ДИСКУРС КОЗАЦТВА В ПОЕЗІЇ „УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ” ПОЛЬСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

Краткое содержание

У „Вступі” обґрунтовано актуальність та наукову новизну дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету й завдання, висвітлено стан вивчення проблематики, сформульовано методологічні принципи, теоретичне і практичне значення роботи.

Перший розділ „Становлення топосу козака в поезії „української школи” польського романтизму” присвячено аналізові естетичних тенденцій у польській літературі першої половини ХІХ століття, які вплинули на функціонування персонажа козака у романтичній літературній традиції.

У підрозділі 1.1. „Історизм і фольклоризм – основні чинники польської романтичної літератури” стверджується, що період кінця ХVIII – початку XIX століть характеризується певною світоглядною та ідейною строкатістю. У нових історичних умовах (розподіли Польщі, повстання Костюшка, наполеонівські війни, Віденський конгрес) у польській літературі формується романтичний тип мислення. Він має свою специфіку – знаходить вияв у боротьбі класиків (К.Бродзінський) з романтиками (М.Мохнацький). Нові ідеї, зокрема, Й.Гердера про оновлення культури і літератури шляхом їх звернення до народно-національних витоків, вкладалися у старі форми, псевдокласицистичні канони (трагедії Т.Заборовського, описові поеми М.Ґославського, М.Єзерського). Значний вплив на польську літературу зламу століть мала преромантична готичність, яка виступала антиподом класицизму, була бунтом проти логізації, зверталась до містичності та метафізичності („Канівський замок” і „Король руїн” С.Ґощинського, „Канівський староста” О.Ґрози). Основою готичної антропології була концепція роздвоєння людської особистості. Цей аспект протистояння і боротьби душевних сил людини, втілений, зокрема, в постаті козака Шуляка з поеми О.Ґрози, був особливо актуальним для „пограничних” персонажів. Унаслідок розповсюдження ідей мислителів епохи Просвітництва про зв’язок культурних надбань певної країни з її природним середовищем і географічним розташуванням, а також зростання зацікавлення історичною традицією північних народів („Твори Оссіана” Дж.Макферсона) розвинулася загальноєвропейська тенденція протиставлення „літератури Півночі” та „літератури Півдня”. Це стало підґрунтям дискусій між К.Бродзінським і М.Мохнацьким на тему рідної літературної традиції. Твором представника „української школи”, який майже досконало реалізував філософсько-естетичні принципи поезії Півночі, була „Марія” А.Мальчевського. Ще одна течія – слов’янофільство, що розумілося як віра у спільне історичне призначення всіх слов’ян і переконання про особливу цінність прадавньої слов’янської спадщини в історії власного народу – виявляє свою присутність в ідеології польського Просвітництва (С.Сташиц), преромантизму (К.Бродзінський), романтизму (А.Міцкевич), а також у творчості представників „української школи” (Т.Заборовський).

Виняткового значення, особливо в умовах цілковитої ліквідації польської державності й української автономності, набула „Історія русів” анонімного автора, яка яскраво виражала ранньоромантичну історіософську концептуальність, була пов’язана з месіанськими тенденціями. Ще за сім років до видання цього твору О.Бодянським, чималі його уривки в перекладі польською мовою надрукував історик О.Мацейєвський. З опублікованих у „Запорожской старине” уривків з „Історії русів” черпав задуми до своїх „Козацьких повістей” М.Чайковський. Змалювання перебігу подій у поемі Е.Ізопольського „Дума з дум українських”, впроваджені постаті Скалозуба, Івана Богуславця, Карпа Перебийноса і Якова Сурмила свідчать про те, що поет знав „Історію русів”. Вагомою для романтичної літератури була присутня в „Історії русів” концепція „видатної людини”, згідно з якою виразником волі народу та його прагнень був „великий розумом і вмілостями муж”, що виконував роль проводиря народу, його хороброго захисника. Цей культ героя ставав основним джерелом натхнення і спонукав до створювання патріотичних постатей, образів та мотивів у поезії „української школи”.

У різних національних літературах вальтерскоттівська концепція „романтичного історизму” у своєму характері і спрямованості набула своєрідних рис. У польському та українському письменстві її найістотніша особливість полягала у поєднанні з тенденціями, характерними для „народного романтизму”, – зацікавленні історією народу та її відображенням у народних піснях, думах, легендах тощо. Поштовхом стала активізація фольклористичного та етнографічного руху: вперше український матеріал з’явився на сторінках монографії І.Червінського; особливий вплив мала діяльність З.Доленґи-Ходаковського, збірки пісень М.Цертелєва, М.Максимовича, В.Залеського, К.Вуйціцького, Ж.Паулі. Серед представників „української школи” оригінали, переклади та переспіви українських пісень і дум друкували Е.Ізопольський, М.Цеплінський (М.Оссор’я), З.Фіш, А.Бєльовський, А.Словіковський, А.Марцінковський. Польські романтики „української школи” зверталися й до інших форм творчого опрацювання українського пісенного фольклору, використання сюжетів, мотивів народних пісень, парафразування, пісенних образів, ремінісценцій (М.Ґославський, О.Ґроза, Т.Олізаровський, М.Єзерський тощо); вони також знаходили в ньому архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів та структури народнопоетичного мислення.

