НІМЕЦЬКОМОВНА ДРАМАТУРГІЯ 60 – 80-х рр. ХХ ст.: СВОЄРІДНІСТЬ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТРАДИЦІЙНИХ СЮЖЕТІВ ТА ОБРАЗІВ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
НІМЕЦЬКОМОВНА ДРАМАТУРГІЯ 60 – 80-х рр. ХХ ст.: СВОЄРІДНІСТЬ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТРАДИЦІЙНИХ СЮЖЕТІВ ТА ОБРАЗІВ
Альтернативное Название: немецкоязычная ДРАМАТУРГИЯ 60 - 80-х гг. ХХ в .: СВОЕОБРАЗИЕ трансформации традиционных СЮЖЕТОВ И ОБРАЗОВ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, сформульовано його мету і завдання, розкрито актуальність та наукову новизну, визначено методологічну основу та практичне значення дисертаційної роботи, окреслено об'єкт та предмет літературознавчих пошуків, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.


Перший розділ дисертаційного дослідження „Легендарно-міфологічні структури у літературному  контексті” – містить два підрозділи. У підрозділі 1.1. „До проблеми трансформації традиційних сюжетів та образів у літературі ХХ ст.” аналізується стан наукового вивчення питання „функціонування традиційних сюжетів та образів у літературі ХХ ст.”, зосереджується увага на тому, що саме у літературознавстві ХХ ст. починає формуватися особливий науковий підхід до проблем „література і міф”, „література і традиція”, з'являються нові теоретичні та історико-літературні дослідження. Відзначається, що дослідженням функціонування загальновідомих мотивів та сюжетів у літературі інтенсивно займалися               О.М. Веселовський, М.М. Бахтін, Є.М. Мелетинський, О. Білецький,                  К.О. Шахова, Т.Н. Денисова, Д.С. Наливайко, А.В. Гулига. Теоретичною основою даної роботи є наукові розробки А.Є. Нямцу (проблеми термінології, провідні ознаки традиційних структур, етапи сюжетоскладання, прийоми осучаснення традиційного сюжетно-образного матеріалу та ін.), праці якого мають особливо важливе методологічне та теоретичне значення для дослідження даного кола проблем. Науковець докладно аналізує різні форми та способи переосмислення традиційних сюжетів та образів, простежує світоглядні та морально-психологічні домінанти рецепції біблійного, міфологічного матеріалу, звертає увагу на тенденції психологізації традиційних образів, їх проекцію на реалії певних епох, досліджує динаміку еволюції та провідні тенденції трансформації багатьох образів.


Дається визначення понять, що відображають багатоступеневість структурно-змістової трансформації традиційних сюжетів. Розглядаються основні форми та способи трансформації традиційних сюжетів та образів (до найбільш активних у ХХ столітті можна віднести продовження, дописування, обробку, переказ, апокриф). 


Зауважується, що традиційні структури віддзеркалюють дійсність, одночасно надаючи їй універсальності, пов’язуючи з багатовіковим досвідом людства, та відіграють роль моральних орієнтирів. Зміни соціально-ідеологічних формацій, політико-економічних реалій та моральних орієнтирів спричиняють у другій половині ХХ століття до неоднозначних тенденцій у поширенні традиційного матеріалу різних генетичних груп: майже всі національні культури активно використовують традиційні структури, зростає інтерес національних літератур до духовних досягнень „чужих” регіонів.


У підрозділі 1.2. „Функціонування міфологічного та біблійного матеріалу у німецькомовній літературі післявоєнного періоду” досліджується переосмислення загальновідомого матеріалу у німецькомовній драматургії другої половини ХХ ст. Звертається увага, що неоднозначність інтерпретації традиційних сюжетів та образів у німецькій літературі ХХ ст. зумовлюється після Другої світової війни їх функцією опори для рішення нових проблем: виховання не лише громадян новоутворених держав, але й створення нового світогляду у громадян колишнього фашистського рейху. Основними чинниками активного звернення до традиційних структур визначаються увага до культурної спадщини, збільшення у мистецтві ролі філософських аспектів художньої проблематики, тенденції, що пов'язані із світовим процесом інтелектуалізації прози, продуктивність використання традиційних сюжетів та образів для відображення загальнолюдських проблем, що стали особливо актуальними у культурі ХХ ст.


