| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми, розкрито її актуальність та новизну, викладено проблематику дисертації, схарактеризовано об’єкт, мету і конкретні завдання, теоретичне та практичне значення, визначено теоретико-методологічну основу.
Перший розділ «Еволюція новелістичного мислення письменників 60-80-х років ХХ століття в контексті історичного розвитку української новели» досліджує ключові етапи розвитку новели. В ньому розкриваються процеси, що зумовлюють і виявляють закономірності еволюції цього жанру в зазначений період.
У підрозділі 1.1. «Жанр як динамічна категорія поетики» систематизуються здобутки жанрології, розглянуто специфіку категорії «жанр», відзначено сучасні тенденції у взаємопроникненні жанрів та появі нових різновидів. Схарактеризовано основні аспекти вивчення теорії жанру, вказано на відносність поняття жанру, оскільки його усвідомлення і функціонування відбувається у межах індивідуальної творчості та завдяки індивідуальній рецепції, водночас корелюється такими поняттями, як «жанрова пам'ять», «гібридні жанри» (визначення М. Кагана), диференційні та інтеграційні процеси тощо. При цьому зосереджено увагу на багатоаспектному дослідженні жанру у працях М. Бахтіна, К. Ванхузера, Г. Грабовича, І. Денисюка, Н. Копистянської, Л. Чернець. Ці та інші дослідники засвідчують, що найбільш придатною до модифікацій виявилась мала проза (Л. Мацевко-Бекерська), структурні можливості якої дозволили проводити формо-текстові та змістотворчі експерименти. Помічено, що саме такий жанр, як новела, дає простір для зображення коротких, але насичених відтінків життя людської душі. Зокрема, І. Денисюк наголошує, що історія розвитку новели – це поглиблення змістовності новелістичного жанру.
У підрозділі 1.2. «Поетика новели в історичному аспекті» досліджено історизм засобів художнього зображення у жанрі новели. Методологічну основу складають праці І. Денисюка, В. Фащенка, М. Кагана, Н. Копистянської, Н. Навроцької, Н. Мрищук. Зосереджено увагу на важливіших елементах композиції новели, таких, як пуант, вибір «променя зору», «фокус», новелістична синекдоха та ін. У вивченні генези української новели враховується комплекс тих змін, які на початку ХХ століття спонукали до появи реалізму нової якості – так званого психологічного реалізму. Досліджено тенденції до переходу від зовнішньої подієвості у новелі до внутрішньої. Саме у 60-70-ті роки в літературі показ фізичної дії, побуту стає необов’язковим, а якщо розвивається, то не завжди до логічного кінця, помітною стає байдужість до інтриги як рушія сюжету. У 1967 році була розпочата дискусія між прихильниками ліричної та епічної прози; прибічники «епіки» доводили, що лірична проза безперспективна і не може виконати ті завдання, які ставить перед собою епічна проза. Отже, якщо узагальнено поглянути на «картину світу» після 60-х, то її можна ознаменувати як «екзистенційну», у якій особистісне виходить на перший план.
У підрозділі 1.2.1. «Модифікаційні процеси в українській новелі 60-80-х років ХХ століття» аналізуються жанрові форми новели у зазначений період. Поняття модифікації розглядається не у значенні різновиду жанру, а як процес видозміни, трансформації, становлення, адже «модифікувати» означає видозмінювати, змінювати форму. Показано, як внаслідок інтеграційних (об’єднувальних) процесів виникає синтезування змістоформ, що породжує нові жанрово-родові та стильові ознаки. Зосереджено увагу на особливостях різновидів жанру новели, що з’явились внаслідок інтеграції двох жанрів, а подекуди й двох родів літератури. Так, при першому прочитанні новел Є. Гуцала, В. Шевчука та А. Колісниченка виникають припущення, що синтез лірики й епосу зумовив появу «ліричних новел» Є. Гуцала, драми й епосу – неореалістичних новел акції Є. Гуцала та А. Колісниченка, взаємопроникнення фольклорних та фантастичних жанрів породило «фольклорно-фантастичні» новели у Шевчука). Зокрема, запозичення новелою певних структурно-композиційних особливостей, стилістичних ознак і прийомів з лірики стало актуальним для зображення внутрішнього світу особистості, відтворення її емоційних спалахів, що є основним у поетиці жанру новели цього періоду.
Проаналізовано зміну художнього мислення Є. Гуцала, В. Шевчука, А. Колісниченка, яке характеризується зміною концепції особистості завдяки посиленню уваги до емоційної сфери та перехід на позиції філософського екзистенціалізму. Так, за спостереженнями дослідників, зокрема, І. Денисюка та В. Фащенка, українська новела, яка побутувала у формі народного анекдоту, у ХVІІІ столітті набуває соціальної спрямованості, а «психологізм» стає для неї визначним уже наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Причому спадкоємність у літературі може бути не обов’язково поступовою, а й ретроспективною, особливо коли письменники звертаються до традицій віддалених епох. Яскравим підтвердженням такої рецепції є ексцентрична новела Є. Гуцала.
Досліджено, що жанр новели кінця ХІХ століття починає модифікуватись на основі кількох факторів: поліфонії стилю, особливостей сюжетотворення та завдяки видозмінам образної системи. У кожного з авторів спостережено індивідуальні особливості модифікації. Так, у психологічній новелі В. Шевчука та ліричній новелі Є. Гуцала відбувається синтезування імпресіоністичного та реалістичного світосприймання. Помічено досить яскраво виражену функцію фабули у неореалістичних новелах акції, у фольклорно-фантастичних новелах В. Шевчука (цикл новел «Голос трави»). Натомість зафіксовано її послаблення у ліричних новелах Є. Гуцала («Спомин про синю весну», «Дзвін», «Наодинці з природою») та у психологічних новелах А.Колісниченка («Сонце, птах, дівчина», «До ріки», «Передчуття»). Образна система варіюється в межах: від традиційних для новели 50-х років персонажів-колгоспників – у Є. Гуцала та А. Колісниченка до класичних інтелігентів, героїв-маргіналів – у психологічних новелах та демонологічних і біблійних героїв у фольклорно-фантастичних новелах В. Шевчука.
У підрозділі 1.2.2. «Класифікації новели в аспекті теоретичної поетики» проаналізовано класифікації жанру новели, створені Г. Майфетом (1929 р.), Ю. Мартичем (1941 р.), І. Денисюком (60-і роки), В. Фащенком (90-ті роки) та сучасними дослідниками новелістики, зокрема Н. Навроцькою, Н. Мрищук, М. Хороб. Українську новелу 20-х років ХХ ст. Г. Майфет аналізує на прикладах новелістики Ю. Яновського, А. Клоччя, В. Минко, І. Микитенка та Гео Шкурупія. Ю. Мартич поділяє жанр новели на чотири різновиди: новела-нарис, сатирична новела, психологічна та лірична новела.
Найповнішою серед цих класифікацій виявилась класифікація жанру новели, здійснена І. Денисюком. Він поділяв новелу на три різновиди: новела факту, новела рефлексії та психологічна новела. Саме цей розподіл покладений в основу нашої класифікації, яка охоплює вже новелістику 60-80-х років ХХ століття.
У підрозділі 1.2.3. «Концепції маргінальної особистості та їх художня реалізація» подано ряд теоретичних концепцій маргінальної особистості, які знаходять своє втілення у системі персонажів. Постать героя відкриває спосіб мислення, пізнання та існування людини у певну епоху. Помічено, що система персонажів в українській новелістиці 60-80-х років ХХ століття збагачується «героєм напівтонів». Автор зображує особистість, не прагнучи наблизити її до шаблону-взірця, оскільки вона перебуває поза системою оцінок. Герой новели 60-х років суттєво відрізняється від своїх радянських «прообразів» маргінальністю статусу – іншістю, естетичним плюралізмом, екзистенційною спрямованістю (герої-екзистенти, демонологічні герої В. Шевчука, деканонізовані селяни-колгоспники Є. Гуцала та А. Колісниченка). Враховуючи спостереження В. Губіна, А. Маслова, Г. Мережинської, І. Малишева, Л. Тарнашинської уточнюємо, що маргінальне не може бути трактоване як негація, оскільки маргінальність фіксує резерви соціально-нормального у будь-якому значенні (у яскраво вираженому позитивному у героїв-екзистентів В. Шевчука та позитивно-негативному – у його демонологічних героїв).
На цій підставі образ маргінального героя розглядається як образ людини, «приреченої жити у двох суспільствах і у двох не просто різних, а й антагоністичних культурах, тобто, у двох культурних світах, до жодного з них ніколи повністю не належачи» (А. Маслов). Аналіз показує, що герої новел 60-80-х років є маргіналами, оскільки, за деякими винятками, характеризуються принциповим відходом від традиційного «колективного» мислення, належністю до двох світів (село – місто у новелах Є. Гуцала та А. Колісниченка, передмістя у новелах В. Шевчука), неоднозначність виміру загальних моральних цінностей (фольклорно-фантастичні новели В. Шевчука).
Другий розділ «Неореалістична новела Є. Гуцала та А. Колісниченка» складається з п’яти підрозділів, у яких здійснено мікроаналіз неореалістичних новел Є.Гуцала та А.Колісниченка.
У підрозділі 2.1 «Лірична новела Є.Гуцала як зразок безфабульної новели з внутрішньою дією (збірки «Хустина шовку зеленого» /1966 р./, «Запах кропу» /1969 р./)» досліджено активний вплив ліричного начала у новелістичному жанрі. Методологічну основу щодо концепції безфабульності складають праці Б. Томашевського та В. Фащенка. Простежено зосередженість на ліричній прозі у 60-70-х роках не тільки українських письменників, але й письменників усього тодішнього СРСР, зокрема Ч. Айтматова, Р. Гамзатова, В. Бикова, Д. Граніна, В. Астаф’єва, К. Паустовського та ін. Монологічність, сповідальність, суб’єктивність – це ті особливості ліричної прози, які закономірно з’являються в літературі періоду «хрущовської відлиги» внаслідок неприйняття письменниками ідеологічних догм. Особливістю поетики ліричних новел є відсутність зовнішньо-подієвого логічно-послідовного розгортання викладу матеріалу, а натомість має місце домінування ліризму, що співвідноситься з фрагментарною композицією, плетивом скороминущих вражень та асоціацій, умовчанням, алюзіями, синкретизмом чуттєвих вражень. Поєднання психологічних станів та зовнішніх проявів буття, факту та рефлексії (думки, спогаду, марення), філософських самозаглиблень та зримих картин пейзажу зближує художній стиль ліричних новел з імпресіоністичною манерою і створює світ неореалістичної новели 60-х років ХХ століття.
У підрозділі 2.2 «Неореалістична новела акції Є. Гуцала: деканонізація героя як фактор естетичного пошуку (збірка «Орлами орано» /1977 р./» досліджено одну з новел Є. Гуцала – «Пісня про Варвару Сухораду». Внаслідок аналізу виявлено принципи деканонізації особистості (відхід від шаблонності), що визначають характерні ознаки персонажів у цій та інших новелах Є. Гуцала. Простежено особливості неореалізму як модерністичного напряму: поєднання документальної достовірності та філософсько-аналітичного заглиблення у факти.
З’ясовано, що неореалістичність новел зумовлена подоланням притаманної реалізмові дистанції між суб’єктом та об’єктом зображення. На основі аналізу ряду неореалістичних новел акції помічено, що так званою «селянською прозою» («Інна і Мудрик», «Хустина шовку зеленого», «Шалений Кирик» та ін.) Є. Гуцало не вписується у звужене трактування «села» та «літературного героя із села» за суто тематичним принципом. Хоча нативістичний вимір концепту «село» у Є. Гуцала спрямований на конкретні проблеми колгоспної дійсності, однак автор досліджує їх поглиблено, диференційовано, руйнуючи канони та стереотипи образотворення героя із села. Зафіксовано ряд ознак, які свідчать про остаточний «злам» реалістичного канону, зокрема у портреті героїні, який характеризується мозаїчним, динамічним описом, ліризованою нарацією, тонкою «акварельною» манерою письма, принципом лірико-романтичного осягнення особистості.
Підрозділ 2.3. «Ексцентричні новели Є. Гуцала (збірки «Полювання з гончим псом» /1981 р./, «Мистецтво подобатись жінкам» /1986 р./)». Досліджується новий жанровий різновид у новелістиці Є. Гуцала – «ексцентрична новела» (визначення автора). Жанрову специфіку цих новел характеризують химерність, пародійно-комічне начало, ексцентричність, гротесковість (домінуючі на образно-стильовому рівні), а в мовно-стилістичному плані – орієнтація на усно-розмовне мовлення (оригінальні імена, промовисті прізвища, фольклорні звороти, прислів’я та приказки). Нове «ексцентричне» письмо співвідносне з новим стилем – яскравим, у чомусь навіть екзотичним. Дослідження чинників і особливостей модифікації новелістичної творчості Є. Гуцала дає змогу переконатись у тому, що «ексцентричні» новели – це певною мірою повернення до витоків новели – анекдоту. Причому на власне анекдот нашаровується гротесковість, химерність, карнавальність.
Таким чином, особливістю «ексцентричних» новел Є. Гуцала стає анекдотичність ситуацій, яка переважно має трагікомічне начало. Основними рисами цієї типології («Оргія», «У хаті», «Помста», «Якась чортівня у Хвощівці») карнавальні ситуації та «двоємир'я», що є засобом десакралізації зображуваного.
З’ясовано також, що ці та інші особливості (реалістичність факту, розкриття психології героя через ексцентричні дії, деталь, філософська тема життя і смерті) дають змогу говорити про неореалістичне спрямування цих творів.
У підрозділі 2.4. «Неореалістична новела А. Колісниченка з послабленою функцією фабули (збірки «Хроніка Івана Скомороха» /1972 р./, «Світло вершин» /1976 р./)» аналізуються ранні новели А. Колісниченка. Ряд неореалістичних новел А. Колісниченка можна характеризувати як новели з послабленою функцією фабули. Основними ознаками їх є імпресіоністичне образотворення, фрагментарність розповіді, еліптичність, уповільнена нарація. У манері А. Колісниченка відсутність зовнішніх подій співвідносна зі своєрідністю стилістики: мовлення новел напружене, економне, зокрема відрізняється свідомим уникненням займенників. Текстам притаманний наказовий спосіб речень, подекуди речення називні. Для них характерні короткі абзаци у складі з одного-двох речень. Ці форми створюють ефект динамічності. Поглиблений ліризм новел викликаний зосередженістю на психологічних станах душі та на відтворенні сфери свідомості героїв (зображуються процеси марення, осяяння, сну та загостреного світосприйняття). Внаслідок цього виникає відчуття філософського заглиблення, психологізму, ностальгії героя, з’являються екзистенцій ні мотиви (туга, самотність, порожнеча).
У структурі новел у ранніх збірках А. Колісниченка помічено засоби імпресіоністичного образотворення, які позначені яскравою метафоричністю письма з елементами «потоку свідомості», «дитячим» баченням світу. Саме система епітетів, порівнянь, «промовистих» прізвищ та їх синтез у своїй ієрархії створюють відчуття ускладненої і глибинної метафоричності, яка пронизує структуру образів і твору. Звідси і полісемантика зображуваного.
Підрозділ 2.5. «Неореалістична новела акції А. Колісниченка: філософсько-етична спрямованість (збірки «Таємниця безсмертя» /1983 р./, «Честь» /1986 р./)». Розквіт новелістики А. Колісниченка супроводжується посиленням філософського начала. Якщо попередній період творчості письменника відзначався імпресіоністичним мисленням і образотворенням, то стиль новел акцій періоду розквіту (80-ті роки) близький до реалістичного письма. Він відзначається формами усно-розмовного мовлення, цілісністю, завершеністю образів, документальною точністю факту, традиційною тематикою. Відзначається, що новели А. Колісниченка («На зйомках бою», «Мов спалах блискавки», «Забави на вирах», «Спокута», «Заручини» та ін.) мають суто філософсько-етичну спрямованість (тема честі, правди, проблема вибору, свободи). Окрема одиниця тексту – слово може бути водночас ключовим словом, мотивом, метафорою, символом. Наприклад, концепт «золото» у новелі «Глечик золота» можна кваліфікувати як метафору розкоші, багатства, цей мотив-образ антитетично співвіднесений з ідеєю особистісної свободи. У тексті він виконує подвійну роль: як ключове слово і як «слово-гра». Розв’язати проблему вибору героя авторові вдається на підставі саме такої майстерної гри з метафоричними смислами цієї одиниці тексту. Проаналізовано типи і відповідно манера оповіді в текстах А. Колісниченка, в якій за спокійними, неквапливими переходами ритму оповіді, прямим і непрямим, монологічним і діалогічним мовленням приховується нестандартне вирішення ситуації.
Третій розділ «Новелістика В. Шевчука: особливості синтезу» складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються особливості трьох різновидів новели В. Шевчука (психологічна новела з екзистенційними мотивами, фольклорно-фантастична необарокова новела та новела-притча).
Підрозділ 3.1. «Психологічна новела з екзистенційними мотивами (збірки «Вечір святої осені» /1969р./, «Серед тижня» /1967 р./)». Помічено, що Шевчук-новеліст схильний до філософічності, це підтверджують зокрема Т. Блєдних, Н. Городнюк, Н. Євхан, Р. Корогодський, В. Панченко, П. Майданченко, Л. Тарнашинська, Г. Горнятко-Шумилович, М. Рябчук, Н. Шумило. Сферу зображення світу багатьох його новел складають не зовнішні події, а внутрішні, інтелектуальні, неординарні морально-етичні проблеми. Дослідження ряду новел В. Шевчука засвідчує, що вагоме місце в його світогляді посідає філософія екзистенціалізму («Довгий день без перерви», «Вечір святої осені», «Дорога до батька»). У мікроаналізі новел увага зосереджена на підсвідомості героїв, на важко вловлюваних, іноді непояснюваних настроях та феномені, що отримав назву «граничної» ситуації. Саме створювана автором «гранична» ситуація викликає враження високої психологічної напруги героя, яка і є змістом екзистенційного існування (Отто Больнов). Визнано також, що «гранична» ситуація у новелах В. Шевчука – це момент вияву страху смерті не як фізичного явища, а страх людини перед можливістю втрати самої себе, це небажання розчинитись у масі, піддавшись руйнівному впливу оточення. Окрім того, такі концепти новел, як дорога, осінь, надвечір’я, дім створюють локальний екзистенційний часопростір, у якому перебувають герої. Екзистенційні мотиви у кожній з проаналізованих новел складають своєрідну систему екзистенційних пошуків героя. З’ясовано, що основними принципами творення екзистенційних мотивів (туги, цінності буття, ностальгії, самотності) у психологічних новелах В. Шевчука є наявність ситуації, яка викликає відчуття тривоги, розпачу, суму, неприйняття, протистояння. На художньо-образному рівні ці мотиви, будучи свідченням відсутності гострої фабульності, зумовлюють появу філософічності, імпресіоністичного забарвлення, синестезійності, зосереджені на внутрішньому монолозі, беруть участь у формуванні героя-екзистента.
З’ясовано, що формою вияву екзистенційних мотивів у психологічних новелах В. Шевчука є імпресіоністична поетика, яка виражає вже «не пригоди героя та не стільки події його життя, скільки відчуття, настрої, швидку зміну почуттів та душевних станів знаходяться у центрі уваги» (О. Євніна).
Продовжуючи традиції поетики і стилю В. Стефаника та М. Коцюбинського (мінорний настрій, імпресіоністичні образи, психоаналіз соціальних явищ), В. Шевчук створює новели нового типу (психологічні з екзистенційними мотивами), з особливим видом структурування світу новели, спрямованого на відтворення внутрішнього світу героїв.
Підрозділ 3.2. «Фольклорно-фантастична необарокова новела: поетика образів (цикл «Голос трави» /1967-1980/» спрямований на аналіз особливостей поетики нового жанрового різновиду новел В. Шевчука, який пов'язаний з відходом від звичного реалістичного письма і водночас зануренням у світ необарокових візій з обов’язковою присутністю демонологічних персонажів. Ускладнення психологічного сюжету внутрішньо-конфліктним діалогом героїв, що розгортається в умовному хронотопі, зміна загальноприйнятих характеристик у читацькому сприйнятті демонологічних персонажів, звернення до національно-фольклорних традицій, антропологічних кодів пам’яті, культуротворчої діяльності та духовної спадщини минулого і створює стиль В. Шевчука. Художньо-стильові особливості даного різновиду новел пов’язані перш за все з метафоризацією образу світу. Виявлено, що художня трансформація дійсності у різноманітних її формах найчастіше здійснюється письменником, по-перше, завдяки створенню особливого часопростору шляхом поєднання у текстуальному просторі елементів реального та ірреального, сну і дійсності, життя та гри. По-друге, художня трансформація світу постає завдяки рецептивному баченню крізь призму свідомості героїв, через їхнє світосприйняття, що, в свою чергу, постає завдяки ускладненій наративній техніці. Помічені ознаки необароко (вміння поєднувати здавалося б, зовсім непоєднуване: земне й небесне, духовне й світське). У новелах циклу «Голос трави» виявлено характерні для барокового стилю ідеї, теми, мотиви (марність людського життя, швидкоплинність часу, пошуки істини тощо).
Зосереджено увагу на аналізі художньої функції барокового принципу «поєднання непоєднуваного» як на рівні образної, так і на рівні ідейно-тематичної системи новел. Усе це підтверджує той факт, що через постійний контакт культури зі світом, який діє на неї (будучи розташованим поза її межами), виникає «постійна циркуляція текстів» (Ю. Лотман). Саме тому новели В. Шевчука слід розглядати як феномен, створений на основі народних легенд та переказів. Дослідниками помічено, що жанру новели більшою мірою відповідає фольклорний жанр новелістичної казки. Проаналізовано особливості структури художньої реальності, створеної В. Шевчуком, що постає з гармонійного співіснування доброго й злого («Людське лихе й добре – в одній людині, немає пекла і раю поза людиною, пекло і рай – у ній самій» (Г. Сковорода). Описано художній експеримент В. Шевчука, який полягає у переосмисленні традиційного образу нечистої сили крізь призму гуманізму. Зафіксовано наявність героя-антагоніста (переважно це демонологічні образи лісовиків, перелесника у новелах «Перелесник», «Швець»), а також виявлено протилежний принцип, коли людський образ є бездуховною особистістю відносно демонологічного персонажа («Відьма», «Панна сотниківна», «Джума»). Визначено також, що взаємодія у межах творчості письменника елементів неореалізму, необароко, імпресіонізму, експресіонізму, сюрреалізму, і водночас еволюція від реалізму до необароко формує поліфонію стилю у текстах В. Шевчука, тим самим розкриває специфіку стильового коду у новелах.
Підрозділ 3.3. «Новели-притчі (цикл «Голос трави»)». Досліджується жанровий різновид новел В. Шевчука, який збагачується філософсько-притчевою спрямованістю.
Аналіз новел виявляє мотиви та образи, на яких формується філософічність як пошук відповідей на вічні питання: про сенс життя і смерті, покори і бунту, добра і зла, свободи і духовного рабства, любові і ненависті, самотності й віри. Екзистенційні мотиви раннього періоду В. Шевчука зберігають свою актуальність і для «необарокового» періоду його творчості, але система мотивів збагачується філософськими мотивами добра і зла, космосу і хаосу, а також пантеїстичними мотивами оживлення, руху рослин, циркуляції і взаємодії всіх часточок Всесвіту.
У новелах-притчах В. Шевчука більш поширеними є два принципи: тематичний (біблійна тематика в основі притчі) та структурно-метафоричний (ключові образи новели містять елементи символізації, алегорії і співвідносяться як складники паралелізму та порівняння). Часто наявність відомих притчевих образів уже вказує на повчальний характер притчі (як це було у біблійних розповідях), а у поєднанні з абстрактно-символічною композиційною побудовою сприяє кристалізації моральних засад, характерних для параболічного жанру.
Однією з визначальних умов параболічної (притчевої) оповіді є наявність образів-знаків та деталей-символів. Сам В. Шевчук говорить про творення притчі як про обробку сюжету «від супротивного», коли з притчі береться один мотив, на основі якого будується нова історія із висновком, причому завершення історії часто «одмінне від канонічного». Тому текст новели-притчі ніби подвоюється, включаючи власне притчу з архаїчною структурою поряд з описом, що моделює схему інтерпретації. На основі детального аналізу новели-притчі «Самсон» відзначається: в образній системі новели центральне місце посідають солярні символи (фонетичний варіант біблійного імені Самсон перекладається з давньоєврейської як «сонце»). Світ новели відчутно насичений золотими, жовтими, жовтогарячими відтінками сонячного тепла; образ лева – відомий солярний символ, який асоціюється з сонячним промінням завдяки мікрообразу-деталі «грива». На основі художньої параболи окреслюються моральні імперативи честі й справедливості. Осмислення героями цих вічних мотивів, ідей відбувається в історичному та метафізичному вимірах, наочно ілюструючи вимогу двоплановості притчі (життєподібний і алегоричний план).
Дослідження особливостей стильової палітри митця показує, що головними факторами жанрової модифікації новелістики В. Шевчука є такі явища, як стильовий синтез фольклорного та літературного образотворення (що є чинником стильової еволюції), а також інтертекстуальність, притчевість, перекодування образів, принцип метаморфози, діалектика добра і зла.
У Висновках узагальнено результати дослідження. Аналіз ряду чинників та аспектів процесу модифікації жанру новели 60-80-х років ХХ століття дозволяє виявити його ознаки на прикладі окремих новелістичних моделей, відтак простежити розвиток новелістичного жанру.
Отже, література 60-80-х років ХХ століття у своїх новаторських зразках поступово наближається до модернізму: відчутний відхід від міметичності, з’являється маргінальна особистість, виникає скептично-критична спрямованість самооцінки персонажа, відчувається потяг до естетичної сублімації та більш прихований характер авторської оцінки, а відтак спостерігається відхід від авторитарності, риторичності та монологічності, з’являється апеляція до гуманістичних цінностей, виникає маргінальний герой, тим самим засвідчується відхід від ідеологізації, тенденційності тощо. Таким чином, у художньому мисленні новелістів 60-80-х років ХХ століття відбуваються зміни, що сприяють оновленню стильових особливостей новели, фіксують нове наповнення жанрового мислення та зумовлюють появу ряду різновидів у новелістичному жанрі.
Вагомим результатом роботи є класифікація новелістики 60-80-х років ХХ соліття, виведена на матеріалі дослідження особливостей новел Є. Гуцала, В. Шевчука, А. Колісниченка, які своєю творчістю засвідчують нові тенденції розвитку української новелістики 60-80-х років ХХ століття.
Ця класифікація включає такі різновиди:
-неореалістична фабульна новела акції (новела-пісня, філософсько-етична новела, ексцентрична новела Є. Гуцала, А. Колісниченка);
- лірична безфабульна новела (Є. Гуцало);
- психологічна новела з послабленою функцією фабули
(А. Колісниченко);
- психологічна новела з екзистенційними мотивами (В. Шевчук);
- фольклорно-фантастична новела (В. Шевчук);
- новела-притча (В. Шевчук).
Кожному з жанрових різновидів новел досліджуваного періоду притаманний комплекс індивідуальних специфічних рис, це зокрема:
Неореалістична новела акції – таємниця у підтексті, насиченість оповіді подробицями-деталями, комічний або сатиричний пафос оповіді з драматичним (трагікомічним) відтінком, відсутність стереотипних розв’язань життєвих ситуацій, складні синтаксичні конструкції, фольклорні звороти, яскрава мова героїв.
Психологічна новела з екзистенційними мотивами – поглиблений психологізм, зовнішня малоподієвість, наявність екзистенційних мотивів, показ «граничної» ситуації. Ці ознаки є свідченням внутрішньої дії та наближують даний різновид до настроєвих новел.
Лірична безфабульна новела – синтез лірики й епосу, психологічної новели й поезії в прозі. Основними ознаками стають психологічний паралелізм, підтекст, пульсація думок та відчуттів, зосередження на митєвостях буття зі звичного природного оточення, філософське споглядання, психологічне зосередження, що й спричиняє відсутність фабульного розвитку подій.
Ексцентрична новела – показ абсурду, десакралізація, зображення події-фікції, що й викликає такі характерні ознаки, як карнавалізація, ігрове начало та гротесковість на межі з абсурдом. Комічність ситуації зокрема створює художньо-образне мовлення героїв – метафоричне, з елементами фольклорності.
Психологічна новела з послабленою функцією фабули має спільні риси з психологічною новелою з екзистенційними мотивами. Для неї характерні, зокрема, імпресіоністичність, монтажний стиль, відкритий фінал. Але цей різновид відрізняється більшою насиченістю троповими формами (метафоризація, епітетація).
Фольклорно-фантастична новела – найяскравіший різновид у новелістиці досліджуваного періоду як у плані тематики, так і у композиційно-стильовій організації. Містичне начало даного різновиду визначає формотворчі чинники, такі, як ускладнена метафоричність, гротесковість, антитетичність, персоніфікація, символізація, створення особливого часопростору. Ці та інші чинники спрямовані на процес перекодування модусів демонологічних героїв, на зображення Всесвіту й людини як загадкових антитетичних сутностей.
Новела-притча характеризується алегоричним началом, біблійною символікою, драматичністю розповіді, повчальністю, полісемантичністю; у поєднанні з новелістичними елементами ці ознаки є чинниками яскравої події загально-філософського значення
Зроблено висновок, що Є. Гуцало, В. Шевчук, А. Колісниченко у зазначений період виходять на ускладнений рівень новелістичного мислення. Досліджено еволюцію їх новелістики на рівні стилю, композиції, формо-змістових чинників, тематики та проблематики, системи персонажів, що є свідченням модифікації жанру новели як у межах індивідуальної творчості кожного з них, так і в українському літературному процесі 60-80-х років ХХ століття взагалі.
|