1.2. „Романтичне польське козакофільство”. Започаткований польськими і українськими фольклористами та етнографами, а також творами                                 Ю.-Б.Залеського, А.Мальчевського, С.Ґощинського українофільський рух досяг свого апогею в 30-40-і роки ХІХ століття. Паралельно розвивалося романтичне польське козакофільство. Історично міф про „ідеальне козацтво” сягав легенди про подвійне козацько-шляхетське походження; він також був вираженням місцевого патріотизму. Зацікавлення цією тематикою було наслідком почуття туги за свободою, незалежністю, що найповніше втілилося в постаті козака. Найважливішим питанням, до якого зверталися польські романтики, була генеза козацтва. Палкий козакофіл М.Чайковський намагався ствердити значущість козацтва в історії Польщі та Росії, довести, що це було не просто військо, а козацьке плем’я, яке мало слов’янське походження та було пов’язане спільною мовою і традицією. Інший відомий козакофіл, польський літературознавець М.Ґрабовський, виникнення козацтва обумовлював суспільно-політичною ситуацією, в якій опинилися руські племена за часів панування татар і яка вплинула на появу двох станів – городового і козацького. Думки „пограничного” романтика переважно спиралися на поетичну легенду козаччини, барвисто і пластично сформовану в історичних думах і піснях, а також виростали з ідеології та естетики романтизму, який намагався осмислити „дух народу”, виражений у багатстві народної поезії, звичаїв, культури, в релігійній, мовній, етнічній єдності, а передусім – у спільності історичної традиції і політичних прагнень народу („Що таке козаччина?”). Еміграційна польська демократична думка, представлена працями Я.Чинського, переконувала, що занепад стосунків Польщі з козацтвом став причиною її послаблення, а джерелом відродження слов’янського світу вважала репрезентований козацькою традицією дух свободи, що живе в козацьких піснях.

Літературне козакофільство було тісно пов’язане з політичним. Свідченням цього був життєвий шлях і творчість М.Чайковського, В.Жевуського та Т.Падури. В основі їхньої козакофільської концепції лежало утопічне переконання в тому, що створені ними козацькі полки боротимуться в майбутньому за відновлення січової держави в союзі з відродженою Польщею. Примари В.Жевуського і його товаришів зазнали невдачі разом з поразкою польського листопадового повстання 1831 року. До проблеми генези козацтва звертався також Т.Падура у своїх історичних нарисах. Відсутністю ідеалізації козаччини характеризуються, передусім, погляди „петербурзького гуртка” на чолі з Г.Жевуським, а також представника „української школи” Е.Ґаллі. Поет вважав, що козацтво, як народ, не лише становило грізну військову силу, а й відзначалося самобутнім характером, основною рисою якого було нетерпиме ставлення до завданих кривд і закоханість у війну. Е.Ґаллі відмовляв Україні у праві на існування як окремій державі. Польське романтичне козакофільство було синкретичним явищем, що поєднувало політичні уявлення і літературу, а також елементи націоналізму і націєтворення: зображення шляхетсько-козацького минулого здійснювалося з огляду на загальну настанову польського романтизму простежити причини падіння Польщі як держави, крім того, козакофіли писали про можливість утворення нової польсько-української політичної формації. Суголосним козакофільству стало явище „балагульщини”, що розумілося як вияв свободи і протесту та становило помітний аспект життя українсько-польської пограничної спільноти. 

У підрозділі 1.3. „Еволюція образу козака в польській літературі” йдеться про генезу і розвиток козацької проблематики у пограничному українсько-польському просторі, зокрема, головного персонажа – козака. У старопольському письменстві ця постать з’являється наприкінці XVI століття, збагачується образами протягом наступного століття, відходить на другий план у XVIII, відроджується у ХІХ та, нарешті, втілюється в найвідомішій іпостасі у творах Г.Сенкевича. Козак постає, передусім, як воїн. Цей топос характеризується багатством конотацій: він – асимільований член польського війська (П.Пясецький), хоробрий герой (Б.Папроцький), захисник християнської віри, а водночас – непокірний слуга, розбійник (Ю.Зиморович), свавільник. Інша модель – мужній і волелюбний козак-лицар, що увібрав риси воїна-сармата (М.Пашковський, С.Ґроховський, М.Семп-Шажинський). Оце амбівалентне ставлення до козака-воїна (непокірного, бунтівника, проте надзвичайно хороброго вояка, захисника вітчизни, союзника у певний історичний момент) має переважно позитивне забарвлення. Після Хотинської битви 1621 року існуючі між козаками і Річчю Посполитою суперечки почали набувати ознак серйозного польсько-українського конфлікту. У міру того, як розходилися історичні шляхи поляків та українців, образ козака у польській літературі XVII століття трансформувався за вектором: „свій” – „інший” – „чужий”.  Топіка козацтва цього періоду характеризується негативним забарвленням: козак-зрадник (Ш.Окольський, Я.Ґавінський, В.Коховський), козак-ворог (Я.Ґавінський, Ю.Зиморович), козак-гайдамака („різун”, „зухвалий бунтівник”). Окремим виявом образу козака були характерництво (Є.Китович), а також сентиментальна любов до пісні та музики (С.Сарницький). Саме з таким суперечливим образом козака польське письменство стало на порозі ХІХ століття. Підхід до змалювання цього персонажа залежав від суспільно-політичних поглядів окремих авторів, а у конкретних судженнях неабияку роль відігравали поточні знання, які набули форми стереотипних тверджень, що часто базувалися на народних уявленнях і забобонах.

У підрозділі 1.4. „Взаємовідношення категорій „козацтво” і „лицарство” відзначається, що дослідники ототожнюють козацтво з лицарством (М.Попович, С.Козак), зазначаючи при цьому, що Запорозька Січ архетипно була близькою до лицарських орденів Західної Європи (Р.Багдасаров), адже, подібно до них, козацтво було пов’язане потрійними узами спільноти (societas), віри (religio) та покликання (vocatio), яке полягало у постійній ворожості щодо світу. Важливим є одностайне визнання поетами „української школи” притаманних козаку лицарських чеснот. Необхідно розмежувати такі популярні в епоху романтизму іпостасі лицарства, як козацтво і сарматизм (неосарматизм). Предметом нашого зацікавлення є саме етос козацтва. Проте не можна обійти увагою сарматську проблематику першої половини ХІХ століття, поява якої була зумовлена синтезом двох тенденцій: зверненням до історизму, регіоналізму і фольклору та посиленням акценту на національному питанні. Романтики почали трактувати сарматизм як систему звичаїв і послідовний, на тлі власної системи цінностей, стиль життя. У літературі розвинувся культ лицарства, героїзму і посвяти для Вітчизни, а згадані  цінності найкраще втілював образ сарматського воїна: старого польського шляхтича (Мечник з „Марії” А.Мальчевського) або мужнього лицаря-юнака (у поезіях Ю.-Б.Залеського, Т.Падури). Для багатьох поетів „української школи” уособленням сарматського лицаря на українсько-польському ґрунті був саме козак.

Другий розділ „Топіка козацтва в історіософських концепціях польських романтиків „української школи” складається з чотирьох підрозділів. Визначення поняття топосу, доцільність і необхідність його вживання у висвітленні дискурсу козацтва представлені у підрозділі 2.1. „Теоретичні критерії визначення топосу козака”. Новому запровадженню в науковий обіг цей термін завдячує праці Е.-Р.Курціуса про літературу латинського середньовіччя, домінантою якої є твердження про єдність європейської культури, безперервність „європейської літератури”, що дозволяє зарахувати її до фундаментальних компаративістичних досліджень. Учений поєднав відновлений філологічний метод і елементи давніх риторичних теорій з культурологією і психологією та ототожнював „loci communеs” з архетипом, використовуючи теорію К.-Г.Юнга, передусім, для пояснення тривалості явища. Запропоновані          Е.-Р.Курціусом топоси, з одного боку, мають характер кліше, риторичного звороту, стилістичної оздоби, особливо у випадку топіки початку і закінчення твору, а з другого – топоси золотого віку, юнака і старця, старої жінки і дівчини змушують бачити в них впливи понять міфу і архетипу. Головними ознаками топосу дослідники називають нейтральність і амбівалентність. Ужитий у творі топос не мотивується специфікою цього твору, його можна використовувати з будь-якою метою. Цього не можна сказати про мотив, тему, метафору тощо. Нарешті, домінування семантичних елементів над образовими та нейтральності над контекстуальністю визначають специфіку поняття топосу, під яким треба розуміти форми висловлювання, аргументації і зображення, а насамперед – одвічні і часто повторювані теми, мотиви і образи, що є свідченням безперервності європейської культури і виражають її архетипну спільність.

Образи і ситуації створюють матерію топосу, водночас такі теми, як кохання, смерть чи війна становлять центр топічної парадигми, що притягує і впорядковує певну кількість топосів. Саме тому ми говоримо про топіку козацтва, тобто про групу топосів, які виростають з одного й того ж образу, використовуючи при цьому різні його конотації й культурні перипетії. Образ козака, що трансформувався  з античного топосу юнака, набув у літературі українсько-польського пограниччя статусу „спільного місця” та за нових умов функціонував у контексті „історичної” (за Курціусом) топіки – свободи, поразки, кохання, смерті, плину часу. Вибір цієї термінології зумовлений також певною співвіднесеністю топосу зі стереотипом, що простежується на рівні комунікативного аспекту „loci communеs”. У процесі спілкування свідомо використовуються топоси як знаряддя впливу, а порозуміння можливе лише тому, що реципієнти адекватно сприймають топічний код, за яким приховане спільне розуміння світу, загальна система цінностей і норм.

Роздуми над суттю поняття топосу зумовлюють появу питання про зв’язок топіки – дисципліни, що вивчає топоси, їхнє значення, сфери вжитку і трансформування в європейській традиції, – з компаративістикою. Не викликає сумнівів, що ці дослідження за своєю природою належать до компаративістичних. Однак у цьому випадку треба відмовитися від звуженого позитивістського розуміння порівняльного літературознавства, обмеженого сферою взаємних впливів у вимірі двох літератур. Відкриття „спільних місць” слугує розумінню спільних тенденцій у різних національних літературах, усвідомленню тривалого взаємного проростання культурних традицій та зв’язків з усім різноманіттям світової літератури.

2.2. „Етнічна приналежність козака і концепція Вітчизни”.                               У пограничній ментальності „польська Україна” трактувалася як самобутній у своїй природній і культурній інакшості регіон давньої Речі Посполитої Обох Народів, будучи органічною частиною цілісної, багатоетнічної сукупності. У такому розумінні „поляком” був не лише лях, але й литвин чи русин. Адже „польськість” була основною категорією, яка, по суті, обумовлювала єдність державної традиції і ряду цінностей, пов’язаних з цією єдністю, таких як політична і моральна свобода та повага до християнської віри або ненависть до будь-яких виявів деспотизму. У свою чергу назва „українець” – у регіональному значенні – часто стосувалася поляків, які народилися і проживали в Україні (gente Ruthenus, natione Polonus), відтак вважали цю територію своєю Батьківщиною. На думку деяких дослідників (Г.Грабович), резонанс української тематики був логічним наслідком напруження і конфлікту, який супроводжував погляд на Україну як юридично-історичний компонент старої Речі Посполитої, та усвідомлення того, що історична, „польська Україна” пережила себе. Це найчіткіше виявила погранична самототожність Ю.Словацького та представників „української школи”.  

Козак із „польським серцем” з’являється в центрі слов’янської концепції Вітчизни у творчості Т.Заборовського; інші поети „української школи” – Е.Ґаллі, М.Ґославський, М.Єзерський – переважно ототожнюють вітчизну Україну з Батьківщиною Польщею, опис земель якої набуває аркадійського забарвлення; бачення українсько-польського союзу яскраво виражене в епітетах – „przesławna Ukraina” i „Lacka ojczyzna” у Е.Ізопольського; прихильниками тих часів, коли козаки жили в симбіотичному мирі з ляхами, були Б.Залеський і Т.Падура, а Т.Кшивіцький обстоював думку про те, що братання України і Польщі має базуватися на спільній історичній пам’яті. Деструкція міфу „польської України”, який спирався на вірі в можливість збереження патріархальної гармонії між польською шляхтою, козаками і українським селянством, простежується у вершинній поемі Ю.Словацького „Срібний сон Саломеї”, а серед поетів „української школи” – у „Думі з дум українських” Е.Ізопольського.  

Гетерогенне розуміння Вітчизни романтиками „української школи” позначилося й на висвітленні образу козака. Незважаючи на представлення героя-козака як українця, ця постать, яка стоїть у центрі художнього світу, є „польським козаком”. Найчастіше саме неможливість погодження „українськості” й „польськості” душі козака ставала причиною його особистої трагедії (Б.Хмельницький у Т.Заборовського, Шуляк у О.Ґрози). Зрозуміло, що під цю категорію не підпадають такі герої як, наприклад, Небаба з „Канівського замку” С.Ґощинського чи Ничай з „Думи про Ничая” М.Ґославського. У першому випадку постать головного героя виростає з життєвих переконань автора, у другому (і сюди може належати решта авторів, де наявні українські „козаки”) – це данина усній народній традиції, наслідок авторської інтерпретації українських народних пісень і дум.

2.3. „Топос свободи” у поезії „української школи” є складним і багатоаспектним явищем. Польські романтики особливо цінували притаманне українському народові прагнення до суспільної й політичної свободи. Головною таємницею поетичної чарівності України була для митців романтизму інституція вільного, республіканського запорозького козацтва. Представники „української школи” захоплювалися міфом абсолютної єдності незалежних людей, у всьому рівних один одному, поєднаних воєнним братерством. Якщо поезія                            Ю.-Б.Залеського презентує покірливу позицію, згідно з якою відмова від бунту і погодження з вироками Творця ставали покликанням людини на Землі, а її поєднання з природою дарувало свободу і гармонію, то більшість поетів „української школи” надавали перевагу типу прометеївського героя, який з мечем у руці відвоював свою свободу. Для Т.Падури гармонійна спорідненість людини і природи видозмінюється у панування над останньою. Т.Заборовському свобода уявляється цінністю, дарованою Всевишнім і вдосконаленою самою людиною, яка може бути знаряддям нападу або захисту; про локальний патріотизм поета свідчать його заклики до побудови нового вівтаря свободи саме на Поділлі. Символом визволення з неволі стають розрубані кайдани в поемах Е.Ізопольського, О.Ґрози.

Любов до свободи у творчості багатьох представників „української школи” перебуває в безпосередньому зв’язку з хронотопом степу. Степ має не лише метафізичний і емоційний вимір, він є не просто художнім пейзажем, а відображає таємничу сутність світу. Степ і його невід’ємна складова – вільний вітер – зберігають історичну пам’ять. У поетичній спадщині як А.Мальчевського, С.Ґощинського, Ю.-Б.Залеського, так і Т.Падури, М.Єзерського, М.Ґославського, Т.Олізаровського козак душею зростається зі степом і формується його часопростором. Бажання перебувати в степу і постійна жага простору тісно пов’язані з особливою приязню, яка існує між козаком і його конем. Кінь стає товаришем долі й недолі, бере участь у походах, битвах. Для романтиків, які охоче описували раптові рухи, змінні та грізні явища, привабливим був образ коня, на якому мчить козак. Універсальний образ коня поєднує реальний світ і космос. Через його динамізм відбувається активізація самої постаті козака. Крім того, між козаком-вершником і його конем існує прихований зв’язок, зрозумілий лише їм самим, зумовлений прагненням свободи. Цю взаємопов’язаність образів степу і коня, що стають гарантами свободи козака, найкраще ілюструє вислів А.Мальчевського „козак – степ – кінь – морок – одна дика душа”.

Підґрунтям підрозділу 2.4. „Топос поразки козака” стала романтична концепція філософії історії, в якій піддається критиці просвітницька ідея прогресу, відкидається оптимістичне переконання про гармонійний розвиток світу і формулюється теза про діалектичний характер його еволюції – через страждання й самопосвяту. У Польщі розвиток цієї концепції мав свою специфіку. Польська національна свідомість початку ХІХ століття формувалася в умовах змінних кордонів завойованих територій і ефемерних державних утворень, які мали бути сурогатами незалежного існування окремих польських земель. Фактор існування власної держави ставав головним предметом суспільних устремлінь. Це підтверджується творчістю романтиків „української школи”, на якій позначилося відчуття „поразки”, програшу в історичних змаганнях, що насамперед було пов’язане з Україною і, без сумніву, вплинуло на похмурий тон їхньої поезії. Саме тому візія вітчизни-України, що виростала з почуття локального патріотизму, в поєднанні з іншими мотивами і причинами поразки має таке трагічне забарвлення.

         Аналіз творчості поетів „української школи” дав можливість виокремити певні площини спільності розуміння „locus desperabilis”, типологічні характеристики якого можна поділити на загальнолюдські та особисті. Тема внутрішніх воєн на пограничному просторі (Коліївщини (Гайдамаччини) та Хмельниччини), розгорнута передусім у поемі „Канівський замок” чільного представника „української школи” С.Ґощинського, а також у поемах „Тимофій Хмельницький” Е.Ґаллі, „Богдан Хмельницький” Т.Заборовського; тема нападів зовнішніх ворогів, розвинута Е.Ізопольським у поемі „Дума з дум українських”, М.Ґославським у „Поділлі”, М.Єзерським в описовій поемі „Україна”; стихійне лихо (чума), описане М.Ґославським; теми швидкоплинності, марності життя, плину часу, якими насичена творчість А.Мальчевського, Т.Кшивіцького, Е.Ґаллі, Б.Ю.Залеського, руїн і могил як ознак часового руху в О.Ґрози, – все це загальнолюдські вияви топосу поразки. Причини особистої поразки також різноманітні: кохання без взаємності, наприклад, Тимофія Хмельницького до Софії, що призвело до її божевілля та смерті в інтерпретації Е.Ґаллі, спалах почуттів Шуляка до Ганни, в яку був закоханий Микола Потоцький у О.Ґрози; ревнощі та суперництво, представлені у поемах „Заверуха” Т.Олізаровського та „Козацька повість” Т.Кшивіцького; прокляття, накладені на головного героя – Богдана Хмельницького у Е.Ґаллі. Така подвійна поразка – занепаду держави і трагедії в особистому житті – стає причиною невідворотності руйнування світу козаччини, який розчиняється в безодні минулого. В уявленні польських поетів „української школи” магічне коло життя і смерті виконує повний оберт; ті самі обставини, що вплинули на формування козацтва, стають причиною його загибелі.

У третьому розділі  „Стереотип козака в опозиції „свій” – „чужий” у поезії романтиків „української школи” аналізується стереотип козака у взаємних відносинах із зовнішнім світом – представниками інших народів, а також перебування у певному часопросторі з перспективи бінарної опозиції „свій” – „чужий”.

3.1. „Категорії стереотипу та опозиції „свого” – „чужого” в теоретико-літературному аналізі”. Успіх поняття „стереотипу” в суспільній комунікації пов’язаний, з одного боку, з місткістю визначення, що охоплює значний семантичний пласт такої важливої складової частини перцепції, як вербалізація типовості, повторюваності, схематичності, а з другого боку – з набутими ним властивостями кліше, тобто дуже зручного й економічного елементу мови, який дає можливість втілення багатьох значень в одному універсальному атрибуті. Вивченням особливостей функціонування цього терміну як у сфері соціології, так і філології займалися А.Шафф, А.Капішевський, З.Мітосек, К.Бартошинський, Г.Валінська, А.Кемпінський, Н.Яковенко, Д.Наливайко, В.Хорєв. Узагальнюючи, можна ствердити, що стереотип – це стислий, спрощений, емоційно забарвлений образ дійсності, конкретизований у речах, особах, поведінці, який функціонує в суспільній свідомості, часто базується на неповному або неадекватному знанні про світ, однак, прийнятому у традиції.

Етнічні стереотипи як комплекс уявлень однієї етнічної групи про іншу або про саму себе (автостереотип) набули великого поширення і популярності. В.Хорєв назвав їх суспільно-історичними міфами, вкладаючи у русло дисципліни „імаґології”, яка своїм завданням вважає виявлення істинних і хибних уявлень про життя інших народів, існуючі в суспільній свідомості стереотипи і переконання, їх походження і розвиток, суспільну роль і естетичну функцію у художньому творі. Ці уявлення не завжди збігаються з об’єктивною історичною реальністю – вони виражають переконання певної суспільної групи. Як свідчить проаналізований матеріал, етнічні стереотипи рідко виступають у чистому вигляді й абстраговано: частіше вони є ефектом накладання уявлень з різних галузей суспільного досвіду, а передусім функціонують у контексті інших стереотипів. Саме тому стереотип козака розглядається у взаємостосунках з представниками інших народів – польського, татарського, турецького та єврейського, які ґрунтуються на протиставленні „свого”, „рідного” простору, культури, віри, звичаїв та „чужого”, „незнайомого”, „ворожого”. Поняття „чужий” і „свій”, „я” – „вони” належать до архетипних психологічних і культурних категорій; вони існували в усі історичні епохи і становили один з головних принципів диференціації людей за мовними, віросповідальними критеріями, традиціями, звичаями тощо.

         3.2. „Свій” і „чужий” простір”. Творчість польських романтиків „української школи” приносить характерне для літератури пограниччя аксіологічно амбівалентне бачення світу, тобто тут перетинаються і співіснують кардинально протилежні розуміння „своєї” і „чужої” території. Такий розподіл відбувається як за географічними, історичними, так і культурними чинниками. Треба відзначити, що у пограничній свідомості поетів „школи”, що знайшло своє втілення в їхній творчій спадщині, не існує поділу на польський та український часопростір. „Своїм” є все те, що українське (тотожне польському) – українська природа, села, звичаї в поемі „Україна” М.Єзерського. Або ще вужче – регіональне (подільське, волинське) – Дністер, гори Медобори і мури Кам’янця у поезіях Т.Заборовського, Поділля у творчості М.Ґославського, Е.Ґаллі, землі Київщини у Е.Ізопольського. Ми бачимо своєрідну сакралізацію згаданих місць, автори ставлять їх на рівні чистого ідеалу. Чужий світ приносить біль та розчарування, а “своє”, близьке дає протиотруту. „Чужими” стають лише віддалені території – землі Туреччини (міста, річки) або Московщини. У протилежному до аркадійського бачення України – демонічному – життя постійно перебувало під загрозою знищення, апокаліптичної катастрофи. Польські поети „української школи” наділяли цей простір рисами проклятої землі, якої торкнувся Божий гнів. Звертаючись до етимології слова „україна”, вони висловлювали погляд, що її окраїнність має не лише географічний, а й прихований метафізичний сенс (поеми „Могили” О.Ґрози, „Тимофій Хмельницький” Е.Ґаллі).

         Важливою особливістю способу зображення простору в усіх без винятку поетів „української школи” є оригінальна авторська точка зору на характер та природу навколишнього світу; навіть погляди та спостереження персонажів збігаються з думками ліричного суб’єкта або доповнюють їх. Наслідком згаданої манери у змалюванні „своєї” або „чужої” території є своєрідна типологічна подібність форми конкретних описів цих авторів і, водночас, дисонанс у їхньому змісті. Цей дисонанс стосується різних складових опису – наявності або відсутності історичних фактів, пов’язаних з даним місцем; акцентування або зменшення уваги до точного відображення топонімії; можливого підкреслення (при конструкції опису) тих елементів реального світу, які добре знайомі авторові.

         У підрозділі 3.3. „Роль дихотомії „свого” – „чужого” у концепції героя” постать козака у творчості поетів „української школи” розглядається в контексті стереотипів представників інших націй, з якими стикається українець. Вивчення цих образів саме на культурному пограниччі має широку дослідницьку перспективу. Герої творів часто називаються не за іменами, а за етнічною ознакою – козак (для польських романтиків ця назва містила характеристики українського етносу, тому писалася з великої літери), лях, татарин, єврей. Це один з архаїчних прийомів, що вказує на тісний зв’язок людини з простором, у якому вона перебуває. Крізь призму творів поетів „української школи” простежується виняткова культурна ситуація, в якій знаходиться поліетнічне суспільство, що використовує етнічні назви як своєрідний код. Стереотипи козака та представників інших націй, зафіксовані в поезії „української школи” виокремлюються у дослідженні на підставі застосування станового, етичного, мовного та релігійного критеріїв.

         Відповідно до створених двох контрастних картин України в творчості романтиків „української школи” – аркадійської та інфернальної – сформувався диференційований стереотип козака, який поєднує риси „свого” і „чужого”. „Свого” козака характеризує його „надлюдськість”, притаманні йому  „надприродні” риси, що містять у собі різноманітні ознаки: надзвичайну силу і сміливість (Архип Шуляк у О.Ґрози, Скалозуб у Е.Ізопольського), незвичайну витривалість у несприятливих умовах (О.Ґроза „Запорожець”), майстерність ведення бою і властиве козакові „характерництво”, що викликало містичну пошану (Сава у Т.Кшивіцького). Такими містичними рисами наділяв козаків інший пограничний поет М.Гоголь. Вправне володіння зброєю і досконале знання воєнного мистецтва є наступною конститутивною характеристикою стереотипу „свого” козака (Тимофій у Е.Ґаллі, Шуляк з поеми О.Ґрози, безіменний лицар у думці Т.Заборовського). Для М.Ґославського та Т.Заборовського синонімом „свого” є приналежність до запорозького війська. „Своїми” є козаки – герої відомих і рідних українських народних дум, іменами яких рясніє „Дума з дум українських” Е.Ізопольського. Водночас козак ніколи насправді не стає „своїм”, тому що твердо тримається дідівської віри (козаки на чолі зі Скалозубом, героєм поеми Е.Ізопольського, не піддаються окатоличенню; на протиставленні „козак-православний” – „лях-католик” і відповідно двох систем моральних цінностей побудована поема О.Ґрози „Канівський староста”). Поетична спадщина Е.Ґаллі та О.Ґрози приносить апофеозне зображення „чужого” козака – вбивці, безжалісного месника, незбагненного у своїх діях, жорстокість якого набирає патологічних форм. У „Могилах” О.Ґрози фізіологічний характер процесу вмирання з найбільш вражаючими деталями мученицької смерті є зразком естетики жаху. Проклятим Богом і людьми є Богдан Хмельницький у поемі Е.Ґаллі. Поет відходить від української фольклорної традиції у змалюванні образу народного вождя і через його вчинки уподібнює його, християнина, до “чужого”, яким є мусульманин-нехрист.

Стереотип ляха виконує певну суспільну та естетичну функцію у творчості поетів „української школи”. Він представлений з двох полярних точок зору в залежності від переконань та інтенцій того чи іншого поета, що заслуговує на увагу. Здавалося б, автостереотип мав бути однозначно позитивним, проте митці пограниччя створили амбівалентний образ представника польської нації. Неабиякий вплив на формування поглядів представників „української школи” мала й українська фольклорна традиція, яка у ставленні до поляків демонструвала дві тенденції. Одна з них трактує ляха як споконвічного козацького ворога, людину „іншої”, „ляської” віри. У ході історичних подій національне значення слова „лях” майже зникло; „лях” став рівнозначним із „паном” (тобто набув соціального семантичного забарвлення). Друга тенденція несподівано бачила ляха „своїм”, хоча він жив за мовним і релігійним бар’єром. Такі два стереотипи можна простежити в поезії „української школи”. Найповніше позитивний образ поляка – королівської особи – представлений у поемі Е.Ізопольського, в якій, завдяки турботливості та батьківському ставленню до українського народу, зокрема, до козаків, Стефан Баторій стає „своїм”, рідним, близьким королем. Темні барви у стереотипі ляха зароджуються разом із прагненням позбавити козаків їхньої Вітчизни – України, поступово він набуває рис „чужого” (твори Е.Ґаллі, Т.Заборовського). Інші характеристики образу ляха – зрадництво та підступність – бачимо в „Думі про Ничая” М.Ґославського. О.Ґроза змалював адекватний народній традиції образ канівського старости – Миколи Потоцького. Стереотипними рисами ляха-магната є свавільність, жорстокість, пиха і самолюбство, непошана до пам’яті предків. Хронотопами виявлення взаємостосунків „свого” – „чужого” – ляха і козака стали історичні конфлікти: козацькі війни, події Барської конфедерації та Коліївщини.

Незважаючи на велику кількість джерел, в яких згадується татарин, близькі стосунки Польщі з ханствами, попри загрозу нападів, стереотип татарина будується за допомогою надзвичайно скромних засобів вираження. Увага звертається передусім на факт віросповідання „помилкової” мусульманської віри, а також жорстокість, схильність до пограбувань та розбою. У творах поетів „української школи” присутній узагальнений образ представника цієї нації, зведений до лексем „Tatar”, „Mongoł”, „bisurmanin”, „Turek”, „janczar”, що акумулює в собі всю негативну енергію. Татарин ніколи не вписувався в пантеон „своїх” героїв у польській історії; це нещадний, лютий ворог козаків і поляків, що приносить лише спустошення і страх.

Доробок поетів „української школи” висвітлює також складний, неоднозначний стереотип єврея, представлений в етнографічних працях Е.Ізопольського і в його оригінальній поемі „Дума з дум українських” та поемі „Канівський староста” О.Ґрози. У цих творах „чужість” єврея простежується в його зовнішньому вигляді, стереотипах поведінки. Нещирість, послужливість, безбожність, хитрість, схильність до заздрощів формують стереотип єврея у поемі О.Ґрози. У цьому творі стереотип „чужого” єврея перебуває в опозиції до „свого” козака. Е.Ізопольський зафіксував інші характерні риси єврейської нації – галасливість і неохайність. Цікаво, що згадані поети не порушують мовного чи релігійного питання. Складається враження, що єврей, хоч і змальовується „чужим”, є інтеґральною частиною пограничного українсько-польського світу.

3.4. „Постать „іншого”. В інтепретації цієї проблеми дисертантка спиралася на праці М.Бубера, Е.Левінаса, П.Рікера, в яких розкривається загально-філософський сенс згаданої категорії. Як стверджував Е.Левінас, „інше” важко описати, наші стосунки з ним полягають у бажанні зрозуміти його, але „інше” виходить за межі розуміння. Г.Рітц підкреслював, що кожен, хто б не намагався у сфері мистецтва й культури використовувати поняття „іншого”, ніколи не звільниться від амбівалентності. 

Категорія „іншого” є дуже важливою для пограничної культури. Досвід спілкування представників різноманітних культур випрацьовує такий тип стосунків, за якого „чужий” перестає бути „чужим”, а стає „іншим”. Це відбувається з Богданом Хмельницьким. Попри загальне несприйняття цього героя Е.Ґаллі, поет робить несподівану спробу показати внутрішні вагання Хмельницького. В однойменній трагедії Т.Заборовського Хмельницький не просто є месником за особисті кривди. Бажання помститися стало лише вихідною точкою в його діяльності, яка переросла у боротьбу за кращу долю народу. У момент поразки його не турбує втрата влади чи програна битва. Він уболіває за ідею, що збанкрутувала. Фігура „iншого” проглядається в постаті Василя – волоського правителя з поеми Е.Ґаллі „Тимофій Хмельницький”. Передусім він володар „іншої” країни, де немає чвар і розбоїв. Ситуація, в якій опинився Василь, дуже складна: як батько, він страждає від безсилля – не може захистити доньку від шлюбу з некоханим Тимофієм; як володар, він також зазнав поразки, адже його землями розпоряджається турецький султан, який вже видав наказ про передачу їх Тимофієві. „Іншість” Василя підтверджується несприйняттям пропозиції дочки щодо звернення по допомогу до польського Короля і магнатів. „Інше” у творчості польських романтиків „української школи” виконує певну роль у побудові тексту: 1) воно є противагою того, що відоме і однозначно окреслене як „своє” або „чуже”; 2) „іншим” можна бути або стати, в обох випадках ознаками „іншості” є наявність або набуття певних рис чи здібностей; 3) „інший” є „іншим” і для „своїх”, і для „чужих”, що зумовлює бачення його як індивіда, який не вкладається в рамки змальованого образу нормального, тобто відомого світу.

У „Висновках” синтезовано результати дослідження, які свідчать, що обраний підхід для з’ясування функціональності дискурсу козацтва у творчості „української школи” польського романтизму на основі порівняльно-типологічної методології у межах інтеґральної компаративістики виявився продуктивним стосовно аналізу поетичного доробку маловідомих представників „української школи”: Е.Ґаллі, М.Ґославського, О.Ґрози, М.Єзерського, Т.Заборовського, Е.Ізопольського, Т.Кшивіцького, Т.Олізаровського, Т.Падури. Вивчення творчої спадщини цих авторів як представників українсько-польського пограниччя дозволяє зробити такі висновки:

- „українська школа” польського романтизму, що виникла на пограниччі двох культур, створила окремий світ, у якому живе певне пограничне суспільство. Ознакою цього суспільства є не стільки просторова зосередженість, скільки спільність ідей, історичних традицій, звичаїв, загальних ідентифікаційних символів; 

- топіка козацтва стає основним спільним ґрунтом, об’єднуючим фактором у творчості польських романтиків „української школи”. Звернення до неї не було новаторським. У доромантичну добу вже сформувався певний стереотипний образ козака-воїна, який був етнічним українцем і протягом історії козацтва змінював свої ролі від однозначно позитивних до різко негативних. Отже, така тематична орієнтація поетів „школи” з формального боку не є новою якістю, це – свіже літературне бачення нових тем у діахронічному розгляді, чому сприяли всі найважливіші складові романтичної естетики: фольклоризм, історизм, народознавство, зорієнтоване на піднесення культури певного народу до рангу загальнонаціонального надбання;

- аналіз художнього світу творів згаданих авторів виявляє органічну спільність ментального, духовного, соціального (політичного і національного) аспектів у висвітленні концепції вітчизни. Визнаючи етнічну відмінність козака-українця, вони не розглядали український народ як окремий, з власною національною і державною перспективою. Таке гетерогенне розуміння вітчизни вплинуло на формування топосів „польського” та „українського” козаків. Міфотворчим для польських романтиків стає топос вільного козака. Топос свободи має різні виміри: асоціюється зі свободою вибору, співвідноситься з перебуванням у степу, втілюється у галопі коня, у сентиментальних піснях, у войовничості і хоробрості на полі бою. Історіософські топоси поразки і помсти, обумовлені політичною ситуацією Польщі після розподілів, становлять типологічну аналогію у творах романтиків „української школи”;

- на культурному пограниччі, де відбувається постійний процес взаємопроникнення, погляди на представників інших народів особливо чітко виражаються у вигляді етнічних стереотипів, що і відбивається у літературних творах. Постать „кресового” козака перебуває в постійній взаємодії з представниками польського, татарського, турецького, єврейського народів. Серед літературних образів ляха, татарина, турка чи єврея на підставі опозиції „свій” – „чужий” із застосуванням станових, етичних, релігійних, мовних критеріїв виокремлено певні стереотипні моделі. Досвід спілкування представників різноманітних культур на пограниччі встановлює такий тип зв’язку, за якого „чужий” перестає бути „чужим”, стає лише „іншим”.

Таким чином, вивчення творчої спадщини маловідомих польських романтиків „української школи” в контексті української культури та літератури унаочнює той факт, що „українська школа” польського романтизму формувалася і визначалася цією культурою та становить нині багатоаспектне унікальне пограничне явище, вивчення якого дасть змогу кращого засвоєння взаємозв’язків і особливостей кожної національної культурної системи.