| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, з’ясовується стан її опрацювання, визначаються принципи її побудови та об’єкт дослідження, його мета і завдання, теоретико-методологічні основи і методи аналізу, мотивується вибір художніх текстів, розкривається новизна та практична значимість роботи.
У першому розділі – “Літературний постмодернізм в українській, російській та польській літературі: типологія та національні особливості” – в порівняльному аспекті розглядаються форми рецепції феномену постмодернізму в означених національних літературах, основні проблемно-тематичні акценти, до яких вони звертаються, домінуючі жанрово-стильові форми їх вияву.
Український, польський та російський постмодернізм, незважаючи на спільне постколоніальне “коріння” та історико-територіальну дотичність національних культур, є явищами далеко не тотожними. Незіставним є час виникнення національного постмодернізму, що є наслідком історичного, геополітичного становища націй-репрезентантів, а також їх світоглядно-ментальних характеристик.
1. Одне з найпотужніших джерел російського постмодернізму – симулятивна комуністична реальність повоєнних років, що виявила себе в дегуманізації суспільства та ідеологічному й естетичному еклектизмі. Російська постмодерна література представлена творчістю принаймні трьох генерацій митців, що вилилися у двох “хвилях” – кінця 60-х – 80-х років і кінця 80-х –90-х років. Спільним для них є переосмислення сучасності на користь неієрархічного світобачення, визнання ілюзорності реального світу й реальності абсурду. Деконструкція міфів про російську інтелігенцію, національних героїв та історію посідає чільне місце в проблематиці цих творів.
У 90-і роки постмодерністська література Росії розгалужується на масову й елітарну. Масова здебільшого тиражує принципи постмодерної поетики в жанрах фентезі, детективу, “історичного” роману-бестселлера тощо. Елітарна проза російського постмодерну різножанрова, багатоструктурна, багаторівнева: російська критика виділяє численні “течії” та стильові манери – від уже загальновідомих соц-арту й концептуалізму, “чорнухи” й абсурдистського бріколажу до “постреалізму”.
2. Польська постмодерна література виникла майже в той самий час, що й російська, – у 60-і – 80-і рр. ХХ століття, але має інші літературні джерела й суспільні передумови розвитку. Постмодернізм кінця 60-х – 70-х років у Польщі – передусім епоха літературного переосмислення модерну: пародіювання модерністських стилів, доведення авангардної поетики до гіпертрофованих форм. Межа 70-х – 80-х років, яка означилася в польській постмодерністській прозі заглибленням у поетику інтертекстуальності, стилізації, пародії й пастишу, змінилася затишшям у розвитку постмодерної літератури в середині 80-х років. З кінця 80-х постмодерна література у Польщі знову активно розвивається. Найепатажніший, авангардистський варіант польського постмодернізму цього часу – творчість письменників, об’єднаних співпрацею в літературному журналі “bruLion”. Самобутній варіант польського постмодернізму – феномен “прози малих вітчизн”, загальна тенденція якої – пошук більш чи менш стійкої опори в мерехтливому та хисткому постмодерному світі.
3. Українська постмодерна література виникла значно пізніше, ніж російська чи польська, однак має тривалу передісторію. “Химерна проза” 60-х – 80-х років – питомо український невідрефлексований варіант постмодернізму. Виникнення постмодерну на теренах української культури – наслідок входження українського соціуму в контекст глобальних проблем сьогодення. “Відрефлексована” українська постмодерна література 80-х – 90-х років диференціюється в українській критиці й за ґенераційним принципом, і за орієнтованістю письменників на західну чи національну традицію. Проте основним у систематизації сучасної української прози стає в критиці територіальний принцип, за яким виділяються галицько-станіславська та київсько-житомирська школи, котрі культивують різні типи героїв. Загалом найяскравішою рисою української літератури різних шкіл та генерацій є акцентування на маргінальному, що переходить у стан типового. Творчість більшості українських письменників важко співвіднести з конкретною постмодерністською манерою письма західних авторів: в кожному окремому творі суміщаються різні його варіанти. Найбільш європеїзованим варіантом постмодернізму є українська карнавальна метапроза, яка характеризується найнижчим рівнем елітарної герметичності й апелює до масового читача.
Домінуючі інтенційні вектори українського, російського та польського постмодернізму не однакові: вони передусім є результатом актуалізації національних культурних комплексів. Коли в російському постмодернізмі акцент ставиться на темі симулятивності міфологем та проблемі “хаотичності російської душі” (В.П’єцух), то “польський” постмодерний мотив – це перепрочитання та руйнування стереотипів національної самосвідомості, а в українській літературі постмодернізм означується насамперед проблемою маргінальності особи. Спільним для польської та української постмодерних літератур є мотив переживання комплексу національної меншовартості, причому в польській літературі він потужніший.
