| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, визначено мету й завдання, розкрито наукову новизну, окреслено теоретичне й практичне значення роботи, подано інформацію про апробацію та публікації результатів дослідження.
Перший розділ “Проза Емми Андієвської: аспекти психологічного дискурсу” містить огляд літератури, критичний аналіз наукових джерел про життєвий і творчий шлях письменниці, а також розгляд виражально-зображальної форми природи психологізму в її творах.
Докладний аналіз джерел, що стосуються теми дослідження, засвідчує: в зіставленні з прозою Е.Андієвської пріоритетну увагу здобула її поетична спадщина. Її вершинні досягнення висвітлені в ґрунтовних розвідках таких авторів, як Б.Бойчук, Т.Возняк, Т.Гундорова, Д.Гусар-Струк, В.Державін, В.Коптілов, Р.Мовчан, А.Мойсієнко, С.Павличко, Е.Райс, Б.Рубчак, Л.Таран, Ю.Шерех та ін.
Природа психологічного дискурсу охоплює цілу ланку виражально-зображальних засобів, за допомогою яких Е.Андієвська як прозаїк аргументовано розкриває внутрішній світ персонажа. Дослідники виділяють різні напрями психологізму: мотивації вчинків (С.Занюк, М.Ільницький), пізнання особистості (М.Жулинський, М.Кодак, Н.Коломієць, В.Панченко, М.Пивоваров, В.Фащенко), юрби (Г.Клочек, С.Московічі), літературно-мистецької творчості (Л.Гінзбург, А.Єсін, І.Іваньо, А.Ісєнов, О.Ковальов, А.Колодна, І.Нікіфорова, В.Роменець). У руслі цієї характеристики ми дослідили особливості психологізму на функціональному зрізі прози Е.Андієвської як художнього явища в українській літературі сучасної доби. Як мала, так і велика її проза заґрунтована на самобутніх тенденціях психологічного аналізу. Переосмисливши ідеї З.Фройда, К.-Ґ.Юнґа, Ж.-П.Сартра, письменниця подала художні моделі, в яких пульсує внутрішнє життя персонажа, де складно переплітаються думки, почуття й спричиняють панорамну картину на рівні кінцевого творчого ефекту. “Діалектика душі” (М.Чернишевський) розроблена Е.Андієвською сміливо, по-новаторськи. Її здобутки істотно відрізняються від літературного досвіду Л.Толстого, Д.Джойса, Ф.Кафки, А.Камю, Г.Гессе, Н.Думбадзе, а також таких українських авторів, як О.Плющ, В.Стефаник, В.Винниченко, І.Багряний, В.Земляк, І.Чендей. Складний шлях від глибин підсвідомого до сфери свідомого намагається простежити авторка “Роману про людське призначення”, виділяючи сліди дитячих травм, вражень, їх особливий вплив на психологічний портрет кожного персонажа.
У другому розділі “Психологічні виміри жанрового поліфонізму малої прози Емми Андієвської” висвітлено творчу практику письменниці та її авторські пошуки, які зорієнтовані на художньо-естетичне освоєння складних і суперечливих виявів людської натури. За твердженням Івана Франка, що міститься в відомій теоретичній праці „Із секретів поетичної творчості”, сутність реально висловленого полягає „не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси”. Слушність Франкової думки ілюструє мала проза Е.Андієвської. Вона охоплює не менш цікаве інформаційне поле, ніж її романи. Зміни та їхня природа, що відбувалися в світосприйнятті письменниці, віддзеркалені в творах малої епічної форми. Це збірки „Подорож” (1955), „Тигри” (1962), „Джалапіта” (1962), „Проблема голови” (2000), а також „Казки” (2000). Виразні ознаки авторської індивідуальності, які згодом стали визначальними для Е.Андієвської як прозаїка, визначилися вже в першій збірці новел „Подорож”. Це нетрадиційне опрацювання життєвого матеріалу, незвична форма його подачі читачеві за допомогою максимально поглибленого психологізму. В малій прозі наголос робиться на осмисленні факту, події, явища, а також настроїв персонажів, їхніх почуттів, вихоплених із підсвідомості в звичайних умовах. Світ “психології переживань” (Ф.Василюк) породжує психологічну драму образу. Монтаж подій, хоч і досконалий, однак не має визначального значення. Він служить тільки каталізатором, що фіксує тло для вияву психології героя (2.1. “Новелістика”; 2.2. “Літературні казки”).
Новели, поезії в прозі, казки – це невід’ємна складова її оригінальної творчості зі своєрідною поетикою жанру в його взаємодії з темою, стильовими ознаками та художнім втіленням. Вони наочно виявляють асоціативний монтаж вражень крізь призму психологічних вимірів – одного з аспектів жанрового поліфонізму. Художній стиль Е.Андієвської, побудований на взаємопроникненні реалістичних, натуралістичних, символістських, імпресіоністичних, експресіоністських, сюрреалістичних елементів, є потужним засобом розкриття психології дійових осіб. Він втілює внутрішню запрограмованість того чи іншого вчинку, спрямованого водночас на поглиблення змісту та урізноманітнення його жанрової форми. Про це свідчить паратекстуальна, архітекстуальна й “співпричетна інтертекстуальність” (О.Ткачук) таких зразків малої форми, як „Демон”, „Подорож”, „Черевики”, „Погода” (зб. “Подорож”), „Риби”, „Рибний винахід”, „Тигри”, „Леви”, „Дресувальник коней”, „Коні”, „Вибір” (зб. „Тигри”), „Ускладнений вибір”, „Винахідник внутрішнього годинника”, „Підземка”, „Місто” (зб. „Проблема голови”). Е.Андієвська виокремлює ті психологічні аспекти формування особистості, які безпосередньо впливають на індивіда, регулюють його мислення та поведінку. Вона зосереджує увагу на внутрішньому змісті явища, майже цілковито ігноруючи його зовнішні прояви. Цьому завданню підпорядковані пошуки відповідної форми викладу матеріалу, взаємодії жанрово-композиційних елементів. Специфіка поетики її новел заґрунтована на зміщенні координат живої реальності, трансформованої в художню творчою уявою авторки, а відтак – свідомістю її героїв. У зв’язку з фокусуванням уваги на внутрішньому кризовому стані персонажа його душевна драма постає рушієм для психологічного змалювання ситуації, коли відбувається зіткнення типологічних начал, схожих у несхожому. Йдеться про жанрову унікальність оповідань, у яких Е.Андієвська вже на початку 50-х рр. шукала ідейно-естетичну відповідь на суспільні запити тодішньої дійсності. Вона свідомо посилила філософське начало в малій прозі, прагнучи поглибити психологічні виміри в процесі відтворення опозиційних рис людського характеру з проекцією на його соціально-історичну детермінованість. Її стиль сповнений багатства мовної колористики. Переосмислення нею художніх прийомів відбиває силу психологічної значущості вчинку, почасти схильного до містифікації, парадокса. Використання парадокса дає можливість у найбуденнішій ситуації виокремити абсурдні явища й, навпаки, в абсурдній – природне й звичайне. Тому прозові тексти письменниці сплетені з різноманітних культурних кодів. Вони переносяться Е.Андієвською на персонаж і набувають глибокого психологічного змісту (“Казки”). Герой, занурений у власний внутрішній світ, де панує уява, конструює бажані виміри свого існування. Він живе в межах змодельованого ним психопростору, де відкриваються нові, незвичні можливості. Проте сюжет психологічних новел – на відміну від казкової фабули – розкривається на тлі реальних ситуацій.
Докладний аналіз малої прози Е.Андієвської щодо психологічних вимірів її жанрового поліфонізму фіксує самодостатній стан „афективного переживання”, описаний свого часу З.Фройдом. Художнє навантаження „афективних переживань” підкреслює психологічна глибина поведінки героя Д. зі збірки “Подорож”. З волі авторки Д. потрапляє в різні часові й просторові виміри дійсності. Так стає можливим спілкування, а іноді навіть загострена суперечка з позатрансцедентними, міфічними й казковими створіннями: смертю („Д. і смерть”), ангелом („Подорож”), демоном („Подорож”, „Демон”); Прометеєм („Подорож”); драконом („Кінець дієти”). Функція міфу полягає в звільненні Д. від нашарувань, накинутих людині соціумом. Разом з цим відбувається психологічне ослаблення сприйняття причинно-наслідкових зв’язків. Як результат, сюжет, а звідси й звична логіка твору не первинна не виходять на передній план, а набувають другорядного значення. На перший план виходять емоційні, глибоко індивідуальні асоціації зі сфери “людської свідомості”. Передусім ідеться про художню трансформацію Е.Андієвською власних екзистенційних настроїв, вражень від фрагментів дійсності в складний стилістичний комплекс. При чому, модифікація жанрів малої прози письменниці – це вираження індивідуального письма, що виливається в самобутнє явище, зумовлене різними напрямками течій, тенденціями в літературах народів Східної, Центральної та Західної Європи ХХ–го століття.
У третьому розділі “Психологія кризових станів: “Герострати” досліджено художні моделі межових ситуацій крізь призму проявів особливостей психології людини в кризовому стані. Е.Андієвська вміло розкриває людську поведінку в межових ситуаціях, на основі своєрідної психодрами створює напружену гру уяви. Тоді образи й пригоди, породжені фантазією, постають як живі, цілком реальні. Письменниця творить типи, які орієнтує на загальнолюдські духовні цінності, виокремлюючи важливі суспільні, моральні та естетичні проблеми. Вона зображує блукання збудженої свідомості головного героя Антиквара. Його підсвідомі імпульси набувають форм руху (ходіння свідомості по лезу) в просторі й часі, контактів з людьми, в основі мислення й поведінки яких лежить ідея геростратизму. Твір сприймається як художній експеримент. Е.Андієвська головну увагу зосереджує не на соціальній проблемі, що характерне для реалістичних традицій, а на драматичних началах психіки персонажа. “Герострати” – плід тривалої праці авторки в нелегку післявоєнну добу, що була позначена великими випробуваннями для людства й людської цивілізації. Атомний гриб, що накрив попелом Хіросіму та Нагасакі, був новим знаком знищення. Усе це, пропущене крізь особистий життєвий досвід Е.Андієвської, набуло віддалених від історичного досвіду форм. Драма світу перенесена в душу персонажа. Примітний суворий вирок з уст Дома (уявний образ-антипод Антиквара) як результат рецепції ідеї: усі люди – герострати, які поділяються на три групи: пасивні, активні, біологічні. Звідси випливає опора для характеристики трансформації в тих образах, символах, активізованих уявленнях, що розглядаються в підрозділі 3.1. “Роман “Герострати”: природа психологічного дискурсу”.
