ПОЕТИКА ПРОЗИ МАРСЕЛЯ ПАНЬОЛЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ПОЕТИКА ПРОЗИ МАРСЕЛЯ ПАНЬОЛЯ
Альтернативное Название: Поэтика ПРОЗЫ Марселя Паньоля
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

         У вступі з’ясовується рівень вивчення питання у сучасному європейському та вітчизняному літературознавстві, обгрунтовано актуальність обраної теми, об’єкт і предмет роботи, сформульовано її мету та завдання, визначено методологічну основу, окреслено наукову новизну та практичне значення дисертаційного дослідження, подано відомості про апробацію отриманих результатів.


У першому розділі – «Концепція художньої творчості М.Паньоля» – реконструюється культурний горизонт Франції першої половини ХХ століття, розкриваються особливості світоглядних орієнтирів та естетичних поглядів письменника.


Перший підрозділ «Ціннісні пріоритети митця» присвячено з’ясуванню значущих граней світогляду М.Паньоля. Доводиться, що складниками паньолівської концепції художнього моделювання дійсності виступають, з одного боку, раціональне й логічно обгрунтоване, теоретично осмислене й систематизоване пізнання розмаїття людського буття, а з іншого – ірраціональне, до певної міри містичне осягнення ним буття.


У відповідь на екзистенційну кризу, яка позначила європейську літературу першої половини ХХ століття, М.Паньоль створює тексти, які відбивають його прагнення утвердити значення духовної цілісності особистості. Релігійні пошуки 40-х - 50-х рр. приводять письменника до поглиблення християнських мотивів, художньої інтерпретації біблійних тем.


Значну роль у формуванні світогляду М.Паньоля відіграє його духовна близькість до Провансу - батьківщини письменника. У своїх творах митець постійно звертається до передачі «мови-історії-культури» (Т.С.Еліот) провансальської громади, її традицій структурування взаємин людини і світу.


У другому підрозділі – «Індивідуально-авторська парадигма мистецтва» – на широкому літературно-біографічному матеріалі з’ясовується розуміння М.Паньолем ключових аспектів сутності мистецтва як такого, його природи, призначення та функцій, вивчається зв’язок з проблемами епохи й особиста позиція автора у «реальному діалозі сучасності» (М.Бахтін).


Аналізується есеїстика М.Паньоля, значущий пласт якої донедавна фактично не вводився у фаховий обіг (есе «Кольорове кіно», 1934; «Нотатки про сміх», 1947; «Критика критиків», 1944-1948; «Бомарше», 1971; збірки «Паризька кінематографія», 1939-1966; «Відвертість», 1981 та ін.). Зазначається, що творчість митця репрезентує одну з можливих інтерпретацій духовного життя сучасної цивілізації, історичних та життєвих подій, свідком яких був письменник.


Стрижнем авторської парадигми мистецтва є його розуміння як «другої» реальності, витвореної за допомогою художньої фантазії (інтуїції). Серед принципів об’єктивної достовірності найбільш значимими є суспільно-історична, психологічна, етнографічно-фольклорна зумовленість зображуваного.


Есеїстичний дискурс має яскраво виражену прагматичну орієнтацію. Механізм роботи текстів М.Паньоля зазвичай передбачає наявність адресата мовленнєвого спілкування. Таке введення «ззовні» потрібне для того, щоб здійснилась «потенційна можливість генерування нових смислів, що полягає в іманентній структурі тексту». Комунікація «автор-читач» носить як заявлений, так і не заявлений характер. Письменник завжди прагне викликати емоційний відгук на прочитане. Серед виділених Р.Якобсоном функцій мовлення домінуючою в його текстах є «орієнтація на адресата – кононативна функція». Стиль есеїстичних творів М.Паньоля відрізняється образністю, метафоричністю, настановою на розмовну інтонацію. У їх структуру автор активно вводить елементи романної стилістики (вигадані персонажі, діалоги, монологи), а також збільшує роль оповідача.


У підрозділі детально аналізується есе М.Паньоля «Нотатки про сміх», в якому представлено індивідуально-авторську концепцію комічного. Текст есе будується у формі уявного діалогу з читачем. За допомогою техніки «питання й відповіді» промовець постійно апелює до уваги адресата. М.Паньоль упевнений, що відкрити в природі джерела комічного неможливо, оскільки «комічного в собі» не існує. Наводячи численні приклади з літератури, історії та особистого життя, промовець робить висновок, що джерело комічного у тому, хто сміється. М.Паньоль уводить комічне в русло гуманістичних ідей, визнає за ним позитивне, відроджуюче, творче значення.


Оповідь вирізняється активним вживанням різних видів комічного (сатири, гумору, іронії) як переконливого засобу художньої трансформації життєвого розмаїття. Сміх є виразом естетичного ставлення, певним способом художнього бачення й осягнення дійсності, а відтак – і способом побудови художнього образу, сюжету, жанру.


М.Паньоль увійшов у свідомість українського читача передусім як сатирик. Його творчість сприймалася в контексті першої половини ХХ століття як відбиття подій і фактів життя Європи. Проведене дослідження переконує, що комічне у творах митця виступає одним із способів осмислення буття. Воно стимулює активність людини, її ініціативу, наповнює життя духовним змістом, вносить у навколишній світ начала добра і краси. Викриваючи засобами сміху беззмістовні, негідні прояви людського існування, письменник у такий спосіб утверджує загальнолюдські гуманістичні вартості.


У другому розділі – «Модус ментально-національної ідентичності» – найбільша увага зосереджується на з’ясуванні специфіки паньолівської реорганізації й об’єднання в оповідь життєвого світу, фактів історичного буття. Зазначається, що одним з вагомих чинників творчого процесу є не тільки авторська поетична уява, а й ментальність, яка суттєво впливає на формування митця, визначає його етичні та естетичні ідеали, зумовлює насиченість образів. Ж.Женетт наголошував, що у вивченні художнього тексту потрібно шукати ментальні структури, які його «перевершують» і «гіпотетично зумовлюють».


У розділі з’ясовуються поняття «ментальність» та ідея «колективної ментальності» у сучасній літературознавчій, соціологічній, філософській думці, узагальнюються тезауруси праць, присвячених проблемам дослідження національної ментальності (праці М.Блока, Г.Гачева, Ж.Дюрана, В.Іорданського, К.Леві-Стросса, Ж.Лефевра, Е.Фромма, Н.Шумило, К.-Г.Юнга та ін.). На підставі розгляду різних аспектів проявів ментальності та поглядів на трактування поняття, зазначається, що попри деяку розбіжність у визначеннях, зумовлену певною розмитістю самого терміна, ментальність є синтезом раціональних та ірраціональних компонентів, що поєднують високораціоналізовані сфери духовного життя (релігія, філософія, культура) з неусвідомленими універсаліями, архетипами і кодами культури.


Феномен ментальності важливий для розуміння творчості М.Паньоля. Як митець він був «колективною людиною» (К.-Г.Юнг), носієм підсвідомості своєї нації, а тому органічно відображав «бачення світу» мешканців Провансу, їх «спосіб думання», «склад мислення» (М.Блок). Аналіз текстів дилогії «Вода з пагорбів» та інших «провансальських» творів (трилогія «Маріус», «Фанні», «Сезар», тетралогія «Спогади дитинства» тощо) засвідчує, що оповідь актуалізує не тільки «зовнішні атрибути» Провансу (етнографічні, побутові) й етнопсихологічні характеристики народу, а й глибоко проникає в духовні домінанти провансальців, розкриває спосіб їхнього мислення, розгортає своєрідні стереотипи, відтворені в духовній культурі.


У першому підрозділі – «Іманентні коди творів письменника» – на підставі аналізу поетики «провансальських» текстів М.Паньоля доводиться, що у структурах його дискурсу яскраво відбилась наявність складних внутрішніх кодів-архетипів, які виступають  художньо-категоріальними маркерами творів. Такими кодами визнаються архетипи сонця, води, матері – найдавніші світоглядні архетипи провансальців. Вони становлять собою семантичні згущення, в яких націоментальне начало має питому вагу. Названі архетипи постулюють пріоритети колективної ментальності, вони є невід’ємною складовою провансальського національного менталітету.


В основу реферованого дослідження покладена інтерпретаційна модель П.Рікера, яка залишає місце для поєднання різних методів входження в поле текстуальних кодів. Розглядаючи можливість використання психоаналітичного методу, французький філософ зазначав, що психоаналіз актуалізує втрачені об’єкти, які повертаються символічно: «Архаїчніші значення організуються серед різних сенсів, в яких свідомість безпосередньо себе приховує. Реалізм підсвідомого, трактування топографії та економічних виявів, фантазмів, симптомів і символів трактується як умова можливості герменевтики, вільної від упереджень Ego». «Архетипальний» підхід до розшифрування творчої індивідуальності М.Паньоля, логіки його художнього мислення, символіки створених ним образів, іманентних кодів художньої системи дає змогу інтерпретувати стимули й мотиви літературної діяльності письменника.


Вищеназвані архетипи мають свою специфічну енергію реалізації у нарації, встановлюють основні координати у просторі й окреслюють паньолівський космос, структура якого виявляє схему верх/низ.


Архетип сонця є важливим елементом психічної структури персонажів М.Паньоля, і, таким чином, життєво важливим і необхідним компонентом їх «психічної власності» (К.-Г.Юнг). У текстах письменника вирізняється міфологічне ядро художнього символу сонця, що у свідомості провансальців моделює універсальну концепцію гармонійного світу. Ця міфологема простежується у снах та видіннях, у пейзажах та портретних характеристиках («пейзаж, що завжди тремтів під сонцем», «сонячний промінь раптом зірвався», «позолочена дівчинка» тощо).


Архетип води виступає знаково-семантичним стрижнем текстів М.Паньоля. Виконуючи в текстах роль центру, в плині мовлення він корелює з іншими елементами, утворюючи багатоплощинний рухливий комплекс значень і смислових горизонтів. Ця споконвічна стихія розуміється як «лоно, груди матері і як колиска» (К.Керен’ї), виступає істинно міфологічним образом, зображальною єдністю.


Аналіз текстів М.Паньоля виявляє активне функціонування архетипу матері, який демонструє значну різноманітність у своїх проявах. Його яскравий вияв знаходимо в авторській концепції чоловічо-жіночого, що передається через звичаї, обряди, правові відносини, мовлення. Особливого значення набувають імена-призвіська персонажів, винесені в заголовки романів дилогії М.Паньоля, - «Jean de Florette», «Manon des sources». Їх емоційно-смислове навантаження закодовано у другій частині словосполучення. У першому з них друга частина є тектонімом, який виражає сімейний зв’язок суб’єкта з родичем. Цей термін «відношення» (К.Леві-Стросс) звертається до родинного зв’язку саме по материнській лінії і є одним з яскравих проявів стійкої наявності архетипу матері у підсвідомості провансальців. У другому з вищеназваних заголовків дилогії друга частина словосполучення виступає своєрідним «ярликом» ідентифікації, що осягається не стільки на інтелектуальному рівні, скільки на рівні чуттєвому. Метафоричний зв’язок імені героїні роману з водою потверджує функціональну стійкість архетипу води в його найрізноманітніших художньо-стильових проявах. Обидві назви романів ведуть від горизонту індивідуалізації до горизонту найбільш загальних категорій, йдучи шляхом нарощування семантичного навантаження від мови профанної до мови сакральної.


У другому підрозділі – «Провансальський образ світу» – досліджується відображення «просторової картини семіосфери» (Ю.Лотман) у художніх текстах М.Паньоля. Доводиться, що структуруючу роль в організаціїї оповіді провансальських творів письменника виконує вертикальна вісь просторової системи, яка передає повідомлення культурного, міфологічного, релігійного змістів. Вона зберігається й на метафізичному рівні, відображаючи сходження позачасовою вертикаллю  цінностей провансальців. Опозиційні дієслова, що вказують на підйом/спуск (re-)monter/(re-)descendre та їх синоніми із загальним значенням «переміщати(-сь) кудись уверх/униз» (grimper, gravir, escalader, percher тощо) зустрічаються у дилогії більше 80 разів. Поширеною є також лексика, в якій закладено відчуття вертикалі (le contrefort, le rempart, le pic, la colline, la montйe, la verticale, laltitude, larbre тощо).


Вертикальний мікрокосм дерева несе в оповіді особливе семантичне навантаження, великою мірою полегшуючи «оберт» між вегетативним та людським рівнями. Образ дерева досить часто виступає символом людини, її «дерев’яною подобою» (М.Паньоль), уособлює психо-фізіологічні якості індивідуума. Вертикальний вектор дерева «зміцнює образи відродження й тріумфу» (Ж.Дюран). Так, у дилогії «Вода з пагорбів» олюднюється «скалічена» блискавкою, «настовбурчена оцупками» й «горбами» стара горобина, що все ж таки «височить», «простягає вгору зеленіючу гілку». Людині (у тексті – Жану Кадоре) втішно асимілювати свою духовну й часову долю з віковим деревом, своїм «побратимом» (М.Паньоль), якого не змогли перемогти час та випробування.


Зазначається, що невід’ємною складовою поетики провансальських творів М.Паньоля є фольклорна стихія, художня трансформація народних звичаїв, обрядів, вірувань. Для виявлення смислових перспектив творів митця важливим тлом стає дослідження іманентно властивого йому поганського способу осмислення дійсності з його настановою на магію, природні метаморфози як алегорії для вираження морально-філософських тез. Навколишній світ подається письменником не тільки як матеріальна, а й як духовна даність, насичена провіденційними знаками. Природа взагалі виступає і своєрідним фоном для увиразнення характеристик, внутрішнього стану персонажів, і важливою дійовою особою, яка має могутній вплив на долю, стан, настрій персонажів. Для мешканців Провансу природа виступає як живе «я», а не безособове «воно». Це «однопорядкова» людині реальність.


Поетика текстів М.Паньоля передбачає як аналітичну, так і емоційну реакцію адресата, досягнення «перлокутивного ефекту» (Дж.Остін), тобто впливу на реципієнта: розширення інформованості, поглядів та оцінок, вплив на здійснювані ним дії, естетичний ефект, зміни емоційного стану. Письменник зважає на аперцептивний фон сприймання тексту адресатом: чи ознайомлений він з комунікативною ситуацією, чи володіє спеціальними історичними та соціокультурними знаннями. Оповідь часто уповільнюється поясненням тих чи інших звичаїв, висловів, фактів. Значну роль відіграє діалог та внутрішній монолог, організація якого є класичною в дусі реалістичної оповіді ХІХ століття.


М.Паньоль прагне передати своєрідний світогляд провансальців, вводячи в текст опис ритуалів, складовою частиною яких є танці, пісні, хороводи. Текст насичується символами, іманентні смислові начала яких вкорінені в глибинний морально-онтологічний простір Провансу. У значній частині провансальських творів М.Паньоля «давні смисли» предків функціонують у національно адаптованій іпостасі (етнографічна достеменність, міфологічні уявлення етносу, ритуали, мова тощо).


Твори М.Паньоля відображають різні типи провансальської духовної культури. Вони розкривають роль духовенства в суспільному житті французького Півдня, демонструючи «трансформацію релігійної ментальності» (Ж.Женетт). Релігійність провансальців подається амбівалентно; ставлення героїв до Бога доволі складне, суперечливе, не завжди чітко окреслене. Проте письменник ніколи не ставить питання про занепад релігії у Провансі. М.Паньоль перебуває в дусі національної традиції, показучи розшарування структури релігійної свідомості провансальців. У ХХ столітті йде активний процес спростування культових догматів, вільного визначення й тлумачення релігійних настанов.


Національно-архетипні зони мислення провансальців на всіх рівнях - історичному, морально-етичному, психологічному, етнічному – передаються у дилогії «Вода з пагорбів», тетралогії «Спогади дитинства» в контексті домінанти комічного. Комічне виступає у цих текстах одним з основних проявів емоційно-ціннісних орієнтацій провансальців, константою їх світомислення. Найуживанішими формами комічного є: протиріччя між дійсним й удаваним у мисленні персонажа, засіб несподіваної, однак влучної характеристики одного персонажа іншим, порівняння непорівнюваних речей, невідповідність тексту й підтексту, помилка в слові тощо. Комічні ситуації часто розкривають уявлення провансальців про найвищі життєві цінності – добро, правду, істину, красу, знехтувані недолугістю й безглуздістю.


Велика увага приділяється рецепції «провансальських» творів М.Паньоля. Підкреслюється, що французькі дослідники (К.Бейлі, Ж.Бенс, Ж.-Ж.Жело-Блан та ін.) справедливо називають письменника «сином провансальської поезії», який зумів передати її «соковитість». Його тексти вважають глибоким розкриттям «проблем спільноти», проявом фундаментальної причетності до «долі раси», «вдячністю, проголошеною етносові».


Твори провансальського циклу вбирають в себе національну специфіку. Вони засвідчують взірець безпосереднього контакту художнього тексту з «семіотичною пам’яттю культури» (Ю.Лотман). Письменник реорганізує складний комплекс психічних установок суспільної свідомості й об’єднує («укладає», за термінологією П.Рікера) у власну художню оповідь факти історико-культурного досвіду та соціального буття провансальської громади. Так поступово вибудовується виразна об’єктно-суб’єктна модель світу, заснована на ідеях автономності й об’єктивності соціокультурного розвитку Провансу. За П.Рікером, ідентичність певної спільності значною мірою «збудована» з ідентичностей стосовно цінностей, норм, ідеалів, моделей, героїв, в яких ця спільність «себе впізнає». У цьому сенсі тексти М.Паньоля є переконливими носіями домінантних кодів національної ідентичності провансальців. Авторський дискурс наділений винятковою здатністю продукувати сутнісний зв’язок з універсальними засновками людської екзистенції.


Третій розділ – «Наративна структура оповіді» – присвячено пошуку «внутрішньо-текстуальної динаміки» як рушія конституювання тексту (за термінологією Ж.Руссе), з одного боку, і тієї сили, завдяки якій твір «проектується поза себе» (за термінологією П.Рікера) – з іншого.


У першому підрозділі – «Особливості нарації у романі «Дівчина з темними очима» – аналізується своєрідність паньолівської оповіді як форми бачення письменником світу і розуміння себе.


У нарації поєднано ознаки традиційного осмислення дійсності (збереження романного ритму у розкритті теми, таких ознак реалістичної нарації як лінійна інтрига, соціально-культурна вмотивованість героїв, дотримування традиційних часопросторових вимірів та відповідних сюжетно-композиційних механізмів) та новаторські здобутки романного жанру (синтез експліцитного й імпліцитного змістів, що формують асоціативність тексту, самоусунення автора-оповідача, його відмова від ролі всевідаючого і всепроникаючого деміурга, різноманітні оповідні диспозиції наратора, психологізм з інтерпретацією «видимої» психології жестів, міміки, наявність у художньому просторі твору структурно-функціональних елементів інших видів мистецтва – театру, живопису, кінематографу (монтаж)), а також досягнення психоаналізу (інтерес до «потоку свідомості»).


На особливий статус в організації оповіді претендує принцип органічного поєднання «трагічного» й «комічного». Комічний ефект створюють часто вживані літературні алюзії у невідповідному для них контексті, оголення прийому та акцентація на «штучності» певних епізодів твору, введення парафрази, омонімії, чорного гумору, антономасії. Використовуючи принцип доведення сюжету до абсурду, поєднуючи несумісне (на рівні лексики, понять, явищ), автор досягає відповідного комічного ефекту.


Проведене дослідження переконує, що поетика твору М.Паньоля «Дівчина з темними очима» стала перекладанням мови історії, реальних явищ, життєвих подій, чуттєвого досвіду, естетичних уподобань автора на наративну мову роману. Пріоритетом наративної стратегії аналізованого твору стали гомодієгетичний тип оповіді, поліфонізм, внутрішня фокалізація, діалогізм. Структурне ядро роману «Дівчина з темними очима» формують детальна розробка діалогу, насичена кольорова гама, властивий кінематографові першої половини ХХ століття монтаж окремих епізодів і картин, певна «розмонтованість» сюжету, риторика усного мовлення, продуктивно представлені екзистенційні модуси, а також авторська акцентація окремих художніх деталей, символів, знаків, які дешифровуються реципієнтом у процесі читання твору.


У другому підрозділі – «Часопросторовий універсум новели «Таємниці Господа» – досліджується структура часопросторової розбудови новели М.Паньоля «Таємниці Господа», її мовленнєвий характер. Екзистенційні проблеми, характерні для європейської літератури 40-х рр. актуалізуються автором через активне протиставлення християнських ідеалів фальшивим «вартостям» обожнення тіла, колективу, роду.


Береться до уваги переконання Ю.Лотмана про «мову» художнього часу та простору як важливий компонент загальної мови художнього твору, про художній простір як формальну систему для побудови різних, у тім числі етичних моделей, своєрідну двопланову локально-етичну метафору.


Часова структура тексту М.Паньоля реалізується в кількох вимірах, своєрідних за природою, художнім сенсом: об’єктивному (конкретно-історичний час), суб’єктивному (особистісний часовимір героїв і стан їхньої свідомості), біблійно-міфологічному (вимір часу, де індивідуальне постає як синонім загальнолюдського, вічного), архетипному (часовимір підсвідомості героїв).


Нарація, яка інтегрує різні культурно-просторові універсуми, є засобом відкриття вертикального виміру духовного простору. Оповідач подає серію профетичних подій, які проходять через соціально-політичну та історико-культурну сфери. Розкриття їх сенсу і сенсу їх часопросторової організації лягає на творчу активність читача (інтерпретатора). Зовнішній, реальний простір твору «Таємниці Господа» прирівнюється до духовного, котрий «встановлюється внутрішнім зором» (Г.Гачев). Простір і час наділені потужною символічністю, що надає їм метафізичного виміру. Структуруючу роль в організації оповіді виконує просторовий вектор вертикального спрямування, який схематично можна зобразити так:


                                                        ­


                                                  ЛЮДИНА


                                                                  _


Людина виступає своєрідним «серединним царством» між опозиційними метафізичними полюсами-силовими лініями: верх/низ, висота/глибина, небо/безодня, світло/морок, білий/чорний, добро/зло, життя/смерть, Бог/Диявол. Дієслова descendre, tomber, jeter у метафоричних виразах («un coup de vent… le jeta au bas de la branche», «le gentil garçon tomba dans les bras de la Mort» тощо), передаючи динамічні характеристики, вказують на вертикальний рух. Вертикальна організація простежується і в пейзажі, де домінує вертикальне спрямування (des tilleuls, le gouffre, les rocs aigus, les murs, haut dans le ciel, un trou, au fond du Barathre, a travers la nuit vertical тощо).


У «хронологічному коді» (Р.Барт) спостерігається співприсутність кількох часів: час дії (дієгезис) руйнується моментом біблійно-міфологічного часовиміру, що співвідноситься з позачасовістю. Поперемінне чергування часових перспектив (теперішньої і колишньої, давноминулої) дозволяє вловити дух «пересипання» і розмикання часу в осмисленні буття.


