МЕТАФІЗИЧНИЙ ДИСКУРС У ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ ЛИПИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, виділено предмет і об’єкт дослідження, з’ясовано мету й основні завдання дисертації, аргументовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, представлено матеріал дослідження й окреслено його методологічно-теоретичну основу, подано інформацію про форми апробації результатів роботи, її структуру та обсяг.

У першому розділі «Проблеми наукової інтерпретації творчої спадщини Юрія Липи: стан і перспективи» на основі проведеного аналізу найприкметніших рецептивних означень художньої творчості Ю.Липи у критичних оглядах як його сучасників, так пізніших дослідників, робимо висновок про те, що ґрунтовне наукове вивчення поетичного доробку митця ще не відбулося. Більшість публікацій про Ю.Липу-поета, як правило, мають емпірично-описовий характер, значна їх частина перейнята публіцистичним, почасти – міфологізаторським пафосом і в основному своєму масиві позначена національно-культурницьким пієтизмом.

Питання про творчі здобутки Ю.Липи-поета спорадично зринали і в еміграції,  і в материковій Україні. Однак фактично в усіх випадках їх постановка і розв’язання перебували в прямій залежності не стільки від літературної, скільки від суспільної ситуації. Такі підходи утруднювали наукове осмислення творчого самоокреслення митця, унеможливлювали адекватні судження та наукові висновки про художньо-естетичний сенс його доробку.

            Каменем спотикання в більшості спроб ґрунтовно та всебічно прокоментувати поетичні тексти Ю.Липи є їх зовнішня заполітизованість, з одного боку, і структурна багатоплановість – з іншого. На перешкоді глибокому науковому вивченню доробку митця і сьогодні стоять такі тенденції щодо оцінки його художньої спадщини, як ідеологічні акценти в її інтерпретації, розгляд у «празькому» контексті, що в кінцевому підсумку нівелює індивідуальні якісні характеристики поезії, тиражує літературознавчі стереотипи щодо творчості митця загалом.

            Підсумовуючи інтерпретаційний досвід попередників (Д.Донцова, Є.Маланюка, О.Ольжича), враховуючи їх якісні набутки в сфері виявлення художньо-філософських пошуків і досягнень Ю.Липи, сучасні літературознавці помітно розширюють спектр дослідження його спадщини – від специфіки стилю (О.Баган, Ю.Ковалів, Б.Криса, Л.Череватенко, О.Янчук) до локальних проблем світогляду й поетики (О.Боронь, М.Ільницький, Т.Мейзерська). В історико-літературному та філософському осягненні художнього світу Ю.Липи більшість дослідників одностайна в тому, що він дотримувався цілісної субординації цінностей, яка вписує його в річище національної богомисленнєвої традиції. У зв’язку з цим порушуються питання про релігійний світогляд митця, метафізичний дискурс у його творчості, зіставність поетики з літературою бароко, що в своїй суті тяжіє до метафізики.

Історіографія питання переконує, що на сьогодні недостатньо вивчено інтенційованість Ю.Липи на проблеми духовності, котрі домінують у його художньому світі, не до кінця з’ясовано організуючі компоненти текстів і акцентованість у них метафізичних універсалій. Отже, не прочитані досі критикою метафізичні рівні змісту віршів митця, аналіз із цих позицій їх тематики, поетики та стилістики мисляться нами як шляхи та перспективи подальших досліджень його художнього доробку.

            У другому розділі «Індивідуальна модель художнього світу поета» з’ясовано обумовленість змістових мініконцептів поезії Ю.Липи специфікою його світобачення, розглянуто художнє мислення митця як складову широкої категорії, що наділена «системно/стиле/формотворчою функцією» (Г.Клочек).

У першому підрозділі «Світоглядно-естетичні засади творчості» розглянуто основні чинники формування світогляду Ю.Липи: родинна атмосфера, історіософські ідеї Т.Шевченка, Біблія як символ віри та система духовних цінностей, суспільно-політичне й літературно-мистецьке середовище, в якому жив і працював поет. Тут характеризуються психофізичні якості письменника, котрі структурували його світобачення й визначили специфіку художнього осмислення та відтворення світу.

У кристалізації двох найважливіших світоглядних рис поета – глибокої релігійності та усвідомленого українського патріотизму – важливу роль зіграли родинні корені й найближче оточення. Релігійність як система духовних принципів світовідчуття й світорозуміння стала для нього альтернативою щодо політичного радикалізму багатьох сучасників. На світовідчутті письменника позначилась складна й суперечлива епоха, в якій виборювалась українська державність. Її складний і мінливий рух формували його світогляд, діставши художню інтерпретацію в поетичній творчості.

У підрозділі представляємо широкий художньо-документальний матеріал (поезії, науково-публіцистичні й літературно-критичні праці, спогади, епістолярій, архівні матеріали), що свідчить про перевагу релігійно-духовного компонента в світобаченні Ю.Липи, який детермінував змістові й формальні складники його поетики.

У другому підрозділі «Синкретизм художнього стилю» охарактеризовано стильову природу лірики Ю.Липи, доведено її безпосередню обумовленість його світоглядними пріоритетами.

Стильова манера поета становить собою поліструктурне художнє явище, конституйоване атрибутивними ознаками філософської парадигми. Його вірші оприявнюють індивідуально-авторське сенсонаповнення образів романтичної та барокової мистецької традиції. Імператив національної ідентичності та самототожності став емотивно-ментальною та філософсько-естетичною основою романтизму митця. Духовно-релігійні тематичні домінанти та християнський теоцентризм, що кореспондує з метафізичною поезією, сформував бароковий дискурс у його творчості. В силовому полі романтизму Ю.Липи функціонують ідеалізований образ духовної України-держави та романтичний тип героя-борця, пророка. Маркерами його романтичного письма можна вважати апологетизацію діяльної особистості (нації), активне культивування історизму, естетизацію чину, динамічну напругу текстів, їх високоемоційне звучання.

Зіставність художньої парадигми Ю.Липи з бароковою мистецькою традицією потверджує насамперед репрезентативність метафізичної проблематики в його творчій практиці й трансцендентність метафоричного мовомислення. Барокову дискурсивну домінанту поезії митця формують плідно інтерпретовані релігійні теми, увага до «вічних» питань, переведення громадянських мотивів та сфери індивідуального життя ліричного героя у метафізичний вимір, утвердження примату духовного начала буття, позиціювання суб’єкта лірики до Бога як до найвищої сили.

Твори поета адекватні бароковій літературі своєю образністю, зокрема, її позачасовою онтологією, схильністю до релігійних моделей структурування тексту (молитовний пафос; елементи містики та візійності; розгортання теми на основі ключових опозицій: високе/низьке, духовне/тілесне, мить/вічність, сакральне/профанне). Художня модель світу Ю.Липи, його авторське мислення репрезентували власну концепцію барокової творчості. У ній відсутні епатажна образність, дотеп та іронія, в обмеженій кількості вживаються панегіричні тональності. Найістотнішим досягненням поета вважаємо його унікальну здатність художньо згармонізувати світ у поєднанні логоса й духу. В цьому сенсі посутньо прислужився метафізичний дискурс, що концептуально визначив системогенезу авторської свідомості, змістово-формотворчі рівні тексту – як барокового, так і романтичного.

Романтичні та барокові тенденції в художньому світі Ю.Липи функціонують синхронно, перетинаючись і синтезуючись в єдину естетичну цілісність. Така стильова поліфонія інспірована інтенційованістю поета на проблеми українського буття й духовного відродження людини (нації).

У третьому розділі «Художня репрезентація метафізичних універсалій у поезії Ю.Липи» представлено метафізичний дискурс у творчості митця на рівні тематики, поетики та стилістики.

            У підрозділі 3.1. «Метафізичні універсалії як об’єкт літературознавчих досліджень» з метою термінологічної визначеності систематизуються найвідоміші дефініції поняття «метафізика», конкретизується його семантичне наповнення в тривалому процесі трансформації, простежуються зміни акцентів у зв’язку з еволюцією поглядів на метафізичну поезію у філософії та літературознавстві. Тут характеризуються найбільш плідні етапи розвитку метафізичної літератури (європейської та української), коментуються репрезентативні з огляду на відповідну проблематику художні явища. Таким чином, у підрозділі формулюються методологічні засади дисертаційного дослідження.

У другому підрозділі «Ідея богоцентричності світу» досліджено релігійний код поетики Ю.Липи, розглянуто широкий спектр ідейно-естетичних функцій релігійного чинника як сутнісного маркера метафізичного тексту, доведено його присутність на рівні проблематики, стилю, художньої фразеології митця тощо.