У відповідності до проблемно-тематичних акцентів, артикульованих національними постмодернізмами, в кожній з літератур переважають певні жанрово-стильові її різновиди: однією з найпотужніших течій російського постмодернізму є концептуалізм, в українському та польському постмодернізмі чи не найяскравішою є романтична традиція. Український та польський варіанти постмодернізму, на відміну від російського, творяться швидше в регіонах, а не в центрі. Тому російському постмодернізмові загалом не притаманний характерний для польської постмодерни феномен літератури малих вітчизн, в Україні ж регіональні літератури активно розробляють і більш універсальні мотиви. Спільним для української, російської та польської літератур є явище диференціювання на “західництво” і “ґрунтівство”. Прозахідний варіант постмодернізму в кожній з національних літератур – “метапроза” 80-х – 90-х років. Типологічно спорідненими в національних варіантах постмодернізму є й такі течії, як постреалізм та “універсалістська” проза. Досліджувані національними літературами спільні тематико-проблемні пласти – традиційні постмодерністські теми. Проте українська література у своїй самобутності є ближчою до польської, дедалі більше звертаючи увагу на набуті українцями за останні десятиріччя психологічні комплекси.
Загалом спільні тематико-проблемні пласти, артикульовані досліджуваними національними літературами, – універсальні постмодерністські теми, притаманні постсоціалістичним культурам: проблеми нівеляції людини, маргінального світовідчуття, відхилення від норми і взагалі розмитості будь-яких норм тощо.
Другий розділ дисертації – “Онтологічні параметри постмодерного персонажа” – присвячений порівняльному аналізові базових форм вияву постмодерного персонажа в українській, польській та російській прозі. У першому підрозділі другого розділу – “Екзистенційна проблематика в постмодерністській прозі: чи можливий вибір в абсурдному світі (Т.Конвіцький, Л.Петрушевська, О.Забужко)? ” – зіставляються твори вказаних письменників крізь призму екзистенціалізму в аспекті образу-персонажа.
Суть екзистенціалізму як світогляду в найбільш загальному вигляді зводиться до таких тверджень: особистість, реальність її існування – найвагоміша відправна точка осмислення буття; людина, перебуваючи в абсурдному, хаотичному світі, почувається чужою та самотньою, вона постійно знаходиться у тривожному стані вибору рішення, певної лінії поведінки; цей стресовий для людини стан означується поняттям “екзистенційна свобода”, яка, з одного боку, є найвищою цінністю існування людини, а з другого – чи не найглибшою її драмою, “бо на кожній фазі самоствердження особистості воно [існування людини – Л.Л.] залежить від кожного її вибору, кожного рішення”.
Постмодернізм у філософії і в художній літературі є, на наш погляд, своєрідним продовженням екзистенційних умонастроїв. Власне, екзистенційна проблематика – одна з базових ознак постмодерністської творчості. Основні мотиви, артикульовані літературно-художнім постмодернізмом у цьому ключі, – це мотив абсурдності світу й відчуженості індивіда, екзистенційні мотиви самотності, страждання, тривоги, дезорієнтації, відчаю, мотив маргінальності особи, мотиви вибору, мотив смерті.
Звертаємося до творчості трьох відомих прозаїків, у творах яких, на нашу думку, основний акцент падає на окреслені проблеми – Т.Конвіцького (Польща), О.Забужко (Україна) та Л.Петрушевської (Росія). Кожен із них окреслює питомо національний варіант комплексу екзистенційних проблем. Основні екзистенційні проблеми, що виникають у творчості вказаних польського, російського та українського прозаїків, – традиційні. На прикладі різних за соціальним статусом, статевою приналежністю, рівнем інтелектуальної спроможності, сили волі героїв Т.Конвіцький (“Малий апокаліпсис”), Л.Петрушевська (“В садах інших можливостей”) та О.Забужко (“Польові дослідження з українського сексу”, “Я, Мілена” та ін.) досліджують сенс людини як самоцінної істоти в її стосунку до безглуздого детермінуючого світу.
Л.Петрушевська, описуючи абсурд буття героїв, показує неможливість персонажів дійти зусиллям волі до рівня “екзистенційних героїв”. Вона відходить від започаткованої ще О.Пушкіним потужної російської літературної традиції зображення самотнього рефлексуючого героя. Письменницю більше цікавлять звичайні, пересічні “маленькі люди” – ті, чиє ім’я – легіон і чиї істоти губляться і втрачають самоцінність на неозорих російських просторах, бо, по суті, залишаються відмежованими від причетності до руху життя (в описаному авторкою світі сила і рух є десь далеко, але вони ніяк не стосуються її безхарактерних героїв). За Л.Петрушевською, якщо не вибір, то принаймні надія на вибір може виникнути, коли людина застосує свою приспану силу і волю. Врешті, слабких, немислячих героїв Л.Петрушевської швидше може вивести з анабіотичного стану сила інстинкту, непереборна жага до життя чи жага добра.
Інша справа – “мислячі”, рефлексуючі герої Т.Конвіцького та О.Забужко. Вибір таких героїв у сучасній польській та українській літературах теж умотивований. У них, по-перше, гостро звучить проблема національної самоідентичності та самоствердження, з огляду на історичні обставини несвободи націй; по-друге, “інтелектуальні” традиції в українській та польській літературах були менш потужні, ніж у російській, і тому тема героя-інтелектуала є досі актуальною. Через те самореалізація героя-інтелектуала в умовах абсурдного суспільного буття – проблема, що найперше цікавить і Т.Конвіцького, і О.Забужко.
Як герой першого, так і героїні другої здатні вивищитися над безглуздям світу, спроможні зробити свій вибір. Проте головний персонаж “Малого апокаліпсису”, відмежовуючись від суспільства, не може залишатися мужнім у своєму виборі, послідовним у реалізації своєї волі і тому, попри видиму свободу від безглуздого ладу, залишається рабом обставин та всероз’їдаючої буденності. Відчуття абсурдності буття – основний мотив повісті. Коріння абсурду криється, за Т.Конвіцьким, насамперед у тоталітарній комуністичній системі, яка спотворює не лише суспільство як цілісність, а й – найважливіше – саму людину, руйнує її особистість, дезорієнтує, позбавляє самостійності у вчинках і думках, вселяє в душу тривогу й передчуття апокаліпсису. Польське суспільство, зображене письменником у “Малому апокаліпсисі”, з одного боку, зовні підкоряється ідеологічним приписам – загальнозрозуміло, що абсурдним, безглуздим, маріонетковим, а з іншого – живе своїм внутрішнім життям, так само зараженим спорами абсурду – навіть у спробах відмежуватися і протистояти бутафорній системі. Звичайний, пересічний індивід, на думку Т.Конвіцького, хай навіть наділений здатністю мислити, не може бути вільним у такому світі.
Слабку, немужню людину рефлексія гальмує, бо спричиняє страх. Але навіть відсутність страху, жага життя, сила і воля не можуть побороти безглуздя світу. Національна і політична несвобода українського народу в О.Забужко, на відміну від моделі несвободи, зображеної Т.Конвіцьким у “Малому апокаліпсисі”, – явище більш глибоке та всеоб’ємне. Адже українська письменниця говорить про генетично успадкований рабський комплекс. Тобто в О.Забужко несвобода нації – результат багатовікового рабства, а отже, стан, до якого звикають, який змінює не лише характер людини, а й психологію цілого народу, стає його ментальною характеристикою, і тому навіть з настанням так довго очікуваної свободи народ не може зжити психологію раба.
До такого висновку приходить О.Забужко, чиї героїні, будучи мужніми і послідовними у своєму прагненні протистояти абсурду, так само залишаються безсилими змінити алогічні суспільні стереотипи, які часто переходять у колективне несвідоме.
Екзистенціалізм виходить з людської неспроможності змінити абсурдний світ, але людина, попри це, повинна постійно діяти з метою реалізації свободи волі. Саме такою є позиція ліричної героїні “Польових досліджень з українського сексу” О.Забужко, яка, подібно Сізіфові А.Камю, приречена діяти всупереч безглуздю оточення, бунтуючи проти нього, і contra spem spero наповнювати своє життя змістом.
У другому підрозділі другого розділу – “Норма і межа людини: постмодерне вирішення (Вен.Єрофеєв, Ю.Андрухович, Є.Пільх)” – в порівняльному аспекті досліджуються способи постмодерного вирішення проблеми норми/маргінальності людського буття і поетичні засоби цього вирішення.
Межа свідомості, психічної норми, межа соціуму, часопросторова межа – тло, на якому функціонує переважна більшість постмодерних персонажів. Маргінальне, що перебирає на себе ознаки типового і стає нормою, є, на нашу думку, головною характеристикою персонажів Вен.Єрофеєва (“Москва – Пєтушки”), Іздрика (“Воццек”) та Є.Пільха (“Монолог із нори”).