Докладний аналіз засвідчує: образи, витворені грою уяви головного героя роману “Герострати” – Антиквара – заповнюють вакуум його кризового стану. С.Водолазька вбачає в творі „безмежну постмодерністську гру з порожнечею”. Проте ми не погоджуємося з таким вузьким трактуванням досліджуваного зразка великої прози Е.Андієвської, хоча подібне міркування допомагає певною мірою глибше осмислити особливості психологізму цього роману. В його тканині не „гра з порожнечею”, а пошук порятунку з безвиході. Кризова ситуація не провокує появу в Антиквара „іншого в собі”. Всі уявні картини – це його субстантивовані в підсвідомості прагнення, болі, нещастя. Для роману характерні ознаки імпресіоністичного, символічного, натуралістичного, сюрреалістичного, постмодерністського письма. Цей стильовий поліфонізм проступає тоді, коли йдеться про психологію кризових станів. Їхній аналіз дає можливість виявити природу психологічного дискурсу, що визначає химерний тип письма Е.Андієвської. Жанрову різновидність роману “Герострати” підсилює психологічна парабола; за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька планів змісту. Подібна незавершена багатоплановість властива як художній засіб творам Ф.Кафки (“Процес”), Г.Гессе (“Степовий вовк”, “Гра в бісер”), Ж.-П.Сартра (“Диявол і Господь Бог”), А.Камю (“Міф про Сізіфа”), В.Земляка (“Лебедина зграя”). Завдяки параболі авторка досягає результативного ефекту. Індивідуалізований з психологічного погляду головний герой Антиквар опиняється в умовах загрози втрати особистісних рис перед вибором: бути Геростратом або Великою Людиною. Свобода вибору набуває в романі загальнолюдського смислу. Основну увагу авторка приділяє не проблемі вибору, а пов’язаним з ним складними внутрішніми переживаннями, кризовою ситуацією. Остання пробуджує неусвідомлені імпульси героя, що спонукають його до вчинків – для реципієнта нелогічних і невмотивованих. Своєрідний ключ до відкриття справжніх – внутрішньо й зовнішньо обґрунтованих – пластів змісту твору та його логічної організації міститься в сповідальному підсумковому монолозі головного героя. У сенсі випробувань Антиквар є носієм філософської основи художньої концепції роману “Герострати”. Про це йдеться в підрозділі 3.2. “Специфіка художнього зображення кризового стану”.
Ефект абстрактного простору в романі “Герострати” – це наслідок взаємодії реального й містичного. Тут наявна проекція алотропних станів, що надають дійсності так званого “психічного характеру”. Тому простір постає таким, який віддзеркалює свідомість Антиквара. Традиційний сюжет, для якого характерні причинно-наслідкові зв’язки, в творі Е.Андієвської відсутній. Натомість маємо вмілий монтаж асоціативних зв’язків. Рушійною силою розвитку сюжету виступає так звана внутрішня спонука, коли думка дорівнює будь-якій дії. Звідси – рефлектуюча свідомість Антиквара. Герой переживає глибоку духовно-психологічну кризу, а його рефлектуюча свідомість створює індивідуальні яскраві картини-видіння. Вони містять чимало рис світу реального. Проте, як візії, так і сюжетні згустки, де докладно описані зустрічі Антиквара з незнайомцями, поєднані на засадах абсурду. Окремі події перехрещуються між собою. Ними акцентується плинність людської психіки, її непідпорядкованість логіці раціонального освоєння світу, в якому, за авторкою, скільки раціонального, стільки ж і ірраціонального. Кризовий стан героя сублімується в проблему геростратизму, а крізь неї пропускаються філософські ідеї, морально-естетичні ідеали. Вони творять тло для низки аспектів, а саме: драма свідомості, гра людини зі своїм „Я”, образи підсвідомих імпульсів тощо. Внутрішня організація твору дає можливість виділити екзистенціальний і загальнокультурний пласти.
Вибір письменницею способу нарації є визначальним як для композиції твору, часової структури, так і для конструювання персонажів. Відзначимо найбільш вагомі чинники нарації, які превалюють в “Геростратах”: а) строге дотримання перспективи сприйняття Антиквара, тобто звуження сфери художнього світу до свідомості головного героя (таке обмеження поля бачення призводить до того, що протягом довгого часу тип нарації є незрозумілим для читача, бо власну кризову ситуацію не може збагнути й сам герой); б) підпорядкування нарації ритмові пам'яті Антиквара: світ розгортається разом з перебігом уявних пригод; в) свідоме уникання видимого втручання голосу авторки в мовлення свого персонажа, хоча функціонально він весь час присутній у творі.
Е.Андієвська створила психологічну модель людини, яка намарне силкується підключити параметри сили ratio з метою розігнати примари, породжені кризовим станом її психіки. Завдяки вмотивованому психоаналізу письменниця загострює свою увагу на етичному виборі людини в критичному стані, коли змагаються внутрішні імпульси. Вони сублімуються в різні форми: біографія Клієнта, адреси, псевдопригоди. Антиквар відчуває абсурдність ситуації, але певний час не може з неї вийти. Про це свідчить фінал „ходіння” героя лабіринтами своєї підсвідомості. Наростає емоційне збурення Антиквара. Воно виникає під впливом геростратизму, тобто на рівні філософської ідеї, яка реалізується на рівні побуту.
Визначальна сутність роману „Герострати” – відтворення внутрішнього світу людини. Її психологія для Е.Андієвської не самоціль, а засіб до розкриття явищ буття. Письменницю найбільше цікавить суб’єктна величина людського „Я”. Адже воно звернене до світу внутрішнього й водночас підпадає під вплив суспільної атмосфери, постійно перебуваючи в стані вибору й пізнання сенсу особистісного й загальнолюдського існування в окресленні: людина – людство; особа – світ.
У четвертому розділі “Психологія людини в замкнутому середовищі: “Роман про добру людину” розкрито філософські виміри художнього світу названого твору, а також умови, за яких відбувається розвиток психічного стану людини в окреслених рамках обмеженого простору – Міттенвальдського табору (“ді-пі” – англ. displaced persons – переміщені особи). Національно свідомі сини й дочки українського народу в умовах замкнутого середовища консолідуються на рівні предметної величини. Їхня мета – не втратити своїх коренів, не загубити свого імені. Це вимагає вольових зусиль, духовних напружень, які супроводжуються уявними картинами, складними психічними утвореннями – почуттями, мотивами, потребами. Вони спонукають до активних дій у межах замкнутого простору. Голос письменниці, її відчуття дійсності виразно проступає крізь художню тканину твору, хоча вона й уникає прямих авторських оцінок. Це зумовлено, як показують наші спостереження, симптоматичним – з огляду на життєві перипетії авторки – нахилом переплавлювати в творчій практиці особисто пережите. Е.Андієвську відносимо до того покоління митців, чия свідомість розвивалася під впливом драматичної символіки – катастрофи. Вона зафіксувала відгомін катаклізму епохи в дитячих враженнях, у болючій, трагічній пам’яті українців про війну. Все це єднає в “Романі про добру людину” парадигма замкнутого середовища, а відтак візія терпіння як мотив означеного визволення (за біблійною формулою “хто терпен, той спасен”). Жива предметність, її місце в контексті такого ідейно-емоційного, образного художнього узагальнення висвітлюється в підрозділі 4.1. “Символіка роману”.
Зразки великої прози Е.Андієвської, у тім числі й “Роман про добру людину”, необхідно розглядати в подвійній площині: психологічній та естетичній. Їхній вияв розкривається в історіософському ключі. Домінантне дійство зримо проступає крізь напруження, що ним переймаються персонажі. Звідси – гострота естетичного бачення автора, яке має органічний зв’язок зі складним духовним світом людини в різних життєвих обставинах. Основним об’єктом відображення в романі є прагнення охопити в динаміці психічні стани людини в моментності зв’язків, вихоплених з виру емоцій, пережитих картин, вражень і прагнень. Напруга регулюється послідовністю роздумів дійових осіб, а особливо – переживаннями, судженнями, оцінками. Їхнє розгортання будується на суб’єктивному вияві різних нашарувань внутрішнього світу героїв. Реалізації авторської концепції сприяє калейдоскоп значних і дрібних, логічних та ірраціональних подій, де правдоподібне переплітається з уявним, фантастичним. Акцент на фантастичному в розкутій творчій уяві письменниці відкриває шлях до символіки та її продуктивної еволюції в одній іпостасі там, де діє Міттенвальдський табір як закрита система. Табір набуває в романі символу „замкнутого простору”. Рятунок наступає тоді, коли “спрацьовує” в уяві відблиск реального видіння Вітчизни. Воно матеріалізується в символі колоди як джерела чарівної сили Карпат (знищення карпатського лісу – зло; поразка ворога – покара за руйнацію краси). Цей символ не заперечує предметності табірної колоди, привезеної із Карпат. Водночас він стосується й магічної національної сили, якою наділені уродженці з різних земель України. Її уособлює психологізований символ – образ соняшника, що в свідомості хлібороба втілює архетип сонця й володіє захисною функцією. Вона особливо важлива в умовах замкнутого середовища, яке спроможне знищити людину фізично, але не духовно. Звідси – типологічна паралель з романом “Сад Гетсиманський” І.Багряного. Духовна незнищенність ґрунтується на законі зв’язності, яким вдало користувалися в названих творах Іван Багряний та Емма Андієвська. Вони виявили переконливі аргументи на користь споріднених ознак тих живих історичних символів, які додають сили тому чи іншому героєві (Андрій Чумак у І.Багряного, Дмитрик у Е.Андієвської) викристалізувати віру в людину, її розуміння контрасту між гармонійним і дисгармонійним світом. Тож досліджуваний твір можна характеризувати на рівні логіки авторської оцінки: “Роман про добру людину” – це поема про українську людину”.
У підрозділі 4.2. “Еволюція особистості в умовах замкнутого середовища (Міттенвальдський табір)” розглянуто питання про художнє вираження психологізму та його своєрідність.
Засоби психологізації вираження стану людини в умовах замкнутого середовища відіграють рефлективну роль. Для “Роману про добру людину” характерна логіка еволюції образу, а ще гуманістична ідея, наповнена життєствердним пафосом. Тут усе підпорядковане проблемі формування особистості за складних обставин. Цей процес вимагає мобілізації всіх зусиль для прийняття неординарного рішення. Так сприймається передусім образ Дмитрика, головного носія добра в Міттенвальдському таборі. До цієї якості він пройшов довгий еволюційний шлях. Діяльність, пов’язана з гендлярством у таборі, засвідчує його здатність до боротьби за виживання. Йдеться про суперечливий процес становлення особистості Дмитрика, якому доводиться жити під “знаком біди” (Василь Биков). Письменниця зуміла відтворити складні порухи його душі, передати напругу внутрішнього стану, вдаючись до фантастичного засобу з мотивованим підтекстом. Аналогічне художнє відтворення картини з живою предметністю використав О.Довженко в кіноповісті “Арсенал”, приписавши коневі репліку: “Не туди б’єш, Іване”. Натомість Е.Андієвська доповнює психологічну картину живої предметності характеротворчим елементом: Дмитрику спадає на думку спогад про те, як він разом з однодумцями обдирав корову. Несподівано він почув голос неживої корови: “Дмитрику, чи ти добрий?” Таке риторичне запитання постає, як голос Дмитрикового сумління. Весь драматизм сповнений видимих і невидимих почуттів, в основі яких моральна, пізнавальна, естетична співвіднесеність. У аналізованому творі “Роман про добру людину” утверджується один із головних постулатів філософії екзистенціалізму: людина, яка прагне еволюційно віднайти своє „Я”, повинна почути голос совісті. Всі акції роману відбуваються в умовах замкнутого простору Міттенвальдського табору. Домінуючою рисою героїв є прагнення до особистої й фізичної свободи, потреба активної боротьби за її ідеали. Художня поетика Е.Андієвської віддзеркалює основні стильові віяння епохи, для якої були характерні кардинальні як конфлікти, так і виразні психоемоційні імпульси.
У п’ятому розділі “У пошуках смислу життя на межі свідомого й підсвідомого: “Роман про людське призначення” йдеться про соціально-психологічні аспекти особистості, узагальнення її ролі в обмежувальному контексті, що спричиняє різні форми вираження типів-характерів з огляду на їхню ідентичність.
Тема “доброї людини” переконує про кодове протиборство зі злом, пов’язує її художнє окреслення з пошуком смислу життєвого чину – призначення людини на землі. Е.Андієвська реалізувала своє уявлення про сенс покликання бути людиною в “Романі про добру людину”. Незважаючи на певні моменти формальної схожості з “Романом про добру людину”, письменниця створила два окремі, розрізнені між собою – структурою, способом вираження об’єктивізму, ідейною позицією персонажів – прозові масиви. Вони містять згусток моральної й соціальної цінності, а об’єднуючим моментом досліджуваної великої прози Е.Андієвської є її “пісня про українців”. Тут письменниця виявляє зацікавлення не кризовим станом людини в замкнутому середовищі таборів на кшталт “ді-пі”, а пошуком героями смислу життя у відкритому просторі. Трактуємо таку ситуацію, як своєрідне балансування психічних змін на хисткій межі свідомого й підсвідомого. Драматизм учинків, здійснених персонажами, полягає в тому, що вони, позбавлені щастя жити на рідній землі, не можуть і не хочуть позбутися загостреного почуття причетності до своєї нації як суб’єкта без держави. У “Романі про людське призначення” авторка мотивує психологічні стани героїв генетичною й культурною пам’яттю, що проглядається в екстремальних ситуаціях, у які вони потрапляють.
Підрозділ 5.1. “Національний ракурс та його сутність” присвячено відображенню концепції особистості як носія національного характеру, укоріненого в природу українського середовища та його материзну. Провідним мотивом (“пісня про українців”) під пером Е.Андієвської стає феномен патріотизму. Проте це не заперечує загальнолюдське. Цей мотив кваліфікуємо як індивідуалізовану ознаку в суспільно-культурному та історичному сенсі. Драматичні події ХХ–го століття, в центрі яких опинився український народ за обставин трьох голодоморів, воєнних лихоліть та інших катаклізмів, наклали свою печать на психіку героїв “Роману про людське призначення”. Звідси – чуттєво-емоційне прагнення Е.Андієвської забезпечити носіїв української ментальності орієнтирами на опір, збереження національних вартостей та самовідтворення. Свій творчий задум вона чітко окреслила епіграфом – поетичними словами Т.Шевченка: “возвеличу малих отих рабів німих!” Це концептуальне гасло з’єднує національне й гуманістичне начала. Е.Андієвська явила продуктивність домінанти гуманізму як рушія сюжету. Вона формується на висвітленні теми історичної пам’яті – наскрізної в творчості письменниці. Її творча інтуїція спричиняє глибше відчуття внутрішнього психологічного пресингу національного поневолення, в якому перебувала Україна віками. Закономірною є аналогія з тими героями, які намагаються творити в еміграції те, чого з об’єктивних причин неможливо зробити в Україні. Це істина з погляду мотивації та “перемотивації”, сутність якої впливає на розуміння ситуативної якості замкнутого середовища в “Романі про людське призначення”. Звідси – об’єктивна відповідь на питання про актуальність розгляду еміграційного простору (доцільно згадати елітарну сентенцію “Я – всесвітній емігрант у своїй країні слова...” (І.Трач) як замкнутого середовища. В основі твору – локально-тотальне зображення українців. Розповідь про них зблокована навколо окремих яскравих постатей з проекцією уваги реципієнта на весь світовий обшир. Предметом художнього дослідження Е.Андієвської завжди залишається людина та її безмежний внутрішній світ. А в “Романі про людське призначення” поряд із національною ідеєю на першому плані виокремлюється проблема пошуку людиною смислу життя. Він сприяє посиленню межі оптимального, а її знаком є вододіл між життям та смертю.
У підрозділі 5.2. “У вимірах власної ідентичності” з’ясовано універсальність стандартів етносоціальної поведінки героїв у замкнутому середовищі (еміграції). Особлива увага Е.Андієвської зосереджена на зображенні руху, блукання, динаміки вчинків персонажів. Бути людиною – всезагальна формула сенсу існування. Персональне покликання оволодіває поведінкою героїв і невпинно веде їх, сповнених захоплення, пристрасті, піднесення або ж страждання, внутрішньої тривоги, до життєвої мети. Проте їхнє призначення водночас поєднує в собі як одиничне, так і всезагальне. І саме тому герої поводяться так, ніби їхнє покликання (наприклад, порятунок людства, відповідальність за іншого, любов тощо) єдине, незамінне, привласнене. З цього погляду заслуговує ширшого розгляду парадигма Провидіння, що відіграє в романі роль ідеалу. Е.Андієвська істинне вивищує, хоча воно перебуває на відстані, яку долають герої її твору. Але їм не завжди вистачає відваги, щоб конгеніально перекрити прірву між ідеальним та реальним. Усвідомлення свого покликання часто не знаходить вияву в логічних висновках персонажів. Але з глибин психіки воно пробивається спалахами відповідних асоціацій. На першому плані “психологія, що розуміє” (В.Дільтей) душевно-духовний стан людини, а не лише інтерпретує його прояви. Тут помітне тяжіння до залежності від композиції, що відіграє визначальну роль у великій прозі Е.Андієвської – в “Геростратах”, “Романі про добру людину” та “Романі про людське призначення”. Всі компоненти мають художньо-естетичну цілісність, зорієнтовану на адресата. Важливу функцію виконують епізоди-портрети. Традиційне сюжетне начало роману послаблене. Складна організація романного часу компенсує рух у формі сюжету. Побудова системи образів характеризується тим, що “ланцюговість” виражає принцип сполуки окремих картин. Цілісність зумовлюється взаємодією персонажів, епізодів, сцен, що відповідає творчому задуму письменниці. В один вузол поєднані всі структурні рівні роману. Вони динамізують рецепцію читача. Зауважимо: кількість персонажів складає 498 дійових осіб; їхні вершинні прагнення акумулюють попередній життєвий досвід у “сюжетний згусток” (В.Марко), окреслений так званим “круглим” часом. На рівні зовнішньої форми Е.Андієвська творить усупереч традиції. З точки зору канонічної побудови структури роману, художній світ може видатися хаосом і конгломератом чужорідних елементів, несумісних принципів оформлення. Однак така своєрідність письма зумовлена творчою метою письменниці – побудувати химерний світ, сповнений поліфонізму. Звідси – її свідома установка на розширення форми українського роману, способів обробки сюжетів і змалювання внутрішнього космосу людини. У побудові художньої реальності руйнуються стереотипи й виникає нова, оригінальна дійсність на рівні сталої норми. Е.Андієвська розгортає тезу про людське призначення з виходом на вибір власної ідентичності. У залежності від того, раціональна чи ірраціональна сутність вибору, її герої вирішують або ж загострюють як зовнішні, так і внутрішні конфлікти.
Примітною рисою прози Е.Андієвської є свідомо ускладнена синтаксична побудова речень та їхня мовностилістична конструкція. Завдяки цьому постає концентрований вираз поліфонізму, яким також підкреслюється психологічний ракурс характеристики персонажів у “Романі про людське призначення”.
У підрозділі 5.3. “Взаємодія раціонального та ірраціонального” подано характеристику сприйняття дійсності в її реальних, а також уявних іпостасях, крізь призму яких Е.Андієвська змальовує соціально-психологічне тло й емоційно-естетичне русло образної системи “Роману про людське призначення”. Письменниця створила власну самобутню міфологію, яка, хоч і має відтінки традиційних класичних переказів і вірувань, виразно побудована на українському ґрунті. В творі широко використовуються численні міфи, легенди, перекази, компоненти звичаєвості, що віддзеркалюють різні культурні традиції (антична, язичницька, індійська, християнська) з метою докладнішого прояснення факту.
Герої роману Е.Андієвської своїми вчинками сягають як існуючої, так і уявної реальності. Світ навколо них – це видимість тріумфу матерії. Однак вона дозволяє побачити глибинні зміни в психічних станах персонажів, вирватися за межі закритих вимірів. Події пояснюються на рівні переживань не з позиції логіки, а через вертикальне сприйняття драматичного досвіду попередніх поколінь. Цей драматизм змушує враховувати й апокаліптичні настрої, що набувають у творі мотивованого впливу.
Закономірне намагання Е.Андієвської осмислити взаємодію раціонального та ірраціонального, щоб призначення людини подати в психологічному ракурсі й виокремити тему двосвіття. Йдеться про взаємозв’язок активних чинників, зокрема: а) усвідомлення персонажами своєї складної долі; б) уведення до тексту знакових образів з міфів і легенд. Категоричне спрямування емоційно піднесених страждань тільки на боротьбу має від’ємне підґрунтя тоді, коли результат спричиняє виключно руїну. Животворним з названих продуктивних чинників є самовладання людини в межових, екстремальних ситуаціях. Звідси – позитив взаємодії раціонального та ірраціонального. Світ – це єдиний живий організм: між найменшою клітиною й великою Галактикою існує нерозривний зв’язок. Такий філософський аспект художньої концепції Е.Андієвської.
У підрозділі 5.4. “Жінка: соціально-психологічні іпостасі” розкрито художнє вираження тієї драми життя, в якій поруч з постатями чоловічої статі однозначно вагомим є образ жінки як вияв патріархального, так і модерного, емансипованого типу. У романі безпосередньо закроюються такі питання феміністичної проблематики, як ревізія патріархальних канонів, осмислення стереотипних уявлень про жінку, становище жінки в постколоніальній ситуації, її суперечлива боротьба за власне “Я”, позбавлення комплексу другорядності в родинній ієрархії тощо. Героїні твору – це неординарні особистості, сильні духом. Вони в межових ситуаціях часто сильніші за чоловіків.
Е.Андієвська не оминає так званих “вічних” проблем. Одна з них пов’язана з мотивом нерозділеного кохання. Письменниця розглядає природний стан кохання як явище внутрішнього світу людини насамперед на рівні продукту підсвідомого. Йдеться про різні стани почуття: в динаміці – від зародження до пробудження; прагнення чистої любові, що виявляється ілюзією, кохання як основа гармонії родини. Істинність любові та її ефект письменниця тлумачить як загальнолюдську цінність, універсальне почуття, що розкриває людину в усьому багатстві притаманних їй фізичних і духовних якостей. Проте любов життєздатна лише тоді, коли вона поєднана образом скелі. Образ скелі – це своєрідне місце зустрічі героя з онтологічною альтернативою любові – смертю.
При змалюванні персонажів Е.Андієвська постає майстром творення непересічних образів, до яких належать і жіночі: Наталка Бондаренко, Гандзя Гончак, Наталя Пошелюжна, Віра Гаврись, Наталка Біланюк, Дзвенислава Зубар, Діяна Рибачук. Переважна більшість як жіночих, так і чоловічих образів розуміють руйнівне значення катаклізмів для природи загалом і людини зокрема. Тому вони прагнуть відстояти й захистити від руйнівної сили належний їм світ – світ добра та краси.
У Висновках узагальнено результати дисертації.
Концепція прози Е.Андієвської заснована на багатьох складниках, з-поміж яких психологічний дискурс визначальний. Він сприяє художній реалізації субстанціальних засад, психологічній наповненості моделі людських характерів та їхнього світу. Засобами прямого й непрямого психологізму письменниця проникає до найглибших таїн своїх персонажів.
Інтелектуальна, філософсько-психологічна, значною мірою експериментальна проза Е.Андієвської концептуально й стильово розширює художню карту українського письменства. Творча манера письменниці виразно індивідуальна. Для неї характерне нетрадиційне осмислення життєвого матеріалу, незвична форма його подачі реципієнту на тлі психологічної характеристики персонажів і мотивів їхніх учинків. Вона використовує здобутки різних літературних напрямків, успішно випробовує свої можливості в багатьох жанрово-стильових модифікаціях, шукає змістові форми художнього самовираження, найбільш адекватні її творчому потенціалу.
Простеження жанрової еволюції в малій прозі Е.Андієвської засвідчує: зразки психологічної новели з внутрішнім монологом були предтечею її великих прозових полотен. Оповідання, новели, поезії в прозі, казки (збірки “Подорож”, “Тигри”, “Джалапіта”, “Проблема голови” та “Казки”) – невід’ємна оригінальна складова творчості письменниці зі своєрідною поетикою жанрового буття поетичної художньої ідеї. Пошуки нових сюжетно-композиційних форм концентруються навколо чинників поглибленого психологізму, естетичних ідеалів, вдосконалення, урізноманітнення вимірів авторського бачення складних і суперечливих виявів людської натури з акцентом на болісних зламах її психіки. Наративні структури малої прози викристалізовують тяжіння до відтворення теперішнього часу “новими очима” (Г.Гайне), виокремлення його значущості, що контрастує з великою прозою Е.Андієвської. Новелістичні структури малої форми слід розглядати крізь призму внутрішнього мовлення героїв, що характерне загалом для досвіду українських авторів ХХ–го століття. На противагу романам (“Герострати”, „Роман про добру людину”, „Роман про людське призначення”), де відтворений внутрішній стан героя в екстремальних умовах, межових ситуаціях, у малій прозі наголос робиться на осмисленні факту, події, явища, а також настроїв персонажів, їхніх почуттів, вихоплених із підсвідомості в звичайних умовах.
Художня система Е.Андієвської суголосна добі, що постала після Другої Світової війни й визначала естетичні цінності та їхнє осмислення в умовах протистояння особистості й суперечливого часу. Своєрідність духовних змагань письменниці (на противагу ущемленим цензурою авторам з материкової України) полягає в тому, що вона формувала свій естетичний ідеал в умовах вільного вибору, внутрішньої та зовнішньої свободи для втілення творчих задумів, зокрема в “Геростратах”, “Романі про добру людину”, “Романі про людське призначення”. Звідси – актуальність розробки теми геростратизму в романі “Герострати” на рівні “ідеї людини”, новаторської для української літератури. Образи, витворені грою уяви, заповнюють вакуум кризового стану. Психологізм роману “Герострати” простежується на всіх рівнях твору: ідейно-проблемному, образному, наративному, композиційно-сюжетному, словесному. Авторці вдалося художньо виразити психічний (кризовий) стан, що сублімується в проблему геростратизму, з якою органічно пов’язані філософські ідеї, морально-естетичні ідеали та художні узагальнення. Вони сприяють предметній реалізації завдань, які творять тло для кількох вимірів пізнання дійсності: рівень драми свідомості, рівень гри людини зі своїм “Я”, рівень самовиявлення образів крізь асоціативні підсвідомі імпульси. Аналіз роману “Герострати” засвідчує, що на внутрішнє й зовнішнє вираження кризових станів впливає трансформація життєвого досвіду, соціального й суспільного чинників. З-поміж принципів, які характерні для творчої манери Е.Андієвської, слід виділити психологічну мотивацію вчинків головного героя Антиквара. Йдеться про пошук оптимального варіанту виходу з кризової ситуації, оціночного обґрунтування її доцільності в межах самоаналізу “Я-особи”.
Аналіз “Роману про добру людину” переконує: важливою рисою художнього мислення Е.Андієвської є її свідоме прагнення до пошуку експериментальних ходів з виражально-змістовим наповненням. Вона належить до таких письменників-психологів, герої яких у замкнутому середовищі спроможні на раціональні вчинки та дії, заґрунтовані на загальних і часткових, національних і особистісних мотивах етичного, морального, гуманного характеру. Письменниця та її герої духовно пов’язані з Україною. Вона вірить у істину свого художньо осмисленого ідеалу, психологічно обумовленого й природно синтезованого. В його основі – суб’єктивний вибір, що означає художнє освоєння важливого рішення, прийнятого “Я–особою” в межовій ситуації, а звідси – самореалізація людини та повнота її максимального розкриття. Йдеться про потужний заряд духовності, що сформувався в своєрідне джерело генетичного фонду для образів з “Роману про добру людину”. Воно служить відправним моментом для об’єктивного сприйняття сенсу індивідуального життя конкретного героя як “доброї людини”, пізнання її буття в двох площинах – психологічній та естетичній.
Будуючи власний художній світ, Е.Андієвська послуговується багатим мовностилістичним арсеналом, аргументовано переплітає уявні картини замкнутого середовища з національними символічними ознаками. Високі моральні начала персонажів перебувають у сфері підсвідомого, поступово розкриваючись залежно від гостроти життєвої ситуації. Письменниця долучає до характеристики “доброї людини” емоційно-почуттєву складову, реставрує образи багатьох архетипів, показує переживання, прагнення, потреби персонажів в умовах замкнутого простору через потік світосприйняття, світорозуміння.
Гуманістичний пафос є наскрізним у художній системі письменниці. Її концепція людини оперта на цінності, вироблені українським народом упродовж віків. Звідси – питання про правду та кривду, коли остання передує першій. Тому авторка “Роману про добру людину” й “Роману про людське призначення” традиційно для українських письменників стоїть на боці скривджених, бо визнає пошук боротьби за волю перед неминучим вибором: жити в умовах свободи або рабства. Така домінантна ідея двох творів мотивує прагнення героїв до особистої й фізичної свободи, а також необхідність активних змагань в ім’я її досягнення.
Втілюючи творчі задуми, які віддзеркалюють зміни психічних станів героїв у межовій ситуації, письменниця оригінально будує внутрішні конфлікти, не акцентуючи відкриті форми їх проявів. Це характерно передусім для “Роману про людське призначення”. Пошук смислу життя героями у вимірах власної ідентичності постає таким індивідуалізованим явищем, яке трансформує національно-своєрідне в художню реальність. Закон творчої доцільності виправдав себе. Тому стає зрозумілим підхід Е.Андієвської до розв’язання творчих завдань у руслі психологізму. “Роман про людське призначення” – твір філософський, з елементами дидактизму й такої притчеподібності, яка сприяє концептуальному проясненню життєвого сенсу, посиленню його оптимальної межі з проекцією на взаємодію раціонального й ірраціонального. Письменниця виказує в згаданому романі повне й тонке розуміння внутрішнього світу персонажів, їхніх думок, почуттів, переживань, уводячи до плину художньо-подієвого матеріалу лише вмотивовані епізоди й сцени. Авторські оцінки не тяжіють над ціннісними орієнтаціями героїв, вони складно взаємодіють. Прагнення пізнати сутність внутрішнього стану людини диктує Е.Андієвській особливу зацікавленість драматичними ситуаціями, а також дією механізму психіки (почуття, мотиви, бажання, мрії) в екстремальних умовах. Критерієм досягнення ефекту істинності є не зображення мотиву любові в піднесено-патетичному світлі, а її психологічна колізія, що містить загострені внутрішні переживання. Драматизм страждання найповніше виявляється в долі жінки. Її різні іпостасі виписані філігранно, з глибоким розумінням жіночого душевного космосу.
Проза Е.Андієвської, яка піднесла українську літературу на якісно новий щабель, приваблює глибиною проникнення до внутрішнього світу героїв, мовним багатством, розмаїттям стильових засобів, органічним переплетенням голосів автора й персонажів, майстерно виписаними внутрішніми монологами, уявними діалогами. Неповторного забарвлення художньому світові письменниці надають плин свідомості, складна асоціативність мислення, гра інтуїції й розуму, алюзійність, тонка іронічність. Художня система Е.Андієвської та її поетика – оригінальне явище в контексті рідної і світової літератур.
|
