| Краткое содержание: | У вступі визначено об’єкт та предмет дослідження; обґрунтована актуальність теми, сформульовані мета і завдання роботи; названі методи дослідження; зазначено про зв’язок роботи з кафедральною тематикою; окреслена наукова новизна дослідження, з’ясоване теоретично-прикладе значення дисертації та подані відомості про апробацію її основних положень.
Перший розділ – „Світоглядно-філософські основи антиколоніальної прози Р. Іваничука та Ґ. Ґріна” – присвячений вивченню теоретичної проблеми вияву світогляду письменника в художніх творах. У ньому простежується еволюція наукових підходів до проблеми, розглядаються її визначальні аспекти. Тут конкретизуються суголосності між філософськими парадигмами Р. Іваничука та Ґ. Ґріна та їхніми творчими доробками, увиразнюються подібні джерела світоглядів, що виявляються в антиколоніальній прозі, зокрема в художньому осмисленні тоталітаризму.
У першому підрозділі – „Специфіка вияву структурних вимірів світогляду письменника у художньому творі: теоретичний аспект” – аналізуються концепції відомих теоретиків літератури щодо локусу та смислу словесного мистецтва, зокрема репрезентативні, симптоматичні, інтенціональні, формалістичні, теорії читацького відгуку. Особливу увагу зосереджено на теорії холонів та інтегральній теорії К. Вілбера. На базі аналізованих теорій сформульовано теоретичні та методологічні принципи дослідження. Розглядаються погляди Р. Іваничука та Ґ. Ґріна на проблему. Так, для Р. Іваничука світогляд письменника – це „глибинна течія мислення”; коли „у творі немає на неї навіть натяку, то він механічно випадає із сфери естетики”. Про світоглядні основи творчості аналогічно висловився і Ґ. Ґрін: „Я вважаю, що точки, у яких автор перетинається із персонажем, – це джерела сили і тепла, необхідні для книги”.
За теорією К. Вілбера будь-який твір мистецтва – це холон, цілісність, що існує в інших цілісностях, контекстах. Кожен контекст надає твору іншого смислу; змінюючи контекст, виявляємо інший смисл. Аналіз творів Р. Іваничука та Ґ. Ґріна крізь призму різних контекстів, акценти насамперед на „світоглядних фонах” („фонових холонах”) їхньої творчості дають підстави для реалізації завдання: одночасно й рівноцінно враховувати як близькі, так і віддалені, або ж навіть всезагальні, контексти.
Опертя на теоретичні міркування сучасних дослідників дає підстави для висновків, що детальний розгляд зображеної в художньому тексті фікційної реальності, аналіз персонажної сфери допомагає виявити трансформовані структурні елементи світогляду письменника (почуття, знання, оцінки, приписи, переконання, цінності), а також збагнути специфіку рівневих компонентів його світогляду (світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння). Аналіз створених Р. Іваничуком та Ґ. Ґріном художніх світів як цілісностей спрямований на з’ясування типологічних аналогій у художньому осмисленні проблеми тоталітаризму.
У другому підрозділі – „Світоглядний фон у творах Р. Іваничука та Ґ. Ґріна” – проаналізовано рівневу, компонентну та функціональну структури світогляду. Розгляд світоглядних парадигм Р. Іваничука та Ґ. Ґріна випливає із соціальних, національних, конфесійних поглядів і уможливлює окреслення віддалених позатекстових і позахудожніх контекстів, які відкривають шлях до інтерпретації художніх творів цих письменників.
Ґ. Ґрін та Р. Іваничук жили у державах, де панували диктаторські режими; письменники мали нагоду спостерігати життя поневолених народів. Це сприяло формуванню суголосної світоглядної позиції обох, а саме – протесту проти поневолення, насаджування панівної ідеології іншим, посягання на свободу особистості. Український та англійський письменники трансформували свої політичні погляди і переконання у художніх творах. Звідси першою домінантою світоглядно-філософських парадигм творчості обох постає домінанта політична, яка проявляється в художній опозиції до імперського тоталітаризму та увиразнюється насамперед в антиколоніальних романах.
Романи Р. Іваничука та Ґ. Ґріна засвідчують художню опозицію (відверту й приховану) до тоталітаризму за умов, коли панує „універсальний феномен сплячки”. Так, наприклад, отець Єпіфаній та падре – персонажі Р. Іваничука та Ґ. Ґріна – виконують місію „будителів” антитоталітарної моралі.
В основі світоглядних позицій персонажів Р. Іваничука та Ґ. Ґріна виразно простежується християнське вчення. Новозавітні ідеї в романах трактуються в антропологічному вимірі, розглядаються в контексті проблем національного поневолення й обов’язково проектуються на сучасність.
Християнство в антиколоніальних творах обох письменників послідовно трактується як альтернатива імперській тоталітарній ідеології, виступає джерелом духовної свободи особистості. У них репрезентуються християнські концепти та їх антиподи (деспотизм і тоталітаризм).
Другий розділ – „Жанрово-стильові особливості антиколоніальних романів” – спрямований на теоретичне обґрунтування антиколоніального роману як жанру, типологічне зіставлення поетики антиколоніальних романів Р. Іваничука та Ґ. Ґріна, виявлення в них художніх структур опозиції до тоталітаризму.
Часові координати другої половини ХХ століття, коли політика „захопила” літературу, наклали відбиток на світогляди письменників і їхні твори: „на поверхню свідомості виходили політичні за своєю природою страхи, пристрасті і пріоритети”. Віяння часу закріплювалися у відносно стійких літературно-жанрових формах. Важливим елементом роману ХХ століття стали „людина плюс середовище” (Л. Сеник). Тоталітаризм зазначеного періоду посягнув на свободу думки, що виявлялося не лише у заборонах. Творилася ідеологія, яку особистість мусила прийняти. Важливим інструментом такого впливу були художні тексти. Як зазначають дослідники (Дж. Орвелл, Я. Поліщук, Е. Томпсон, М. Шкандрій), не можна не усвідомлювати взаємопов’язаності тогочасної літератури й ідеології, а також ролі літератури у протидії тоталітаризмові. У розділі зроблено спробу деконструкції колоніальної моделі тоталітаризму, трансформованої в художніх творах Р. Іваничука та Ґ. Ґріна.
У першому підрозділі – „Визначальні аспекти поетики антиколоніального роману Р. Іваничука та Ґ. Ґріна” – досліджуються особливості художнього відтворення ознак тоталітаризму у романах „Орда”, „Євангеліє від Томи”, „Мальви”, „Журавлиний крик,” „Вода з каменю”, „Бо війна війною…” Р. Іваничука і в романах „Тихий американець”, „Комедіанти”, „Почесний консул” Ґ. Ґріна, пропонується типологічне зіставлення їх поетики.
У підрозділі обґрунтовується доцільність вживання терміна „антиколоніальний роман” стосовно творів Р. Іваничука, яким оперують, аналізуючи романи Ґ. Ґріна, учені С. Белза, К. Шахова, Н. Михальська, Н. Соловйова та ін. За жанром романи Р. Іваничука, як відомо, прийнято означувати як історичні. Спираючись на положення дослідників антиколоніального роману та висловлювання самого Р. Іваничука, доводимо виразну антиколоніальну спрямованість історичних романів українського письменника.
Х. Арендт науково обґрунтовує взаємозв’язок між колоніалізмом, тоталітаризмом та імперіалізмом. Вона наголошує, що колоніалізм Британської імперії (батьківщини Ґ. Ґріна) сприяв виникненню найнебезпечнішої концепції націоналізму – ідеї „національної місії.” У художній літературі сформувався особливий орієнтальний дискурс, охарактеризований Е. Саїдом як корпоративна інституція різнорідних зв’язків зі Сходом, насамперед через формулювання тверджень про нього з метою „упокорення його, управління ним”.
Англійці взяли на себе уповноваження нести „гуманні ідеї цивілізації” до „дикунів,” нав’язували власну національну ідентичність іншим. Звідси виводиться ідея „племінного націоналізму”, що бере початок від „панрухів” (а саме від пангерманізму і панславізму) в континентальних державах, які були змушені шукати собі колонії на континенті. Це зумовило пізніші тоталітарні утворення, у яких і закладено „боротьбу за тотальне панування над усім населенням землі, усунення будь-якої конкурентної нетоталітарної реальності”.
Застосовуючи методологію постколоніальних студій, розроблену Е. Саїдом, Е. Томпсон, М. Шкандрієм, М. Павлишиним та ін., в антиколоніальній прозі Р. Іваничука та Ґ. Ґріна виокремлюємо структури художньої опозиції до тоталітаризму як найвищої форми імперіалізму: засудження морально-політичної антигуманності колоніалізму та імперіалізму шляхом детального відтворення картин експлуатації поневолених народів; розкриття складного комплексу соціально-економічних і морально-етичних питань; актуалізація національно-визвольної боротьби поневолених народів, наголошування на гуманістичному характері цієї боротьби.
Важливе місце в антиколоніальних романах відведено аналізу яничарства як морально-психологічного феномена, що є наслідком тоталітарної диктатури імперії. Персонажів Ґ. Ґріна (Фаулер, Плар, Фортнум, Браун) характеризуємо як „зайвих людей”, яких „виплюнуло” (Х. Арендт) їхнє суспільство. Прищеплення почуття зайвості, непотрібності, позбавлення індивіда коренів – це один із способів підсилення влади тоталітарної держави; ренегатство – це перший крок до денаціоналізації, що також є зброєю тоталітарної політики. Р. Іваничук не лише змальовує феномен яничарства, а намагається художньо дослідити його причини та наслідки. У таких творах, як „Мальви”, „Журавлиний крик”, „Вода з каменю”, особливо „Орда” та „Ренеґат”, письменник „шукає” способи подолати його чи запобігти йому.
Тоталітарний завойовник у творах Ґ. Ґріна та Р. Іваничука розглядає чужу країну не як назавжди чужу, а як свою потенційну територію, використовуючи її природні й промислові багатства як джерело здобичі й засіб підготовки наступного кроку агресивної експансії. У романі „Журавлиний крик” експансіоністську риторику прочитуємо у вислові, який Р.Іваничук артикулює устами імператриці Катерини ІІ: „Росія не закінчується ні в Харкові, ні в Хаджибеї, вона може зупинитися хіба що в Тифлісі й Ахтіарі”. Американець Пайл („Тихий американець”), який прибув до В’єтнаму із економічною місією, щиро переконаний, що демократичні цінності, які начебто сповідує його держава, неодмінно повинні поділяти всі народи. Він твердо вирішив робити добро, і не тільки якійсь одній особі, а цілій країні, континенту, всьому світові. Насправді ж під гаслами демократії приховане бажання США поширити свій вплив і отримати матеріальний зиск від колонії.
Дослідники тоталітаризму зауважують, що навіть у найдемократичніших структурах часто розсіяні „тоталітаристські зерна”. В демократичному суспільстві людина не завжди помічає, що стає жертвою нової влади. Вона перетворюється на раба, але живе ілюзіями, ніби є самостійним індивідом. Романи Ґ. Ґріна показують, що особливо „тоталітарним” є бажання великих демократичних держав втручатися в життя і політику менш розвинутих. Американську неоколоніалістську політику гостро викриває письменник у романі „Тихий американець”.
Ґ. Ґрін та Р. Іваничук акцентують у творах на джерелах тоталітаризму, прихованих в колоніальній політиці імперії. У підрозділі деталізуються структури літературної опозиції щодо імперської експансіоністської риторики.
У другому підрозділі – „Типологія жіночих характерів у творах Р. Іваничука та Ґ. Ґріна” – виявлено модифіковані відповідності у змалюванні образів жінок в антиколоніальних романах українського та англійського прозаїків. Панування чоловічого начала над жіночим в антиколоніальній прозі прочитується як алегорія на тоталітарний характер стосунків між метрополією та колонією. Світ жінки стає альтернативним імперському чи колонізаторському дискурсу. Як зазначають дослідники, „жіноче питання дає можливість зосередитись на ідеологічних питаннях (у широкому філософському сенсі)”. Звідси маємо дифузію ґендерних та постколоніальних студій.
У підрозділі класифіковано типи жіночих образів крізь призму парадигми „жінка – чоловік”. Окреслюються можливі варіанти подолання „чоловічо-імперського” панування. Образи жінки-страдниці, рабині, повії, коханки, сексуальної жінки в антиколоніальному романі уособлюють колонію, а образи чоловіків, з якими ці жінки мають певні стосунки, – метрополію. Художня функція, яку виконують ці образи, – це викриття та моральний осуд пригноблення, приниження поневоленої нації; мета їх – засудити амбіції будь-якої імперії.
Образи жінки-матері, ангела, берегині, вірної супутниці розглядаються у стосунках з чоловіками, які представляють їхню ж націю. Такі образи уособлюють прагнення пригнобленої держави зберегти власну ідентичність, підтримувати і надихати своїх чоловіків у боротьбі за визволення. У контексті антиколоніального дискурсу цей факт інтерпретується таким чином: колонія відстоює власну ідентичність, бореться за незалежність, але не прагне упокорювати інших. Тип незалежної від чоловіка жінки, яка вивищується над ним, не є характерним для антиколоніальних романів Р. Іваничука та Ґ. Ґріна.
У третьому підрозділі – „Імперський тоталітаризм у часопросторовій мегаструктурі творів Р. Іваничука та Ґ. Ґріна” – досліджено типологічні збіги в побудові часових та просторових вимірів антиколоніальних романів Р. Іваничука та Ґ. Ґріна.
Український та англійський письменники використовували здебільшого аналогічні стильові прийоми та засоби для передачі авторського, соціально-історичного, сюжетного часу та часу персонажа. Емблематичні хронотопи дороги, порога, зустрічі постають у творах Ґ. Ґріна та Р. Іваничука центром основних сюжетних подій, передають філософські й соціальні узагальнення та концепти. Особливу увагу звернено на з’ясування модифікованих функцій хронотопу в осмисленні тоталітаризму в антиколоніальній прозі, на окреслення мегаструктури часопросторових вимірів художніх систем Р. Іваничука та Ґ. Ґріна.
У підрозділі акцентується тяглість соціально-історичного часу у творах Р. Іваничука: це XVII століття („Мальви”); XVIII століття („Журавлиний крик”); початок XIX століття („Вода з каменю”); початок ХХ століття („Бо війна війною…”). Просторово ці романи охоплюють територію трьох імперій, які поширювали свій вплив на Півдні (Османська), Сході (Російська) та Заході (Австро-Угорська) України. Р. Іваничук, зокрема, писав: „Я перенесу образ більшовицької імперії в історичну площину…”. Письменник неодноразово наголошував, що усі його історичні романи мали виразний антирадянський підтекст. В аналізованих творах він використовував здебільшого прийом подвійного соціально-історичного часу: звертаючись до історії, порушував актуальні проблеми підрадянської дійсності.
Соціально-історичний час у романах Ґ. Ґріна охоплює орієнтовно декілька десятиліть ХХ століття. Простір у них – різні регіони світу: у „Тихому американці” змодельовані воєнні події у В’єтнамі 50-х рр.; роман „Комедіанти” художньо трансформує гаїтянську дійсність 60-х; у „Почесному консулі” майстерно репрезентовано диктатуру Стреснера в Парагваї. Письменник зазначав, що його „приваблювали переломи” і він знаходив їх в Азії, в Африці, в Південній і Центральній Америці. Ситуацію у країнах, про які йдеться у названих романах, визначала зовнішня політика неоколоніалізму США.
