ПОЕТИКА ПРОЗИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Краткое содержание

            У вступі обґрунтовується вибір і актуальність теми дослідження. Аналізується стан її опрацьованості, формулюється мета й основні завдання роботи, визначається її новизна, розкривається теоретичне і практичне значення дисертації, обґрунтовується структура праці.

У першому розділі „Поетика риторичної белетристики доби Бароко” досліджується риторична барокова проза, особливості стилів, жанрів, вплив попередників Григорія Сковороди на його творчість. Зазначається, що стилю Бароко вдалося гармонійно поєднати непоєднуване завдяки вдалому переплетенню й органічному поєднанню з іншими стильовими напрямами; поміркованому узагальнюванню і синтезу досвіду минулого, вмінню вичленовувати те, що стало  (химерність, спроба вразити, помпезність, пишномовність тощо) надбанням Бароко, його самобутністю. Адже українська риторична белетристика того періоду, хоч і розвивалася під впливом західної літератури, зуміла стати мистецтвом національним, зберігши в літературних образах характерні риси ментальності, що притаманні вкраїнському народові – нації інтелектуальній і глибоко віруючій. 

1.1. Українське літературне бароко як явище загальноєвропейське та національно-самобутнє. У першому підрозділі стверджується, що для української літератури доби Бароко (ХVІ-ХVІІІ ст.) характерна була динаміка часу та його образу, яка безпосередньо пов’язана з роздвоєністю людської особистості, з її пошуками свого „я” у суперечливому, мінливому світі. Звідси почуття відчаю у літературі українського бароко, нагромадження різноманітних художніх засобів, протиставлення кольорів, поєднання висловлювань з античної та церковної літератури. Водночас у творах барокових письменників домінує гармонія, стрункість, логічність, послідовність. Самі твори завдяки своїм протиріччям між красою, довершеністю композиції, мовою і відчаєм, що проглядав крізь рядки, якнайкраще засвідчували хаос, котрий панував не лише у мистецькому світі письменника, а й в усьому суспільстві, відображеному у творах.

1.2. Біблія – джерело духовності української літератури в добу Бароко. У добу Бароко найбільш читабельною книгою була Біблія, котра відображала екзистенційні проблеми людського буття, показувала у динаміці прогрес і регрес людської цивілізації. В українському Бароко переважала релігійна тематика не  лише через значну кількість авторів, вихідців із духовного стану, але й через бажання самої людини знайти місце у величезному світі, жити в гармонії із собою, Всесвітом. Тому в Біблії людина Бароко вбачала рятівний шлях від бездуховності, спустошеності. У белетристиці того часу провідна роль відводилася образові Ісуса Христа, який намагалися наслідувати не тільки через Його досконалість, а й тому, що Він зумів витерпіти страшні муки, аби  досягти Царства Небесного, бути вільним від земних умовностей, подарувати людині право вибору. Поруч з Ісусом Христом популярними були образи хаосу, смерті, любові, гріха, суєти, Богородиці, Мойсея, шляху до Бога, раю, пекла, саду, винограду, вертепу, душі та інші з великого ряду барокових образів.          

1.3. Особливості стилів, жанрів риторичної белетристики бароко. У підрозділі стверджується, що бароко зуміло збагатити жанрову палітру творів в Україні, засвідчивши не лише сприйняття письменниками нових літературних тенденцій, а й збереження і подальший розвиток ними питомо національних традицій, покладених на бароковий ґрунт.

Серед риторичної белетристики виділяються такі жанрові різновиди: проповідь, що мала найбільший вплив на слухачів, збирала величезні аудиторії, носила, як правило, релігійний характер; трактат, який включав у себе елементи діалогу, міг містити байки, притчі і т.п., в деяких знаходимо спробу характеристики персонажів. Досить популярним жанровим різновидом був памфлет, адже саме він давав можливість показати негативні риси суспільства, містив елементи сарказму, іронії. Активно розвивалися й історико-повістеві твори, що продовжували кращі традиції літописання, але вже з елементами повісті: фабула, сюжет, оповідна манера, наявні персонажі, спроби проникнути у мотивацію вчинків героїв, значне зменшення дат, наближенння до художнього твору тощо. Оповідання поділялися на кілька видів: генеалогічні, про чуда, житія святих, притчі. У зв’язку з паломництвом святими місцями продовжує розвиватися одноіменний жанр, що містив зародки пригодницької літератури. Не меншу цікавість викликають у письменників діарії як попередники автобіографічних творів. Значного розквіту зазнав жанр діалогу. Діалогічні твори можна вважати зародженням драми. Кількість осіб у них виходила за межі двох; проглядалися спроби розкриття психології людини, мотивації її вчинків; присутні елементи портретних характеристик. Проте діалог у чистому виді як жанр не існував, переплітаючись з елементами трактатів, байок, притч. Завдяки епістолярному жанру барокові письменники чи не найкраще розкривали внутрішній світ людини. В окремий жанр оформився алфавіт, сприяв пошукам першооснов людського життя, носив філософічний характер. Провідну роль відігравали риторики, що не лише навчали, як правильно писати твори, а й подавали класичні зразки.    

1.4. Вплив Гуманізму, Реформації, Класицизму на барокову літературу. Бароко, привнісши в Україну новітні західні тенденції, поєднавши їх з національними досягненнями, зуміло не лише синтезувати течії в одне ціле, а й витворити самобутню і неповторну культуру, в котрій органічно поєднувались елементи Реформації (глибока віра в Бога в оновленій церкві та ін.), Гуманізм (розвиток вільної особистості, науки, церковної і світської літератури і т.п.), Класицизм (звернення до творів античних мислителів, унормованість мови тощо).

Знання барокової етнопсихології українців дало можливість Бароко стати справді національним стилем, елементи котрого на змістовому, тематичному, ідейному рівнях простежувалися ще з княжої доби (літописання, проповіді) і спалахнули з новою силою після ХVІІІ ст. у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя,  О. Стороженка тощо.

Уся розмаїтість течій і напрямів, що поєднало у собі Бароко, чи не найповнішою мірою відбито у творчості Григорія Сковороди – філософа, мрійника, великого майстра слова, чиї твори розпочали нову віху в історії української літератури.

У другому розділі „Морально-етичні та навчально-етичні діалоги бароково-просвітницького напряму” розглядаються художні особливості творів, композиція, вплив етимології імен дійових осіб діалогів на їхню поведінку, вживання стилістичних і мовних засобів, досліджуються педагогічні погляди, особливості проблем самопізнання, „сродної” праці, протиріччя людського життя, необхідності досягнення щастя та шляхи його пошуків, опрацьовані в прозі письменника.

2.1. Висвітлення проблеми самопізнання людини Григорієм Сковородою в діалогах „Наркісс: Разглагол о том: узнай себе”, „Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе”. Будучи одним з останніх представників епохи Бароко, Григорій Сковорода поєднав усі парадокси і красу барокового стилю у своїй прозі. На перший погляд, письменник використовує вічні теми, черпаючи свої знання не лише з літератури зарубіжної, а й з національної скарбниці. Тема себепізнання сторіччями до Григорія Сковороди звучала в літературі різних народів, зокрема у творах Сократа, Платона, Афанасія Олександрійського та ін. Враховуючи досвід античних, середньовічних, українських письменників (творчість Петра Могили, Дмитра Туптала, Касіяна Саковича тощо) Григорій Сковорода вносить у концепцію самопізнання новий мотив, суто національний – серце є істинною людиною. Проблему самопізнання людиною себе український філософ ставить на перше місце у прозовій творчості, тому що з цього питання постають всі інші: „сродная” праця, щастя, подвійність натур, три світи і т.п. Письменник пропонує свій шлях самопізнання: зрозуміти, що людині потрібно для щастя і де його шукати, об’єднати земну і небесну людину, тобто стати „істинною людиною”, обрати працю за „сродністю” і, нарешті, через посередництво світу символів (Біблії) знайти гармонію між макро- і мікросвітами.

            2.2. „Сродная” праця як „український феномен”. У підрозділі підкреслюється, що провідною проблемою українського суспільства, яке регресувало у ХVІІІ ст., Григорій Сковорода вважав вибір „несродної” праці, що мало наслідки не лише в економічній сфері, але й в духовній: поступово зникали людські цінності, притаманні споконвіку українському народові, відбувалося звиродніння нації. Тому мислитель пропонує альтернативний вихід: відродження таких якостей, як скромність, обмеженість у потребах, працьовитість. А це можливо лише тоді, коли людина працює за покликанням. Пізнавши себе, власну природу, кожен обирає той вид діяльності, котрий найбільше відповідає його нахилам, тим самим приносячи користь не лише собі, а й суспільству. Письменник вважав, що соціальне становище не має значення для правильного вибору професії, тому що будь-яка праця є корисною, потрібною, якщо вона природна і коли людина працює не тільки для задоволення матеріальних потреб, а й, перш за все, задля духовної радості. Про актуальність проблеми свідчить те, що ідея була підтримана послідовниками Григорія Сковороди і опрацьована ними в літературних творах, зокрема у творчості Г. Квітки-Основ’яненка та ін.

2.3. Просвітницька поетика притч Григорія Сковороди. Згідно з вимогами, ідеями і світоглядом просвітників, автор постійно переконує, що для гуманного виховання потрібно спиратися на практичний досвід, практику народної педагогіки, мудрість, християнський гуманізм і досягнення європейської культурної та педагогічної думки. Для принципового підкреслення праукраїнської та антиколоніальної позиції він свідомо й зумисне постійно звертається до національних досягнень, протиставляючи їх антинародній практиці тодішнього нашого панства. Мислитель проповідує прийоми здорового виховання та критикує міщанську антипедагогіку, її руйнівну спрямованість. Це помітно з перших рядків притч „Благодарный Еродій” та „Убогій Жайворонок”: і вибір самих героїв, і соціальний стан їхніх родин, побут у сім’ях, і використання прикладів із народної творчості, елементи портретної характеристики. Але найбільше українська ментальність проступає у зображених стосунках між батьками і дітьми, старшим поколінням і молодшим.

Педагогічні погляди Григорія Сковороди не були надбанням лише ХVІІІ ст. Вони дали міцні сходи в педагогічних системах видатних українських мислителів К. Ушинського,                   А. Макаренка, В. Сухомлинського, а також у ХХ-ХХІ ст. у вченні про диференційований підхід до дитини, про повагу і розуміння маленької особистості. Це й спричинило належну увагу до його педагогічних поглядів, доводячи, що в педагогічній концепції мислитель керувався національно-християнським підходом у руслі загального європейського контексту.

2.4. Погляди Григорія Сковороди на протиріччя людського життя („Бесѣда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко”, „Бесѣда 1-я, нареченная Observatorium (СІОН)”, „Бесѣда 2-я Observatorium Specula (еврейски – Сіон)”, „Кольцо”, „Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим”). У підрозділі зосереджується увага на проблемі подвійності всього сущого у прозі Григорія Сковороди: натури, серця, особливо яскраво це продемонстровано на прикладі протилежності шляхів людського життя. Проблема життєвої стежки не нова, але цікава й актуальна. Адже найскладніше в житті – зробити правильний вибір: права стежка складна й довга, бо веде до Бога; ліва, навпаки – легка, проте віддаляє від нього. Мислитель у цьому питанні продовжує думки попередників – мислеників Івана Вишенського, Якова Козельського.

Ейдос дороги – характерна особливість творчості Григорія Сковороди, як і інших барокових письменників. Герої мислителя перебувають в постійному пошуці чи то істини, чи то Бога, чи себе самих на життєвих шляхах. Недаремно ж вперше  автобіографічний образ Варсави в „Брани архистратига Михаила со Сатаною” з’являється саме на дорозі. Це ще раз доводить, що для філософа мандри були не лише способом життя, але й мислення.

Григорій Сковорода зумів, спираючись на біблійні тексти, вибудувати власну концепцію двох шляхів, підпорядковуючи її православним канонам. Правий шлях, за Григорієм Сковородою, має закінчуватися „Горною республікою”, де панує добробут, рівноправність, щастя, любов, дружба, взаємоповага. Саме такою мріяв бачити мислитель Україну та її мешканців. Це – своєрідний заповіт, залишений нащадкам.

            2.5. Щастя – найнеобхідніша і найпростіша річ у житті людини („Діалог, или разглагол о древнем мірѣ”, „Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни (Разговор дружескій о душевном мирѣ)”, „Кольцо”, „Пря бѣсу со Варсавою”). Основною умовою життя будь-якої людини є відчуття щастя. Шлях до нього, вважає письменник, не може бути однаковим для всіх людей, тому що вони народжуються й виховуються різними. Непорозуміння й негаразди виникають тоді, коли люди не знають, де його можна знайти. Шукають його деінде: у знатних чинах, високих посадах, багатстві. Натомість щастя знаходиться всередині кожного, потрібно тільки зазирнути в себе, пізнати себе, зрозуміти власну суть, усвідомити Бога в собі і бути щасливим. Просте формулювання щастя містить у собі безліч підводних течій. По-перше, це суперечливість людської натури, яка згадує про духовні цінності, як правило, у зрілому віці, а все життя накопичує матеріальні. По-друге, це нездатність і небажання зазирати у власну душу, вишукувати у закутках, роздумувати над незрозумілим. Григорій Сковорода стверджує, якщо щаслива окрема людина, щасливе й суспільство, тому що лише щасливі люди можуть побудувати справедливий світ. Отже, життєва стежка в кожного різна, але мета її однакова – досягти щастя і гармонії не лише з собою, а й з довкіллям.

2.6. Узагальнення поглядів письменника на життя і призначення людини в цьому світі у творі „Діалог. Имя ему – Потоп зміин”. У даному підрозділі стверджується, що краса мови, узагальнення і тлумачення біблійних текстів, систематизація положень, розроблених у попередніх творах, – усе це робиться Григорієм Сковородою в діалозі „Потоп зміин” з позиції зрілої людини. Теми самопізнання, „сродної” праці, протиріччя людського життя виливаються у творі в національну мегаконцепцію щасливого життя не лише окремої людини, а й усієї України. У творі письменник в алегоричній, символічній, метафоричній формах виклав основні морально-етичні, онтологічні та гносеологічні проблеми. Діалог поєднаний із формою трактату: дві останні глави („О преображеніи”, „О воскресеніи”) – це два ранніх трактати. Симбіозом діалогу з трактатом письменник довів, що філософські проблеми можуть розкриватися на належному рівні не лише в наукових працях, а й у літературних творах, що обслуговують значно більшу частину населення і своєю мовою доступніші для пересічного читача.

2.7. Поетика змісту діалогів. У прозі Григорія Сковороди простежується динаміка розвитку проблем, тем та ідей від першого до останнього твору. Поступово зменшується об’єм текстів і кількість біблійних цитат, що було зумовлене достатнім життєвим досвідом, котрий набув філософ, і вмінням користуватися мовними зворотами з мінімальним використанням цитат в основному для переконливості, достовірності думок, для досягнення поставленої мети. Для діалогів письменника характерна об’єктивна манера оповіді, в центрі якої знаходиться авторове „я”, завдяки чому в читача виникає відчуття причетності до подій у творах, ніби він (читач) є не просто спотерігачем певних колізій, а й активним їх творцем у співавторстві з Григорієм Сковородою.

Неоднозначною є система художніх образів у прозі письменника. Образи в діалогах філософа поділяються на два види: автологічні та металогічні. У трактатах спостерігаємо ту саму тенденцію. До автологічних відносяться дійові особи діалогів, крім притч, де герої виступають образами-алегоріями, та „Потопу зміиного”, в якому наявні персонажі автологічно-гротескні, – пустельник, землеміри, Клеопа, Даниїл Мейнгард (сам Григорій Сковорода), Піфагор, біблійні герої, зокрема Давид, Ісайя, Мойсей, Павло, Захарія, Яків, Єзекеїль, Йосиф, Авраам, Лука, Лот, Руф, Юдит, Естер, Сусанна, Рахіль, Сара, Анна, Фамар та ін.; географічні назви: гора Сіон, міста Хеврон, Давір, Вавилон тощо. До особливостей авторського стилю Григорія Сковороди відноситься й те, що біблійні персонажі є не просто носіями певних думок, ідей, а й активно відстоюють свої позиції певними діями: порадами, прикладом власного життя тощо.

Металогічні образи поділяються на два типи: образи-символи та образи-алегорії. Серед образів-символів найчастіше бачимо такі: птахи, шовкові вузли, сонце, кільце, джерело, око, серце, зерно, горіх, голубка, змій, ікона Алківіадська, сфінкс, Наркіс, колос, вода, коріння, яблуня, печера, сирена, трикутник, фонтан і т.п.

До образів-алегорій відносяться наступні: Малхола, кріт, невільники і Конон, вовки, пустельник, кажан, лев, сліпий у храмі Соломона, європейці в індійських горах, бабуся з горщиками, Мут та Іш, діва Астрая, фарба, сліпий і зрячий, неграмотний Марко, Захаріїн свічник, драбина Якова, лев, орел, жінка Лотова тощо.

Найскладнішим є образ Ісуса Христа, в якому втілені риси не тільки Бога, а й досконалої людини. Він виступає алегоричним й автологічним водночас. Синкретизм образу Сина Божого дозволяє розглядати Його не лише з позиції центральної постаті Біблії, а й з боку земної людини, наділеної надзвичайною моральністю, духовністю, тобто ідеальної у своїй основі.

Сюжетно-фабульні лінії діалогів письменника переважно однопланові, подекуди зустрічаються дві сюжетно-фабульні колізії („Наркісс”, „Разговор, называемый алфавит, или букварь мира”, „Брань архистратига Михаила со Сатаною”). Обов’язковою складовою сюжету є конфлікт між дійовими особами твору стосовно проблем буття, завдяки чому в діалозі відчувається темп, чергування думок опонентів, переконливі арґументи. У кожному творі присутнє логічне завершення, в той же час очікується поступальний розвиток даної теми у наступних діалогах та трактатах. Узагальнення та підсумок, висновок всієї творчої діяльності, своєрідна межа підводиться лише в останньому творі „Потоп зміин”.

2.8. Етимологія імені у прозі Григорія Сковороди. У підрозділі звертається увага на значення походження імені для розкриття художніх образів у діалогах письменника. Підпорядковуючи образи основному задуму творів, мислитель добирає імена для своїх героїв, що не лише стверджують думки автора, а й досить часто їх спростовують з однією метою – знайти істину, прийти до спільного знаменника.

Усіх дискутантів діалогів Григорія Сковороди відповідно до їхньої позиції у творі можна поділити на три види: образи-характери, типи, дійові особи. Образи-характери або еволюціонують впродовж прози, перебувають у постійному русі та розвиткові (Антон, Клеопа, Конон, Лонгин, Єрмолай, Душа), або ж є носіями сталих виважених поглядів, вміють відстояти власні думки, погляди, переконати співрозмовника (Варсава, Григорій, Друг, Дух, Еродій, Михайло, Памва, Сабаш, Яків). До образів-типів можна віднести тих дійових осіб, котрі є збірними образами  сучасників Григорія Сковороди: Афанасій, Даймон, Пішек, Салакон, Сатана. Усі інші образи сприяють розвиткові сюжету, є носіями певних ідей та думок, але вони виступають у переважній більшості другорядними персонажами, тлом, завдяки котрому відбувається розгортання того чи іншого сюжету. До них варто зарахувати образи Адонія, Алауди, Афанасія, Варахаїла, Гавриїла, Даниїла, Ізраїля, Квадрата, Луки, Наємана, Рафаїла, Сусіда, Уриїла, Фарри, Філона.

Імена у прозі письменника, згідно з поетикою бароко, духовно та змістовно наповнені. Вибір імені накладає відбиток не лише на погляди героя, а й на його поведінку, емоційно-чуттєву значущість у творах, є невідривним від особи виразником характеру й вчинків.       

2.9. Поетика форми діалогів. Значне місце у творчості письменника-філософа посідає час, коли відбувається дія у творах. Григорію Сковороді вдається у прозових творах створити єдиний хронотоп подій від створення світу до далекого майбутнього держави („Горньої республіки”), акцентуючи увагу на сучасних його часові проблемах, а також показати шляхи їх вирішення, не порушуючи гармонійного звучання діалогів та трактатів.

Характерною для діалогів Григорія Сковороди є подієво-розповідно-описова побудова композиції. Прозі письменника притаманна внутрішня зосередженість, аналіз власних роздумів і переживань, розмірковування, споглядальність. Спостерігається поступове ускладнення архітектоніки творів (збільшення кількості глав, використання елементів зовнішньої композиції: вставних байок, оповідань, віршів; та внутрішньої: вмотивованість, допитливість, логічний взаємозв’язок), що зумовлено тематично-ідейним спрямуванням того чи іншого твору; зменшення кількості дійових осіб (від семи до двох). Усе це свідчить про духовне переродження самого автора, що й продемонстровано в останньому діалозі „Потоп зміин”.

Усі герої прози Григорія Сковороди є відображенням якогось аспекту світогляду та позиції самого письменника, тобто він веде розмову з одним із своїх „я”. Зі сковородинівським „я” у прозі зустрічаємося шість разів: Друг, Григорій, Варсава, Даниїл Мейнгард, Душа, Дух. В останньому творі „Потоп зміин” мислитель приходить до примирення внутрішньої людини із зовнішньою, тобто досягає гармонії в особистому духовному світі, тому й зникають усі інші дійові особи. Збагачення мовних засобів (утворення складних антитез, символів, метафор, алегорій, епітетів і т.п.) притаманне не лише поетиці бароко та просвітництва, а й власним новаторським досягненням письменника на мовному рівні. 

У третьому розділі „Змістовно-художні особливості трактатів” з’ясовується морально-повчальне значення алегоричного тлумачення Біблії у трактатах, особливості кордоцентричної системи та концепції „істинної людини” мислителя, значення того чи іншого символу, його походження і місце в творчому доробку письменника, подається класифікація символів та цитат.

3.1. Спрямовування Григорієм Сковородою етичних християнських засад на сучасний йому стан суспільства. У підрозділі з’ясовується значення морально-етичних християнських засад, а саме: віри в Бога, любові, доброти, милосердя, терпеливості у ставленні до свого ближнього, щедрості душі, щирості, свободи, взаємоповаги та ін. для українського суспільства ХVІІІ ст. Культ матеріального, атеїзм, що заполонив тогочасне суспільство, породжували моральний занепад, особливо це яскраво видно в Гетьманщині. Розуміючи, що даний шлях веде в нікуди, Григорій Сковорода протиставляє царсько-колоніальному режимові та українському пристосуванству й деградації шлях порятунку через морально-свідомісне очищення. Письменник шукає універсальний вихід із кризової ситуації, намагаючись спроектувати християнські засади на сучасний йому стан суспільства. Тому центральний образ у прозі письменника – Ісус Христос, який повинен був вплинути на здеморалізований український пансько-попівський світ.

Основи християнських засад, які намагався прищепити письменник знекровленому колоніальною політикою царського уряду вкраїнському народові, дали паростки, котрі в майбутньому проросли в слові Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та інших митців слова; сприяли відродженню волі й свободи українського народу.

  3.2. Морально-повчальне значення алегоричного тлумачення Біблії у творах „Убуждшеся видѣша славу его”, „Книжечка о чтеніи священнаго писанія, нареченна Жена Лотова”. Провідною рисою творчості Григорія Сковороди є переосмислення біблійних образів. У трактатах, поруч з найголовнішою постаттю Ісуса Христа, досить часто зустрічаються образи Павла, Петра, Мойсея, чиї погляди на розуміння біблійного слова, вміння бачити в людині дві протилежні істоти: земну і духовну; розмежовувати їх і ставити духовну людину вище за тлінну тощо співпадають не тільки з думками Сина Божого, а й з міркуваннями самого письменника. Крім вищеназваних біблійних персонажів, у „Женѣ Лотовой” автор виводить образ праведника Лота, котрий, дотримуючись Господніх заповідей, став справжньою людиною. Наявна у трактатах і низка біблійних жіночих образів. У творі „Жена Лотова” автор протиставляє головній героїні, дріб’язковій та марновірній дружині Лотовій, жінок, котрі своєю праведністю досягли ласки в очах Божих: Анну, Есфір, Рахіль, Ревекку, Руф, Сару, Фамар, Юдіф. Неоднозначним Григорій Сковорода зображує й образ Єви. Йдучи за біблійною традицією, письменник дуалістично трактує даний образ: закликає дивитися на Єву не лише як на спокусницю, причину вигнання людини із Раю, а й як на праматір усього людства.

Метою трактатів Григорія Сковороди є бажання максимально чітко донести до читача біблійне слово, зберігши першооснову його значення, моральну цінність і вплинути на світогляд людини. Для цього письменник послуговується алегоріями, за допомогою яких роз’яснює складні місця в Біблії. Основним застереженням з боку мислителя при читанні слова Божого є сприймання його буквально, саме це породжує єресі, непорозуміння і втрату Господа, звернення з істинного шляху. Натомість вміння заглиблюватися у словесний світ знаків у пошуках правдивого Божого слова – основне завдання алегоричного тлумачення Біблії. Розуміння Слова Божого не залежить від віросповідання чи постійного відвідування церкви, а лише від особистих якостей людини, від бажання осягнути істину, від важкої духовної праці.

            3.3. Сковородинівська концепція „істинної людини” у трактатах „Да лобжет мя от лобзаній уст своих”, „Начальная дверь ко христіанскому добронравію”. У підрозділі стверджується думка, що згідно з вимогами естетики Просвітництва, твір написаний повчально, торкається проблем удосконалення моралі, духовності людини, допомагає їй повірити у себе, у власні сили, зорієнтовує її на наслідування дій великих духовних авторитетів, яким для кожного християнина є Ісус Христос. Тому Григорій Сковорода прагне з різних боків наблизити образ Сина Божого до людини, опукло й різнобічно показати Його якості, терпеливість, страждання. Це зумовило письменника досить часто звертатися до образу Ісуса Христа, до Його думок, повчань, які стали ознаками життя та дій самого Григорія Сковороди, що обрав апостольський спосіб життя і творчості, зосередився на морально-етичній тематиці, наповнивши її християнський зміст українськими традиційними духовними цінностями: вірою, любов’ю, прагненням до свободи, справедливості, милосердям, щедрістю душі. Письменник свідомо прагне наслідувати Ісуса Христа в проповідництві, у стилі життя, у творчих пошуках, тематиці, жанрах, бо йому це потрібно для зміцнення власного душевного стану, для пошуку нових сил в аналізі та „лікуванні” суспільства.

            3.4. Кордоцентрична система Григорія Сковороди як складова української ментальності. Безпосередньо з пошуками справжньої людини пов’язана філософія серця, яка є основою вчення мислителя. Опираючись на зернини вчення про серце з творів вітчизняних попередників Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Дмитра Туптала, письменник створив на засадах української ментальності кордоцентричну систему, в основу якої поклав розуміння серця як джерела всіх думок та емоцій, як справжню людину, котру ототожнював з душею. Своє етично-естетичне розуміння кордоцентризму автор вибудовує на низці образів: образи-теми (Мойсей та його Книга Буття, Захарій та свічки, пустельник у пошуках забави тощо), ідеї (батьківська старість, що керує вчинками молодих синів; подорожні Лука та Клеопа, котрі прямують суботнім шляхом та ін.), поняття (сонце як центр Всесвіту, око як дзеркало душі, Еродій та Сабаш як уособлення сердечності, істинності), картини (пшеничне стебло як прообраз сутності, схованої у серці; маляр, котрий справжнє розуміння картини передає фарбами так, як серце діями та думками виявляє людину). Саме вони (ці образи) є носіями християнських цінностей. Вивершуються ж „серцеві” образи у мислителя вічною постаттю Ісуса Христа, котрий втілює собою всі людські чесноти.

Створення кордоцентричної системи дає можливість письменникові вибудувати етичну філософію, що своїм корінням занурювалася б у душу, як єдине місце захисту і порятунку людини від бездуховності та байдужості зовнішнього світу. Символіко-антропоцентрична філософія серця не завершила свого існування у творах Григорія Сковороди, а знайшла логічне продовження у творчому доробку М. Гоголя, М. Костомарова, М. Коцюбинського, П. Куліша, О. Новицького, Лесі Українки, Т. Шевченка, П. Юркевича та ін.

3.5. Символічність барокової літератури та творів письменника. У підрозділі досліджується символічність прози Григорія Сковороди у контексті бароко. Символіка творів письменника – це світ, в якому жив і творив філософ, своєрідне світобачення мислителя, у котрому за складними знаковими фігурами постають таємниці й закономірності у ставленні людини до довкілля, одвічний напружений діалог між духом і плоттю.

Символічний світ мисленика можна класифікувати наступним чином: релігійно-міфологічні образи-символи Пілата, Навала та Сомнаса, Хама, Ікара, Наркіса, сфінкса, змія, зерна, тому що міфологічні та релігійні образи активно взаємодіють у літературному світі митця, інколи їх важко навіть роз’єднати, щоб не порушити сюжетної колізії; художньо-філософські (маска, безодня, сирище, трикутник із оком всередині, нетля, хмиз та ін.), бо проза Григорія Сковороди пронизана філософською тематикою. Остання категорія символів розглядається як єдине ціле, бо інакше втрачається смисл і художня вартість. У кожній з двох категорій наявні підрозділи: бестіарні, рослинні, супільне життя. Найчастіше у прозі автор звертається до групи символів на позначення суспільного життя, оскільки метою його творів було затаврувати як суспільні вади в цілому, так і вади окремих людей зокрема, а також показати складний шлях пошуків істини, Бога.

3.6. Поетика змісту трактатів. Сюжетно-фабульні колізії трактатів письменника напрочуд складні і розгалужені. Чим  пізніше написаний твір автором, тим складніший у ньому сюжет. Це пов’язано з усе більшим заглибленням мислителя в галузь сакральної літератури, а також з тим, що в основу майже кожної сюжетної лінії філософ обов’язково брав біблійний образ. Різниця полягала в авторській інтерпретації, у трактуванні по-своєму не тільки образу, а й висловлювань біблійних персонажів. Що ж до особливостей самого сюжету, то у трактатах Григорія Сковороди він концентрично-хронікальний, виконує перипетійно-логічні функції. Це дає можливість мислителеві зосередитися навколо однієї ключової події, створюючи єдиний часовий проміжок у рамках розгляду певного питання, а за рахунок несподіваних думок та дій героїв, чиї вчинки та погляди логічно вмотивовані, різнобічно зобразити розвиток сюжетних ліній. Важливою рисою прози письменника є й те, що при всій своїй зовнішній завершеності на рівні тем, ідей, сюжетно-фабульних ліній спостерігається відкритість фінальних сцен завдяки чому читач розуміє – повинно бути продовження якщо не роздумів самого автора, то, принаймні, читача над тим, що він виніс для себе з прочитаних творів.

На відміну від діалогу, в якому для пошуків істини потрібні як мінімум два опоненти, важливою є й думка третього – читача; трактат давав змогу послідовно, як правило, у монологічній формі, притримуючись наукового підходу, викласти власні думки, переважна більшість яких стосується проблем буття людини, гармонії між нею і природою. Але у мислителя спостерігається хитання від одного жанру до іншого: якщо ранні твори є класичними трактатами („Убуждшеся видѣша славу его”, „Да лобжет мя от лобзаній уст своих”, „Начальная дверь ко христіанскому добронравію”), то зріліші містять елементи діалогів („Икона Алківіадская”, „Жена Лотова”). Саме це хитання і є творчими пошуками письменником власного „я” на жанровому рівні. Він, створюючи жанр трактату-діалогу, намагався не лише показати динаміку розвитку тем, проблем, ідей, еволюцію образів у діалогах, а й найповніше викласти свої концепції трьох світів, самопізнання, щастя, двох натур, кордоцентризму, „сродної” праці, справжньої людини тощо на науковому рівні  ХVІІІ ст., що дозволяє розглядати прозову творчість мислителя не лише з боку літературних здобутків, а й у галузі інших наук: філософії, педагогіки, психології. Трактат у Григорія Сковороди – не наукова праця, з притаманною їй суворою логічністю, послідовністю, термінологією, доказами, арґументами. Це літературний твір, в якому автор на високому художньому рівні викладає власні філософські погляди.

3.7. Поетика форми творів. Виходячи з поетики риторичної прози богословських і світських трактатів, оповідей, письменник широко вдається до емоційного наснаження текстів стилістичними фігурами: інверсією, еліпсисом, асиндетоном, полісиндетоном, градацією, парономазією, апофазією, антиметаболою та ін.; риторичними фігурами: запитаннями, звертаннями, запереченнями; тропами: найчастіше метафорою, епітетом, алегорією. Вживання даних фігур та тропів засвідчило гармонійне існування у прозових творах Григорія Сковороди бароково-просвітницької стильової культури. Особливо він схильний до вживання символів, котрі виконують у контексті творів естетичну функцію. Використання філософом художніх засобів, стилістичних фігур, притч, байок, цитування різних авторів тощо сприяють виникненню підтексту у творі, завдяки якому встановлюється взаємозв’язок між прямим значенням слів та їх емоційною наповненістю. Для прози філософа характерна побудова композицій творів за принципом сходинок або ланцюжка.

Характерним є і використання цитат для підтвердження власних думок із Біблії та творів античних мислителів. На відміну від діалогів, у трактатах цитат значно більше, що й спричинило складності у пошуках сюжетних ліній. Частотність, з якою письменник використовує цитати, дає можливість їх класифікувати. Найчастіше зустрічаємося у прозі Григорія Сковороди з цитатами-темами, підтемами, арґументами, уточненнями, запереченнями.

Разом зі змістовими, композиційними, мовними елементами – це засвідчило глибинний рівень розуміння Григорієм Сковородою дидактичного та естетичного завдань літератури.

У висновках конкретизовано результати дослідження і вказано напрямки подальших, а також зазначається, що у дисертації опрацьований і визначений художній рівень прози Григорія Сковороди та її вплив на подальший національний літературний процес.

На сторінках творів письменника-любомудра зустрічаємося з двома іпостасями автора, котрий намагається узгодити духовні цінності із суспільними: він виявляє себе і як богослов, і як світський письменник водночас. Із цією метою обирає образ і стиль життя і творчості апостола-проповідника, чий голос гнівно, але справедливо, картає вади українського суспільства ХVІІІ ст., протиставляючи йому християнські цінності, котрі є основою „Горньої республіки”, ідеї якої продовжують думки Нагірної проповіді Ісуса Христа.

Творчість Григорія Сковороди перегукується зі Святим Письмом у жанровій, образній, художній палітрі. Тлумачачи біблійне слово, письменник виступає не стільки наратором, скільки митцем слова, бо бере зі Святого Письма лише сюжет чи вислів, але трактує їх з власної позиції, підпорядковуючи своєму задумові.

В основу сюжетів творів українського письменника  покладено три конфлікти: протиріччя людської натури, людина і навколишній світ, людина і Бог. Використання сюжетних елементів у прозі філософа досить традиційне. Авторськими пошуками щодо побудови сюжетів можна вважати вживання надмірної кількості прологів, анотацій, передісторій, епілогів, а також зав’язки у формі притчі в „Потопі зміиному” та передпозиція зав’язки до експозиції в трактаті „Начальная дверь ко христіанскому добронравію”.

Спектр проблем, котрі порушує Григорій Сковорода у прозі (самопізнання, існування двонатурності в кожній людині, щастя, вибору праці за покликанням, поміркованості, стосунки між батьками та дітьми, соціальне походження, роль вчителя в розвиткові здібностей учня, пошуки життєвого шляху, розуміння таємничого смислу Біблії, розбудова утопічної щасливої держави „Горньої республіки”, пізнання власного серця, пошуки істинної людини, єдності людини і природи, взаємодії трьох світів, свободи) досить широкий, вони носять філософський, загальнолюдський, соціальний та морально-етичний характер.

Композиція прозових творів Григорія Сковороди дещо відрізняється від класичного розуміння побудови трактатів та діалогів, оскільки в чистому вигляді ці жанри у творчості мислителя майже не зустрічаються, а взаємоперехрещуються. Власним авторським винаходом є діалогічні притчі „Благодарный Еродій” та „Убогій Жайворонок”, діалог-містерія „Брань архистратига Михаила со Сатаною”, діалог-трактат „Потоп зміин”. У прозі Григорія Сковороди наявні наступні елементи композиції: присвяти, вступ, „Главизны” або „Тверди” (своєрідний епіграф), що містять цитати із Біблії, розділи („глави” або „прикмети”), висновки. Присутні й позасюжетні елементи (в меншій мірі в трактатах, ніж в діалогах): вставні оповідання (байки, притчі, фольклорні та біблійні сюжети, що створює таке явище, як сюжет в сюжеті), вірші, слова-рефрени („Жена Лотова”). Повтори слів у творах Григорія Сковороди виконують подвійну функцію: виражають смисл і сприяють розвиткові сюжету. Зустрічається ще один позасюжетний елемент – заголовки до творів, в яких символічно висвітлюється тема або ідея тексту. Не нехтує письменник й елементами внутрішньої композиції: вмотивованістю вчинків та думок героїв, логічністю, послідовністю, цікавістю.

Персонажі у творах Григорія Сковороди групуються відповідно до їхньої позиції у творах. Носіями думок автора стосовно проблем буття, людської суті, „сродної” праці, трьох світів, „Горньої республіки” тощо впродовж діалогів були Друг, Квадрат, Памва, Ізраїль, Даниїл, Наєман, Михаїл, Григорій, Яків, Лонгин, Єрмолай, Еродій, Сабаш, Варсава, Душа, Дух. Імена останніх двох дійових осіб засвідчили про безпосередній зв’язок мислителя з традиціями Києво-Могилянської академії, в якій писалися і ставилися драми, де персонажі були персоніфікованими образами Долі, Любові, Натури Людської, Заздрості, Смерті тощо.

Не останню роль у розкритті характеру героя, його вчинків відіграє етимологія імені в прозі. Даючи те чи інше ймення персонажеві, письменник заздалегідь проектує його долю та характер. Залежно від того, носієм яких засад у творі виступає дійова особа, персонажі діалогів поділяються на носіїв моральних принципів (Антон, Єрмолай, Лонгин, Адоній, Алауда, Еродій, Сабаш), духовності (Варсава, Гавриїл, Даниїл, Ізраїль, Михаїл, Уриїл, Рафаїл, Яків та ін.), інтелекту (Григорій, Друг, Памва).

У діалогах письменника використані елементи портретної характеристики  (портрет-опис) та психологічного аналізу. Не дивлячись на значну увагу, котру автор приділяв розкриттю духовних якостей, „я” героїв творів, внутрішньому світові персонажів так і не вдається остаточно сформуватися. Впродовж усіх прозових творів більшість дійових осіб перебуває в процесі становлення, розвитку. Особливо вдало мислитель змалював психологію дійових осіб у діалогічних притчах „Благодарный Еродій”, „Убогій Жайворонок”, характери яких розкриваються у поведінці, ставленні до інших людей, в описах почуттів героїв, в манері говорити і тримати себе в різних ситуаціях. На прикладі сімей Еродія та Сабаша автор показав, що українці як нація поступово втрачають риси ментальності (щедрість, гостинність, культ родини, збереження національних звичаїв), натомість великою шаною користуються чужі традиції та культура.

            Художня мова творів – строката і різнобарвна. Оскільки проза письменника написана високим стилем, то стає зрозумілим, чому поруч з українськими словами (35% лексики творів мислителя) зустрічається значна кількість латинізмів (10%), грецизмів (3%), старослов’янізмів (5%), полонізмів (2%) тощо. А мовна ситуація, що склалася на теренах підросійських українських земель у кінці ХVІІІ ст., робить логічно вмотивованим використання 45% російських слів у прозі філософа. Не дивлячись на таку суміш слів з різних мов у межах одного твору, в цілому мовна картина прози Григорія Сковороди становить одне ціле, що допомагає мислителеві передати свої думки за допомогою вербальної форми засобами високого бароко.

Із тропів у прозі Григорія Сковороди найчастіше зустрічаються епітети, алегорії, метафори, перефрази, символи, починаючи від назв творів і закінчуючи трактуванням образів, емблеми, оксюморони, гіперболи, літоти, порівняння. Зі синтаксичних фігур найбільше використані антитези, повтори, риторичні запитання та оклики, звертання, однорідні члени речення, ампліфікації, градації, умовчання, інвективи, композиційний паралелізм, антиметаболи, асиндетони, полісиндетони. Характерним для письменника є вживання апології, афектації, умовчання,       апофазії, відсторонення, апострофи, анномінації. Переважають складні речення. Милозвучність у творах досягається за допомогою алітерацій, асонансів, звукових повторів. Усе це відповідало не тільки вимогам часу, але й своєрідному авторському світобаченню, унікальній картині земного світу, створеній мислителем у творах, котра вимагала особливої мови як виразника різноманітних почуттів, думок.

Прозова творчість Григорія Сковороди утвердила синкретизм літературних напрямів та методів у нашому письменстві другої половини ХVІІІ ст. Такий симбіоз не тільки не спотворює творчий задум, навпаки, сприяє кращому донесенню його  до читача. У прозі мислителя досить яскраво виражені риси новітніх пошуків романтизму. Центральне місце в них відводиться людині. Побудова сюжетів ґрунтується на різких контрастах. Літературні персонажі понад усе прагнуть           волі, а в їхніх словах, діях простежується туга за історичним минулим. Характерною ознакою творів письменника є символічність, зв’язок із фольклором, антропоцентризм, теогонія, протиставлення реальної дійсності „Горной республіке”.

Як гуманіста, українського мисленика турбує симбіоз моральних та суспільних проблем: прагнення свободи, реалізація вродженого таланту до праці, внутрішнє переродження людини. Навіть ідея „Горньої республіки” перегукується з подібними утопічними поглядами західноєвропейських письменників-гуманістів Т. Кампанелли та Т. Мора.    

Продовжуючи тему „Горньої республіки”, Григорій Сковорода-реформатор будує її на засадах рівності, братства. Як реформатор, письменник віддає перевагу духовній релігії над обрядовою, розвиває вчення про подвійність усього сущого, пропонує шукати справжню  людину всередині себе.

Зустрічаємося на сторінках творів мислителя і з елементами класицизму: звернення до творчості античних авторів, різкий поділ на позитивних та негативних героїв, наприклад, Сатана та Михаїл, Варсава та Даймон.

Притаманні прозі письменника й риси сентименталізму. Найяскравіше це проявляється в утвердженні ідеї багатства духовного світу в представників нижчих станів Еродія, Сабаша, Алауди, Адонія, а також культ почуттів, який у Григорія Сковороди виливається в кордоцентризм. Варто зазначити, що у чистому вигляді вищезазначені художні методи та напрями у ХVІІІ ст. не існували, а були органічною складовою просвітництва.

Письменник-просвітник психологічно обумовлює поведінку героїв, спирається на народну педагогіку, християнський гуманізм, але обов’язково в контексті української та західноєвропейської думки. Гармонію особистого й суспільного автор виводить з моральних переконань людини. Як просвітник, Григорій Сковорода вважає, що природа є джерелом добра для людини, потрібно лише навчитися її розуміти. Своєрідністю стилю Сковороди-просвітника є підкреслено мирне розв’язання конфліктів у творах, а також відсутність соціального протиставлення у прозі (крім притч, де представники панівної верхівки Пішек, Салакон виступають антагоністами до вихідців з демократичного середовища Еродія та Сабаша).

Дидактичний характер прози, а також майже однакова частотність вживання метафор, алегорій, символів, різноманітних стилістичних фігур, прагнення до удосконалення людської осбистості найяскравіше засвідчують про унікальний синтез бароково-просвітницької літератури в межах кожного сковородинівського твору, де з Бароко зустрічаємося на формальному рівні, а з Просвітництвом – на змістовому. Вищезазначені засади дозволяють також стверджувати, що твори письменника завдяки мовному багатству, композиційним своєрідностям, сюжетно-фабульним лініям є не філософією у прозі, а філософічною прозою, тобто містять елементи філософського вчення, не виходячи за межі художньої літератури.