Шістдесяті роки знаменують собою зміни у літературному процесі, що пов'язуються  із питанням функції літератури, її включенням у суспільні процеси. Відбувається розширення жанрово-тематичного діапазону драматургії, експериментування у сфері драматичної техніки, вибудовуються нові засоби вивчення сучасних подій, тобто досягається якісно новий рівень у відображенні літературою дійсності.


Звертається увага на те, що питання функціонування традиційних сюжетів та образів у німецькомовних літературах другої половини ХХ ст., зокрема у творчості  Б. Брехта, П. Хакса, Х. Мюллера, Ф. Дюрренматта, різні підходи до загальновідомого матеріалу у їх драматичних творах, процеси взаємовпливу та відштовхування, не набуло достатнього висвітлення у сучасному літературознавстві.


Другий розділ „Бертольт Брехт як засновник жанру „обробок” у німецькій літературі” – містить два підрозділи, у яких розглянуто особливості творчого методу Б. Брехта та аналізуються формально-змістові трансформації, яких зазнали образ Антігони та Дон Жуана в обробках            Б. Брехта. Характерною особливістю драматургії письменника визначається його звернення до традиційних сюжетів та образів.


Огляд творчої спадщини Б. Брехта (у підрозділі 2.1. „Питання традиції у творчості Б. Брехта”) засвідчує, що традиція є відправною точкою літературної діяльності драматурга, в якій знайшли своє відображення і італійська комедія масок, і прийоми театру стародавнього Сходу, і шекспірівська трагедія. Особливу групу серед творів Б. Брехта створюють п'єси із незначним відхиленням від початкової фабули. Власне цій групі автор і дає назву „обробки” (у кандидатському дослідженні термін „обробки” буде розглядатися відповідно із зауваженнями А.Є. Нямцу, згідно із якими цей спосіб переосмислення традиційних сюжетів та образів передбачає сукупність різних рівнів переосмислення літературного матеріалу: жанрового, композиційного, ідейно-семантичного, стильового та ін. У той же час даний спосіб має і специфічну рису, що відрізняє його від інших форм трансформації сюжетів і образів минулого: автори переосмислюють сюжети та образи, орієнтуючись при цьому на літературні варіанти, які, як правило, вказуються у підзаголовку нового твору). Драматург виступає проти „рутинного” ставлення до класичного спадку, коли манера його виконання та сприйняття перетворюється на шаблон. Автор підкреслює правомірність творчої інтерпретації традиційних сюжетів та образів, тобто зміни авторської концепції. Відповідно до його позиції, у полемічному відношенню до класики може бути набагато більше поваги та розуміння, ніж у епігонстві або міщанській запобігливості.


У підрозділі 2.2. „Специфіка „обробок” Б. Брехта” відзначається продуктивність образу Антігони у світовій літературі та акцентування ролі жінки в переломні моменти історії (оскільки саме з жінкою письменники            ХХ ст. пов'язують майбутнє людства). В обробці Б. Брехтом „Антігони” Софокла проводиться паралель між античними часами та трагічними сторінками історії Німеччини, він порівнює та переплітає ці епохи; персоніфікує образ-символ Антігони, виносячи його в інші часові рамки. Інтерпретація ХХ ст. базується на співвідношенні хронотопу минулого і сучасного, багатосторонніми асоціаціями між подіями, що зображуються, та континуумом давнього міфу.


Звертається увага на те, що сучасний драматург дає реально-історичне обґрунтування міфологічних моментів у трагедії Софокла, він зменшує кількість епізодів, які інтерпретують ситуацію як наслідок надприродного впливу. Відходячи від міфологічних нашарувань традиційного сюжету,         Б. Брехт не полемізує із Софоклом, він притримується схожої по відношенню до давньогрецького трагіка позиції щодо проблеми „особистість та авторитарна влада”. Драматург ХХ ст. лише модернізує протосюжет, не змінюючи його гуманістичного пафосу.


Зазначається мета обробки (не „відмова” від Софокла, а намагання зробити його ближчим до сучасності, психологізувати і політизувати цей твір). У контексті дисертаційного дослідження відзначаються характерні для ХХ ст. тенденції (що знайшли своє відображення у творчості Б. Брехта), за якими для останніх десятиліть характерними є інтенсивні пошуки нової духовності, яка не руйнує і не відмовляється від загальнокультурної традиції, а виділяє в ній категорії, які є необхідними для розуміння сучасності.


Активність трансформації образу Дон Жуана у літературі ХХ ст. зумовлена значною мірою потенційною драматичною суперечністю моральної і матеріальної основ у людині, що передбачає дисгармонічність свідомості. У розділі підкреслюється той факт, що еволюція даного образу орієнтується на сучасні філософські та морально-психологічні концепції.


Також розглядаються поведінкові і аксіологічні аспекти та проблемно-тематичні рівні в інтерпретаціях сюжету про Дон Жуана. Аналізуються його інтерпретації у творах Тірсо де Моліни та Мольєра. Звертається увага на те, що у комедії Мольєра визначаються типові місця, які пізніше стануть продуктивними для інтерпретацій XIX-XX ст.: сцена дуелі з Командором, історія донни Анни, запрошення статуї на вечерю, зникнення Дон Жуана в пеклі. Відкритими у трансформаціях цього образу в XX ст. є мікроконфлікти між слугою та хазяїном.


Б. Брехт полемізує у своїй обробці із сприйняттям Дон Жуана Мольєром, відмовляється від інтелектуальної складності та неоднозначності загальновідомого образу. Автор не зображує етапи морального падіння Дон Жуана, його деградація винесена за межі драматичного дійства, перед сучасником постає цілком сформований світ „дрібного розпусника”, що повністю позбавлений духовних цінностей.


В обробці поглиблюються, психологізуються проблеми „людина і гріх”, „людина і суспільство”, здійснюється орієнтація на підкреслено знижений і семантично спрощений варіант традиційного образу. У Б. Брехта Дон Жуан перестає бути справжнім Дон Жуаном, а стає його тінню, „лже-двійником”, імітацією людини. В цій обробці відображено нові тенденції розвитку образу Дон Жуана в літературі XX-XXI ст., тобто втрату привабливості та тавро зміління і моральну деградацію, а також здійснено полемічне по відношенню до першоджерела прочитання традиційного образу.


У третьому розділі „Переосмислення традиційних структур у творчості П. Хакса”, який складається із трьох підрозділів, розглядаються основні аспекти творчості П. Хакса та проводиться багаторівневий аналіз трьох класицистичних комедій („Амфітріон”, „Омфала”, „Адам і Єва”) і обробки фестшпілю Гете „Пандора”. Досліджуються основні напрямки переосмислення завдань літератури 60-80-х років у контексті творчості         П. Хакса. Аналізується позиція П. Хакса як учня Б. Брехта (на основі ранніх творів „Колумб, або Відкриття індійської ери”, „Легенда про герцога Ернста, або Герой та його почет”, „Битва під Лобозіцем”,  „Мірошник з Сан-Сусі”, „Маргарита в Ексі”).


Наприкінці 60-х років П. Хакс переосмислює свої естетичні та драматичні позиції у творчості (підрозділ 3.1. „Своєрідність творчого методу Петера Хакса”). На його думку, мистецтво повинно відмовитись від поняття доцільності та функціонувати за власними законами. На даному етапі він дистанціює себе як драматурга, що подолав вплив Б. Брехта та обрав інші орієнтири, опозиціонуючи епічному театру театр поетичний. Письменник критикує брехтівське надмірне акцентування соціальної приналежності персонажів, розглядаючи власну позицію щодо Б. Брехта як „пройдений етап”, та виводить власну творчість від Шекспіра та Гете.


Звертається увага на поглиблення проблематики більш пізніх п'єс                      П. Хакса. Драматурга починає цікавити образ вільної, вимогливої, але прагнучої до насолоди людини. Створюючи власну концепцію творчості, він переосмислює своє ставлення до традиції. Відзначається, що повернення           П. Хакса до традиційних сюжетів та образів є багатоаспектним і надзвичайно важливим для його творчості (оскільки, він входить у літературу як письменник, що захоплює читача та театрального глядача не новизною сюжетів, а виключно їх сучасним аранжуванням).


Класицистичні комедії П. Хакса („Амфітріон”, „Омфала”, „Адам і Єва”) (підрозділ 3.2. „Інтерпретація традиційних міфологічних сюжетів у жанрі класицистичної комедії”) розглядаються як такі, в котрих особливо яскраво демонструються естетичні погляди драматурга та характерні для    XX ст. культурологічні процеси в сфері трансформації традиційного матеріалу. Досліджуються форми і способи переосмислення протосюжету, проблемно-тематичні рівні у цих комедіях.


Відзначається, що у „Амфітріоні” П. Хакс створює галерею непересічних особистостей, його герої та героїні втрачають божественний, міфологічний ореол, вони постають живими людьми: Юпітер уособлює вольового, в певній мірі авантюрного чоловіка; на трактування образу Алкмени вплинули феміністичні тенденції ХХ ст.; Амфітріон трансформується із бездумного, обдуреного богом та дружиною чоловіка в особистість, схильну до аналізу оточуючої дійсності. Робиться акцент на особливій ролі образу Алкмени, яка у змістовій структурі комедії визначає долю більшості персонажів, якісно змінює їх позиції. П. Хакс робить акцент на психологізації драматичної дії, вірі у великі можливості людини. Вивіреність та логічність класицистичних норм дає можливості для чіткого визначення актуальних для сучасності проблем, констатації факту, що світ став якісно іншим і, щоб гідно існувати в ньому, потрібно звільнитися від духовного рабства, тобто стати вільною, гармонійною особистістю. Звертається увага на переосмислення відносин „людина – бог”, коли божество перестає усвідомлюватись як остання інстанція.


Персонажами іншої класицистичної комедії П. Хакса „Омфала” є герої давньогрецького міфу про Геракла. Ця п'єса розглядається як сюжетно-мотиваційне та ідейно-тематичне продовження „Амфітріона” (епізод із життя сина Алкмени та Юпітера). У сучасному варіанті автор дописує сюжет міфу за рахунок включення раніше відсутніх епізодів, розширення сюжетних ходів, психологізації, предметно-побутової деталізації традиційної структури. П. Хакс переосмислює традиційну матрицю „Геракл – герой”, тобто міфологічному герою надається право на сумніви та помилки, пошуки власного призначення у світі.


Аналізуються основні аспекти апокрифізації тези „Геракл – статистичний герой, напівбог” та досліджується етимологія двоїстості, неоднозначності цього образу у давньому міфові. Новою в інтерпретації образу Геракла визначається проблема зміни статі, яка трактується П. Хаксом як соціальна величина та як теза про недосконалість особистості. Традиційному сюжету з ідеальним героєм П. Хакс протиставляє дописаний та переосмислений варіант з неоднозначною особистістю. Продуктивними у комедії виступають мотив „підміни” та мотив „ідентифікації”. Проводяться паралелі між інтерпретацією образу Дракону у російського драматурга Є. Шварца (п'єса „Дракон”) та образом Літієрса у П. Хакса. Звертається увага на специфіку переосмислення образу Омфали у сучасній інтерпретації.


Досліджуються формально-змістові трансформації біблійного сюжету, на прикладі комедії „Адам і Єва”. Особливістю п’єси є погляд на біблійний сюжет з точки зору людини ХХ ст., автор „очищає” площину твору  від релігійної догматики,  виводить основний конфлікт із сфери релігійної у площину психологічну і філософську, гуманізуючи біблійні персонажі, осучаснюючи і „опредмечуючи” їх глобально позачасові онтології. Проводяться паралелі між „Втраченим раєм” Дж. Мільтона та комедією        П. Хакса.


Звертається увага на те, що сюжетна лінія комедії відповідає дев’ятій книзі поеми Дж. Мільтона, а основна проблематика концентрується навколо проблеми усвідомлення людиною своєї сутності, призначення у світі. П. Хакс переносить біблійний міф із сфери релігійної у гуманістичну площину. Мотив гріхопадіння трансформується в експеримент, поставлений Богом. З позиції Адама і Єви цей мотив набуває значення нового поступу в процесі людської еволюції. Автор переосмислює біблійні колізії, драматизує протосюжет, психологізує образи Адама і Єви, дає нове тлумачення акту гріхопадіння, орієнтується у своєму творі на сучасника, з яким веде діалог за допомогою численних звернень до залу.