З точки зору традиційної психіатрії, автори у вказаних творах репрезентують найбільш поширені типи з яскраво вираженою девіантною поведінкою. Так, герой поеми Вен. Єрофеєва “Москва – Пєтушки” Вєнічка є репрезентантом так званої алкогольної адиктивної поведінки; герой Іздрика – психогенного розладу, ускладненого неврозом через нещасливе кохання; герой Є.Пільха характеризується слабко вираженою аутичною поведінкою з соціофобними елементами. Кожне з цих відхилень вважається у психіатрії не яскравим виявом психопатології, а деструктивним варіантом поведінки й мислення, межовим психічним станом, що, з одного боку, “свідчить про соціальне неблагополуччя в суспільстві”, а з іншого – “відображає виникнення нового соціального мислення, нових соціальних стереотипів поведінки людей”.
Головний герой єрофеєвської поеми “Москва – Пєтушки” – особа, психологічно залежна від алкоголю, з цілим комплексом притаманних цьому захворюванню ознак. Безпросвітне п’янство Вєнічки, на нашу думку, є не атрибутом літературної традиції юродствування, як про це йдеться в дослідженнях російських авторів, а спосіб “інакшого” героя “вписатися” в чужий йому світ. П’янство створює ілюзію приєднання до оточення, хай у блазенському, нетверезому вигляді, й надає безкінечним проблемам відчуття відносності, творить ефект звільнення від гіпнотичної дії соціальних інститутів. Смерть героя у фіналі поеми – результат неможливості стати свідомісним маргіналом і натомість наслідок втрапляння в суспільне маргінальне середовище. Кожен – на межі, кожен балансує між “я” і “світом”, рятуючись алкоголем, ілюзіями чи іншим дурманом. Лишень коли більшості це вдається зробити краще чи гірше, одиницям, як-от героєві “Москви – Пєтушків”, – ні. Лише кохання для героя Вен. Єрофеєва – рятівний стан. Тому у фіналі поеми алкоголь (як засіб примирення з цим світом) стає одночасно перешкодою на шляху до любові, яка, тендітна й неділима, не може співіснувати з грубим буттям, не може бути маргінальною. Таким чином, любов у Вен. Єрофеєва – стан жадання, ознака психічної гармонії та відсутності свідомісного маргінесу.
На відміну від Вєнічки, який, попри власну “світову скорботу”, знає місцезнаходження своєї землі обітованої (Пєтушків) і йде до нього (інша справа, що дійти туди не вдається), герой Ю.Іздрика не сподівається на Рай земний. Обидва герої болісно переживають ентропію інтимності в сучасному світі. Лише коли єрофеєвський Вєнічка безмежно розширює сферу інтимного, то Воццек потерпає від експансії довкілля в цю зону і по-месіанськи виголошує: “... цей світ позбавлено інтимності”. Кохання теж не рятує героя: воно є лише каталізатором процесу відчуження тих-таки “я” і “світу”, бо навіть найпотужніше людське почуття виявляється недосконалим, неспроможним порятувати героя від самоти. На його думку, людина a priori самотня, тому вона знаходиться постійно на межі у світі культури, де, власне кажучи, й не може бути хоч якої-небудь істинної, невідносної норми. Як результат – у “Воццеку” розмиті межі між свідомістю героя та його тілесністю, між психічним і фізіологічним. Власне, “матеріалізованого” Воццека не існує у творі, натомість є Воццек – суб’єкт свідомості, й увесь текст ототожнюється з цією субстанцією, яка стає носієм душевного стану героя.
Безіменний герой повісті Є.Пільха “Монолог із нори”, як і персонажі Вен. Єрофеєва та Ю.Іздрика, самотній. Проте коли Вєнічка майже не рефлексує з приводу своєї – не фізичної, а екзистенційної – самотності, а Воццек асоціює її зі стражданням, болем, то герой Є.Пільха зводить власну самотність у суворо дотримуваний припис.
Герой характеризується повним паралічем волі, якоюсь хворобливою розслабленістю, і вічне його чекання – подій, важливих і дріб’язкових, змін у своєму житті і житті свого народу – не вінчається хоч якимись героєвими зусиллями, котрі б наблизили прихід бажаного. Усвідомлюючи потворність власної безликості, герой поширює таке уявлення на всіх людей і заперечує існування скільки-небудь логічних всезагальних правил у світі поза межами свого “я”. Саме тому і йде “в нору”.