Дослідження типології художнього осмислення тоталітаризму в антиколоніальній прозі Р. Іваничука та Ґ. Ґріна приводить до узагальнень, що визначальною його ознакою є всеохоплюючі структури володарювання, які набували найрізноманітніших зовнішніх модифікацій – від демонстративної тиранії (у випадку СРСР) до демократичного камуфляжу (як у США). Демократична місія, що її беруть на себе США, є насправді, як випливає з романів Ґ. Ґріна, накладенням певних інтерпретацій на безвладні нації.
Незважаючи на те, що між конкретикою часопросторових планів романів українського та англійського письменників існують, зрозуміло, істотні відмінності, хронотоп у творах обох підпорядкований меті: художньо відтворити політичну ситуацію ХХ століття, коли у світі утверджували свій тотальний вплив дві наддержави імперського типу.
Третій розділ – „Художня інтерпретація християнства як альтернативи тоталітарної ідеології” – присвячений вивченню взаємозумовленості проблем духовної та національної неволі у творчості Р. Іваничука та Ґ. Ґріна з метою виявлення типологічних трансформацій. Обидва письменники у своїх творах віддзеркалювали ХХ століття – епоху кардинальних змін, період краху ілюзорних ідеологій та концепцій, зокрема тоталітаристських, мета яких полягала в трансформуванні самої людської природи. Людина розглядалася як „гвинтик”, „цеглинка” в тотальному цілому – у державі, яка прагнула повністю контролювати її дух. За таких умов ресурси опору необхідно шукати в системі цінностей, у якій людина займала б чільне місце. У розділі обґрунтовується, що християнська релігія з її провідною ідеєю людинолюбства постає як джерело й основа художніх парадигм Р. Іваничука та Ґ. Ґріна, художньо осмислюється ними як рятівна за умов тоталітаризму.
У першому підрозділі – „Типологія рецептивних моделей християнських мотивів” – проаналізовані твори Р. Іваничука („Орда”, „Смерть Юди”, „Євангеліє від Томи”) та Ґ. Ґріна („Брайтонський льодяник”, „Суть справи”, „Сила і слава”, „Кінець одного роману”), у яких найвиразніше простежуються релігійні концепти з проекцією на проблему тоталітаризму. На основі теоретичної бази, розробленої українськими вченими, зокрема В. Антофійчуком та І. Бетко, розглядаються типологічні відповідності у трактуванні основних постулатів християнства Р. Іваничуком та Ґ. Ґріном. Вони виявляються насамперед у специфіці відтворення проблеми духовної неволі; морально-особистісних засад, пов’язаних з Ісусом Христом як з „безвідносною етичною нормою” (О. Слоньовська); світоглядно-філософських опозицій, насамперед таких, як віра й атеїзм, християнство та язичництво. На основі названих вище романів обґрунтовується імператив істинності християнської віри як гаранта духовної свободи.
У романі Ґ. Ґріна „Монсеньйор Кіхот” художньо протиставляються ідеї католицизму та комуністичної ідеології. У формі діалогу між мером-комуністом і священиком Ґ. Ґрін декларує, що ідеї, які сповідував перший, – оманливі: вони спричиняють зло, ненависть, руйнацію і тому не витримують випробування часом. Залишається істинною і перемагає любов, яку проповідує й утверджує Христос. Ідея істинності християнського вчення як одна з провідних пронизує роман „Орда” Р. Іваничука. Письменник, зокрема, акцентує: людство не може нині обійтися без Ісуса. Син Божий, вийшовши з гебрейської общини, став єднальним чинником між народами, став „символом порозуміння між державами”.
Важливу функцію в художньому осмисленні тоталітаризму відіграє у творах Ґ. Ґріна та Р. Іваничука актуалізація мотиву зради. Як відомо, за тоталітарних умов фарисейство, „донощицтво”, зрадництво є типовим явищем. У романах українського та англійського письменників феномен зради уособлюється в євангельському образі Юди. Тоталітарні режими ізолюють маси від реального світу й облаштовують реальність відповідно до своїх доктрин, створюють „брехливий світ” (Х. Арендт), у якому інша ціннісна система координат. У таких обставинах зрада виявляє зло, з яким треба боротися. Для його подолання, для побудови нового світу без „червоного і коричневого слуг Антихриста” необхідно, за концепцією Р. Іваничука, щоб на Тайну вечерю зійшлося людство без зрадника, без яничара: „На місці Юди <…> сидітиме нова людина – з образом Божим”.
Р. Іваничук та Ґ. Ґрін художньо висновують, що тоталітарна ідеологія, на відміну від християнської релігії, не спроможна довго живити духовні сили індивіда. У Ґ. Ґріна читаємо: „І хрест, і молот символізують протест проти несправедливості – лише дещо з різним результатом. Один породив тиранію, інший – милосердя”. Звідси у посттоталітарному світі на першому плані постає необхідність морально-етичних переоцінок, проблема уваги до людини. Одним із найважливіших її аспектів є зв’язок людини з Богом. Художнє осмислення проблеми спостерігаємо у багатьох творах Р. Іваничука та Ґ. Ґріна.
У другому підрозділі – „Способи рецепції євангельських образів” – з’ясовуються визначальні риси поетики творів Р. Іваничука та Ґ. Ґріна на євангельську тематику.
Український письменник частіше вдається до переносу євангельських мікроструктурних компонентів і характеристик. Це спостерігаємо при порівнянні шансонетки Прімавери (роман „Смерть Юди”) з Марією Магдалиною, а потім – із Божою Матір’ю. Цей же прийом він застосовує при зображенні натурників, які позували маестро Савояру для портретування апостолів. У „Силі і славі” Ґ. Ґріна метис, який за грошову винагороду видав падре поліцейським, є прототипом Юди. У Ґ. Ґріна, як і в Р. Іваничука, Юда постає символом зради, а Хома – невірства і сумніву.
Терпіння й мучеництво за правду Христової віри в Р. Іваничука уособлюють Лазар та Йов; у Ґ. Ґріна – святий Хуан. Семантичне навантаження в романі „Євангеліє від Томи” несуть образи-символи Азазеля (змій-спокусник), гори Голгофи, хреста, зерна, колосу й хліба. У підрозділі звертається увага на полілоги у творах обох письменників, які концентрують у межах єдиного художнього простору опозиційні концепти. Зіткнення протилежних світоглядів прочитується в діалогах роману „Євангеліє від Томи” між Томою й Азазелем (про віру і сумнів), Томою та Іваном Хрестителем (про місію Ісуса). У „Силі і славі” Ґ. Ґріна кульмінаційним моментом сюжету є експресивний діалог між лейтенантом і падре (про духовне і матеріальне). У підрозділі ширше проаналізовано ідейно-стильові функції ремінісценцій, дописування сюжетних схем першоджерела, цитування та перефразування біблійних висловів у відповідному контексті. Актуалізація національно-історичних реалій у форматі євангельських сюжетів здійснюється у романах Р. Іваничука. Медитативні роздуми про принципи християнського світовлаштування, пошуки етичних і ціннісних орієнтирів у вирішенні проблеми тоталітаризму переважають у Ґ. Ґріна.
У третьому підрозділі – „Експлікація концептів християнського екзистенціалізму” – підкреслюється, що Ґ. Ґрін та Р. Іваничук моделюють поведінку своїх персонажів, керуючись здебільшого категоріями християнського екзистенціалізму. У підрозділі простежуються типологічні збіги у способах художнього трактування основних проблем екзистенціалізму (сенс людського існування, проблема свободи, вибору, відповідальності тощо), у метафоричному витлумаченні англійським та українським письменниками таких філософських екзистенційних концептів, як страх, смерть, абсурд, самогубство за умов імперського диктату.
Ґ. Ґрін та Р. Іваничук художньо розгортають визначальні (за Г. Марселем) екзистенційні модуси поведінки (самогубство і мучеництво) і їх мотиви в романах „Суть справи,” „Сила і слава,” „Брайтонський льодяник” та „Смерть Юди”, „Орда,” „Євангеліє від Томи”. Обидва письменники інтерпретують життя як тернистий шлях, сповнений страждань і випробувань, на якому людина постійно опиняється в межових екзистенційних ситуаціях, мусить приймати певне рішення. У таких екстремальних ситуаціях опиняються персонажі Ґ. Ґріна – священик, якого переслідують за віру („Сила і слава”), Пінкі, який мусить виживати у ворожому світі („Брайтонський льодяник”), Скобі, якого мучать докори сумління через відступництво („Суть справи”), та персонажі Р. Іваничука – отець Єпіфаній, що несе покуту за мовчазну зраду свого народу („Орда”), Аполон, який не може знайти свого призначення у житті („Смерть Юди”), Тома, який „зазнає тортури мислі” у пошуках істини („Євангеліє від Томи”). Кожен з них вільний вибирати: або відмовитися від страждань, або ж смиренно їх прийняти. Такий вибір має екзистенційний характер, оскільки стосується способу людського існування. Особливо важливим є акт морального вибору за умов тоталітаризму.
Р. Іваничук та Ґ. Ґрін трактують світоустрій як збалансовану систему. У ній дієвим чинником постає людина як основне знаряддя боротьби між добрими і злими силами, наділена незалежною волею і здатністю самостійно вибирати, що зумовлюється лише внутрішніми імперативами; вибір ніколи не диктується ні фатумом, ні обставинами. Критерієм вибору постає в романах здатність прийняти Ісуса Христа – ідеал моральної чистоти, духовної сили, безкорисливої жертовності. Ґ. Ґрін, зокрема, пише, що Ісус наказав багатому юнакові продати все і йти за ним, але це був „зрозумілий, розумний крок у порівнянні з вчинком, який зробив Він Сам, віддавшись на милість людей, які заледве знали, що таке милість. Як відчайдушно Він любив людей!” Сенсом земного існування людини англійський та український письменники трактують служіння іншим, що є виявом Христового людинолюбства; метою – возз’єднання після смерті із вищою трансцендентною сутністю – з Богом.
У висновках узагальнюються основні результати дослідження.
Художні системи Р. Іваничука та Ґ. Ґріна характеризуються глибиною проникнення в сутність людини і суспільства, очевидною подібністю світоглядно-філософських парадигм, типологічними відповідностями у художньо модифікованому осмисленні тоталітаризму. Використання положень інтегральної теорії мистецтва (К. Вілбер), концепції інтерпретації літературних творів у призмі різних контекстів (В. Халізєв) сприяло дослідженню тих факторів, які впливали на формування та становлення світоглядно-філософських парадигм Р. Іваничука та Ґ. Ґріна, у яких виразно виокремлюються дві домінанти: релігійна та суспільно-політична.
Письменники декларували, що „художня творчість так чи інакше оперує імперативом” (Р. Іваничук), що „метою мистецтва є вселити певну ідею” (Ґ. Ґрін). Простежування пріоритетів головних персонажів у змодельованих Р. Іваничуком та Ґ. Ґріном ситуаціях вибору дає можливість виокремити певні спільні імперативи, які визначають стратегію супротиву індивіда тоталітарній дійсності: усвідомлення відповідальності перед нацією, історією, власним сумлінням; прямування до такого рівня моральності, коли власну поведінку можна запропонувати як еталон для інших; підпорядкування державних та політичних амбіцій загальнолюдським інтересам; найвища істинність християнських ідеалів.
У художніх концепціях Р. Іваничука та Ґ. Ґріна життя людини за умов тоталітаризму часто трактується як абсурдне існування. Обидва письменники все ж спонукають своїх персонажів віднайти певний сенс та мету: абсурдність земного життя виправдовують нагородою, яка чекає на тих, хто витримає усі випробування, а саме – возз’єднанням з трансцендентним началом. Р. Іваничук та Ґ. Ґрін розкривають екзистенційні концепти відповідними стилістичними прийомами та засобами, характерними для літератури екзистенціалізму (пряме вираження авторської світоглядної концепції через художнє конструювання ситуацій; застосування типу оповіді від першої особи, який дає сплав споглядаючого і споглядуваного; високий ступінь художньої умовності, розрив етичного й естетичного; моделювання світу крізь призму ірраціонального).
Методологія постколоніальних студій, наявні сьогодні теоретичні підходи до жанру антиколоніального роману, насамперед до особливостей його поетики, дають підстави розглядати історичні романи Р. Іваничука „Мальви”, „Журавлиний крик”, „Вода з каменю”, „Бо війна війною… ” та політичні твори Ґ. Ґріна „Тихий американець”, „Комедіанти”, „Почесний консул” як антиколоніальні. Структури колоніального дискурсу відтворюються у них зі знаком „мінус” – викривається експансіоністсько-імперська тоталітарна риторика, засуджується ренегатство як вияв зради тощо.
У романах художньо розроблено топоси національно-визвольної боротьби поневолених народів, проілюстровано морально-політичне банкрутство колоніалізму та імперіалізму як проявів тоталітаризму. Для відтворення образів-характерів (психо-ментальних типів корінного населення та поневолювачів) Р. Іваничук та Ґ. Ґрін скористалися засобами контрасту, елементами сатири і трагізму, психологічно вмотивованими описами подій, що є характерними для поетики антиколоніального роману.
Типологічні трансформації виявлено в часопросторових характеристиках. Домінуючими у творенні локального простору колонії в антиколоніальному романі є акценти на її самобутніх (етнографічних, культурних, релігійних, мистецьких, географічних, антропологічних, історичних) особливостях, що уможливлює ефекти екзотичності, художньо увиразнює важливу для антиколоніального дискурсу опозицію „свій”/ „чужий”.
В антиколоніальних романах Ґ. Ґріна та Р. Іваничука реалізовано зображення паноптичного часу та анахронічного простору. На відміну від колоніального дискурсу, у якому названі прийоми підкреслюють культурну відсталість колонії, у творах названих письменників вони увиразнюють національну ідентичність, самобутність, неповторність духовних цінностей кожної нації. Стосунки між чоловіком і жінкою в антиколоніальних творах Р. Іваничука та Ґ. Ґріна моделюють взаємовідносини між метрополією та колонією.
Компаративний розгляд романів Р. Іваничука та Ґ. Ґріна підтверджує масштабність відтворення явищ тоталітарної дійсності, тому доцільно говорити про їх часопросторову мегаструктуру, що увиразнює художнє осмислення імперських амбіцій тоталітаризму як загрози для світової цивілізації.
Зіставний аналіз художніх систем Р. Іваничука та Ґ. Ґріна дає підстави констатувати типологічно трансформовані подібності у царині поетики. Майстерний відбір художніх деталей дозволяє монтажувати сюжет, надавати йому кінематографічності. Обидва письменники – майстри діалогової ситуації, хоча відрізняються стильовими засобами творення опозиції „Я – Ти”: діалоги Р. Іваничука патетичні, інтелектуалізовані, навіть дещо театралізовані; „ґрінівській” діалогічності притаманний лаконізм, зваженість та опосередкованість вислову з прихованим авторським підтекстом. Песимістичний, хоча і не позбавлений надії, пафос творів Ґ. Ґріна („парадоксальний грінівський песимізм”) типологічно близький до типової трагічної розв’язки у творах Р. Іваничука, яка нагадує „смерть-народження” (С. Андрусів).
Типологічне зіставлення особливостей художнього вислову обох письменників (українська емоційність Р. Іваничука й англійський лаконізм Ґ. Ґріна) вияскравлює специфіку двох національних літератур у європейському контексті.
|