       У поезії Ю.Липи релігійність функціонує не лише як окрема тематична домінанта, але й як спосіб світосприйняття та прояв глибокої віри, що становить невід’ємну складову світоглядної та ідейно-естетичної системи митця, є мірилом найважливіших цінностей – морально-етичних, гуманістичних, національних. Релігійність активно виводиться ним на методологічно концептуальний рівень: національної історіософії, естетичної парадигми, світоглядних пріоритетів, котрі постулюють ідею детермінованості всього сущого волею Бога. У цьому сенсі творчість поета становить собою індивідуалізоване художнє явище в українській літературі першої третини ХХ століття. З темою Бога ним пов’язується диференціація світу на суєтне й вічне, мирське та боговластиве. Смислова суть всемогутності Бога та прославлення його діянь прочитується й у творах громадянського звучання («Будь славен, Боже України, / скрізь, де людей звучить язик…»). Образ Всевишнього виступає втіленням Любові, Добра, Справедливості, Правди. З позиції віри в Бога Ю.Липа тлумачить життєві проблеми й ситуації і конкретної людини, і всієї нації. В системі його цінностей пріоритетна роль належить Богові як символу найвищої Істини, майбутнього людства («Будуччина – у Бога. В тебе – тільки труд…»).

Розвиваючи й перманентно втілюючи релігійні тенденції метафізичної лірики, Ю.Липа активно послуговується різноманітними атрибутами віри в Бога (церква, хрест, корогва, вівтар), канонічними дійствами (молитва, літургія), біблійними ремінісценціями (виноградник), символічно забарвленими топонімами з Біблії (Голгофа, Єрусалим) тощо. Функціональна семантика релігійності як фактора віри у всемогутність Бога в його творчій практиці зумовила домінування морально-етичної проблематики. Апологетизоване прямування до Бога кореспондується зі свідомою акцентацією духовного начала буття – фундаментального маркера метафізичного тексту як такого. Виходячи з реалій цілісного доробку поета, виділяємо дві засновані на ідеї бінарності буття іпостасі його авторської моделі світу: трансцендентної та реальної. Звідси – творча репрезентація духовності й чинності, символічно вивершених у наскрізних образах «хреста» й «меча» («Свій хрест подай…» / «Над вами меч мій заблищить…»).

Важливим чинником формування метафізичних текстів Ю.Липи стали образи та мотиви Біблії («Звільни вівтар Єрусалиму!», «Бережіть у собі хрест»), що осмислювалась ним як езотеричний феномен, невичерпне джерело символічного розкриття універсальних ідей. Знаходячи своє неповторне художнє втілення, біблійні мотиви як інваріантні компоненти біблійного першотексту виконують вельми суттєву функцію їх ідейного-художнього акцентування, іманентного метафізичному метатексту.

Ліричний герой поезії Ю.Липи – високодуховна особистість, що прагне до саморозкриття й самовдосконалення через єднання з Богом як найвищим сенсом буття («Утвердитись / і з Богом тільки розмовляти у молитві…»; «Господар є, то – Бог»). Художня концепція митця оприявнює симбіоз героїчного й релігійного пафосу. Естетизація чину в його текстах сакралізується, становлячи важливу лінію тематичного розвитку. Дух і чин, духовність і воля є центральними тезами мислительної і творчої концепції Ю.Липи. Його естетична програма виключала все вузьконаціональне, кон’юнктурне та проминальне. Гуманістичний аспект світоглядної доктрини митця зумовив засадничі принципи його етики й естетики. Він обстоював найвищі християнські морально-духовні вартості в літературі й у житті, явивши, подібно до Т.Шевченка, яскравий взірець історіософської зіркості. Відзначаємо оригінальність поета в трансформації історіософської функції релігійного коду тексту, зокрема, її творчої реалізації через фактичну ідейно-художню тотожність понять «релігійне» (духовне) та «національне» (державотворче).

Атрибутивною рисою віршів Ю.Липи стала насиченість релігійністю, пов’язаною з маніфестацією взаємин людини й Бога («Де стану, – Божі вістовці / кладуть у душу слово Боже!»). Релігійний чинник виконує в його творчості широкий спектр функцій. Через фактор віри поет порушував і осмислював проблеми світоглядного, історіософського, морально-етичного та естетичного планів. Його тексти переважно структуровані диспозицією релігійного як національного. Морально-етичне начало духовності накладається на процеси боротьби за національне відродження. Релігійність може бути потрактована як ідейно-естетична домінанта художнього світу поета. Вона проявилась на рівні його стилю, проблематики, слововживання, котрі вкладаються в межі барокової поетики.

Як авторська інтенція і як художня особливість твору віра в Бога виходить далеко за межі християнської доктрини і розглядається Ю.Липою у трансцендентній площині. Її знаковим маркером є ініціація езотеричних процесів провидіння та «виходу» душі з тіла, переходу у позамежне буття, прагнення відчути зв’язок між небом і землею. Поет апологетизує Бога, утверджує ідею його всеприсутності («О, Боже, світлом Ти – у всьому, і твій закон – у кожнім дні»).

Третій підрозділ – «Сакралізація часових візій» – присвячено розглядові однієї з центральних тем метафізичної поезії Ю.Липи – темі часу. Вона постає в його авторській версії оригінальним аспектом відомого з часів бароко мотиву минущості земного буття («Наш день малий, він швидко проплива…»). Знакуючи своїми творами метафізичний дискурс, Ю.Липа оприявнює природну здатність скеровувати вектор художнього саморуху в площину відземного, спроможність осмислювати швидкоплинне в плані вічного, вбачаючи в земному субстанцію трансцендентну. Фізичний вимір часу для поета унеможливлює осягнення вічних істин. Для нього час, пережитий людиною (нацією), зазнає суттєвих метаморфоз лише у випадку його наповнення високим духовним смислом. Основною ознакою авторської репрезентації універсалії Часу в метафізичному ключі є його сакралізація.

Написане Ю.Липою можна розглядати не лише з погляду конкретного (соціального) часу. Широтою художніх узагальнень він виводить свої твори поза межі історичної конкретики, надаючи їм філософської багатовимірності та смислової багатошаровості. Дійсні історичні факти співвідносяться ним із вічними проблемами. Індивідуально-авторська інтерпретація універсалії Часу засвідчує його розуміння як духовної субстанції, корелята Вічності («Відчиненість Відвічного й Нового. / То – нагорода днів твоїх. То – дар найвищий»). Поет трактує час, унаочнюючи глибинні сутності буття. Конструювання ним часового порядку невіддільно пов’язане з вертикальним просторовим вектором саморуху естетичної свідомості, прямуванням ліричних почуттів та емоцій до «надземного» простору. В його творчості час/простір знакує діалектичну єдність філософських основ буття, зокрема, вічного й швидкоплинного (час символізує незавершеність, а простір –безкінечність).

Ліричний герой поезії Ю.Липи намагається осягнути сутність скороминущості часу; сам автор в екзистенційній ситуації свідомо «зрушує» лінійний вектор особистого й історичного часу, інтерпретуючи його як бінарну опозицію мить/вічність. Ліричного суб’єкта закодовано між змістовими полюсами антитези «вічне-дочасне». Денотат темпоральності постає в творчості митця в іпостасях конкретного (фабульного) часу та абсолютного (вічного) водночас.

Із універсалію Часу поет щільно пов’язує екзистенційно-антропологічну проблематику: сенс людського буття, любов і ненависть, життя й смерть, гріх і спокута. Сакральні часові візії в його художньому світі найплідніше репрезентовані мотивами відносності профанного часу й тимчасовості перебування людини на «цьому світі». В багатьох творах поета осмислюється й інтерпретується «темпоральна драма» ліричного героя (ширше – нації, людства), а у зв’язку з нею – тема смерті. В його художньо-філософській концепції смерть відокремлюється від часу, розчиняється в матерії, безсмертя виступає корелятом Вічності, дихотомія душі й тіла проявляється в смертності останнього й безсмерті першого.

У четвертому підрозділі «Концепт смерті як смислообраз барокової культурної свідомості» розглядається тема смерті, артикульована Ю.Липою як  корелят метафізичної ідеї безсмертя. В ініціації смерті поет трансформує барокову традицію західноєвропейської та української літератури сприймати й відтворювати смерть як поріг вічності. В його ліриці репрезентовано різноманітні філософсько-мистецькі контексти семантики смерті, її індивідуальна авторська рецепція представлена на етико-релігійному та естетико-інтуїтивному рівнях. Метафізичний концепт смерті структурується ним переважно на основі бінарної опозиції тілесне/духовне, тимчасове/вічне. Містичну утаємниченість віршів відповідної мотивної структури моделюють різні форми поетичних апеляцій до Бога, літургійний пафос творів, їх насиченість релігійно-духовною атрибутикою.

Фізична смерть у художньо-філософській гіпотезі буття Ю.Липи є тим фактором, котрий наділяє земне життя людини справжнім смислом. Ця ідея увиразнюється художньо вмотивованими видами повторів (анафора, фігури накопичення: плеоназм, «підкріплення») у поєднанні з частотними риторичними запитаннями. Дискурсивну домінанту метафізичного тексту в плані художньої обсервації теми смерті визначає барокова традиція.

«Вище блаженство по смерті» (М.Ільницький), за переконанням Ю.Липи, слід заслужити. Важливим рушієм розгортання теми смерті в його віршах є доволі містка філософсько-поетична опозиція слово/діло (наміри/вчинки, мета/реалізація й под.). Усвідомлюючи конечність людського життя (безвідносно до обставин смерті), поет жодною мірою не трагізує спрямованість буття до скінченного, радше навпаки – переводить цю межу у простір вічного. В руслі метафізичного мислення він узалежнює простування людини до вищого світу від Господньої волі, ототожнює смерть із головним висновком земного буття. Йдеться, отже, про трансцендентність як основу його образотворення. Подекуди ця ознака видається декларативною, поетична ідея зреалізовується в дидактично-моралістичному тоні.

У підходах Ю.Липи до теми смерті та людських страждань не бачимо як естетизації руїни, так і трагічних відчуттів від сприйняття катастрофізму. Історично достовірні факти фізичної та духовної руйнації світу відтворюваної ним бурхливої тривожної доби зливаються в його текстах із суб’єктивно забарвленим ліричним наративом. Це зумовило емоційно рівний оповідний стиль репрезентації теми фізичної смерті людини, функціонування віддалених асоціацій з відповідним семантичним полем («довершу останнє»; «час затінити сонця»; «я кружу довкола Бога»; «уславлять твій кінець»). Переважно вони мають морально-повчальну мету, оприявнюють авторове розуміння високого призначення людини на землі («Я, може, й не довершу останнє, / Але мушу це останнє знайти»).

Знаковою формою розгортання ідеалістично-містичного трактування смерті як єднальної ланки між земним тлінним буттям і вічністю виступають у ліриці Ю.Липи різноманітні мікрообразні рівні, а також потужне семантичне поле слова-образу «небо» («Ех, виорю небо орлами»; «твердь небесна»; «хай небо хвалить творця» й под.). Будучи закоханим у життя, Ю.Липа утверджує смерть із тим, аби «здійснилось істинне безсмертя» (Л.Карсавін). Для нього особливо важить смерть в ім’я майбутньої держави. Це інша іпостась її авторської ініціації. На цьому полюсі її художньо-філософської репрезентації вона постає як подвиг, свідома самопожертва в ім’я високих ідеалів. Належачи до езотеричного типу особистості, поет максимально ідентифікує життя і смерть. Він глоризує жертовну смерть, розглядає її як високий вчинок, декларує повну відсутність страху перед нею і неймовірне за емоційною силою прямування до фатального кінця, що має стати початком чогось величного й вартого самопожертви. Деякі його рядки звучать як заклик, запросини смерті, сама ж вона характеризується формальним оздобленням переважно позитивного змісту («Обізвіться в червоній імлі життя, / Ви, прегарні блискавки смерти…»). Поет трансформує один із мотивів давньоукраїнських барокових творів мортальної тематики – запросини смерті.

Свідомий крок Ю.Липи назустріч власній смерті був, власне, відповіддю на містичний поклик долі. Він вважав, що його особиста страдницька смерть зможе об’єднати націю, стати духовним проривом на її шляху до національного самоусвідомлення, призначення й віри, що «жаден крик не пропав в порожнечі, / Жаден зойк – Україно…». У витворених уявою автора картинах оприявнюється глибинне екзистенційне не стільки бажання, скільки передбачення близького кінця, що мислиться ним як запорука виживання нації.

Переводячи онтологічний сенс смерті в духову царину, Ю.Липа насичує тексти «зовнішніми» та «внутрішніми» метафізичними чинниками. Він активно освоює мотив містичного настрою «другого народження» людської душі. З’єднання з божественною силою в його трактуванні уможливлює перемогу над двоїстістю буття, оприявнює примат духовного над тілесним. Звідси – наскрізно гіперболізована антитеза «тілесність як неволя» – «смерть як простір» («О, вийти б несподівано з неволі / Тілесності – на простір, виднокруг…»), що значною мірою формує ядро стилю поета, детерміноване ідеєю вічності духовного життя.

Ю.Липа вводить метафізичну універсалію Смерті у сферу гуманістичного тлумачення. Тому апологетизована ним смерть в ім’я високих ідеалів однозначно виключала нівеляцію людини, заперечувала безглуздість непотрібних жертв («О спиніться, – убивства, пустого убивства / не треба…»). В розумінні поета всі земні справи повинні чинитися «для святого, людського закону, / для щастя всього світу». Зображуючи фізичну смерть («І то не важно, що я згнию, / Що люди затопчуть плоть мою»), він утверджує ідеї духовне буття та безсмертя доброчинностей.

Художньо осмислюючи й творчо репрезентуючи мортальну універсалію, Ю.Липа фактично розв’язує опозицію життя/смерть на користь іммортальності. Безсмертя людини він співвідносить з такою константою буття, як любов, що протистоїть фізичній смерті людини. Вона «збирає воєдино світ, вибудовуючи хистку і водночас надійну його цілість». Ідея безсмертя пов’язується ним із сакралізацією жіночого начала. В образі жінки втілено генетивну універсальну категорію, що реалізується в художньому тексті через мотив народження та перетворення. Опозиція народження/смерть (смерть/переродження) актуалізує міфологічну циклічність буття особистості (нації, людства).

У п’ятому підрозділі «Любов як гуманізуюча духовна сила» аналізуються поетичні твори Ю.Липи, в яких художньо осмислено й репрезентовано Любов як метафізичну універсалію. Авторська версія її інтерпретації розглядається в двох аспектах: як важливий вияв духовно-душевної організації особистості і як поза просторове й позачасове явище, що має гуманістичний потенціал.

Ю.Липа пов’язує універсалію Любові з категорією самопізнання і пізнання світу, корелює її з метафізичною ідеєю перетворення людини (теозису) із зовнішньої (тілесної) у внутрішню (духовну). Любов трактується поетом як шлях подолання відокремленості людини від Бога, могутній рушій очищення. У цьому сенсі він репрезентує традиційний взірець національної мистецької традиції, в якій любов виступає гуманізуючою духовною силою, прилученням до «чогось позамежного» (Ортега-і-Гассет). Образний лад його поезії вибудовується в такий градаційний ряд: автор - ліричний герой (героїня) – одухотворене почуття (його трансформація у вічну енергію буття).

Важливим тематичним «вузлом» означеної мотивної структури лірики поета є любов до людей як універсального феномена («прилучення до людства»). Він розгортає в багатьох смислових ракурсах Шевченкове «людей і Господа любить», увиразнюючи ідеї християнського гуманізму. Наступний тематичний комплекс становить любов до України («І Україна, / Широка, промінна, / З Ваших очей…»). Ця тема осмислюється поетом у різних інтимних тональностях: як конкретна підставова вартість національного буття і водночас як сакральний феномен.

Ю.Липа транслює в свої тексти традиційну тему материнства як феномена особистісного й універсального водночас. У художній свідомості українських митців такий синтез зазвичай ідентифікується як загальнонаціональна моральна й ідеологічна вартість. Поет сакралізує образ матері в традиційних тональностях, возвеличує її, максимально охоплюючи компоненти Всесвіту, синтезуючи земне й небесне, схиляючись перед жінкою у зв’язку з її материнським творящим началом, що в українській ліриці становить тематичну домінанту. Через образ жінки Ю.Липа переводить сенс земної любові в ранг трансцендентних істин. Благородне, ошляхетнене ставлення до жінки в його творчості визначило й специфічні жанрово-стилістичні ознаки художнього вислову. Поет трансформує цей образ у характерному для фольклорно-літературної традиції ракурсі – як символ берегині роду. Вірші цієї тематичної лінії корелюють із жанрами духовної лірики, мають виразні ознаки літургійного тексту (урочиста мова, величальна лексика, євангельський пафос).

Символом любові у віршах Ю.Липи виступає образ серця, що в українській поезії є переважно корелятом емоційної сфери особистості. Наскрізний образ серця повертає аналіз текстів митця в типологічне коло поетів-метафізиків. Любов трактується ним як найбільше щастя, «що вглиб серця твого входить». Цей символ позбавлений традиційного емоційного забарвлення і зазвичай виступає знаковою формою реалізації ідей самопізнання людини та її духовного самовдосконалення.

Почуття любові Ю.Липа розглядає в космічному часі й просторі («безмежжя» та «безкінечність»). Вектор душевно-емоційного саморуху ліричного героя кореспондує з трансцендентними істинами, зреалізованими на основі бінарної опозиції тілесне/духовне. Цей конфлікт здебільшого вирішується поетом на користь духовного («…у тілі вутлому її, / Дай опанування і віру, / Очисти Духа…»). Сукупність смислів його любовних текстів перебуває ближче до тих українських та європейських авторів, котрі репрезентують духовний модус буття.

У любовній ліриці митця домінує образ Жінки (Матері, Вітчизни), яка уособлює Вічність, межу досконалості. Його лірична героїня «безсмертна» й «безконечна» («…поза нею все маліє, що є Верх»). Такий смисл почуттєвого спектру можна вважати своєрідним стрижнем знакового поля цілісності творчого доробку поета. Любов трактується ним як вічний шлях від плотського до духовного. При цьому спостерігаємо прагнення сакралізувати всі форми й вияви інтимних людських взаємин, подати любов як потужний гуманізуючий чинник буття.

У любовних поезіях Ю.Липи відземний напрям художнього саморуху оприявнюється на рівні емоційно-піднесеного пафосу. З метою увиразнення глибини відтворюваних почуттів поет надає текстам ознак молитовного жанру («Молитва за кохану жінку»), включає інтимний світ у систему Вічності, створює уявлення єдиного, неподільного образу метафізичного простору («Ланцюг ніжності»). Містичність любові в ліриці Ю.Липи потверджується семантичним пластом «дива» («Щоб привітать її, як чудо, / Що входить в сірий, людський вік»).

Любов і ніжність як праджерело людського роду Ю.Липа підносить до рівня не лише естетичної, але й філософської ідеї, що рельєфно оприявнює метафізичний аспект його художнього світомислення. Митець повсякчас моралізує любов. У багатьох випадках інтерпретація цього почуття може бути потрактована як барокове «уособлення абстракції». Любов у його поезії виявляє всі «позитиви» і «негативи» в системі не лише людських взаємин, але й Всесвіту в цілому, а тому відбиває стан духовних зв’язків між елементами цієї системи, знакує найсвітліші духовні цінності («І як не вітати тебе, жіночосте, цвіте, / що – найчистіший»).

Зосередженість на цінностях вищого порядку дає підстави розглядати любовну лірику поета в контексті української метафізичної традиції, найяскравіше представленої творчістю Г.Сковороди. Показником нового підходу митця до освоєння духовного досвіду людини стала його увага до фізичного аспекту, включення у сферу Духу (Божественного) земного, реального, свідоме толерування дихотомії душі й тіла, віри й інтелекту, синтез раціонального й ірраціонального типів світовідчуття та їх формальна поетична артикуляція.

У висновках дисертації підсумовано й узагальнено основні результати дослідження поетичної спадщини Ю.Липи у фокусі детермінації його мистецького стилю індивідуальними особливостями художнього мислення.

Структурованість світоглядно-ідеологічної матриці національно-патріотичними та релігійними константами стала вихідною основою лірики поета, кодифікувала її стильові домінанти. Етнокультурний центризм зумовив ознаки романтичного типу естетичного освоєння та відтворення світу. Інтенційованість на глибоку релігійність акцентувала семантично центральне в його творчості поняття «духовність» як базове для філософії та естетики бароко.

Поезія Ю.Липи, безвідносно до жанрово-тематичної ідентифікації, функціонує в пафосному полі абстрактно-християнських тональностей, що є маркерами метафізичного дискурсу барокової традиції. Він прочитується в інтерпретації митцем вічних проблем буття в трансцендентному плані. Значний пласт його лірики репрезентує взірець типово метафізичних текстів з характерною для них тематикою та стилістикою. Їм властивий високий рівень духовно-емоційної напруги та структурованість за релігійною парадигмою.

Дискурсивну метафізичну домінанту як мікросегментичний компонент метатексту Ю.Липи формує тема Бога, інспірована трансцендентною ідеєю теоцентричності світу як впорядкованого універсуму, вершиною якого однозначно визнається Творець. Буттєві катаклізми пояснюються поетом як порушення містичного зв’язку між Богом і Землею (верхом і низом). Метафізична тема стосунків земної людини й Всевишнього транслюється ним у плані руйнування традиційної для бароко вертикалі: Бог/людина (земля/небо). При цьому за Творцем визнається пріоритетність у світовій ієрархії. Індивідуальною рисою гносеологічної концепції митця є включення в її параметри осмислення та інтерпретацію чуттєвого світу при домінуванні світу духовного.

            Ю.Липа демонструє очевидну спорідненість з метафізичною лірикою і за способом трактування універсалії Часу. Буттєво-темпоральний концепт розгортається в його творчості через характерний для бароко мотив минущості й швидкоплинності земного життя. Поет виводить зміст своїх віршів поза межі історичної конкретики, широтою художніх узагальнень надає їм філософської багатовимірності та смислової багатошаровості, переводить реальне буття в трансцендентну площину. Крізь сакралізовану історичну перспективу (ретроспективу) ним утверджуються онтологічно й гносеологічно значущі морально-психологічні та духовні основи буття людини (нації). В цьому сенсі очевидним бачиться зв’язок профетичних візій з містичним аспектом його світомислення.

Із проблемою часу Ю.Липа пов’язує індивідуальне вирішення екзистенційно-антропологічних питань, серед яких на особливий статус претендує універсалія Смерті, авторська ініціація якої функціонує поліфонічно. На одному полюсі творчої репрезентації танатологічної проблематики знято ідеологічні й дидактичні акценти та соціальні алюзії. Поет ретранслює драматичну сутність смерті, наділяючи її метафізичним смислом. Він тлумачить фізичну смерть в ідеалістично-містичному аспекті, трактуючи її як метафізичний вихід із тілесності, простір свідомості «після смерті», перехід до іншого (вищого) типу буття. Сутнісною гранню інтерпретованої ним теми смерті в метафізичному ракурсі є її позбавлення заперечувальної знаковості. Другий полюс ініціації смерті в ліриці Ю.Липи пов’язаний з її романтичною естетизацією, що корелює з ідеєю готовності до самопожертви в ім’я високих ідеалів. У цьому випадку поет демонструє соціальну парадигму феномену смерті. Обидва аспекти оприявнюють онтологізацію смерті як конструктивного чинника духовного буття.

У розгортанні теми любові в метафізичному ракурсі Ю.Липа виступив продовжувачем барокової традиції, утверджуючи ідею вічності й безсмертя, естетизуючи почуття в трансцендентній смислоємності. Метафізичний код любовної лірики поета виявився й у жанрово-стилістичній природі, в сенсовій та емоційній близькості до літургійного тексту (лексичний рівень художньої мови, інтертекстуальна (біблійна) осяжність, специфічний хронотоп тощо). Водночас він розмикає усталені межі метафізичної лінії барокової поезії, сакралізуючи почуттєвість та синтезуючи духовне й сексуальне начало. Любов репрезентується ним у поліструктурному асоціативному ракурсі й широкому тематичному спектрі (любов до жінки, любов до матері, любов до України, любов до Бога). Своєрідність художнього мислення поета зумовила перетин різновекторних начал в осягненні й відтворенні феномену любові (людське й Боже, плотське й духовне, інтимне та соціальне, універсальне й національне).

Отже, творчість Ю.Липи явила своєрідну художню модель метафізичної поезії. Їй властиві філософсько-естетичний та морально-етичний виміри тексту, які кореспондуються з релігійними істинами та суспільно-політичними питаннями доби. Лірика митця репрезентує зв’язок між національним суб’єктом та Абсолютом. Сутнісним маркером його поетики є метафізичний код тексту, структурований синтезом земного та духовного досвіду людини (нації).