Спільною для всіх трьох персонажів (Вєнічки, Воццека і безіменного оповідача “Монологу з нори”) є їхнє перебування на маргінесі суспільного життя. Усіх їх можна назвати героями-інтелектуалами, вжитими свідомісно в корпус світової/національної культури/літератури. Кожен з них з більшою чи меншою мірою гостроти переживає власну екзистенційну несвободу, самотність і хисткість існування у світі, як і примарність самого світу. Кожен у хронотопі окремо взятого твору проходить іспит коханням, визначається у своєму ставленні до мови, кожен втрапляє в залежність від алкоголю. Ці зовнішні характеристики героїв накладаються, по-перше, на відмінні світо- й самовідчуття, по-друге, на різні типи зображення письменниками своїх героїв. Так, Вєнічка (“Москва – Пєтушки”), як уже зазначалося, – носій досить цілісного типу свідомості, він сам собі зрозумілий, для нього не існує гострої необхідності самокопання. Натомість світ, який його оточує, абсурдний, жорстокий і нелогічний. Тому Вєніччина межа знаходиться, так би мовити, поза його межами. Іздриків Воццек вже болісно переживає саме власну межу, яка йому болить як неможливість ідентифікувати й розмежувати тілесне й свідомісне “я”. Тому цей герой перебуває у стані граничної фізичної та душевної напруги, балансуючи між психічною нормою і хворобою.
Як “Москва – Пєтушки”, так і “Воццек” репрезентують романтичний тип творчості, з усіма притаманними йому ознаками (гіпертрофований суб’єктивізм, велика міра авторської присутності в тексті й под.). Тому в аналізованих творах російського та українського письменників, де відбився їхній внутрішній досвід, автори пропонують погляд на більш чи менш видозмінене авторське “я”.
Іншим є персонаж Є.Пільха. Наявність погляду “збоку” у короткому вступі-ремарці до власне героєвого монологу різко відмежовує постать автора від постаті оповідача. Завдяки цьому кут зору на героя зміщується, а сама повість сприймається в руслі реалістичного типу творчості. Це вже не погляд на ліричне “я”, а гротескна оцінка типового явища, досить поширеного в сучасному суспільстві, – абсолютної втрати людиною стійких, несхитних орієнтирів та опор, а отже, сенсу власного існування, що призводить до руйнування свідомості, до переходу за межі психічної та душевної норми, до безуму.
Три романи, що стали об’єктом аналізу в третьому підрозділі другого розділу – “Метафора зникнення персонажа в сучасній прозі: мотив деперсоналізації особи (А.Бітов, П.Гуелле, Ю.Андрухович)” – (відповідно “Пушкінський дім”, “Вайзер Давідек”, “Перверзія”) близькі за спільністю фабульного рішення, за яким головні персонажі творів тим чи іншим способом зникають незрозуміло куди, “розчиняються в повітрі” чи просто “не існують” (А.Бітов: “Мы воссоздаём современное несуществование героя”) в оповіді як явища об’єктивної реальності. Це не просто сюжетний хід, спричинений внутрішньою логікою розвитку подій у творі (чи й авторською сваволею), а досить часто застосовуваний у постмодерністській літературі прийом, її симптоматична ознака. Особливість постмодерністського погляду на проблему людини полягає в тому, що вона як об’єкт і суб’єкт пізнання через художню літературу зникає, розмивається, перестає бути індивідом. Саме такими є герої названих творів.
Більшість героїв роману А.Бітова “Пушкінський дім” не виявлені через самостійні сюжетні ходи, вчинки тощо – вони багатократно відображені у сприйманні інших героїв, контрастно чи аналогічно з уявленнями, сподіваннями, відтворені в окремі моменти свого цілком умовно-літературного існування. Льова йде на зустріч з дідом, витворивши в уяві бажаний його образ; у момент зустрічі ми бачимо діда очима Льови – через вражаючий контраст з образом уявним; далі автор коментує Льовине розчарування, показуючи, як реальний неприйнятний образ діда міфізується, розпадається на “версії і варіанти” і т. д. За авторським визначенням, “Пушкінський дім” – роман “о дезориентации” традиційного героя-інтелігента. Підсвідоме бажання Льови Одоєвцева стати “новым интеллигентом” свідчить про маргінальний тип його поведінки. На шляху до цього “нового” герой деградує, розпадається, роздроблюється – як у житті, так і в літературному творі. Автор використовує прийом членування, розмивання героя свідомо, з метою показати неминучість при такому переході втрати героєм власного “я”. Акцентована дезорієнтованість автора-оповідача в “Пушкінському домі”, як і ефект членування “вбираючої” свідомості головного персонажа на чуттєво оприявлені часові відтинки, до того ж гранично суб’єктивовані, створюють ефект хисткості оповідної реальності, однією з ознак якої, зокрема, є розчленування героя у фабульному фіналі роману на “реальну” особу, що продовжує жити й працювати в Пушкінському домі, й літературного героя, котрий гине.
Актуальний для Бітова мотив зникнення реальної особи в системі висловлювань про неї – один із центральних мотивів у романі сучасного польського письменника П.Гуелле “Вайзер Давідек”. З головним героєм роману знайомимось опосередковано, через спогади товариша його дитинства Геллера, який, у свою чергу, представляє зібрані ним суперечливі свідчення інших героїв, і в цих свідченнях герой виступає не реально, а міфізовано.
П.Гуелле описав процес міфізації дійсності у свідомості Геллера та його товаришів. За словами російського мислителя О.Лосєва, міфічна відчуженість від дійсності є відчуженістю від смислу та ідеї повсякденного і звичайного життя. Геллер намагається відновити цілісність спогаду, звести докупи все, що пов’язане в його пам’яті з Вайзером Давідеком, проте він приречений на невдачу. Чим глибше він “розкопує” минуле, тим більше усвідомлює марність своїх зусиль: часова перспектива зруйнувала цілісність міфу, але не спрофанувала його – Вайзер Давідек і надалі залишається для оповідача загадкою. Міф невловимий, коли до нього наближаються з чужими, буденними мірками, він розчиняється в повітрі, залишивши моторошну порожнечу.
Намагаючись вияснити правду про Вайзера, оповідач надто плутано висловлюється, не може бути впевнений ні в чому, навіть у тому, про що пам’ятає. Втрата віри в міфічну реальність, вихід за її межі знаменує процес дорослішання оповідача і спричиняє хисткість його пам’яті. Відбувається розпад міфологізованого об’єкта (насамперед – особи Вайзера Давідека) у свідомості Геллера як носія міфу, тобто здійснюється випадання за межі міфу, що веде до його руйнування. Міф – жива реальність, в яку беззастережно вірить її носій і яка дає йому право на погляд, позицію. Міф – певність і визначеність. Отож, оповідачева констатація своєї розгубленості і намагання вияснити правду про Вайзера – це й спроба реабілітації власної віри, й пошук механізмів включення/виключення з системи міфу. Деміфологізація дійсності спричиняє дезорієнтацію, розгубленість людини. Тут виходимо на спільний механізм свідомісної метаморфози особи, відображений в аналізованих романах А.Бітова та П.Гуелле. По суті, тема, піднята російським та польським письменниками, передбачає дослідження однієї проблеми. Її можна означити ланками ланцюга: “деміфологізація – дезорієнтація – деперсоналізація”.
При найпобіжнішому зіставленні романів А.Бітова і П.Гуелле з Андруховичевою “Перверзією” очевидними видаються стильові розбіжності між творами. Різними є й прийоми творення образів-персонажів. Проте принципова спільність так само очевидна: герой виступає як знакова конструкція, як версія героя. Істина не вкладається у межі суб’єктивної реальності, не дорівнює “поглядові збоку” – як у романі П.Гуелле, так і в “Перверзії” Андруховича. Тому й на початку оповіді, і при її завершенні Станіслав Перфецький залишається таємничим, загадковим, невпізнаним, а його ролі й функції – незрозумілими. Герой полістилістичної оповіді, він різний у своїх висловлюваннях, невловимий у поведінці, думках, навіть представлений різними іменами (як і варіантами одного, найчастіше вживаного).
Констатація оповідачем (Геллером чи автором-видавцем) факту зникнення людини, намагання (в різний спосіб) вияснити, хто і яка вона та визнання марності цих спроб – спільний сюжетний хід, який використовують польський і український письменники. Проте в романі Андруховича причиною безрезультатності пошуків є далеко не лише суб’єктивність оповідачів чи поліфункціональність ролей і масок самого Перфецького. І перше, і друге закодоване автором, що створив героя, котрий не лише містифікує, а й сам насамперед є літературною містифікацією, скомплікованою, сконструйованою автором текстуальною одиницею із закладеною в неї безліччю конотацій.
Абстрагуючись від виставленої напоказ умовності головного персонажа “Перверзії”, стверджуємо: герої Бітова й Андруховича заявлені як представники інтелігенції – лише з часовою різницею у 25 років. Але коли Одоєвцев починає усвідомлювати власну мізерність лише в процесі романної оповіді, то для Стаха це доконаний факт. “Неіснування” Перфецького, як і “неіснування” бітовського героя, – результат дезорієнтації, спричиненої релятивістською “істиною”, яку герой формулює, ховаючись за маскою вигаданого ним учителя, так: “Насправді ніякої дійсності не існує. Існує лише безмежна кількість наших версій про неї, кожна з яких є хибною, а всі вони, взяті разом, є взаємно суперечливими”. Коли в романі “Пушкінський дім” “версії й варіанти” – виправданий конструктивний прийом, використаний Бітовим як єдино можливий спосіб літературного дослідження дійсності (згадаймо: цей роман – один із перших постмодерністських творів у російській, тоді ще радянській, літературі), то “версії” дійсності в Андруховичевій “Перверзії” – світоглядна позиція його головного героя, позиція, що дискредитується вже самою “несправжністю”, примарністю постаті Перфецького.
Метафора зникнення персонажа в романах російського, польського та українського письменників – це метафора нівеляції внутрішньої цілісності і цінності людини в очах оточення, що звичайно супроводжується полістилістикою самоусвідомлення, дезорієнтованістю, знеціненням особи у власних очах. З’ява спільних мотивів у національних літературах, що розвиваються несинхронно в певні історичні періоди, свідчить про існування цієї проблеми в масштабах загальнолюдських. Коли А.Бітов констатує факт деперсоналізації сучасної особи в атмосфері тоталітарної країни, П.Гуелле шукає способи вирішення означеної проблеми, то Ю.Андрухович пропонує можливий варіант її універсального розв’язання – на особистісному, індивідуальному рівні.
У третьому розділі дисертаційного дослідження – “Образ постмодерного персонажа в історико-літературній перспективі: типологія і корективи” – здійснюється класифікація типології постмодерного персонажа в історико-літературній перспективі на основі концепції Д.С.Наливайка про три типи творчості: класицистичний, романтичний та реалістичний, які синхронно виступають в сучасній культурній епосі і тим самим визначають неоднорідний характер літературного процесу. Літературний постмодернізм, попри зовнішню епатажність та конструктивну незіставність з попередніми літературними практиками, не таке вже принципово нове явище в контексті більш чи менш цілісно уявлених, послідовно осмислених та “гуманізованих” допостмодерністських культур. Він так само, як і попередні етапи літературного розвитку, закорінений у традицію. Йдеться не про звичайне використання в поетиці постмодернізму прийому інтертекстуальності чи його цитатності, а насамперед про найзагальніші способи творчого мислення, типи яких споконвіку й подосі залишаються практично незмінними.
Відповідно до типу мислення митця, в його творчості виявляє себе певний тип художнього образу персонажа. Сконструйований за зразком (зразками) постмодерний персонаж у класицистичному типі творчості визначаємо як імітаційний, або симулятивний (романи У.Еко, “Запахи” П.Зюскінда, “Хозарський словник”, “Остання любов у Царгороді” М.Павича, “Той, що заблукав у кімнаті сміху” Дж.Барнса, романи Дж.Геллера “Лишень подумати!”, “Уяви собі картину”, “Пушкінський дім” А.Бітова, “Перверзія” Ю.Андруховича та ін.). Віртуально-суб’єктивні образи персонажів у творах, побудованих на основі романтичного типу творчості, – креативні (проза представників американської школи “чорного гумору” К.Кізі, Т.Пінчона, К.Воннегута, поема В.Єрофеєва “Москва - Пєтушки” та ін. Особливо широко він представлений в українській літературі: О.Забужко, “Польові дослідження з українського сексу”, трилогія Іздрика, “Рекреації” Ю.Андруховича, рання проза Є.Пашковського, “Мальва Ланда” Ю.Винничука та ін.). Образи персонажів у творах реалістичного типу, за загальноприйнятим визначенням, – міметичні (твори російських письменників Л.Петрушевської, В.Маканіна, М.Харитонова, П.Алешковського та ін., романи М.Кундери, мала проза А.Стасюка, М.Гласка, а також повісті та оповідання О.Забужко “Я, Мілена”, “Дівчатка”, В.Шевчука “Горбунка Зоя”, “Місяцева зозулька з ластів’ячого гнізда”, С.Процюка “Love story” та ін.). Образ персонажа у кожному з названих типів творчості на тлі постмодерної епохи визначається крізь призму понять “нецілісність”, “дезорієнтованість”, “хаотичність”, “сконструйованість”. У постмодерному “перепрочитанні” кожен із типів творчості оновлюється, відкриваючи нові можливості для зображення людини і дійсності.
Завдяки знахідкам у постмодерній поетиці митці отримують змогу об’ємніше й глибше виражати власний світ чи власний погляд на світ. При цьому кожен із типів творчості звільняється від притаманних йому комплексів: класицизм – від апології авторитетів, романтизм – від безтілесної абстрактності, в яку був зведений на схилі епохи модерну (кубізм, абстракціонізм, шозизм), реалізм – від схематизму й ходульності в зображенні людини. Постмодернізм у цьому сенсі – закономірний етап у вічному оновленні типів художньої творчості.
ВИСНОВКИ
Проведене дослідження підтверджує неодноразово дискутовану різними критиками тезу про питомість/запозиченість і своєрідність/вторинність постмодерністських явищ у літературах України, Польщі, Росії: вони розвивалися в повоєнний час несинхронно, але поява постмодерністських тенденцій виглядає в кожній з них цілком закономірною і вмотивованою розвитком суспільно-історичних відносин та національних культурних традицій.
Зробивши вибір показових для літературного процесу останньої третини ХХ століття творів у російській, польській та українських літературах і проаналізувавши їх в аспекті типології образів-персонажів, можемо стверджувати, що в кожній національній літературі, де генетичні й міжкультурні зв’язки дуже давні, міцні й багатогранні, тим не менше практично нема прямих аналогій, запозичень і вторинності у творах, близьких за типологією героя. При всьому “космополітизмі” постмодерних творів, кожен з авторів піднімає глибинні національні проблеми, і бачення їх відзначається рисами національного менталітету. Цей факт підкреслює заінтегрованість сучасної української літератури у світовий культурний процес, проте не заперечує її національної самобутності.
Основні онтологічні виміри постмодерного персонажа, крізь які проступають базові параметри постмодерністської ситуації в культурі загалом, – це екзистенційне забарвлення, посилена увага до маргінального та явище деперсоналізації особи.
У художній літературі постмодернізму екзистенційна проблематика посідає провідне місце. Показовими в цьому сенсі є твори поляка Т.Конвіцького, росіянки Л.Петрушевської та українки О.Забужко. Основні екзистенційні проблеми, артикульовані ними, – спільні, проте кожен із письменників окреслює питомо національний варіант комплексу екзистенційних проблем. Тема межі свідомості, психічної норми, межі соціуму й індивіда – спільна характеристика творчості Вен.Єрофеєва, Ю.Іздрика та Є.Пільха, які репрезентують доволі поширені типи з яскравою девіантною поведінкою. Зображені українським, російським та польським письменниками герої-інтелектуали гостро переживають екзистенційну несвободу, самотність та хисткість існування у світі, і – як результат – опиняються на маргінесі суспільного життя. Найуживаніша модель постмодерної особи, артикульована в художній літературі, – загублена й розчинена в системі висловлювань про неї людина, яка як об’єкт і суб’єкт пізнання через художню літературу зникає, розмивається, перестає бути індивідом. Саме такими є герої романів А.Бітова, П.Гуелле, Ю.Андруховича.
Не дивлячись на те, що в даному дослідженні ми спиралися на аналіз окремих, показових творів, а не цілих національних літератур, є підстави стверджувати, що у межах постмодерністського напрямку співіснують три типи творчості, які виявляють себе в кожній літературній епосі, і відповідні їм образи персонажа – міметичний, імітаційний (симулятивний) та креативний. На нашу думку, міметичними характеристиками визначаються образи персонажів у Л.Петрушевської та Є.Пільха; риси імітаційного (симулятивного) – у знижено-пародійному його варіанті – простежуються в А.Бітова, Т.Конвіцького та Ю.Андруховича; а героїв Вен.Єрофеєва, О.Забужко та Ю.Іздрика можна віднести до креативного типу образів-персонажів.
Термін Н.Лейдермана та М.Липовецького. Див.: Лейдерман Н., Липовецкий М. Жизнь после смерти, или Новые сведения о реализме //Новый мир. – 1993. - №7. – С. 240. Наливайко Д. Трагічний гуманізм Альбера Камю //Камю А. Вибрані твори. – К., 1991. – С.14-15. Короленко Ц.П., Донских Т.А. Семь путей к катастрофе: Деструктивное поведение в современном мире. – Новосибирск: Наука, 1990. – C.3. Див.: Липовецкий М. Апофеоз частиц, или Диалоги с хаосом: Заметки о классике, Венедикте Ерофееве, поэме “Москва – Петушки” и русском постмодернизме //Знамя. – 1992. - №8. – С. 214-224; Седакова О. Несказанная речь на вечере Венедикта Ерофеева //Дружба народов. – 1991. – №12. – С.264-265 та ін. Іздрик. Воццек /Післямова Лідії Стефанівської. – І.-Ф.: Лілея-НВ, 1997. – С.65. Битов А. Пушкинский дом: Роман. – М.: Известия, 1990. – С.7. Лосев А.Ф. Диалектика мифа //Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. – М., 1991. – С.65. Андрухович Ю. Перверзія: Роман. – Львів: Класика, 1999. – С.208. Див.: Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. – К.: Мистецтво, 1980. – 288 с. |