У підрозділі 3.3. „Обробка як одна з форм трансформації легендарно-міфологічних образів у творчості Петера Хакса (в контексті переосмислення фестшпілю Гете)” на основі обробки фестшпілю Гете „Пандора” акцентується неоднозначність інтерпретації класичних жіночих образів у літературі ХХ ст. Аналізуються основні напрямки трансформації образу Пандори та феномену „обдарування” у літературі. Для обробки цього міфу у ХХ ст. основою стає творчість Гете. До своєрідностей фестшпілю Гете відносять погляди літературних критиків щодо його завершеності та вибір митцем жанру („Festspiel”).


Робиться висновок, що сучасний драматург вводить у фестшпіль актуальні для ХХ ст. проблеми: „екологічна небезпека”, „протиставлення  ремісника та людини споглядаючої”, „роль жінки у суспільстві”, „правомірність науково-технічного прогресу”. Форма обробки дозволяє        П. Хаксу відобразити характерні для сучасності тенденції у сфері літератури дати друге життя твору Гете, реанімувати його з позиції сучасної людини та надати більш глибокого і універсального звучання поставленим Гете проблемам.


Четвертий розділ „Традиція крізь призму творчості Х. Мюллера”, що складається з трьох підрозділів, присвячено дослідженню творчого методу    Х. Мюллера та інтерпретацій міфологічних сюжетів у п'єсах „Геракл – 5”, „Філоктет”, „Горацій”.


У підрозділі 4.1. „Специфіка переосмислення міфологічних образів  у п'єсах Х. Мюллера” визначаються спільні риси та розбіжності у художній манері Х. Мюллера, П. Хакса та Б. Брехта. Творчість Х. Мюллера виводиться із традицій німецької трагедії (Вагнера, Ленца, Бюхнера, Гете, Шиллера, Клейста, Гельдерліна, Граббе). У п'єсах Х. Мюллера на античні сюжети простежується багатство філософського підтексту, традиційні сюжети та образи розглядаються ним у проекції на сучасність.


Х. Мюллер звертається до одного з варіантів міфу про проклятих та приречених, міфу про Філоктета (підрозділ 4.2. „Міфи про Філоктета та про Геракла в інтерпретації Хайнера Мюллера”). Підкреслена театральність є провідною тенденцією однойменної п'єси. У центрі уваги автора – моральні аспекти проблем „особистість і війна”, „вплив тотальних конфліктів на людську психіку”. Проводяться паралелі між використанням прийому маски у Х. Мюллера та П. Хакса. Відзначається зменшення нашарування міфологічності у творі, введення додаткових реалістичних мотивів, створення більш жорстких та складних характерів, порівняно з міфом. Герої у сучасній п'єсі є незалежними від впливу богів, вищих сил. Оптимістичному вирішенню традиційного конфлікту Х. Мюллер протиставляє песимістичну, позбавлену надії сучасність. Мюллер виносить на розсуд публіки трьох персонажів з різними векторами моральної деградації. Звертається увага на акцентуванні автором думки про безповоротність людських вчинків. Відлуння брехтівської (епічної) манери у даному творі відчувається у постійному авторському контролі над пристрасністю персонажів, раціональності, що ховається за спалахом емоцій, пролозі із сформованою авторською установкою. Безперечним нововведенням Мюллера є переосмислення психологічних характеристик, відверто негативне відношення автора до своїх героїв, нові філософські та політичні аспекти традиційного сюжету, сучасне звучання гуманістичного пафосу давньої трагедії.


Відзначається особлива позиція образу Геракла у творчості  Х. Мюллера. Окрему увагу приділено прийому Т. Манна „стяжіння” хронологічних та просторових координат. Наголошується на умовності, символічності топографії п'єси „Геракл – 5”. Автор включає семантичні домінанти традиційного сюжету у новий континуум та досліджує поведінку загальновідомого образу у нетиповій для нього ситуації. Проводиться паралель між інтерпретацією образу героя у Х. Мюллера та Ф. Дюрренматта. Загальновідомий матеріал накладається на реалістичний контекст, що і створює додаткові символічні паралелі та руйнує стереотипи сприйняття традиційного героя. Міфологічну традицію у п'єсі відтворено у формі дописування, яка не змінює принципово сюжетну схему зразку, осучаснює її за рахунок включення раніше відсутніх епізодів.


У підрозділі 4.3. „Проблема „злочин та кара” у п'єсі Х. Мюллера „Горацій” звертається увага, що основою твору є римська легенда про поєдинок трьох братів-близнюків Гораціїв з їхніми двоюрідними братами із Альба-Лонги Куріаціями. У дисертаційному дослідженні робиться огляд функціонування даної легенди у літературі. Х. Мюллер спрощує дію, вибудовуючи поєдинок лише навколо двох учасників, та повністю переосмислює, „вивертає” кінцівку твору. Відзначається, що схематизм, нестабільність, умовність образів, ситуація, коли суб'єкти трансформуються в своїх антагоністів, концентрують увагу не на подієвому плані, а на плані ідей. Створений автором „містифікований простір” поєднує у собі античні колізії з трагічними сторінками історії Німеччини другої половини ХХ ст.


Основним структурним блоком п'єси „Горацій”, як і більшості творів                     Х. Мюллера, є монолог. Зазначається, що головним мотивом твору є суд, закон римлян як вища інстанція. Однією з ключових тез дійства є винесення на перший план необхідності морального очищення індивідуумів. У даному творі Х. Мюллер відмовляється від характерного для літератури ХХ ст. заглиблення у внутрішній світ героїв. У лаконічній формі даної п'єси, яка нагадує логічно побудовану теорему, автор робить спробу вирішити питання відповідальності німецької нації за трагедію світової війни, вибудовуючи схему ідеального, „вищого” суду.


У п'ятому розділі „Аксіологічна трансформація традиційних структур у творчості Ф. Дюрренматта”, який складається з трьох підрозділів, аналізуються особливості переосмислення традиційного матеріалу у творчості Ф. Дюрренматта та розглядаються формально-змістові трансформації давніх міфів у п'єсах „Ангел приходить до Вавилону”, „Геркулес та Авгієві стайні”, „Портрет планети”.


Визначаються характерні особливості творчості Ф. Дюрренматта: прагнення проникнути у внутрішню суть речей, поглянути на оточуючий світ під незвичним кутом зору, віднайти першопричини всесвітніх катастроф, зрозуміти витоки „зла на землі” (підрозділ 5.1. „Переосмислення міфологічних та біблійних сюжетів у творах швейцарського письменника Фрідріха Дюрренматта”). Звертається увага на неоднозначність позиції       Ф. Дюрренматта по відношенню до позиції у літературі Б. Брехта.


Зауважується, що швейцарський драматург віддає перевагу у своїй творчості жанру комедії як такому, що в змозі адекватно відтворити сучасну авторові дійсність, відзначається його захоплення класицистичною естетикою та проводиться паралель між драматургією Ф. Дюрренматта та       П. Хакса. В інтерпретації Ф. Дюрренматта саме гротескна комедія допомагає уникнути авторові фактографічності та тенденційності. Драматург створює пародії давніх міфів, переосмислює їх із позиції людини ХХ ст., коли суспільство втрачає первісну гармонію, а уявлення про обов'язок та вину стають вкрай розпливчатими.


У підрозділі 5.2. „Проблема кризовості людської цивілізації крізь призму п'єс Ф. Дюрренматтва „Ангел приходить до Вавилону” та „Геркулес і Авгієві стайні” аналізуються основні напрямки переосмислення міфу про передісторію створення вавилонської башти. Визначаються основні проблеми твору: проблема тоталітарної держави та її впливу на особистість. Звертається увага на велику кількість анахронізмів, Ф. Дюрренматт навіть зовнішньо не дотримується антуражу історичності, серйозності та науковості. Таким чином досягається ефект своєрідної хронологічної інверсії, що дозволяє співвідносити семантику даної комедії з актуальними реаліями, проектувати біблійні образи у площину ХХ ст., створюючи можливості для загальнолюдської універсальності висновків.


Позбавленим колишньої величності та мужності постає один із героїв стародавніх міфів у п'єсі Ф. Дюрренматта „Геркулес і Авгієві стайні”. Руйнуючи первісну високу семантику, автор ставить під сумнів міфологічний світогляд взагалі, акцентуючи тезу, що „час окремих героїв минув”.                     Ф. Дюрренматт вибудовує травестійну ситуацію навколо фігури міфологічного Геркулеса. Неоднозначності твору надає уже власне вибір автором подвигу для зображення, оскільки саме цей вчинок Геркулеса не був зарахований богами до розряду героїчних, тому що здійснювався за певну плату. Відзначається, що ситуація ще у міфологічному варіанті містить у собі відтінок двоїстості, ганебності. Автор концентрує увагу не на мужності та дотепності античного образу, а на механізмах створення та функціонування легенд про „національного героя”. Традиційний сюжет звільняється від загальновідомих стереотипів сприйняття, що сформувались протягом тривалого періоду. Ф. Дюрренматт розглядає давній міф з позиції сучасника. Його Геркулес, Деяніра, Авгій оперують категоріями, що відомі людині         ХХ століття, вони знають зміст міфів про самих себе, що надає неоднозначності дійству взагалі, а власне дійові особи виступають акторами, які лише грають певні ролі. Автор вибудовує дану комедію, апокрифізуючи та дописуючи міфологічний матеріал. Зазначається, що Ф. Дюрренматт „вивертає” семантику цілого циклу міфів про Геркулеса.


У підрозділі 5.3. „Окремі аспекти трансформації біблійних образів у п'єсі Ф. Дюрренматта „Портрет планети” аналізуються особливості сатиричного огляду історії людства в інтерпретації Ф. Дюрренматта. Письменник відмовляється від однієї сюжетної лінії, використовуючи кінематографічну техніку швидкого монтажу, де один кадр замінюється іншим, утворюючи єдину картину. Окремі епізоди з історії людства об'єднуються навколо спільних традиційних персонажів Адама, Єви, Каїна, Ади, Авеля, Цілли, Єноха, Наеми, що являють собою так звані основи, на які приміряються долі та характери людей різних епох. Звертається увага на втрату традиційними образами релігійної семантики первісних людей (Адам та Єва), братовбивці (Каїн) та ін. Ці образи виконують у п'єсі багато соціальних функцій. Відзначається, що звернення письменника до біблійного матеріалу пояснюється тісним взаємозв'язком його творчості із християнською релігією. Об’єднуючим для всього твору є есхатологічний мотив, що пов’язується, в першу чергу, з екологічною катастрофою та мілітаристським напрямом розвитку людства. Еволюція цивілізації постає у вигляді вселенського фарсу, а біблійні образи дають змогу Ф. Дюрренматту підкреслити загальнолюдський характер майбутньої трагедії.


У висновках підсумовано основні положення та результати кандидатської роботи. Внаслідок проведеного дослідження виявлено, що література ХХ ст. активно звертається до духовного спадку минулих поколінь, прагнучи таким чином усвідомити та проаналізувати сучасний період розвитку історії, переосмислити „вчорашній день” та зробити прогнози на майбутнє.


Специфічність німецькомовної літератури на даному етапі у великій мірі визначена фактором Другої світової війни та почуттям моральної відповідальності за наслідки однієї з найбільших трагедій людської цивілізації. І тому у своїх інтерпретаціях традиційних сюжетів та образів німецькомовні письменники прагнуть пояснити людську природу, визначеність певних кроків людей і, в певній мірі, онтологічну схильність до руйнації.


У результаті дослідження визначено і проаналізовано особливості творчості чотирьох німецькомовних письменників ХХ століття – Б. Брехта, П. Хакса, Х. Мюллера та Ф. Дюрренматта. Спільним у творчому доробку вищезазначених драматургів є активне звернення до традиційних структур, використання різних способів та форм їх трансформації, пошук у традиційному матеріалі універсальних відповідей на споконвічні запитання, проекція крізь їх призму картин сучасності.


Драматурги молодшого покоління (П. Хакс та Х. Мюллер) розглядаються як спадкоємці  Б. Брехта, проводяться паралелі між театром Б. Брехта та                Ф. Дюрренматта.


Відхід від концепції Б. Брехта П. Хаксом та Х. Мюллером простежується у новій естетичній позиції до традиції. Сучасні політико-економічні трансформації втрачають для письменників нової генерації першочергове значення, вони поступаються всезагальним, постійним та закономірним аспектам розвитку людства.


Драматургів 60-80-х років приваблює класичний масштаб, а традиційні сюжети та образи для них є не просто основою для відображення сучасних проблем та конфліктів, а засобом для демонстрації загальнолюдського, глобального.


Визначено і досліджено особливості трансформації традиційного матеріалу вищезгаданими драматургами: П. Хакс зазвичай зберігає сюжетну схему традиційного матеріалу, Х. Мюллер відходить від первісного звучання міфу, змінює його кінцівку, Ф. Дюрренматт створює апокрифи загальновідомих сюжетів. Мотивація вчинків традиційних героїв у                 Х. Мюллера відповідає первісній спрямованості, зазнаючи лише детального розшифрування, поглиблення та загострення, П. Хакс та Ф. Дюрренматт змінюють мотиви вчинків своїх персонажів. Таким чином, крізь призму рецепції традиційних сюжетів та образів формується специфіка творчої    самоідентифікації цих письменників (ця теза яскраво простежується на прикладі образу Геркулесу (Гераклу), який по-різному переосмислюється       П. Хаксом, Х. Мюллером, Ф. Дюрренматтом).


Не дивлячись на широкий діапазон розбіжностей між драматургією цих  письменників, їх споріднює орієнтація на внутрішній світ особистості, зміна етичних орієнтирів, і, безперечно звернення до традиційних сюжетів та образів як концентратів загальнолюдської пам'яті, проблем буття, а їхній підхід до традиційного матеріалу характеризується нетривіальністю, а іноді навіть і парадоксальністю.


Б. Брехт, П. Хакс, Х. Мюллер, Ф. Дюрренматт звертаються до різноманітних форм і способів переосмислення традиційних сюжетів та образів: обробок, дописування, апокрифів, здебільшого поєднуючи декілька форм в одному художньому контексті. Неабиякого значення для характеристики переосмислення традиційного матеріалу набуває у творах вищезазначених письменників заголовок, який може акцентувати факт використання певного традиційного сюжету („Геркулес та Авгієві стайні”, „Амфітріон”, „Омфала”), містити цифрову характеристику („Геракл – 5”). Підкреслена театральність, умовність дії є однією з провідних тенденцій у п'єсах „Амфітріон” П. Хакса, „Філоктет”, „Геракл – 5” Х. Мюллера, „Геркулес та Авгієві стайні” Ф. Дюрренматта. Додаткова умовність, сценічність створюється прийомом маски, за допомогою якого пропонується декілька можливостей для розуміння персонажів („Амфітріон”, „Омфала”     П. Хакса, „Філоктет” Х. Мюллера).


Продуктивними в інтерпретаціях ХХ ст. виступають мотив „підміни”, „ідентифікації”, „двійництва”, есхатологічні мотиви. Письменники у більшості творів відмовляються від традиційного хронотопу, створюючи „містифікований” простір („Геркулес та Авгієві стайні”, „Портрет планети”, „Ангел приходить до Вавилону”  Ф. Дюрренматта), при чому співвіднесення у просторі твору загальновідомого матеріалу із сучасними реаліями призводить до підкреслення виразності поставлених проблем.


Характерними ознаками трансформації традиційного матеріалу у німецькомовній літературі другої половини ХХ ст. є драматизація давніх колізій, психологізація загальновідомих образів, наповнення простору твору предметно-часовими анахронізмами, розробка оригінальних мотивувань, сприйняття міфологічних, біблійних сюжетів крізь призму сучасних проблем. У переосмисленні традиційних сюжетів та образів яскраво простежується взаємовідношення давніх і сучасних уявлень про ідеал, моральність у суспільстві. Центральними проблемами сучасних інтерпретацій є „злочин та кара за нього”, „людина – божество”, „жінка – чоловік”, „людина і суспільство”, „людина і слава”, „самовдосконалення людства”, „людина і щастя”. Переможцем у створених письменниками картинах сучасного світу виступають ті сили, що намагаються зрозуміти механізми насилля та катастроф ХХ ст., маніпуляції людською свідомістю, люди, які прагнуть дослідити першопричини подій, позбавити їх завіси таємничості.


Автори ХХ ст. підкреслюють циклічность історії, обіграють у своїх творах можливості сучасної людини, намагаються зазирнути у потаємні глибини індивідуальної свідомості, орієнтують міфи на сучасність, підкреслюють ідейно-семантичні можливості традиційних сюжетів і образів та продуктивність їх функціонування у сучасній літературі як дзеркала, що покаже людині різницю між її життям та глибинними можливостями споконвічної моральності.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины