МОВНІ СИМВОЛИ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКІВ БУКОВИНИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. : ЯЗЫКОВЫЕ Символы В ТВОРЧЕСТВЕ ПИСАТЕЛЕЙ БУКОВИНЫ КОНЦА ХIХ - начале ХХ в.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання, окреслено об’єкт і предмет, методи і прийоми дослідження, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність отриманих результатів, вказано форми їх апробації, зазначено особистий внесок здобувача та кількість публікацій, які відображають основні результати дослідження.

У першому розділі „Історія вивчення мовних символів” проаналізовано філософські вчення про символ як передумову лінгвістичних досліджень, студії мовних символів у науковій спад­щині зарубіжних та українських лінгвістів, сучасний стан дослідження українських мовних символів.

Започатковані у давньогрецькій філософії і поглиблені протягом наступних епох дослідження показують, що символ є тим інструментом, проектом чи програмою, за допомогою якого відбувається „керування” дійсністю. Антична традиція (Піндар, Еврипід, Демокріт, Емпедокл, Піфагор, Платон, Аристотель, Прокл) розглядає символ через тотожність загального й особливого, ідеального і реального; німецька класична філософія (І. Кант,
В.-Ф.  Ше­л­лінг, Г.-В.-Ф. Гегель) вбачає у символі його об’єктивно-знакову сутність, символ постає як протилежність загального і одиничного. Сучасна філософська думка інтерпретує символ з різних поглядів: його визначають і як найважливішу філософську категорію (Е. Кассірер, К. Ясперс), і як основний механізм культури (К. Леві-Стросс, О. Лосєв), і як певну сукупність знаків, без яких неможливе розуміння людини (М. Хайдеггер, Г.-Г. Гадамер, З. Фрейд, К.-Г. Юнг). Сучасні дослідження з філософії мови, зокрема українських учених, доводять, що здатність людини до символізації сягає найвищого вираження у мові, яка є символічною; саме символ встановлює живий зв’язок між людиною, мовою і культурою (В. Бугров, О. Гакман).

В. фон Гумбольдт обґрунтував необхідність осмислення ролі символу в пізнанні світу. Учений доводив, що лише в символах розкривається сутність усього того, що сприймає людина; у прагненні їх пізнати видно потяг до ідеалу, висвітлення внутрішнього змісту.

Символ і мовний знак почав розмежовувати Ф. де Соссюр, визначивши одну з основних рис символу – вмотивованість.

Лінгвістичне дослідження символу було започатковане у працях  Ш. Баллі. На думку вченого, те, що виявляє людина сама в собі при кожній спробі внутрішнього зондування, – це безперервна зміна станів душі, уявлень, ідей та емоцій, різні вияви темпераменту. Така інтроспекція спон­танна і рідко дає людині можливість об’єктивної самооцінки – во­на не бачить себе такою, якою побачила б іншу людину. І навпаки: те, що помічають у нас інші, – це зовнішні вияви нашої сутності, точніше, результати і символи, втілювані у вчинки, поривання, слова тощо.

Здобутки  В. фон Гумбольдта, Ф. де Соссюра, Ш. Баллі знайшли продовження в працях учених ХХ – ХХІ ст., які досліджують мовні символи у взаємозв’язках з культурою етносу (зокрема, Н. Арутюнова, Є. Бартмінський, В. Виноградов, В. Воробйов, Ю. Лотман, В. Маслова,  Ю. Степанов та ін.).

В українському мовознавстві символологічні студії започаткували Ф. Колесса та М. Костомаров у контексті фольклористики в першій поло­вині ХІХ століття, які привернули увагу до символу як засобу народ­ної творчості, що відображає давні вірування й уявлення. М. Косто­маров довів, що суттєва роль у творенні символів належить колу асоціацій, пов’язаних із процесом поетичного розуміння світу, що символ є явищем глибоко національним, зрозумілим лише в межах асоціацій людей певного народу, етнічної групи; наголосив на зв’язку символу й образу, оскільки розумів символ як образ, але зазначив про наявність певного додаткового позаобразного смислу, чим розширив поняття символу. Проте, розуміючи символ як образне вираження духовних особливостей людини доби міфологічного сприйняття природи, М. Костомаров обминає проблему вербалізації символу.

Більшу увагу слову як символу приділив О. Потебня, який уміло поєднав філософський підхід і лінгвістичний аналіз у процесі пізнання словесного образу, запропонувавши критерії виокремлення символу та визначивши основні його риси – знаковість, образність, умотивованість, багато­значність і синонімічність, розпливчастість меж значень у символі, пов’язаність символу з міфом і архетипом тощо, а також наголосивши на етнічних особливостях його функціонування.

У ХХ – на початку ХХІ ст. в українському мовознавстві питання мовного символу активно досліджують В. Жайворонок, В. Кононенко, О. Сімович; у сучасних наукових розвідках символ розглядають у фразеології (Т. Гапонова, О. Куцик, О. Левченко, І. Намакштанська, Ю. Новикова, Д. Ужченко, В. Ужченко); фольклорі (М. Бігусяк, З. Василько, Л. Дідківська, Л. Дяченко, А. Мойсієнко, О. Свиридов, Г. Таранюк); художньому тексті (Я. Гарасим, Л. Голомб, В. Кравченко, Н. Лисенко, О. Переломова, Л. Ставицька, О. Степанюк, О. Таран, М. Філон, С. Чернюк, І. Шапошникова); він є об’єктом лінгво­країно­знав­ства (словник „Україна в словах”, 2004),  мовним знаком культури в лінгві­стичному аналізі художнього тексту (М. Крупа). Нині досліджують і окремі групи мовних символів: архетипні (О. Дубенко, А. Квак, І. Сирко, О. Яковлєва), рослинні (Е. Гаврилюк, Ю. Зуєнко, Л. Колес­ни­кова, Г. Микитів, В. Фісун), анімалістичні (І. Голубовська), орнітоморфні (Ю. Дмитренко), кольоросимволіку (Т. Рязанцева) тощо. Регіональний аспект дослідження мовних символів ще не був об’єктом монографічного зацікавлення.

У другому розділі „Загальнонаціональні риси функціонування українських мовних символів у творчості письменників Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст.” підтверджено, що слова-символи творять багату і складну систему, якій притаманні різні типи відношень: парадигматичні, синтагматичні, фразеотворчі. Парадигма­тичні відношення зреалізовані в мікрогрупах – тематичних рядах і групах. Саме в процесі ідеографічного аналізу найвиразніше виявляється суть символу – особливості його номінації,  значення,  експресивності, причому не лише слова, а й стійкого слово­сполучення. Синтагматичні відношення встановлюються контекстом, який однаковою мірою сприяє реалізації як предметно-смислових, так і емоційно-експресивних потенцій слова.

У роботі дотримано тематичного принципу класифікації символів; тлумачення символів включає не тільки лінгвістичну, але й культурологічну, фольклористичну, історичну інтерпретації, оскіль­ки символ виявляється в лінгвальних та екстралінгвальних асоціаціях. Лінгвістичний аспект складають первинне символічне значення слова (ядро, традиційне значення) і контекстуальні використання символів, які розширюють ряд компонентів символічного значення (за мето­дикою, запропонованою В. Жайворонком, О. Сімович). При описі окремих символів за тематичним принципом (асоціативні символи) подано інші, наприклад, воду асоціюють із річкою (Дунай), морем, джерелом; небо – з ангелом; пекло – з чортом тощо. У творах письменників Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. виокремлені:

1) символічне втілення слів-архетипів – вогонь, вода (жива вода, купіль, роса, джерело, Дунай, море), світло, кров, наприклад: Та в кожного радість заблисла в зіниці, / З’явилась водиця для нас там жива! / І хто не запрагне живої напитись, / Щоб медом солодким дні вічно плили? (І. Бажанський);

2) релігійні слова-символи – слова, що позначають осіб (Бог, ангел, Ірод, Юда, Каїн, Соломон), предмети (хрест, оливкова гілка, пальмовий сад, терновий вінок) та просторові поняття (пекло, рай, небо, вирій, Содом, Гомора, Голгофа), наприклад: Язик за Юду май, а не за брата (Ю. Федькович); Час – се один лік для розчарування серця, для того тріскучого жалю сумуючої душі, котру погорда і зневага на хрест розп’яли і прокляттєм цілого світа притьмили (С. Воробкевич); Не козацтво Тебе стане десь боронить, / не свяченим ножам купіль волі чинить, / ані небо саме вже тебе не зміцнить (С. Яричевський);

3) словесні символи-міфологеми – як загальносвітові назви, так і номінації українського походження: Венера, Марс, Ескулап, Тіфон, фенікс, Парнас, Лада, упир, русалка, віла, відьма, наприклад: Задзвенімо разом, браття, / Піснь воскресну і нову, / І двигнімся, як той фенікс, / Позабудьмо долю злу (С. Воробкевич); Я не видав волоських див – / Неук неукий Чорногір’я! – / До топірця, а не до ліри / Рука мозольова здалась! / У темний ліс – не на Парнас / Іди гулять, опришків сину! (Ю. Федькович); Хоч шалійте всі за мною, / Я тим не клопочусь! Про лісовую невістку / Ви вже чули, люди? Гарна, красна, як русалка! (З. Канюк);

4) символізація космогонічних понять – земля, сонце, місяць, зорі, наприклад:  Ясне сонце, вийди з хмари, / вже землиці досить кари! / ... / Засвіти жарким промінням, / най кільчається насіння. / Не насіння – хлопська доля, / хлопське щастя, розкіш, воля... (Д. Ма­ко­гон); Над Прутом у лузі не місяць зійшов, / То хлопець до кралі-дівчини прийшов (С. Воробкевич);

5) символічні назви довкілля – степ, гори, поле, дорога, кладка, дим, камінь, наприклад: ... кожде плем’я, людей усіх докупи згортає / в одно море великих свобідних народів, / в одно поле широкеє справедливих плодів (Г. Воробкевич); Як ті димове, що на сонці гинуть, / Так ті пропадуть, що кайдан нам гріють (Ю. Федькович);

6) символи-назви явищ природи – вітер, буря, туман, хмара, дощ, грім, наприклад: То не туча, то не буря по Чорногорі лютує, то рідні сини шлють смерть і погибель на вражого турка (С. Воробкевич); А там і днесь, в сумній далечині, / Свята земля туманами повита; / Владичуть там, як в ті забуті дні, / і страх, і плач, і дума сумовита (Т. Галіп);

7) символічна реалізація рослинних назв – назви дерев: дуб, береза, верба, вишня, тополя, явір; калина, верболози, терен; квітів і трав: квітка, рожа, лелія, мак, барвінок, рута, полин, ряска, фіалка, трава, билина; садових, злакових та городніх рослин: ягоди, малина, виноград, жито, пшениця, гарбуз, горох, хрін, наприклад: Стане славна Буковина, / Як червоная калина. / Вона тогди вся зрадіє, / Зацвіте й зазеленіє (З. Канюк); У Мартина нічого не бракло, всюди було густо, а не пусто, лиш крові з рака і птичого молока не мав; і коровина була і кілька овечок, мав він, коротко сказавши, барвінком обвиту долю (С. Воробкевич); Коли б інакше думав Хміль, / Ми мали б жито, не кукіль! (С. Яричевський); Протопопиха, дивлячись на сина, кивала лиш голо­вою та все відраджувала йому йти по гарбуза (Є. Ярошинська);

8) ані­малістичні назви-символи – назви свійських тварин: кінь, вівця, віл, кіт, собака, свиня; назви диких тварин: звір, вовк, їжак, заєць, куниця, лис, лев, тур, змія; назви комах: павук, муха, метелик, бджола, наприклад: Як ящурка, як собака, / Німець подивився / Та й повелів іти у гліт (Ю. Федькович); Старий замість на таке моє зовсім чемне питання відповісти подивився на мене, гейби на вовка... (І. Синюк); Робітники звиваються, як мурашки: одні косять, другі поліг обертають, а треті стожать (С. Воробкевич);

9) символіка орнітологічних назв – назви диких птахів: гіперонім пташка, зозуля, орел, сокіл, соловей, ластівка, голуб, горлиця, лебідь, журавель, ворон, ворона, сова, пугач, пава; назви свійських птахів: гуска, індик, наприклад: В такім настрою духа чоловікові все немиле: гніває те, що люди довкола веселі, раді, регочуться; немило й дивитися на іграючі діти; немилий сам блиск ясного сонця і щирий голос любки-горлиці (С. Яричевський); Мій рідний край.... В нім голос жизні змовк. / Розмову тут заводять між гробами / Зловіщий крук і хижий вовк (Т. Галіп); Але ж бо се  був і парубок з себе!.. Як той павич! (Ю. Федькович); Отець почервонів і ходив по хаті надутий, як індик, мати гляділа на сина з боязким докором (С. Яричевський);

10) антропологічні слова-символи – назви осіб: матір, козак, князь, княгиня,  гетьманша, Іван, Нерон, татари, жиди;  назви понять, які прямо чи опосередковано обумовлені людським чинником: серце, очі, коса, ніс, сльози, піт, наприклад: Буковино-ненько, ходив я світом вшир і впоперек, бачив не одну красу, не одне чудо, але пари тобі нігде не знайшов (С. Воробкевич); Винен, не винен, вони всі  мене раз образили, і я хочу їм показати, що вони завели собі не з Грицем справу (Є. Ярошинська); Що за смуток, що за тоска? Отож мені з него парубок-козак! (С. Воробкевич); І Мітрана не погана, / Гарна і Оксана; / Да в опришка серце жваве, / Ще б і третій стало (Ю. Федькович);

11) сим­волізація предметних назв – назви місць проживання: хата (поріг); назви одягу: сорочка, кармазин, кожух, вінок; назви страв: хліб, калач, гречана паска, мед; предмети побуту: макітра, наприклад: Чи я для слуги мою одиначку виховала? Не для пастуха ніг мій високий поріг! (С. Воробкевич); В коморі, в пивниці / Кармазини, меди, вина; / А що вже в світлиці, / Так золото аж капає (Ю. Федькович); „Ох, щоб то я знала!... / Щоб хто вповів, я б зараз му / Віночок свій дала!” (Ю. Федькович); (іронічне) Ждала-м на тебе, моє серденько, і не могла діждатись, як тої гречаної паски (С. Воробкевич);

12) символічне функціонування абстрактних назв – душа, доля, сон, наприклад: Вспокійся, серце, – таже ти казало, / Що якби братню душу де здибало, / То вже ні раз би-сь більше не боліло... (Ю. Федькович).

Письменники Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. ви­користовують найрізноманітніші лексичні і граматичні засоби вираження традиційних українських мовних символів. Найчастіше представлені однослівні символи, наприклад: вогонь, Дунай, вовк, барвінок, сова, вінок, доля тощо. Нерідко символічне значення розкрите у фразеологічних одиницях (піти з водою; піти з димом; тихо, хоть мак сій; нести хрест; жити, як у бога за дверима; ходити в барвінку; понести гарбуз; завести у горох); у стійких порів­нян­нях (самий, як билина; стерегтися, як вогню; працювати, як віл); у сполученнях із прикладками (любка-горлиця, голуб-син та ін.); у паралелізмах: Там в лісочку на горбочку / Ягоди розвились; / А в долині при калині / Ми не раз любились (О. Попович); заперечних конструкціях: Ні зазуля в лузі за­ту­жила, / Ні пташина в тузі голосила, / То сестричка лист писала, / На сторону посилала (Ю. Федькович); порівняльних кон­струкціях: Як та чорна хмара, що несе не­году – / Так чужа людина вносить неспокій (С. Яри­чев­ський); Убрав­ся, уклався, як пава, як мак (Ю. Федькович). Зафіксовано й спе­ци­фічне формальне вираження символу – грамемою оруд­ного відмінка: Ой кувала зазульков, кувала, / Та милого нігде не видала (Ю. Федь­кович). Символічне значення відображають похідні прикмет­ники, наприклад, трояндова принцеса – прикметник трояндовий позначає виняткову красу дівчини, як і слово троянда, соло­м’яний парубок – самотній парубок (мотивація – порожнистість стебла соломи) тощо.

Традиційні мовні символи, зафіксовані у творах письменників Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст., ілюструють єдність сим­во­ліч­ної системи української мови і дають змогу глибше збагнути тенденції їх функціонування й розвитку впродовж аналізованого періоду.

У третьому розділі „Регіональні та індивідуально-авторські риси функціонування українських мовних символів у творчості письменників Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст.” проаналізовано:

1) символічне втілення слів-архетипів, наприклад, світ, мрака: Ніч і мрака очі заслоняють, / оченька мої світа не видають! / Не видають світа, не видають правди, / не видають волі, свобідної волі... (Г. Воробкевич); керниченька: Так мляво / І яковось коло серця / Відтоді ми стало, / Що, здається, враже дівча / Хлопця вчарувало. / Було б тебе, керниченько, / Ніколи не знати, / Через тебе мушу, бідний, / Тяжко хорувати... (С. Воробкевич); Дністер: Пливе Дністер тихий, як той руський на­род, широкий, як його думка, глибокий, як його рани (Ю. Федькович); Черемош: Любий Черемоше, / Річенько-небого, / Долю неспокійну / Маєш ти від Бога (З. Канюк);

2) релігійні слова-символи, наприклад, вінець глоговий (вінок терновий): А мені лиш одну славу / На вічну дорогу: / Вінець мартира (мученика. – М.І.) на голов / Кривавий, глоговий, / Як та доля України… (Ю. Федькович); Голгата (Голгофа): Бо й ми сидим та дивимся, / Заложивши руки, / Як ті звірі їх погані / На двоякі муки / Христів наших по одному / Ведуть на Голгату... (Ю. Федькович); пелікан: … О прекрасна Мати!.. І все обновляється тота справа; все виливається кров’ю Материна любов велика, все п’ють її недолітки діти… О пелікани!.. (С. Яричевський);

3) сло­весні символи-міфоло­геми, наприклад, папороть, княж-ялиця: Чи ти в папороть не вбрів лиш, / Блудя лісом з тов сопілков? / Або тяр під княж-ялицев / Тов проклятов ти не спав-єсь? (Ю. Федькович);

4) символічні назви довкілля, наприклад, гори: Там на сівер сині гори, / Сині гори, Гуцул-край! / Всі – як Дунай, всі – як море, / Всі – як мая бога рай (Ю. Федькович); скала: Гей би град побив надію, роздер душу мою, / придавив зболіле серце тяжкою скалою... (С. Воробкевич);

5) символічну реалізацію рослинних назв – назви дерев, наприклад: смерека: А може, побачиш струнку, як смерека, підгірянку, яку я так палко полюбив (І. Синюк); кедрина: Гуцулові домовина / Лиш з кедрини споконвіку! (Ю. Федькович); ялиця: Гарний легінь був собі Юрій, здоровий, як дуб, рослий, як ялиця, вусок, як галка чорний, а довгий як у запорожця-козака, а довгі кучері плечима густо звивались (С. Воробкевич); квітів і трав, наприклад: рута: Тут флекеви з-над Дністра, / а там знов з-над Пруту, / а у тих з-над Черемша / на шапках лиш рута (С. Воробкевич); бриндушечка: Ой на снігу, на морозі бриндушечка сина, / Отак і я, люде добрі, собі сиротина (Ю. Федькович); тройзіль: Гей, по горі по високій тройзіль постелився, / З України до дівчини козак поклонився (Ю. Федькович);

6) анімалістичні назви-символи, наприклад, ведмідь (вуйко): Вуйку, земляче, здорові! / Тямите зеленоверхі Бескиди? / Ваші сусіди, гуцули, бідують, / Повно в їх краю жидівства, огиди. / Так, як на вас, – днесь на них там полюють. / Ось як то ваші змінилися ролі: / Ви тут у клітці, вони – не на волі! (С. Яричевський); серна: Хватнулася, мов серна та, на скалу високу, / Хмаров місяць заслонився, діву карооку / Щоб не бачив (С. Воробкевич); тур: Тут проживав собі Мартин, як той тур у горах; мав він всего, міг щодня всіма зубами поживитись (С. Воробкевич);

7) символіку орніто­логічних назв, наприклад, орев (орел): Був се легінь за себе, як орев, – хороший, дужий, молодий, завзятий (Ю. Федькович); ключолет (журавель): Та ключолети прийдуть знову, / і розцвітеться знов весна, / і з дубом щирую розмову / калина заведе рясна (Т. Галіп); половик: А від долі ні за море, / Ні у сине море / Не утечеш, не вкриєшся – / Увезде здогонить, / Як половик пташиночку (Ю. Федькович);

8) антропологічні слова-символи – назви осіб, наприклад: опришок: Чи я для слуги-опришка мою одиначку виховала? (С. Воробкевич); Дзвінка: Але все тото фрашки, – подивіться-но ви їй тільки в лице, най і Добошева Дзвінка сховається, а більше не маю що вам казати (Ю. Федькович); назви, обумовлені людським чинником, наприклад, кучерики: В кучерявий дуб учора / Грім ударив рано, / Розірвав ’го, розлупав ’го / На тріски погано. / А хлопчині кучерики / Учора утяли / І надвоє старій нені / Серце розрубали (С. Воробкевич);

9) символізацію предметних назв – одягу, наприклад, сардак: Бо моє серце, братя, сардаком ся крило... (Ю. Федькович); горботка: Ха-ха-ха! Хлопка! Горботка не до жупана... (С. Воробкевич); страв, наприклад: Лихі були поворотки, / То в правий бік, то в лівий бік, / Але усе якось жилось, / На кулешу заробилось (Ю. Федькович); предметів побуту, наприклад: трембіта, флояра: О, добре було, добре, пам’ятаю, / Багато ліпше, як у бога в раю: / Бо в бога в раю ні трембіти нути, / Ані флояри на тугу не чути. / А на Підгір’ю пісня не втихає, / Бо тут і ка­мінь заспівати знає... (Ю. Федькович); топір: Бо отсей топір / У народа святий, і він єго / За всі корони світа не міняв би (Ю. Федькович).

У третьому розділі не виокремлені космогонічні символи, символи-назви явищ природи (лише принагідно за знаковим виявом в інших групах) і абстрактні назви-символи, адже вони настільки давні в українській етнокультурі, що однаковою мірою відбиті у мові й мисленні усіх етнографічних груп. В аналізованих групах мовних символів описано й такі, що є ре­гіо­нальними лише за знаком (діалектна форма слова), як-от: вовче лико (= вовчі ягоди), кретиця (= кріт), воробець (= горобець): Сидиш тут, як кретиця у норі, тобі байдуже, що в Чорногорі діється (С. Воробкевич).

Регіональні назви-символи переважно однослівні іменникові (трембіта, кулеша, опришок); рідше виражені словосполученнями, серед яких переважають ад’єктивні індивідуально-авторські (заклята княгиня, тисовий міст, карпатський син); подеколи символічне значення слова розкриває дієслово (муравлем звиватись, клястися топором). Символічне значення втілене також у пареміях (горботка не до жупана; кулик знає, куди чайка літає), фразеологічних одиницях (лишити душу в Черемоші, зорі завертати, тесати кедрину тощо), у порівняльних конструкціях (як тур у горах; стрункий, як смерека).

Локальні сим­воли доповнюють етнокультурну картину світу українців, авторська ін­тер­претація відомих слів-символів розширює ряди компонентів сим­волічного значення слів, зафіксованих лекси­ко­графічними працями.

ВИСНОВКИ

Символ як вербальний предметний знак, семантика якого є результатом інтеграції та переосмислення на асоціативному рівні його прямих, переносних, конотативних значень під специфічним впливом національного культурного контексту, утворюється внаслідок опера­цій метонімії чи метафори. Символ – це й засіб художнього вира­ження, у якому акумульована ідейно-художня енергія твору, най­яск­ра­віше виражене світобачення письменника.

 У досліджуваному матеріалі наявні різноманітні лексичні і граматичні засоби вираження символів. Найбагатше представлені одно­слівні символічні номінації, рідше виражені словосполученнями, серед яких переважають ад’єктивні індивідуально-авторські. Симво­лічне значення також розкрите у пареміях, фразеологічних одиницях, стійких порівняннях, через паралелізм, заперечні конструкції; най­частіше через порівняльні конструкції зі сполучниками як, мов.

Джерелами використаних письменниками Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. символів передусім стали фольклорні (калина, бар­ві­нок, вінок тощо), релігійні (Каїн, Юда, Соломон та ін.), світові (Марс, Венера, Ескулап) та слов’янські (Лада, упир, русалка, віла) мі­фо­логічні  образи, символіка поезії і прози відомих письменників (Іродові діти, кармазин – Т. Шевченка; кленове листя – В. Стефаника).

Культурний діалог українців Буковини із народами поліетнічного регіону відображений у використанні запозиченого від румунів  символу мамалига, який на регіональному ґрунті побутує разом із локальним кулеша і символізує добробут.

Традиційні українські слова-символи у творах письменників Буко­вини окресленого періоду функціонують, зазвичай, у значеннях, за­фік­сованих лексикографічними працями, відображаючи в поданих кон­текстах загальноукраїнські тенденції до осмислення міфо­пое­тич­ної та християнської картини світу, довкілля, людини, її місця у світі та втілення їх у слові. Незважаючи на тривалу віді­рваність Буко­ви­ни від України, досліджуваний матеріал переконливо підтверджує єд­ність символічної системи, а отже й духовного життя українського народу.

 У використанні регіональних слів-символів констатуємо формування нового символічного значення (слова-символи, що відбивають концептуальний простір „рідний край”, „Буковина”: Черемош, гори, трембіта), індивідуально-авторських – розширення рядів компонентів символічного значення слова в певному контексті (пелікан – символ України, ялиця – стрункий парубок тощо). Регіональні слова-символи віддзеркалюють культурні, історичні та етнічні особливості жителів Буковини, зрозумілі не тільки їм, але й з більшою чи меншою вірогідністю всім українцям. Індивідуально-авторські символи відображають народні уявлення, зумовлені особливостями національного мовного типу, поєднують загальноукраїнські та регіональні тенденції функціонування мовних символів (наприклад, кедровий міст, тисовий міст у значенні загальнонародного калинового мосту).

Функціонування мовних символів є різним у поетичних, прозових і драматичних творах аналізованих письменників. Творці поетичних текстів із виразним фольклорним підґрунтям частіше й активніше вдаються до символічних образів; прозові твори вимагають ширшого контексту для розуміння певного символу; у драматичних творах символічне значення часто розкрите у пареміях, доцільних і влучних висловлюваннях персонажів з метою характеристики людини чи життєвої ситуації.

Використання загальноукраїнських і регіональних символів у творах певного письменника здебільшого обумовлене тематикою і проблематикою його творчості. Наприклад, Ю. Федькович і С. Во­роб­кевич творили на тему гуцульського села, тому їхні твори насичені фольклорними образами, у них майстерно виписаний образ гуцула, рідних Карпат. С. Яричевський одним із перших на теренах Західної України порушив урбаністичну тематику і показав життя тогочасної інтелігенції краю, тому тяжіє до світових символів (Марс, Тіфон, дракон). Є. Ярошинська та О. Попович віддано працювали в освітній сфері, їх творчість пов’язана із учительською працею, тому вони вико­ристовували переважно ті символи, що відображають концептуальний простір цієї галузі (наприклад, ангелик – дитина). Незалежно від тематики творів, усі автори вдало поєднують загально­українські та регіональні символи, що є свідченням національного відродження буковинського краю як органічної частини України.

Мовні символи, зафіксовані у творах письменників Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст., надають текстові особливого національного забарвлення, засвідчують високий рівень інтелектуальності україн­ського народу, широкі й різноманітні виражальні можливості україн­ської мови, дають змогу осмислити специфічні риси української си­стеми символів. Функціонування у творах письменників Буковини кін­ця ХІХ – початку ХХ століття загальноукраїнських слів-символів доповнює загальну мовну картину світу українців, а регіональні сим­воли дають змогу глибше зрозуміти культурно-мовну своєрідність жителів Буковини як частини українського народу.

Резуль­та­ти дослідження є перспективними для сучасної української символології, оскільки уточнюють та розширюють лінгвістичне тлумачення сим­во­лу, є поштовхом до подальших студій регіональних та індивідуально-авторських особливостей символо­використання та символотворення, уточнення відповідних словників і посібників.