Схематичне простеження розривів темпоральності з опорою на метод Ж.Женетта доводить, що паньолівский текст становить собою взірець різноманітних темпоральних відношень: ретроспекцій, аналепсів, пролепсів. У «наративному русі» переважає прискорення оповіді. Нарація у кількох рядках або параграфах багатьох років існування персонажів без деталей дії є домінуючою в тексті. Однак присутні також елементи повільності (еліпси, діалоги) та «абсолютної» повільності (дескриптивні паузи). М.Паньолю вдалося наповнити свій текст особливою експресивністю завдяки використанню прийому часопросторового монтажу. Він базується на зчіпленнях, в основі яких лежать порівняння, певна взуємопов’язаність за аналогією.


У висновках дисертації узагальнено результати дослідження поетики прози М.Паньоля.


В автентично-текстовому інваріанті (художньому й публіцистичному) нарація фіксує, з одного боку, традиційні форми моделювання «іншої» дійсності, а з іншого – відхід від засад міметичного письма та руйнування властивого реалізму позитивістського світовідчуття й об’єктивного відтворення дійсності.


Для індивідуально-авторської парадигми мистецтва М.Паньоля характерна комунікативна орієнтація. Незупинні пошуки кореляції реальності та її творчої інтерпретації спричиняють «різновекторність», «багатотоновість» (М.Бахтін) оповіді. Ця «багатотоновість» суголосна з мистецькою провансальською традицією, зокрема, з її буттєвими, сміховими та іншими аспектами.


Художні тексти М.Паньоля функціонують в одному змістовому контексті з іншими текстами провансальської культури ХХ століття, що мають свою специфіку й поетичну семантику. У цьому сенсі об’єднуючим началом самоорганізуючої системи виступають етнопсихологічні константи мислення провансальців. Етична й естетична сутність художньої свідомості письменника великою мірою формується провансальським менталітетом, у якому переважає гармонійне начало над дисгармонійним. Означену тенденцію знакують усталені архетипи образного мислення, наділені структуротвірними функціями домінантних образів. У текстах письменника вони набувають полівалентного смислового навантаження у зв’язку з авторськими уявленнями про людину, її внутрішній світ, індивідуальні й суспільні рефлексії.


Художньо-категоріальними маркерами текстів виступають архетипи сонця, води, матері, що постулюють пріоритети провансальського менталітету. Формуючи просторову картину світу, вони водночас наділені специфічною енергією реалізації паньолівської нарації, важливим способом об’єктивації національного словесного простору. Особливу роль у нарації письменник відводить саме архетипним образам як знакам сакрального витлумачення минулого й прилучення до сучасного соціального й національного диференційованого буття.


Завдяки циклічності функціонування архетипні образи як іманентні коди художньої системи М.Паньоля поглиблюють екзистенційні мотиви, зміцнюють акценти на гуманістичні засади творчого методу, «ословлені» (М.Гайдеггер) в його текстах.


Дослідження еволюції художнього мислення М.Паньоля та з’ясування структурних особливостей поетики його прози в аспекті часопросторової організації тексту дає підстави твердити про відмову від епічного начала, актуалізацію суб’єктних форм авторського самовираження.


М.Паньоль у більшості випадків відкидає «референцію першого рівня» (П.Рікер), пропонує реципієнтові «іншу», фікціональну, тобто художню текстову ситуацію. У текстах письменника (як художніх, так і публіцистичних) суспільно-історичні й локальні події, перекладаючись на «іншу мову», формують «референцію другого рівня», яка, укладаючись в оповідь, у процесі комунікативної діяльності пропагує як естетичні, так і етичні вартості. Активне функціонування бінарних опозицій (верх/низ, світло/морок, день/ніч, небо/безодня та ін.) визначило характер індивідуально-авторського бачення онтологічних проблем буття.


     


 








Лотман Ю. Текст у тексті // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. - С.433.




Рікер П. Конфлікт інтерпретацій // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. - С. 239.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины