять Дніпра або пам’ять покинутого обійстя, пам’ять осінньої груші або стежки – метафори, які мають і надзвичайно важливе “реальне” відношення до внутрішнього світу ліричної героїні. Об’єкти, явища природи викликають душевні вібрації, котрі активізують і мобілізують духовну сферу, спрямовують її художнє мислення в річище буттєвого самовираження поета. Можна говорити, що зовнішні опори пам’яті незчисленні за своїм характером, але об’єднані вони єдиним духом, що шукає й виявляє потужний материк української культури.

Мотив швидкоплинності часу значною мірою пов’язаний з феноменом пам’яті. Лірична героїня прагне утвердити духовну реальність, зробити непідвладним минущості прояви людського буття.

У підрозділі 3.4 “Уява як здатність долати профанну очевидність” досліджено поетичну уяву. З’ясовано, що уявний світ для художника є стійким психологічним утворенням, феноменом внутрішнього світу. Логіка розвитку ідеального життя завжди присутня у свідомості митця і слугує для втілення не стільки індивідуальних прагнень, скільки національних (колективних) мрій і переживань. Пізнаючи національну історію, менталітет, митець у своїй творчості пропонує одну з гуманістичних програм для свого народу з урахуванням власного проникнення у внутрішній світ своєї нації.

Природа уяви як творчого відображення реальності яскраво виражена в образі уяви-сну з поезії “Старий годинникар: “В трельяжі віддзеркалена карафа // була як сон криничної води”. Віддзеркалюються, за Ліною Костенко, не фізичні, видимі параметри предмету (карафа) та речовини (вода) а, сказати б, енергетичні виміри матерії, ідеальне інобуття предмета. Уява-сон виражає образ знання, котре перебуває в нас, поруч нас, проте відокремлене речовинністю в найширшому значенні цього слова. Уява ж слугує тим мостом, який з’єднує людський дух з істинним світом.

Необхідно звернути увагу також і на те, що художній талант для Ліни Костенко є втіленням особливого порубіжного стану, з координат якого бачиться і видимий, і прихований план життя. Уява дає можливість вирватися з жорстких причинно-наслідкових параметрів фізичного життя. При цьому явище, потрапляючи в гуманістичний контекст духовної енергії, оголюється, відкриває свою сутність, робиться пізнаваним.

Художньо осмислюючи сутність уяви, поетеса вдається до образу коня, який витворено в національному колориті. Це – кінь козацький, український.

У четвертому розділі “Проблема реалізованості/нереалізованості художнього таланту” дисертант дослідив втілення поетичного хисту у творчість, що здатна протистояти віянням часу.

У підрозділі 4.1 “Реалізований талант” проаналізовані особливості долі, характер митця, який вповні зміг проявити свої творчі здібності.

У підрозділі 4.1.1 “Творчість як інстинкт” досліджено мотив природності творчого самовираження в художньому світі Ліни Костенко. Відзначено амбівалентність у ставленні поета до свого наповненого емоційними враженнями внутрішнього світу: це одночасно і тягар, і духовна радість. Діалектична взаємодія суперечливих станів породжує великий енергетичний заряд, що реалізується в художній творчості. З цих причин мистецтво для митця – природна необхідність, яка за своїми характеристиками близька до сповідальності та до катарсису.

Ірраціональність мистецького покликання художника дозволяє говорити про інстинктивність діяльності поетичного таланту. Містичне поняття “медіум” так само близьке костенківському поету. Важливим мегаобразом природності мистецтва є образ саду, де кожна предметна деталь: плід, листя, коріння, пора року тощо – виражають усе багатство смислових відтінків мотиву природності художньої творчості, мистецького покликання.

У підрозділі 4.1.2 “Творчість як доля” проаналізовано логіку розгортання життя реалізованого митця.

Коли лірична героїня Ліни Костенко вийшла на власну світоглядну орбіту, відчула подих свого художнього таланту, то відразу з’явилися вірші, в яких виражається мотив довіри до почуттів. Лірична героїня висловлює прохання до читача довіряти її поетичному світові. У цьому, поруч з іншими чинниками, виразно проступає дія принципу “сродної праці”.

Доля митця постає усвідомленим прийняттям власних індивідуальних особливостей, які окреслюються феноменом поетичного таланту. Незважаючи на те, що таке життя приречене на самотність, душа творця постійно відкрита для спілкування. Ремінісценції, цитати, полеміка, суголосність думок – усе це форми одвічного діалогу. У творах Ліни Костенко відлунюють голоси Шевченка, Сковороди, Лесі Українки, Пушкіна, Толстого, Рабле, Гете, Рильського, Блока і багатьох інших духовних подвижників.

У підрозділі 4.1.3 “Творчість як мужність” з’ясовано, що протистояння гуманістичних та тоталітарних ідей – це принципове протистояння антагоністичних світоглядів, систем цінностей, яке зазвичай супроводжується безкомпромісною боротьбою протягом усього життя, для чого вкрай необхідна органічна мужність. Фізична смерть у такому контексті трактується не як поразка, а як етап у тривалому протистоянні.

Готовність до самопожертви і необхідність такої жертви зумовлюється баченням Ліною Костенко людської історії (“кривава історія”), котра керується передусім егоїстичними чинниками. Доцільність самопожертви живиться оптимістичною думкою про зміну ціннісного формату загальнолюдської історії.

Необхідною складовою мужності є ідеал, завдяки якому стає можливим чітке розмежування Добра і Зла. Структура світоглядного ідеалу ліричної героїні, як свідчить художній доробок поетеси, складається з народнопоетичних уявлень про Правду і Кривду, з традиційних гуманістичних цінностей, а також із надзвичайно шанобливого ставлення до тих, хто протягом всього свого життя відстоював ці цінності. Наявність ідеалу дозволяє бачити за непривабливою, драматичною українською реальністю великий духовний потенціал нації. Це заряджає ліричну героїню енергією, надихає на мужнє долання свідомо обраного шляху.

У підрозділі 4.2 “Нереалізований талант” на прикладі аналізу драматичної долі Джованфранческо Рустичі (“Сніг у Флоренції”) досліджено постать митця, який у життєвій веремії загубив свій художній талант.

У внутрішньому світі скульптора є риси, що свідчать про його несформованість як особистості. Досить чітко простежуються ознаки інфантильності. Рустичі все своє життя чекав, шукав (свідомо чи підсвідомо) Сад, подібний Садові Лоренцо Пишного, і знайшов його сурогат у Парижі.

Провідною ознакою характеру Джованфранческо є легковажність, яка породжується відсутністю стратегічної життєвої та творчої мети. Тому його реакції на різноманітні обставини досить сумбурні, метушливі. Рустичі за своєю природою – утікач, що свідчить про його безвідповідальність. Разом з цим у його характері виявляються риси самозакоханої людини. Він більше любить себе в мистецтві, ніж мистецтво в собі. Серед його численних егоїстичних пристрастей особливо виділяється “жадання хвали”.

Рустичі може не творити. Земний світ – світ спокус, тілесності – у його ціннісних орієнтирах є пріоритетним перед світом образів, мистецтва, сферою духу. Якщо взяти до уваги, що болі й тривоги власного народу можуть викликати у художника глибинні переживання, то безплідність паризького періоду у творчості скульптора є цілком закономірною. Адже все творилося без глибоко пережитих почуттів. І жодні прийоми “штучної реанімації” натхнення (спроба знайти свободу “нічим не сковану” або намагання потрапити в ідеальні умови, щоб нічого не заважало) не зможуть допомогти.

Патріотизм Джованфранческо пафосний, словесний, бездіяльний. Його гнівна промова ніким не була почута. Він швидко охолоджується, розчиняється в суєтному пасивному житті, досить комфортно пливе за течією, яка згодом приведе його до творчого краху.

Невміння (а може, нездатність) Рустичі любити простежується не тільки щодо Батьківщини. Душевна ущербність скульптора виявляється й у стосунках з Маріелою. Їхня уявна зустріч наприкінці поеми засвідчила, що навіть дівчина, котра любила його всі серцем, у душі коханого, крім спустошеності, порожнечі, нічого не знайшла.

Каяття Джованфранческо – це крик душі, яка раптом усвідомила безплідність свого життя на Землі. Нереалізований талант – це велика гуманістична поразка, яку дуже болісно переживає поетеса. Тому в тексті драматичної поеми важливу композиційну роль відіграє драматичний діалог Молодого Рустичі зі Старим. Це дозволяє оприявити приспану за активного творчого життя совість.

У “Висновках” зроблено узагальнення щодо досліджуваної проблеми.

Феномен художнього таланту в поетичній інтерпретації Ліни Костенко – явище об’ємне і всеохопне. Осмислення його стало одним із найважливіших шляхів її творчої самореалізації. З’ясовано, що концептуальні підходи авторки до проблеми – багатогранні й водночас цілісні: у її художньому світі реалізуються аспекти психології творчості, особистісного становлення, генетичної передачі духовності, глибинного зв’язку з ментальністю нації, пізнання буття в земних вимірах.

Поява художника в світі – явище природне й закономірна. Проте самоусвідомлення мистецького покликання супроводжується пошуком власної суті, коли необхідно долати егоїстичну обмеженість, відкриваючи у своїй душі джерела любові. Адже егоїстичне в житті реалізується владними, офіційно-художніми спонуками, а також елементами побутового, некритичного мислення, що прирікає людину на відчуження від свого сокровенного “я”.

Усвідомлено відкидаючи ці форми, обираючи з дихотомії мати чи бути останнє, сповідуючи свій ідеал, митець актуалізує психологічні особливості поетичного таланту: надзвичайну душевну чутливість, імператив духовного пошуку, дивовижну емоційну пам’ять, творчу уяву. Вони формують духовні феномени, завдяки яким матеріальність світу відступає, а Суть робиться зримою й пізнаваною.

Варто зазначити, що необхідним світоглядним моментом художнього осягнення світу є спрямованість на гуманістичні цінності. Свобода й відповідальність, пам’ять і печаль, чулість і мужність, боротьба й оптимізм виводять творця на особистісний рівень самореалізації, що дозволяє оприявити глибинний зв’язок художнього таланту з колективною пам’яттю.

Як свідчить проведений аналіз творчості Ліни Костенко, цей процес надзвичайно складний. Поетеса зосереджується на явищах мистецької нереалізованості й знаходить причини цього в особистісній несформованості.

За концепцією Ліни Костенко, художній талант надто рідкісний і дорогоцінний скарб. Його марнування – велика гуманістична й онтологічна втрата. Художній світ поетеси має непересічне значення в плані пізнання різних аспектів буття мистецьких феноменів та застереження ентропії для творчої самореалізації митця.